Українська правда
Історична правда

День народження Української Гельсінської групи. КГБ салютує уламками цегли

09.11.2010 _ Василь Овсієнко
Версія для друку Коментарі 3
1973 рік. Працює засновник УГГ Микола Руденко. На його честь американський фантаст Артур Кларк назве одного з героїв "Космічної одісеї-2010"

9 листопада 1976 року була створена Українська Гельсінська група. 24 з 41 її членів були засуджені. Загалом на страсному рахунку УГГ - понад 550 років неволі. І п'ятеро смертей.

Влада була впевнена, що після "покосу" шістдесятників 1972 року з "українським буржуазним націоналізмом", як вона йменувала все, що було пов'язане з проявами національної самосвідомости, не матиме ніякого клопоту років 10 - 15. Але вона помилилася.

Життєві сили українського народу ще не були вичерпані, тож, щоб засвідчити свою життєздатність і волю продовжувати боротьбу, з'явилася у концтаборах і в'язницях (на цій новітній Січі Запорозькій, як каже Михайло Горинь) нова когорта - правозахисників.

Показовою щодо цього є доля письменника Миколи Руденка.

Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він користувався всіма привілеями радянського істеблішменту. Але, як порядна людина, він твердо відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег, зокрема, єврейських письменників, звинувачених у "космополітизмі".

Розвінчання "культу особи Сталіна" привело його до переконання, що учення, на якому будувався СРСР, хибне в своїй основі.

За критику марксизму Руденко 1974 року був виключений з КПРС, 1975 - зі Спілки письменників. На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини. Мав тісні стосунки з московськими правозахисниками Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком, став членом радянського відділення "Міжнародної амністії".

18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв'язку з 30-річчям перемоги амністований як учасник війни. Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому - березні 1976 р. шахрайським чином примусово піддали психіатричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили до психлікарні.

Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод - через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини.

Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки О.Мешко була поранена в плече. "Так КГБ - жартував Руденко - відсалютував на честь створення УГГ".

Превентивні обшуки 23 - 24 грудня 1976 року в членів-засновників Групи не налякали їх, хоча Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику - порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю давно непридатну для стрільби німецьку ґвинтівку (можливо, її під час війни сховав брат Тихого, який пішов на фронт і загинув).

Середовище Української Гельсінкської Групи виявилися досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології.

Про те, як склалася доля перших десяти засновників УГГ, і їхні тогочасні фото дивіться у розділі "Артефакти"

ЦК КПРС і його "бойовий авангард" - КДБ - були розгублені. Адже хотілося зберегти "людське обличчя" перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів - арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.

5 лютого 1977 року за ґратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий.

Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Ґінзбурґа, Української - Миколи Руденка і Литовської - Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Ґенерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС).

Щодо Миколи Руденка було обумовлено: судити Донецьким обласним судом, для чого, мовляв, "є процедурні підстави": його посправник Олекса Тихий живе з Донецькій області. Але насправді суд хотіли провести подалі від центрів.

М. Руденко й О. Тихий спочатку були звинувачені за ст. 187-І КК УРСР - "Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад", максимальне покарання за що - 3 роки ув'язнення. Таких засуджених тримають у карних таборах.

Але під час слідства статтю замінили на 62-у - "Антирадянська агітація і пропаганда".

Обох було засуджено на максимальні терміни: М. Руденка за ч. 1 ст. 62 до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання (хоча він інвалід війни), а О. Тихого - за ч. 2 ст. 62 - до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (Тихий уже був у 1957 році суджений за "антирадянську агітацію"). Цей стандарт, за рідкісними винятками, надалі застосовувався до всіх членів УГГ.

М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписані ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; діяли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту).

Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогнепальної зброї (ст. 222).

Обшуки у справі Руденка і Тихого були майже у всіх членів Групи, у знайомих. Були викликані як свідки під час слідства десятки осіб з усієї України, з Москви.

Формально відкритий, насправді ж закритий процес відбувся 23 червня - 1 липня 1977 року в Дружківці на Донеччині, в "ленінській кімнаті" "Змішторгу", заповненій "спецпублікою".

Щоб установу не можна було знайти, з неї зняли вивіску. Допитаних свідків, усупереч правилу, виводили з зали, піднаглядних І. Кандибу та Л. Лук'яненка після допиту силоміць відправили додому (29).

Рідні Руденка і Тихого про суд довідалися тільки 25 червня з повісток на допит. У зал суду не допустили 80-річну матір Тихого, синів Миколу і Володимира.

Володимир намагався запросити захисника з Києва, сам хотів захищати батька, але йому відмовили. З автобуса, що їхав у Донецьк, зняли Петра Вінса з товаришем. Їх відвезли в міліцію, обшукали, забрали гроші, купили квитки на літак і відправили в Київ. Петра Старчика і Кирила Подрабінека затримали "для з'ясування особи" і відправили в Москву.

На суді не була оголошена низка документів, зате свідком звинувачення виступив професор Донецького університету Ілля Стебун з твердженнями, що Тихий схиляв його до ворожої діяльности, даючи йому на рецензію свою машинописну книгу "Мова народу. Народ". (цього професора М. Руденко свого часу захищав від звинувачень у "космополітизмі").

Процес у справі Руденка - Тихого, незважаючи на вжиті заходи, був висвітлений по радіо "Свобода". Він не дезорґанізував, а навпаки, ще більше активізував діяльність інших членів Групи, хоча кожний, хто хоч як-небудь був причетний до діяльности Групи, потрапляв під пильний нагляд, з ним "розмовляли", його схиляли стати донощиком, або ж звільняли з роботи, виключали з інституту, викидали з черги на квартиру і т. п.

23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу - ч. 1 ст. 206 "Хуліганство", за фактом 1972 року.

Слідство тривало більше півроку з розрахунку, що молоді люди не витримають психологічного натиску, покаються і це можна буде використати для дискредитації правозахисного руху. Але М. Матусевич узагалі відмовився брати участь у розслідуванні й у судовому процесі, а М. Маринович не давав показів. Суд відбувся в м. Василькові Київської обл. 22 - 27 березня 1978 року. Як і перші засуджені, ці теж не визнали за собою вини. Вирок - 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання.

8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи Петро Вінс - син ув'язненого лідера баптистів України Георгія Вінса. 30 діб арешту за звинуваченням у "хуліганстві". 15 лютого 1978 він одержав 1 рік за "дармоїдство".

12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук'яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січні минулого року. Крім документів Групи, йому інкримінували як антирадянські статті "Зупиніть кривосуддя!" - на захист художника Петра Рубана, "Рік свободи", "Проблеми інакодумства в СРСР" та інші.

Під час слідства Л. Лук'яненко тримав тривалу голодівку, відмовився від радянського громадянства. 20 липня 1978 року Чернігівський обласний суд у м. Городні виніс вирок: 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.

Про "відкритість" процесу свідчить хоча б той факт, що Оксану Мешко, яка їхала в Городню, зняли з автобуса і відправили в зворотньому напрямку.

У 1978 - 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко і Василь Стрільців (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978).

Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці.

Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і леґалізм, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко.

Улітку 1978 року Група оприлюднила проґрамовий документ "Наші завдання", де заявила, що виходить із "засад єдности загальнолюдських і національних прав українських громадян". Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.

Група в особі Йосифа Зісельса захищала запроторених у "психіатрички", в особі Петра Григоренка - права кримських татарів, в особах Петра Вінса і Ольги Гейко - права віруючих.

Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Леонід Плющ, Володимир Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціяльно-економічні права.

Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредаґованих правозахисних документів, які склали б кілька томів.

Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.

Матеріяли доводилося возити до Москви, звідки вони передавалися за кордон. Спроба передати добірку матеріялів консулові США в Києві закінчилася побиттям і ув'язненям Петра Вінса. Багато документів вилучалося при обшуках і викрадалося кагебістами.

В Оксани Мешко на Верболозній, 16, було проведено 9 обшуків. Їй кілька разів перекопали садок. У хаті навпроти встановили пост із камерою нічного бачення, а на саму її було вчинено збройний напад, щоб довести літню жінку до інфаркту.

Для підтримки правозахисного руху в Україні українська діяспора вже в листопаді 1976 року створила Вашинґтонський Комітет Гельсінкських Ґарантій для України (Богдан Ясень - псевдонім Осипа Зінкевича), який разом з видавництвом "Смолоскип" ім. В.Симоненка збирав і видавав матеріяли УГГ українською та англійською мовами, популяризував діяльність Групи в правозахисних і політичних колах світу.

Згодом почав діяти Американський громадський комітет сприяння виконанню Гельсінкських угод (Роман Купчинський). Коли ж за кордоном опинилися Петро Григоренко (США) та Леонід Плющ (Франція), у жовтні 1978 року почало діяти Закордонне представництво УГГ. До нього долучилися Надія Світлична, Ніна Строката-Караванська.

З 1979 року за кордоном почав виходити "Вісник репресій в Україні" українською та англійською мовами (редактор-упорядник Н.Світлична). Документи Групи, що потаємно надходили з України, публікувалися в періодиці й виходили окремими виданнями.

Надія Світлична почала вести передачі на радіо "Свобода" про правозахисний рух - їх, попри глушіння, потай слухала вся мисляча Україна.

22 травня 1978 року в Групу вступив засланий у Якутію після ув'язнення В'ячеслав Чорновіл.

У лютому 1979 року оголосила себе членами УГГ ціла група політв'язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, Василь Романюк (згодом - Патріярх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинский (тепер він каже, що насправді з ним не зв'язалися).

Що думав про правозахисний рух член УГГ Василь Стус, читайте в розділі "Колонки"

У жовтні 1979 членами Групи стали Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, Іван Сокульський, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982) Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985).

З 1979 року КГБ розгорнуло проти Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру.

Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: "дармоїдство" (Петро Вінс), "опір міліції" (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), "хуліґанство" (Вадим Смогитель, Василь Долішній), "спроба зґвалтування" (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), "порушення паспортного режиму" (Василь Стрільців), "незаконне зберігання зброї" (Петро Розумний), "виготовлення, зберігання і збут наркотиків" (Василь Січко, Ярослав Лесів).

Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (Петра Вінса, Юрія Литвина, Василя Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (Ользі Гейко), підкидалися документи (Михайлові Гориню), за захист рідних ув'язнювали дружин (та ж Ольга Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко).

Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу (Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну).

Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи.

Усього в Групу за час її існування вступила 41 особа. (Крім них, УГГ 1982 року поповнилася двома іноземними членами - естонцем Мартом Ніклусом і литовцем Вікторасом Пяткусом, а в кінці 1987 року було кооптовано ще шістьох).

24 з 41 були засуджені у зв'язку з членством у Групі. Вони відбули в концтаборах, в'язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи - понад 550 років неволі.

Група розплатилися п'ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року.

Чотири в'язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985.

Тільки один член УГГ - Володимир Малинкович - був вигнаний за кордон уночі проти 1 січня 1980 року, немалою мірою тому, що він не українець.

Ось подальша, після арешту Л. Лук'яненка, далеко не повна, хроніка репресій проти УГГ.

8 грудня 1978 р. ув'язнений на 3 роки за ст. 187-1 активіст руху євреїв за виїзд, член УГГ Йосиф Зісельс (м.Чернівці). Через три роки після звільнення, 19 жовтня 1984 - ще на 3 роки за цією ж статтею.

9 січня 1979 року Василь Стрільців (м. Долина Івано-Франківської обл.) засуджений на 3 місяці виправних робіт за "образу" директора школи - трирічної давнини, а 25 жовтня він заарештований за "порушення паспортного режиму" за ст. 196 - 2 роки. 22 жовтня 1981 звинувачений за ч. 1 ст. 62 - 7 років таборів суворого режиму і 4 роки заслання.

За сфабрикованою справою "опір міліції" (ч. 2 ст. 188-1) 7 - 8 лютого 1979 на 3 роки засуджений Василь Овсієнко (с. Леніне, нині Ставки, Радомишльського р-ну Житомирської обл.). 9 червня 1981 заарештований у таборі і засуджений за ч. 2 ст. 62 ще на 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

6 березня 1979 року заарештований Олесь Бердник, Київ. Ч. 2 ст. 62, 6 років особливого режиму і 3 роки заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

6 липня 1979 батько і син Петро і Василь Січко (м. Долина Івано-Франківської обл.) заарештовані і засуджені за ст. 187-1 на 3 роки. Батько - суворого режиму, син - посиленого.

Їхній молодший син і брат Володимир (не член УГГ) 4 грудня 1981 після безпідставного виключення з університету відмовився служити у війську і був засуджений на 3 роки.

Не звільняючи, Петра 16 червня 1982 за тією ж ст. 187-1, а Василя 3 грудня 1982 за "зберігання наркотиків" (які йому підкинули в тумбочку) засудили ще на три роки.

6 серпня 1979 заарештований за звинуваченням в опорі міліції (ч. 2 ст. 188-1) Юрій Литвин (с. Барахти Васильківського р-ну Київської обл.). 3 роки карних таборів суворого режиму. Заарештований у таборі 2 березня 1982, за ч. 2 ст. 62 засуджений ще до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

3 жовтня 1979 заарештований у с. Пшеничне Солонянського р-ну Дніпропетровської обл. Петро Розумний - "незаконне зберігання холодної зброї" (вилучили кишенькового ножика, коли їздив до політзасланця Євгена Сверстюка в Сибір), ст. 222-3, 3 роки карних таборів.

23 жовтня 1979 р. заарештований у Києві за сфабрикованим звинуваченням у "спробі зґвалтування" Микола Горбаль. 5 років карних таборів суворого режиму. За день до звільнення порушена справа за ч. 2 ст. 62 - 8 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

15 листопада 1979 року заарештований у м. Болехів Івано-Франківської обл. за сфабрикованим звинуваченням у виготовленні та збуті наркотиків (ст. 229) Ярослав Лесів. 2 роки ув'язнення. У травні 1981 знову заарештований у таборі за таким само звинуваченням - 5 років.

29 листопада 1979 р. заарештований у м. Васильківка Дніпропетровської області Віталій Калиниченко. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

20 лютого 1980 року в Одесі заарештована Ганна Михайленко, яка була неоголошеним членом Групи. 8 років катувань у психіятричках.

12 березня 1980 заарештований у м. Моршині Львівської обл. Зіновій Красівський і відправлений досиджувати невідбутий термін 8 місяців та заслання 5 років.

12 березня 1980 заарештована в Києві Ольга Гейко-Матусевич. 3 роки за ст. 187-1 у карному таборі. У момент звільнення заарештована за ч. 1 ст. 62 - ще 3 роки таборів суворого режиму.

2 квітня 1980 на засланні в Якутії Вячеславові Чорноволу пред'явлене сфабриковане звинувачення у "спробі зґвалтування" - 5 років карних таборів.

11 квітня 1980 у Дніпропетровську заарештований член Групи Іван Сокульский, а 1 липня близький до Групи Григорій Приходько (с.Александрополь Синельниківского р-ну Дніпропетровської обл.). Засуджені до 5 років в'язниці, 5 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Визнані особливо небезпечними рецидивістами. 3 квітня 1986 Сокульський засуджений у в'язниці м.Чистополь ще на 3 роки за сфабрикованим звинуваченням у "хуліганстві" (ч. 2 ст. 206).

14 травня 1980 заарештований у Києві Василь Стус, який прилучився до УГГ ще восени 1977 року, будучи на засланні в Магаданській області. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

Кагебісти не посоромилися на саме Різдво Христове, 7 січня 1981 року, з особливим цинізмом, засудити на півроку позбавлення волі і 5 років заслання за ч. 1 ст. 62 майже 76-літню киянку Оксану Мешко, перед тим протримавши її 75 діб на психіятричній експертизі.

Оксану Мешко везли етапом на берег Охотського моря 108 діб.

30 червня 1980 року за співпрацю з членами УГГ в с. Гута-Логанівська Малинського р-ну на Житомирщині заарештований Дмитро Мазур. Ч. 2 ст. 62, 6 років таборів суворого режиму і 5 р. заслання. На засланні був тяжко побитий, двічі тікав і двічі (у жовтні 1986 та в лютому 1988) був суджений на 1 р. карних таборів.

23 березня 1981 у м. Пустомити Львівської области заарештований останній в Україні член-засновник УГГ - Іван Кандиба. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

15 серпня 1981 заарештована дружина М. Руденка Раїса - формально не член Групи, але її "неодмінний секретар". Ч. 1 ст. 62, 5 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

3 грудня 1981 у Львові заарештували Михайла Гориня, підкинувши примітивно сфабриковані "антирадянські" тексти - насправді ж за підготовку 4 - 7 бюлетнів УГГ, на чому його не змогли спіймати. Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст. Формально М.Горинь був прийнятий у Групу в прогулянковому дворику табору Кучино в листопаді 1982 року.

2 вересня 1982 року на засланні в Актюбинській області Казахстану заарештований за ст. 56, ч. 2 (аналог ст. 62 КК УРСР) близький до Групи Зорян Попадюк. Як прооперований на туберкульоз, засуджений на 10 р. таборів не особливого, а суворого режиму та 5 р. заслання.

21 жовтня 1983 заарештований журналіст Валерій Марченко (Київ). Ч. 2 ст. 62. 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

29 листопада 1985 у м. Прилуках Чернігівської обл. заарештований Петро Рубан. Ч. 2 ст. 62. 9 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Особливо небезпечний рецидивіст.

Увесь цей час тривали репресії проти звільнених політичних в'язнів, які виявляли найменші ознаки нонконформізму.

Їх не приймали на роботу за фахом (Кузьма Матвіюк, Ігор Кравців, Надія Світлична, Григорій Маковійчук, Любомир Старосольський, Ганна Михайленко, Василь Лісовий, Олесь Сергієнко, Євген Пронюк, Василь Долішній та інші).

Їм кожні півроку продовжували адміністративний нагляд, щоразу посилюючи його, пред'являли попередження за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року про кримінальну відповідальність.



Теми: дисиденти, ЧК-КГБ, УРСР, УГГ-УГС, XX сторіччя, історія України, терор

Олег з Калуша _ 04.09.2011 21:09
Тихий, Марченко, Литвин, Стус та інші - це українські святі, які своє життя віддали за свободу українців. Так, святі, бо сотворили чудо - утворення незалежної України і поверження людиноненависницької імперії зла. Коли ж українська церква беатифікує їх? Та й відродження церков - безсумнівна їхня заслуга...
myroslava0809 _ 05.12.2010 17:50
Низький уклін Вам,живим і полеглим.Вас було сотні. Ваша відданість, чистота ,послідовність народили тисячі тих,хто йде Вашою дорогою.
Нехай усіх нас береже ГОСПОДЬ !
Всіхнах _ 10.11.2010 13:16
Дякую



Принцип доміно. З чого почалася Велика Війна

30.11.2016 _ Сергій Махун, "Дзеркало Тижня"
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте