Ми і поляки

Чи можемо ми з поляками стати народами-побратимами? Напевно, що ні. Бо надто багато маємо великих взаємних образ та кривавих протистоянь протягом минулих століть. Але і нам, і їм необхідно, щоб ми були добрими сусідами і тісно співпрацювали перш за все у питаннях безпеки. Бо маємо спільну загрозу, спільного стратегічного ворога.

 

Чи можемо ми з поляками стати народами-побратимами?

Напевно, що ні. Бо надто багато маємо великих взаємних образ та кривавих протистоянь протягом минулих століть.

Але і нам, і їм необхідно, щоб ми були добрими сусідами і тісно співпрацювали перш за все у питаннях безпеки. Бо маємо спільну загрозу, спільного стратегічного ворога.

То чи є шанс цього досягнути? Так, безумовно.

Але на перешкоді, окрім активних російських провокацій з метою розбрату і ворожнечі, стоїть великий "камінь спотикання".

Волинська трагедія.

Вона є величезною проблемою. Порівняно з нею всі минулі кривди, зради і зневаги не мають великого значення.

Чому в останні десятиліття Волинська трагедія виросла для поляків до такого значення, яке для євреїв має трагедія Голокосту?

Це є результатом тривалих і системних зусиль влади, політиків, науковців та багатьох представників польської Церкви. Починалося все у середовищі "кресов'яків", але поступово стало мейнстрімом. Дійшло до того, що жоден політик, урядовець чи громадський діяч не сміє висловити критичне зауваження, чи хоча би сумнів стосовно офіційно прийнятих "істин". Бо ризикує наразитися на канселінг, чи навіть опинитися у статусі "ворога народу". Якийсь квазі-тоталітарний формат.

На основі отих "істин" можна легко роздмухувати антиукраїнську істерію, особливо під час виборчих кампаній.

В останні роки спостерігаємо якесь роздвоєння.

Звичайні поляки, місцеві та державні органи влади виявили величезну людську сердечність та підтримку сотням тисяч українських біженців. А лиш незадовго до того поляки поруйнували українські могили і пам'ятні знаки. І ні Церква, ані влада цього не засудили і злочинців не покарали. Вже у час війни фермери та перевізники блокують кордон – при цілковитій бездіяльності влади. А пан Президент, і навіть політики-ліберали, публічно проголошують тези, які ще десять років тому звучали лише з уст активістів-маргіналів.

Набір "істинних Волинських догм", своєрідний антиукраїнський "катехизм" складається всього із декількох пунктів:

- Волинська трагедія (в поляків – різанина) була інспірована і організована ОУН і здійснена вояками УПА з метою геноциду поляків на "східних кресах" (на західній Україні);

- Неймовірно жорстокі звірства вчиняли лише українці проти поляків і число жертв є величезним: 80 тисяч, 100 тисяч, а може і 150 тисяч;

- Акції поляків проти українців були лише епізодичними і лише у відповідь (зокрема, "превентивну") на акції українців;

- Весь український народ повинен впасти на коліна і покаятися за ці злочини (але будь-яке каяння буде недостатнім);

- Бандера, Шухевич та інші керівники ОУН і УПА повинні бути засуджені як злочинці, їхні пам'ятники зруйновані, вулиці перейменовані, символіка – заборонена;

І в усе це беззастережно вірить абсолютна більшість польського суспільства.

Цією неправдою інфіковані майже всі, від малого до великого, і "праві" і "ліві".

Це просто неймовірно – як можна було так зазомбувати європейську, освічену, християнську націю! Коли всі вірять в офіційно затверджені історичні маніпуляції і навіть не намагаються спитати: а це таки правда? І чи це вся правда?

Зрештою, всім давно зрозуміло, що коли б українці виконали оті польські захцянки, коли би зневажили своїх героїв – борців за свободу і державу, якщо би погодилися із взятими "зі стелі" цифрами жертв, то це би мало що допомогло. Бо були би висунуті наступні звинувачення і вимоги.

Тому це дорога-в-нікуди.

Зрештою, польська ненависть до ОУН і УПА є цілком зрозумілою.

Бо вони єдині, хто боровся проти польської окупації у міжвоєнний період.

А поляки гостро заперечують, що Друга Річпосполита окуповувала Галичину і західну Волинь. Вони ці споконвічні українські землі вважали своїми. І жорстку полонізацію та латинізацію українців, репресії та пацифікацію, а потім і депортацію населення вважають правомірними. І, ясне діло, вибачатися за свої злочини не планують.

Тому в питанні взаємного порозуміння і примирення де-факто маємо ситуацію безвиході.

Що би могло нам допомогти?

Напевно єдиним перспективним шляхом є шлях пізнання правди.

Об'єктивної історичної правди.

Якою би гіркою вона не була і для українців, і для поляків.

Українці вже поінформовані про злочини своїх предків.

А для поляків ця правді може стати всенародним шоком.

Бо їхні предки так само жорстоко вбивали українців, включно з малими дітьми і вагітними жінками, деколи навіть спалюючи живцем.

Адже це була жорстока селянська війна між сусідами, між громадами, і велася вона селянською зброєю: сокирами, вилами, ножами.

Так, вояки АК і УПА також були задіяні, але не вони відігравали основну роль.

Ну і число українських і польських жертв було пропорційним до кількості населення – українців там мешкало в рази більше, тому більше загинуло поляків. Коректні, достовірні наукові дослідження все ще не завершені, тому достовірні цифри не відомі. Але вже зрозуміло, що вони є в рази меншими від кількості жертв, затверджених польською пропагандою.

Хто би хотів знати більше про цю трагедію, її причини та особливості, то раджу книжку польською мовою професора Богдана Гудя "Від Люблінської Унії до Волинської трагедії. Чотири есе про польсько-українську історію" (Варшава, 2024).

А особисто для себе, як християнина, я визначив наступний підхід.

Дякую полякам, що розповідають про злочини українців. Бо це спонукає нас молитися за українських злочинців та їхні жертви.

І раджу полякам чинити так само – молитися за прощення польських злочинців. Бо вони чекають на молитви, а натомість отримують глорифікацію себе як героїв, що нічим їм не може допомогти. З християнської перспективи.

Ми з поляками є одвічними сусідами.

Тому, як цивілізовані люди, приречені на добрі стосунки.

А для цього потрібно пробачити одні одним взаємні історичні кривди.

На основі правдивих історичних фактів.

Олег Пустовгар: Соратник Симона Петлюри, діяч УНР, театральний оглядач, дослідник авангардного мистецтва: 130 років Василю Бутенку (Хмурому)

8 лютого 1896 року на Полтавщині народився Василь Бутенко (Хмурий) – військовий діяч Української Народної Республіки (УНР), соратник Симона Петлюри, журналіст, мистецтвознавець, театральний оглядач, один із перших вітчизняних дослідників авангардного мистецтва, жертва кремлівського російсько-комуністичного терору.

Володимир В'ятрович: Не минуле псує українсько-польські стосунки, а маніпуляції ним

У польському публічному дискурсі останніх років дедалі частіше лунає твердження, що погіршення українсько-польських стосунків зумовлене "важким історичним минулим". Мовляв, саме невирішені питання пам'яті та інтерпретації подій ХХ століття неминуче тягнуть наші суспільства до конфлікту. Однак соціологія дає іншу картину.

Олексій Мустафін: Копальні свободи. Як золото зробило "каторгу імперії" вільною

Найбільший в історії золотий самородок – який важив більше 72 кілограми й отримав назву "Велком Стренджер" (тобто "Ласкаво просимо, незнайомець") - був знайдений Джоном Дісоном та Річардом Оутсом в лютому 1869 року. Обидва старателі народилися в Корнуоллі, але щастя посміхнулося їм на іншому боці планети, в Австралії.

Микола Бендюк: Тарас Бульба-Боровець у контексті подій на Поліссі 1940–1942 рр.

Одні з дослідників говорять, що Тарас Боровець був агентом НКВД, інші вважають його непогрішимим месією і додають йому багато вигаданих фактів. Як, наприклад, що він проголошував відновлення Незалежності України в Сарнах у липні, чи що в нього вже тоді було 10 тисяч козаків.