Нестабільність і криза. Фрагмент книги "Революційна весна" Крістофера Кларка
Весна 1848 року ознаменувала час, коли Європу воднораз огорнули надія і страх, вона відчула крихкість усталеного століттями політичного порядку. Повстання у Парижі, Відні, Берліні, Мілані, Празі та десятках інших міст не були ізольованими епізодами, а стали першою загальноєвропейською революцією модерної доби. За інтенсивністю та географічним розмахом вона не мала прецедентів і охопила майже весь континент: від Португалії до Галичини й від Скандинавії до Сицилії. Люди по всій Європі стали учасниками масової політики та вимагали соціальної емансипації, громадянських прав і національного самовизначення.
Огляд Європи в десятиліття напередодні революцій 1848 року відкриває панораму соціальних конфліктів, зумовлених конкуренцією за всі можливі ресурси в світі, що характеризувався дефіцитом і низькими темпами зростання продуктивности праці. Громадяни, обурені податком на тютюн, спалювали склади, повні цінного листя; селяни, які шукали дрова, стріляли в лісників; рибалки з сусідніх міст влаштовували бійки за право на риболовлю. Ставалися напади на податківців і митні органи. В дуже застійних і надміру регульованих економіках центральної та південної Італії, як пише Джон Дейвіс, система розподілу ліцензій на продаж тютюну, солі, гральних карт, лотерейних квитків й інших товарів, що були монополією короля, стала приводом для здирництва на всіх рівнях трансакцій, просто тому, що обдирати клієнтів було найпростішим способом максимізувати доходи. Багато прямих податків, що стягувалися з підданих неаполітанської монархії, були насправді незаконними поборами, здійснюваними корумпованими чиновниками або місцевими рекетирами. Ціною такої дисфункціональности було не тільки подальше зубожіння та падіння попиту, а й гнів і конфлікти на всіх етапах ланцюга постачання.
Ці крихкі, нееластичні системи періодично зазнавали струсу від короткочасних затримок із постачанням продовольства. У 1829 році раптове підвищення ціни на пшеницю призвело до хвилі заворушень і захоплення зерна. У Монморійоні, ринковому містечку в центрально-західній Франції, натовп розлючених містян ображав і бив мірошників, торговців зерном і навіть мера міста. Торговці були змушені погодитися на нижчу ціну за свою продукцію. Коли місцеві жандарми витягли шаблі, протестувальники увірвалися в майстерню виробника ріжучих інструментів і захопили коси, ножі та вила. Лише після появи п'ятдесяти кінних жандармів колотнеча вщухла. Такі заворушення вельми хутко розходилися величезними хвилями в сільській місцевости, створюючи враження колективного народного обурення. А в деяких районах хвилі заколотів поверталися щоразу, коли ціни знову зростали, жахаючи заможні верстви населення. Наприкінці 1830-х років неврожай знову спричинив нові продовольчі заворушення, зосереджені навколо атлантичних портів Бреста, Нанта та Ла-Рошелі, звідки зерно експортували до Англії. На південь від Луари відбувалися численні "ентрави", себто захоплення зерна, переважно на водних шляхах, що вели до Луари. У Франції, як і в Німеччині та інших країнах, заворушення, зазвичай, відбувалися в районах, де зерно транспортували з або через місцевості, що зазнавали дефіциту й стрибків цін. Вигляд найубогіших, які збиралися в містах з вилами в руках або фартухами, набитими бруківкою, жахав тих, хто був зацікавлений у ліберальному економічному ладі відкритих ринків і вільному використанні власності. "Я геть не впевнений, — писав прокурор комуни Ферте-Бернар на північному заході Франції восени 1831 року, — щодо рухів і заворушень, до яких прийдешня зима підштовхне наше безмірно знедолене населення".
Ще гірше було в 1845–1847 роках, коли усім континентом прокотилася комплексна аграрно-промислова криза. Близько 1840 року до Європи з Америки потрапили спори Phytophthora infestans. Цей грибок розмножується напрочуд хутко й, розповсюджуючись завдяки вітрові та туманові, може заразити ціле поле картоплі за кілька годин. Листя чорніє та гниє, а під час дощу інфекція стрімко поширюється на коріння та саму картоплю. У вкрай вологе літо 1845 року спори P. infestans розгулялися на повну силу. Нищівний ефект посилювало те, що грибок найбільше вражав глинисті ґрунти, де вирощували картоплю, придатну для споживання в їжу (на відміну від картоплі для промисловості чи на корм тваринам). Наслідки для врожаю в Нідерландах у 1845 році були руйнівними. З середнього врожаю 179,3 гектолітра з гектара в 1842–1844 роках урожай в Нідерландах впав до 44,5 гектолітрів, і ситуація була ще гіршою, ніж свідчать цифри, оскільки більша частина картоплі, зібраної в 1846 році, була картоплею промислового призначення; дуже мала частка врожаю було зимовою картоплею, придатною для зберігання, оскільки ранні сорти набагато менш схильні до захворювання, адже досягають зрілості до того, як P. infestans починав свою роботу в середині липня кожного року. Наступний рік приніс Нідерландам певне полегшення: посуха в серпні та вересні 1846 року сповільнила поширення фітофторозу, позаяк не було дощів, які сприяли би поширенню спор на бульби в землі.
В Ірландії сталося навпаки: якщо в 1845 році фітофтороз знищив десь половину врожаю, то наступного року врожай був втрачений цілковито. За оцінками вчених, загальна кількість загиблих від голоду в Нідерландах становила 60 000 осіб; в Ірландії понад восьма частина населення (близько 1,1 мільйона з 8,3 мільйона) загинула прямо через голод і хвороби, що поширилися внаслідок недоїдання. Це була "найбільша природна демографічна катастрофа в сучасній європейській історії". Вона також була екологічною подією в тому сенсі, що шкода, заподіяна картоплі фітофторозом, стала непоправною; урожай так і не відновився. І проблема тут полягала не в індустріалізації як такій, оскільки Ірландія та Нідерланди були "недоіндустріалізованими" за тогочасними західноєвропейськими стандартами. Бельгія та Шотландія, значно більш індустріалізовані та комерціалізовані в галузі сільського господарстві, пережили картопляний шок набагато краще, ніж Нідерланди, хоча втрати врожаю були порівнянними. Іншими словами, незахищеність зумовив радше не перехід до капіталістичних форм виробництва, а надмірна залежність від вразливого товару (а наскільки дражливим він був, ніхто не міг передбачити), що в Ірландії посилилася через неефективне управління кризою, коли голод міцно вхопив країну за горло.
Саме тоді, коли фітофтороз почав даватися взнаки, стався збій в інших ланках продовольчої економіки. Власне посуха, яка допомогла зупинити поширення фітофторозу в Північній Європі в 1846 році, в свою чергу, ушкодила зернові культури, передусім пшеницю та жито, основний зерновий раціон бідних верств населення. Урожай пшениці у Франції впав із 62 мільйонів центнерів у 1844 році до 40 мільйонів у 1846 році. Напад іржі на посіви жита знищив у 1846 році в північній Європі майже половину врожаю. А оскільки картопляна криза спустошила продовольчі склади, запаси, які в іншому разі пом'якшили б наслідки нестачі, були вичерпані. Відтак настала зима 1846–1847 років, надзвичайно тривала й сувора. Навесні 1847 року цінові максимуми встановилися на всі субститути, від пшениці та жита до гречки, вівса, ячменю та бобів, що ускладнило біднякам спроби компенсувати втрату картоплі, яка тепер так чи так стала недоступною. У французьких департаментах на північ від Луари ціна на пшеницю зросла з 20 франків за гектолітр у 1845 році до 24 у 1846 році і 39 у травні 1847 року, коли наближався сезон переднівку (la soudure — період, коли старий урожай був переважно вичерпаний, а новий ще не зібраний).
Із поширенням в європейських економіках цінових максимумів, зумовлених дефіцитом, що пригнічувало попит на промислові товари, втрата довіри в інвесторів призвела до кризи ліквідності в комерційному секторі. Легко уявити період перед "злетом до сталого зростання" 1850-х років як епоху "аграрних економік", де все залежало від постачання продовольства. Але баланс змінювався. Звісно, у Франції 80 % населення все ще мешкали в сільській місцевості. Але, якщо частка сільськогосподарської продукції у ВВП знизилася з 45 % у 1820 році до 34 % у 1850 році, то частка промислової (тобто виробленої) продукції зросла з 37 % до 43 %. Більша частина цього виробництва розташовувалася розпорошено у сільській місцевості. Долини Альп і Верхньої Силезії вкривали маленькі прядильні та ткацькі фабрики. У міру зростання щільности населення в сільських районах більшав і тиск на селян, які мусили шукати собі заробіток поза роботою на землі.
Та де б не працювали люди, які виробляли товари для інших, вони були вкрай вразливі як до порушень у своїх ланцюгах постачання, так і до коливань попиту. Зростання вартості хліба, основного продукту харчування, який більшість убогих домогосподарств не могли нічим замінити, пригнічувало попит на інші товари, зменшуючи доходи майстерень і фабрик і, у такий спосіб, позбавляючи роботи дедалі більше людей. Як наслідок, зворотний мультиплікативний ефект призвів до різкого скорочення промислового виробництва. У місті Рубе, великому центрі вовнопрядіння, до лютого 1847 року без роботи залишилося 30 % робітників, а до середини травня — 60 %. Багато фабрик закрилися чи звільнили працівників і сповільнили роботу, а керівники, не маючи змоги самостійно фінансувати свою діяльність, зверталися до комерційних банків за кредитами під заставу складських запасів, але стикалися з загальною нестачею кредитів. Ситуація в промисловості погіршилася через два послідовних неврожаї (у 1845–1846 і 1846–1847 роках) бавовни в Америці. Зі зменшенням імпорту бавовни ціна на сиру бавовну в 1845–1847 роках зросла приблизно на 50 %, що ще більше знизило внутрішнє споживання в той час, коли ціновий максимум на продукти харчування також скорочував попит. Першими це відчули бавовняні фабрики Ланкаширу, де виникло високе безробіття і був скорочений робочий день, але ці симптоми миттєво поширилися на всі бавовняні фабрики Європи.
Це поєднання міжнародної комерційно-індустріальної кризи на дефіцит продовольства зі стрімким зростанням цін на зерно вельми важливе, оскільки воно затиснуло в лещатах безземельних або практично безземельних сільських бідняків, які, не маючи змоги прогодувати себе й своїх дітей з власних горóдів, жили за рахунок доходів від різних видів поденної роботи, приміром, ткацтва або прядіння. Ці бідняки стикалися з подвійною загрозою — високі ціни на продукти харчування, а заразом зниження відрядної оплати праці, скорочення кількості замовлень або навіть безробіття. Як зазначав один зі спостерігачів у Великому Герцогстві Люксембурзькому, умови життя робітничих сімей або сімей нижчих верств ремісників не улягали точній кількісній оцінці, оскільки, "коли робота закінчується, а продукти харчування дорожчають, їхніх доходів уже не вистачає навіть на убоге існування, а їхня доля опиняється в руках випадку та благодійності".
На нижчі верстви населення це вплинуло негайно й дуже сильно. Церковні записи Ліона показують, що з-поміж 13 752 осіб, які померли в 1845–1847 роках, 10 274 нічого не залишили своїм нащадкам. У Фрисландії, з населенням 245 000 осіб, у 1844 році допомогу для убогих отримували 34 859 осіб, а в 1847 році — уже 47 482 особи; у місті Льєжі кількість жителів, які отримували термінову допомогу, з середини 1847 року до середини 1848 року стрімко зросла з менш ніж 8 000 до майже 17 000 осіб. За таких умов кількість мешканців, офіційно класифікованих як бідняки, могла збільшитися в німецьких містах до двох третин або навіть трьох чвертей населення. По всій Європі спалахнули продовольчі заворушення. Восени 1845 року неабиякі колотнечі відбулися в Лейдені, Гаазі, Делфті та Гарлемі, де побоювання щодо близької зими підсилювалися крахом врожаю картоплі та зростанням цін. Один історик нарахував під час паніки в квітні-травні 1847 року лише в Пруссії 158 продовольчих бунтів. І цифри були набагато вищими, ніж показувала загальна сума: загалом близько 100 000 громадян взяли активну участь у приблизно 200 заворушеннях, зареєстрованих навесні 1847 року. Такі виступи мали різний характер. У Східній Пруссії, де мешкало багато безземельних сільських робітників, грабіжники та жебраки утворювали "продовольчі ходи" разом із сотнями людей, озброєних мішками та кошиками. То були Büdner, Häusler і Einlieger, найбідніші верстви німецького сільського населення, аналогічні в цьому сенсі pegujaleros, які навесні спускалися з гір Андалусії в пошуках роботи. По всій Європі різко зросла чисельність волоцюг і жебраків. У травні 1847 року в одному звіті з Північного Брабанта в Нідерландах описувалося, що "багато, і серед них досить заможні люди в селах" жили, харчуючись "травами з поля, кропивою, диким бузком тощо"; злидарі так енергійно обшукували сільську місцевість у пошуках цих рослин, що вони стали рідкісними. В Ірландії раптове переміщення величезного числа людей у пошуках роботи й їжі значно сприяло поширенню епідемій. Виснажені люди, які не мали можливості помитися чи переодягнутися, легко заражалися вошами, що переносили тиф, одну з головних причин смертности в роки голоду.
Найсумнішим свідченням страждань, спричинених скрутними умовами кризових років, є прості демографічні дані. Про катастрофічний вплив картопляної кризи на Ірландію та високу смертність у Нідерландах ми вже згадували, проте підвищену смертність ми бачимо майже на всьому континенті. У німецьких землях смертність у 1847 році була на 8,8 % вище норми, а в Австрії — на 48 %. Франція постраждала менше, але навіть тут смертність дещо зросла — на 5,3 % вище середнього. То був апогей "пауперизму", який десятиліттями згадувала література про Соціальне Питання.
Такі катастрофи іноді можуть здаватися природними явищами, аналогічними сейсмічній нестабільности або екстремальним погодним умовам. Але голод, як зауважив Амартья Кумар Сен, є політичним, а не природним явищем. А європейська продовольча криза була винятково політичною, як у тому сенсі, що її наслідки були зумовлені структурами, що виявили відносини влади між різними соціальними групами, так і тому, що вона змушувала місцевих і регіональних службовців ухвалювати рішення під тиском. Це можна виразніше побачити, якщо розглянути випадок іспанського міста, якому вдалося уникнути найгірших наслідків зернової кризи 1846 року.
Ранньої осені 1846 року стало ясно, що врожай у південній Іспанії видався дуже поганий. У місті Херес-де-ла-Фронтера, на південному заході країни, неподалік від Кадіса, ціни на пшеницю почали стрімко зростати вже у вересні, хоча врожай ще майже не зібрали. Це було вельми незвично: у нормальні роки місто врівноважувало експорт зерна імпортом із невеликих містечок у глибині провінції, страхуючись від коливань попиту. Але того року дефіцит був повсюдним, і його неможливо було уникнути. Першими на загрозу надзвичайної ситуації відреагували спекулянти й торговці збіжжям, які виїхали на дороги, щоб скупити зерно, яке погоничі мулів привозили до Хереса з навколишніх сіл. Зі зростанням цін у місті та багатьох менших містечках регіону зростав неспокій. Коли провінційна адміністрація доручила провести розслідування стану зернових запасів міста, вона отримала тривожну відповідь. Торговельна рада повідомила, що поточні запаси становили приблизно половину від обсягу, необхідного для забезпечення потреб населення до наступного врожаю. Патріотичне економічне товариство, об'єднання місцевих діячів із благодійними вподобами, виступило з прямим застереженням: воно наполягало, що влада повинна поставити харчові потреби населення вище комерційних інтересів аграрного сектора, навіть якщо це означатиме короткострокові збитки для тієї невеликої частини суспільства, яка жила з комерційної спекуляції товарами першої необхідності.
Поки тривав цей обмін думками, у місті спалахнула паніка. 23 лютого 1847 року місцевий пекар виступив перед міською радою, заявивши, що він не зміг купити достатньої кількости пшениці для приготування тіста й тому не зможе поставити свою продукцію роздрібним торговцям у суботу. Він стверджував, що це сталося через домовленість торгівців не продавати зерно, щоб підняти ціну. На той момент влада продовжувала довіряти ринкові й наказала місцевим службовцям запобігати будь-яким спробам блокувати або порушити торгівлю зерном. Але водночас вона викликала постачальників зерна до мерії, щоб з'ясувати, які запаси пшениці мали торговці на той момент. Торгівців збіжжям зобов'язали тримати свої склади та зерносховища відкритими для підприємців, їх попередили про відповідальність, яку вони нестимуть, якщо їхній непослух призведе до "серйозного порушення громадського порядку в місті". Торговцям і виробникам наказали надати звіти з точним зазначенням кількости зерна, що вони мають на складі. Коли ті відзвітувалися зі значним заниженням фактичних запасів, їм звеліли підготувати нові звіти, причому пролунала погроза великих штрафів за заниження.
Жоден із цих заходів не зупинив зростання цін на хліб, яке тривало до березня 1847 року. О восьмій вечора 11 березня міська рада зібралася на надзвичайне засідання та вирішила викликати дванадцять найважливіших пекарів міста. Об одинадцятій годині ночі пекарі з'явилися, і мер попросив їх розглянути можливість зниження ціни на хліб, щоб зробити його доступним для жителів міста. Пекарі відмовилися поступитися своїми прибутками, але коли наступного дня зібралося понад тридцять шість пекарів, було вирішено, що пекарні міста щодня продаватимуть 1140 буханців хліба за узгодженою зниженою ціною (згодом, із поглиблення кризи, кількість була збільшена до 6000 буханців). Субсидія на кожну буханку, яку виплачувало місто, покривала частину їхніх збитків. Таким чином, місто Херес-де-ла-Фронтера та його пекарі розділили тягар надзвичайних заходів, вжитих для подолання дефіциту продовольства. Ця домовленість діяла до кінця травня, коли ціни почали спадати, й напруга зменшилася.
У контексті Іспанії середини XIX століття то був надзвичайно глибокий і сміливий крок адміністративного втручання. Муніципальні органи влади з ліберальними економічними поглядами цінували вільний ринок. Вони, зазвичай, не хотіли обмежувати права власників на купівлю та продаж своїх товарів, коли ці того бажали, навіть якщо в цьому випадку зернові спекулянти, котрі діяли як картель, навряд чи були зразком вільного ринку. Однак, як засіб запобігання небезпечним соціальним заворушенням, прагматична угода, укладена в Херес-де-ла-Фронтера, спрацювала. У червні ціни знову впали в очікуванні кращого врожаю. Пекарі Хереса мудро вчинили, погодившись на такі маневри: в інших частинах Європи пекарі стали однією з головних цілей бунтівних натовпів. З-поміж 45 крамниць, які атакували та пограбували бунтівники в Берліні під час "картопляної революції" 21–23 квітня 1847 року, майже 30 були пекарнями.
Владні органи в різних місцях неоднаково реагували на такі заворушення. У Пруссії три десятиліття ліберального економічного управління спонукали уряд не втручатися в кризу, окрім кількох косметичних заходів, спрямованих на зміцнення довіри населення; натомість вони покладалися на сильні та ефективні репресії. Але на місцевому рівні було чимало ініціатив, як-от у Херес-де-ла-Фронтера. У низці райнландських (тобто також прусських) торгових і промислових міст — Кельні, Бармені, Ельберфельді, Золінґені, Крефельді — місцева еліта середнього класу взяла на себе ініціативу в організації та фінансуванні заходів із поліпшення становища, що зміцнило претензії заможнішої буржуазії на соціальне та політичне лідерство. У Данциґу також виділили приватні кошти для фінансування здешевленого продажу картоплі й організації супових кухонь. У Берліні становище ускладнилося, оскільки прусська влада не хотіла поступатися будь-якою ініціативою міській буржуазній еліті, через що, наприклад, її прохання про вжиття превентивних заходів і створення цивільної міліції були відхилені. Маючи на вибір сильну середню верству, яка самотужки охороняє свої райони, і більш-менш неорганізованих продовольчих бунтівників, влада "віддала перевагу бунтівникам".
У Франції голодні заворушення також відбулися в Бюзансе, Лізьє та Ле-Мані, і ці події широко висвітлювала преса. Однак у більшості регіонів країни влада без особливих проблем організувала розподіл хліба. У Бельгії парламент проголосував за надзвичайний кредит на допомогу бідним, що дозволило організувати благодійні комітети майже в кожному населеному пункті, а урядові програми створення робочих місць, спрямовані головне на оновлення місцевих доріг, допомогли багатьом безробітним чоловікам пережити найгірші місяці. У порівняно індустріалізованому регіоні Валлонії наявність заводів, які все ще працевлаштовували значну кількість людей (хоча й з дуже низькою заробітною платою), також допомогла пом'якшити найгірші наслідки нестачі продовольства, оскільки періоди браку зерна й промислової кризи були пов'язані лише випадково і тому не були цілковито синхронізовані.
Якщо ситуація в Ірландії була набагато гіршою, то це не тому, що британський уряд цілковито відмовився від втручання. Коли в 1845 році спалахнула картопляна пошесть, уряд Піла відреагував негайно, закупивши в США для продажу в Ірландії кукурудзу, розширивши існуючу програму громадських робіт і знизивши в 1846 році мита, щоб полегшити імпорт зерна (схожі митні реформи мали місце в Швеції, Бельгії, Нідерландах і П'ємонті–Сардинії). Однак суперечки, викликані такими інтервенціоністськими заходами, призвели до падіння Піла та його уряду. Наступник на посаді прем'єр-міністра, лорд Рассел, був рішучим прихильником ліберальних принципів laissez-faire ("вільної руки ринку") і тому виступав проти державного втручання в суспільство чи функціонування ринку. Для міністра фінансів Рассела, сера Чарльза Вуда, лесеферизм був таким собі Євангелієм, то ж він вбачав у голоді божественний суд і поштовх до корисних структурних змін, які найкраще залишити напризволяще. Заходи, вжиті в 1845–1846 роках, наступного року переважно скасували. Програму громадських робіт закрили. Надзвичайно успішну мережу супових кухонь, створену в лютому 1847 року за аналогією з благодійними комітетами, що діяли в багатьох містах континенту, також ліквідували у жовтні. На тлі занепокоєння фінансовим тягарем допомоги голодуючим і поширеної в Британії "втоми від голоду", катастрофа продовжувала руйнувати країну, поки не забрала життя восьмої частини ірландського населення і не змусила сотні тисяч людей залишити країну. Серед них були емігранти до сільської місцевості Нового Південного Вельсу, від яких я походжу.
