Українська правда
Історична правда

Неріздвяні дива у Львові. Під совєтами, німцями і знову совєтами

Олександр Зінченко _ Четвер, 5 січня 2012
Версія для друку

Станіслав Чурук день за днем фіксував події, які відбувалися навколо нього. Настрої у родині і суспільстві, свою участь у обороні Львова, прихід "совєтів"... І, звичайно, дива – бо він урятувався протягом тих днів. Урятувався тричі.

Щоденники і спогади Станіслава Чурука "Львів у тіні Колими", Варшава, "Ośrodek KARTA", 2007.

Останній лист Станіслава Чурука дійшов до його мами дивом. Він написав його перед етапом на хусточці: "Кохана мамусю! Їду на схід. Я здоровий і в доброму гуморі. Вірю у швидке повернення..." і викинув у вікно. Лист дійшов того ж дня. Звичайно, почасти через напис трьома мовами: "За віднесення/за передачу/ za dodanie 50 рб". Якийсь залізничник відніс...

Так у цій історії доля поставила три крапки... Могла б поставити одну. І то значно раніше. 

Війна прийшла до Львова у перший її день. 1 вересня 1939 року німці бомбардували місто.

Любомир Гузар: "Війна увійшла в моє життя 1.09.1939, з першими авіабомбами"

Коли ввечері того дня Станіслав повернувся з-поза міста, йому сказали, що загинуло десь 60 львів’ян. Про те, що почалася війна він дізнався того ж дня раніше і у дуже специфічний спосіб.

Львівський вокзал був сильно пошкоджений німецькими бомбардуваннями вже у перші дні вересня 1939 року. Кадр з пропагандистського фільму Олександра Довженка "Звільнення", 1940 рік

1 вересня нашому герою було 16 років. Минали останні дні шкільних вакацій. Іще на світанку Стах удвох із приятелем ішов на риболовлю. На узліссі кілька сільських хлопців розважалися тим, що кидали каміння у табличку місцевого лісництва.

Каміння летіло у зображення польського національного герба. Хлопці були українцями. Щось не так було у Другій Речі Посполитій, якщо у день, коли почалася війна, частина її громадян поводила себе у такий спосіб.  

"Інтеграція галицьких українців до польської держави: 1920-30-ті роки"

За два тижні до цього батько нашого героя – Болеслав Чурук – передбачив війну. Він із сином та його друзями вибралися на кінну прогулянку у гори. Сп’янілі від надлишку кисню та власної молодості хлопці пустували і співали пісень:

Іще Польща не згинула, поки Бог над нами,

Іще буде висить Гітлер догори ногами! 

Болеслав Чурук як у воду вгледів: "Якщо так співаєте – то буде війна".

За два тижні почалося.  

Станіслав Чурук. Фото 1942 року

Отже, наші рибалки прибігли додому. Програма радіо зазвичай починалася із національного гімну "Іще Польща не згинула", але цього дня зазвучала... "Варшав'янка":

Сміло піднесемо прапор наш вгору,

Хоч буревії ворожо гнітуть,

Хоч нас мордують сили похмурі,

Й долю непевну з тим вітром несуть.

Текст цієї пісні був написаний Вацлавом Швєнчицьким зовсім з іншої нагоди іще далекого 1879 року. Але тепер цей текст звучав по всій Речі Посполитій закликом до зброї.

Усе закрутилося по-воєнному. Усі поїзди були реквізовані для мобілізації. Дістатися до Львова було не просто. З Долини до Стрия Стах дістався вантажівкою: єврейські торговці рятували свої помаранчі (військові просто викинули фрукти з реквізованого потягу як непотрібний баласт).

Рекламний бізнес Шухевича. Командир УПА був успішним підприємцем

У Стрию панувала шпигуноманія: місцеві мешканці спіймали на ринку німецького "шпигуна". Чи він був справжній, чи "липовий" - того не відомо, але галасу було більш ніж досить. Автобус довіз Стаха до Львова. На стрийській заставі уже стояла загорожа з протитанкових козлів та колючого дроту.

2 вересня. Прибіг на рекрутаційний пункт.

– Скільки років?

– Сімнадцять. (Приписав місяць).

– Дорослим виростеш – тоді підеш на фронт. Не боїшся?

– Ні!

– Бо дурний!

Того дня шістнадцятирічного Станіслава Чурука зачислили до допоміжних підрозділів поліції. 

3 вересня. Маніфестація перед посольствами Франції та Британії з нагоди оголошення цими державами війни Німеччині... Чергові бомбардування. Один збитий. Впав на Личаківський цвинтар. Перед тим всі бомби він викинув над будинками центральної вулиці Пілсудського. Загинуло багато львів’ян.

Поки ще мирний Львів

5 вересня. Спіймали двох українських диверсантів. Перевдягнулися у жіночий одяг. Серед бідонів з молоком мали короткохвильовик. Один заліз на телеграфний стовп, щоб під’єднатися до мережі. Відвели у відділок...  

9 вересня. Бомби впали за 50 метрів від дому.

1939: Парад Перемоги у Бресті. Більшовики і нацисти разом (ВІДЕО)

10 вересня. Регулював рух на жовківській заставі. З північного заходу – колона біженців. Пожежні автомобілі з Торуня і комунальна спецтехніка з Познані, автомобіль посла Сполучених Штатів з Варшави. Амбасадор із сльозами на очах благав допомогти знайти бензин. Знайшов у знайомих євреїв. Американець поїхав далі до Румунії.  

12 вересня. Німці вже перед Львовом. Обстрілюють місто з артилерії...

На Городоцькій рогатці Львова. Часом львівський гарнізон мусив вести переговори із представниками вермахту. Вересень 1939 року

15 вересня. Кільце облоги замкнулося... Німці обстрілюють місто з пагорбів над Замарстиновим та Жовківською вулицею... Був у Скнилові з дорученням. Поруч ішло молоде подружжя із кількарічною дівчинкою. З подивом побачив відкритий магазинчик, увійшов, щоб купити щось поїсти. У той момент на вулиці стався вибух... Посипалися шибки... Вийшов... Зауважив щось над головою у гіллі дерева. То був капелюшок тієї дівчинки... Зрозумів усе... Опіка Господа часом набуває різних форм. Інколи врятувати може почуття голоду і відчинений магазинчик.  

16 вересня. Прилетіли дві словацькі "рами". Страшенний свист і... тиша. Думали якась бомба із годинниковим механізмом. "Гей, хлопці, вони нас яблуками бомбардують!" - закричав хтось раптом. Так словаки "виконали" свій план бомбардування, а разом з тим і зобов’язання перед союзним вермахтом.

17 вересня. Щось зафурчало з боку Брюховичів. З-за кущів вискочила танкетка із чорним хрестом. Подав снаряд і за кілька секунд танкетка палала. Екіпаж чергової танкетки зорієнтувався краще. Вистрелив просто по нашій гарматці. Підкинуло вибухом і оглушило. Коли танкетка від’їхала, підійшов до розбитої гарматки. Жоден з хлопців не подавав ознак життя. На небі з’явилися срібні літаки із червоними зірками. Розсипали листівки за підписом маршала Тимошенко. Закликали складати зброю і вбивати своїх офіцерів.  

19 вересня. Німці відступили.

22 вересня. Чистив карабін. До батька зайшов дідусь: "Не варто, Стасю, не чисть. Ми піддалися. І кому – тим пастухам!" Того дня до Львова увійшла Червона армія.

1939-41: "Золотий вересень. Хроніка Галичини" (ВІДЕО)

Рядки цього щоденника (і не так, як тут – у короткому переказі, а у повному обсязі) варто було б прочитати тим, хто досі думає, що війна для України в її сучасних теренах почалася 22 червня 1941 року.     

Станіслав Чурук день за днем фіксував події, які відбувалися навколо нього. Настрої у родині і суспільстві, свою участь у обороні Львова, прихід "совєтів" - усе, що відбувалося протягом перших тижнів "Золотого вересня". І, звичайно, дива – бо як інакше назвати те, як він урятувався протягом тих днів. Урятувався тричі. А може і більше. І... не в останній раз.

Він фіксував і те, що відбулося згодом – "радянізацію" Львова: масові депортації і свято на честь Міцкевича, перебої з електрикою і свято Першого травня.  

Атестат зрілості Станіслав Чурук отримав вже у радянській школі. Фото червня 1941 року

"Червоно, червоно, червоно... А над тим усім крик, єврейський істеричний крик" - так записав свої враження про той день герой нашої оповіді. Він вважав, що єврейське населення Львова масово підтримує радянську владу. І це йому не подобалося.

Війна другою хвилею прийшла до Львова о 3:30 22 червня 1941 року. І знову Станіслав день за днем нотує події тих гарячих тижнів. Читати ці рядки неймовірно цікаво. Щоправда, як і будь-який щоденник – просто з тієї причини, що ти знаєш, що буде далі, а автор тих рядків у момент їх написання – ще ні.

У 1939 році Львів майже три тижні опирався нацистським загарбникам. У 1941 році німці крокували львівськими вулицями вже за тиждень. І саме тоді трапилося іще одне диво.

Розстріли в'язнів у Львові у червні 1941-го. Як це було (ФОТО)

У перші дні липня Стах біг у своїх справах. На одній з вулиць він побачив групу євреїв із білими пов’язками на рукавах. Вони розбирали барикади з бруківки. Біля них стояла варта – чотири похмурих чоловіки у цивільному вбранні із карабінами і жовто-блакитними стрічками.

Серед євреїв Станіслав розгледів кількох своїх знайомих. Вартівник це зауважив і запитав українською, мовляв, чи знаєш когось? Стах відповів, що їх знає увесь Львів. І то була щира правда – серед тих євреїв було кілько відомих фабрикантів і власників крамниць з середмістя. "А як знаєш – то підеш із ними" - вартівник відібрав документи. 

За кілька хвилин дійшли до залізної брами колишніх казарм. Зайшли. Раптом один з тих чоловіків зарядив якомусь єврею прикладом в ухо. Пішла кров. Стах зрозумів, що опинився у пастці.

Раптом брама відчинилася. Увійшов офіцер. Мав сталевого кольору мундир, галіфе і високу фуражку з мертвою головою. Стах стояв до нього найближче. "Ти єврей?" - запитав той німецькою. Стах відповів також німецькою, що ні, що він – поляк.

"То що це ти тут робиш?" - крикнув він і з розмаху вдарив того українця в обличчя. Той швидко повернув документи. Станіслав попросив, щоб німець не бив українця, бо той нічого поганого йому не зробив. Німець посміхнувся: "Я добре знаю, що він хотів зробити. Мерщій забирай документи і марш за браму!".

"За пару хвилин, – пише Станіслав Чурук, – коли я опинився за залізною брамою, прозвучали постріли. І так перший гестаповець, якого я зустрів у своєму житті, врятував мені життя".  

"Поляки у Львові 1939-44 рр. Повсякденне життя"

Влітку 1943 року німці ліквідували львівське гетто. Юзеф Рецк дивом урятувався і не розділив загальної долі.

Сталося це через випадок: напередодні він порушив заборону і переночував на роботі у своїй годинниковій майстерні. Станіслав знайшов його там зранку. Юзеф уже усе знав про події в гетто і тремтів, бо усвідомлював, що будь-якої миті тут його може знайти гестапо. Куди тікати – того він не мав зеленого поняття.

Станіслав схопив його і привів до Броніслава – старого приятеля і також учасника підпілля, що жив у передмісті. Там на горищі стайні і заховали старого годинникаря.

За кілька днів до дверей Станіслава постукала Люся... дружина Юзефа Рецка. Вона також дивом врятувалася з гетто. За кілька годин ця родина воз’єдналася на горищі стайні.

Польща висуне на Оскара фільм про воєнний Львів

За якийсь час на тому горищі утворилася невеличка колонія. Стах запитав приятеля:

– Броню, скільки у тебе тих євреїв?

– Якщо хочеш знати, то разом із твоїми буде рівно тридцять.

– Ти що, конкурентне гетто заснував, чи як?

– А кого маю відправити на смерть: лікаря, який врятував мені життя, адвоката, який витягнув мене з криміналу, приятеля, з яким бочку самогону випив, чи, може, тих твоїх?

16 вересня 1944 року Станіслава Чурука заарештувало НКВД за обвинуваченням у співпраці з Армією Крайовою. Станіслав дійсно брав участь у спротиві. Незабаром усе було готове, щоб етапувати його на Колиму: він вже стояв на плацу разом із іншими, і навіть вже знав, що мав їхати у вагоні №1 до Бухти Находка.

Раптом з’явився начальник табору – полковник Петровський. Підійшов: "Чурук, що ти тут робиш?! Що за свинство! Занеси речі до бараку і мерщій до мене!"

"Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини під час Голокосту"

Петровський забрав його справу з рук ошелешеного підлеглого і пішов до свого кабінету. За кілька хвилин там був Станіслав Чурук.

Хто такий Рецк? – запитав Петровський.

Юзеф Рецк то єврей. Йому та його дружині я допоміг врятувати життя і думаю, що їм вдалося пережити війну.

– Дійсно, пережили – відповів Петровський. – Я тобі зараз дещо розповім. Я сам єврей, але таких євреїв іще не бачив. Увірвалися до мене в квартиру з криком: "Чоловіче, що ти робиш! Він нам життя врятував, а ти його відправляєш на етап?!" Мусив їм пообіцяти, що нікуди не поїдеш, бо хотіли вже мене бити!"

У такі історії повірити часом буває складно. Але то є доказом того, що життя – це найкращий драматург. І що милосердя часом здатне повертатися.

Ветеран Армії Крайової Станіслав Чурук у колимському засланні  заприязнився із ветераном Української повстанської армії Михайлом Семенюком. Фото 1950-х років

Станіслав Чурук усе ж таки був відправлений у табори на Колиму. Саме тоді він викинув через віконце той лист, якого написав на носовій хустинці і який дивом дійшов до його мами того ж дня. Сталося це через кілька років львівського ув’язнення. А умови львівських в’язниць – то не морози Крайньої Півночі.

Львів пострадянський. Місто, про яке не хочуть знати

Можливо, ця "затримка" у дорозі до таборів врятувала Станіславові життя. Саме тому, що колись він врятував життя іншому. Його спогади і щоденники – то переконливе свідчення про те, що завжди варто бути милосердним: інколи це рятує життя.  

 

Публікація виходить в рамках проекту "Спільне минуле", організованого сайтом "Історична правда" та "Польським інститутом" у Києві.



Теми: історія України, історія Польщі, Друга світова війна, Велика вітчизняна війна, Львів, книжки, історія ХХ сторіччя




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter