Знайти і колонізувати. Африканський квест двох британців
10 листопада 1871 року пролунало коротке запитання, яке, однак, залишилося одним із найвідоміших в історії - "Доктор Лівінгстон, я припускаю?". Саме так звернувся до одного з найуславленіших дослідників того часу, Девіда Лівінгстона інший мандрівник. Який саме в цей момент став відомим не менше за візаві. Звали його Генрі Стенлі. І сталося це в селищі Уджиджа, на березі озера Танганьїка, в глибині Африки.
10 листопада 1871 року пролунало коротке запитання, яке, однак, залишилося одним із найвідоміших в історії - "Доктор Лівінгстон, я припускаю?". Саме так звернувся до одного з найуславленіших дослідників того часу, Девіда Лівінгстона інший мандрівник. Який саме в цей момент став відомим не менше за візаві. Звали його Генрі Стенлі. І сталося це в селищі Уджиджа, на березі озера Танганьїка, в глибині Африки.
Вже сам факт зустрічі двох європейців в цьому закинутому місці сучасникам здавався справжнім дивом. Проте Стенлі вирушив до Африки саме для того, щоб знайти Лівінгстона. І це ввічливе та трохи зніяковіле (за власними словами шукача) запитання насправді стало символом справжнього тріумфу.
Стенлі виконав завдання, яке інші вважали невиконуваним. Знайти одну-єдину людину в глибині величезного і майже недослідженого континенту здавалося складнішим – вже вибачте за банальне порівняння – аніж голку в копиці сіна.
Багатьом фраза "Доктор Лівінгстон, я припускаю?" відома з дитинства, коли книжки про далекі дослідницькі експедиції та великі відкриття читали запоєм. До моїх однолітків ці розповіді, звісно, доходили здебільшого в переказах, в кращому разі - в перекладах. Не без обов'язкової в цих випадках для радянської літератури "моралі".
У випадку із зустріччю Стенлі і Лівінгстона їх не просто протиставляли один одному, а й робили втіленням двох протилежностей, старший був "поважним англійцем" (англійцем, що характерно, він став навіть у російському перекладі книжки самого Стенлі, хоча в оригіналі на місці цього визначення стоїть нейтральне "він"), а молодший – "нахабним американцем".
От тільки насправді обидва мандрівники були британцями, і при цьому жодного з них не можна назвати англійцем. Бо Лівінгстон – як не крути – залишався шотландцем, Стенлі – валлійцем.
Так, Стенлі довгий час жив у Сполучених Штатах, отримав там нове ім'я (від народження він був Джоном Роулендсом), навіть встиг повоювати у Громадянській війні – спочатку за Південь, а потім за Північ, проте після цього повернувся до матері в Уельс. Яка, втім, вигнала його з дому зі словами "Йди, і не повертайся, поки не досягнеш успіху!".
Звісно, для когось усі "західні люди" на одне обличчя. Слуга Лівінгстона, побачивши Стенлі теж прибіг до пана із криком "англієць, я бачив його!". Але Абулла Сузі (так звали слугу) робив це все ж несвідомо, так він назвав би будь-якого європейця чи американця.
Лівінгстон і Стенлі насправді були дуже несхожими один на одного людьми. Але відрізняло їх зовсім не походження. А світогляд. Лівінгстон був місіонером, який приїхав до Африки до тубільців – вчити їх, навертати до християнства та західної культури. До цього можна ставитися по-різному, але без сумніву шотландець цікавився ними як людьми, особистостями.
Натомість Стенлі був репортером - при цьому репортером саме XIX сторіччя, який їхав до далеких країв за враженнями та славою. Тубільці та й Африка в цілому для нього були насамперед тлом, яке мало зацікавити читача і відтінити постать самого мандрівника. Так само як в перших його репортажах тлом був Дикий Захід та індіанці, до яких він ставився так само зверхньо.
Спритність із присмаком цинізму відрізняла Стенлі навіть на тлі "колег". І була відома насправді ще до того, як він вирушив на пошуки Лівінгстона. Завдяки, зокрема, історії з хабарем, який він буквально всучив єгипетському телеграфісту, щоб той надіслав його телеграму до редакції "Нью-Йорк Геральд". Раніше урядової до Лондона! Так американські читачі дізналися про результати британського походу проти Ефіопії раніше за уряд Її Величності.
Але іронія долі полягає ще й в тому, що Лівінгстон став справжнім кумиром публіки значною мірою завдяки Стенлі. Який, розписуючи чесноти шотландця, яким і справді захоплювався, додавав водночас ваги й власній пошуковій місії.
Як справжній репортер Стенлі розумів, як важливо утримувати увагу публіки, не дозволяючи їй "перемикатися" на щось інше, що їй здавалося цікавішим. І робив це справді майстерно.
Читачі могли стежити за його мандрами як за захопливим квестом, ніби й самі беруть в ньому участь – і стежили!
Задоволений відтак був і організатор експедиції – видавець вже згаданої "Нью-Йорк Геральд" Джеймс Гордон Бенетт. Який добре в неї вклався – Лівінгстон із захопленням згадував оснащення експедиції свого візаві, про яке він міг лише мріяти.
Втім, зрештою цинізм Стенлі привів його до того, що й зараз вважають найтемнішою плямою в його біографії. До безпосередньої участі в колонізації басейну річки Конго та створенні так званої "Вільної держави". Яка насправді була "особистої колонією" бельгійського короля Леопольда II. І стала символом визиску та справжнього геноциду місцевих народів.
Сумна слава цього "заповідника жорстокості" була настільки гучною, що африканське володіння у монарха врешті-решт відібрали (формальну незалежність "бельгійське Конго" отримало лише через півстоліття). Щоправда, "конголезький" скандал спалахнув вже після смерті мандрівника-колонізатора.
Стенлі встиг взяти участь іще в одній "рятувальній експедиції". Цього разу йшлося про засновника сусідньої колонії – так званої Екваторії – Едуарда Шніцера, більше відомого під іменем Еміна-паші. Щоправда, з'ясувалося, що той, хоч і був відрізаний від метрополії повстанням махдістів в Судані, почувався цілком впевнено і повертатися до Європи відмовився категорично.
Власне, й Лівінгстон залишався на "чорному континенті" до самої своєї смерті. Його серце поховали в африканській землі, а забальзамоване тіло переправили до Британії та урочисто поховали в Вестмінстерському абатстві. Епітафія іменує Лівінгстона "місіонером, мандрівником і другом людства".
Стенлі помер в Лондоні, але останній спочинок знайшов на подвір'ї церкви в провінційному Пірбрайті, що в Сурреї. На його могильному камені він названий "була матарі" - "руйнівник скель". Таке прізвисько дали йому африканці, разом з якими Стенлі добував каміння для будівництва дороги у Конго.
