Дві Волині в одній

Польський Сейм, у день річниці перших "частково вільних" виборів 1989 року, проголосував закон, що встановлює нове державне свято — "День пам'яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої". Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член "антикачинської коаліції" Дональда Туска, Тадуеш Самборський.

Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська (котра їздила в Україну з гуманітарною допомогою). Усі інші — "за". Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Юридичний контекст закону: відтепер два дні пам'яті геноциду в одному

Попри таку одноголосність, у супровідному документі до закону, який отримали всі депутати — в Оцінці результатів регуляції – прямо визнано всі основні вади законопроєкту. Зокрема: політично та історично некоректні формулювання (типу "інші українські націоналістичні формації"), обрана хронологія (1939–1946) — спірні й радше емоційні, ніж аналітичні.

Також підкреслюється, що цей закон встановлює значно вищий офіційний статус Волинської трагедії, ніж аналогічні події ХХ століття — зокрема, Катинський розстріл, масові депортації в Сибір, Голокост або знищення ромів. Усі ці трагедії вшановуються лише на основі постанов, а не спеціальних законів зі статусом "свята державного масштабу".

Більше того – оскільки в Польщі вже діє постанова 2016 року, яка встановлює національний день пам'яті з нагоди Волинського злочину, таким чином 11 липня "поряд відзначатимуться два свята: Національний день пам'яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами над громадянами Другої Речі Посполитої [Narodowy Dzień Pamięci Ofiar Ludobójstwa dokonanego przez ukraińskich nacjonalistów na obywatelach II RP], а також державне свято: Національний день пам'яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої [Narodowy Dzień Pamięci o Polakach —Ofiarach Ludobójstwa dokonanego przez OUN-UPA na Kresach Wschodnich Ii RP]".

Найбільш тривожним, однак, є той факт, що в самому документі чітко вказано на можливий негативний вплив на громадян України, які мешкають у Польщі: "Громадяни України, які перебувають у Польщі, — через зміст, викладений у законопроєкті — можуть зазнати впливу внаслідок зміни сприйняття цих осіб".

Юристи Сейму, на відміну від його депутатів, звернули увагу й на зміст офіційного обґрунтування законопроєкту, в якому відтворено праворадикальну, "кресовяцьку" версію Волинської трагедії, що не має підтримки навіть серед значної частини польських істориків: "Це було особливо жорстоке геноцидне винищення — Genocidium atrox. (…) Виконуючи волю кресов'ян та їхніх нащадків, які десятиліттями вимагають правди (…), депутати вносять пропозицію встановити 11 липня як Національний день пам'яті поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН–УПА".

В обґрунтуванні розширюються часові рамки Волинського злочину до… 1939–1946 років, включаючи в них хаос Другої світової, радянську й нацистську окупацію — що не лише ігнорує складність історичного контексту, а й подає всю трагедію винятково через призму етнічного геноциду поляків українцями.

Більше того, закон прямо послуговується риторикою "Genocidium atrox" — "особливо жорстокого геноциду", — що не має визнання в академічному історичному дискурсі, а є емоційно зарядженою фікцією, публицистичним фольклором, вигідним для політичної мобілізації, але не для справжньої пам'яті чи діалогу.

Відродження польського колоніялізму і остаточна відмова від Ґєдройця

Може, Польщі й справді час передати якусь карибську острівну колонію — щоб вона нарешті відчепилася зі своїми комплексами від України? Польський колоніялізм не помер — він воскрес (а це гірше, ніж відродився, бо це вже релігія). Замість шабель і чобіт — костюми й закони. І тепер він переписує історію прямо з парламентської трибуни.

Що сьогодні тримає разом цей імперський міт? Не вже не "цивілізаційна місія на Сході" і не "спільна спадщина", і навіть не "Креси" (усі три поняття не оцінюю — вони теж заслуговують щонайменше на ревізію в польській системі освіти і громадської дискусії). Нині імперський польський міт тримається на грубому антиукраїнізмі, на банальному роздратуванні до сусіда, якого бачиш щодня. Міт простий, емоційний, примітивний — але дієвий.

І тепер цей міт отримав старе-нове паливо.

У той самий час, коли росія нищить польські пам'ятники на своїй території, а Катинський злочин досі не має отримав статусу державного дня пам'яті. Пам'ять про тисячі польських офіцерів, розстріляних СРСР, затерлася під шарами мовчання, формальностей і, зрештою, — тінню Смоленської катастрофи.

А злочини нацистів на варшавські Волі? 40—60 тисяч поляків, закатованих німцями у Варшаві за кілька днів. Палені живцем, зґвалтовані, розстріляні. Стільки ж людей, що й на Волині протягом кількох років — але від "не того" злочинця? Бо нині в ідеальних ритуальних ворогах мають бути українці, а не німці.

І вже не лише спосіб мислення "пісівської" чи націоналістичної Польщі — у цей колоніяльний міт граються польські ліберали і ліві, що на рівні зі своїми правими колеґами схильні впадати в антиукраїнський расизм.

Що робити Україні?

Схоже, Польща ще не готова бачити українців як успішних сусідів, підприємців чи партнерів — лише як працівників фізичної праці і прибиральниць. Або людей, яких найвище життєве призначення — згинути десь невідомо де і не до кінця відомо за що (так сьогодні думає значна частина поляків, котра має комфорт так думати і до котрої ніяким жодним чином не доходить, що тисячі українців гинуть і за твою шкіру, дорогий Януше, Малґожато, Янку, Аґнєшко і так далі).

Новий закон — хоча з 2016 року вже була відповідна декларація — має не лише підняти "вагу" волинських пам'ятних заходів, а й поглибити наратив про "нескінченну кривду" і "вину, яку Україна не хоче спокутувати".

Не допомогло навіть те, що Україна — дещо біжучи наперед в очікуванні доброї волі — погодилася на ексгумації в Пужниках. Не допомогло, що веде війну не на життя, а на смерть з ворогом, який розчавив би Польщу за кілька тижнів. Головне — регулярно копати українців, щоби вони пам'ятали: ви досі "хами" у нашій моральній ієрархії.

Але ж ця пам'ять — вона справді потрібна. Просто не в такій колоніяльній, брутальній, порнографічній формі, як отой пам'ятник-виродок авторства Питинського в Домоставі — на парковці для вантажівок.

Справжня пам'ять не виключає, вона вимагає рефлексії.

Але Польща обирає инше — міт, у якому українців знову можна морально принижувати, де історія — це інструмент для самоутвердження, а не діялогу. І в цьому полягає глибока трагедія нинішнього моменту.

Я вважаю, що відтепер українська сторона має говорити з Польщею инакше.

Потрібно прямо говорити про відроджуваний колоніялізм, проводити паралелі між польською та російською імперською оптикою — бо в обох випадках Україна була і досі сприймається як "біла Африка", земля підневільних, другоґатункових.

Це гірке, але правдиве спостереження: у генетичному коді обох культур українці закріплені як колоніяльні піддані, раби історичного моменту, які повинні бути вдячні за "цивілізаційні місії", але остаточно розчинитися під крилами "цивілізованішого брата".

І Польща, яка ще не так давно справляла враження суспільства, здатного лікувати ці імперські інстинкти — завдяки Гєдройцю, завдяки щирій підтримці України, — сьогодні повертається до цієї колоніяльної хвороби, мов пацієнт, що втік із лікарні та знову вірить у змови, трав'яні відвари й народну магію.

Відтепер про минуле Україні доведеться говорити з Польщею не як з партнером, а як власне з пацієнтом. Котрого шизофренія знову вирішила уявити себе неоколоніяльним "паном", що відроджує дуже погані моделі польсько-української комунікації.