Сухомлинський VS Макаренко: остаточне вирішення церковного питання в Павлиші
Ім'ям Василя Сухомлинського названо вулиці та навчальні заклади, його, як педагога і досі шанують не лише в Україні, а навіть у Китаї. Навколо нього сформовано образ гуманіста, "павлиського добротворця", який щиро любив дітей та віддавав їм своє серце. Часом Сухомлинського навіть зараховують до покоління "шістдесятників" у педагогіці, намагаючись створити образ прихованого борця з комуністичною системою.
Теоретик педагогіки Симон Соловейчик – один із популяризаторів наукової спадщини та творчості Василя Олександровича Сухомлинського, відомого на весь світ педагога, зразкового вчителя та директора Павлиської школи, кандидата педагогічних наук, Героя Соціалістичної праці СРСР, автора значної кількості праць з педагогіки та творів, серед яких, напевне, найбільш відома "Серце віддаю дітям", зазначив: "Василь Сухомлинський не такий простий, як декому здається при швидкому читанні. Це педагог світового класу… Він такий же загадковий, як і все виховання!".
Здається, що більш канонізованої постаті у вітчизняній педагогіці годі шукати. Ім'ям Василя Сухомлинського названо вулиці та навчальні заклади, його, як педагога і досі шанують не лише в Україні, а навіть у Китаї. Навколо особистості В. Сухомлинського сформовано образ гуманіста, "павлиського добротворця", який щиро любив дітей та віддавав їм своє серце. Часом В. Сухомлинського навіть зараховують до покоління "шістдесятників" у педагогіці, намагаючись створити образ прихованого борця з комуністичною системою.
Наскільки цей образ педагога-гуманіста близький до реальності та які таємниці приховує біографія Василя Сухомлинського? Загадки починаються з моменту його народження 2 вересня 1918 р. та запису наступного дня в метричній книзі Свято-Василівської церкви села Василівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Онуфріївський район Кіровоградської області), який дозволяє встановити справжнє прізвище відомого педагога: "Сухомизський".
Дитячі та юнацькі роки В. Сухомизського (Сухомінського, Сухоминського, Сухомлинського), саме під такими прізвищами в подальшому фігурує Василь Олександрович, пройшли в атмосфері боротьби комуністичного режиму з релігією та намаганням влади остаточно вирішити церковне питання шляхом ліквідації церкви та священнослужителів. З 1939 р. під впливом і досі нез'ясованих істориками обставин Василь Олександрович Сухомизський декілька разів змінює своє прізвище: спочатку на Сухомінський, потім на Сухоминський, і врешті-решт зупинився на варіанті Сухомлинський.
У 1948 р. Василь Олександрович Сухоминський (Сухомлинський) почав працювати на посаді директора Павлиської середньої школи Онуфріївського району Кіровоградської області. На території села діяв храм, збудований 1850 р. Його площа становила 156 квадратних метрів, а товщина стін культової споруди була в чотири цегли. У 1934 р. під час другої п'ятирічки (1933 – 1937), проголошеної безбожною, храм у вірян відібрали під склади Онуфріївської райспоживспілки. 1942 р. під час нацистської окупації приміщення церкви повернули релігійній громаді. У 1946 р. прихожани церкви уклали договір із Онуфріївським райвиконком про використання приміщення для релігійних служб. Павлиська громада стала парафією Російської православної церкви, відновленої Іосіфом Сталіним у 1944 р. До 1961 р. ставлення В. Сухомлинського до релігії оцінити складно. Конфліктів з релігійною громадою Павлиський зразковий заклад освіти, очолюваний Сухомлинським, упродовж 1948 – 1960 рр., не мав. Церква знаходилася за 300 метрів від школи. Діти храм не відвідували. Її прихожанами були люди зрілого та похилого віку. У 1960 р. священником Павлиської церкви призначили Василя Гавриловича … Макаренка. Родинних зв'язків із педагогом Антоном Семеновичем Макаренком він не мав. Священнослужитель приїхав до Павлиша з дружиною та двома дітьми. Від влади отримав дозвіл на відправлення релігійних обрядів. Прихожани регулярно відвідували храм та запрошували священника В. Макаренка для богослужінь: хрещення, відспівування, вінчання. 1960 р. у Павлиській церкві хрестили 168 немовлят, 39 померлих було відспівано і навіть мав місце один випадок вінчання. У неділю церкву відвідували 25-30 осіб, а на великі релігійні свята: Різдво, Благовіщення, Великдень, Трійцю, Спас кількість відвідувачів храму збільшувалася до 150.
Зміни в стосунках директора школа В. Сухомлинського з Павлиською релігійною громадою та священником Макаренком відбулися в 1961 р., коли в умовах так званої "відлиги" посилилася антицерковна кампанія в СРСР. Це було пов'язано з намірами першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова остаточно вирішити церковне питання в Совєтському Союзі. В квітні 1961 р. Павлиська церква потрапила до переліку храмів, які збиралися позбавити статусу культової споруди. Надійшов наказ відібрати храм у прихожан та передати його під бібліотеку Павлиської селищної ради. Так розпочався конфлікт влади та прихожан за храм, який тривав майже рік. Художньо ці процеси талановито осмислив Олесь Гончар у романі "Собор". Історичною основою роману стали події 1961 – 1963 рр.: закриття храмів в СРСР та спротив населення цим намірам влади.
Подаємо розвиток подій за хронологією. У березні 1961 р. виконком Кіровоградської обласної ради депутатів затвердив рішення № 251, яким вилучалися відразу п'ять культових споруд. До цього переліку потрапив Павлиський храм. У квітні 1961 р. Павлиська селищна рада повідомила релігійну громаду та священника Василя Гавриловича Макаренка про припинення діяльности церкви. Прихожан та священнослужителя ознайомили з намірами влади використати приміщення храму під бібліотеку, а віруючим наказали до 22 липня 1961 р. забрати з церкви релігійні атрибути та припинити богослужіння в цьому приміщенні. Своє рішення місцева влада підкріпила листом "трудящих мас", у якому вони бідкалися, що поки бібліотека розташовується в коридорі, храм займає велику площу. Вірянам натомість пропонували взяти в оренду хату для відправлення релігійних обрядів.
Однак плани влади швидко вирішити церковне питання в Павлиші наштовхнулися на опір прихожан, який очолив авторитетний священник Василь Макаренко. 21 травня 1961 р. віряни навіть відправили до Москви листа, в якому просили не відбирати у них храм. Наведемо уривок зі скарги павлиських прихожан до Москви: "Наш храм типовий, знаходиться на краю села на кладовищі, від школи – 250 метрів. Всі держподатки сплачені, не маємо ніякої заборгованості, ми нічим не заважаємо школі… В церкву ходять тільки старики, учні не тільки не відвідують церкву, а й знущаються над почуттями віруючих, що не робить чести їх вихователям та педагогам… Все це сфабриковано директором школи Сухомлинським, який у гонитві за славою не знає на чому проявити своє … геройство. А нас же не один десяток і не два. Адже до нашого храму належить 9 000 дворів (з Павлиша, Онуфрієвки, Камбурлієвки, Омельника…). Ми разом пережили війну… Ми не просимо нічого протизаконного".
На священника В. Макаренка не мали впливу навіть аргументи влади, що його керівництво з Російської православної церкви дало згоду на закриття храму. На це Макаренко відповів, що вони це зробили під тиском. Він мав рацію, бо першим рішенням митрополита Кіровоградської єпархії Нестора було залишити храм релігійній громаді. 21 червня 1961 р. Макаренко разом із прихожанами взяв участь у мітингу з приводу долі церкви біля будівлі селищної ради. В одному з документів виконкому Павлиської селищної ради знаходимо опис цього епізоду: "Згідно розпорядження, наданого 21 червня 1961 р., було викликано священника Павлиської церкви Макаренка, який прийшов із запізненням. Свою затримку він пояснив відправленням релігійних обрядів. Однак, до моменту приходу Макаренка, до селищної ради прибуло більше п'ятидесяти осіб, які вимагали збереження церкви за громадою, з плачем та викриками, де "свобода" і т.п. Зі свого боку вважаю, що Макаренко навмисно запізнився та став ініціатором протизаконного зборища біля селищної Ради".
Цікаво, що донька В. Сухомлинського Ольга Сухомлинська у одній з публікацій, присвячених ставленню батька до релігії, зазначила, що не пам'ятає в Павлиші акцій на підтримку збереження храму в цьому населеному пункті.
Відібрати храм у громади, яку селищний голова назвав "сборищем", тоді не вдалося. Вважаючи натхненником опору священнослужителя, голова Павлиської селищної ради В. Малолітко наказав збирати свідчення проти нього. Впродовж 8-10 липня 1961 р. зібрали шість заяв, які стосувалися релігійної діяльности Макаренка, що свідчить про цілеспрямовану, організовану боротьбу влади зі священнослужителем. До неї залучили директора школи В. Сухомлинського, який у 1961 р. вже був відомим освітянином, членом комуністичної партії, кандидатом педагогічних наук, заслуженим вчителем УРСР. Матеріали справи Павлиської релігійної громади дають підстави стверджувати, що директор школи активно підтримував процес закриття церкви. Про це опосередковано згадується в документі, підписаному В. Сухомлинським. Аналізуючи ситуацію, яка склалася навколо павлиського храму, директор школи зазначив, що священник Макаренко у проповідях називав його "головним ворогом церкви", бо Сухомлинський прагнув її закрити. Заперечень цій тезі в доповідній записці на ім'я селищного голови від самого В. Сухомлинського немає.
У липні 1961 р. відбулася зустріч директора школи та священнослужителя – атеїста та віруючої людини. Саме вона радикально вплинула не лише на долю храму, а й на життєвий шлях самого священника Макаренка та його родини. Про деталі зустрічі дізнаємося із доповідної записки Василя Олександровича Сухомлинського на ім'я В. Малолітка – голови виконкому Павлиської селищної ради, датованої 8 липня 1961 р. Її оригінал, написаний В. Сухомлинським російською мовою на двох аркушах, зберігається в архіві Управління стратегічних комунікацій Кіровоградської обласної військової адміністрації. Перший абзац доцільно процитувати в перекладі українською, без змін залишаємо лише два останніх слова: "Доповідаю, що в бесіді зі мною священник Павлиської церкви Макаренко висловив низку намірів, здійснення яких становить загрозу комуністичному вихованню "подростающего поколения".
У чому ж полягала ця загроза дізнаємося з тексту доповідної записки. Священник Макаренко мав двох дітей: доньку та сина. Донька була шкільного віку, однак навчальний заклад не відвідувала. На питання директора школи В. Сухомлинського про причину, батько відповів, що має родича, який навчає його дітей читати та писати, і додав, що збирається дати дітям релігійне виховання. Крім того, за інформацією В. Сухомлинського священнослужитель зазначив, що його діти не будуть вступати в піонери, бо "піонерський галстук це символ диявола, тому він не дозволить їм носити його". Також, за словами В. Сухомлинського, В. Макаренко повідомив директора, що заборонить своїм дітям брати участь у художній "самодеятельности" та будь-яких шкільних зібраннях.
Враження від спілкування з батьком-священником, діти якого не відвідували школу та не збиралися під його впливом бути піонерами, В. Сухомлинський узагальнив висновком: "Вважаю священника Макаренка небезпечним для нашого суспільства фанатиком". Під "нашим суспільством" Сухомлинський, напевне, мав на увазі "комуністичне суспільство".
Намагаючись остаточно дискредитувати свого опонента в підходах до виховання молоді, В. Сухомлинський написав у доповідній записці, що "небезпечний релігійний фанатик" Макаренко змушує своїх дітей годинами стояти в церкві на колінах. На думку автора, В. Сухомлинський сказав неправду. Що дає підстави так думати? У свідченнях, які місцева влада збирала проти священнослужителя Макаренка, подібна інформація відсутня. Сам атеїст-комуніст В. Сухомлинський церкву не відвідував і бачити подібного "знущання" над дітьми не міг, а жодним релігійним обрядом не передбачено стояти в храмі на колінах та ще й декілька годин.
В останньому реченні В. Сухомлинський визнав і свою роль у церковному питанні, зазначивши: "Від мешканців Павлиша я дізнався, що в одній з проповідей він (тобто Макаренко – прим. авт.) назвав моє прізвище, зазначивши, що я (тобто В. Сухомлинський – прим. авт.) є головним ворогом церкви, бо більше за всіх наполягаю на закритті церкви". Це дало підстави Сухомлинському звинуватити Макаренка у втручанні в справи державних та культурно-просвітницьких установ. Напевне, під цим він розумів наміри священнослужителя не допустити закриття храму, що було правдою.
На цьому роль освітян у вирішенні релігійного питання в Павлиші не завершилася. Директор Павлиської школи В. Сухомлинський вирішив перевірити чи достатньо розвиненими для свого віку є діти священника Макаренка, які не відвідували школу. 10 липня 1961 р. до хати священнослужителя завітала вчителька Ганна Сергіївна Грищенко, яка отримала доручення здійснити перепис дітей, які мали відвідувати навчальний заклад. Про свій візит до родини Макаренків Г. Грищенко написала "заявление". Назва самого документу викликає подив, бо згідно правил ділового мовлення заява, як вид ділового документу, не пишеться в таких випадках та має містити інше змістове наповнення. За змістом текст А. Грищенко – це не заява, а пояснювальна записка стосовно побаченого та почутого в хаті Макаренка. Наведемо частину цього документу в перекладі українською. "Мені, вчительці Павлиської середньої школи, Грищенко Ганні Сергіївні було доручено здійснити перепис дітей, які повинні почати навчання в 1-му класі з 1961 – 1962 навч. року. Виконуючи доручення, я відвідала сім'ю священника Макаренка та провела з ним бесіду. У священника Макаренка двоє дітей шкільного віку: донька Тетяна – 1953 р. н. та син Олексій 1954 р. н. Донька Тетяна мала піти в перший клас у 1960 – 1961 н. р., але вона не відвідувала школу по хворобі (за словами батька)".
Який же висновок зробила вчителька Г. Грищенко після спілкування з дітьми? "Діти розвинені нормально. Вміють рахувати, знають букви". Об'єктивність вчительки заслуговує поваги. Однак на переписі дітей В. Макаренка вона не зупинилася. Г. Грищенко вирішила поспілкуватися з батьком стосовно їхнього виховання: "У бесіді з Макаренко я торкнулася питання виховання ним дітей, як батьком. Він, наприклад, заявив, що хоче дати своїм дітям "релігійне виховання". Під цим він розуміє щоденні молитви дітей, дотримання релігійних свят і додав, що в дні цих свят діти не будуть відвідувати школу".
Цей уривок документу потребує додаткового коментаря. Г. Грищенко навмисно бере "релігійне виховання" в лапки, маючи на меті підкреслити, що ніякого релігійного виховання бути не може. В. Макаренко був щирим у спілкуванні з працівниками школи, тому відверто заявив про дотримання норм релігійного виховання в його родині. На зауваження Г. Грищенко, що не можна відривати дітей від колективу та створювати для них якісь особливі умови, він щиро відповів, що був би дуже радий, якби діти пішли по його стопам віри в Бога. У тексті Г. Грищенко слово "Бог" подається з маленької літери.
Цікавим був діалог, який стосувався теми відвідування дітьми занять у релігійні свята. На репліку вчительки про те, що коли вони не будуть відвідувати школу в ці дні, то вчителі будуть змушені реагувати, В. Макаренко відповів, що все залежатиме від учителя, тому факту пропусків дітьми занять у релігійні свята можна не надати уваги.
Г. Грищенко намагалася переконати священника в шкідливости подібних підходів до виховання. Пояснювала, що не можна створювати своїм дітям "якийсь особливий режим", нагадувала про догми комуністичного виховання, зокрема про колективізм, однак переконати батька не змогла. Текст цієї "заяви" завершується згадкою слів В. Макаренка про те, що він був би дуже радий, якби діти пішли його шляхом, шляхом віри в Бога.
Г. Грищенко сумлінно виконала доручення директора. Текст "заяви" написаний на ім'я голови Павлиської селищної ради В. Малолітка, але немає сумнівів, що Сухомлинський, як директор школи від якого вона і отримала це завдання, також ознайомився з її змістом. Голова селищної ради та освітяни були щиро переконані в шкідливості виховного впливу священника своїх на дітей і вважали його неправильним. Релігійне виховання суперечило підходам виховання комуністичного, а відмова носити піонерський галстук, брати участь в "художественной самодеятельности" могли дискредитувати зразкову школу та підірвати авторитет самого В. Сухомлинського, як директора цього закладу. В. Малолітку, голові Павлиської селищної ради, також був непотрібен впливовий священник. Крім того питання закриття церкви, що тягнулося з квітня, треба було вирішувати якомога швидше. 22 липня 1961 р. спливав термін передачі храму селищній раді під бібліотеку. Що стосується вчительки Г. Грищенко, яка надала об'єктивну інформацію про рівень розвитку дітей Макаренка, то вона також вважала шкідливим "релігійне виховання", згубним для учнів та колективу, в якому вони будуть зростати. З тексту її "заяви" можемо зробити висновок, що В. Макаренко таки збирався віддати своїх дітей до Павлиської школи, але намагався якомога довше захистити їх від згубного впливу комуністичного, атеїстичного виховання.
Крім двох характеристик особистості В. Макаренка та його поглядів, наданих освітянами Павлиської школи, місцевій владі вдалося зібрати ще чотири заяви. Всі вони датуються 10 липня 1961 р., що доводить про їхній швидкий зумисний збір для виконання поставленої мети: вигнати принципового священника та його родину з Павлиша. У заявах містилися дрібні претензії до священнослужителя. Один вважав неправильним рішення В. Макаренка відлучити його від хресної ходи та заборони заходити до вівтар на підставі того, що він тридцять п'ять років ходить до коханки і не вважає це великим гріхом. Зазначимо, що цьому "павлиському ромео" на момент написання скарги на священника виповнилося сімдесят років. Інша скаржниця була незадоволена питанням священнослужителя Макаренка: чи робила вона аборт, чи дотримується постів? На її думку, настоятель храму не повинен був ставити їй таких незручних питань.
Отже, серйозних правопорушень або порушень церковної моралі з боку В. Макаренка не виявили. Однак місцеву владу непокоїли непоступливість священника в питанні закриття церкви та його авторитет серед прихожан Павлиського храму. Розв'язання релігійного питання не змусило себе довго чекати. 10 липня 1961 р., у день збору скарг та відвідини його родини вчителькою Г. Грищенко, В. Макаренка позбавили реєстрації, тобто прописки, що фактично означало його вигнання з Павлиша! Священника звинуватили в перешкоджанні рішенню влади про закриття церкви. Лист голови Павлиської селищної ради В. Малолітка А. Р. Виннику – голові виконкому Онуфріївської районної ради депутатів трудящих, містив висновок: "Макаренко за своїм релігійним фанатизмом суспільно небезпечна особистість, яка посягає на права та обов'язки громадян, дозволяє собі порушувати релігійні порядки совєтського законодавства. Вважаю, що підлягає зняттю з реєстрації релігійного культу. Про що й ходатайствую". До висновку додано скарги та заяви мешканців ("граждан") сел. Павлиш: А. Шумило, В. Сухомлинського, Г. Грищенко, М. Головченко, І. Куцевол, А. Шляхіної. Підписав документ голова Павлиської селищної ради В. Малолітко.
Згідно цього рішення священнослужитель В. Макаренко мав негайно залишити територію Онуфріївського району Кіровоградської області. Разом із родиною він виїхав до Капітанівки Новомиргородського району Кіровоградської області. В. Сухомлинський, як директор школи, міг зітхнути з полегшенням. Діти служителя культу, які не збиралися носити піонерські галстуки та брати участь у "самодеятельности", чи відвідувати школу в дні релігійних свят, більше не могли бути учнями зразкової Павлиської школи і не порушувати своїм зовнішнім виглядом та поведінкою канони комуністичного виховання. Історик-краєзнавець Іван Петренко мав рацію, коли писав, що таким чином В. Сухомлинський позбувся свого опонента в підходах до виховного процесу, не виявивши гуманізму та любові до дітей священника, яких у нього було двоє. Священнослужителя зняли з реєстрації, зазначивши на додачу, що той без дозволу влади дозволяв собі "служити за покійниками по хатах і супроводжувати покійників по вулиці до кладовища". В. Макаренко був змушений виїхати з родиною за межі Онуфріївського району, на території якого він, позбавлений реєстрації, за тогочасними законами не мав права проживати.
Однак навіть без харизматичного священника боротьба за храм у Павлиші тривала. 22 липня 1961 р. прихожани мали звільнити культове приміщення від церковних принад та припинити проведення релігійних обрядів. Але церква продовжувала діяти. Про це ми дізнаємося з тексту звернення Онуфріївської районної ради до Кіровоградського обласного виконкому від 30 листопада 1961 р.: "До 22 липня цього року будівлю, захоплену релігійною громадою в період тимчасової окупації німецькими загарбниками селища, мало бути звільнено від церковного майна та здійснення релігійних культів. З того часу минуло більше чотирьох місяців, але вищезазначене приміщення до цього часу не звільнене. Як стало відомо виконкому Райради депутатів трудящих, на шлях ігнорування рішення Облвиконкому та вимог Райвиконкому став виконавчий орган релігійної громади общини в складі І. В. Куцевол, К. В. Плахотний, О. І. Лимоченка. Найбільш активно проти звільнення приміщення виступає староста І. Куцевол Всі наші докази та переконання до цього часу успіху не мають".
Привертає увагу два факти, що згадуються в документі. Інформація про незаконне захоплення будівлі є неправдивою. У справі Павлиської релігійної громади зберігається документ, який підтверджує факт угоди прихожан із владою 1946 р. про дозвіл на використання приміщення для релігійних потреб. Влада також маніпулювала роком повернення храму громаді в 1942 р., наголошуючи, що це відбулося під час нацистської окупації, намагаючись цим довести зв'язок павлиських вірян із окупантами.
По-друге, цікавою є позиція старости Павлиської церковної громади І. Куцевола, який раніше надав свідчення проти В. Макаренка, напевне через особистий конфлікт, але продовжив боротися за збереження храму. Однак навіть така активна позиція прихожан Павлиської церкви не допомогла врятувати храм від закриття. Влада позбавила реєстрації всю релігійну громаду, а будівлю церкви, яку перед цим зняли з обліку пам'яток архітектури, таки відібрали. Невдовзі без ремонту храм перетворився не на бібліотеку, а на руїну.
Можемо зробити висновок, що колишнє приміщення церкви площею 156 квадратних метрів виявилося Павлиський селищній раді не потрібним. Храм духовний, так і не став храмом книги. Замість бібліотеки приміщення церкви перетворили на склад сільського споживчого товариства. Прихожанам Павлиша після закриття храму дозволили орендувати хату для проведення релігійних обрядів, а замість В. Макаренка прислали нового священника. Релігійне питання в селі Павлиш було остаточно вирішене наприкінці 1961 р. Відзначимо, що павлиська релігійна громада потрапила до переліку тих, хто наполегливо боровся за збереження храму, не менш завзято, ніж позитивні герої роману О. Гончара "Собор".
Як же склалися долі головних дійових осіб цієї історії: В. Сухомлинського та В. Макаренка? Священник Макаренко, якого змусили залишити Павлиш, переїхав до села Капітанівки Новомиргородського району Кіровоградської області. Однак 13 липня 1962 р. його знову позбавили реєстрації, коли дізналися, що священнослужитель причащав селян вдома. Родину Макаренка виселили з хати, а нове житло купувати заборонили. Після тривалих поневірянь їм таки вдалося придбати квартиру в Малій Висці (колишній райцентр Кіровоградської області), оформивши на дружину. У 1971 р. В. Макаренко трагічно загинув при ремонті Іллінської церкви в Новомиргороді. На похованні священника було чимало людей, що свідчило про його високий моральний авторитет серед населення у добу державного атеїзму.
А В. Сухомлинський продовжив працювати директором Павлиської школи, поєднуючи ідеї гуманістичного та комуністичного виховання. У 1968 р. за свою педагогічну працю він отримав звання Героя Соціалістичної праці СРСР. У цьому ж році побачив світ роман О. Гончара "Собор". "Щойно прочитав роман "Собор, – писав у листі до автора Григір Тютюнник, – Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!... Це написано геніально, Олесю Терентійовичу, тому й страшно, жахливо". В. Сухомлинський також відгукнувся на цей твір. У листі до О. Гончара в період гонінь та цькувань автора та його твору В. Сухомлинський писав: "Наш педагогічний колектив живе багатим духовним життям. Ваш "Собор" прочитали всі. Роман став для нас немов джерело, з якого потекли струмки свіжої думки". Інформацію про цей лист подає історик А. Іванко в статті "Сухомлинський-шістдесятник. Еволюція суспільно-політичних та педагогічних поглядів" з посиланням на статтю Т. Мостової. На думку А. Іванка, цей епізод "яскраво свідчив "про мужність та високу громадянську позицію" В. Сухомлинського, "павлиського Добротворця". Під впливом цього факту автор цієї статті в одній із своїх публікацій припустив, що факт підтримки "Собору" в період цькування О. Гончара та його роману, може бути аргументом на користь думки про еволюцію суспільно-політичних та педагогічних поглядів В. Сухомлинського: "У 1968 р. після гонінь на "Собор" Олеся Гончара В. Сухомлинський написав автору листа підтримки… Припускаємо, що це було визнанням гріха та каяттям за причетність до руйнування храму в рідному Павлиші ...".
Однак під впливом ознайомлення з виявленими документами архіву Управління стратегічних комунікацій Кіровоградської ОВА, автор цієї публікації змінив свій погляд на проблему та схилився до іншого висновку. Безумовно підтримка "Собору" В. Сухомлинським заслуговує на повагу, можливо, він навіть упізнав себе в образі Володимира Лободи, бо, як і цей літературний персонаж, В. Сухомлинський був високоосвіченою людиною, однак це не завадило йому долучитися до руйнування собору в Павлиші. У той час, коли В. Сухомлинський зачитувався романом "Собор" та обговорював його з колективом, який, за його словами "жив багатим духовним життям", за 250 метрів від школи занепадав собор реальний. "Після вилучення храм у с. Павлиш Онуфріїського району поступово перетворювався на руїну", – із сумом зазначив краєзнавець І. Петренко.
В. Сухомлинський вкотре продемонстрував амбівалентність своєї насправді непересічної особистості. Однак ставлення до собору реального, а не літературного, до священника Макаренка та його дітей, ставить під сумнів тезу про еволюцію суспільно-політичних поглядів В. Сухомлинського, його гуманізм, а тим паче про його уявне шістдесятництво. Історія із закриттям храму дає всі підстави вважати, що світогляд В. Сухомлинського не зазнав змін, він залишився націонал-комуністом, важливою складовою світогляду якого був атеїзм та переконання у необхідності впровадження в життя комуністичного виховання, альтернативи якому він не бачив.
