Диво в Чігошті: право на віру за межами соціалізму

«Я нічого не зробив! Я ж навіть нічого не бачив!» - кричав отець Йозеф Тоуфар. Священник другу ніч сидів в карцері – темному вологому приміщенні в підвалі тюрми. Він два дні не їв, шлунок палав від пересоленого супу, який давали «неслухняним» арештантам після декількох днів без їжі. Все тіло боліло – сьогодні знову навідувався інспектор Ладіслав Маха і проводив «екзекуції» - вибивав зізнання. Все тіло було в синяках, ноги опухли. Священник навіть не знав, що знаходиться у спецвідділі тюрми для католицьких священнослужителів у місті Валдіце. І жити йому залишилося декілька днів.

Отець Йозеф Тоуфар

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.



"Я буду священником!"

У кінці 1940-х років отець Йозеф Тоуфар був пересічним священником у чеському містечку Чігошть. Працьовитий, відданий своїй справі отець Йозеф навчав дітей, ремонтував церкву, займався доброчинністю. Тоуфар не був яскравим інтелектуалом чи політичним активістом. Він завзято робив свою справу і кількість його прихожан постійно зростала.

Йозеф Тоуфар добре розумів провінційне життя – він сам походив з ще меншого містечка Арнолец, де народився у 1902 році у багатодітній сім'ї. Закінчивши місцеву школу, молодий Йозеф не мав можливості продовжити навчання – батько вимагав, щоб сини допомагали йому на господарстві.

Попри всю буденність, історія Йозефа Тоуфара мала свою особливість – мрією всього його життя було стати священником. І він проявив неабияку наполегливість для здійснення цієї мрії. Після смерті батька у 1927 році, Йозеф вирішує продовжити навчання, щоб згодом потрапити в семінарію.

Саме тому у віці 26 років він повертається до навчання – у гімназію, де його однокласниками стають підлітки 11-12 років. У гімназії в місті Нємецки Брод (сьогодні – Гавлічкув Брод) поява такого неординарного студента викликала фурор – однокласники спершу сприймали його за вчителя.

Проте приятельський характер і доброзичливість Тоуфара забезпечили йому популярність та приязнь учнів. Зрештою, через три роки майбутній священник переходить в гімназію міста Хотєборж, яку успішно завершує.

Далі була Єпископська семінарія в місті Градец Кралове. В 1940 році, у віці 38 років Йозеф Тоуфар стає католицьким священником. Отця Йозефа відправляють в містечко Заградка.



"Він робить з громадян віруючих людей!"

"Ось в такому містечку я б хотів колись бути священником!" говорив Йозеф Тоуфар ще будучи студентом гімназії. Отця Йозефа згадують як приємного та доброзичливого співрозмовника, хорошого організатора і глибоко віруючу людину.

Водночас, Тоуфар не мав амбіцій кар'єрного росту. Здавалося, що служіння людям, "дрібна праця" в маленькому містечку – це саме те, чого він в житті прагнув.

Отримавши під своє керівництво парафію в містечку Заградка, він взявся до роботи. Протягом декількох років за допомогою Тоуфара було відновлено гімназію в районному центрі (священник вважав освіту вкрай важливою – Р.М.), відремонтовано костел, відновлено місцевий цвинтар, проведено цілий ряд благодійних заходів.

Тоуфарові вдалося навіть повернути дзвін на дзвіницю власного костелу. Водночас отець Йозеф встигав допомагати робітникам у полі та навіть організував танцювальний гурток в містечку.

Така самовідданість не могла залишитися без відгуку серед місцевих жителів – Тоуфар став місцевим улюбленцем. У своїх записах священник відзначав, що кількість парафіян на його месах за декілька років зросла в півтора рази.  

Отець Йозеф Тоуфар
Отець Йозеф Тоуфар

Чехословаччина в ті роки переживала дуже непрості часи – ІІ Світова війна, створення протекторату Чехії та Моравії, звільнення від окупації. Проте в чеській глибинці, здавалося, ніщо не могло радикально вплинути на розмірену рутину сільського життя. Йозеф Тоуфар вже понад сім років служив в Заградці і пильно виконував свою "дрібну працю".

Але часи змінювалися. Лютневий переворот 1948 року і прихід до влади комуністів ознаменував собою перехід до тоталітарного суспільства. КПЧ прагнула контролювати всі ділянки життя громадян. І поширеність католицизму, навіть в таких локальних масштабах, не могла тішити нову "демократичну" владу.

"Він ж робить з наших громадян віруючих людей!" - прокоментував діяльність Йозефа Тоуфара місцевий інспектор освіти Госковец. Нова влада створювала власні локальні організації та збирала активістів.

Католицький священник, який був улюбленцем серед селян та користувався беззаперечним авторитетом, новій владі лише перешкоджав. Комуністичний актив вирішив спровадити незручного священника зі свого села.

Жодним чином не допомогли петиції на підтримку Тоуфара підписані сотнями парафіян. У районному центрі Ледеч зібралося понад 500 демонстрантів на підтримку священника. Мітингуючим погрожували в'язницею. Сам отець Йозеф писав листи в різні інстанції – але рішення локального активу залишилося незмінним.

Зрештою, Тоуфар здається – 22 березня 1948 року священник пише листа єпископові, в якому просить перевести його до іншого містечка – Чігошть. Логіка Йозефа Тоуфара проста, Чігошть знаходиться недалеко від Заградки, отже, переїзд не буде надто складним.



Окрім цього, Чігошть – це таке ж невеличке містечко, тож робота йому знайома. В цьому ж листі Тоуфар сам підкреслює, що в разі призначення адміністратором роботи побільшає, адже доведеться займатися ще й сусіднім приходом у Збишові, але він "роботи не боїться".

Таким чином, отець Йозеф сам обирає собі містечко, чия назва до того часу, мабуть, була мало кому відома і в самій Чехословаччині. Але саме завдяки Йозефу Тоуфару скоро про неї знатиме вся країна: про драматичні події в цьому Богом (не)забутому селі на декілька сотень людей звітуватиме президент Клемент Готтвалд на засіданні ЦК КПЧ, про них писатимуть в The New York Times, а сам отець Йозеф заплатить життям.



Чігошть

Чігошть було настільки провінційним містечком, наскільки це взагалі можливо. Населення цього села в центральній Чехії в кінці 40-х років заледве сягало 600 осіб. Корчма, магазин, декілька господарств, костел і люди, що працюють на полях.

Сюди в першій половині 1948 року приїхав отець Тоуфар. У Чігошть з ним поїхала племінниця Марія, яка допомагала йому по господарству. У спогадах односельчан отець Йозеф залишився інтелігентною та компанійською людиною, але водночас цілковито непридатною до будь-яких технічних робіт – Марія забивала цвяхи, закручувала жарівки та поралася по господарству.

Священник займався тим, що в нього виходило найкраще – вчив дітей, організовував ремонт церкви, готував проповіді. Життя в Чігошті нічим не відрізнялося від попередньої роботи отця Тоуфара. Повсякденне тихе життя містечка з новим священником тривало майже півтора року. Все змінилося 11 грудня 1949 року.

Костел в Чігошті
Костел в Чігошті

Цієї неділі отець Тоуфар як завжди проповідував в костелі. Як видавалося священнику, богослужіння відбулося без будь-яких надзвичайних подій. Після меси отець Тоуфар закрив костел і зайнявся звичними справами. Лише наступного дня його перестрів коваль Вацлав Поспішил:

"Отче, хіба Ви не знаєте, що вчора трапилося під час Вашої проповіді?"

Коваль розповів, що в якийсь момент богослужіння на вівтарі почав рухатися хрест. Мовляв, він розкачувався, як маятник – ліворуч-праворуч, згодом зупинився, застигнувши нахиленим ліворуч і трішки вперед, ніби вказуючи на священника.

Тоуфар не хотів вірити, він вважав, що ковалеві це все лише здалося. Проте Поспішил наполягав: "Всі в костелі це бачили, все село про це говорить!"

Протягом наступних днів до священника зверталося все більше і більше прихожан. 19 людей підтвердили, що бачили порухи хреста. Ще декілька свідчили, що біля нього загорівся килимок і декілька секунд горів та іскрив.

Люди не знали, що думати – дехто вважав, що це диво, інші, що це лихий знак – наближення біди. Сам Йозеф Тоуфар залишався в міру скептичним – він не міг бачити хитання хреста, адже священник під час проповіді знаходиться попереду вівтаря.

Звістка про диво в Чігошті швидко поширювалася. Раптом провінційний храм опинився в центрі уваги – невеличке містечко наповнювалося паломниками, сам Тоуфар безперестанку відписував на листи усім бажаючим.



Протягом наступних тижнів священник декілька разів на день розповідав відвідувачам, що трапилося в костелі. Поступово наплив паломників почав перевищувати людські можливості отця Йозефа, і щоб не повторювати в листах сотні разів одне й теж, парафіяни виготовили таблицю, яку встановили в костелі:

"Пояснення щодо нахиляння хреста 11 грудня 1949 року: Священник проповідував на тему: "Серед вас стоїть той, якого ви не знаєте". Ці слова він повторив в кінці проповіді додавши: "Тут, в дароносиці є наш спаситель, якого багато хто не знає".

При цих словах він вказав рукою в напрямку дароносиці, і тоді всі, хто дивився за напрямком руки на дароносицю, побачили, що хрест на дароносиці почав рухатися.

Спершу він нахилився на епістольний бік (при погляді на вівтар – праворуч), потім на євангельський бік, знову на епістольний і знову на євангельський бік і повернувся до первинного положення, дещо розвернувшись в напрямку до кафедри (так як він розташований зараз, з цього часу хрест не пересували).

Рух хреста бачили та під присягою для протоколу підтвердили 19 людей з різних місць костелу у віці 10-45 років. Ніхто не зголосився, що дивився на вівтар, але нічого не бачив. Священник нічого не бачив.

Подію неможливо пояснити природніми причинами, адже: свідки здорові і нормальні, деякі з них не дивилися на проповідника (виключає можливість навіювання). Хрест повністю дерев'яний, висота 47 см, плечі 21 см, діаметр підставки 8,5 см".

Інтер'єр костелу в Чігошті, в якому 11 грудня 1949 року хитався хрест
Інтер'єр костелу в Чігошті, в якому 11 грудня 1949 року хитався хрест

Окрім цього, фотограф Йозеф Пешке виготовив декілька сотень фотографій нахиленого хреста, які розійшлися між віруючими дослівно за декілька днів.

Ц кінці січня наступного року до містечка приїхав ще один важливий гість – ватиканський нунцій Оттавіо де Ліва. У католицькому середовищі ініціювали спеціальну комісію для роз'яснення Чігоштського випадку та можливості визнання його дивом.

Проте наплив паломників та гостей з найвищих католицьких кіл був не єдиним наслідком порухів хреста. Такий раптовий ажіотаж викликав й інтерес поліції. Ще в грудні до костелу приходили слідчі, обшукали вівтар, оглянули розп'яття, але нічого інтригуючого не знайшли.

Звичайний дерев'яний хрест на підставці, жодних слідів пошкоджень чи механічного втручання. Було цілковито неможливим раціонально пояснити, чому хрест почав самовільно рухатися. Слідчі пішли ні з чим.

Інтерес з боку держбезпеки та поліції не вщухав. З плином часу в листах друзям та рідним Йозеф Тоуфар неодноразово писав, що "на щастя, сам нічого не бачив, тому мені нічого не буде".

При всій абсурдності можливих звинувачень, отець Йозеф відчував небезпеку – і не помилився. Пізніше розсекречені архівні документи свідчать, що спроб викрасти отця Тоуфара було декілька, проте двічі протягом січня ці спроби виявилися невдалими.

До Чігоштя приїжджали групи співробітників Державної безпеки (Státní bezpečnost, "StB", місцевий аналог КҐБ – Р.М.), проте священних постійно знаходився серед парафіян, а йти на відкритий конфлікт агенти не наважувалися.

28 січня 1950 року ввечері Йозеф Тоуфар сидів вдома за столом з черговими відвідувачами. До будинку під'їхало два автомобілі. Агенти Конецкий та Ружічка увійшли в будинок. Відвідувачі представилися зарубіжними журналістами і попросили священника розповісти про розп'яття.

Тоуфар запросив їх приєднатися до столу, але "журналісти" дуже просили показати все на місці – в костелі. Священник намагався не відмовляти відвідувачам – тому взувся, взяв ключі від костелу, накинув плащ і вийшов разом з неочікуваними гостями.

Племінниця Марія ще встигла подати дядькові шапку. Священник вийшов з дому і разом з "журналістами" попрямував у напрямку церкви.

Марії не сподобалися дивні відвідувачі – вона попросила хлопця з приходу глянути, чи все в порядку. Юнак вибіг за священником – але встиг лише побачити, як двоє людей кинули отця Йозефа на заднє сидіння автомобіля. Дві машини миттєво рушили з місця. Через декілька годин Йозеф Тоуфар вже сидів в камері спецвідділення тюрми в місті Валдіце.



Комуністи проти католиків

Лютневий переворот 1948 року, який встановив комуністичну владу в Чехословаччині, став початком важких часів для католицької церкви. Вже в червні 1948 року президент К. Готтвалд оголосив лозунг "Геть від Ватикану!" і потребу "нейтралізувати католиків".

Тоталітарний режим не терпів альтернативних середовищ, тому католицька церква, яка мала сильні позиції в суспільстві, потрапила під прес режиму.

Поступово закривалися католицькі організації та газети. В червні 1948 органи держбезпеки заарештували першого священника – Антоніна Земека та засудила до 18 років позбавлення волі за переправляння людей з комуністичної Чехословаччини до Відня.



У 1950 році відбулася масова "акція К", під час якої було ліквідовано понад 200 чоловічих монастирів. Репресії на зламі 40-50-х років набули систематичного характеру – на початку 1950 року відбувся перший політичний процес ("Справа Махалка і ко.") над церковниками, які звинувачувалися в шпіонажі на користь Ватикану. Десятеро священників отримали від 2 до 25 років тюрми.

Влада продумано підходила до церковних репресій – в жовтні 1949 року уряд заснував спеціальний комітет церковних справ, який очолив міністр юстиції Алексей Чепічка.

У тюрмі міста Валдіце, яка в часи війни слугувала для потреб гестапо, служба держбезпеки організувала секретне відділення для священнослужителів.

Трьохповерхова нова будівля, де знаходилися камери для арештованих, приміщення для допитів та кімнати наглядачів. У сирому підвалі цілковито без світла знаходилось шість карцерів.

Ці підвали серед арештантів отримали промовисту назву "пекло". Саме сюди вночі на 29 січня 1950 року із пов'язкою на очах привезли отця Йозефа Тоуфара. Чігоштське диво мало стати ще одним клаптиком в мозаїці переслідування католицької церкви.

Найстарша до сьогодні діюча тюрма в Чехії у місті Валдіце
Найстарша до сьогодні діюча тюрма в Чехії у місті Валдіце
Фото: Їржі Бергер

Вже 30 січня 1950 року міністр Чепічка, який безпосередньо займався церковними справами, на засіданні ЦК КПЧ заявив, що "т.зв. дива варто взяти до уваги, з тим, щоб розслідування було проведено максимально швидко, а винуваті показово покарані".

Один з "винуватих" вже знаходився у валдіцкій тюрмі. В отця Тоуфара відібрали всі особисті речі, він отримав тюремний одяг і номер 8016. Ним він мав щогодини зголошуватися в карцері.

Священник все ще був переконаний, що оскільки він справді нічого не зробив (та й нічого не бачив!), з ним не може трапитися нічого лихого і це непорозуміння вирішиться найближчими днями. Тому протягом перших допитів поводився доброзичливо наскільки це було можливим.

Погодився засвідчити, що момент із запаленням килимка в Чігошті не варто згадувати – про нього свідчило лише декілька людей, тому тут не може бути певності. Але зізнатися, що він сам сконструював хитромудрий механізм для розкачування хреста (і зробив це за наполяганням Ватикану – Р.М.) Йозеф Тоуфар ніяк не міг– це було цілковито абсурдним.

На початку лютого 1950 року отець Йозеф ще навіть уявити собі не може, якого масштабу набула його справа. Звіти про його допити через день відсилаються до Праги, де їх особисто прослуховує і перечитує міністр Чепічка.

Справа знаходиться на особистому контролі голови Служби держбезпеки О. Заводського, який, у свою чергу, постійно інформує про неї президента країни Клемента Готтвалда.

Священник не може знати, що разом з ним було одночасно арештовано чи викрадено цілий ряд осіб, пов'язаних з Чігоштським дивом. Що йому самому відведена роль головного свідка та викривача грандіозної схеми, організованої Ватиканом.

Що порухи чігоштського хреста - це не мало не багато "провокація Ватикану" з метою підбурювання громадян та внесення неспокою в соціалістичне чехословацьке суспільство.

Саме це мав засвідчити Йозеф Тоуфар – спершу на прес-конференції, а згодом під час масштабного судового процесу над католиками. Та й навряд чи священник здогадувався, що президент країни запланував грандіозне викриття Ватикану на другу річницю лютневого перевороту – менше як через місяць. Тому зізнатися Тоуфар мав практично одразу.

Протягом тижнів отець Тоуфар відмовляється брати участь у цьому театрі абсурду. Між Прагою та Валдіце курсують все більш роздратовані листи. Священник не "зізнається".

Коли слідчий Ладіслав Маха вкотре звітує перед главою Держбезпеки Заводським про безрезультатність допитів, той не витримує: "Ви що там, не можете їм нормально дати по сраці?!".

Слідчі добре розуміють жаргон свого шефа. Для Йозефа Тоуфара починається останній і найважчий період його життя.

Агент держбезпеки Ладіслав Маха
Агент держбезпеки Ладіслав Маха
Джерело: radio.cz

Інформації про те, що відбувалося протягом лютого 1950 року у Валдіцах збереглося багато. Пізніші свідчення наглядачів та слідчих різняться в деталях, але погоджуються в одному – Ладіслав Маха отримував садистичне задоволення від катувань непоступливого священника.

Побиття кийками могло тривати десятки хвилин, поки Маха не вибивався із сил. Біографи Тоуфара стверджують, що священника підвішували за руки на гак і били по всьому тілу. Отець Йозеф все частіше ночував в "пеклі", де не отримував їжї.

Після голодування йому давали до неможливості пересолений суп (т.зв. "карловарський суп" - Р.М.), але не давали можливості випити води. Тоуфар був високим і фізично розвиненим чоловіком, він ріс та все життя жив у селі, їздив на велосипеді та працював у полі. Але тортури давалися взнаки і сили, як фізичні так і духовні, покидали священника.

Наближався святковий пленум ЦК КПЧ (24-26 лютого), а зізнання все не було. 20 лютого міністр Чепічка дав однозначний наказ: "Отримати зізнання Тоуфара будь-якою ціною". Катування лише посилилися.

Водночас слідчі вирішили притиснути й з іншого боку. Двоє агентів поїхали в Чішогть, звідки привезли "свідчення" неповнолітніх про гомосексуальні практики священника. Врешті 22 лютого, замордований та виснажений, під психологічним тиском від нових вигаданих звинувачень, Тоуфар здався.

Священник підписав абсурдний протокол допиту, в якому не лише зізнавався у механічному підлаштуванні Чігоштського дива, а й в бажанні "помститися Комуністичній партії", "одержимості думкою шкідництва" та "використанні саме хреста – як символу проти марксизму-ленінізму".

Додатково священник зізнався у гомосексуалізмі. Жодне з цих тверджень не було правдивим.

Протокол допиту Йозефа Тоуфара з 22 лютого 1950 року. А правому нижньому куті – підпис Тоуфара
Протокол допиту Йозефа Тоуфара з 22 лютого 1950 року. В правому нижньому куті – підпис Тоуфара
Джерело: historie1950.dejepis21.cz



Кіно

Інспектор Ладіслав Маха одразу ж передав інформацію про свою перемогу празькому керівництву. Часу було обмаль, вже через два дні мало розпочатися урочисте засідання ЦК. Тому наступного ж вечора побитого і замордованого отця Йозефа Тоуфара посадили в машину, яка рушила в напрямку на Чігошть.

В містечку, яке стало рідним для отця Йозефа, все було готовим до його приїзду. Всі під'їзди до села були перекриті агентами держбезпеки, в селі панувала темрява. Лише в костелі світилося світло.

Двадцять техніків та операторів готувалися до "розкриття" Чігоштського дива. На хрест було прикріплено хитромудрий механізм, за допомогою якого священник мав продемонструвати, як він самотужки хитав розп'яттям. Оператори налаштовували світло. Всі чекали на прибуття головної дійової особи – отця Йозефа Тоуфара.

Близько опівночі машина зі священником під'їхала до костелу. Тоуфар був в поганому стані – він вже не міг самотужки пересуватися, тому його постійно підтримував хтось з агентів.

На обличчі були синяки і подряпини. Священник постійно тримався за живіт і стогнав. На ногах Тоуфара були розрізані тапки – ноги після побоїв опухли настільки, що священник вже не міг користуватися звичайним взуттям.

Тоуфарові допомогли піднятися за кафедру, де він протягом декількох хвилин демонстрував, як під його правою рукою ховався механізм для розхитування хреста. Через декілька хвилин зйомку довелося перервати – отець Йозеф не міг самотужки триматися на ногах.

Але цього було достатньо – кадри, де сам Йозеф Тоуфар стоїть за кафедрою і "розкриває" Чігоштське диво, будуть використані для пропагандистського фільму.

 

Кадри з фільму
Кадри з фільму "Горе тому, через кого приходить спокуса" 1950 року, знятого після катувань Йозефа Тоуфара
Джерело: ceskatelevize.cz

Священника поклали на заднє сидіння тієї ж машини, яка мала відвезти Тоуфара у зворотному напрямку. Він ще потрібен державі – ще повинна відбутися прес-конференція з його участю і згодом суд на Тоуфаром, католицизмом, Ватиканом і всім ворожим імперіалістичним світом. Але цей план провалиться.



"Ця свиня нам загадила всю машину!"

Серед глибокої ночі на 24 лютого у вікно самотнього хутору біля міста Ледеч гримає агент Цвічек. Господар хутора, пан Госковец, здивовано відчиняє вікно:

"Я з держбезпеки! Нам потрібне відро води і шмата, негайно!"

Господар слухняно виносить все, що було сказано. Але не залишається на порозі, а слідує за агентом до дороги, де стоїть відчинений автомобіль. Пан Госковец не має наміру віддавати відро лише тому, що воно потрібне держбезпеці.

На задньому сидінні автомобіля лежить широкоплечий, ледве притомний чоловік зі слідами побоїв на обличчі. Чоловік стогне і тримається за живіт. Салон машини весь в блювотинні.

"Чорт забирай, ця свиня нам загадила всю машину!"  - дратується водій. Агенти витягують чоловіка із заднього сидіння і протирають йому обличчя вологою шматою. Після чого кидають відро під ноги приголомшеному господареві і машина різко рушає з місця.

Лише у 1968 році, коли буде поновлено кримінальну справу, до пана Госковця знову прийдуть слідчі. І лише тоді він зрозуміє, що тієї ночі біля його будинку справді зупинялася машина держбезпеки, а замордованим чоловіком на задньому сидінні був Йозеф Тоуфар, священник з Чігоштя, про якого тоді буде говорити ледь не вся країна.

25 лютого 1950 року помираючого отця Йозефа швидко перевезли з Валдіцкої тюрми до державного санаторію в центрі Праги. Священника було необхідно врятувати, він ще мав зіграти свою роль в подальших судових процесах.



Водночас необхідно було зберігати таємницю, тому, коли Тоуфара відвезли в операційну, там вже чекало декілька агентів держбезпеки. Під їхнім контролем мала відбутися операція.

Медсестра, яка асистувала при операції, засвідчила, що його привезли в "жахливому стані" і "шанси вижити були мінімальними". Все тіло було в синяках та рваних ранах. Через декілька годин після операції шлунку отець Йозеф Тоуфар помер, не приходячи до тями. Офіційною причиною смерті вказали перитоніт.



"Чотири шари по десять ящиків"

Президент був роздратований. Міністр внутрішніх справ та міністр юстиції вислухали при зустрічі немало жорстких слів. Політичний судовий процес без свідчень Тоуфара втрачав свій ефект. К. Готтвалд хотів переглянути звіт розтину священника, тож підлеглі вирішили дещо підправити факти.

Розтин проводив Франтішек Гаєк. Похмура гра історії полягала в тому, що доктор Гаєк був учасником німецької комісії, яка за війни встановила, що масові вбивства польських офіцерів в Катині скоїла саме радянська сторона.

Тому в 1950 році не становило особливих проблем вичавити з нього під тиском "правильний" результат розтину. Те, що з результатів розтину були прибрані численні рани та синяки Тоуфара, пізніше підтвердив і асистент патологоанатома Яромір Тесарж.

Ще один моторошний історичний кульбіт – тодішній асистент майже через 20 років стане головним лікарем, і саме Яромір Тесарж в січні 1969 року проведе розтин молодого студента філософського факультету Яна Палаха, який стане ще одним символом боротьби за переконання.

Колишнє приміщення лікарці на Легеровій вулиці в Празі. Тут в 1950 році помер Йозеф Тоуфар а через 19 років – Ян Палах
Колишнє приміщення лікарці на Легеровій вулиці в Празі. Тут в 1950 році помер Йозеф Тоуфар а через 19 років – Ян Палах
Джерело: DenikN.cz

Смерть Йозефа Тоуфара не входила в плани держбезпеки. Після швидкої операції та розтину слідував швидкий похорон в умовах максимальної втаємниченості.

Для чігоштського священника обрали місце в шахті №16 на Дябліцкому цвинтарів Празі. В колективній могилі поміщалося 40 трупів. Агент Скерл, який асистував при нічному похованні Йозефа Тоуфара, записав на клаптику паперу:

"В шахту увійде 40 ящиків, Т. був в 2 ряді передостанній, тобто 19й. Т. в другому ряді з дна шахти. Т. поклали в чорну в'язничну труну. Шари складаються з 10 ящиків".

Ім'я Тоуфара навіть в засекречених документах було змінене на "Зоугал". Ніхто вже не мав довідатися місце останнього спочинку отця Йозефа.

Смерть чігоштського священника не зупинила переслідування церкви. Політичні процеси над католицькими священнослужителями відбувалися й надалі. Лише слово "Чігошть" вже не звучало з такою частотою.

Щодо долі самого отця Йозефа – держбезпека системно поширювала різноманітні чутки, зокрема, що Тоуфар втік в Америку, де тепер живе під крилом своїх імперіалістичних заступників.

Тим часом вчехословацьких кінотеатрах масово йшов фільм під біблійною назвою "Горе тому, через кого приходить спокуса" - саме в ньому були використані кадри зняті із замордованим священником у нічному костелі.

Фільм пояснював чігоштське диво з постійним використанням слів "Ватикан", "Імперіалізм", "Валл Стріт". Офіційна преса переможно розповідала про розкриття "чігоштського обману".

Лише через чотири роки до Марії Поспішілової, племінниці Йозефа Тоуфара, приїхали агенти держбезпеки, щоб повідомити їй, що внаслідок помилки їй не було вчасно повідомлено про смерть дядька.

Агенти віддали Марії дядьків наручний годинник і папірці, які були в нього в кишенях під час викрадення. На цьому офіційні органи вважали справу закритою. Особиста папка з документами по справі Йозефа Тоуфара попрямувала до архіву.



Празька весна

Пробудження Чехословаччини прийшло разом з появою Александра Дубчека на керівній посаді в партії в 1968 році. Чехословаччина стала острівцем свободи в закостенілому соціалістичному таборі – послаблення цензури, економічні реформи, в Чехословаччині будували "соціалізм з людським обличчям".

У чехів та словаків була лише одна весна – вже в серпні Кремль відправить танки в Прагу і розчавить свободу арміями країн Варшавського договору. Але протягом цієї весни в Празі дихалося вільно.

Така раптова свобода дозволила не лише з оптимізмом дивитися в майбутнє, а й переглянути темні сторінки з історії партії. 12 травня 1968 року журналіст Їржі Брабенец опублікував в газеті Народна демократія (Lidová demokracie) статтю під назвою "Як і чому помер священник Йозеф Тоуфар?", започаткувавши серію текстів, у яких намагався розібратися у справі Чігоштського дива.

Стаття Їржіго Брабенця в газеті Lidová demokracie у 1968 році. Через публікації журналіста було розпочато слідство за фактом смерті священника
Стаття Їржіго Брабенця в газеті Lidová demokracie у 1968 році. Через публікації журналіста було розпочато слідство за фактом смерті священника
Джерело: historie1950.dejepis21.cz

Навколо журналістського розслідування виник неабиякий ажіотаж. Племінниця закатованого священника подала в прокуратуру прохання про реабілітацію свого дядька. Подальше розслідування забезпечило багато нової інформації по справі Тоуфара, свідчив і Ладіслав Маха, який не заперечував своєї участі у застосуванні фізичної сили щодо отця Йозефа.

Проте у його інтерпретації мова йшла про декілька ударів, Тоуфар залишався "ворогом народу", а сам інспектор лише "виконував наказ". Зрештою, суд міг лише констатувати, що строки давності по справі вже пройшли.

Проте для Марії Поспішілової, окрім покарання вбивць, було ще одне принципове питання – де похований її дядько? Вже багато років вона не припиняла пошуки могили.

Після завершення суду Марія отримала довгого листа, в якому юридично обґрунтовувалися всі деталі справи. У кінці військовий прокурор дописав: "Також повідомляю, що Ваш дядько похований на цвинтарі Прага-Дябліце. Конкретне місце Ви можете уточнити в адміністрації цвинтарю. Якщо Ви забажаєте проводити ексгумацію, зверніться у міністерство внутрішніх справ".

Навесні 1969 року Марія Поспішілова вперше приїхала на цвинтар, де був похований її дядько. Вона ходила між загальними могилами з заржавілими табличками "16", "17", "18" - номери шахт, куди держбезпека десятками скидувала тіла померлих політичних в'язнів, невідомих, чи рештки тіл, які використовувалися при навчаннях.

Марію зустрів директор цвинтаря: "На жаль, ви приїхали надто пізно. Деякий час тому за вельми дивних обставин згорів мій кабінет і вся документація. Я більше не маю жодних точних даних".

Коли племінниця закатованого священника покидала цвинтар, директор додав: "Це, без сумніву, хтось навмисне зробив. Замітають сліди. Російські танки дозволили щурам знову повилазити з нір". Вторгнення військ Варшавського договору стало не лише міжнародним злочином, але й драмою для сім'ї Йозефа Тоуфара.

Падіння комунізму в 1989 році означало і надію на відновлення справедливості для Марії Поспішілової. Одразу в 1990 році вона встановила табличку на тому ж цвинтарі біля шахти №26: "Йозеф Тоуфар, священник з Чігоштя".



Племінниця не могла знати точного місця поховання свого дядька, тому встановила таблицю біля іншої шахти. Через два роки Марія разом з парафіянами звертається з листом до президента Вацлава Гавела.

З офісу президента через деякий час надходить відповідь, що, на жаль, не збереглося жодної документації щодо поховання священника. Жінка була змушена підкоритися.

Символічну грудочку землі з празького цвинтаря привезли в Чігошть. Урна з землею була закопана перед костелом, в якому за 50 років до цього захитався доленосний для Йозефа Тоуфара хрест.

Після встановлення демократії в Чехії тривали суди. Спершу в суді було доведено фальсифікацію обвинувачень проти Йозефа Тоуфара – свідчення про гомосексуалізм були підроблені, протоколи допитів самого священника були наперед заготовлені.

Експерти-графологи довели, що підписи під заключними протоколами ставила людина у вкрай важкому фізичному стані. Факт знущань над Тоуфаром встановили ще у 1968 році. Ім'я священника було очищене.

Проте залишався інший головний актор чігоштської драми – фактичний вбивця Йозефа Тоуфара, інспектор Ладіслав Маха.



"Це негуманно!"

16 січня 2002 року відвідувачі ощадкаси в одному з районів Праги стали свідками незвичної події. 77-літній дідусь прийшов забрати свої заощадження. Старший чоловік подав касирці своє посвідчення і попросив видати гроші.

Жінка ввела в програму ім'я клієнта, перепросила за технічну несправність, мовляв, піде погляне, що не так з комп'ютерами. І подзвонила в поліцію. Через декілька хвилин старшого чоловіка виводили з приміщення поліцейські.

Чоловіком в ощадкасі був Ладіслав Маха, колишній агент держбезпеки, засуджений на 5 років ув'язнення ще у 1998 році. Маха пройшов суди всіх інстанцій, проте добився лише пом'якшення вироку до двох років позбавлення волі.

Після остаточного вироку суду, Маха відмовлявся відбувати покарання за станом здоров'я і довший час успішно переховувався від правоохоронців. Але у січні 2002 року таки потрапив до в'язниці за "зловживання службовим становищем та нанесення важких тілесних ушкоджень" священнику Йозефу Тоуфару.

Ладіслав Маха жодного разу не проявив співчуття чи покаяння. Навпаки, наполягав, що виконував накази товариша Готтвалда, які були "священними".

Отця Тоуфара називав злочинцем і до кінця своїх днів тримався переконання, що "церковникам треба було врізати ще більше". Маха помер у віці 95 років у вересні 2018 року.

Проживши таке довге життя, Л. Маха, без сумніву, пильно стежив за останнім розділом історії Чігоштського дива, який розгорнувся в 2014 році.

Архівні пошуки через 64 роки після смерті Йозефа Тоуфара таки дали результат. Вдалося встановити місце поховання чігоштського священника. Міська рада Праги виділила декілька сотень тисяч чеських крон для проведення ексгумації тіла закатованого із шахти №16 на Дябліцькому цвинтарі Праги.

Після проведення всіх експертиз було остаточно встановлено – отця Йозефа Тоуфара нарешті знайшли.

Ексгумація восени 2014 року
Ексгумація восени 2014 року
Джерело: itacaedizioni.it

12 червня 2015 року останки отця Йозефа поховали в костелі містечка Чігошть, так, як він і бажав у своєму заповіті. За рік до цих подій президент Чехії присвоїв Тоуфарові медаль за заслуги першого ступеня.

Полеміка навколо постаті Йозефа Тоуфара та Чігоштського дива триває в Чехії і досі. Конспірологи вибудовують різні теорії щодо хитання хреста – це була комуністична провокація, афера Ватикану чи таки справді диво?

Протягом останніх років триває процес беатифікації отця Йозефа. На питання, чи можна вважати Йозефа Тоуфара мучеником та святим – незабаром офіційну відповідь надасть Ватикан. А що саме насправді відбулося в містечку Чігошть 11 грудня 1949 року, ми, мабуть, так і не дізнаємося.

В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки

У цей день здавалося, що буревії історії втомилися і зупинили свій руйнівний рух. Насправді над Київом зупинилося "око тайфуну", де вітру може не бути. Навколо ж української столиці усе пригиналося від буревіїв.

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

У перші дні 1918 року – 9 січня за старим стилем (22 січня за новим) – в умовах військової агресії проголошено незалежну республіку Україна.

Година папуги. Сумне Різдво

Комусь із бранців Козельська безіменний дух здавався недостатньо авторитетним. То врешті-решт табором пішла нова мода: викликати дух маршала Юзефа Пілсудського. Добєслава Якубовіча дух «Діда» засмутив: «Адже на питання, у кого ти мешкаєш, дух Пілсудського надав прізвище: Кєрсновські чи Кєрнойські. Мене це непокоїть, багато думав про це різне недобре».

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.