Спецпроект

Плагіат як найвище досягнення наукової думки

Частину нашумілих "Очерков истории Украины" скомпільовано з "Истории УССР". Це і є планка новітнього історієписання? Омріяна "альтернатива" для студентів і науковців? Чи тільки шлях до "покращення життя вже сьогодні" - коштом минулого, перетвореного на арену двобою з "алчными западными соседями"?

Від редакції: Кілька днів тому з технічної помилки при публікації випала частина авторського тексту. Виправляємось, це повна версія. Приносимо вибачення перед шановною п. Оленою й читачами.

Ця книжка, мабуть, ніколи б не потрапила мені до рук - якби, готуючись до обговорення питання про нашу проблематичну "європейськість" на одному поважному зібранні, я не поцікавилась, як саме інтерпретується в новітніх курсах вітчизняної історії її так званий "литовський" відтинок (XIV-XVI ст.).

Тож аж ніяк не могла обійти увагою випущені торік "Очерки истории Украины" (К.: Киевская Русь, 2010), рекомендовані МОН України як навчальний посібник для вишів.

Передмова академіка НАН України П.П. Толочка - співавтора та редактора праці - обіцяла усім, від студентів до науковців, небачений злет історичної думки: йдеться, мовляв, про "результат труда коллектива академических исследователей, внесших заметный вклад в развитие украинской исторической науки.

Их авторской задачей было представить историю Украины от глубокой древности до наших дней максимально объективно, без оглядки на социальный заказ времени. В определенном смысле это и ответ на те тенденциозные и субъективистские исторические сочинения, в том числе в учебниках для средней школы и высших учебных заведений, которые ныне являются безальтернативными источниками исторических знаний" (с. 5).

Не менше обіцяла й презентація книжки, яскраво описана у щотижневику "2000" у статті "Последние дни "украинской революции"". Під журналістським пером ця досить скромна імпреза перетворилася на подію загальноукраїнського масштабу й неабиякої суспільної ваги:

"Еще до того как эта книга вышла из печати, она стала причиной взрыва страстей и бурных дискуссий. Одна половина страны горячо приветствовала появление "Очерков истории Украины", учебного пособия для вузов, подготовленного группой историков во главе с академиком Петром Толочко. Другая - впала в уныние и скорбь. И вот это успевшее прославиться издание увидело свет".

Присутні на презентації автори, свідомі своєї високої місії, поділилися із присутніми не тільки своїми концептами, а й подробицями роботи над книгою та творчими задумами.

Мовляв, готувалися "Очерки" цілих п'ять років - і, певна річ, не "під Табачника": якби не скрута "помаранчевих" часів, їх було б надруковано ще у 2008 р.; нині ж планується долучити до правди історії й україномовну Україну, видавши "Очерки" у перекладі з російської та з урахуванням зауважень колег.

Екс-директор інституту російської історії РАН Андрєй Сахаров про "Очерки...": "...Появление книги совершенно необходимо сегодня, когда в условиях вакуума идеологии оказалась утраченной величайшая ценность, завещанная нам предками: чувство общности судеб русского и украинского народов..." Фото: rusmir.in.uа

Не знаю, чи насправді такі зауваги очікувані й бажані - але, зважаючи на закладені в "Очерки" амбіції, не можу не поділитися своїм читацьким судженням з аудиторією, ширшою за професійну спільноту. До того ж, гадаю, оцінювати це видання - з огляду на заявлену авторами суспільну значимість проекту - слід за гамбурзьким рахунком.

Йтиметься, звісно, лише про "литовський" відрізок чималої дистанції - від стоянок неандертальців до всевладдя "регіоналів" - яку охоплює книжка.

400-літня амнезія: чому замовчуються часи Великого князівства Литовського й Руського?

Присвячений цьому 200-річному відтинку невеличкий розділ - "Украинские земли под иноземным владычеством (XIV-XVI вв.)" (с. 130-147) - написав член-кореспондент НАН України М.Ф. Котляр, відрекомендований на тій-таки презентації як один із найкращих фахівців з середньовічної історії.

Не буду із цим сперечатись - одначе зауважу, що доба литовської зверхності не входить до сфери професійних зацікавлень науковця (хіба що її нумізматичні аспекти).

Утім, як би там не було, відкриваючи згаданий розділ, у жодному разі не сподівалася помандрувати в часі - та, натрапивши на цілий "боєкомплект" клішованих фраз із арсеналу радянської історичної науки, нібито знов опинилася на студентській лаві.

І відчуття це виявилось абсолютно слушним - бо вже за чверть години на антресолях віднайшлася книга, якою надихався М. Котляр: академічна "История Украинской ССР", що побачила світ на піку радянської стагнації (Т. 2. - К.: Наукова думка, 1982), - підготовлене Інститутом історії України наукове видання, яке у нас прийнято звати чи то "колективною монографією", чи то, адекватніше, "братською могилою".

Тридцять років тому М. Котляр був співавтором цієї „Истории" - тож не дивно, що при підготовці теперішніх „Очерков" він скористався своїм попереднім доробком (с. 130-134). Щоправда, жодних правок до тексту при цьому не внесено - хоч окремі дати і факти, поза будь-яким сумнівом, потребують коригування, бо впродовж останніх десятиліть медієвістика в Україні хай без зайвого поспіху, та все-таки рухалась уперед.

Плагіат від двох політиків і одного професора

Водночас впадає в око, що з бігом часу в авторі заговорив мораліст: якщо раніше, скажімо, він тільки пояснював сутність угоди між Казимиром Великим і Людовиком Анжуйським стосовно Галичини (с. 36 "Истории УССР"), то тепер палко таврує "алчных западных соседей", вражений "цинизмом и бесстыдством, с которыми польский и венгерский государи распоряжались судьбами многих тысяч людей, на что у них не было никаких юридических [и] прочих прав, - разве что разбойничье "право" сильного" (с. 131, 134 "Очерков").

Прикметно, що нижче (с. 138), оповідаючи про перехід до Московського царства чернігово-сіверських земель, М. Котляр убачає у цьому хіба що вміле використання "российским правительством" ситуації, яка склалася на українських теренах на зламі XV-XVI ст.

Та, хай там як, але до с. 134 науковець упорядковує власні тексти. А от на с. 135 починаються справжні чудасії. Йдеться, власне, про добірку банальностей стосовно специфіки устрою українських земель у складі Литви - одначе цей нехитрий текст М. Котляра відтворює текст із "Истории Украинской ССР" авторства О. Сидоренко, подеколи майже дослівно:

 Порівняльна таблиця компілятивного матеріалу

Наявний тут-таки, на с. 135, виклад подій політичного життя дивує своєю хаотичністю: спочатку оповідається про боротьбу Вітовта з удільними князями (1393-1394 рр.), а потім - про події, які відбувалися до його появи на віленському великокняжому столі (1392 р.): смерть Ольгерда (1377 р.), вбивство Вітовтового батька Кейстута (1382 р.), Кревську унію з Польщею (1385 р.) і т. ін.

Спантеличує не лише те, що автор раптом відмовився від послідовності й логіки викладу: трохи вище, на с. 133, науковець уже описав протистояння Вітовта й українських князів (при цьому впадає в око симптоматичній різнобій: якщо на с. 133 подільський князь, позбавлений влади, втікає на Закарпаття, то на с. 135 він шукає притулку в Угорщині).

Чечетов про Вітовта: "Это абсолютно третьестепенные вопросы"

Причина цього сумбуру проста: М. Котляр ненадовго відклав "Историю УССР" і взявся за працю групи авторів, уперше надруковану у 1995 р. під назвою "Історія України: нове бачення"

З цієї праці, до речі, не раз глузував П. Толочко - мовляв, "справжній дослідник мусить бути неупередженим слідчим, апостолом правди історії, незалежно від того, гірка вона чи солодка, подобається його сучасникам чи ні. Коли б ми всі сповідували це святе правило, не доводилося б на кожному новому етапі писати праці з "новим баченням" минулого" (звернення до читачів "Київської старовини" у № 4/5 за 1996 р.).

Запропоноване М. Котляром у 2010 р. бачення минулого й справді не назвеш новим - бо відтоді, як я оприлюднила його у згаданій праці, спливло п'ятнадцять років; за цей час книжку кілька разів перевидали як навчальний посібник, і текст помітно втратив на свіжості (нижче навожу його за виданням: Історія України: Навчальний посібник. - К.: Альтернативи, 2002).

 

Що діялося на підвладних Вільну теренах пізніше, у XV ст., зрозуміти практично неможливо - М. Котляр згадує тільки про якесь перманентне протистояння великих литовських князів і польських королів (хай навіть часом обидва ці титули носила одна й та сама особа).

Щоправда, трохи уваги приділено Київському князівству, його перетворенню на намісництво (1470 р.) і так званій "змові князів" (1481 р.), спрямованій проти тодішнього володаря Польщі та Литви.

"Змова князів" і сімейне щастя Анастасії Слуцької - тещі князя Острозького

Утім, у трактуванні подій 1481 р. є певні проблеми. Передовсім, на с. 136 їх описано явно чужими словами - порівн.:

 

Та куди цікавішим є те, що поразка й страта заколотників тлумачаться при цьому автором як свідчення слабкості литовської верхівки, яку, мовляв, не підтримував український народ, - а вже на с. 137-138 ті-таки заколотники виступають як українські князі, котрі очолили національно-визвольні змагання, прагнучи чи то автономії українських земель у складі Литовської держави, чи то їхньої політичної самостійності.

Білоруська народна пісня про великого князя Вітовта (ВІДЕО)

Пояснення цих "нестиковок" очевидне: трохи помучившись із перекладом російською текстів з "Історії України", М. Котляр повернувся до "Истории УССР" - власне, до § 2 розд. 3, написаного О. Сидоренко (див. с. 162); щоправда, віднайдене авторкою у XV ст. "стремление украинского народа к воссоединению с русским в едином государстве" до "Очерков", на щастя, не потрапило. 

Менш критичним є ставлення науковця до текстів авторства академіка Я. Ісаєвича:

 
 
Непідписані цитати з Ісаєвича

Далі (с. 138-139 "Очерков") бачимо фрагменти текстів О. Дзюби, І. Шекери та В. Голобуцького (с. 168, 172-175, 180-181, 183-184, 368, 185 "Истории"); оригінальним тут є хіба перетворення Михалона Литвина на "литовского дипломата Михаила", абсолютно некоректне з позицій сучасної литуаністики, та ототожнення князя Дмитра Вишневецького з фольклорним гульвісою Байдою - доволі проблематична "подяка" покійному Голобуцькому, котрий заперечував таку ідентифікацію.

 

Фінальний для "литовської" доби сюжет про Люблінську унію (§5, с. 139-140), де самій цій події приділено кілька рядків, не витримує жодної критики - як і твердження М. Котляра про масовий національно-визвольний рух українців на теренах Литовської держави.

Настільки довільно нашу історію не тлумачили навіть на сторінках офіціозної "Истории УССР" - порівняйте:

 

Ще більше вражає інша "корекція" тексту І. Шекери: виявляється, це не Москва розв'язала Лівонську війну, прагнучи за будь-яку ціну здобути вихід до Балтики, а якраз навпаки: "Литва, а затем и Речь Посполитая в 1558 г. начала войну с Россией" (с. 140; порівн. с. 227-228 "Истории УССР"). Гадаю, з усіх реверансів М. Котляра у бік Фонду Єльцина цей - найбільш незграбний.

Останній параграф, в якому розглянуті питання історії "литовської" доби, присвячений культурі (с. 142-147).

У тексті на с. 142-143 легко вгадуються фрази Я. Ісаєвича і Г. Логвина (порівн. с. 186, 210, 216 "Истории УССР"). Перу останнього належить і все, що написано про живопис на с. 144 (порівн. с. 212, 213, 221, 222, 220 і 221).

Щоправда, те, що говориться в "Очерках" про XIV-XVI ст., в оригіналі стосувалося другої половини ХІІІ - першої половини XIV ст. Тож маємо шанс наочно переконатися в універсальності категорій, якими оперували радянські мистецтвознавці.

 

На с. 145 доходить черга до середньовічної освіти й книжності - а заразом (уже вкотре) до текстів Я. Ісаєвича (с. 186, 187, 190-191, 187 "Истории УССР"). Обмежимося невеличким, але виразним прикладом:

 

Вражає те, що копіюється навіть сюжет про діяльність князя Володимира Васильковича, добре відомий М. Котляру як досліднику Галицько-Волинського літопису:

Tiльки останній абзац на с. 145 виглядає оригінальним - проте, як і решта, не викликає ентузіазмy

Згадку про "Луцкое Евангилие" (sic!) краще оминути увагою (як і безліч наявних у книзі друкарських помилок).

Що ж до інформації про Пересопницьке Євангеліє, то у "протопопе Михаиле Самоцком" доволі нелегко упізнати переписувача цієї пам'ятки - сина протопопа із Сянока на ім'я Михайло Васильович. Думаю, національна святиня, включена до інаугураційного протоколу українських президентів, варта трохи більшої уваги та поваги.

На двох останніх сторінках аналізованого розділу (146-147) уміщено тексти Я. Ісаєвича (сюжет про книгодрукування), О. Дея (фольклор) і В. Микитася (літописання); це, відповідно, фрагменти с. 193, 194, 486, 487, 196-202 "Истории УССР".

Відтак, не маємо жодних несподіванок:

 

Із ретельністю, вартою кращого застосування, продубльовані навіть нехитрі характеристики Острозької Біблії, діяльності Івана Федорова чи, скажімо, українського фольклору:

 

Це, власне, й усе - відключаємо сканер, sapienti sat. Кортить лише запитати: оце і є об'єктивна картина минулого, створена "без оглядки на социальный заказ времени"?

Це і є планка новітнього історієписання? Омріяна "альтернатива" для студентів і науковців? Результат копіткої п'ятирічної роботи?Чи це тільки шлях до "покращення життя вже сьогодні" - коштом минулого, перетвореного на арену двобою з "алчными западными соседями"?

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".