Про це стало відомо від колишнього дисидента, дослідника історії дисидентського руху Василя Овсієнка.
Слободян Микола Васильович народився 21 червня 1944 р. в с. Росохач, Чортківського р-ну, Тернопільської області.
 |
| Микола Слободян |
Походив із селянської родини. 1971 року закінчив Росохацьку вечірню середню школу. Працював у колгоспі, виїздив на сезонні роботи на схід України.
Захоплювався боротьбою УПА за незалежність, слухав передачі зарубіжних радіостанцій, почував потребу боротися проти колонізації та російщення України.
Слободяна обурювало знищення пам'ятних хрестів у селі, зруйнування церкви та могили січових стрільців, арешти української інтелігенції 1972 р. На пропозицію Володимира Мармуса вступив у підпільну патріотичну молодіжну організацію, яка ставила за мету боротися за незалежність України.
14 січня 1973 року М. Слободян у хаті Андрія Кравця склав присягу, яка зобов'язувала вважати боротьбу за незалежність найвищим обов'язком. До організації належали: Володимир Мармус, Микола Мармус, Петро Вітів, Володимир Сеньків, Миколи Лисий, Андрій Кравець, Петро Винничук і Степан Сапеляк.
Слободян узяв активну участь у підготовці та здійсненні головної акції організації – виготовленні та встановленні в м. Чорткові чотирьох українських національних прапорів та 19 листівок 21 січня 1973 року, напередодні 55-ї річниці проголошення Української Народної Республіки ІV Універсалом Центральної Ради та 54-ї річниці Злуки.
 |
| Зліва направо: П. Винничук, М. Мармус, А. Кравець, М. Слободян, В. Мармус, 20 квітня 1980 року. Фото: Віртуальний музей дисидентського руху в Україні |
Слободян розклеював листівки, що закінчувалися гаслами: "Свободу українським патріотам!" "Ганьба політиці русифікації!", "Хай живе зростаючий український патріотизм!", з вимогами свободи друку, мітингів і зібрань.
Заарештований 22 березня 1973 року. Спочатку не давав свідчень, але, будучи викритим, мусив підтвердити свої дії. Засуджений разом із шістьма іншими членами організації на закритому засіданні Тернопільського обласного суду 24 вересня 1973 року за ст. 64 ("участь в антирадянській організації") та 62 ч. 1 ("антирадянська агітація і пропаганда") до 3 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 2 років заслання.
Під час оголошення вироку погасло світло – присуд, як і присягу, прийняли при свічках.
Карався в таборі суворого режиму ЖХ-385/19, пос. Лєсной Теньгушовського р-ну, Мордовія, разом з П. Винничуком. Працював кочегаром, у сушильному цеху.
 |
| Листівка, яку розклеював Слободян. Фото: Віртуальний музей дисидентського руху в Україні |
Спілкувався з колишніми вояками УПА Миколою Кончаківським, Дмитром Синяком, Іваном Мироном, Михайлом Жураківським, Романом Семенюком, з отцем Денисом Лукашевичем, з широким колом молодих політв'язнів різних національностей.
Восени 1975 року етапований у табір ВС-389/37, Пермська обл., пос. Половинка Чусовського р-ну, де були зібрані майже всі його посправники. Брав участь в акціях протесту, в підготовці інформації про події в зоні.
Заслання відбував у с. Нікольськ Кривошеїнського р-ну Томської обл., де працював на фермі.
Повернувся до с. Росохач навесні 1978 року. Одружився з Ольгою Свідзинською. Подружжя мало синів Василя 1973 р. н., Андрія 1982 р. н., Михайла 1986р. н., дочку Марію 1984 р. н.
 |
У кінці 80-х – на початку 90-х рр. М. Слободян брав активну участь у русі за незалежність. Був членом Координаційної ради Чортківського "Меморіалу", членом Української Гельсінкської Спілки, Української Республіканської партії, відтак членом Республіканської Християнської партії.
Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".
Указом Президента від 18.08. 2006 М. Слободян нагороджений орденом "За мужність" І ступеня. Імена всіх учасників Росохацької групи закарбовані в пам’ятній таблиці, урочисто відкритій на приміщенні Чортківського педучилища 26 січня 2012 року.
За виданням: Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина ІІ. – Харків: Харківська правозахисна група; "Права людини". – 2006. – С. 724–726.