До 1933 року моя прабабуся Марфа, 1916 року народження, мешкала на хуторі Баранівка Полтавської області, що біля Сорочинців. Крім неї, батьки мали ще 8 чи 10 дітей (в родині були й близнюки).
Жили вони бідно, проте мали багато землі та простору хату - тож, можливо, колись родина була заможною. Родина ходила до церкви Преображення Господнього у Сорочинцях, що була побудована гетьманом Данилом Апостолом.
В теплу пору року до церкви, що була на відстані 11 км, ходили босі. Берегли взуття. Взувалися, коли заходили у церкву.
У кінці 1920-тих батько прабабусі зміг купити коня. Відразу цей факт впав в очі владі. Родина була зарахована до куркулів. Вперше їх вигнали з дому у 1931 році.
Велика сім'я опинилася просто неба. Змушені були рити землянку на березі Псла. Намагаючись врятувати від трагедії хоча б когось з дітей, батьки відправили старшу сестру Марусю до двоюрідної сестри матері, яка мешкала у Новосьоловці Донецької обл.
Незабаром щось перемінилося в настроях влади, і родині повернули будинок. Але за рік, якраз у розпал голоду, їх знову вигнали з хати, відібравши землю і все майно. З хати зробили колгоспну контору. Родина знову була вимушена селитися в землянці.
В пошуку порятунку від голоду і холоду інша старша сестра моєї прабабусі, з якою в неї були дуже теплі стосунки, поїхала з подругою до Росії.
Через якийсь час повернулася лише подруга. Сказала, сестра захворіла та померла. Мало хто в це повірив - на той час вже були відомі факти людожерства, і тінь підозри впала й на, можливо, невинну людину.
Через відсутність документів поїхати нікому більше не вдавалося. Бо без таких дозволів не випускали з села і не давали можливості взяти квитки.
Про те, які документи були потрібні для того, щоб виїхати з села, читайте у розділі "Тексти"
Нарешті знайшли спосіб врятувати хоча б іще одну сестру - мою прабабусю.
Її подруга, родина якої мала "статус" бідняків, на рік молодша від прабабусі, до того ж її тезка, віддала їй свої документи. З цими документами прабабуся втекла до старшої сестри Марусі на Донбас, яка в цей час працювала в колгоспі в Пісках (біля Донецьку).
Прабабусі Марфі на той час було 17 років. Її сестрі Марусі - 27. Більше з нашої родини вони не бачили нікого. Ніколи.
 |
| Крайня ліворуч - моя прабабуся Марфа, крайня праворуч - її сестра Маруся. Фото 1930-х років |
Пропрацювавши там рік, вона поїхала до Маріуполя, де працювала нянею в домі якогось партійного діяча. Що трапилося з іншими членами родини, точно невідомо.
Прабабусі казали, що всі вони померли у 1932-1933 роках. Не залишилося нікого.
В родині це минуле було "страшною" таємницею.
Можливо, цю історію ніхто б і не знав, якщо б не допитливість моєї бабусі, яка ніяк не могла збагнути, чому дві рідні сестри - іі мати Марфа та тітка Маруся - мають різні імена по батькові?
Залякана в молодості моя прабабуся навіть після 1991 року боялася згадувати своє справжнє ім'я по батькові.
За все своє життя вона ніколи не їздила в Баранівку, cтрашилася будь-якого нагадування про ті часи.
А прабаба Маруся поверталася в Баранівку у 1960-тих. Будинку вже не було. Його розібрали, бо був старий. На жаль, більше подробиць я не знаю.
Я теж була в Баранівці цього літа, розпитувала старих людей. Там нібито живуть люди із прізвищем моєї прабабусі, але знайти мені їх не вдалося. Сподіваюся ще повернутися і їх знайти, щоб детальніше дізнатися полтавське минуле моєї родини.
До речі, більшість людей - з тих, із ким я розмовляла - оселилися в Баранівці вже після 1930-х років. Звісно, нічого вони розповісти не змогли.
Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.
Наталя Михайличенко
Менеджер (Київ)