Картоплина на ялинці... З Новим, 1942 роком!

...Мама розрахувала, що нашого запасу дров вистачить до середини січня, тому до холоду ми ставилися без особливого занепокоєння.

Але голод на початок листопада став звичним почуттям. Магазини відкривалися, але виключно для фольксдойчів - німецьких сімей, які жили в Києві ще й до війни. У мами була приятелька німкеня, яка запропонувала свою допомогу, але мама категорично відмовилася.

Ми трималися тільки на тому, що вдавалося виміняти у селян на ринку, і це був єдиний варіант. На початок грудня з будинку всі речі, що мали ринкову цінність, були винесено, виміняно і з'їдено. Навіть нові тюлеві штори виміняли на пляшку олії.

Найважче було дістати гас, а, поки пристосувалися готувати у печі, користуватися доводилося примусом. Пам'ятаю, мама віддала свої нові модні і дуже красиві туфлі за 4-х літрову пляшку гасу, якого ледве-ледве вистачало на місяць.

У нас було надзвичайно красиве старовинне бабусине дзеркало, не можу пригадати, на що його проміняли, але розставання з кожною річчю було драматичним, наче підтвердженням розлуки з колишнім життям назавжди...

Я мало не ридала, коли мама винесла з дому дуже гарну старовинну гасову лампу, з розписним порцеляновим абажуром.

Улітку 1939 року дев'ятирічна Елеонора не могла навіть уявити, що її родина переживе вже за 3 роки

Квартира поступово спустошувалася, і з'явилося нове розуміння залежності виживання від наявності речей. Я вже починала усвідомлювати, що не всім однаково важко, оскільки багато хто награбував різного добра з магазинів і квартир, з яких виїхали люди, і тепер мали достатній фонд для обміну. Не сміла ображати подібними закидами маму, яка засуджувала і забороняла мені мародерство, хоча їсти хотілося до болю в шлунку...

Коли ми вже доїдали останню цибулину, яку було розподілили на два дні, раптом приїхала мамина подруга з Баришівки. Перед самим початком війни Ольгу Іванівну запроторили до Лук'янівської в'язниці за розказаний комусь неоднозначний анекдот.

Її вважали "ворогом народу" попри те, що її роботи демонстрували на Виставці досягнень народного господарства у Москві, її нагороджували почесними грамотами. Вона створювала портрети вождів з насіння маку різних відтінків, а мак вирощувала сама. На власні очі я бачила лише портрет Клімента Ворошилова – це на диво виразне і тонке мистецтво.

Коли прийшли німці, вони всіх з в'язниці випустили, і Ольга Іванівна зайшла до нас дізнатися новини. Знаючи, що ми не поїхали, вирішила допомогти. Добратися з Баришівки до Києва, було зовсім непросто, бо організованого транспорту не було, тож ходили пішки, а, якщо пощастить, то під'їжджали на підводах, іноді без будь-якої оплати за це.

Дорога - основна траса з Києва на Бориспіль, - була по обидва боки захаращена розбитими військовими машинами, якимсь військовим майном, обгорілими кістяками машин. Але найбільшою перешкодою був Дніпро: по влаштованим німцями понтонним мостам населення пропускали не завжди і, поки річка не замерзла, доводилося переправлятися на човнах мешканців Труханового острова і Слобідки.

Привезла нам Ольга Іванівна близько 0,5 кг квасолі і пляшечку (стограмову з-під ліків) ріпакового масла, - більше у неї теж нічого не було, тому що поки вона була відсутня, хтось побував у неї в будинку. У Києві жила її невістка, до якої вона і пішла. 

Грудень був дуже холодним, і голод відчувався особливо гостро... Для обміну вже фактично нічого не залишалося, але я вперто ходила на базар, сподіваючись на щось. І раптом чую, як якась жінка цікавиться ялинковими іграшками. Готова була обіймати й цілувати її, стала просити почекати, поки збігаю додому за іграшками. Вона дочекалася мене, а я натомість отримала торбинку з картоплею, яку несла, як скарб.

Ностальгійні новорічні іграшки можна подивитися у "Артефактах"

Іграшками я дорожила, раніше і в голову не приходило розлучитися з ними. Батько подарував мені електрогірлянду (це було до війни рідкістю), і ще красиві кульки. Особливою радістю був песик, що світився у темряві, - я не змогла із ним розлучитися і зберегла його як талісман; зберігаю його і зараз...

Дрова у нас закінчувались, але я вже навчилася ходити з саночками до Пущі-Водиці і привозити знайдені там гілки та шишки. На це йшов цілий день... 

Напередодні Нового року привезла ще й знайдену в лісі маленьку сосну (десь до 1м), яку хтось зрубав і чомусь не взяв. Звичайно, доставка "трофея" коштувала зусиль, снігу було багато, але дуже хотілося свята. У нас залишалася тільки одна картоплина, і ми вирішили повісити її на ялинку, на саму верхівку. Ялинку прикрасили клаптиками вати, і мені здавалося, що красивіше не буває...

Вранці ми цю картоплину відварили, і влаштували святковий сніданок. А я і зараз непомітно підкладаю картоплину під ялинку... 

Так починався 1942-ий рік ...

ІНШІ СПОГАДИ, ОПУБЛІКОВАНІ В РАМКАХ ПРОЕКТУ "1939-1945: Неписана історія"