Країна Газарія. Коли Чорне море було італійським
Найдавнішою європейською картою, дату виготовлення якої ми знаємо достеменно, вважають портолан П'єтро Весконті 1311 року. І на ньому, разом з рідною для картографа Італією, зображена й Україна – точніше північне узбережжя Чорного моря із Кримом.
Найдавнішою європейською картою, дату виготовлення якої ми знаємо достеменно, вважають портолан П'єтро Весконті 1311 року. І на ньому, разом з рідною для картографа Італією, зображена й Україна – точніше північне узбережжя Чорного моря із Кримом. І це насправді, не має дивувати.
Адже Причорономор'я в ті часи було частиною "ойкумени" італійських міських республік – Генуї, в якій Весконті, власне, й з'явився на світ, і Венеції, з якою була пов'язана більша частина його життя. Венеційці облаштувалися в наших краях першими, проте генуезькі колонії проіснували на на півострові найдовше – майже до кінця XV століття.
Італійська колонізація доби середньовіччя чимось нагадувала стародавню грецьку, але водочас і суттєво від неї відрізнялася. Насамперед тим, що це була суто торгова експансія (греки, нагадаю, поєднували торгівлю з захопленням земель, вирішуючи при цьому демографічні проблеми своєї батьківщини).
До того ж ані венеційці, ані генуезці не засновували свої колонії на порожньому місці. Більшість з них обмежувалася, (принаймні спочатку) окремими кварталами в містах, що вже існували до їхнього приходу. Італійці ніби "проростали" у ґрунті, створеному іншими – насамперед візантійцями. Зрештою, вони й не могли б потрапити до Чорного моря інакше, як через Босфор, - тобто з дозволу володарів Константинополя.
Венеційці отримали дозвіл на вільну торгівлю у візантійських володіннях ще у 1082 році – з рук імператора Олексія I Комніна. Щоправда в переліку міст, згаданому в імераторському указі, немає чорноморських портів. Так само, як і в привілеях, наданих згодом пізанцям та генуезцями. Дослідники припускають, що на початку італійців більше цікавило Середземномор'я.
Але принаймні з середини XII століття їхні кораблі вже проходили через Босфор. І з часом їх ставало все більше. Врешті-решт, у 1169 році Мануїл I був змушений навіть обмежити генуезьку навігацію біля берегів Криму (в популярній літературі цей указ чомусь, навпаки, вважають дозволом чи навіть поступкою візантійських володінь "Республіці Святого Георгія"), а за два роки заарештував усіх венеційців, що на той момент перебували в його володіннях.
Конфлікт невдовзі вирішили. Але Венеція його не забула. Та помстилася в 1204 році, коли надала свій флот для армії хрестоносців, що рушили до Константинополя. Здобувши столицю Візантії, "христове воїнство" поділило її землі між собою. І "Республіці Святого Марка" дісталося чи не найбільше – "чверть і ще півчверті імперії".
Формально цей поділ не поширювався на Північне Середземномор'я. Проте тепер до нього венеційці мали безперешкодний і фактично монопольний доступ. І вже за рік-два з'явилися Сугдеї – тоді головному портовому місту Криму, що перебувало під зверхністю кипчаків (яких літописи називають половцями).
Спочатку з дозволу міської влади в Сугдеї почали швартуватися кораблі венеційських купців. Потім з'явився окремий квартал із житловими будинками та складами товарів. А оскільки часи були неспокійні, і місто змінювало господарів – після кипчаків прийшли турки, потім монголи – для захисту співвітчизників Венеція спрямувала до Сугдеї військовий загін, який розквартирували в збудованих для цього казармах. Так, крок за кром вони й облаштовувалися у місті.
При цьому італійці одразу визнали владу монгольських ханів та погодилися сплачувати усі призначені ними податки та мита. Зговірливість поясюється просто – стягнення були не надто обтяжливими, а отримали венеційці право вільно торгувати в усіх володіннях ханів, що простягалися від Чорного моря… до Тихого океану.
Це була не просто вигідна оборудка. Венеційці зірвали справжній "джек-пот", на який спочатку навіть не розраховували. Вони просто опинилися в потрібний час в потрібному місці. Адже завдяки монгольським загабанням Причорномор'я опинилося в центрі справді глобальної торгової системи, що охоплювала увесь Старий Світ.
Її хребтом став відроджений Великий шовкий шлях, що з'єднував Європу із Китаєм, і до того ж був коротшим за традиційні маршрути, які пролягали через Близький Схід та Індію. Венеція – доволі несподівано для себе - взяла під контроль вузловий пункт на цьому шляху. Зиск від цього важко було навіть підрахувати.
В Сугдеї, між іншим, мав власний будинок Марко Поло, дядько славнозвісного мандрівника. Він був торгівцем прянощами і особисто відвідав Піднебесну. Розповіді про цю поїздку надихнули й небожа приєднатися до чергової подорожі на схід. Яка затягнулася на багато років, але водночас назавжди уславила його ім'я. Щоправда, молодший Поло в Сугдеї не бував, в той час, коли він вирушив у мандри, Венеція вже позбулася монополії на чорноморську торгівлю.
Справа в тому, що в 1261 році її союзники - хрестоносці втратили владу над Константинополем. А за Німфейським договором, укладеним напередодні, імператор відродженої Візантії Михаїл VIII Палеолог віддав усі торгові привілеї, які до того належали "Республіці Святого Марка", генуезцям.
Щоправда, просто вигнати конкурентів із Сугдеї ті не наважилися. Замість цього через п'ять років генуезці домоглися від правителя Криму Уран-Тимура права заснувати власну колонії і навіть самі визначили її місце. Вказавши на давно приглянуте ними містечко Кафа.
Кафа знаходилася на 40 километрів східніше Сугдеї, а головне – лише в 30 кілометрах, від резиденції самого Уран-Тимура, яка мала назву Крим (тепер це Старий Крим), а італійці називали її Солхат. Умови були ті ж, що й у венеційців: вчасна сплата податків і мит в обмін на дозвіл вільно торгувати в усіх ханських володіннях.
Пізанці отримали місце для колонії на азовському узбережжі. Але засноване ними поселення Порто-Пізано біля сучасного Таганрога проіснувало недовго. Після поразки від генуезців біля Мелорії у 1284 році ця республіка втратила увесь цей флот, а разом з ним – і інтерес до заморських володінь.
Візантійці зрештою домовилися з венеційцями. Однак це зрештою лише пришвидшило занепад влади імперії в Причорномор'ї. Тепер його стрімко прибирали до своїх рук і "Республіка Святого Марка", і "Республіка Святого Георгія". Статус колоній підвищувався. Сугдеєю з 1287 року керував венеційський консул. Вже за два роки генуезький консул з'явився у Кафі. Місто отримало власний статут, ставши самоврядною комуною. І це була вже не єдина генуезька колонія в Північному Причорномор'ї. В 1288 році поселення генуезців з'явилося на березі Дністровського лиману – в Аккермані, а за рік в документах згадується ще й Копа в гирлі Кубані.
В 90-ї роки XIII століття між двома італійськими республіками знову спалахнула війна. Генуезці в союзі з візантійцями навіть спробували заблокувати Босфор. Проте венеційська ескадра не лише прорвала блокаду, а й актакувала та спалила Кафу. Не минуло кількох років і Кафа була спалена ще раз – вже під час громадянської війни в Улусі Джучі, коли генуезці непередбачливо відмовилися платити данину та ще й вбили її збирача.
Втім, Сугдея також була розграбована. Так би мовити, "за компанію". Зрештою, в 1308 році на вимогу хана генуезці взагалі змушені були залишити Кафу, і повернулися до міста лише через п'ять років, вже за нового володаря. Венеційці в цей час не лише зберегли за собою Сугдею, а й облаштувалися в Тані на Дону.
Але якщо вони розрахували взяти нарешті гору над конкурентами, то прорахувалися. Випробування стали лише прелюдією до нового піднесення генуезької "чорноморської колоніальної імперії", яку в документах метрополії називали Газарією (навряд чи італійці пам'ятали про зниклий на той час народ – назва була просто запозичена у візантійців, які таки "застали" хозарів в цих краях).
Почали з наведення ладу в системі управління. Чітко визначили функції консулів та органів влади, вищим з яких стало Управління Газарії з восьми осіб. Суддівську владу відокремили від виконавчої, запровадили посади масаріїв (фінансових керівників) і пондерів (відповідальних за міри й ваги).
Цікаво при цьому, що посади майже офіційно продавалися – іноді навіть на своєрідному аукціоні. Охочі їх обійняти (переважно з числа незаможних шляхтичів з метрополії) мали зробити грошовий внесок до скарбниці, сподіваючись за свою каденцію не лише повернути витрачені кошти, а й "заробити" більше. Чиновникам платили за їхню роботу, але дозволяли під час виконання службових обов'язків займатися ще й комерцією. Не дарма сусіди жартували, що "в Генуї торгують усі".
Кафа отримала регулярне планування - з поділом на власне місто ("чітта"), цитадель та перемістя ("борго"), захищені кількома лініями оборонних мурів. Кожна фортеця в межах генуезьких володінь тепер повинна була мати свого коменданта. Нові колонії – Воспоро (у Керчі) та Матрега (теперішня Тамань) мали полегшити контроль над Керченською протокою. Венеційців наполегливо витискали з Тани – хоча ті й пручалися. У візантійських васалів відібрали Херсонес і Чембало (сучасну Балкалаву).
Славетний арабський мандрівник Мухаммад Ібн Баттута, який відвідав Крим у 1340 році, був вражений "чудовими ринками" та "дивовижною гаванню" Кафи, в який він нарахував дві сотні кораблів. А за кілька років після цього добре укріплене місто витримало ще й кілька облог – одна з яких зробила його відомим на весь світ, адже саме під час неї до Кафи потрапили збудники чуми, і генуезькі кораблі розвезли її Європою.
Втім, після нетривалої паузи, викликаної "Чорною смертю", генуезці відновили експансію. Вони поширили свою владу на Лікостомо (теперішню Кілію) і Джинестру (одеську Лузанівку), в 1365 році несподіваним ударом захопили Сугдею, а за нею сусідні Каліеру (Коктебель) і Провато (Кайгадор), де також намагалися облаштуватися венеційці. Ще через два десятки років генуеззці закріпили за собою і все південне узбережжя Криму – з Ялтою, Гурзуфом, Партенітом і Алуштою та гаванями у Форосі та Алупці.
Приєднані території отримали назву "капітанство Готія" - оскільки ці землі просто відібрали в готського князівства Феодоро. І це були лише найважливіші і найвідоміші володіння "Республіки Святого Георгія" на узбережжі Чорного моря від Констанци до Батумі (тамтешня колонія мала назву Ваті).
Імператор Іоанн VI Кантакузин скаржився, що "генуезці прагнули володарювати на морі так, ніби воно належало тільки їм" - хоча точно так діяли і самі візантійці, принаймні до того, як вони відкрили Чорне море для конкурентів.
Втім, навіть в часи найвищого піднесення генуезької Газарії італійці не складали більшості навіть у колонізованих ними містах, що вже казати про сільську округу. Переважали греки – ромеї (руми), тобто піддані Візантійської імперії, хай і колишні.
Чималий відсоток містян складали також вірмени і євреї, є згадки й про русинів, а серед селян – кипчаки, готи, алани та адиги. І навіть на посади – особливо дрібні – призначали не лише італійців. Генуеззці цим не переймалися, їм важливіше було утримувати монополію на велику торгівлю і зберігати політичний контроль.
В економічному і культурному сенсі, натомість, Газарія була фактично "частиною Італії". Генуезці облаштовували своє життя в колоніях так, як вони звикли жити на батьківщині. Але тим самим – свідомо чи не зовсім – впливали на сусідів.
До генуезьких банкірів зверталися за позиками, в кафінських нотарів затверджували угоди – бо так було надійніше. Італійці принесли до Причорномор'я дух підприємництва, який спирався на індивідуальну інціативу. Власне, і сама колонізація була не державною кампанією, а справою приватних осіб (втім, "Республіка Святого Георгія" насправді була не так державою, як комуною, фактично – корпорацією громадян).
Серед переселенців з Генуї були не лише торговці та банкіри, а й представники вільних професій і, звісно, ремісники. Облаштовуючись в колоніях, вони поширювали італійські технології, способи та стандарти виробництва. І що не менш важиво - мистецькі смаки. Смаки, що значною мірою відповідали вже новій, ренесансній добі.
Кафа, скажімо, стало першим містом у цій частині Європи, яке мало міський годинник. Тут була створена вища школа, яка підтримувала зв'язки із західними університетами і водночас пертворилася на освітній центр усього Причорномор'я. Італійські карти узбережжя були детальніше і точнішими за ті, що робили і через кілька століть.
Звісно, не треба й переоцінювати "цивілізаторську" місію генуезців. Так, для багатьох з них колонізовані землі стали другою батьківщиною. Але загалом до них, як і до місцевого населення, особливо в окрузі – суто з комерційного розрахунку – ставилися як до об'єкту зиску.
Підприємливі – коли йшлося про банківську справу та комерцію, італійці ставали справжніми феодалами, коли засновували замки і оточували себе кріпаками – хай і з колишніх рабів. Навіть список офіційних свят, під час яких заборнялося працювати, надсилали з метрополії. І вже точно не йшлося про подолання вже згаданої межі між колоніями та їхніми сусідами в глибині континенту, хоча вона й не була такою щільної, як за часів грецьких апойкій.
Генуезька Газарія – на відміну від Хозарії тюркської – була обернена обличчям до моря. І набагато тісніше пов'язана з Італією, ані ж з причорономорськими степами. В цьому була її сила. В цьому ж була її вразливість. Занепад монгольської імперії та утвореної на її місці держав – таких як Улус Джучі – був започаткований все тією ж "Чорною смертю". А разом з ними швидко занепали і торгові шляхи, які втратили захисників і патронів.
Це сталося саме в той час, коли генуезька колоніальна імперія знаходилася на піку свого розквіту. І в неї ще були ресурси, що переорієнтуватися на місцеву на "мерідіональну" торгівлю – річками Причорномор'я. Але доходи від неї були неспівставні з доходами від "Великого шовкового шляху". Та й глибокого проникнення генуазців на північ не відбулося. Навпаки. Все частіше вони конфліктували із своїми сусідами, навіть найближчими.
У 1399 році був остаточно зруйнований Херсонес, і цим скористалися володарі Феодоро, щоб перебрати його торгівлю на користь сусідньої Каламіти – головного порту цього князівства. У 1433 році, після чергового спалаху чуми проти генуезької влади повстало грецьке населення Чембало. І феодорити прибрали до свої рук і його.
Флот, надісланий з самої метрополії відбив місто і навіть захопив Каламіту, але вже невдовзі змушений був залишити західний Крим. Наступного ж року перший володар самостійного кримського ханства Хаджі I Герай вщент розгромив генуезьке військо під Карагозом (генуезці іменували селище Кастадзоном). Довелося укладати мир на умовах, продиктованих ханом. Часи, коли умови співіснування могла визначати Генуя, минали.
Найбільшого удару Газарії, втім завдали не сусіди, а турки. За сценарієм, вже знайомим по падінню венеційської монополії двома сторіччями раніше. В 1453 році Мехмед II з турецької династії Османів взяв штурмом Константинополь. Серед захисників міста були й генуезці, який очолював славетний полководець Джованні Джустініані. А ось влада Галати - генуезької колонії на протилежному березі Золотого Рога, напвпаки, намагался думовитися із султаном. Зрештою, і захисники візантійської столиці, і галатці розуміли, що без вільного проходу через Босфор Газарія просто не може підтримувати стосунки з метрополією.
Не дивно, що одразу після падіння Константинополя Генуя продала владу над своїми чорноморськими колоніями генуезькому ж Банку Святого Георгія – за п'ять з половиною тисяч золотих. Крок суто в італійському стилі – адже Газарія перетворилася на приватне володіння, власник якого не ніс відповідальності по державних зобов'язаннях і був вільним домовлятися з султаном.
Але турки юридичної витонченості цієї комбінації не оцінили. Вже наступного року османська ескадра бомбардувала Аккерман і підійшла до Кафи. Від "гостей" довелося відкупатися. Кафінці зобов'язалися виплачувати Мехмеду II щорічну данину.
Втім, вже тоді було зрозуміло, що угода є лише тимчасовою. Почався настримний занепад Газарії. Економічні негаразди сприяли загостренню внутрішніх протиріч – і між самим генуезцями, і між ними та їхніми підданими. Джерела повідомляють і про нові пошесті – як кажуть, біда ніколи сама не ходить.
До того ж, метою султана вже невдовзі стало перетворення Чорного моря на "внутрішнє озеро" вже його імперії. Не лише самостійність, а й навіть автономія генуезьких колоній у ці плани аж ніяк не вписувалися. Тому у 1475 році до Кафи була спрямована нова військова експедиція на чолі з великим візиром Гедік Ахмед-пашею.
За переказами, браму міста перед завойовниками відкрили місцеві селяни, невдоволені великими поборами, які стягували з них італійці. Про те, що турки обмежуються десятиною, їм повідомили завчасно – свої інформаційні війни відбувалися і за середньовіччя.
Більшість генуезців, яких нові господарі зустріли у Кафі, вони просто посадили на кораблі і відправили до Константинополя, звідки кожен міг дістатися Генуї самотужки. В місті залилися лише біля двохсот італійських сімей. Деякі з генуезців поквапилися перейти у підданство до кримського хана. Одна за одною турки захопили й інші колонії та факторії – принаймні ті, які не прибрали до своїх рук інші сусіди Газарії.
Формально італійську сторінку в історії Причорономор'я перегорнули. Хоча, звісно, двісті років панування "Республіки Святого Георгія" не могли минути дарма. Та й османські володарі не прагнули стерти пам'ять про колишніх господарів прибережних міст. Зрештою, Мехмед II вважав себе спадкоємцем римських і візантійських імператорів та творцем "світової держави", різномовні піддані якої мали жити у мирі і спокої – якщо, звісно, беззаперечно визнавали османську владу.
