Українська правда
Історична правда
Постійна адреса публікації: http://www.istpravda.com.ua/research/2016/06/13/149106/

"Взвод, слухай мою команду!". Воєнна доля і пам’ять про війну Євдокії Завалій

13.06.2016 _ Валентина Смірнова, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні
"...Вижити на війні можна, навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо. Головне – не втратити пам’яті про минуле, не зрадити її. На цьому тримається світ".

Про Євдокію Миколаївну Завалій – єдину жінку, яка у роки німецько-радянської війни командувала взводом морських піхотинців, інформація міститься в багатьох довідкових виданнях, присвячених славетним українцям. Дізнатися про неї можна також із спеціальної історико-публіцистичної літератури, із преси, Інтернет-мережі.

Починаючи із середини 1970-х років з її особистими фотодокументальними матеріалами мали можливість ознайомитися мільйони відвідувачів Національного музею історії України у Другій світовій війні на різноманітних експозиційних виставкових проектах.

У 2007 році про дивовижну воєнну долю цієї жінки був знятий документальний фільм "Євдоким і Євдокія" (студія Чорноморського флоту). Та попри заявлені матеріали, на жаль, доводиться констатувати: деякі факти її воєнної біографії залишаються недостатньо з’ясованими.

Серед об’єктивних причин – брак документальних джерел, а серед суб’єктивних – особливості пам’яті, на які й позначилися і чотири важкі поранення, і дві контузії, отримані Євдокію Миколаївною в роки війни.

Безперечно, шкода, що в Подільському районному військкоматі м. Києва до сьогодні не збереглася "Особова справа полковника у відставці Є.М. Завалій". А як би знадобилися дослідникам і повний послужний список, і нагородні листи, і різні довідки до них, і детальна автобіографія унікальної жінки!

Та, все ж таки, спробуємо наблизитися до розв’язання недостатньо досліджених фактів та подій, пов’язаних із долею Є.М. Завалій упродовж 1941 – 1945 років, зіставляючи та аналізуючи її спогади з іншими інформативними історичними джерелами.

Вже минуло майже шість років, як Євдокія Миколаївна пішла з життя (померла 5 травня 2010 року). Пам’ять про цю гідну людину повинна бути суголосна з її гідним життям.

Насамперед звернімо увагу на нарис "Лейтенант Дуся", що увійшов до збірника нарисів та оповідань "Діючий флот" спеціального військового кореспондента В.О. Рудного (1944 р.).

 Бійці 83-ї бригади морської піхоти Дунайської військової флотилії (перша ліворуч – Євдокія Завалій). м. Бургас (Болгарія), 1944 рік

Вважається, що саме відтоді ім’я безстрашного двадцятирічного командира взводу автоматників 83-ї бригади морської піхоти, "українки з Нового Бугу, яка до армії працювала бригадиром швацької майстерні в колгоспі", стало широко відомим, і не лише на Військово-Морському флоті.

Крім опису героїчних вчинків дівчини, В. Рудний надав і ось такі відомості про початок її бойового шляху: "Дуся пішла на фронт сімнадцятирічною, зрозуміло, що добровільно, у перший же день війни. Вона служила санітаркою в 96-му кавалерійському полку.

При відступі наших військ на півдні Дуся брала участь у бою на березі Дніпра, переправлялася через ріку вплав і була важко поранена. З госпіталю вона потрапила до десантної бригади".

Саме так упродовж не одного десятка повоєнних років і розповідала про себе Євдокія Миколаївна: "1924 рік народження", "96-й кавалерійський полк" "десантна бригада"…

Саме ці дані містяться в довідковій картці на Є.М.Завалій, що зберігається в  Генеральному каталозі Національного музею історії України у Другій світовій війні (вперше складена в 1977 році, доопрацьована в 1987 році), а також фігурують у всіх сучасних довідкових виданнях. Чи варто наразі ставити їх під сумнів? Виявляється, що так.

Із цією метою звернімося до рядків зі спогадів Є.М. Завалій середини 1990-х років: "Родом я з села на Миколаївщині. Працювала в колгоспі імені Коцюбинського Новобузького району. Мотижила цукровий буряк, ворушила сіно, згрібала на току пшеничне зерно… У Новому Бузі палав елеватор. Поранених виявилося небагато. Тільки допомогла їм забратися в машину, як водій крикнув: "Лягай!". Кинулась на дно кузова. В обличчя вдаряли тріски.

Виглянула – навколо німці. Все ж водію вдалося вирватися з ворожого кільця. Після того випадку попросила бійців показати, як поводитися зі зброєю.  Навчилася стріляти з карабіна, пістолета, кулемета. Дали мені верхового коня. Кіннотники були здивовані: "Тримається Дуся в сідлі, як справжній козак". А я у відповідь: "Не вперше. У себе в колгоспі часто їздила".

Важко прийшлося на переправі через Дніпро у Запоріжжя. Зв’язали коней в один ланцюжок, щоб не втратити під час переправи. І зробили помилку: один кінь утонув та потягнув за собою інших. Пішли на дно і в’юки з кулеметами. Як вибралася на берег – не пам’ятаю.

Відчула різкий біль у боку, прийшла до тями в госпіталі. Долікували мене вже на Кубані. Одужала – стала санінструктором. Навчилася робити пораненим різні ін’єкції й багато іншого, що доручають досвідченим медичним сестрам".

Лейтенант Євдокія Завалій – командир взводу автоматників 83-ї бригади морської піхоти Дунайської військової флотилії. м. Бургас (Болгарія), 1944 рік 

На нашу думку, наведене вище цікаво зіставити з тими спогадами, з якими кілька років по тому Євдокія Миколаївна в передостанні роки життя поділилася з Оленю Вавіловою, кореспондентом інформаційно-аналітичного агентства "Миколаївське земляцтво": "Я ж зовсім дівчиськом на війну потрапила, ще й шістнадцяти не минуло. Три рази бігала до військкома, а він мені усе: "Молоко спочатку підітри!..".

Але фронт наближався… Як зараз пам’ятаю той день – 25 липня 1941 року. Випалений сонцем степ у рідній Миколаївській області, колгоспне поле, де ми з подругами поспішали убрати врожай… Тут бачимо на небі, прямо над нашим селом, з’явилися чорні плями. Бригадир: "Парашутний десант!".

Ми кинулись по хатах. Вбігла у двір і почула чийсь стогін. Глянула в той бік і обімліла: молодий прикордонник лежить у калюжі крові (у нас у селі тоді перебував штаб якоїсь прикордонної частини). Вбігла до хати, розірвала простирадло, як могла перебинтувала… Дивлюся – ще одного поранило, потім ще іншого…

Коли остання частина залишала Новий Буг, я умовила командира взяти мене з собою. Забігла додому за кофтинкою і зіткнулась з бабусею. Побачивши  мене, бабуся заголосила: "Ой, що ти робиш! Золотко моє, повернися!". А потім несподівано обняла мене, зашепотіла щось і подивилася в очі: "Онучечко! Чотири рази будеш кров’ю стікати, але тебе принесуть білі гуси…". І перехрестила.

Як сказала, так і трапилося. "Білі гуси" – то моє одужання після чотирьох поранень і двох контузій – з такими "трофеями" повернулася додому. Вперше поранило мене на Хортиці, коли наш 96-й кавалерійський полк, де я служила санітаркою, прийняв важкий бій. Дніпро прийшлося форсувати вплав, на плотах із підручних засобів.

Там і настигнув ворожий снаряд. Проникаюче поранення в живіт. Потрапила у госпіталь під Краснодаром (станиця Курганська). Головлікар оглянув мене: "Ну все, дівчисько, відвоювалася. Отримаєш літер і дуй додому". Відповіла, як відрізала: "Мені немає куди їхати. Відправляйте на фронт!". Направили мене у запасний полк. А туди якраз "покупці" з командування приїхали набирати поповнення. Один із них, моряк, підізвав мене: "Гвардії старший сержант, покажіть Ваші документи!". Розкриває мій літер і зачитує: "Старший сержант Завалій Євдок.". Це так скоротили моє ім’я в госпіталі.

Євдокія Завалій (перша ліворуч) з бойовими друзями з 83-ї бригади морської піхоти Дунайської військової флотилії. м. Варна (Болгарія), 1944 рік

"Так точно, товариш командир! Завалій Євдоким Миколайович!" – "Надаю п’ятнадцять хвилин на збори!". Він і не підозрював, що перед ним дівчина. А я справді нічим не відрізнялася серед хлопців: "їжачок" із чубчиком після госпіталю (косу прийшлося відрізати, щоб воші не дошкуляли). Видали мені обмундирування і відправили до лазні.

Стою зі своїм тазиком, а повз мене хлопці "в чому мати народила" митися біжать. Подивилася на намет медсанбату і зметикувала розковиряти собі обличчя до крові, щоб не до лазні було. У медсанбаті мені рани обробили, і дві години по тому в станиці Гарячий Ключ "старший сержант Євдоким" прийняв бій у складі 6-ї десантної бригади".

Про те, що вона насправді народилася у 1926 році, Євдокія Миколаївна стверджувала в усіх інтерв’ю, що надавала ЗМІ в останні роки життя. Крім того, щоразу додавала цікаві й важливі подробиці зі своєї біографії.

Наприклад, стало відомо, що у неї, крім батьків та бабусі, було три сестри (вона наймолодша); після закінчення семирічної школи в червні 1941 року працювала в колгоспі імені Коцюбинського; брала участь у наданні медичної допомоги частинам, що відступали; за власним бажанням 14 серпня була прийнята санітаркою до складу 96-го кавалерійського полку Південного фронту (у званні червоноармійця).

Відомо, що 96-й кавалерійський полк справді  проходив через село Новий Буг 12 – 13 серпня 1941 року (на той час він входив до складу 5-ї кавалерійської дивізії 2-го кавалерійського корпусу 9-ї армії). За тиждень, за наказом командувача Південного фронту, підрозділи 2-го кавалерійського корпусу в надзвичайно складних умовах форсували  переправу через Дніпро в районі села Велика Лепетиха (Херсонська область). Після цих боїв частина корпусу була переведена в резерв.

Є.М. Завалій завжди стверджувала, що вона була поранена "в районі Хортиці". Але, на жаль, жодних відомостей про участь 96-го кавалерійського полку, а також інших кавалерійських частин в обороні Запоріжжя у вересні – жовтні 1941 року віднайти не вдалося.

 Євдокія Завалій, м. Київ, 1985 рік

На нашу думку, потребують особливої уваги й наведені вище факти про "6-ту десантну бригаду". Спробуємо пролити світло на це питання, використовуючи текст нагородного листа до ордена Червоної Зірки від 31 грудня 1943 року гвардії молодшого лейтенанта Є.М. Завалій, помічника командира стрілецького взводу 6-го гвардійського стрілецького полку 2-ї гвардійської Червонопрапорної Таманської стрілецької дивізії.

Ця дивізія була сформована у вересні 1941 року в Харкові. З початком 1942 року перекинута в район Ростова-на-Дону. З липня 1942 року до початку жовтня 1943 року дивізія у складі 37-ї та 56-ї армій Північно-Кавказького фронту брала участь у битві за Кавказ, у вересні – жовтні 1943 року у складі  56-ї армії – у Новоросійсько-Таманській наступальній операції.

А в листопаді 1943 року у складі 11-го гвардійського стрілецького корпусу 56-ї (Окремої Приморської армії) – у Керченсько-Ельтигенській десантній операції. За мужність і героїзм, виявлені під час захоплення плацдарму в районі Керчі, майже 1400 її воїнів були нагороджені орденами й медалями, 19 надано звання Героя Радянського Союзу.

У нагородному листі для нас важлива примітка: "Нагород не має". Далі в документі читаємо про "здійснений подвиг": "Перебуваючи на фронтах Вітчизняної війни, з перших днів товариш Завалій проявила себе сміливим і відважним захисником батьківщини. 27 березня 1943 року в бою за станицю Кримська Краснодарського краю, вона, діючи сміливо і рішучо, знищила двох фашистів і взяла у полон трьох гітлерівських солдатів.

Перебуваючи в полку з 13 листопада 1943 року, товариш Завалій, узявши участь у боях за висоту 71, 3 Керченського району Кримської АРСР, вміло керувала взводом, особистим прикладом вела бійців у бій з ненависним ворогом. У цьому бою тов. Завалій знищила 9 гітлерівців".

Безперечно, у цьому документі не може не "чіпляти" формулювання: "Перебуваючи в полку з 13 листопада 1943 року…". Між тим, це дуже важливий рядок для уточнення послужного списку нашої героїні. Пояснення таке: у бою за станицю Кримська вона була поранена, лікувалася, а потім була направлена на шестимісячні курси молодших лейтенантів 56-ї армії.

Нагородний лист Євдокії Завалій на нагородження орденом Червоної зірки за бої на Кубані й Керченському півострові, 31 грудня 1943 року 

У спогадах Є.М. Завалій про ці важливі обставини читаємо: "Мене одразу признали "своїм хлопцем", а після того, як я взяла в полон німецького офіцера, направили у відділення розвідки, і невдовзі я стала командиром.

Дуже важкі бої йшли на Кубані, у районі станиці Кримська. Там наша рота потрапила в оточення. У розпал бою загинув командир, і я , помітивши розгубленість бійців, піднялась у весь "гігантський" зріст, крикнула: "Рота, вперед, за мною!". Бійці піднялися в атаку, і нам вдалося прорватися з оточення.

У цьому бою я отримала своє друге поранення. Ось тут і викрили "Євдокима". Зарахували мої бойові заслуги і направили на шестимісячні курси молодших лейтенантів у Фрунзе. Потім направили у 83-тю бригаду морської піхоти. Довірили взвод".

Як бачимо, знову неточність: перш ніж бути зарахованою до складу 83-ї бригади морських піхотинців, гвардії молодший лейтенант Є.М. Завалій ще деякий час воювала серед своїх "сухопутних" однополчан.

Треба зазначити й те, що Євдокія Миколаївна зважилася оприлюднити  свою історію про "Євдокима" лише декілька десятків років потому, як закінчилася війна. Тому зрозуміло, що в нарисі В.О. Рудного йдеться про винахідливі сміливі вчинки "санітарки Дусі", які насправді на той час здійснював "свій хлопець" – "старший сержант Євдоким".

Наприклад: "Перша її самостійна бойова операція – полон німецького офіцера та його ординарця під Моздоком. Офіцер спав в автомашині, його вістовий поліз по воду у колодязь, залишивши у машині зброю. Санітарка Дуся підібрала його автомат, дочекалась, поки він нап’ється, посадила його в автомашину до офіцера, якого вже встигла зв’язати, і привезла їх у свою частину. Вона стала розвідницею.

Дуся в боях на Кавказі під станицею Кримська і в Гарячому Ключі була тричі поранена, одного разу контужена, десятки разів ходила у ворожий тил. Одного разу їй прийшлося прикинутися померлою – німець ткнув її багнетом, вона не подала звуку, і пролежала так до ночі, а вночі виповзла до своїх.

Акт про вручення Євдокії Завалій медалі "За оборону Кавказу", 16 вересня 1945 року 

Іншим разом Дуся, командуючи відділенням розвідки, потрапила в оточення на березі гірської річки. Декілька діб розвідники пролежали на снігу без патронів і харчів… А далі Дуся знайшла вихід: – прив’язувала до дерева на березі  кінець довгого проводу, який намотувала на руку, і з двома плащ-наметами курсувала туди і назад. Третього разу, коли вона поверталася з "упакованими" у плащ-накидку харчами, німці помітили її.

Проводу вони не побачили і, відкривши вогонь, вважали, що вона не зуміє подолати бурний гірський потік. Помилилися. Коли вона вискочила зі своєю ношею на протилежному березі і німці знову відкрили вогонь – було пізно".

Другою бойовою нагородою Є.М. Завалій була нагороджена  вже у складі 83-ї Червонопрапорної ордена Суворова II ступеня Новоросійської окремої морської бригади – однієї з найбільш дієвих і уславлених серед частин і з’єднань морської піхоти Військово-Морського флоту СРСР у роки німецько-радянської війни.

Бойовий шлях цієї дивізії був довгим, складним і важким. Її батальйони брали участь у п’ятнадцяти загальновійськових операціях, у тому числі й у трьох найбільших десантних, – Керченсько-Феодосійської, Новоросійській і Керченській, а також у Кримській, Ясько-Кишинівській, Болгарській, Будапештській, Віденській, Братиславсько-Брновській та Празькій.

З нагородного листа молодшого лейтенанта Є.М Завалій, командира взводу автоматників, до ордена Вітчизняної війни I ступеня від 15 травня 1944 року довідуємося: "У бою зі знищення оточеного угруповання противника в районі на південний схід від селища Карань тов. Завалій показала зразки мужності та відваги.

З групою автоматників із трьох бійців вона підібралася  до ворожого дзоту під градом куль і кидком протитанкової гранати підірвала його разом із кулеметом та гарнізоном. Першою увірвалася в траншею противника, у короткій, жорстокій сутичці вона знищила близько 10 фриців та гранатами закидала станковий кулемет і 2 ротних міномети".

 Подання на нагородження Євдокії Завалій орденом Вітчизняної війни І-го ступеня за бої під селищем Карань, 15 травня 1944 року

Цей документ підписаний гвардії капітаном О.О. Кузьмичовим, командиром роти автоматників. Це під його безпосереднім командуванням "Дусині гвардійці" відзначилися в боях за Балаклаву під Севастополем, у складі підрозділів Дунайської військової флотилії успішно подолали Дністровський лиман (Дусю поранило тоді, коли її підлеглі вже успішно здійснили десант у районі Білгород-Дністровського). 


А далі висаджувалися десантом у румунській Констанці, болгарських Варні та Бургасі, югославському Бєлграді,  відвойовували  вулицю за вулицею в Будапешті, брали участь у здобутті угорських Естергома і Комарно, успішно просувалися до Брно і закінчили війну неподалік Праги.

Наочним свідоцтвом тому є бойові медалі, численні грамоти-подяки Верховного Головнокомандування, а також групові фото з бойовими побратимами.

До кінця війни із трьох десятків своїх підлеглих "лейтенант Дуся" втратила більше половини. Згадувала: "Так і не звикла втрачати. Кожний із хлопців і досі стоїть перед моїми очима. Піднімаю їх в атаку: "Взвод, за мною!" Голос-то у мене завжди грімким був. Доженуть мене і обходять, щоб прикрити… Спочатку, звичайно, хмикали у мій бік. А я волю в кулак і вперед!

 Хотілося показати, що я вмію воювати не гірше чоловіків. І вони звикли до мене, стали поважати. Якщо б вони не прийняли мене за командира, сто разів була б убита. Адже німці полювали за мною, вони звали мене "фрау – чорна смерть". Кожного разу мене хлопці врятовували… Сашко Кожевніков, Жора Дорофеєв, Петро Мороз, три Дмитра – Ваклерський, Собинов і Седих…

Коли вперше з’явився Іван Посевних, то зміряв мене презирливим оком і сказав: "Бабі підкорятися не буду!". А в боях за Будапешт прикрив мене від кулі снайпера. Його посмертно  нагороджено орденом Червоної Зірки".

Є.М. Завалій за участь у визволенні Будапешта була нагороджена  орденом Червоного Прапора. Тоді, у лютому 1945 року, щоб захопити важливий стратегічний об’єкт противника, взвод під її командуванням зміг успішно використати підземні ходи міської каналізації. Але чого це насправді коштувало!

З її спогадів: "Загін висадився з катерів Дунайської флотилії, прорвав ворожу оборону і закріпився на околиці Будапешта. Далі просуватися не вдавалося. Ретельно обстеживши всі закутки, звернули увагу на каналізаційний люк. А що, якби скористатися ним?

Уночі люк відкрили. З колодязя дихнуло смородом. Двоє смільчаків спустилися униз. Відкрився підземний канал, кінця краю не видко… "Спробувати пройти можна, – доповіли командиру, – але дух там важкий. Це, мабуть, канал для скидання нечистот. Вентиляції немає".

Безперечно, було заманливо: підземним ходом проникнути в тил ворога. Але пробитися при такому смороді? Згадали, що серед трофеїв є вісімнадцять подушок із киснем. Ось коли вони знадобилися!

У підземелля спустилося тридцять розвідників. Іван Шарипов, Василь Уткін, Микола Мочалов, Гасан Гусейнов, Федір Хуліпаєв, Іван Козирєв, Аяз Ізмаїлов, Олександр Кожевников, Юрій Коротков, Георгій Дорофеєв, Олександр Копійко, Дмитро Вопнярський, Іван Посевних…Одна подушка на двох. Зробить боєць один вдих – другий і передає сусіду.

Нагородний лист Євдокії Завалій на нагородження орденом Леніна (замість якого її нагородили орденом Червоного прапора) за бої на Дунаї, 26 березня 1945 року (початок). 

Просуватися було дуже важко. Тунель місцями то звужувався, то виявлявся настільки низьким, що приходилося повзти. Руки та коліна покрилися липким брудом. На шляху траплялися вертикальні колодязі. Так хотілося відкрити чавунну кришку люка і ковтнути свіжого повітря, але не можна виявляти себе завчасно…

Ось ще один люк. Обережно підняли кришку і побачили: навколо ворожі танки і автомашини. Цей люк був позаду одного із танків. Один за одним виповзли мої розвідники і розпласталися біля танків та автомашин. А вартові нічого не помітили. Ходять собі туди і назад. Їх безшумно зняли.

Двері у бункер не зачинені. Підземне приміщення повне гітлерівців. Багато з них спали... Деякі писали листи. Радист вистукував якесь повідомлення чи донесення… Розвідники з порога дали короткою автоматною чергою…Захоплені зненацька німці, підняли догори руки. Зброю склали в куток.

Найбільш цінними виявилися оперативні карти. "Освоївши" бункер, повели з нього стрільбу. На вулиці зчинилася велика паніка. Не розуміючи, чому стріляють з бункера, німці почали стріляти з автоматів один в одного. Безладний вогонь відкрили також їхні танкісти…

Серед полонених виявився і генерал. Спочатку він не повірив, що його узяли в полон бійці під командуванням жінки, але потім був змушений змиритися і навіть власноруч віддав мені свій "Вальтер"… Дуже пам’ятний трофей".

Після закінчення боїв у Будапешті 83-тя бригада морської піхоти повернулася до оперативного підпорядкування командувача Дунайської флотилії. 10 березня 1945 року у складі 144-го батальйону рота автоматників під командуванням О.О. Кузьмичова була переправлена через Дунай у долину Демеш і розпочала підготовку до нової десантної операції.

 Нагородний лист Євдокії Завалій на нагородження орденом Леніна (замість якого її нагородили орденом Червоного прапора) за бої на Дунаї, 26 березня 1945 року (закінчення)

Раніше на Дунаї десантники висаджувалися на протилежний берег, який був частково відвойований, – там зазвичай вже зосереджувалася артилерія та пункти управління, які сприяли кораблям під час проходу до місця висадки і допомагали вести бій на ворожому березі.

Тепер обидва береги довжиною 15 км, що були намічені до висадки, перебували в руках противника. По лінії фронту по обох цих берегах ворог обладнав міцні оборонні укріплення, зокрема використав підірваний міст біля міста Естергома.

Операція розпочалася пізно уночі 19 березня. На переході дотримувалися ретельного маскування. Прохід між підірваними конструкціями мосту пройшли за допомогою розвідників, які змогли висадитися тут раніше на невеличких шлюпках. Орієнтуючись на світло ліхтариків розвідників, усі катери десантників вдало пройшли руїни мосту і пішли далі.

О другій годині 20 березня, прорвавшись через мінні загородження, десантники нарешті досягли місця висадки. Уже вранці противник стягнув до цього району танки, артилерію та піхотні частини. Основним завданням батальйону було не допустити відхід ворожих військ по шосе Будапешт – Відень.

Бої тривали чотири доби. За цей час "Дусин взвод" разом з іншим взводом автоматників витримали на висоті "203" 39 піхотних і 9 танкових атак противника!

Із спогадів Євдокії Миколаївни: "І все ж таки піднялися на висоту. Окопалися. За день відбили чотирнадцять атак. Патрони берегли, тому стріляли лише прицільно, але другого дня наші боєприпаси закінчилися, а ще ані сухаря, ані ковтка води. Вночі прилетів літак. Скинув два мішки із продовольством, а інші невдало – один із них полетів під укіс, а другий – зачепився за обрив.

Зробили спробу дістати. Трьох матросів одразу снайпери вбили, а четвертий, хоча і поранений у руки і ноги, але він все ж таки зумів дістати цей мішок. Його вбило у той момент, коли він скидав мішок хлопцям в окоп… 23 березня операція закінчилася, і ми возз’єдналися з іншими частинами бригади".

По закінченні війни Є.М. Завалій перебувала у резерві Центральної групи радянських військ. Лікувалась, однак через хворобу не змогла далі перебувати на військовій службі. Демобілізувалась у грудні 1946 року (фактично, в двадцятирічному віці!).

 Євдокія Завалій (перша праворуч) серед ветеранів Другої світової війни, м. Москва, 1983 рік

Коли приїхала провідати рідних у Новий Буг, то по ночах доводилося чути, як вона кричала: "Взвод, слухай мою команду!". А вранці прокидалася у сльозах. Потім переїхала до Києва. Закінчила вечірню школу № 16, курси для працівників торгівлі. А головне – зустріла своє довгоочікуване кохання. Разом із чоловіком виховали сина і доньку, дочекалися онуків і правнуків.

Майже чверть віку Євдокія Миколаївна пропрацювала в системі радянської державної торгівлі, зокрема була директором гастроному № 720 на Подолі. За трудові досягнення нагороджена орденом Жовтневої Революції (1976 рік). З роками до двох її бойових орденів воєнного часу (Вітчизняної війни I ст., Червоного Прапора), додалися ще Вітчизняної війни II ступеня (1985 рік) та Богдана Хмельницького III ступеня (2009 рік).

Навіть неможливо підрахувати, скільки за повоєнні роки Євдокія Миколаївна провела зустрічей із молоддю в Україні та за її межами! Зазвичай у слухачів до цієї відважної, героїчної жінки викликали й вистачало й досить пікантні питання.

Відповідала: "Мої автоматники називали мене по-чоловічому: "Командир". Любов закрутити – і немає взводу, і немає командира. Не дай Боже, щоб хтось побачив мої сльози! Я не мала права бути слабкою… Вижити на війні можна, навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо. Головне – не втратити пам’яті про минуле, не зрадити її. На цьому тримається світ".

Світла Вам, Євдокіє Миколаївно, пам’ять!

Статтю опубліковано в рамках спецпроекту "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової" Українського інституту національної пам’яті.

Дивіться також: 

Гітлер, Сталін і Україна. Безжальні стратегії

Друга світова війна по-українськи. Думки вітчизняних істориків

Від Дніпра до Ельби. Як українці звільняли Європу від нацизму

Останні листи із Сталінграда. Що писали німці за дні до капітуляції

Забуті жертви війни. Радянські військовополонені 1941-1943 рр. ФОТО 

Битва під Харковом. Як місто вперше визволили від нацистів

"Шевченко з України". Написи на стінах Рейхстагу. 1945 рік

Чорна піхота. Скільки "чорносвитників" знищив Сталін?

"Неписана історія". Родинні перекази про Другу світову

© 2010-2016, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "Історичну правду".