Українська правда
Історична правда

Єврейські діти та українські монахи в польській книжці

Олександр Зінченко _ Середа, 7 грудня 2011
Версія для друку

Маленького Даніеля Ротфельда врятували українці. Брістіґер евакуювався з України у 1943-му... разом із італійцями. Потягом, який вивозив українських дітей на Апенніни. Так, італійці опікувалися українськими сиротами. Дітьми своїх ворогів. Умовою порятунку Брістіґера було саме те, що він мав опікуватися дітьми своїх ворогів-українців.

Книга-інтерв’ю "Смерть запізнилася на хвилину. Брістіґер, Ґловінський, Ротфельд" Варшава, Бібліотека "Газети Виборчої", 2010.

"І як "Газета Виборча" таке могла пропустити?!" - гнівний погляд професора Богуміли Бердиховської був спрямований на присутнього за столом постійного автора цієї газети Мирослава Чеха. Йшлося про декілька абзаців з тієї книжки. Один з її героїв – Міхал Брістіґер – потрапляє до Києва. На вулиці йшов десь так 1942-й. І він був євреєм, який тікав зі Львова:

"Доїжджаємо до Києва. Українець нас забирає, мене і мою дівчину, до якоїсь квартири. Він винаймав кімнату у якоїсь родині. Приходимо а там сімейна забава. Донька господаря наступного дня бере шлюб. І ось прийшло велике товариство, щоб повеселитися усі разом – груповуха.

А чого пані так дивиться?

Мабуть, не розумію.

Чого пані не розуміє? Я сидів біля своєї дівчини у іншій кімнаті.

Будь ласка, не кепкуйте.

Я? Та звідки?! Це ж проста річ. Вона іще могла. Адже не була іще заміжня (сміх). То був останній день її свободи. Забава йшла по повній! Справжня екзотика. Насправді було весело.

Майбутньому чоловікові також?

Не питав (сміх).

Дайте спокій! Тут нема над чим розмірковувати. То були бандити. Життя сексуальне дикунів описав іще Броніслав Маліновський. Не читали?".

Так, ці рядки збурюють самих поляків. Я радше був заскочений: адже такі слова складно оцінити інакше, ніж расизм. Але чути расистські висловлювання від представника народу, який найбільше постраждав від расизму – це створювало певний дисонанс. Так не може бути. Адже расизм жертви расизму – то одна з тих речей, яку надто складно уявити.

Але ця книжка складається саме з таких речей – речей, які складно уявити. Власне саме з такої історії і почалося моє знайомство із цією книжкою.

Професор Варшавського університету і також відомий публіцист Марчін Заремба емоційно переказував мені її фабулу: "Уявіть, єврей з Галичини тікає на Схід, до Києва, а потім – до Дніпропетровська! І ось там він на вокзалі заходить до якогось приміщення, і що він там бачить? Купу бійців вермахту, очевидно! Відступати вже не можна! Він стоїть біля дверей, а солдати починають його розпитувати.

Він говорить, що є поляком. І хтось там починає говорити польською. Бо там був хлопець зі Шльонську. І це просто як у голлівудському фільмі: посеред тлуму нацистів стоїть польський єврей, який тікав від тих самих гітлерівців, мирно говорить із іншим поляком у формі Вермахту, і врешті-решт залишається живим!"

Міхал Брістіґер. Фото 1942 року, Сокаль

Історія Міхала Брістіґера дійсно варта екранізації. Він народився у 1921 році. Тепер – це знаний музикознавець. А у 1939-му він почав студіювати медицину у Львові.

В червні 1941 року Міхал Брістіґер переховувався по знайомих і про єврейські погроми перших днів німецької окупації навіть не чув. Від перших липневих погромів його застеріг приятель-українець. Просто сказав, щоб з дому у такі-то дні не виходив і далі був обережний: "Щось буде".

Людяність у безодні пекла. Поведінка населення Галичини під час Голокосту

Того разу його не схопили. Але зі Львова треба було тікати. Чому на Схід, ближче до лінії фронту? Можливо, двадцятирічний Брістіґер і сам не знав, а просто плив за течією подій і випадкових можливостей.

А може підсвідомо відчував, що найпростіше, як кажуть у Польщі, заховатися під ліхтарем.

Іще одна цитата:

"...Більше ніколи не був у Львові.

Сумуєте?

Ні. По Голокосту ані за чим не сумую. Щось зламалося. Поляки того не розуміють. А може не відчувають? Перервалася у нас тяглість історії".

Власне на тлі дрібних, побутових подробиць – того, чого завжди не вистачає "великій історії" – на тлі життя звичайних людей, у перші дні нацистської окупації і починається та повість.

Брістіґер оповідає про смерть знайомих євреїв-господарів будинку, де він ночував, лише за кілька годин після того, як він покинув той дім. Доньці господаря було лише вісімнадцять років. Знову не обійшлося без "чорної поліції".

Так трапляється раз-по-раз, щотри сторінки – кожного разу смерть запізнюється на годину, хвилину, або на мить.

І тут знову постає питання стосунків у трикутнику українці–євреї–поляки у ті гарячі роки.

Щоправда, українському читачеві складно зрозуміти певні нюанси польського слова "szmalcownicy", яке раз-по-раз звучить з уст то автора, то її героя. У ті роки воно означало не тільки "шантажисти". Цим словом називали поляків, які промишляли тим, що вимагали від знайомих євреїв гроші за недоносительство. А потім, коли запаси цінностей вичерпувалися, повідомляли німецьку владу. Інколи теж за гроші.

"Три історії": фільм про сплетену долю української, єврейської і польської родин

І ось коли Торанська питає о таких "шантажистах", Брістіґер відповідає: "На східних землях я не чув про "шантажистів". Українці полювали за євреями не через гроші. Вони то робили для задоволення".

І далі розповідає іще кілька відомих йому історій про те, як українська "чорна поліція" допомагала німцям вирішувати єврейське питання.

Або історію того, як містом йшла колонна євреїв з гетто. Їх вели на смерть. Гімназисти вивішувалися з вікон, кричали і улюлюкали. То вже сталося, коли Міхал переховувався у Сокалі і тоді ж чув, як сусідська донька каже, що вона біжить на Буг, на пляж. І це було як з іншої реальності – пляж!

У його оповіді то все поруч: Голокост і... пляжі. Так, як це було поруч тоді – у 1942-му...  

"Війна попри наші уявлення – то справа неймовірно еротична. Перестає діяти контроль суспільства, церкви, родини. У людини, яка не думає про завтрашній день, зриває усі гальма". 

Так сприймав світ війни Міхал Брістіґер. І так то виходить, що війна ділить людей на тих, хто думає про завтра і не втрачає гідності, і тих, про кого так влучно сказав герой цієї складної книжки – людей, у яких гальма відмовили.

Адаму Даніелю Ротфельду поталанило зустрітися із людьми, які думали про завтрашній день. І тому його історія – контртеза до історії Брістіґера. Ротфельда врятували саме українці, про яких так зневажливо і зверхньо говорив Брістіґер. Надто різний досвід.

Ротфельд – людина легендарна. Після війни виховувався у дитячому будинку. І цей безбатченко – без зв’язків і протекцій – зробив карколомну дипломатичну кар’єру. У 1991 році він був обраний головою стокгольмського Міжнародного інституту Миру, а на початку ХХІ століття став міністром закордонних справ Польщі.

Він народився за рік до Другої світової війни. Що може пам’ятати дитина, якій лише три з половиною роки?! Окремі сцени життя. Постріли. Як на порозі впала і не встала більше тітка. Сховок у льосі під пічкою. Тривогу і прагнення взагалі не дихати у тому сховку. І те, як він сам вибрав свій шлях.

У монастирі студитів в Уневі, неподалік Львова, 1943 рік. Адам Даніель Ротфельд у центрі, ліворуч - монах Данило

Коли прийшов монах з Унівського монастирю отців-студитів, родина вагалася: монастир запропонував взяти під опіку маленького Адася. І ось у той момент, коли всі замовкли у сумнівах і ваганнях, трирічний хлопець встав, вдягнув свого камізелька і взяв монаха за руку.

Це було в грудні 1941 року. Більше Адам Даніель Ротфельд своїх батьків ніколи не бачив.

Унів зберіг життя багатьом видатним особам. Одного дня Ротфельд отримав листа від лауреата Нобелівської премії з хімії, американського професора Роальда Гоффмана. Він писав, що його та родину також ховали горищі одного з будинків у цьому невеличкому містечку.

Єврейські діти митрополита Андрея Шептицького

І той лист від професора Гоффмана Ротфельд отримав саме після того, як один із співпрацівників видатного хіміка прочитав у якійсь газеті, що польський міністр закордонних справ відкрив в Уневі меморіальну дошку на честь братів Шептицьких.

Клементій Шептицький був настоятелем Унівського монастиря і першим сповідальником маленького Адама. Його брат, митрополит Андрей Шептицький звернувся до всіх підлеглих йому монастирських громад, щоб окрім українських і польських сиріт вони взяли опіку і над єврейськими.

"Той, хто не пережив тих часів, не в змозі оцінити, як багато сміливості і безкорисливого співчуття проявили люди Церкви, допомагаючи всім тим, кого переслідували, хто терпів біду, усім голодним і безпорадним" - тими слова Ротфельд згадує справи братів Шептицьких.

Адам дивом утік від смерті. Адже стіни монастирю не завжди були здатні захистити від жахіть війни.

Маленький хлопчик потрапив під перестрілку. Коли знов запанувала тиша, він побачив мертві людські тіла.

Іншим разом вихованці монастирської громади пішли в ліс по ожину. Біля ще теплого вогнища він побачив півсотні тіл. Їх вбили зненацька. Так Адам став свідком іще й українсько-польского конфлікту.

А іще згодом – свідком моменту, коли до монастирю прибув автомобіль, з якого вийшло кілька офіцерів НКВД. Назад до авто вони повернулися разом із Клементієм Шептицьким. Із кожним кроком настоятель монастирю наближався до мучеництва. Потім його визнають святим.

Згодом прийшов час решти ченців Унева. Багато з них – тих, хто усю війну рятував життя Адаму та іншим дітям – були вислані до Сибіру і там закінчили своє життя.

Рано навесні, у 1951 році кордон між СРСР і народною Польщею перетнув поїзд. На ньому був вимальований величезний напис російською: "Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!". Поїзд віз три тисячі дітей. Одним з них був Адам Даніель Ротфельд.

Того самого року Клементій Шептицький помер у Володимирській в’язниці. Так обірвалося одне велике життя і розпочалося інше.

Клементій Шептицький

Книжка належить до рідкісного для України жанру, який у Польщі називають інтерв’ю-ріка. Цей потік спогадів і рефлексій ллється ніби довільно, але з плином розмови стає зрозуміло, що все це – вміло зрежисований короткими запитаннями спектакль. Так, Торанська спрямовує своїх героїв, але робить це непомітно і делікатно.

Польський читач недарма титулував її королевою інтерв’ю – за деякими з них стоять роки і копітка праця "приручення" героя.

Брістіґер ставився до її спроб розговорити зверхньо та з недовірою. Ставив умови. Власне з цього починається ця книжка: "Попереджаю: про маму – не питати!".

Юлія Брістіґер у повоєнній Польщі для багатьох була жіночою реінкарнацією "залізного Фелікса". І той діалог перетворився на тонку психологічну гру, в якій скалічена війною душа починає відзиватися довірою, симпатією і врешті-решт – щирими відповідями. Навіть на заборонені теми. Навіть про маму. А та заборона врешті-решт перетворюється на зав’язку невигаданого історичного детективу.

Я не втримався і запитав її величність: "Чи Пані є Вікіпедією?". Бо компетентність і досконалість знання біографії героїв народжувала думки про змову із потойбіччям: людина сама щось забула, а Торанська, бач – знає!

За тим іще одне пояснення її високого титулу. Тереса Торанська витрачає величезні зусилля на дослідження фактів біографії своїх героїв. І це дає результат. У такі моменти розкривається навіть ті душі, що були скуті кригою недовіри.

Такі історії потрібні. Не тільки тому, що вони багато що пояснюють про сучасне польське суспільство. Вони фіксують правду – як правду людини, хто й по семи десятиліттях живиться ненавистю, так і іншу правду: чоловіка, якому поталанило пережити велику оберігаючу силу любові. Вони фіксують аберації людської душі.

Врешті-решт, якщо ми не будемо писати і говорити про неприємні речі – то не означає, що вони не існуватимуть. Коли ми щось замовчуємо – тим ми не змінюємо цього світу. Тільки викривляємо свої уявлення про світ. А ці викривлені уявлення змінюють нас. І то не найліпші зміни. Адже правда не шкодить. Шкодить брехня.

Маленького Даніеля Ротфельда врятували українці. Брістіґер евакуювався з України у 1943-му... разом із італійцями. Поїздом, який вивозив українських дітей на Апенніни. Так, італійці опікувалися українськими сиротами. Дітьми своїх ворогів. Умовою порятунку Брістіґера було саме те, що він мав опікуватися дітьми своїх ворогів-українців. Отакий обіг милосердя, коли смерть забарилася на хвилину.

Я запитав Тересу Торанську, а що вона думає, якби цю книжку переклали українською? "То було б пречудово!" - із ентузіазмом вигукнула її величність. І, думаю, серед її читачів знайдеться не так вже й багато тих, хто б цьому заперечив. Так, це було б пречудово! 

 

Публікація виходить в рамках проекту "Спільне минуле", організованого сайтом "Історична правда" та "Польським інститутом" у Києві.

 

 



Теми: історія України, Польща, історія СРСР, Друга світова війна, ХХ сторіччя, книжки




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter