Спецпроект

"Зміщення акцентів", чи пошук істини? Якою має бути українська відповідь на інструменталізацію пам’яті про Голокост під час війни

Успішний і вільний розвиток студій Голокосту – вже сам по собі засвідчуватиме абсурдність аргументів кремлівської пропаганди. Детальніше вивчення тих напівтонів, до інструменталізації яких часто вдаються російські пропагандисти, – чи не найкраща "зброя" в контрпропагандистській діяльності.

 

"Історична правда" публікує відповідь на текст "Пам'ять про Голокост як зброя гібридної війни" Віталія Нахмановича та нагадує, що залишається майданчиком для наукових і публіцистичних дискусій навколо історичної політики та політики пам'яті. Ми відкриті для всіх компетентних точок зору і думок.

"Чи потрібен Бабин Яр після Бучі?" – це було питання, що пів року тому спровокувало публічне обурення через його неетичність: як може пам'ять про один геноцид відтиснути чи перекреслити пам'ять про інший геноцид?

Тоді організатори дискусії під такою назвою відмовилися від її проведення через терористичну атаку ХАМАС-у проти Ізраїлю.

Проте Віталій Нахманович, один із організаторів, і надалі ставить це питання.

На початку його нової статті "Пам'ять про Голокост як зброя гібридної війни" він запитує: "Що ж робити з пам'яттю про Голокост в Україні, якщо, з одного боку, її використовують для підважування самої ідеї української незалежності, а з іншого, вона затьмарює пам'ять про сьогоднішні жертви?".

Віталій Нахманович наводить чимало аргументів, які, на його думку, ймовірно мають продемонструвати ту "деструктивну" роль, яку за нинішніх реалій відіграють пам'ять про Голокост та студії нацистських злочинів загалом.

Стаття завершується питанням: "Зрештою, що важливіше – щоб в Україні пам'ятали про Голокост, чи щоб пам'ятали так, як сьогодні хочуть зовнішні актори?".

Віталій Нахманович пропонує таку відповідь: "…має відбутися зміщення акцентів зі злочинців на праведників…"

Серед тих публікацій, які критикує Автор, згадується останнє число часопису "Україна Модерна" "Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину".

На його думку, редактори журналу приділили забагато уваги "незручним" епізодам, пов'язаним із співучастю місцевих організацій та населення в Голокості. Адже, як зауважує Нахманович, аж пʼять статей із шести в цьому числі мають саме такий фокус.

Також Віталій Нахманович піддав сумніву доцільність частини запитань дискусійного форуму журналу, оскільки вони "…пов'язані винятково з участю та відповідальністю за Голокост місцевого неєврейського населення та його організацій…"

Я був запрошеним редактором цього числа, тому значною мірою несу відповідальність за формулювання питань форуму та підбірку статей, які увійшли до тематичного числа "Голокост в Україні".

Я не вважаю, однак, що повинен виправдовуватися.

По-перше, очевидно, що ми із колегами не могли знати достеменно, які саме матеріали будуть подані, коли публічно анонсували набір статей до цього тематичного числа.

Ми також не могли знати, які з поданих до друку публікацій пройдуть анонімне рецензування на предмет академічної якості й доброчесності та зрештою потраплять у кінцеву версію числа.

До того ж, в останній момент із технічних причин три статті числа, які формували окрему рубрику "Пам'ять про Голокост" і не були пов'язані з дослідженням ролі місцевого неєврейського населення під час Голокосту, було перенесено до наступного числа 35.

У кожному разі, тематика статей журналу відбиває загальну картину академічних студій Голокосту в Україні, а не є результатом якихось "ідеологічних вподобань" редколегії.

Так сталося, що частина українських дослідників/ць наразі цікавляться саме питаннями співучасті місцевого населення та організацій.

Серед них – Данііл Ситник і Тетяна Бородіна, які досліджують локальні сюжети формування й ролі допоміжної поліції під час Голокосту.

Якщо уважно прочитати їхні статті, то вони проблематизують і послідовно відкидають більшість тез російської пропаганди про роль "бандерівців"/"українських націоналістів" під час Голокосту.

Наприклад, дослідження Данііла Ситника (окрім статті в тематичному числі "Голокост в Україні" також варто згадати публікацію цього автора в рубриці "Подолання минулого" на сайті журналу "Україна Модерна"), послідовно демонструють поліетнічний і вкрай різношерстий характер допоміжної поліції Києва в 1941–1943 роках.

Її службовці не завжди були націоналістами, членами ОУН чи навіть українцями.

Саме такі глибокі й всебічні дослідження структури й організації допоміжної поліції, а не рекомендоване Віталієм Нахмановичем "зміщення акцентів" можуть стати належним способом нейтралізації кремлівської пропаганди.

Також ці серйозні академічні дослідження можуть знайти належний відгук в академічних спільнотах Заходу.

Також до спеціального тематичного числа "Голокост в Україні" увійшла стаття Романа Михальчука у співавторстві зі мною, присвячена ролі місцевого населення в пограбуванні майна євреїв містечка Мізоч під час Голокосту.

Ми мали змогу спостерігати подібні речі у перші тижні російської війни.

В Україні панував дух солідарності і допомоги. Це було добре видно на прикладі евакуації тих громадян, які опинилися в окупації в Запорізькій, Херсонській та інших областях.

Волею випадку мені довелося вникнути в це питання, допомагаючи вибратися з окупації декому зі своїх колег.

Ціни на перевезення змінювалися щодня. Що більшим був рівень загрози з боку окупантів – то дорожче коштувало перевезення з окупованих регіонів повз блокпости на підконтрольну нашій державі територію.

Зрозуміло, що якби не перевізники, у багатьох українців зникли би будь-які шанси вибратися з окупації. Але ніде правди сховати: окремі перевізники заробляли на цьому.

Подібна поведінка простежувалася під час Голокосту.

Одні люди йшли грабувати майно переслідуваних єврейських сусідів, інші –переховували їх, часом за матеріальну вигоду. Ми маємо досліджувати й одні, й інші сюжети замість "змістити акценти", щоби краще збагнути природу людини, зокрема роль позаідеологічних чинників як вагомих мотиваторів поведінки під час війни та екстремальний ситуацій.

До того ж, у випадку мого дослідження йдеться про вивчення поведінки саме "місцевого неєврейського населення", а не українців.

Я досліджую й поведінку польського, чеського населення а також інших етнічних груп, які мешкали в західній Волині.

Тому я не лише не шкодую про публікацію цієї статті, але й продовжую студіювати роль пограбування майна євреїв під час Голокосту в західній Волині та сподіваюся написати про це окрему монографію.

Отже, попри те, що редколегія часопису не планувала саме таку тематичну підбірку статей, вона виявилася вкрай актуальною не лише під академічним оглядом, але й у контексті російсько-української війни.

Саме тому до дискусійного форуму було включено питання, які стосуються співучасті місцевого населення та організацій у Голокості.

Віталій Нахманович називає їх "ключовими".

"Тобто засадничі питання про загальні причини й ідеологічні витоки Голокосту, його міжнародний політичний і воєнний контекст, порівняння долі євреїв у різних окупованих та союзних нацистам країнах, феноменології порятунку та єврейського опору не є перспективними і не заслуговують на окреме обговорення?" – риторично запитує Віталій Нахманович.

Вважаю, що засадничі питання про причини й ідеологічні витоки Голокосту є одними з найважливіших для студій Голокосту, проте також вважаю, що відповіді на них не варто шукати в окупованій Україні.

А наше число мало безпосередній стосунок до подій Голокосту в Україні.

Саме тому, готуючи перелік питань для дискусійного форуму числа, присвяченого подіям Голокосту в окупованій Україні, я рекомендував обговорювати інші питання, які так відверто не резонують із ключовими тезами російської пропаганди, що приписує "українським націоналістам" мало не ключову роль в Голокості та інших нацистських злочинах.

Віталій Нахманович доречно вказує, що до дискусійного форуму дійсно не було залучено експертів/ок із царини гендерних студій. З цим докором я повністю згоден і визнаю це як власний прорахунок.

На своє виправдання можу сказати хіба, що кількість запрошень до форуму була принаймні вдвічі більшою за число тих дослідників, які до нього зрештою долучилися.

На жаль, від декількох з них я отримав відмови, декілька просто не відповіли на мої електронні листи, а дехто просто не дотримався обіцянки.

Проте "модне" (як дещо зневажливо зауважив Віталій Нахманович) питання про гендерні студії в дискусійному форумі таки залишилося, оскільки воно важливе для сучасних студій Голокосту.

Свою критику в бік числа Віталій Нахманович завершує означенням членів редколегії журналу "Україна Модерна" поняттям "проєвропейські ліві ліберали". Я ніколи не вважав себе "лівим лібералом" і загалом не намагався чітко позиціонуватися в політичному спектрі.

Вважаю, що подібна риторика вже може вважатися частиною напівпропагандистського дискурсу.

Також важливо пам'ятати, що свого часу вже була епоха, коли поняття "ліберал" звучало як поганий вислів. Це були 1930-ті роки, особливо напередодні Другої світової війни.

Тоді і комуністичний, і нацистський, і право-радикальний дискурси в ширшому сенсі дискредитували будь-які форми поміркованості чи взагалі прояви нормальної людської порядності. Люди, що бачили світ з нерадикальних позицій, шельмувалися й відтіснялися на другий план. Ми добре пам'ятаємо, до чого це призвело.

Сьогодні слово "ліберал" набуло схожого статусу в кремлівській пропаганді.

Я не поділяю пропозиції Віталія Нахмановича щодо напрямку розвитку академічних студій Голокосту в Україні.

"Зміщення акцентів зі злочинців на Праведників" бачиться мені не надто дієвою формулою.

Тут вже сама риторика автора містить оціночні судження.

По-перше, історики не можуть приміряти на себе роль прокурорів чи суддів.

По-друге, оціночні судження Віталія Нахмановича опираються на вже застарілу в студіях Голокосту історіографічну "тріаду Рауля Гільберга" ("злочинці", "жертви", "відсторонені спостерігачі").

Сьогодні цей понятійний апарат зазнає суттєвої критики через те, що все більше джерел засвідчує: "злочинці", "жертви" та "спостерігачі" – це лише певний і далеко не повний набір ролей, що можуть виконуватися людьми, які перебувають в епіцентрі розгортання геноциду.

Одні і ті ж люди могли виступати як в ролі винуватця / призвідника, так і рятівника або ж пасивного оглядача геноцидного процесу.

Вони могли ставати його вигодонабувачами (отримуючи чи купуючи за безцінь житло та речі вбитих), помічниками потерпілих і загрожених груп, допомагати їжею, вказувати правильний напрямок втечі, проганяти євреїв, які приходили просити про допомогу, видавати їх німецькій жандармерії чи службовцям поліції, власноруч вбивати й долучатися до процесу "полювання" на вцілілих євреї, викопувати й закопувати могили, виконуючи трудову повинність і т. д.

І навіть це далеко не повний перелік ролей, до яких могло вдаватися місцеве населення. 

Якщо дослухатися до рекомендації Віталія Нахмановича, тоді нам варто вивчати лише одну із цих ролей – рятівну поведінку, ігноруючи всі інші.

Відтак, якщо, наприклад, службовець допоміжної поліції врятував знайомих йому євреїв – ми мали б писати про нього, як рятівника, закриваючи очі на той факт, що він міг брати участь у вбивствах інших, не надто знайомих чи близьких йому євреїв.

Або ж якщо селяни допомагали євреям за матеріальну вигоду (доволі поширена форма поведінки у ті часи) й через це не отримали почесного звання Праведника, то хіба їхню рятівну діяльність не варто вивчати?

Академічні студії мають бути вільними від подібних не надто продуктивних накинутих методологічних рамок.

Інакше ми матимемо не наукові дослідження, а політику пам'яті й контр-пропагандистську діяльність.

Останні в умовах війни є дуже важливими, але це дещо інша сфера діяльності.

Успішний і вільний розвиток студій Голокосту – вже сам по собі засвідчуватиме абсурдність аргументів кремлівської пропаганди.

Ба більше, детальніше вивчення тих напівтонів, до інструменталізації яких часто вдаються російські пропагандисти, – чи не найкраща "зброя" в контрпропагандистській діяльності.

Адже тоді ми будемо мати чимало аргументів на користь власної позиції. І тільки тоді зможемо увійти в міжнародний дискурс Голокосту та засвідчити там власну гідну поваги позицію.

Але для цього потрібно досліджувати, публікувати й дискутувати, а не "зміщувати акценти".

Андрій Андрушків: Був гурманом життя. Спомини побратима про Арсена Федосенка

Арсен Федосенко був військовим фотографом, служив у 518-му батальйоні у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. 10 червня Арсен отримав важке поранення на Харківщині. У нього залишилась дружина Анна і двоє синів.

Юрій Юзич: Штаб Євгена Коновальця у Берліні

14 червня день народження творця ОУН Євгена Коновальця. Мало хто знає, що близько 10 років свого життя він провів у Берліні, коли розвивав УВО та розгортав український націоналістичний рух. І робив це зі свого штабу, який на фото. Цей дім, де досі збереглась відзнака ОУН на фасаді, був власністю очільника легальної української сили в Польщі - по якій Коновалець працював як лідер нелегальної бойової мережі.

Тімоті Снайдер: Надії російських пропагандистів на Америку

Публікуємо фрагменти з передмови до книги Джулії Девіс про російських телепропагандистів In Their Own Words ("Їхніми словами").

Ігор Кулик: Давайте шукати репресованих разом!

Незважаючи на те, що реконструкція приміщення Архіву на Пухівській у зв'язку з війною тимчасово призупинена, одним із ефективних інструментів відновлення правдивої родинної історії став Сервіс з пошуку інформації про репресованого в один клік. Команда Архіву національної пам'яті запустила його минулого року до символічної дати – Дня пам'яті жертв політичних репресій. За майже 13 місяців послугами Сервісу скористалися 412 заявників.