Українська правда
Історична правда
Постійна адреса публікації: https://www.istpravda.com.ua/reviews/2011/07/11/45386/

"Сам пишу, сам цензурую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це"

11.07.2011 _ Вахтанг Кіпіані
У різні часи це явище називали по-різному: "...списки, рукописи, воровские грамоты, подмётные письма, еретические трактаты, захалявна література, позацензурні видання, самсебяиздат, самиздат...".

Що читаємо? "Український самвидав" - монографія молодого літературознавця Олеся Обертаса (Київ, "Смолоскип", 2010), і в якій вперше у вітчизняній науці дається ґрунтовне описання історичного явища та введяться в обіг корпус текстів самвидаву (273 позиції).

Це труд, на який посилатимуться й наступні покоління дослідників.

Що цікавого? Автор визначає самвидав як "одвічну опозиційну категорію" і розуміє "не так текст, як специфічний спосіб побутування суспільно значущих непідцензурних документів". Однією з ключових ознак цього явища є те, що тиражування та розповсюджування відбувається поза авторським контролем "в читацькому середовищі".

Свого часу ходив такий анекдот про друзів, які обмінювалися самвидавом, а говорили вголос про... пироги.

"Ти вже з'їв пиріг, що тобі вчора дала моя дружина? - З'їв. І дружина твоя з'їла? - Так. - Ну, тоді передай його Михайлові - він також хоче покуштувати".

КГБ проти українських дисидентів. Справа "Блок"

Явище самвидаву є продуктом післявоєнного суспільства, неологізмом пізньохрущовсько-ранньобрежнєвських часів. Хоча, звісно, скільки існує людство - стільки нараховує історія існування як незгодних, так і опозиційних пануючим традиціям і порядкам текстів.

Понад дві тисячі років тому між людьми ходили позацензурні проповіді, притчі, сентенції, заповіді Ісуса. Чим не "усний самвидав"?

В українські середні віки здебільшого неофіційно поширювалися тексти Григорія Сковороди та Івана Вишенського. Ну, а хрестоматійні "захалявні книжечки" Тараса Шевченка?..

Іноді доводиться чути, що слово "самвидав" є українізованим варіантом міжнародного терміну "самиздат" ("samizdat"). Молодий дослідник доводить, що це не дуже справедливо, бо корені нашого слова не в Москві, а у вітчизняній традиції.

У кінці 1920-х письменник Іван Багряний, не маючи можливість пробитися через цензурні паркани, випустив на волю саморобну книжку "Ave Maria", за його власним визнанням - "головне і єдине призначення якої було в тому, щоб виявити своє незадоволення".

 

Письменник Григорій Костюк залишив спогади про те як виглядала та книжечка:

"На білому фоні чорними літерами стоїть: Іван Багряний. "Ave Maria" (латинкою!) Поема. Рік видання - римськими цифрами MCMXXIX, що значить 1929, видавництво "САМ" - абстрактне, неіснуюче, місце видання не позначено. Наприкінці поеми стоїть: 1927 р. Севастополь - Одеса - Київ... Видання в цілому нужденне. На сірому газетному папері, в паперовій обкладинці, формат популярної брошури... Це було, мабуть, безпрецедентно в радянських умовах, щоб появилася на світ книжка без офіційного цензурного дозволу". Наклад був, між іншим, 1200 примірників.

Про цей творчий вибрик Багряного ходили легенди в журналістських і письменницьких колах.

Наразі не можна стверджувати, що слово "самвидав" сягає корінням чину Багряного, але те, що в половині 1960-х в українських шістдесятницьких колах ходив "самвидав", а не "самиздат" - очевидно. Приміром, Василь Стус свій зошит із віршами 1957-1965 рр. підписував від імені так само вигаданого видавництва "Самписсамчит" (треба розуміти: "сам пишу - сам читаю").

Цей креатив, до слова, дещо перегукується із іронічною формулою самвидаву, сконструйованою відомим дисидентом Владіміром Буковським - "Сам пишу, сам цензурую, сам видаю, сам поширюю і сам відсиджую за це".

Поет Ніколай Глазков вважається автором терміну "самиздат"

В російській правозахисній традиції вважається, що основоположником терміну є московський поет Ніколай Глазков, який давав життя своїм машинописним збірникам поезії, пишучи на титулці "Самсебяиздат", що було своєрідною пародією на офіціозні державні видавництва "Госиздат", "Политиздат", "Воениздат" тощо.

Бібліограф періодичного самвидаву Алєксандр Суєтнов пише - "Самвидав тримався не тільки на вільнодумстві й на безкорисливості, не тільки на протесті й опозиційності, а й на інтелектуальній перевазі".

З російськомовних текстів найбільше поширення в Україні мали "Крутой маршрут" Євгенії Гінзбург, твори Алєксандра Солженіцина та Варлама Шаламова, спогади Анатолія Марченка, "Технологія влади" Абдурахмана Авторханова.

Коли ж почався самиздат-самвидав?

На думку російського дисидента та діяча позацензурного друку Алєксандра Гінзбурга, коли він випускав перший незалежний журнал "Синтаксис" (1961 р.), такого терміну ще не існувало. А коли, після дворічного ув'язнення, повернувся до Москви, то слово вже активно вживалося. Отже, народження "самиздата" можна доволі точно прив'язати до початку 1963 р.

Це збігається із початком масового поширення самвидаву в Україні, біля витоків якого стояв літературознавець Іван Світличний. Розповідають, що доволі часто спраглі прочитати якийсь новий текст сходилися до його квартири, сідали колом і передаючи фотовідбитки друг другові, ніби конвеєром, читали заборонені книжки.

Письменник і філософ Євген Сверстюк визначив, що "виготовлення і поширення "самвидаву" - це не весь образ шістдесятників, але, безперечно, його ядро. Це вже вихід на поле бою, що вів до розмежування на "ідеологічному фронті".

Тарас Чорновіл: "Планка моїм батьком була поставлена настільки високо, що це зашкодило"

В 1970 р., у першому числі журналу "Український вісник" його редактор В'ячеслав Чорновіл відзначив - "Самвидав є стихійною формою здійснення гарантованого Конституцією права на свободу слова. Переважна більшість самвидавівських документів не носить антирадянського характеру (не менше 99 відсотків), хоч КДБ час від часу і арештовує людей за розповсюдження "Самвидаву". Очевидно, владі в принципі неприйнятне явище, коли будь-яке друковане слово шириться поза цензурою".

Унікальним явищем самвидаву середини 60-х є три тексти, написані Євгенією Кузнецовою, яка виступила під псевдонімом "Цвіркунчик". Лаборантка хімічного факультету Київського університету писала дуже особисто, з радикально національних позицій, чи не першою в самвидаві піднявши тему Голодомору 1932-1933 рр. - коли "знищувалось все свідоме й освічене населення України".

1964: підпал бібліотеки Академії Наук УРСР - справа Погружальського

Але найбільше поширення, можна припустити, що іноді навіть у тисячах копій, мали оці документи українського самвидаву - "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, "З приводу процесу над Погружальським", "Собор у риштованні" Євгена Сверстюка, "Приєднання чи возз'єднання?" Михайла Брайчевського, "Серед снігів" і "Репортаж із заповідника імені Берії" Валентина Мороза, "Сучасний імперіалізм" Михайла Масютка, "Більмо" Михайла Осадчого, "Феномен доби, або сходження на Голгофу слави" Василя Стуса тощо.

Як діставався "самвидав" на Захід 

Надзвичайною подією стали упорядковані Чорноволом збірники "Правосуддя чи рецидиви терору?" (1966) та "Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)" (1967). За останню книгу, яка потрапила за кордон і стала "тамвидавом", молодого журналіста було вперше заарештовано й засуджено. Майже через тридцять років за ті самі тексти В'ячеслав Максимович отримав Шевченківську премію в галузі публіцистики...

Перший погром опозиційного українства стався 1965 року. Тоді було заарештовано понад 25 осіб, дев'ятнадцятьох з яких засудили за "антирадянську агітацію" та "поширення наклепницьких вигадок на радянський державний і суспільний лад".

З вузів виключили сотні студентів, втратили роботу й десятки викладачів. Обшуки пройшли по всій республіці. Вилучили понад 900 примірників самвидаву, 13 друкарських машинок.

В квітні 1968 р. 139 громадян СРСР з України підписали відкритий "Київський лист" проти закритих судових процесів, на яких чинили розправу над шістдесятниками. Серед підписантів були 20 фізиків і математиків - всі з науковими ступенями, 14 письменників, кінорежисер Параджанов, авіаконструктор Антонов тощо. За кількістю підписів цей документ став наймасовішим в усьому Радянському Союзі.

Але вже за рік рекорд було побито "Листом творчої молоді м. Дніпропетровська", підписи під яким поставили біля 300 осіб. Співавторами документу були Іван Сокульський, Володимир Заремба і Михайло Скорик.

 

1969 року видавництвом "Смолоскип", який беззмінно керує Осип Зінкевич, було вперше видано текст, отриманий з-за залізної завіси. Це була збірка "Крик з могили" Миколи Холодного. Видавництво назвало цю поезію "захалявними віршами з України". А коли за два роки вдалося дістати Чорноволів "Український вісник", то його назвали "захалявним журналом".

У додатках до тексту є кільканадцять фотографій, які ілюструють як саме потрапляли непідцензурні тексти на свободу. В якості контейнерів використовували пластикових ляльок-"україночок" - відкрутивши їм голови, всередину вкладали фотоплівки з літературними текстами або фотокопіями картин.

Фраза. "...у різні історичні епохи: "списки", "рукописи", "воровские письма", "воровские грамоты", "воровские послания", "подмётные письма", "подмётные грамоты", "еретические трактаты", "ложные указы", "альбомы для стихов", "захалявна література", "позацензурні видання", "самсебяиздат", "самиздат", "антирадянська література", "відписи", "самдруківські видання", "проскрибована література", "копії", "підземна література", "задротяна література" і, власне, "самвидав".

Джерело: tsn.ua

Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

© 2010-2020, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "Історичну правду".