Віктор Чехівський — батько українського руху опору

Командир таємної бойової організації "Оборона України", яка у 1904 році підірвала пам'ятник пушкіну в Харкові, а також ще один імперський символ – під Полтавою. А через рік реально почала готувати національне повстання, щоб вибороти самостійність Україні, формуючи бойові дружини понадпартійної організації. Координуючись одночасно із націоналістами Міхновського та українськими анархістами.

На світлині – Віктор Чехівський в Одесі. Людина, яка першою в модерній історії України очолила та сформувала рух опору на окупованих московитами українських землях. "Після закінчення Чугуївського військового училища [він] проходив службу в Одесі, як член Української народної (націоналістичної. – Ю.Ю.) партії брав участь у пропагандистській агітаційній роботі серед студентів і військових… закликав до боротьби проти самодержавної влади, за незалежну Україну". Так коротко написав про Віктора дослідник Миколи Міхновського історик Федір Турченко.

Українські націоналісти в еміграції, опублікували ще одну – досі невідому в Україні – світлину Віктора. Яку підписали так: "Віктор Чехівський, що зірвав динамітом пам'ятник О. Пушкіна в Харкові". Саме тоді, коли московські зайди святкували 250-ліття "воз'єднання". Коли до Харкова приїхав з імперської столиці міністр "народного просвєщєнія". Віктор Чехівський був звиклий до ризику. Свого часу багато займався транспортуванням через кордон нелегальної революційної літератури, яку друкувала РУП у Галичині. І можливо саме він переносив через кордон перше видання РУП, тобто "Самостійну Україну" Міхновського (від якої парія вирішила відректись, сконцентрувавшись на соціалізмі).

Про здійснену акцію в Харкові написали газети. "Кіевлянін" повідомив, що пам'ятник пушкіну не був пошкоджений. Від п'єдесталу лише "відколовся шматок граніту", а біля пам'ятника були розкидані відозви із закликом до "боротьби за своє національне визволення". Свою листівку "Оборона України" також розсилала звичайною поштою.

У листопаді 1904 року одна з листівок прийшла поштою до Фастова. За даними жандармів "у ній йшла мова, що встановлений у Харкові пам'ятник Пушкіну зруйновано, бо для нього нема більше місця, а в Україні має бути пам'ятник Шевченка… але уряд перешкоджає його встановленню". Прокламація закінчувалась "погрозою, зверненою до уряду, що як Україна вже готується до бою, то вона відімстить за себе і повториться час гайдамаччини".

Український революціонер і активіст РУП Осип Гермайзе, який у 1920-х залишився під московською окупацією, відзначив Віктора в одній із своїх публікацій: "Він належав до активних революційних діячів з часів Р.У.П., але потім відійшов від марксистів, з якими ідейно був зв'язаний багато років, і пристав до шовіністичної (під совком саме так публічно називали самостійників. – Ю.Ю.), але революційної в методах боротьби Української Народньої Партії (У. Н. П.)". Тобто вступив до націоналістів Міхновського, коли марксисти перемогли РУП.

Підполковник Армії УНР Варфоломій Євтимович залишив два нариси про "Оборону України". Про її осередок в Чугуївській піхотній школі (де сам навчався після Чехівського і Болбочана), а також про повстання саперів в Києві у листопаді 1905 року. В одному з цих текстів зафіксував, що вибух організовано "Обороною України" не лише в Харкові... "Другим актом була спроба висадити в повітря пам'ятник перемоги Петра І під Полтавою. Пам'ятник стояв у Полтаві, на високій горі, з якої московський цар дивився на перебіг бою. Ця спроба повелася тільки частинно – пам'ятник був поважно ушкоджений, але не знищений".

У 1906 році часопис українських соціал-демократів, колишніх членів РУП, "Земля і воля" (видавався у Львові) опублікував більшу статтю про бойову організацію Віктора Чехівського. Публіцист і революціонер Андрій Жук описав, що зміг зібрати на основі розповідей побратимів. "По сим відомостям "Оборона України" представляється орґанізацією революційною, безпартійною. Завдання орґанізації – з'єднанє всіх революційних елементів, без ріжниці програмових поглядів, для технічної підготовки озброєного повстання за автономію чи самостійність України".

"Практична діяльність – продовжував А. Жук розповідати про "Оборону України" – полягала у пропаганді ідеї всеукраїнського озброєного повстання, організації і муштри повстанців-революціонерів, головним чином селян, і здобуттє зброї і матеріальних коштів". Микола Міхновський у першому і єдиному числі часопису УНП під назвою "Самостійна Україна" (видання 1905 року) на першій же сторінці реально закликав до загального українського повстання. А на наступних сторінках опублікував перший модерний проєкт Конститутції України. І це видання реально поширювалось по Україні.

Тогочасний соціаліст, а майбутній націоналіст А. Жук називав тоді "Оборону України" організацією авантюрників (прямо в назві своєї публікації). І пояснював, що її принципи "стоять в прямій протилежности до прінціпів і тактики" модного тоді "органїзованого соціялістичного пролєтаріату". Тоді він вважав такий підхід безперспективним, що минули часи національних повстань. Але менше як за 10 років сам став співтворцем Союзу визволення України, який публічно боровся за самостійність української держави (зокрема фінансуючи та ідейно підтримуючи підпілля на підмосковських землях).

Про "Оборону України" писав і часопис анархістів-комуністів "Анархіст", що видавався у Женеві Ароном Зайдманом за активної участі Петра Кропткіна. У одному із чисел анархісти опублікували допис із Чигирина. Де наводився показовий приклад протимосковської консолідації українців різних політичних поглядів: "нєсколько дружин української національной оборони прімкнулі к анархістам". Ця коротка згадка свідчить, що "Оборона України" мала щонайменше кілька бойових груп в околицях легендарного Холодного Яру.

Секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв свідчив, що Віктор "окрім патріотизму, визначався енергією й одчайдушною сміливістю". А також зафіксував у одному із своїх спогадів, що "після революції 1905 року, в якій брав дуже чинну участь, він [Віктор] зорганізував групу українських терористів, з якими нападав на різні уряди й забірав гроші на революційні цілі". Тобто задумане таки реалізовувалось. Задовго до того, як таку діяльність почала провадити УВО Євгена Коновальця.

Секретар Національного Конгресу в Києві Павло Богацький, згадував, що Віктор Чехівський організував у Горохуватці на Київщині, тобто у рідному селі братів Чехівських, "відділ українського революційно-бойового товариства". Запрошував Богацького, щоб той навчав членів цієї структури, "як поводитися зі зброєю і боротись з озброєним ворогом в місті, на вулиці, в дома тощо". Згодом бойовики Чехівського створили у селі кістяк осередку "Вільного Козацтва".

У 1906 році Віктор Чехівський навчався на правника в Дорпаді, куди свого часу поїхав один із засновників Братства Тарасівців. Там, в сучасному естонському місті Тарту, було далеко до України і витало більші свободи для самостійницьких поглядів (чудове місце для конспіратора).

Не був він типовим студентом, як на ті часи всезагального захоплення революційної молоді соціал-демократією. Один із побратимів згадував, як Віктор із захопленням пояснював йому, що "український національний рух для осягнення своєї мети мусить спертись на власний національний капітал". А також, що пора "перестати нам" бути "каtsapaми" (в оригіналі все кирилицею. – Ю.Ю.).

Дорпатська українська "Громада" налічувала більше сотні студентів, зокрема племінника та політичного соратника Миколи Міхновського – Олександра Міхновського. "Віктор Мусієвич Чеховський, із відомої родини Чеховських з Київщини, старий революціонер, людина дуже розумна… Завжди по обіді приходив до "Громади", засідав за чайним столом і тут перед вільною авдіторією, снував свої вільні політичні пляни, як на той час дуже сміливі і фантастичні, але – що по великій війні – стали реальністю". Тобто відверто і сміливо говорив про самостійність України, коли в тодішньому студентському середовищі переважали соціалісти і марксисти.

Микита Шаповал, який брав участь у підриві пам'ятника пушкіна в Харкові залишив коротку згадку про бойову організацію Чехівського. "1908 року помічено було українську соціалістично-революційну ґрупу на Чернигівщині (під проводом Вікт. Чехівського) – вона мала також аґрарно-терористичний напрямок". Шаповал не любив згадувати "Оборону України" тому у своїх дуже докладних спогадах так мало написав про неї. У кожному разі до цієї першої модерної організації українського руху опору входили не лише націоналісти та анархісти, але і соціалісти-революціонери. За твердженням А. Жука у вище згаданій публікації – також і професійні бандити.

Царська охранка щось підозрювала, але не мала доказової бази. На початку 1908 року київська українська щоденна газета "Рада" повідомила про обшуки в місті. "20 января, з наказу київської охранки потрушено на Фундуклеївскій ул. (тепер – Богдана Хмельницького), в буд. № 58, студента юрьєвського (дорпатського) університету Віктора Чеховського і на Малій-Підвальній ул., в буд, № 3, Уляну Бебешко. Чеховського й Бебешко не арештовано". Тобто не знайшли нічого протизаконного.

Осип Гермайзе у своєму нарисі "З революційної минувшини Київа" зазначив ще одну адресу, де Віктор проживав у столиці України. "Бувший студент дорпатського університету Виктор Чеховський" мешкав у будинку по вулиці Тимофіївська 4 (тепер – Михайла Коцюбинського), помешкання 5, "у свого брата офіцера". Один із студентських побратимів Чехівського згадав, як бував в цій квартирі. "Пригадую собі моє [останнє] побачення з Віктором… весною 1911 року чи 1912 у Києві. Жив він тоді у одного із своїх братів, військового, займаючи надзвичайно маленьку кімнату. Кімната була маленька, але пляни в ній проєктувались ґрандіозні".

Що це були за плани? "Чеховський скінчив був університет й готувався, живучи в брата в Київі, до державних іспитів. Разом з тим Чеховський увійшов в близькі зносини з своїми однодумцями по партії, українськими націоналістами (пізнішими "самостійниками"). Гуртом вони надумались зайнятись "органічною роботою", покинути сантиментальну балаканпну на громадські теми, а зайнятися українізацією... капіталу на країні. В колах У. Н. П. виникає думка організувати на акційних началах цукроварню на Полтавщині. Це діло до кінця не доводиться, але сам Чеховський продовжує й надалі комерційну роботу", - згадував Гермайзе.

У 1911 році Чехівський знову потрапив під арешт. "Заглиблений в свої інтереси організації українського капіталу, розчарований в своїх колишніх соціалістичних та навіть марксівських захопленнях" – писав Гермайзе. Отримав запрошення на таємний з'їзд українського студентства. "Більшість [з'їзду] була соціял-демократична, але проти неї поставав скептичний і різкий Чеховський, що в приватних розмовах громив марксизм, називав дитячими іграшками всяку роботу на зразок дрібної пропаганди серед робітництва соціалістичних ідей. Чеховський марив про велику організацію мас або скупчення якоїсь матеріяльної сили, озброєння, утворення військових серед селянства відділів і т. д.".

Гермайзе опісля не шкодував місця в легальному совіцькому виданні, щоб зафіксувати характер побратима. "Жовчно, різко і лайливо висміював він соціялістичну прекраснодушність і провадив до того, що основну увагу треба звернути на запровадження справжньої масової і озброєної боротьби в студентську масу, одкидаючи мало не зовсім форми праці підготовчої, пропаганду, роботу культурно-освітню, тощо".

Поліція викрила учасників студентського з'їзду. Націоналіста, ніхто не здав – його поважали. "Чеховський довго не сидів в тюрмі. Його брат, офіцер одного з київських полків, написав начальникові різкого доклада, де оправдував в'язня" – згадував Гермайзе. Але департамент поліції в імперському міністерстві внутрішніх справ наполягав, що саме Чехівський (якого в Києві вже відпустили на волю) потрібно покарати найсуворіше: вислати на 3 роки в Архангельську губернію. Проте, з огляду на погане здоров'я, зміг добитись висилки не на північ, а на південь (в Астраханську губернію).

Учасник першого Зимового походу сотник Василь Бобрів коротко описав обставини загибелі Чехівського. Коли з початком Першої світової війни навіть українська інтелігенція Наддніпрянщини підтримала московське військо, то "один лише молодий прапорщик Віктор Чеховський не вигукував "ура" і не підіймав тосту за "авґустейшую сємю"". А на питання чому він сумний та не радів, що можна вмерти за "царя і отєчєство", то Чехівський "підняв тост за Україну та за майбутню українську державу". Виник скандал. Деякі патріоти московської імперії схопились за зброю, щоб "покінчити зі зрадником". Але дисципліна у 166-му Рівненському полку взяла верх і за наказом командира полку бунтівного українця навіть не заарештували. У командира був свій план.

Секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв знав більше про Віктора Чехівського у перші дні світової війни. "Він вів цю справу (бойової організації українців. – Ю.Ю.) так вдало, що не викликав жодних підозрінь, і в часі мобілізації був призначений в охорону Генерального штабу армії, який містився в Києві на Печерську. Охорона складалася майже із самих українців, і він підмовив кількадесят одчайдушних хлопців захопити вночі штаб і проголосити по радіо незалежність України. Все вже було підготовлене, коли він пішов ввечорі попрощатися з родиною і брати його вмовили не вести із собою на певну смерть кількадесят несвідомих вояків".

Під час одного бою в Галичині Чехівського знайшли на полі бою - твердив Бобрів. "Його застрілили ззаду. Командір полку знав, що робив, коли не дав забити його на бенкеті". Цим командиром за версією Бобріва (пересікався опісля в Парижі із братом Віктора - Олексієм) був майбутній головнокомандувач російської армії генерал Духонін, долю якого у 1917 році – через три роки після вбивства Чехівського – вирішили українські вояки. "До грабіжу привик, з дитинства. Ржаві матроські багнети підхопили генерала Духоніна й затанцював його мертвий тулуб на скрівавленому гострому залізі", – писав Бобрів.

За свідченням Єремієва, ад'ютант Віктора Чехівського "оповідав його братам, що куля вдарила йому просто в потилицю, в той час, коли він дивився в бінокль на ворожі окопи". Бобрів вважав, що це сталось весною 1915 року у Карпатах. За твердженням Анатолія Трембіцького, дослідника родини Чехівських, Віктор був вбитий в Галичині фельдфебелем у той час, коли намагався перевести власну роту, що складалася з українців, на бік австро-угорської армії, щоб долучитися до Легіону УСС.

У кримінальних справах братів Чехівських є відомості про брата Віктора, який "наклав головою в першому бою 13 серпня 1914 р., закликаючи товаришів-солдат до відмовлення від бою з такими ж людьми, як і вони, — робітниками і селянами, українцями". Також в одному із московських архівів збереглась листівка "Оборони України" часів початку Першої світової війни, що включала наступні тези:

"Боротьбою здобудемо ми право своє!... В сій війні, яка тепер відбувається, нема сумніву на чий бік стане Український нарід. Він бореться за своє визволенє, а се визволеннє може наступити лише тоді, коли вдасться побити й знищити московський уряд і його головну підпору – воєнну силу... Хай же живе повстаннє проти Росії й її уряду!.. Хай живе самостійна, незалежна Україна!".

Старший брат – Володимир – реалізує мрію Віктора про самостійність України та стане прем'єр-міністром УНР, а також одним із творців УАПЦ. Брат-військовик Микола стане підполковником Армії УНР (його, як і Володимира, стратять чекісти). Інші два брати – Андрій та Олексій – померли на чужині, у Франції. Андрій стане аташе в посольстві УНР у Римі. Олексій брав участь у Республіканській капелі Кошиця та виступить одним із творців Легії українських націоналістів, що увійшла до ОУН.

Згодом у 1968 році, бандерівська ОУН опублікує "Нарис історії українського націоналізму". І згадає про Чехівського. "Перша українська терористична організація "Оборона України" [зорганізувалась] 1904 р., якою проводив Віктор Чеховський, що впав у світовій війні".

Бойову організацію під проводом Чехівського згадано і в ідеологічно-політичному вишкільному посібнику ОУН "Націоналізм як суспільно-політичний рух", який нардруковано в Україні після Другої світової війни. "Вона в своїх рядах виховує будучих старшин укр. революції. Її звена були в багатьох гарнізонах і військових школах України". Борці пам'ятали про борця.