Українська правда
Історична правда

Відкритий лист дисидента Овсієнка дисиденту (і фантазеру) Сапеляку

29.08.2011 _ Василь Овсієнко
Версія для друку Коментарі 71

Колишній політв'язень, член Української Гельсінкської Групи, лауреат премії ім. Василя Стуса Василь Овсієнко не зтерпів, написавши полемічний текст-зверення до іншого радянського політзека - Степана Сапеляка з приводу фантазій, які ганьблять рух спротиву.

Пане Степане Сапеляк,

Леся Українка мала рацію: фантазія справді є основою художньої творчості і взагалі рушієм прогресу людства. Якби окремі, талановиті люди, не фантазували та не відкривали в природі та не винаходили чогось нового, то ми й досі сиділи б у печері.

Але педагоги та психологи знають, що в підлітковому віці деякі люди схильні так буйно фантазувати, що й самі вірять у свої фантазії і дивуються та обурюються, коли інші люди їм не вірять. Це минає. Але окремі люди застряють у цьому підлітковому стані на все життя. Ви, схоже, один із них.

Кажу не про Вашу поезію, а про висвітлення Вами свого минулого. І якби ж то тільки свого, то я би змовчав. А то ж Ви фантазуєте й про своїх посправників - людей чесних і добропорядних.

Я вже 13 років працюю в Харківській правозахисній групі і за цей час записав близько 180 інтерв΄ю з колишніми політв΄язнями та дисидентами, які не сиділи, але були близькі до того.

Півтори сотні цих інтерв΄ю вже я виставив на сайті Харківської правозахисної групи в розділі "Музей дисидентського руху". Це чесні розповіді людей, які вже не остерігаються казати правду про себе й інших людей, а свого часу не сказали її слідчим і суддям. Їхні теперішні свідчення неоціненні для історії правозахисного та визвольного руху.

Невідомі прапороносці. Жовто-блакитний проти червоного

І мене тішить, що й я щось добре зробив у цьому світі. А Вашого інтерв΄ю там нема, хоча Ви давали його іншим працівникам ХПГ десь приблизно 1998 року.

Ось тут, після уривків з Вашої книжки, є щира, правдива розповідь Вашої мами Ганни. Це я записав її 2 квітня 2000 року, опрацював і поставив на сайт.

Є там розповіді всіх Ваших колеґ із Росохацької юнацької групи, до якої й Ви вступили 20 січня 1973 року, за добу до вивішування прапорів і листівок у Чорткові на честь 55-річчя проголошення Незалежности, проголошеної IV Універсалом УНР, та на знак протесту проти арештів української інтелігенції.

Нема лише розповіді Андрія Кравця, який помер 11 вересня 1996 року. Але про нього розповідають друзі, удова Ольга, син Микола.

А чому ж нема Вашого інтерв΄ю? По-перше, тому, що всі ті інтерв΄ю, окрім лідера групи Володимира Мармуса, я записував у Вашому рідному селі Росохач у квітні 2000 року, а Ви тоді жили в Харкові, то я Вас не записав.

Василь Овсієнко (зліва) і Степан Сапеляк

А вище згадане Ваше інтерв'ю іншим працівникам ХПГ, Борисові Захарову та О.Бабуті, від 1998 року, я категорично порадив не виставляти на сайті і не ввів до книжчини, яку впорядковував (Юнаки з огненної печі. - Харківська правозахисна група, Харків: Фоліо, 2002. - 144 с.). Бо воно надто необ΄єктивне, компрометує і Вас, і Ваших колеґ.

Після того я переглянув Вашу біоґрафічну довідку, написану іншою працівницею ХПГ, Іриною Рапп, для Міжнародного біоґрафічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. - Харків: Харківська правозахисна група; "Права людини". - Частина ІІ. - 2006. - С. 650-653, і вніс у неї суттєві, дуже суттєві виправлення.

Скажу я Вам: довелося докласти чимало зусиль, аби продертися крізь хащі Ваших фантазій до справжніх фактів Вашої біоґрафії.

Я маю деякі Ваші книжки і дещо з публікацій про Вас. Здебільшого, це Ваші інтерв΄ю. Певно, що інтерв'юери могли щось переплутати, але ж не так багато... Звернімося до них. У хронологічному порядку, за часом появи.

Так, на творчому вечорі в Тернопільській обласній філармонії, як писала газета "Тернопіль вечірній" 24 травня 1995 року, Ви сказали: "Я б нічого не міняв у своєму житті, крім навчання в університеті, бо воно мені як літераторові нічого не дало...".

Ця фраза викликала розчулення в автора допису Володимира Ханаса. У мене теж. Бо навчання в університеті Вам справді нічого не дало, тому що Ви там не навчалися.

Всеукраїнська альма-матер. Львівському університету - 350 років

Коли ж було: 1969 року Ви закінчили школу в рідному селі Росохач, працювали столяром у с. Білобожниця, від весни 1970 до весни 1972 рр. служили в армії, відтак працювали лаборантом Львівського педучилища, а вже 19 лютого 1973 року заарештовані. А в подальших Ваших балачках фіґурує то другий, то п΄ятий курс Львівського університету...

У тій же статті В.Ханаса згадано про вимушену Вашу еміґрацію. Коли насправді Ви 1989 року цілком добровільно і, я думаю, радо з΄їздили за кордон на запрошення ПЕН-клубу чи то професора Чинченка.

Тоді ж інша газета, "Свобода", від 26 травня (автор допису Олександр Ліберний), мабуть, із Ваших слів написала, що Ви більше 10 років провели в концтаборах, на засланні, в еміґрації.

Коли насправді Ви були засуджені на 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання, а ніякої "вимушеної еміґрації" взагалі не було. Та Ви й далі повторюєте магічну цифру: 10 років.

Приписуєте собі Володимирську тюрму, де не бували, сумнівний Казанський централ, ще більш сумнівний безлюдний Шантарський острів в Охотському морі, де Ви нібито кілька місяців (в іншому місці кажете, що цілий рік) відбували заслання в цілковитій самоті. Коли насправді заслання відбували в селі Богородське Хабаровського краю, звідки до тих островів 300 км.

Шантарські острови. Дуже красиво і дуже далеко, але Сапеляк там не сидів. Там не було місця заслання для політзеків 1970-х

Степане, хіба Вам мало 8 років неволі і тих мук, що зазнали?

Там же, у газеті "Свобода", написано, що Ви в неволі перебували з Василем Стусом у таборі №36 на Уралі. Коли насправді Василь Стус сидів до 11 січня 1977 року в Мордовії, а на Урал прибув уже вдруге засудженим 1980 року, коли Ви вже були на засланні. І сидів Стус у 36-й зоні на особливому (камерному) режимі, за півкілометра від Вашого табору суворого режиму.

Але це не завадило Вам у книжці Хроніки дисидентські від головосіку. Невольнича мемуаристика. - К.: Смолоскип. - 2003 на с. 24 і 27 вмістити знімок рисунок бараку, де сидів і загинув 3-4 вересня 1985 року Василь Стус. А Ви тоді вже були на Харківщині. 

Вгорі - барак особливого режиму ВС-389/36, де сиділи Василь Стус і Василь Овсієнко, і де жодного дня не перебував Степан Сапеляк

Навіщо Вам ці фантазії? Щоб додати собі ваги? Хіба мало Шевченківської премії 1993 року і того, що Андрій Сахаров згадав Вас у своїй Нобелівській промові (жовтень 1975)? А згадав тому, що тоді в світі став відомим інцидент 23 червня 1974 року, коли Вас ударив наглядач Мілянтей.

Втім, дехто з Ваших спів΄язнів, наприклад, Анатолій Здоровий ось тут висловлював сумнів у тому, але треба ж було проявити зеківську солідарність - і зона застрайкувала, страйк переріс у тривалу й тяжку боротьбу за Статус політв΄язня.

Багато хто пішов тоді в карцери, в приміщення камерного типу (ПКТ), а Левко Лук΄яненко, литовець Сімас Кудірка, єврей Давид Чорноглаз, росіянин Єгор Давидов, а згодом Анатолій Здоровий загриміли у Владимирську тюрму. Ви ж відбулися 15 добами карцеру.

Ну, Сахаров же не знав деталей Вашої справи 1973 року. Ви приховували її й від співв΄язнів - про що пише Л.Лук΄яненко у книжці З часів неволі. Книга четверта: Країна Моксель. - К.: Фенікс, 2010 на с. 149-151. Ви йому сказали, що не маєте копії вироку. А в тому вироці чітко записано, що першим, 19 лютого 1973 року, був заарештований Сапеляк, а потім уже всі інші члени Росохацької групи.

Члени Росохацької групи з рідними. Фото Василя Овсієнка

Як кагебісти вийшли на Сапеляка? А він десь там просторікав: "Що тут у вас, у Львові! От у нас, у Чорткові, хлопці прапори вивісили...". То Степана хап за штани... От він на четвертий день і "розколовся". Не зразу, а так поступово, намагаючись усе взяти на себе та на Володимира Мармуса, не називаючи поки що інших.

Але ж кагебісти на те школу кінчали, щоб "розкручувати" нас, а ми ж то ніякого досвіду не мали... І це підтверджує розсекречений СБУ восени 2009 року кагебістський документ зі справи "Блок", якому я тут вірю:

КГБ проти українських дисидентів. Справа "Блок"

"28" февраля 1973 г.                                                              № 113-1                                                 г. Киев

Совершенно секретно

Серия "К"

экз. № 1

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

Товарищу ЩЕРБИЦКОМУ В.В.

СПЕЦИАЛЬНОЕ СООБЩЕНИЕ

22, 24 и 31 января сего года № 42-1, 49-2 и 65-1 докладывалось о том, что в ночь с 21 на 22 января сего года на центральных улицах города Чорткова Тернопольской области неизвестными преступниками совершено дерзкое враждебное проявление - вывешено 4 националистических флага и распространено 17 листовок антисоветского националистического содержания.

В результате проведения комплекса агентурно-оперативных мероприятий 23 января сего года в поле зрения органов КГБ попал САПИЛЯК Степан Станиславович* (*Правильно: Сапеляк Степан Євстахович. - В.О.), 1952 года рождения, уроженец с. Россохач Чортковского района, работающий лаборантом физкабинета Львовского педагогического училища.

Находясь 21 января в Чортковском Доме культуры на танцах, САПИЛЯК вел себя нервозно, неоднократно смотрел на часы, сказал своим знакомым, что в 22 часа его ожидают в городе товарищи, что он еще вернется на танцы. Однако в тот вечер в Дом культуры он не вернулся. Его двоюродная сестра - Ольга ПРОТАС, у матери которой остановился САПИЛЯК, сказала, что он вернулся домой после 24 часов.

Проверкой по месту работы в гор. Львове было установлено, что САПИЛЯК действительно в момент совершения преступления выезжал в гор. Чертков к своим родственникам, а по возвращении вел себя настороженно, говорил знакомым (і В. Мармусу. - В.О.) о якобы имевшем место вызове в органы КГБ в связи с совершенным преступлением в Чорткове, хотя в действительности этого не было. Опрошенные в качестве свидетелей сослуживцы САПИЛЯКА дали показания, что он является антисоветски настроенной личностью, допускает суждения националистического характера.

Добытые в отношении САПИЛЯКА материалы давали основание заподозрить его в причастности к совершению преступления в городе Чорткове.

В связи с этим 19 февраля 1973 года на железнодорожном вокзале города Чорткова он был задержан.

Во время задержания у САПИЛЯКА обнаружены и изъяты рукописи идейно-вредного содержания и другие материалы, послужившие основанием для производства обыска в усадьбе его родителей в с. Россохач.

В процессе произведенного обыска были обнаружены и изъяты:

1. Рукописный текст антисоветского националистического стихотворения, в начале и в конце которого изображение "тризуба".

2. Блокнот с 28 рукописными текстами песен националистического характера.

На второй странице блокнота имеется рисунок со знаменем в руках козака, на котором изображен «тризуб», а под ним текст: "В Америці 22 січня 1963 року в столиці штату - в місті Олбані відбулося велике віче за указом губернатора штату Нью-Йорк Нельсона Рокфеллера був оголошений день незалежності України".

3. Двойной лист из журнала, на котором в виде пробы пером типа "Редис" дважды написано фиолетовым красителем слово "Дорогі", что соответствует началу текста националистической листовки, и другие материалы.

Одновременно были проведены обыски по месту работы и жительства САПИЛЯКА во Львове и в с. Лисичанске Пустомытовского района Львовской области.

В отношении САПИЛЯКА с санкции прокурора области 21 февраля 1973 года возбуждено уголовное дело по признакам ст. 62 ч. I УК УССР.

В результате проведенной работы 23 февраля сего года арестованный САПИЛЯК дал собственноручные показания о том, что антисоветские листовки и националистические флаги 21 января сего года в городе Чорткове распространил он совместно с МАРМУС Владимиром Васильевичем, 1949 года рождения, украинцем, уроженцем и жителем с. Россохач, беспартийным, со средним образованием, неженатым, неработающим, невоеннообязанным (болеет глаукомой левого глаза).

От оперативных источников органов КГБ поступили данные о националистических настроениях братьев МАРМУС Владимира и Николая, проживающих в с. Россохач, и о том, что в начале января он просил своего знакомого приобрести материал желтого и голубого цвета для изготовления националистических флагов.

Как показал САПИЛЯК, замысел совершить преступление возник у него и МАРМУСА в конце декабря 1972 года во время состоявшейся между ними беседы националистического характера. Тогда же сговорились совершить преступление, приурочив его к 55-й годовщине провозглашения УНР Центральной Радой, т.е. к 22 января сего года. (Тут і далі Сапеляк намагається взяти на себе те, чого не робив. Адже він прийнятий у группу останнім, 20 січня. - В.О.).

По показаниям САПИЛЯКА, часть листовок изготовлены им 11-12 декабря 1972 года и хранились в доме родителей в с. Россохач. Несколько листовок изготовил МАРМУС, остальные написаны ими совместно 20 января сего года.

Обойная бумага, на которой исполнены листовки, имелась в хозяйстве САПИЛЯКА, там же хранились плакатные перья, которые изъяты им из художественной мастерской Львовского педучилища.

Ткань для флагов куплена и привезена САПИЛЯКОМ из Львова.

Флаги изготовлены совместно, в качестве древок использовали имевшиеся в хозяйстве родителей САПИЛЯКА рейки, оставшиеся со времени его работы в Белобожницком межколхозстрое.

По показаниям САПИЛЯКА, 21 января сего года он выехал в Чортков в разное время с МАРМУСОМ и договорились о встрече в 22 часа у кинотеатра "Мир". Листовки и флаги привез с собой САПИЛЯК, спрятав их в автоматической камере хранения автовокзала, откуда их извлек после 22-х часов.

Листовки и флаги, показывает САПИЛЯК, они вывешивали вдвоем в заранее подобранных местах. Назвал точные места, где были вывешены флаги и листовки, привел их содержание. Его показания совпадают с ранее полученными данными о времени, очередностью и другими обстоятельствами преступных действий.

26 февраля сего года, будучи допрошенным с участием заместителя прокурора Тернопольской области, САПИЛЯК полностью подтвердил свои показания о причастности его и МАРМУСА к совершению преступления и дал некоторые уточнения обстоятельств преступных действий. В частности, САПИЛЯК показал, что возвратившись к одному из мест, где была прикреплена листовка, он увидел, что листовку читает сотрудник милиции. Прочитав текст, он отошел, затем вернулся, снова прочитал и ушел.

Принимаются меры к установлению сотрудника милиции, читавшего листовку.

В связи с поступлением данных о причастности к распространению антисоветских листовок и вывешиванию националистических флагов в городе Чорткове был задержан и 27 февраля сего года с санкции прокуроре Тернопольской области по признакам ст. 62 УК УССР арестован МАРМУС Владимир. При обыске изъята литература, которая могла быть использована в разработке текста листовок, а также на одной из его книг оттиск националистической печати.

На допросах МАРМУС показаний о своей причастности к преступлению в городе Чорткове не дает.

В показаниях САПИЛЯКА выявлены неточности относительно некоторых конкретных мест вывешивания листовок и флагов. (Це зрозуміло, адже він їх не вивішував, та й не писав, що видно з вироку і розповідей колег. - В.О.). Сопоставление его показаний с материалами дела дает основание полагать, что листовки и флаги прикреплялись, возможно, и другими соучастниками преступления.

Наличие двух соучастников подтверждается оперативной техникой. В частности, родители САПИЛЯКА в частной беседе высказали подозрения о причастности к преступлению брата МАРМУСА Владимира - Николая, который взят в проверку.

В изъятом у САПИЛЯКА блокноте, по заключению специалиста, антисоветские записи исполнены примерно тремя лицами, в том числе МАРМУСОМ Владимиром (серед двох інших Сапеляка не було. - В.О.), что также подтверждает наличие у САПИЛЯКА других связей.

Отобраны экспериментальные образцы печатного почерка у МАРМУСА Владимира. Установлено, что его почерк наиболее близок к почерку исполнителя одной из листовок. Однако из-за умышленного искажения МАРМУСОМ образцов почерка дать утвердительное заключение пока нельзя.

27 февраля в 20 часов начато воспроизведение на месте обстоятельств совершения преступления с участием САПИЛЯКА.

Дальнейшую работу по делу проводим в направлении выявления соучастников преступления, сбора доказательств документации преступных действий.

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ

ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОВ УКРАИНСКОЙ ССР

В. ФЕДОРЧУК

Разослано членам и кандидатам в члены Политбюро ЦК КПУ.

Це документ з архіву СБУ: Галузевий Державний Архів СБУ. - Фонд 16, опис 3, спр. № 4, арк. тому 129-134.

На томові напис:

"Комитет безопасности при Совете Министров УССР

Инвентарный № 914

Срок хранения постоянный

Пункт по перечню 40

ДЕЛО № 2 том 11

с подлинниками докладных записок информсообщений и сообщений из ЦК КПУ

Начато "26" XII 1973 г.

Окончено "26" XII 1973 г.

На "367" листах.

Дело в 11 томах.

25 лютого затримали Володимира Мармуса, а потім усіх інших: Миколу Слободяна - 22 березня, Петра Винничука, Андрія Кравця і Миколу Мармуса - 11 квітня, Володимира Сеньківа - 28 червня.

Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972-го

Я не маю наміру і морального права докоряти Вам, Степане, за нестійкість: у той самий час і мене кагебісти тероризували в слідчому ізоляторі (СІЗО) КГБ УРСР у Києві. Я з півтора місяця опирався, а тоді слідчий Микола Цімох прорік сакраментальну фразу: "Людині властиво захищатися. Ви не захищаєтесь. Це викликає сумніви у Вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіатричну експертизу". Психіатричка - це було страшніше смерті. Це ж був розпал "каральної психіатрії". І я почав поступатися. І цей гріх на мені.

Коли я думаю, за що карався 13,5 року, то, мабуть, за цей гріх, і я його якоюсь мірою, сподіваюся, спокутував. Але ніхто, крім Бога, не знає міри свого гріха: може, мені на тім світі належиться ще мільйон років чистилища...

Принаймні свою другу і третю справу я провів гідно. І відсидів, як кажуть, "не гірше за людей". І чесно написав про все це у своїй книжці: Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. - Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. - С. 36-39; 157-158.

І смію сподіватися, що більший гріх не на нас, Степане, а на кагебістах, які ставили нас, юних та недосвідчених, перед таким жахливим вибором. Чому б і Вам про це чесно не написати? Адже ця правда страшніша за будь-які вигадки.

Так виглядав Степан Сапеляк перед арештом

Що ж натомість Степан Сапеляк десь у травні 1997 року розповідав перед аудиторією в Тернополі? (А потім цей виступ неодноразово шматками транслювало обласне радіо. У мене є аудіозапис).

Що його 1972 року виключили з 5-го курсу Львівського університету.

Що він нібито виступив з заявою на захист Ігоря Калинця, "до арешту якого прислужилася Спілка письменників, яка навуськала КГБ". - У вироці про таку заяву ні словечка. Зауважмо, що Ігоря Калинця заарештували 11 серпня 1972 року.

Що перші три дні після арешту Сапеляком займалася контррозвідка.

Що: "слідство почалося з книжки віршів, яку я тоді дав до видавництва "Радянський письменник" і яка вийшла, але не попала ні в продаж, бо вона була конфіскована буквально там же, зразу".

Та ж не було в 1973 році ніякої книжки віршів! Арештований Сапеляк 19 лютого за звинуваченням у вивішуванні прапорів, а не за написання книжки. Інкриміновано йому зберігання записної рукописної книжки Володимира Мармуса, до якої записував повстанські пісні сам Володимир і його брат Микола.

Сам же Сапеляк, як написано у вироці, "на окремому аркуші паперу 20.ІХ. 1968 року склав і записав вірш антирадянського змісту, який теж зберігав". Оце й уся його на час арешту "книжка".

Що та міфічна книжка потрапляє в Бельґію і там її друкують німецькою мовою. - Насправді перша книжка С.Сапеляка "День молодого листя" вийшла 1978, 1980 чи 1983 року - автор у різний час і в різних місцях навіщось називає різні дати.

Брехати - воно завжди невигідно: забудеш, що коли кому збрехав, заплутаєшся у власній брехні і неминуче будеш викритий.

Далі цитата: "А тут на моє горе (з допомогою Сапеляка. - В.О.) попадається на Чортківщині група молодих людей, які вивісили на 22 січня прапори в місті Чорткові. Все було б усе, якби ці хлопці не мали... я їм редагував просто летючки - там "свободу українським політв'язням"... (Та нічого цього Сапеляк не робив! - В.О.). Минала якраз 50 роковина з дня проголошення IV Універсалу Центральною Радою. І це все було написано мною - там права людини і таке інше. І знаходять десь при трусі черговому оці тексти. І, звичайно, бачать, що серед тих, кого вони арештували, почерку немає, того почерку, хто виготовляє. Ну, стали розшукувати, хто ж міг писати. Хлопці трималися, трималися і нарешті видали". (Було ж якраз навпаки! - В.О.)

"Отже після 9 місяців вони отримали матеріал ще про антирадянську орґанізацію. (Точніше, впродовж місяця після арешту Сапеляка, який назвав інших учасників групи. - В.О.). Ну, і звісно, вже мені крутять не 62-1, а 62 і 64 - організація. Ну, і все, я відчув, що я попав у таку історію, з якої я менше 15 просто не отримаю. Поставало одне: що робити, каятися, не каятися? Отака ситуація була дуже важка. Все це в Тернополі було".

Степане, та всіх же дев΄ятьох винуватили в проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62) та у створенні організації (ст. 64).

І далі пішло-поїхало... "Захалявна книжечка" з повстанськими піснями. - Тобто записник Володимира Мармуса, який вилучили у Сапеляка.

"Мені справді дали найбільше, тому що я не покаявся, не написав покаяння, на відміну від усіх інших, які це зробили. Вони отримали менші терміни ув'язнення і були в легших концтаборах. Я попав зразу ж у 36-й - це там, де загинув Василь Стус пізніше".

Оце вже, Степаночку, геть негоже. Бо 24 вересня 1973 р. Тернопільський обласний суд виніс вирок сімом членам Росохацької групи: її організаторові й лідеру Володимиру Мармусу - 6 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 років заслання, Степанові Сапеляку та Миколі Мармусу - по 5 років ув'язнення та 3 роки заслання, Петрові Винничуку та Володимиру Сеньківу по 4 і 3, Миколі Слободяну та Андрієві Кравцю по 3 і 2.

Щодо Петра Вітіва і Миколи Лисого було відмовлено в порушенні кримінальної справи, однак останній був ув'язнений у слідчому ізоляторі 1 рік, а Вітіва не судили як неповнолітнього.

Усі на суді визнали себе винними (звичайно, нещиро), але ніхто вироку в касаційному порядку не оскаржував. Усі сиділи в таборах суворого режиму. За 62-ю статтею всім давали суворий режим, за другою судимістю - особливий (камерний), а то й тюремний режим.

А далі пішли фантазії про табірне життя:

"...нам стали давати їжу тільки на третій день. Люди йшли просто на смерть. Ми тримали голодівки довгі - три, чотири місяці".

Степане, навіть у карцері давали гарячу страву один раз на дві доби, щоправда, без жирів і цукру. І щодня 450 г хліба.

Ісус Христос постився (голодував) у пустелі 40 діб. У Святому Письмі нема нічого випадкового: 40 діб - то межа для звичайної людини, бо далі починаються незворотні процеси. Пам΄ятаєте, 1980 року хлопці з Ірландської Республіканської Армії на чолі з Робертом Сендсом протестували проти скасування "залізною леді" Маргарет Тетчер статусу політв΄язня? Десятеро їх померло, найменше один витримав 39 діб, а найбільше 69.

Бувало, що дехто голодував і довше. Наприклад, Іван Гель 100 діб, Валентин Мороз 5 місяців, Анатолій Лупиніс ще більше. Але їм примусово заливали якусь страву через зонд.

"Після відбуття терміну я був вивезений етапом аж на Колиму. Там та шахта, вона так і називалася імені Берія, і там працювали. Я не працював тому, що я в концтаборі не хотів, то й тут чинив спротив. Тоді вони мене, чекісти, перекинули на Шантарські острови, це Хабаровський край. Там нікого з мешканців не було, майже поодинокий такий острівець, їх два там, так кілометрів шість. Я там відбував уже до кінця. І трошечки на кінець був перевезений в Ульчський район, Хабаровський край теж. Корінне населення ульчі, які не розуміли російської мови, їм я що був там, що не був. Вони знали, що якийсь фашист тут ходить, а що воно і до чого - ніхто не цікавився".

Та ж, Степане, у серпні 1978 року мама їздила до Вас на заслання в село Богородське Ульчського району Хабаровського краю, а не на безлюдні острови. А відбувши рік заслання, Ви самі їздили у відпустку до матері, ще й до Бориса Антоненка-Давидовича в Києві заходили... Які там острови!

Не повірю, щоб 1978 року шахта носила ім΄я Берії, розстріляного в 1953 році. А якби Ви на засланні не працювали, то Вам раденько всукали б 2 роки ув΄язнення за "дармоїдство" і посадили б уже до карних в΄язнів.

"Відбув я той свій тяжкий термін, це вже був 1984 рік, приїхав я до України. Зайшов до академіка Сахарова, він дав мені якісь перші копійки, щоби вижити, і поїхав жити до матері, сюди, на Тернопільщину".

Ба, Ваше заслання закінчилося на початку 1981 року. Може, Ви й бували в академіка Сахарова в Москві, але не 1984 року. Бо він 22 січня 1980 року був схоплений у Москві і вивезений у місто Ґорький, де безвиїзно сидів як засланець до 16 грудня 1986 року.

"«...приїхав у Москву, і Сахаров, і оточення власне російськомовне, ми пішли з голодівкою в КГБ СССР до Андропова. Прийшли туди, кинули матраци і почали довгу голодівку. Але десь після тижня часу мене викликали в спецвідділ, 5-й відділ так званий "ЗЕТ", і дозволили поселитися на Харківщині".

Людоньки добрі, тримайте мене втрьох! Ви чули таке: тиждень голодувати в коридорах КГБ на матрацах! Та й Андропов пішов до дідька вже 9 лютого 1984 року.

"...1987 вночі до мене заїхали гості, туди в колгосп "бобиком", попросили вийти. Я вийшов, посадили в той "бобик", привезли до летовища харківського. На летовищі посадили у вертоліт, чую, що це Москва, Росія. "Волгою" привезли в Прокуратуру СССР, а в Прокуратурі СССР мені зачитали клопотання про позбавлення мене громадянства. На щастя, клопотання не відбулося, але я був спроваджений в еміґрацію. Я опинився в Мюнхені в ніч, але тоді мене зустрів Генріх Бьолль і ціла низка німецьких письменників".

Свят-свят-свят... Та ж Генріх Бьолль помер ще 16 липня 1985 року!

"Як мені цей полковник сказав, коли прилетіли у Німеччину: "Наконец, Стёпочка, говори, что хочешь!" Вони, такі радісні, викинули мене з того вертольота, я стою, одяг, як одяг на ніч спати лягав, я ж не знав, що повезуть кудись. Я стою і справді, нікого не чую, тільки німецька мова і вітер гудить - нікого, ні німця, ні поліцая, тільки той полковник. А я їм кажу: "Де я?" Я-то чую десь там літаки сідають, але це ж воєнне летовище. Чую, наче німецька мова. Ну, і тільки один потиснув руку сказав: "Говори, что хочешь". А що ж говорити - ніхто ж мене не слухає, я стою сам і думаю собі: "Що ж мені робити?" Нарешті бачу - ж-ж-ж - поліція біжить. Прилетіли тою машиною і щось по-німецьки, я не розбираю, баварський діалект. Привезли мене на летовище цивільне, а там вже, звичайно, українська діаспора мене зустрічала".

Тут Ви, Степаночку, трошки переплутали себе з Олександром Солженіциним, якого майже так само, як у цих Ваших фантазіях, "видворили" 13 лютого 1974 року. Щоправда, його літаком, а Вас вертольотом...

Ну, та поета не можна міряти звичною міркою. То не поет, що без фантазії. Але ж це - не поезія! Це ж ніби спогади про самого себе та інших відомих людей. Тут потрібно бути якомога точнішим і відповідальним за кожне слово.

Я широко не цитую тут фантазій з інтерв΄ю, даного приблизно 1998 року Борисові Захарову та О.Бабуті, бо воно не оприлюднене. А там - такі безбожні наклепи на порядних хлопців - Ваших колег по Росохацькій групі! Наприклад:

"І коли хлопців узяли, Мармус розколовся моментально".

"Значить, вивозять мене, дають мені найбільший термін. Судять мене спочатку у Львові два дні, потім перевозять у Тернопіль, де судять тернопільчан - Мармуса, Мармуса, Кравця і цього... Сеньківа.

От вивозять мене туди на суд. А у них перший день почався. Бачу, хлопці плачуть гіркими сльозами. Причому ж, усі старші мене, крім Сеньківа, за віком. Хлопці плачуть, каються, божаться більше не робити - страшне! А мені так якось, знаєш, бо приїхав з одиночки, то дивно. І на цім тлі, справді, я бачу, що суддя бачить, що... чую, що мені дадуть найбільше. І так і сталося: всім дають по два-три роки, а мені дають до десяти років, та ще й з платою чогось там, не знаю, витрат, що мене возили зі Львова до Тернополя й назад, тобто все це мама повинна оплатити".

"Я єдиний був, хто не визнав себе винним. Всі решта були визнані (Степаночку, а полум΄яна покаянна промова в суді - замість останнього слова!? Вона ж застенографована секретарем суду. - В.О.).

Таким чином, мене вивозять до штрафного концтабору. Зразу. Тому що ГУЛАГ ділився на такі якби літери. Як візьмемо за круг, і от такі поробимо невеличкі, штрихами, скажімо, такі кутики. І от кожний кутик - це були різні зеки.

В чому була різновидність зека? Значить, приїжджали з концтабору ті, які не покаялися під судом. Вони зразу були кинуті в літеру "А". Тобто це була штрафна зона. Що значить штрафна зона? Через день годували. Не було цукру, тобто...

Значить, різниця між літерою "В" і "А", скажімо, Гулагу, була невелика, але дуже суттєва, тобто життєво суттєва. Значить, у літеру "В" приїжджав зек, який покаявся, але потенційно був небезпечний для властей. І вони відчували, що ця потенція зека існує... Але тут уже давали кожен день їсти - це було дуже важливо...

Тоді приїжджали в літеру "С" люди, які були завербовані після слідства, але, приїхавши в зону, не співпрацювали. І четверта літера, тобто четвертий сектор цього кола Гулагу - це ті, які співпрацювали. І там уже були і цукор, і молоко, і молоко згущене, і так дальше - тобто це була низка пільг. Але цей зек існував не тільки в цій зоні, тому що його час від часу перекидували. Тобто він мусив співпрацювати, його могли кинути в мордовський табір чи на Урал, в штрафну зону. Він був недовго там - потримають місяць, і якщо він цілеспрямовано веде свою співпрацю з КГБ, то його там через деякий час кидають у штрафний ізолятор, там його добре підгодують і знову випустять.

Мармус у сучій зоні сидів, у так званій третій літері.

Б. Захаров: А чому?

С. Сапеляк: Вони покаялися, щиро покаялися. Я ж кажу, що плакали на суді".

Бридня все це з буквами, Степаночку. У наш час не було вже "сучих" зон. Усі вони були однакові, суворі. У Пермській області було всього три зони: 35, 36 і 37 - не вистачає на Ваші букви.

Тут уже Вас "годували через три дні", тут Ви голодували два місяці, Казань, психіатричка, Пермська тюрма, режимна камера, різня - "сто чи сто п΄ятдесят трупів у камері - ніхто не рахує...". Рік на Шантарському острові, як Робінзон Крузо...

Маячня це все, Степане!

у 88-му вночі (уже не 1987, а 1988 рік; насправді Ви добровільно, на запрошення ПЕН-Клубу або Івана Чинченка, їздили за кордон у 1989 році. - В.О.), десь перед ранком, до мене приїхали автом чекісти, в машину, і о шостій ранку я вже був доставлений вертольотом у Прокуратуру СРСР.

Уже 88-й рік, це вже не такі страшні роки. Зеки ще були, але арештів не було, завдячуючи тому ж Горбачову. Всі з нього глузують, а я власне вважаю, що це та людина, яка врятувала мене від смерті, і не тільки мене, а й багатьох моїх співвітчизників. І от, таким чином, о шостій ранку (я там подивився на годинник такий великий), ще темно, прийшов якийсь чоловік у цивільній формі й зачитав мені про клопотання Політбюро про моє позбавлення громадянства. Про клопотання, не про позбавлення, ще раз повторюю, щоб не сталося помилки.

І вже під дев'яту годину, після польоту на воєнному вертольоті, я опинився в Німеччині, на базі Мюнхенського [нерозбірливо].

Як виявилося пізніше, книжки мої виходили, взірці тут у мене є - виходили і в Німеччині, і в Америці, і в інший країнах. І я став почесним членом (почесним, а не дійсним) ПЕН-центру німецького. І врешті решт німецькі письменники і з Бельгії клопоталися про моє відбуття до них. Зустрічали мене німецькомовні письменники. Але в Німеччині я затримався дуже мало. Буквально десь через 3-4 місяці я від'їхав до Америки".

"На жаль, так сталося, що я вже на той час став багато пити. Просто пити цілими днями - горілку, вино, пиво - що попадало під руки. Я просто пив, і ніяких музеїв я не дивився, мені було абсолютно, цілковито байдуже".

Тут Вам можна б і повірити, але якщо Ви в інших місцях зводите наклепи на людей і на самого себе, то дозвольте Вам і тут не дуже повірити... Бо ж далі ось що:

"Я в Німеччині десь іще минулого чи позаминулого року, коли я мав викладання у Вільному університеті в Мюнхені, який я й закінчував, я їхав до Австрії в оперу, до Відня".

Не може бути, щоб такий інтелігентний та вчений чоловік, який ледве не закінчив Львівський університет, а Український вільний університет таки закінчив і навіть викладав у ньому, та так гірко пиячив...

Тим паче, що: "Молода людина повинна жити великим мірилом моралі. Спочатку попробувати прожити день і не збрехати. Ну для чого брехати? Не треба брехати, це перш за все, а потім все інше - висока поезія".

Ось воно що. І я ж кажу: усі ці інтерв΄ю Степана Сапеляка - це високий політ поетичної фантазії.

За Степана триста тисяч підписів зібрано було, аби лише він дав якусь там згоду. Хлєстакова, пам΄ятаю, лише сорок тисяч кур΄єрів просили очолити департамент...

Гадаєте, це все? Ні.

26 березня 2011 року сповнилося Степанові Сапеляку 60 років, і треба було знову на всі боки роздавати інтерв΄ю. Одне з них потрапило до рук мені, запеклому буквоїдові.

У газеті "Вільне життя плюс", № 30 (15246) від 20 квітня 2011 р. у дописі Михайла Ониськіва під інтригуючим заголовком "Цієї книжки тоді боялися більше, аніж синьо-жовтих прапорів" ідеться про "найнебезпечнішу книжку, яку написав поет" - той же таки самвидавський "День молодого листя".

Тут уже нема живого місця, щоб пробу поставити:

"Ой важкі ті думи-згадки, - сокрушається поет-фантаст. - Однак не менш цікаві, бо я з того листя починався. Десь року 1970-го, коли я, вже студент Франкового вузу, і вчився, і жив "самопідбадьорюванням", писав вірші й записував пісні ОУН та УПА про боротьбу "за волю святую", я потайки навіть від самого себе готував оту збірку під такою весняною назвою і навіть не зміг уявити, що то буде мій головний майбутній кримінал.

Десь року 1972-го я надіслав рукопис збірки до столичного видавництва "Молодь", а невідомо як він потрапив до "Радянського письменника", де оту збірку охарактеризували як "націоналістичну" і, ясна річ, "зарізали".

Отже, поет Сапеляк починався з того, чого не було. Не було ніякої книжки 1970-72 років. Не було його студентства.

"Річ у тім, що рукопис тої книжки був віддрукований за кордоном. Я тоді й сам цього не знав. А виявляється, що той рукопис (невідомо, хто це йому передав) перевіз на Захід молодий бельгійський оунівець Ярослав Добош, якого в ті часи нібито спіймали "на гарячому" і роздмухали в Києві так звану "справу Добоша". Так ось саме юному агенту українського націоналізму Добошу вдалося як "видвореному з УРСР" у подвійній таємній кишені непримітної одяганки щасливо перевезти мій поетичний скарб до Бельгії (рукописи інших дисидентів були в нього вилучені з подвійних підошов правого і лівого мештів)".

Звідки такі пізнання? Ярослав Добош був затриманий у Чопі 4 січня 1972 року. Слідство велося у Львові.

Після розкаяння і прес-конференції в Києві 2 червня він "видворений" з СРСР. У його "справі" фіґурував "один антирадянський документ" - це була фотокопія "Словника українських рим" політв΄язня Святослава Караванського, яку Добош намагався вивезти у подушці.

А виявляється Добош 5 місяців носив "у подвійній таємній кишені непримітної одяганки" цілих 11 поетичних скарбів Сапеляка!

Не знаю, як Вам, Степане, а мені на першому ж обшуці розламали черевики і повиймали з них якісь залізяки, позривали наконечники від шнурків черевиків і вивернули їх, потім сотні разів перемацували кожен рубчик, а ведучи на побачення, заміняли увесь одяг, заглядали у вуха, простукували олівцем зуби, а потім наказували: "Продуй нос. Наклонись. Раздвинь ягодицы. Подними яйца. Покажи головку". А декому й глибше залазили. Як "ухо, горло, нос".

"Той рукопис він [Добош] передав знаній українській перекладачці та літературознавцеві, великій українській патріотці в діаспорі Анні-Галі Горбач (нещодавно відійшла до Бога), яка переклала мої вірші німецькою і старанням якої вже влітку 1973-го (хоч датована з певних тактичних міркувань нібито помилково роком 1983, місто Берн) вийшла у Брюсселі друком згадана вище моя книжка "Tag des jungen laubes" ("День молодого листя")".

Пройшла було помилкова інформація, що Анна-Галя Горбач померла 5 січня 2011 року. Насправді - 11 червня. Але у квітні вона вже була в такому тяжкому стані, що на неї вже можна було списувати що завгодно.

Ви вже й самі заплуталися, коли вийшла та Ваша книжчина: 1978, 1980 чи 1983 року. У різних місцях називаєте різні дати. А тепер закинули ту книжчину ("16 сторінок форматом А-5") аж у 1973 рік, щоб заднім числом перелякати увесь тодішній КГБ.

Ще й кличете собі на підмогу слідчих КГБ Лоха і Бедьовку, які ніби-то не вгавали: "Ми простимо тобі синьо-жовті прапори, але скажи, як ця книжка потрапила за кордон і хто сприяв у її появі і тут, і там?"

 

Переглянув я ще раз Вашу книжку Хроніки дисидентські від головосіку. Невольнича мемуаристика. - К.: Смолоскип, 2003. - 264 с. Коли я дізнався, що вона готується до друку, то попросив видавців дати мені її прочитати. І запропонував познімати деякі явно неправдиві місця, бо ж запущену в друці неправду потім важко буде виполоти. Дещо зняли, але не все.

Щоправда, деякі фантазії тут подано у пом΄якшених варіантах. Але залишилося "навчання у львівському університеті" на 5-му курсі та виключення з комсомолу в університеті (с. 18-19); "поетична книжка "День молодого листя" 1972 чи 1973 рр. (с. 19); залишився "майже десятилітній вирок" (с. 21), знімок і рисунок барака, де Сапеляк не сидів (с. 24 і 27. Це я там відсидів 6 років); "нашивка з прізвищем і номером" (с. 26. Та номери скасували ще в середині 50-х років).

Є маячня про зони А, Б, С, Д (с. 28). Є наклеп на посправників, яких на с. 20 названо "побратимами", а на с. 28-29 підло оббріхано: "...водночас із моїм закритим судовим процесом в одній судовій залі були й інші дисиденти, яким зачитували вироки "милосердя".

Кілька разів Сапеляк називає себе та інших співв΄язнів каторжниками (с.33). Але ж каторжні табори існували в СССР з 19 квітня 1943-го до весни 1948 року, коли Степана ще й на світі не було.

Що він "...десяток разів голодував по 5-10 діб. Тримав кілька разів "суху" голодівку. Тримав і місячну голодівку - протесту. То сталося 1974 року восени" (с. 62). Є про штучне його годування (63-65). Є п΄ятиденна голодівка 1983 року з кількома московськими дисидентами в УКҐБ при РМ СССР, яка на цей раз обійшлася вже без А.Сахарова (с. 74-75).

Але на с. 108 Степан нарешті, "встал на путь исправления": "У березні 1989 року я вирішив відбути до Канади на запрошення професора Івана Чинченка", на що цілком законно "отримав дозвіл" і "прилетів до Монреалю посеред ночі".

Степан Сапеляк пiд час зустрiчi з президентом канадійського відділення Міжнародного ПЕН-Клубу, членом Спілки письменників Канади Гремом Гібсоном (ліворуч), письменницею Маргарет Етвуд (праворуч) та іншими колегами по перу (14 квітня 1989 р. Торонто). Фото- приватний архів С.Сапеляка

Вже не до Мюнхена, не в обійми воскреслого задля цієї події Генріха Бьолля... А з Українським вільним університетом Степан розв'язався вже так: "Узгодивши свій навчальний курс в УВУ на факультеті філософії й літератури та залагодивши вищу стипендію на період навчання із доктором-деканом цього факультету Васьковичем, я відбув до України" (с. 115). Я ніби всі букви знаю і всі Степанові слова ніби зрозумілі, а змісту не второпаю...

Не знаходжу я у вироці ніби процитованих з нього слів, що Сапеляку інкримінували "...виготовлення і поширення тенденційних пасквілів у формі віршів, скерованих на підрив Союзу СРСР..." (с. 145). Бо ж у вироці згадується лише один його вірш, написаний на окремому аркуші. А цю "цитату" Сапеляк придумав ще в 1974 році.

Трошечки відхилив він завісу над справжньою причиною своїх мандрів по Росії після заслання: то був намір десь там одружитися з дівчиною, яка... (с. 159). Та не будемо про це. Досі це було якесь додаткове заслання - щоб натягнути омріяну десятку.

І всі листи, датовані від 10 липня 1977 до 13 жовтня 1980 року, йому надсилалися не на Колиму, не на Шантарські острови, а в с. Богородське Ульчського р-ну Хабаровського краю (с. 222-238).

Але окремі вірші в його збірках датуються дивовижно. Наприклад, у збірці "Страсті по любові" на с. 69 і 70: "1.04.82 заслання", "5.09.80, Урал, концлагер, ч. 36"; у збірці "Тривалий рваний зойк" на с. 105 "1982 р. Заслання", на с. 118 "5.09.80, Урал, концлагер, ч. 36"; на с. 172 "1.04.82. Заслання".

На хисткому ґрунті будуєте Ви собі фальшивий пам΄ятник, пане Степане Сапеляк.

 В'язень сумління Василь Овсієнко. Куртка та шапочка політзека були вивезені з зони. Фото - 1990-х років

Чому Ви жодного разу поіменно не назвали у цій книжці жодного зі своїх посправників? Чому після звільнення жодного разу не зустрілися з ними, а все паплюжите їх публічно в аудиторіях, у пресі, на радіо? Соромно їм у вічі глянути за свою нетверду поведінку в 1973 році? Чи гординя взяла гору? А що Ви скажете на суді Божому? Що Ви "всією своєю суттю оминали путь нечестивих"?

Коли Володимир Мармус (організатор і лідер Росохацької групи, до якої Вас, на свою біду, прийняли останнім, 20 січня.1973 р.), не витримав Ваших наклепів і написав правдиву статтю "Бо брехня - вона завжди брехня" в ту ж газету "Вільне життя плюс" від 22 червня 2011 року, то Ви нап΄яли ризу християнського святого і пішли топтатися по Мармусу ("Заздрість не зближує, або Ловіть злодія", "ВЖ+", № 54 (15279), 13 липня).

Травень 2011 р.: Харків вшановує поета Сапеляка

Хто і на що Вам заздрить? Хто з посправників - людей нині поважних і статечних, прилюдно Вас зачіпав? Отак говорили між собою: недобре Степан чинить, що таку неправду про нас каже. Та й якось незручно виносити це на люди. Бо люди, не розібравшись, скажуть: "О, і ці гризуться між собою. Отакі ми, українці, і є".

А Ви там знову безсоромно хизуєтеся не своїми, а Мармусовими записниками з повстанськими піснями, Українським вільним університетом, де навчалися вже не знати коли, бо в різних місцях - різні роки: 1987, 1989, 1991, а десь Ви казали, що в Мюнхені були всього 3-4 місяці.

Правда, на с. 241-242 Вашої "Хроніки..." є датований документ від 2 серпня 1991 р. - свідоцтво, що "Пан Сапеляк Степан, нар. 26.03.1952 студент філ. фак. - література склав іспит Укр. література 20-го ст. з визначним успіхом". Підпис декана і екзаменатора, печатка. Цим можна повтішатися. Але ж то не є диплом.

І знову ж про ті "сучі табори"... Та ніхто з Ваших посправників не написав "покаянної" заяви і не був достроково звільнений. Усі вони гідно відбули кару, брали участь в акціях протесту, сиділи по карцерах, витерпіли заслання, а після звільнення брали участь у здобутті незалежності.

А Ви безсоромно пересмикуєте дати і факти: ось натяк, ніби Мармус обіймав посаду уповноваженого "по делам церкви" ще в совєцькі часи, що Мармус - кримінальник, бо "втягнув неповнолітнього" (Петра Вітіва) в "злочинну діяльність" (Ви вже вважаєте вивішування синьо-жовтих прапорів "злочинною діяльністю"?), мав зброю (то всі повстанці, по-Вашому, злочинці?). Що ця газетна стаття Мармуса - 12-а в шерензі замовного компромату на Сапеляка.

Виходить, оця моя - 13-а? Пане Степане, мені її замовило моє сумління. Бо я досі в΄язень свого власного сумління.

Степане, не було б більшого компромату на Вас, як видати IV том Ваших творів - оці Ваші фантастичні, наклепницькі на самого себе і на стократ чесніших, порядніших за Вас посправників.



Василь Овсієнко
Філолог. Громадський діяч, політв'язень (1973-1988). Історик дисидентського руху

Теми: дисиденти, XX сторіччя, історія України, ЧК-КГБ, полеміка, книжки

gh _ 01.02.2012 16:14
Сьогодні Степан Сапеляк помер від інсульту. Світла память герою. Я його не знав. Але сумно і гидкувато стало від цієї статті. Більшість звинувачень Овсієнка - про усні - УСНІ - свідчення Сапеляка, в яких природньо людина могла щось і перепутати. Інші звинувачення - натягнуті, як про той острів (він міг там бути, хоч адреса біла інша) чи навчання в Мюнхені (яка різниця - довідка чи диплом, але ж вчився!!!), зону разом зі Стусом (так сидів же за 500 м від неї). Десь, може, є й правдиві звинувачення. Але ...
Ovsienko _ 10.09.2011 09:43
Василь Овсієнко:
Панове, як ото сперечатися про мене - ліпше відкрити в google "Овсієнко Світло людей" або http://www.khpg.org/index.php?id=1119019769 і прочитати всю правду, яку я написав ще в кінці 1988 року, а потім доповнював і видав у 1996, 2005 і 2007 роках книжками під назвою "Світло людей". І ще безліч разів писав про це в окремих статтях, тисячі разів розказував студентам і школярам, як слідчий Цімох у 1973 році поставив мене перед вибором: поступатися аби йти в психіатричку. Це було страшніше смерти... Панове, ніде й ніколи я не "геройствував". Але скажу, що другу і третю свою справи я провів гідно і загалом відсидів 13, 5 року, як кажуть зеки, "не гірше за людей". Смію сподіватися, що цим якоюсь мірою спокутував свої гріхи. Проте ніхто не знає міри свого гріха, тільки Бог. Може, мені ще належиться на тім світі мільйон років чистилища... Так і написано в моїх книжках і статтях, яких повен Інтернет. А Вам Василь Стус казав:: "А хто тут не був, той хай узагалі мовчить".
Juxym _ 05.09.2011 23:00
zhito:
Особисто я цього в тексті не побачив. "Шпинить" він його за брехні та фантазії. а не за те, що Сапеляк "не герой". Про себе ж пише: "я досі в΄язень свого власного сумління".
________Ви пишете, що він це визнав під загрозою викриття, з чого випливає, що це зроблено не щиро. Як на мене, право на такий висновок має лише особистий психолог або духовним Овсієнка, але така людина його б не оприлюднила. Ви ж на це вказуєте як на доконаний факт. Історик (то, який справжній) так робити не має права.
Juxym _ 05.09.2011 22:44
zhito:
zhito:
А Сапеляку він дорікає, зокрема, що той "здав" таких-то.
Покажіть мені в тексті це дорікання і я визнаю свою неправоту.
zhito _ 05.09.2011 21:37
Juxym:
zhito:
По Вашому виходить (якщо провести паралель), що злодій-крадій не має права вказувати на злодій вбивцю чи свідчити в суд (і навпаки). Мало того, я вважаю (а Ви - Ні?), що навіть крадій-рецидивіст має прав вказати на іншого крадія - якщо той справді вкрав.
=======================
Шановний Юхиме, важко повірити, що Ви не розумієте, про що я Вам товчу тут вже 20-й раз. Отже ще раз: Овсієнко, звільнившись, ходив героєм, ні словом БАГАТО РОКІВ не обмовився, що "здав" з десяток своїх товаришів, поламавши їм життя. В кінці 80-початку 90 х рр ми всі вважали його героєм. Коли КДБ відкрив архіви, Вася злякався, що все стане відомо, і тільки ТОДІ став поступово САМ про це писати. А Сапеляку він дорікає, зокрема, що той "здав" таких-то. Так от невже Вам неясно, що при такій ситуації, як кажуть, чия би корова мукала. Морально то негідно - він сам "здав" людей, а тепер за таке ж шпинить іншого. Невже так важко Вам усвідомити цей нюанс? Всі давно вже зрозуміли.


АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте