Українська правда
Історична правда

In memoriam. ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО

07.07.2018
Версія для друку

Багаторічний політв’язень, дисидент, автор Акту проголошення незалежності України, колишній кандидат у президенти і народний депутат України Левко Лук’яненко помер 7 липня в лікарні в Києві після тривалої хвороби. Про це Радіо Свобода повідомила його дружина.

Левко Григорович Лук'яненко народився 24 серпня 1928 року у селі Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської області.

Видатний діяч українського національного руху, один з організаторів Української робітничо-селянської спілки (УРСС), член-засновник УГГ, Голова УГС і УРП. 

Виріс у родині селян, людей працелюбних, умілих. 1944 призвали до війська. Служив в Австрії, на Кавказі в містах Орджонікідзе, Нахічевань.

Після поїздки у відпустку додому в 1950 р., де побачив нужду, приниження, дійшов висновку, що треба боротися за незалежну Україну і цьому слід присвятити життя. Для досягнення цієї мети необхідно дійти до вершин влади в державі, а оскільки влада зосереджена в руках партії, то треба просуватися по партійній лінії. Необхідно здобути вищу освіту. 1951-1953 вступив у комсомол, у партію. 1953 поступив на юридичний факультет Московського університету. 1954 одружився. Вів активне громадське життя.

 Левко Лук'яненко



До 1956 зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив з 1957 орієнтуватися на підпільну боротьбу.

У вересні 1958 за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Радехівський районн Львівської області, де й поселився з дружиною.

Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району. Він бачив, як людей заганяли в колгоспи, знищували цілі хутори.

Разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим вирішили створити підпільную партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС).

У середині 1959 переїхав до Глинянського р-ну і, щоб мати більше вільного часу, з райкому перевівся в адвокатуру. Тут він знайшов однодумців І.Кандибу та А.Любовича.

7.11.60 у Львові відбулася перша, організаційна зустріч, на якій обговорили програму. Оскільки програма була дуже жорстка і гостра, вирішили її знищити, а до наступної зустрічі, яка мала відбутися 22.01.61, доручили Л. скласти нову, м’якшу. Але 21.01.61 були заарештовані І.Кандиба, С.Вірун, В.Луцьків, А.Любович і Л., пізніше І.Кіпиш та І.Боровницький.

У травні 1961 Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР.

Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він "з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму".

Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 років позбавлення волі.

Кару відбував у Мордовії, з 1967 3 роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії.

 



1966-го у Мордовські табори прибувала нова ґенерація політв’язнів — шістдесятники. Вони ведуть боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості.

Левко Лук’яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв’язнів переводять у Пермські табори. У 1974 за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціяторів, у тому числі Левка Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі.

До кінця терміну залишалося менше двох років, то щоб легше було слідкувати за Лук’яненком на волі, КДБ разом з адміністрацією тюрми спрямував його на експертизу до психлікарні. Виписали з діагнозом "іпохондричний синдром" і визнали інвалідом 2 групи.

10.12.1975, у день прав людини, разом з іншими політв’язнями оголосив голодівку. Саме в цей день його вивезли в Чернігівськую тюрму, де утримували до закінчення терміну. Після звільнення взяли на рік під адміністративний нагляд.

Оселився в Чернігові. Улаштуватися на роботу за фахом не міг. Пішов електриком в обласну дитячу лікарню.

09.11.76, на пропозицію М.РУДЕНКА, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ.

 Учасники Української Гельсинської Групи



Левко Лук’яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміґрацію. Виступив на захист художника П.РУБАНА, написав статтю "Зупиніть кривосуддя!". Радіо "Свобода" передало його нарис "Рік свободи".

12.12.77 Л. заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, обголосив голодівку, відмовився давати покази, також відмовився від громадянства.

17-20 червня 1978 Л. засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв’язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980 всіх в’язнів особливого режиму, в тому числі Левка Лук’яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с. Кучино Пермської обл., за 200 м від 36-ї зони.

13.12.86 Левка Лук’яненка з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць "працював" слідчий КДБ. Повернули в Кучино. 08.12.87 етапували на заслання с.Березівка Парабельського р-ну Томської обл.

У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка (УГС).

23.04.88 запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії.

Указом ПВР від 30.11.88 помилуваний, звільнений із заслання. На початку 1989 повертається в Україну.

У квітні 1990 на установчому з`їзді УГС обраний головою створеноъ на її базі Української республіканської партії.

У березні обраний депутатом ВР України, був членом комісії з питань законодавства і законности, заступником голови Народної Ради.

Левко Лук’яненко — автор Акту про незалежність України від 24.08.91, балотувався на посаду Президента України.

 Чорнетка Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року



У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

З листопада 1993 до червня 1994 — голова передвиборного демократичного об’єднання "Україна". З травня 1992 — почесний голова УРП.

Доктор права Альбертського університету, Канада.

 Левко Лук'яненко. 24 серпня 1991 року

Автор книг: "Що далі?" (1989), "Сповідь у камері смертників" (1991), "За Україну, за її волю..." (1991), "Вірую в Бога і в Україну" (1991), "Не дам загинуть Україні!" (1994), "Народження нової ери" (1997), „У країні кленового листка" (1998), численних статей.


У 1998-1999 рр. Левко Лук’яненко – один з керівників "Національного фронту", що об’єднує праві націоналістичні партії. 

У 2000 році знову обраний головою УРП. З 2002 – голова Ради старійшин УРП-Собор. У жовтні 2005 партія УРП-Собор розкололася. Частина, яка підтримує БЮТ, 27.05.2006 створила „Українську республіканську партію", яку очолив Левко Лук’яненко.

Народний депутат І, ІІ, ІV і V скликань. Член НСПУ (2002). Нагороджений медаллю "Борцям за волю України ім. Св. Володимира" (1991), почесною відзнакою Президента України (1992), Герой України (2005). 2014 –2014 рр. видав 13-томник "Шлях до відродження". Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка 2016 року.

На основі статті С.Карасик та В.Овсієнка. Джерело: Сайт Харківської Правозахисної Групи



Теми: дисиденти, історія України, УГС, Чернігівщина




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter