Помаранчевий рейд, або як українці їздили до Мінська Лукашенка знімати. Двадцять років по тому…

Двадцять років тому п'ятеро українців з молодіжної організації "Національний Альянс" вирішили підтримати своїх білоруських побратимів і взяли участь у протестній акції "Чорнобильський шлях-2005", що була самою масштабною протягом останніх років опозиційною акцією проти режиму Лукашенка.

Минуло двадцять років, і мені хотілося б відтворити хронологію тих подій. І присвятити ці спогади нашому побратиму й другові Готу, Сашку Машлаю, котрий загинув у російсько-українській війні.

Найперше треба повернути читача в атмосферу початку 2005 року. Перемогла Помаранчева революція, Віктор Ющенко тільки приступив до виконання обов'язків Президента України. У повітрі — дух свободи та перемоги. У громадському й політичному житті створюються десятки нових організацій та інституцій.

Одна з них — всеукраїнська молодіжна громадська організація "Національний Альянс", заснована в День Героїв Крут 29 січня 2005 року. І одним із напрямів діяльності організації було обрано білоруський: допомога опозиційним структурам у поваленні режиму Лукашенка. Ключовим ініціатором цього процесу був член організації, білорус друг "Сябр" Ігар Шчэкарэвіч, що опинився в Україні після відкриття кримінальної справи у себе на Батьківщині.

Готуючись до поїздки, ми вже знали про попередній досвід українців з УНСО у подіях 1996 року, коли під час того ж "Чорнобильського шляху" наші співвітчизники долучилися до найбільшої на той час протестної акції чисельністю понад 50 тисяч осіб. Саме 1996 року припав пік спротиву Лукашенку. На жаль, частина унсовців отримала реальні терміни ув'язнення. А я сам мав досвід 2003 року, коли разом з лідерами УНСО Русланом Зайченком та Ігорем Тополею відвідав з'їзд найбільшої опозиційної білоруської молодіжної організації "Молодий Фронт".

До Мінська поїхало п'ятеро: я, друг "Гот" Олександр Машлай з Рівного, друг "Гремлін" з Івано-Франківська та двоє лучан — друг "Ромео" Олексій Панасюк і друг "Бойко" Андрій Бокоч. Шостий колега, на той час керівник київського осередку Національного Альянсу "Хакер" Олексій Плотніков, не встиг на потяг і таким чином лишився у Києві.

Поїздка потягом минула без пригод, і вже у Мінську нас зустріли друзі з "Молодого Фронту". Одним із наших завдань було підписання угоди про співпрацю між Національним Альянсом та Молодим Фронтом. Це й відбулося наступного дня в офісі однієї з білоруських опозиційних партій, після чого для місцевих ЗМІ організували пресконференцію.

А вже наступного дня ми були серед учасників "Чорнобильського шляху". Треба зазначити, що, окрім білорусів, ми координувалися з російським опозиційним молодіжним об'єднанням "Оборона", серед лідерів якого були Олег Козловський та Ілля Яшин. Останній у 2024 році став учасником відомого політичного обміну між американцями та росіянами.

Акція протесту зібрала близько 500 учасників. Можете порівняти цю цифру з 50 000 у 1996 році. Серед учасників була переважно молодь, хоча прийшли й опозиціонери старшого віку. Як завжди, акцію влада заборонила, а район проведення оточили різні підрозділи міліції, насамперед ОМОН.

Після виступів організаторів, серед яких виділявся лідер Молодого Фронту Зміцєр Дашкевич, слово надали мені та представникам "Оборони". Далі ми витягнули спеціально привезені з Києва жовто-блакитні та помаранчеві прапори й спробували організувати ходу центральним проспектом Мінська. Але за кілька хвилин ОМОН жорстко розігнав процесію, а найактивніших учасників загнали до автобусів. На мою спробу почати дискусію про демократичні норми, представившись депутатом Луцької міської ради, отримав удар ногою в голову. Розбили губу, пішла кров. Те ж саме було й з іншими хлопцями. Найбільше дісталося Зміцєру, який уже в автобусі чинив серйозний опір, відбиваючись від міліціонерів.

Нас привезли до райвідділу міліції. Все як і в Україні (а я мав досвід участі в акції "Україна без Кучми" 9 березня 2001 року у Києві): обшук, побиття, конфіскація речей, погрози та тиск. Далі нас повезли у відоме на всю країну "Окрестіна" — комплекс місць позбавлення волі у Мінську, що складався з приймача-розподільника для неповнолітніх (будинок № 38), тимчасового ізолятора (№ 36а) та центру утримання порушників (№ 36). Цікаво, що чотирьох українців затримали на площі, а п'ятий, Олексій Панасюк, відійшов зашити порвані штани й про його долю ми не знали. На наше здивування, у камері, куди нас кинули, вже чекав друг Ромео і ще один випадковий перехожий, якого теж затримали "для компанії".

Далі суд. Ми вирішили відмовитися говорити російською і вимагати перекладача. Формально ми мали рацію, а білоруський суд до цього не був готовий. Перекладача шукали кілька годин. Після довгих перепалок один з нас отримав 9 діб, троє по десять, а Андрій Бокоч — п'ятнадцять (був найгострішим на язик під час засідання).

Після вироку нас поодинці викликали на "співбесіду" з представниками білоруського КДБ. Там ми дізналися, що справу хотіли перекваліфікувати на кримінальну. Уже після повернення до Києва ми побачили кілька відеорепортажів на білоруському державному ТБ, де нас прирівняли до унсовців і показали нібито конфісковану зброю. Лукашенко намагався ізолювати білорусів від політичного впливу українців — учасників Помаранчевої революції.

У камері ми домовилися тримати голодування на воді. І справді, протягом усього терміну на Окрестіна ніхто з нас не з'їв і ложки їжі — пили лише соки та воду. У перші дні було дуже холодно: кінець квітня, Великдень, а ми опинилися за ґратами в легкому одязі. Замерзали, аж поки до Мінська не приїхав емісар Національного Альянсу друг "Північ" Володимир Антонюк і передав спальники й книги. Як зараз пам'ятаю, що прочитав там збірник праць Ярослава Стецька "Київ проти Москви". Кожен день починали з гімну України. Наш спів чули всі навколо. Не співали, а кричали. Згадується, як український консул Василь Сердега приніс нам кошик освячених смаколиків, але ми відмовилися й передали його нашим білоруським побратимам. Одному з наших, Гремліну, стало погано через виразку шлунка, але на пропозицію припинити голодування відповів відмовою і терпів до кінця.

У цей час наші побратими в Україні почали рішучі дії. Організували акцію "Блокада": фактично паралізували роботу Посольства Білорусі у Києві, обтягнули його територію колючим дротом, розбили цілодобове наметове містечко, щодня проводили мітинги, залучаючи союзників із громадського та політичного середовища.

Треба віддати належне українському МЗС, яке очолював тоді Борис Тарасюк. Вони включилися у наш порятунок. Зокрема, на нашу підтримку неодноразово виступав у медіа Валентин Наливайченко, який на той час висловлював офіційну позицію відомства. МЗС України надіслав до Мінська три ноти. Переломною стала публічна заява Віктора Ющенка, який закликав Лукашенка звільнити нас. І це подіяло.

Цікаво, що росіян випустили буквально за декілька днів. Нас звільнили ж після десяти діб перебування за ґратами, а Олексія Панасюка після дев'яти. Відвезли до кордону на мікроавтобусі українського посольства. Під час пересування нас супроводжували автомобілі спецслужб, які поставили ультиматум, щоб ми не проводили пресконференцій у Білорусі. 

Коли я потрапив до ванни вже в Києві — сам себе не впізнав: шкіра та кістки. Нас інструктували, як правильно виходити з голодування: легкі супи, мінімум їжі. Але ми, молоді та гарячі, у перший же вечір купили великий торт і кілька палок ковбаси. Як у нас не став шлунок після цього — загадка :)

Після звільнення ми провели пресконференцію біля стін Посольства Білорусі, а також зустрілися з Борисом Тарасюком у МЗС. Минуло дев'ять років — і я вже працював із ним пліч-о-пліч у комітеті у закордонних справах парламенту.

Кожному учаснику білоруського вояжу був заборонений в'їзд до Білорусі на п'ять років. А у 2016 році мені ще раз заборонили в'їзд — уже як народному депутату.

Опісля Національний Альянс максимально втягнувся у "білоруське питання": десятки акцій, вишколів, співпраця з сотнями опозиційних активістів. У 2006 році під час "Площі" затримували наших активістів. А вже у 2013 році під пресинг потрапило молодше покоління організації. Також ми сприяли створенню загону білоруських добровольців "Пагоня" у 2014 році та підтримували розгортання Полку Каліновського вже у 2022-му.

Двоє учасників тієї поїздки брали участь у російсько-українській війні — Андрій Грималюк та Олександр Машлай. На жаль, Сашко загинув…

І хоча режим Лукашенка продовжує пити кров із білоруського народу, я вважаю всі наші дії на підтримку білоруського опозиційного руху недаремними та виправданими.