Пужники. У пошуках правди

Історія не терпить поспіху. Дослідження подій Другої світової війни має бути виваженим і скрупульозним. Тим паче, коли це стосується жертв того чи іншого конфлікту. Села Пужники, що на Тернопільщині, ви не знайдете на карті України. І проблема не в тому, що топографи забули про нього, чи воно занадто маленьке, щоб бути нанесеним. Його більше не існує, як і багато сіл, що зникли під час та після Другої світової війни. Однак минулого року село знову "з'явилося", щоправда, на шпальтах польських та українських видань. Що сталося у Пужниках у 1945-му? Який стосунок мають до цього УПА, "істрєбітєльні батальйони" та НКВД? Та, зрештою, коли воно перестало існувати розповім у цьому матеріалі.

Чи було широкій громадськості, що польській, що українській, відомо про Пужники до 2025 року? Вочевидь, що ні. Лише перед початком процесу ексгумації та після нього новинні стрічки почали рясніти повідомленнями різного штибу. Доволі часто ці повідомлення були написані поспішно, а нерідко і з кричущими помилками. Класичним з цієї точки зору були заголовки такого зразка: "Волинь-43. Знищене УПА село Пужники". Хоча події у цьому селі й відбувалися у 1945 році, а до Волині воно не має жодного стосунку, так як знаходиться на півдні Тернопільської області.

І я говорю не про якісь маргінальні видання. А такі ресурси, котрі у свій час заслуговували на повагу. Для прикладу – "Onet".

Скріншот із новиною з видання "Onet"

Щоб не бути голослівним, я поставив перед собою завдання знайти список виселених жителів с. Пужники до Польщі у рамках т.зв. "обміну населенням". Мені вдалося знайти такий список у Державному архіві Львівської області. Згідно з ним із с. Пужники у 1945-1946 роках виїхало до Польщі 814 осіб. Отже, Пужники знищила не УПА, а Сталін!

Чи можна у цьому винити журналістів? Частково, так. Вони несуть відповідальність за достовірність написаних ними матеріалів. Та чи мали медіа звідки почерпнути більш достовірну інформацію? А ось тут ми наштовхуємося на те, що в гонитві за гарячими новинами та політичними балами, ініціатори ексгумації, польська влада та суспільство не провели ґрунтовного дослідження історії цього села та подій Другої світової війни у ньому. Бо серйозні дослідження не приносять політичних дивідендів, так як це роблять палкі заяви, котрі дуже часто не підкріплені фактами.

Для прикладу, задайте у будь-якому пошуковому сервісі поєднання слів Пужники та імена відомих титулованих дослідників польсько-українського конфлікту, як ось Ґжеґожа Мотику, Рафала Внука, Маріюша Зайончковського або Ґжеґожа Грицюка, і ви знайдете лише 2-3 згадки у їхніх працях.

Насправді першим ґрунтовним дослідженням, пов'язаним із історією Пужників, була стаття мого колеги і військового побратима Сергія Волянюка "Довкола подій 1945-го у селі Пужники", яка вийшла на платформі цієї ж "Історичної правди".

Матеріал, який ви читаєте зараз, покликаний розширити межі дослідження та акцентувати на багатьох епізодах, що були до, під час та після 1945-го року у селі Пужники.

Аерофотозйомка Люфтваффе села Пужники

Відділ польської самооборони у Пужниках та бої з УПА, яких не було

Тімоті Снайдер, пишучи про українську територію під час Другої світової війни, використовує сумне, але водночас правдиве і влучне порівняння – "Криваві землі".

Давайте зробимо короткий "лікнеп" подій, котрі пережили жителі села Пужники із 1939 до 1945 років: початок Другої світової війни та перша совєтська окупація (1939-1941); примусове виселення/депортація жителів у віддалені райони СРСР (1940); нацистська окупація та сутички із каральними підрозділами (1941-1944); рейди через село совєтських партизанських груп та з'єднань (1943-1944); польсько-український конфлікт (1942-1947), як у межах протистояння між підпільними структурами, так і селянської війни; повторна совєтська окупація (1944) тощо. Виглядає так, що на долю близько тисячі жителів цього села (в основному поляки, кілька змішаних та кілька українських родин) випали не малі перипетії.

Однак останніх 10 років, а може й більше, спостерігається певна негативна тенденція. Якщо на території Галичини чи Волині було польське село, то усі його біди та кривди, не задумуючись, приписують українським націоналістам. Та чи так було насправді?

Так, у багатьох повідомленнях польських медіа, які рясно з'являлися минулого року, можна знайти такі твердження: "у вересні 1943 року відбулися перші два напади УПА на село. Деякі будівлі на околиці були спалені, але ніхто не загинув".[1]

Давайте з'ясуємо, що із цього правда.

Багато інформації щодо історії села Пужники, зокрема, польського збройного підпілля у ньому, можна почерпнути із архівно-кримінальної справи командира самооборони, а згодом і АК у селі – Варунека Мечислава Яновича (Івановича). Професійний військовий та вчитель. Із 1930 до 1933 року служив у Війську Польському, де закінчив 2-ох річні курси підхоружних у м. Володимир-Волинський й отримав звання підхорунжого (кандидат на офіцерське звання – авт.).[2] А згодом отримав звання поручника. Після одруження у 1939 році переїхав жити в Пужники. На момент арешту (03.02.1945) був директором неповної середньої школи у Пужниках.[3]

Обкладинка архівно-кримінальної справи Варунека М.І. та Борковської М.Ю. Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль

Заарештували його за те, що очолював у селі "Армію Крайову".[4] Згідно з матеріалами справи користувався псевдонімом "Завея"; польські джерела ж стверджують, що "Янек".[5]

На одному із перших допитів з'ясувалося, що у період нацистської окупації Варунека заарештовували німці (19.09.1943) та 7 днів утримували під вартою. Як пояснював він, арешт відбувся після наступних подій:

"19 вересня 1943 року група німців напала і обстріляла село Пужники. Ми вирішили, що це напали бандерівці, котрі досить часто нападали на нас, поляків. Тоді ми озброїлись проти німців і розпочали з ними перестрілку. Німці заставили нас припинити спротив і заарештували 36 осіб (14 мужчин і 22 жінки) і відправили до м. Бучач Тернопільської області. Це була група німців із військової частини".[6]

На наступному допиті Варунек трошки більше розповів про арешт: "…нас відправили до Бучача, але слідство не велося. Згодом нас відправили до Тернополя, а звідти до Львова". Він стверджує, що його жодного разу не допитували і взагалі конвоювали до Львова, щоб відправити на роботу в Райх. Однак у Львові медична комісія його звільнила, і він повернувся у Пужники.[7]

Насправді ці короткі повідомлення, на які, як виявиться згодом, слідчий не звернув особливої уваги, є досить цікавими. Не буду розбирати того, що Варунек, очевидно, водив слідчого за носа, бо за збройний спротив німцям його б точно так просто не відпустили, або ж вирішили відправити до Райху. За деякими даними, йому та кільком іншим заарештованим вдалося втекти зі Львова.[8] Та зупинюся на інших моментах.

Найперше те, що станом на вересень 1943-го у Пужниках вже діяла самооборона ("ми озброїлись проти німців і розпочали з ними перестрілку").

У вже згаданій статті мій колега Сергій Волянюк наводить цікаву цитату, котра є підтвердженням сказаному. Згідно зі звітом українських підпільників від 10 вересня 1943 року, табір із 200 осіб виявлено у лісах біля сіл Пужники, Дубенка і Комарівка, що на Монастирищині та Бучаччині: "Через ліс не дозволяють нікому переходити. Ходять в білий день, нападають та грабують українців. Убрані в німецькі та більшовицькі мундири".

Повертаючись до свідчень Варунека і бою самооборони Пужників із німецьким підрозділом, випливає ще одна цікава прив'язка. Він стверджує, що це були німці із "військової частини". Що ж робили вояки, а не поліція у глибокому на той час для німців тилу? Саме в цей час (серпень-вересень 1943 р.) через південь Тернопільщини проходили партизанські групи Сумського з'єднання Сидора Ковпака після т. зв. "Карпатського рейду".

 Третя рота Путивльського партизанського загону (1-го батальйону) Сумського партизанського з'єднання. Фото надане істориком Іваном Капасем

У наступних епізодах я ще буду повертатися до питання совєтських партизан Ковпака й села Пужників. Однак зараз потрібно зрозуміти, як вони опинилися на півдні Тернопільської області та що тут робили.

Як відомо, рейд в Карпати закінчився боєм у Делятині 4 серпня 1943 р. та поверненням груп партизанів на Полісся.

Ось що з цього приводу пише сам Ковпак: "У ніч на 6.08.1943 року за наказом командування з'єднання розділилося на 7 груп. При цьому Путивльський партизанський загін було поділено на 3 групи, на чолі кожної з яких поставили досвідченого командира з числа працівників штабу. Для маневру кожному загону і групі заздалегідь було визначено маршрут руху."[9]

Якщо проаналізувати маршрути основних груп, то через Пужники вони не проходили. Найближчою була група Петра Вершигори, але навіть за тими відомостями, котрі він подає у спогадах, неможливо скласти картини про дії його підрозділу.

"Ще добрих півтора тижня ми тупцювали туди-сюди в районі Бучача та Монастириська. Це були якраз ті самі місця біля Старої Гути, де півтора місяця тому ми поховали Валю Подоляко.".[10]

Петро Вершигора

Але на допомогу у цьому питанні прийшли документи, що зберігаються у ЦДАГОУ, а зокрема відомості, зведення, звіти загонів, груп до штабу з'єднання. Так, у зведенні 6-ї роти Сумського партизанського з'єднання (входила до складу 2-ї групи Павловського і наприкінці серпня об'єдналась із групою Вершигори – авт.) за 5.081943 р. по 20.09.1943 р. є такі відомості:

"05.09.43 – згідно з наказом командира 2-ї групи напіврота проводила господарську операцію (здебільшого так називали фуражування чи реквізицію продуктів у місцевого населення – авт.) у с. Зарембово Монастириського району (колишнє село чи хутір Зрембівка (Zrembówka), якого нині не існує – авт.) Спійманий 1 шпигун, котрий був розстріляний. Наших втрат не було."[11]

Зведення 6-ої роти. Джерело: ЦДАГОУ, Ф.63, Оп.1, Справа 48

Зрембівка, якщо подивитися на стару польську мапу, знаходиться в безпосередній близькості до Пужників (2,5 кілометри по прямій). І хоча цього не зазначено у звіті 6-ої роти, можна припустити, що перед Зрембівкою вони побували й у Пужниках.

Пужники, Зрембівка, Залісся на старій польській мапі

Деякі підтвердження знаходимо у спогадах. Житель Пужників Богуслав Кровіцький пригадував: "У серпні 1943 р. партизанський загін Ковпака зупинився в лісах біля Пужників. Там відбулася велика битва з німцями, які зазнали великих втрат. Після цього німці провели каральну акцію в Пужниках — оточили село, провели обшуки, заарештували чоловіків і вивезли жінок на роботи".[12]

Ще одним підтвердженням може бути й інформація, котра зустрічається на польських ресурсах. "У 1943 р. партизанський загін (совєтський – авт.), що проходив через село, пограбував крамницю, що спричинило звинувачення мешканців у співпраці з ними. У відповідь (німцями – авт.) було спалено 12 господарств і взято кільканадцять чоловіків як заручників, яких, однак, згодом відпустили".[13]

Відзначають активність наприкінці серпня в Пужниках також й німецькі документи. Так, якщо ми візьмемо документ "Wehrkreiskommando Generalgouvernement Abt.Ia Nr.3701/43 geh. Krakau, den 4.September 1943 L a g e im Generalgouvernement vom 21.8.bis 31.8.43." – Таємна оперативна мапа штабу військового округу Генеральної Губернії, складена у 1943 році, у період з 21 серпня по 31 серпня 1943 р., то побачимо позначку поблизу Пужників.

 Велика мапа. Джерело: BArch RH 53-23/66 арк.135

Збільшений фрагмент із позначкою біля Пужників. Джерело: BArch RH 53-23/66 арк.135

На цих фото бачимо м. Коропець та чорну крапку в районі Пужників.[14] Переклад легенди карти свідчить, що "чорною крапкою" на представленій мапі позначалися випадки нападів з боку "бандитів". У списку умовних позначень мапи німецькою це прописано як: "Überfälle durch Banditen" (напади, вчинені бандитами). [15]

Умовні позначки до мапи. Джерело: BArch RH 53-23/66 арк.135

Таким чином цей документ можемо сміливо віднести до того, що німці зафіксували напад на Пужники зі сторони "банди" (у цьому конкретному випадку – совєтських партизанів) наприкінці серпня 1943 р.

Наразі достеменно не відомо, чи совєтські партизани здійснили збройний напад на село Пужники, чи жителі останнього дружньо прийняли їх. Далі ми ще будемо це аналізувати, але на одному із допитів Варунек заявляв, що у селі відбувся бій із партизанами Ковпака, на іншому ж говорив протилежне, що вони обміняли продукти на зброю у ковпаківців. Зрештою, якщо у селі на той час була озброєна самооборона, то виглядає дещо сумнівним твердження, що партизани пограбували селян і відійшли.

Так чи інакше перебування їх у Пужниках могло спровокувати німців. Це я проаналізую дещо згодом. А зараз повернімося до зведення 6-ї роти Сумського партизанського з'єднання, котре аналізував раніше.

"З лісу в районі села Дубіновка Монастириського р-ну Станіславської обл. (так у документі, село насправді в Тернопільській області – авт.) рота вела бій із наступаючим противником в кількості 150 осіб, котрих підтримували 2 середніх танки. Противника стримали. В результаті бою знищено: 50 гітлерівців, підбитий 1 танк противника, 1 вантажна 3-тонна машина. Наші втрати: вбито 3 осіб…"[16]

Фрагмент зі зведення 6-ої роти. Джерело: ЦДАГОУ, Ф.63, Оп.1, Справа 48

Я не буду аналізувати тут неймовірний "героїзм" совєтських партизан, стаття присвячена не тому. Однак є факт бою між німецькими підрозділами та партизанами. А згодом, через два тижні, напад німецького підрозділу на Пужники (той, котрий згадував на слідстві Варунек та інші свідки у спогадах). Цілком вірогідним виглядає, що коли совєтські партизани покинули південь Тернопільщини (станом на 9 вересня вони вже були у с. Золотники поблизу Тернополя),[17] німці вирішили розправитись із тими, хто їм допомагав (і чи хотів цього, чи ні).

Хоча сам Ковпак у звіті по результатах рейду писав: "Слід відзначити виключно доброзичливе ставлення до нас польського населення цих областей і районів. Серед українського населення багато зрадників, чимало слабких"[18].

Станом на сьогодні не вдалося виявити німецьких документів, котрі б розповідали про бій 19 вересня 1943 року у Пужниках. Єдине що є, то це свідчення Варунека, з яких невідомо про жертви, лише про заарештованих. Хоча судячи навіть по тому скромному опису бою, про поранених точно можна говорити.

Та й Варунек на слідстві не розповів усе. Вже перед судом, коли він проходив медичний огляд, було з'ясовано, що у 1943 р. він отримав поранення у черевну порожнину. Вочевидь, поранення було важким, бо його визнавали придатним лише для легкої фізичної праці.[19] Чи не у бою з німцями він отримав це поранення? А якщо його поранило, то, можливо, хтось і загинув. Де у такому разі їх поховали? На жаль, жодне з польських джерел не дає на це відповіді.

Лікарська довідка про огляд Варунека М. Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль

Але, повертаючись до аналізу нібито нападів УПА на Пужники у вересні 1943 року, у польських ЗМІ йдеться про два напади. Що ж про другий?

Як пише С. Волянюк, керівництво мережі ОУН з Бучаччини у звіті від 14 жовтня 1943 р. зазначало, що із 24 на 25 вересня: "незнані люди підпалили вже вдруге польське село Пужники. З причин браку вітру згоріло лише 7 господарств. З села були стріли, а в огні вибухали гранати і крісові набої. Пужники чистять тепер німці тому, що коли вони приїздили стягати контингент, поляки до них стріляли. Багато залапали німці на роботу до Німеччини (коло 60 осіб) і 4 арештували. Пужняни порозбігалися по селах, а німці ловлять їх як жидів. В Пужниках була централя польської банди".[20]

Згаданий звіт є доволі показовим. Так як це внутрішній документ українського підпілля, то їм не було сенсу щось приховувати й іменувати власні сили "незнаними людьми".

Таким чином, проаналізувавши совєтські, німецькі та українські документи, можна стверджувати, що у серпні-вересні 1943 р. у с. Пужники відбулися кілька боїв чи збройних сутичок, а саме: захід у село совєтських партизан Ковпака, бій із німцями 19 вересня 1943 р., а також напад 24-25 вересня 1943 р. Останній Мечислав Варунек не згадує у своїх свідченнях, але водночас його в той час не було в селі, оскільки він знаходився під арештом. Тож не варто виключати, що це був черговий напад з боку німців.

На цьому конкретному прикладі бачимо, скільки всього можна з'ясувати, якщо уважно досліджувати кожен епізод, а не списувати всі напади на польські села під час Другої світової війни на українських націоналістів.

Від самооборони до АК

Повернімося до свідчень Мечислава Варунека. Буквально через три дні після арешту він розповідав слідчому про організацію самооборони у селі Пужники:

"… "самооборона" була створена наступним чином. На початку січня (числа 3-4) 1944 року в будинку жителя с. Пужники Роля Антона (згідно з польськими даними загинув 9 січня 1944 р. дорогою з Озерян до Пужник[21] - авт.) зібралися колишні польські офіцери, куди запросили й мене. І особисто мене попросили організувати самооборону проти нападів німців і бандерівських банд. Я погодився і тоді ж створив таку організацію та став її керівником. До організації входило близько 150 мужчин і 20 жінок. На озброєнні у нас було близько 30 гвинтівок, 3 автомати, один німецький кулемет, а також гранати. Здобували ми цю зброю, хто як міг. Найчастіше крали у німців та мадяр (так у тексті, угорці – авт.). Після того як частини Червоної Армії звільнили Коропецький район, зброї у нас ніхто не забирав, і ми продовжували боротьбу з бандерівцями…".[22]

Групове шкільне фото 1930-их років. Пужники

Джерело: https://puzniki.pl

На іншому допиті він давав більше подробиць: "…в самооборону я записав всіх мужчин нашого села, всього 146 осіб, а також розділив між ними обов'язки. З числа учасників призначив патрулі, котрі патрулювали по селу і довкола нього в нічний час. Серед жінок також була організована група, котра чергувала в селі вдень, ведучи спостереження за обстановкою. Жіночою групою керувала Кровіцька Ванда.

Створена мною самооборона проіснувала до кінця нацистської окупації, а потім розпалася через те, що багато мужчин були призвані на службу в польську армію (так у тексті – авт.), багато пішли на службу у винищувальний батальйон, а дехто виїхав до Польщі…"[23]

Ще цікаві його додаткові свідчення щодо зброї. Якщо раніше він заявляв, що вони крали зброю у німців та угорців, то на повторних допитах ситуація дещо змінилась: "…зброя була куплена учасниками самооборони за продукти та гроші у командира польської групи, котра діяла в тилу німців – Мєдвєдєва, а також у ковпаківців, котрі проходили через наше село в Закарпатську (так у тексті – авт.) Україну…"[24]

Щодо партизанського розвідувального-диверсійного підрозділу "Переможці" під командуванням Мєдвєдєва, то тут "Янек" або сам наплутав, або обманув слідчого. Бо ця група не діяла на півдні Тернопільщини. Що ж стосується партизанів Ковпака, то це цікаві відомості. Можливо, описані вище події серпня-вересня 1943-го року таки полягали в тому, що жителі Пужників допомагали совєтським партизанам.

Список учасників самооборони с. Пужники. 1. Варунек Мечислав – кулемет ДП та гвинтівка; 2.Лап'як (імені не пам'ятав) – кулемет ДП; 3. Роля Мечислав – автомат; 4. Вишневський/Вішньовський Іван – напівавтомат; 5. Розовський Юзеф – автомат; 6. Потиралович Іван – автомат і гвинтівка; 7. Пшигилькович Мар'ян (наймовірніше, Прибілкевич) – гвинтівка; 8. Лачина (наймовірніше, Лаціна) Франц – гвинтівка;9. Роля Казимир – автомат; 10. Камінський Михайло – гвинтівка; 11. Станіславський Станіслав – гвинтівка; 12. Дзялошинський Юзеф – напівавтомат; 13. Ясінський Іван/Ян – напівавтомат; 14. Грендзяк Мечислав – напівавтомат; 15. Новіцький Юзеф – гвинтівка; 16. Фридек (ймовірно, Фридерик) Антон – гвинтівка; 17. Петровський Франц – гвинтівка; 18. Борковський Юзеф – гвинтівка; 19. Крет Людвіг – гвинтівка.

Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль, Справа 3942-П, арк.34 1

Свідчення, наведені вище, досить важливі, однак не без зауважень. Я не знаю, як слідчий, який допитував Варунека, це пропустив чи не надав цьому значення. Але спочатку "Янек" свідчить, що був бій з німцями у вересні 1943-го і вони мали зброю, а згодом заявляє, що самооборона була створена лише у січні 1944-го.

Це, вочевидь, проблеми слідчого. А те, що самооборона у Пужниках існувала, та не просто самооборона, а згодом й підрозділ Армії Крайової під командування Мечислава Варунека – "Янека", підтверджується раніше опублікованими документами, а також дослідженнями польських істориків.[25]

Додатковим підтвердженням цього є польське джерело, де знаходимо наступну інформацію. Пужники – осередок самооборони – було створено у 1943 році. Він налічував понад 20 осіб під командуванням поручника Владислава Варунка. Його члени не лише захищали місцеве польське населення, але й проводили наступальні акції. Зокрема, вони звільнили групу поляків, заарештованих українською поліцією. Осередок проіснував до кінця німецької окупації.[26]

На жаль, Ернест Комонський у своїй книжці не наводить подробиць т.зв. "відплатної акції" самооборони Пужник на українські села. Він лише констатує факт, що така подія мала місце.[27] То ж це питання потрібно буде ще дослідити детальніше.

Хоча можна припустити, що йдеться про одну зі схожих акцій. У документах українського підпілля зазначається, що поляки, а серед них і польські підпільники у складі совєтських загонів (винищувальний батальйон, група самоохорони, міліція): "постійно тероризувал[и] українське мирне населення не лише в околиці але й на теренах сумежних районів. 17 листопада 1944 р. […] польсько-більшовицька банда з Бариша на спілку з бандитами з Пужник і Коропця спалили села: Задарів, Красіїв, Баранів Коропецького р-ну".[28]

Про існування вже не просто самооборони, а партизанського підрозділу згадує і Ґжеґож Мотика у своїй праці "Від волинської різанини до операції "Вісла". Наперед заначу, що саме цей епізод не буду аналізувати, так як ціль цієї роботи село Пужники. Отже, згідно з Мотикою:

"28 лютого УПА атакувала Коростятин у Бучацькому повіті (Коростятин, нині Криниця — село, Монастириської міської громади Чортківського району, Тернопільщина – авт.). Упівці (можливо, із сотні "Сірі Вовки") атакували водночас село та залізничну станцію. Нападники були озброєні, зокрема, сокирами, якими на станції вбили залізничних службовців із сім'ями та подорожніх, котрі чекали на потяг. Загинула двадцять одна особа, в тому числі один випадково вбитий українець. Були також демонтовані 80 метрів залізничного полотна. Водночас інші упівці забивали поляків у селі. Допіру прибуття польського партизанського загону з Пужників змусило УПА відступити."[29]

А що ж розповідав сам командир самооборони про створення підрозділу АК? Варунек свідчив, що підрозділ Армії Крайової був створений у селі Пужники 29 липня 1944 р. після приїзду в район польського підпільника під псевдонімом "Броніслав".

З Мечиславом Варунеком вийшла на зв'язок підпільниця Марія Гудимова – "Бжеска". Вона повідомила, що зі Львова від командира дивізії (так у тексті – авт.) АК "Скави" до м. Монастириська прибув його представник "Броніслав". За кілька днів вони зустрілися із Варунеком.[30]

Посвідчення (легітимація) полковника Францішека Студзінського – "Скави"

"Броніслав" дав Варунеку-"Янеку" наступні завдання: "…створити у с. Пужники організацію Армія Крайова, до котрої необхідно залучити якомога більше чоловіків з числа молоді. Необхідно створити Армію Крайову з тією метою, щоб не лише Червона Армія звільняла польську територію, але й поляки. Окрім цього, необхідно зі зброєю та провіантом вирушити до м. Монастириська, а звідти до м. Львова".[31] Після цієї зустрічі Варунек погодився створити й очолити Армію Крайову у Пужниках. Ну, принаймі так він заявляв на слідстві.

З цього випливає, що, мабуть, "Янек" черговий раз водив слідство за ніс і не хотів зізнаватися, що підрозділ АК в Пужниках існував і раніше. Натомість розповів історію (видуману, чи реальну), згідно з котрою АК разом із РСЧА мала боротися проти німців.

Станом на день написання цього матеріалу не вдалося з'ясувати детальних відомостей про "Броніслава" та його оточення: "Оскара", "Фанта" й "Рома". За свідченнями Варунека, їх заарештували у серпні 1944 року співробітники совєтських органів державної безпеки.

Деякі деталі відомі про інших осіб з цієї історії. "Скава", котрий відправляв "Броніслава" у Монастириську – це, наймовірніше, полковник Францішек Студзінський – "Skiba", "Rawicz", "Kotlina", "Skała", Анджей Радван (у червні 1944 р. призначений заступником командира Львівського обшару (області) Армії Крайової).[32]

Згадана Марія Гудімова (прізвище, ймовірно, зросійщене слідчим). В АК згадується Марія Гудим під псевдонімом "Аліна Бжеска", котра виконувала функції референтки Військової служби жінок (WSK — Wojskowa Służba Kobiet) при Бучацькому обвуді (районі) АК.[33]

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що станом на 1944 рік у Пужниках вже існував добре організований та озброєний підрозділ Армії Крайової. Вони не лише охороняли власне село, але й виходили на збройні акції по усьому району. З поверненням совєтської влади учасники АК почали шукати для себе різні можливості продовження боротьби. Хтось пішов до війська, хтось до винищувального батальйону НКВД.

Декілька заміток на полях про 1944 рік

Станом на початок 1944 року у Пужниках вже діяла сильна самооборона, котра згодом перетворилася у підрозділ АК.

Щодо сутичок із українським підпіллям, то Варунек на одному з допитів свідчив: "у січні та лютому 1944 року бандерівці тричі нападали на Пужники. Силами самооборони ми здійснили збройний спротив, після чого до дня мого арешту (03.02.1945 – авт.) вони на село не нападали. Вони з того часу боялися підходити до нашого села".[34]

На іншому допиті Варунек свідчив: "Коли я організував самооборону у с. Пужники, то з метою залякування бандерівців, я давав завдання жителям нашого села, щоб вони різними шляхами розповсюджували перебільшені слухи про те, що у селі діє сильна самооборона, складається із великої кількості особового складу, має на озброєнні станкові кулемети, автомати та гвинтівки. За моїм завданням старші жінки та й взагалі жінки ходили в сусідні села й в Монастириську, де поширювали такі слухи".[35]

Вочевидь, дізналися про це усі, в тому числі й німці. З німецьких документів ми маємо відомості про ще одну збройну сутичку в районі Пужників у травні 1944 року.

Йдеться про німецький документ "Wehrkreiskommando Generalgouvernement Abt.Ia Nr.6000/44 geh. Krakau, den 5. Juni 1944 L a g e im Generalgouvernement im Monat Mai 1944" – Таємна оперативна мапа штабу військового округу Генеральної Губернії, складена у 1944 р. Місяць травень 1944 р.

Якщо ми подивимось на деталізовану вирізку з цієї мапи, то на північ від Коропця у районі с. Пужники є помітка.

Велика мапа. Джерело: BArch RH 53-23/66 арк. 205

Збільшений фрагмент із позначкою біля Пужників. Джерело: BArch RH 53-23/66 арк. 205

Переклад легенди мапи свідчить, що "чорним хрестиком" на представленій мапі позначалися випадки нападів з боку "бандитів". У списку умовних позначень мапи німецькою це прописано як: "Überfälle durch Banditen" (напади, вчинені бандитами). Окрім цього, додано: "nur wichtige Fälle eingezeichnet" (нанесено лише важливі випадки).[36]

На жаль, це єдина інформація, котру вдалося знайти станом на сьогодні. Що це був за напад? Про кого саме йдеться? І які його наслідки ще доведеться з'ясувати у майбутньому.

Скажу лише, що я перевірив усі наявні матеріали українського підпілля за травень 1944 року і з'ясував, що жодних боїв чи збройних сутичок саме УПА, або ж ОУН у цій місцевості в зазначений час не було. А отже, враховуючи, що німці називали "бандами" усі підпільні формації, то тут йдеться або про совєтських партизанів чи диверсантів, або ж про польський рух опору.

Загравання із совєтами. Варунеком цікавляться в Москві

Повернімося до загадкового "Броніслава" та його вказівок. "Янек" прибув із Монастириська і почав виконувати вказівки зверхника. Дуже скоро він та інші військові з Пужник зрозуміли, що виконати їх не так просто, бо треба йти в Червону Армію. Тоді Варунек запросив "Броніслава" вже до села, і той на зібранні колишніх офіцерів та молодших командирів польської армії сказав наступне: "усі члени АК мають піти лише в польську армію (наймовірніше, мова йде про армію Берлінга – авт.) через Монастириський райвійськкомат".[37]

Генерал Зигмунт Берлінг. Джерело: Nowa historia - Interia

Як свідчив Варунек, йому вдалося загітувати близько 80 осіб, і вони справді ходили до Монастириська, але їх не взяли до війська, а сказали, що будуть викликати у порядку призову.[38] Додатково він повідомляв, що усю зброю, котра була в них, вони здали відповідно до вказівки начальника Коропецького райвідділу НКВД.

Насправді це далеко не так, і зброї майже ніхто не здавав. Ми в цьому переконаємось ще неодноразово. Бо на допитах за кілька місяців Варунек розповідав, що коли вони йшли до військкомату, то зброї із собою не брали, так як боялися сутичок із РСЧА. У той же час зазначав, що близько 20 осіб з числа бійців самооборони пішли зі своєю зброєю до винищувального батальйону Коропецького райвідділу НКВД.[39]

"Янек" дещо загрався зі слідством. Для прикладу, навіть у питанні тієї ж зброї. Заявляючи, що вони здали усю зброю, а НКВД-НКҐБ не перевірить цього факту, він помилявся. Ті перевірили і з'ясували, що жодної одиниці зброї здано не було.[40] Та про це дещо згодом.

Варунек Мечислав після арешту певний час перебував у Коропці, а згодом (у квітні) його перевели до Чорткова, де на той час знаходилось Управління НКҐБ по Тернопільській області. І тут у справі настав цікавий момент, котрий ще потребує дослідження.

9 травня 1945 року слідство по справі призупиняють, а саму ж справу відповідно до розпорядження НКҐБ УРСР відправляють на перегляд до НКҐБ СРСР у Москву, де справа перебувала 2 місяці.

Сьогодні, враховуючи збройну агресію російської федерації проти України, у мене немає можливості з'ясувати, що саме зацікавило Москву у цій справі. Однак, ґрунтуючись на помітках та підкресленнях, котрі зроблені у матеріалах слідства, можу припустити, що цікавим для всесоюзного НКҐБ виявилось те, що польський підпільник "Броніслав" давав вказівки Варунеку як керівнику підрозділу АК спільно із Червоною Армією боротися проти німців.

Постанови про призупинення слідства. Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль, Справа 3942-П, арк.36

За два місяці справу повернули. Варунека ще кілька разів допитали і залишили очікувати суду.

Від АК до "істрєбітєльного" батальйону

Багато років після цих подій, коли Мечислав Варунек вже відбув покарання у совєтських концтаборах, він звернувся в Генеральну прокуратуру СРСР із проханням про реабілітацію.[41] У Тернопільському управлінні КҐБ розпочали повторне розслідування обставин його справи. Тоді ж вирішили допитати у якості свідка колишнього начальника Коропецького райвідділу НКВД Курлова Андрія Івановича. Нижче його свідчення.

"Коли я працював начальником Коропецького райвідділу НКВД, то у моєму розпорядженні знаходилась група бійців винищувального батальйону з числа громадян польської національності. Я добре пам'ятаю, що у винищувальному батальйоні служили поляки із села Пужники Коропецького р-ну, а також із інших сіл. Були також і бійці винищувального батальйону при районному військкоматі".

На суді Мечислав Варунек заявив, що після Монастириська, коли вони делегацією ходили записуватись у польську армію, вони відправились у Коропець, де 25 чоловік пішли служити до винищувального батальйону, а 25 – до НКВД.[42] Коли він говорить про НКВД, ймовірно, йдеться про службу "стрибків" при військкоматі. Одним із таких був Борковський Юзеф Каролевич, котрий загинув 13 лютого 1945 року. За свідченням доньки, він працював при Коропецькому райвіськкоматі.[43]

Повернімося до свідчень Андрія Курлова. "Згадані бійці були прийняті до райвідділу НКВД орієнтовно влітку 1944 року після вигнання з району німецьких окупантів. Громадяни польської національності із села Пужники та інших населених пунктів, котрі були прийняті до винищувального батальйону, приносили із собою зброю. Без зброї я нікого не приймав".[44]

Польський історик Станіслав Ястшембський розповідає деякі деталі служби поляків у винищувальних батальйонах, зокрема, й мужчин із с. Пужники. Колишні вояки АК шукали різних способів, щоб уникнути арешту совєтськими органами. І така можливість появилася: влада видала розпорядження, що той, хто вступить до "стрибків", буде звільнений від служби у війську. "Це давало гарантію легального володіння зброєю і створювало умови для ефективнішого захисту родин від нападів бандерівців", – пише Ястшебський.[45]

Із Пужників кільканадцять осіб вступили до "стрибків". Наприкінці серпня 1944 року влада провела реєстрацію чоловіків віком від 20 до 50 років, більшість із яких мобілізували до війська. З решти (16–18 років) сформували пост винищувального батальйону НКВД.[46]

Бійці винищувального батальйону. Світлина ілюстративна

У той же ж час у Пужниках залишалася частина дорослого чоловічого населення, котра володіла ще тією зброєю, яка переходила від самооборони до АК, а від АК знову до самооборони.

У справі Варунека є цікавою довідка Коропецького райвідділу НКВД про те, що у листопаді 1944 року у жителів с. Пужники було вилучено 9 гвинтівок. Добровільно ніхто, в тому числі й Варунек Мечислав, зброї не здавали.[47]

Інша ж довідка від Коропецького районного військкомату засвідчує, що із жителів с. Пужників ніхто добровільно зброї не здавав. Відзначається, що вийнятком були п'ятеро осіб, котрі були призвані на роботу у районний військкомат разом зі своїми гвинтівками німецького зразка. Воєнком зазначав, що просив Варунека М. зібрати зброю у Пужниках і здати її, однак останній цього не зробив.[48]

Довідка районного відділу НКВД. Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль, Справа 3942-П

Я не помилився, коли зазначив, що згадана зброя від АК знову перейшла до самооборони с. Пужники. Той же ж Станіслав Ястшембський розповідає про відновлення самооборони у цьому селі. "З повною впевненістю сьогодні можна стверджувати, що єдиними і найефективнішими оборонцями польського населення від нападів і переслідувань з боку УПА (бандерівців) були солдати та пости винищувальних батальйонів. Траплялися однак випадки, коли утруднення в обороні польського населення спричиняли самі "стрибки", які перед очікуваним нападом відводили озброєних або здатних до бою людей в інші місця, тим самим послаблюючи польські групи самооборони".[49]

"Цей поблажливий і часто байдужий підхід совєтської влади до здійснюваних убивств поляків змусив жителів Пужник знову таємно організовувати самооборону", – пише Ястшембський. Бійці істребітєльних батальйонів, яких перевели до Коропця, часто приїжджали до родин і сусідів, додаючи їм мужності та відваги. Інколи вони влаштовували у селі показову стрілянину, попереджаючи бандерівців, що в Пужниках є зброя, а також постачали боєприпаси і зброю польській самообороні.[50]

Таким чином, на кінець 1944 – початок 1945 року у Пужниках продовжувала діяти озброєна самооборона, котру в той же ж час підтримували бійці винищувального батальйону з числа місцевих мешканців. І навіть той факт, що вони знаходилися у Коропці, не стоїть серйозно на заваді цьому. Відстань у 7 кілометрів можна подолати менше, ніж за годину (це стверджую як чинний військовий).

Нічний бій з УПА і пожежа

У ніч із 12 на 13 лютого 1945 року у с. Пужники відбувся бій із відділами УПА. Насправді єдиний задокументований напад УПА на це село, котрий підтверджений совєтськими документами, звітами українського збройного підпілля та спогадами польських жителів села.

У документі під назвою "На п'ятому році повстанської боротьби українського народу проти окупантів" знаходимо такий опис цього нападу:

"13.02.1945 р. відділ "Сірі Вовки" і відділ "Чорноморці" під командуванням командира П. (вочевидь, у документі помилка і мала бути літера Б., тобто "Бистрий" - Петро Хамчук – авт.) зруйнували кубло сталінських посіпак – Пужники /район Коропець, Тернопільська область/. Знищено кільканадцять вислужників та спалено їхні забудування".[51]

Фрагмент повстанського документу. Джерело: ГДА СБУ

Враховуючи, що до цієї акції були залучені сотні "Сірі Вовки" та "Чорноморці", давайте поглянемо, що розповідав про цей бій чотовий, а згодом і сотенний "Сірих Вовків" Скринчук Микола – "Хмель" на допитах НКҐБ.

"…у січні місяці 1945 року наша сотня знаходилася у Заліщицькому районі біля села Голігради. У розташування нашої сотні прибув "Гордієнко" (Іван Яцишин – керівник розвідчого відділу військового штабу Тернопільської ВО "Лисоня" – авт.) із почетом у 5 осіб, котрий був безпосереднім керівником "Бистрого".[52] Він передав у розпорядження "Бистрого" сотню "Чорноморці", сотенним котрої був командир під псевдонімом "Жук", останнього забрав "Гордієнко", а сотенним був призначений колишній чотовий "Сич" (Іван Кульчицький загине у квітні 1945 р. – авт.), чоту "Сича" прийняв чотовий "Город", а "Бустрий" був призначений "Гордієнком" курінним командиром.

Після приєднання сотні "Чорноморці" відповідно до наказу "Гордієнка", обидві сотні під командуванням "Бистрого", котрий ще не передав свою сотню, відправились в рейд в Бучацький район, щоб спалити польські села, де за даними "Гордієнка" повинні були існувати підпільні польські організації.

2 села – Бариш і Пужники – під час нічного наскоку були знищені. Кількість вбитих совєтських громадян не можу назвати. Після цього рейду ми вернулись в села Садки і Хмелева, а потім знаходились у Шутроминському лісі."[53]

У іншому допиті він свідчить не набагато більше, але вказує кількість спалених будинків. "Знаходячись у згаданих рейдах, наша сотня "Бистрого", котра називалася "Сірі Вовки", у січні місяці 1945 року (тут очевидна помилка слідчого, адже події відбулися у лютому – авт.) напала на села: Пужники Коропецького р-ну, Бариш Бучацького р-ну, Червоноград Тлустянського р-ну. У результаті боїв, котрі зав'язалися із самообороною одного із сіл, в останніх нами було спалено до 35 польських сільських хат".[54]

Уривок із протоколу допиту Скринчука Миколи – "Хмеля". Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль

Ці протоколи допитів не є надто інформативними, але водночас дають дві важливі деталі. Завдання перед відділами УПА стояло – спалити села. Друга деталь, котру він називає, – це те, що в одному із сіл був бій із місцевою самообороною.

Уже згаданий вище Станіслав Ястшебський підтверджує бій у Пужниках між самообороною та УПА. "Найтрагічнішим був напад українських націоналістів у ніч з 12 на 13 лютого 1945 року. Хоча його було відбито місцевою самообороною, руйнування були значними. Більшість будинків згоріла, загинуло понад 70 польських мешканців (інші джерела подають, що 120 осіб)… Втрати були б ще більшими, якби не контратака самооборони…".[55]

Якщо ж ми поставимо перед собою питання, яку ціль ставили перед собою повстанці: спалити будинки чи знищити місцеве населення? Деякі відповіді на них вже були наведені вище у витягах із протоколів допитів Миколи Скринчука. Водночас певні відомості можна відшукати у документах кримінальної справи Варунека М.Я. Так, зокрема, там знаходимо довідку (цитується у перекладі українською – авт.) про те, що "13 лютого 1945 р. під час пожежі, котру вчинила банда українсько-німецьких націоналістів, майно, в тому числі і корова Варунека Мечислава Яновича, згоріли".[56] Цікавим є й те, що наступного дня після нападу на село, співробітник НКҐБ разом із сільським головою проводять перевірку майна Варунека і складають акт про те, що воно справді згоріло.[57]

У той же ж час у документах, котрі Пужниківська сільська рада надавала на вимогу НКҐБ є одна особливість. Події ночі із 12 на 13 лютого 1945 року називаються не боєм, не збройною сутичкою, а "пожежею, котру здійснили українсько-німецькі націоналісти". Так, зокрема, йдеться у довідці про загибель під час цієї пожежі Шафранської Марії Миколаївни, котра була учасницею АК в Пужниках.[58]

Довідка про загибель Шафранської Марії. Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль

Давайте подивимось, що з цього приводу говорять польські свідки, котрі залишили свої спогади. Один із них, Віктор Данцевич, житель с. Пужники та боєць винищувального батальйону Коропецького райвідділу НКВД.

"Я пройшов навчання у командира самооборони, поручника Мечислава Варунка, на початку 1943 року і відтоді разом із братом брав участь в обороні села. Ми відбили три дуже небезпечні напади бандерівців. Після третього нападу, під час пошуку вбитих і поранених, я знайшов тіло свого батька під товстим дубом. В одному з господарств ми натрапили на двох українських грабіжників, які пакували до мішків курей із уцілілого курника. Здивовані, вони вже не встигли чинити опір і залишилися там. Повертаючись до нашого укриття, в одному з господарств я побачив кількох поранених поляків, серед них була жінка. Нападники швидко забрали із собою поранених і вбитих, ймовірно, щоб їх не впізнали. Більшість будинків згоріли, загинуло 70 осіб. Вранці, після цілонічного бою, ми звезли всіх убитих, яких поховали у спільній могилі, а інших відправили до Бучача".[59]

Данцевич відзначає кілька важливих моментів: про самооборону, а також й те, що він як боєць винищувального батальйону брав участь у бою тієї ночі. І все-таки це спогади, а вони, як відомо, дещо ненадійне джерело. Бо він же ж зазначає, що знайшов тіло свого батька. Але зі списків жителів села Пужники, котрі виїхали до Польщі в рамках т.зв. "обміну населенням", видно, що його батько – Юліан Данцевич, був живим та покинув Пужники разом із родиною 14 вересня 1945 року.

Фрагмент списку сімей села Пужники Коропецького району Тернопільської області Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85, Арк.453-468 зв.

Ще одну згадку про самооборону знаходимо у Богуслава Кровіцького. "У ніч з 13 на 14 лютого 1945 р. (автор дещо помиляється, так як зазначені події відбувалися у ніч із 12 на 13 лютого – авт.) почалося справжнє пекло. Село оточили загони УПА. Розпочалася стрілянина і підпали. Оборона була дезорганізована. Ми втекли до плебанії і сховалися. Я ховався на горищі і бачив пожежі, чув постріли і крики. Вранці стало відомо, що народилася дитина. Після нападу збирали тіла і ховали у спільній могилі. Було вбито близько 70 осіб і знищено більшість села".[60]

Спробую проаналізувати, скільки людей загинуло у цю ніч. Отже, повстанські документи називають "кільканадцять вислужників та спалено їхні забудування".

Також є звіт НКВД про ці події, у котрому знаходимо наступні відомості:

"В 5 год. ранку 13.2.45. р. проходяча банда, чисельністю до 300 чоловік, підпалила село Пуздники, Коропецького району. В результаті чого було спалено 200 домів і вбито до 50 чоловік поляків. В цей час у селі знаходилася опергрупа РВ НКВД чисельністю 12 чоловік, яка зав'язала з бандою бій, в процесі якого, вбивши 3 чоловіка, відійшли, продовжуючи спостереження за бандою, яка із села Пуздники направилася в Золотопотоцький район, де зупинилася в с. Стінка".[61]

Водночас у польських спогадах чисельність загиблих різниться від 60 до 120 осіб.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що акція УПА в ніч із 12 на 13 лютого 1945 року на село Пужники справді мала місце, однак, як видно із наведених документів, першочерговою метою повстанців було спалити село. Бій, котрий зав'язався тієї ночі, відбувся між відділами УПА та місцевою самообороною, котра була підтримана винищувальним батальйоном та оперативною групою Коропецького райвідділу НКВД.

Зі звіту НКВД випливає, що група із 12 енкаведистів вирішила прийняти бій із трьома сотнями вояків УПА, що видається дуже малоймовірним. Очевидно, що у документах НКВД просто упущено згадку про "стрибків". Та й, зрештою, якщо б не було підтримки "стрибків", то постає питання, що робила оперативна група НКВД у селі Пужники о 5 годині ранку. Тут, наймовірніше, має місце банальне возвеличення своїх "подвигів", як 12 "чекістів" не побоялися вступити у бій із куренем УПА.

Кількість загиблих у цьому бою також різниться у джерелах від кільканадцять большевицьких вислужників (повстанські документи), 50 (радянські документи), понад 100 (польські свідчення). Можемо зробити обережне припущення, що правда лежить десь посередині. Ймовірно, що серед цих загиблих могли бути й мирні жителі, що завжди має місце, коли бої відбуваються у населених пунктах.

Будинки у селі Пужники псля пожежі 1945 року

На інтернет-ресурсі "Пужники, наше коріння" доступний поіменний список осіб, котрі загинули у ту ніч.[62] Однак він потребує критичного аналізу, що буде зроблено нижче.

Де поховали загиблих?

У кількох спогадах, котрі я цитував вище, йдеться про те, що усіх загиблих тієї ночі, поховали у братській могилі. Я не заперечую цього. Але у мене виникає одне питання: чому у селі, в котрому залишалося проживати понад 800 осіб, загиблих хоронять не в окремих могилах, а у братській? Тим паче, що село продовжувало жити.

Так, для прикладу, співробітник райвідділу НКҐБ, 15 лютого у Пужниках допитував Кровіцьку Ванду Янівну, котра була учасницею АК у селі та відповідала за жіночу частину цієї структури.[63] Допити у селі продовжувались і в наступні дні. 16 лютого допитали Квятень Казимиру Юзефівну.[64] Працювала й сільська рада. Її голова, Крет Іван Казимирович, видавав довідки для НКҐБ впродовж лютого.

Тим паче, у 2022 році до Міністерства культури та інформаційної політики України звернулася громадська організація із Польщі – фундація "Воля i Демократія" (Варшава). Метою звернення було отримання дозволу на проведення пошуку поховання осіб польської національності, що загинули в селі Пужники у лютому 1945 року внаслідок бойових дій УПА. Зокрема у зверненні зазначалося, що за спогадами місцевих жителів 13 лютого 1945 року до села увійшов відділ УПА і під час збройної сутички, що відбулася, деякі мешканці села були вбиті. Їх поховали у траншеї поблизу місцевого кладовища. Сама траншея (розмірами 18х2 м.) була викопана ще в період нацистської окупації та мала призначатися для санітарних поховань.

Власне, у 2025 році проводились розкопки зазначеної траншеї. Мені, під час написання цього матеріалу, стало цікаво, про які спогади йдеться, адже у тих, котрі я зміг відшукати, про траншею не згадується. Я звернувся із запитом до Міністерства культури України з проханням надати мені зазначені спогади. Однак станом на день публікації цього матеріалу відповіді я не отримав.

Проміжна відповідь Міністерства культури України на мій запит

Відповіді на ці питання є дуже важливими. Бо, як можна побачити із вищевикладеного матеріалу, збройні сутички у Пужниках та біля них відбувалися впродовж усієї Другої світової війни. І не можна точно стверджувати, що внаслідок них не було жертв. Мечислав Варунек в одному із боїв у 1943 році був серйозно поранений в живіт. Чи були інші жертви? Питання для подальшого дослідження.

Де поховали учасників бою між німцями та партизанами Ковпака? Знову ж таки, усі ці питання до з'ясування. Однак дуже б не хотілося, щоб проводились перепоховання військових, котрі загинули у бою з нацистами, видаючи їх при цьому за польських жителів, котрі загинули в бою з УПА. Водночас, якщо польська сторона планує продовжувати розкопки у Пужниках, постає питання, як відрізнити останки жертв, котрі загинули від рук нацистів, від загиблих унаслідок лютневих подій 1945 року?

Село, котрого не знищувала УПА

На сьогодні село повністю безлюдне та вкрите лісом. Будинки в Пужниках зруйновані, а костел був розібраний у 1954 році. Збереглися лише деякі надгробки на цвинтарі та капличка.

Село фактично обезлюдніло, коли у червні 1945 року совєтська влада переселила його жителів до Польщі у м. Катовіце, а згодом більшість із них перебралися до Немисловіце, що поблизу Вроцлава. Це переселення відбувалося відповідно до "Угоди між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР". Натомість у Пужники переселили українців із Закерзоння. Тут діяло підпілля ОУН, хоча це вже тема для іншого дослідження. У 1949 році совєтська влада ліквідувала село. Зараз його територія належить до с. Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області.

Список, котрий я виявив у Державному архіві Львівської області є досить важливим і цікавим джерелом до історії села Пужники та його жителів. При аналізі впадає в око те, що багато родин, а саме 62, упродовж 1945-1946 років в рамках т.зв. "обміну населенням" виїхали до Польщі без чоловіків (голів родини); у списках зазначено жінок, як голів родини.

Перша і остання сторінки згадано списку Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85, Арк.453-468 зв.

Враховуючи свідчення Мечислава Варунека, що майже усе чоловіче населення було залучено до самооборони села, а згодом більша частина із них пішли на службу у Коропецький винищувальний батальйон НКВД, то напрошується висновок, що саме ці чоловіки або залишились на службі і виїжджали до Польщі пізніше, або загинули у лавах винищувального батальйону, або ж долучилися до польського збройного підпілля, або ж були призвані до лав Робітничо-селянської Червоної армії і їхня доля наразі потребує додаткового дослідження.

Прикладом для цього аналізу стала родина Борківських/Борковських. У списку читаємо наступні дані:

1. Борківська Яніна Юзефівна – 1905 р.н. (40 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
2. Борківська Мечислава Юзефівна – 1926 р.н. (19 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
3. Борківська Данута Юзефівна – 1929 р.н. (16 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
4. Борківський Рішард Бзефович – 1937 р.н. (7 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
5. Борківська Здіслава Юзефівна – 1940 р.н. (5 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.

Згаданий вище фрагмент Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85

Мечислава Юзефівна була помилково включена до списку. У момент виїзду родини до Польщі вона знаходилась під слідством у НКВД. Наймовірніше, родина сподівалася, що слідство не триватиме довго і включила її до списків на переселення.

Водночас точно підтверджено, що голова родини Борковський/Борківський Юзеф загинув у Пужниках 13 лютого 1945 р. як боєць винищувального батальйону при районному військкоматі. У графі навпроти голови родини (на момент виїзду) Яніни Юзефівни зазначено "одружена". Таким чином, для аналізу бралися лише ті родини, де головою була жінка і у графі значилось "одружена". Якщо ж у графі значилось "вдова", то такі родини не увійшли до списку 62-ох, так як їхні чоловіки могли померти природною смертю.

У польських джерела та медіа часом згадується список вбитих мешканців села Пужники, котрий (згідно з оприлюдненими даними) був записаний на дверцятах табернакулюму (священної скриньки у костелі, де зберігаються гостії). Список налічує 74 особи і включає у себе 3 дати [65]:

- 9 січня 1944 р. по дорозі з Озерян до Пужників.

- 7 лютого 1945 р. у сусідньому селі Залісся.

- Ніч з 13 на 14 лютого 1945 року – під час нападу на село Пужники.

Зазначений список 

Джерело: https://puzniki.pl/plan-domy

Оскільки ця стаття присвячена подіям 12-13 лютого 1945 року, тож проаналізуємо найперше список із 65 осіб, котрі, ймовірно, загинули тієї ночі.

№ 6 (15). Фуголь ім'я невідоме (60 років, мужчина). Річ у тім, що сімей із таким прізвищем у Пужниках не зафіксовано. Є одна родина зі схожим прізвищем:

1. Фуглевич Анна (мати) – 1887 р.н. (58 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
2. Фуглевич Марія Михайлівна (сестра) – 1925 р.н. (20 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

Це два різних прізвища та все ж спробуємо розібратися. Фуглевич Анна записана як вдова. Тому тут виникає питання, чи її чоловік загинув чи помер природною смертю.

Згаданий вище фрагмент Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85

№ 16 (25). Ясінська ім'я невідоме (мати Вацлава). Водночас у списку на виселення є перелік усієї родини Ясінського Вацлава, де згадується Ясінська Юзефа як його мати:

1. Ясінський Вацлав Михайлович – 1905 р.н. (40 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
2. Ясінська Францішка Миколаївна – 1921 р.н. (24 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
3. Ясінський Антін Вацлавович – 1939 р.н. (6 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
4. Ясінська Аполонія Вацлавівна – 1940 р.н. (5 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
5. Ясінський Станіслав Вацлавович – 1945 р.н. (1 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.
6. Ясінська Юзефа – 1867 р.н. (78 р.) – пол. – Пужники – евак. 30.04.1945 р.

Таким чином, із великою долею ймовірності, можна вважати, що вона помилково внесена у список загиблих, а була виселена до Польщі.

 Згаданий вище фрагмент Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85

№ 18 (27). Яворська, ім'я невідоме (дружина Антонія). Тут виникає питання, хто саме записаний як загиблий під цим прізвищем. Бо у списку на виселення немає Яворського Антонія, також його немає й на карті Пужників, котра створена за спогадами жителів.[66] Серед виселених є родина Яворського Францішека у складі 8 осіб.

1. Яворський Францішек – 1878 р.н. (67 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
2. Яворський Адольф Юзефович – 1901 р.н. (44 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
3. Яворська Станіслава – 1911 р.н. (34 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
4. Яворський Юзеф Адольфович – 1933 р.н. (12 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
5. Яворська Людмила Адольфівна – 1935 р.н. (10 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
6. Яворська Кристина Адольфівна – 1940 р.н. (5 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
7. Яворський Генрик Адольфович – 1945 р.н. (1 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.
8. Яворська Емілія – 1874 р.н. (71 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

Таким чином, із великою долею ймовірності, можна вважати, що вона помилково внесена у список загиблих, а була виселена до Польщі.

№ 33 (42). Крупа, ім'я невідоме (17 р.). Тут виникає питання, хто саме записаний як загиблий під цим прізвищем. Бо у списку на виселення фігурує – Крупа Мечислав Іванович – 1929 р.н. (16 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

Таким чином, із великою долею ймовірності можна вважати, що він помилково внесений у список загиблих, а був виселений до Польщі.

Згаданий вище фрагмент Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85

№41 (50). Луцька Йозефа (9 р.). Ось тут повне співпадіння із списком виселених. Тобто у польському списку – загибла, але водночас Луцька Юзефа Юзефівна – 1936 р.н. (9 р.) – пол. – Пужники – евак. 18.09.1945 р.

Таким чином, із великою долею ймовірності можна вважати, що вона помилково внесена у список загиблих, а була виселена до Польщі.

Згаданий вище фрагмент Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85

№45 (54). Новіцька Францішка (65 р). У списках на виселення є особа, котра дуже близька за даними до цієї – Новіцька Францішка – 1886 р.н. (59 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р. Найімовірніше, мова про одну й ту ж людину.

Таким чином, із великою долею ймовірності можна вважати, що вона помилково внесена у список загиблих, а була виселена до Польщі.

Згаданий вище фрагмент Джерело: ДАЛО, Ф.Р-3229, Оп.43, Спр.85

№ 8 (17). Ясінська Марія (5 р.) Водночас у списку на виселення є Ясінська Марія – 1924 р.н. (21 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

№ 13 (22). Ясінський Мар'ян (18 р.) Разом з тим у списку на виселення є Ясінський Мар'ян – 1941 р.н. (4 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

№ 32 (41). Крет Марія (35 р.) Водночас у списку на виселення є – Крет Марія Миколаївна – 1893 р.н. (52 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

№35 (44). Лапяк Марія (20 р.). Водночас у списку на виселення є – Лапяк Марія Михайлівна – 1894 р.н. (51 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

№40 (49). Луцька Марія (13 р.) Водночас у списку на виселення є дві людини – Луцька Марія Мартинівна – 1892 р.н. (53 р.) – пол. – Пужники – евак. 18.09.1945 р. та Луцька Марія – 1871 р.н. (74 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

№51 (60). Роля Марія (21 р.). Водночас у списку на виселення є – Роля Марія – 1882 р.н. (63 р.) – пол. – Пужники – евак. 21.10.1945 р.

№60 (69). Шафранська Йозефа (1 р.) Водночас у списку на виселення є – Шафранська Йозефа Францівна – 1933 р.н. (12 р.) – пол. – Пужники – евак. 14.09.1945 р.

Очевидно, що у семи із вищенаведених прикладів помітна різниця в роках. Однак слід детальніше дослідити це питання, чи не трапилась помилка у польському списку або у списку на виселення.

№61 (70). Торончак Йозеф (50 р.). У довідці НКВД за лютий 1945 року – Торончак Йозеф Якович числиться таким, який у Пужниках – не проживає і виїхав у невідомому напрямку. Найімовірніше, він виїхав до Бучача або Коропця після пожежі в селі. Водночас у іншій довідці вже КҐБ він числиться як померлий. Не загиблий, а померлий.

Відтак із великою долею ймовірності, можна вважати, що він помилково внесений у список загиблих, а помер природною смертю.

Довідка Пужниківської сільської ради стосовно Торончака Юзефа. Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль

 Довідка сільської ради с. Садове стосовно Торончака Юзефа. Джерело: ГДА СБУ, Тернопіль

Підсумовуючи вищевикладене, можна ствердити наступне. Зі списку у 65 загиблих в ніч із 12 на 13 лютого 1945 року 6 осіб помилково внесені (5 з них виїхали до Польщі, а 1 помер природною смертю). Ще стосовно 8 осіб є питання до уточнення.

А тому необхідно, щоб польська сторона опублікувала сам список, котрий, як говориться, написаний на дверцятах табернакулюму (поки у доступних джерелах наявні лише фото цих дверцят), і, враховуючи віднайдені документи в Державному архіві Львівської області, – продовжити дослідження.

Наостанок хочу зазначити, що це дослідження демонструє – історія села Пужники під час Другої світової війни досить складна і багатогранна. У селі та довкола нього відбувалися сутички із німцями, совєтськими партизанами і лише один задокументований випадок – з бійцями УПА.

Українські повстанці ніколи не знищували село, як це заявляють деякі ЗМІ, що полюють за гарячими і клікбейтними заголовками.

Я розпочав це дослідження ще у 2024 році, будучи на ввірених моїй роті позиціях на території Сумщини. Доволі багато часу пішло на те, щоб зібрати документи, котрі використані у цьому матеріалі. Я дописую його, перебуваючи у нашому українському та незламному Харкові, у Силах оборони України.

Цим матеріалом я хочу залучити до ширшого дослідження та пошуку документів своїх польським колег. А також закликати не спішити у гонитві за проведенням ексгумацій без серйозних і ґрунтовних досліджень. Заявляючи про те, що польська сторона хоче по-християнськи поховати усіх своїх громадян, що знаходяться у безіменних могилах; я хочу закликати до наступного: відновіть українські могили і пам'ятники українцям, котрі були сплюндровані на території Польщі. Бо, заявляючи про вшанування пам'яті одних, ви не можете нищити пам'ять про інших.

За допомогу у пошуку матеріалів, конструктивні зауваження та пропозиції дякую Сергію Рябенку, Андрію Когуту, Олександру Шевцову, Ігорю Галагіді, Мирославу Іванеку, Анатолію Хромову та Ользі Бажан, а також працівникам Галузевого державного архіву СБ України, Управління СБ України в Тернопільській області.

П.С. Якщо Вас зацікавив цей матеріал, а також ви хочете більше дізнатися про архіви ЧК-КҐБ, то запрошую підписатися на мій канал "Архівні артефакти" (фото, особисті документи та речі, які зберігаються в архівних справах ЧК-КҐБ, і не тільки)