Отрута, хіть та влада. Femme fatale імперії ромеїв

У грудні 969 року в Константинополі стався державний переворот. Жертвою якого став імператор Никифор Фока. Вбивць напередодні сховала в своїх покоях дружина василевса, Феофано, яка також була учасницею змови. Чоловіка вона попросила не зачиняти двері в свою спальню та чекати її приходу, але той не дочекався і заснув. 

Коли змовники увірвалися до приміщення, вони були заскочені – імператорське ліжко виявилося порожнім. Проте слуга підказав їм, що Никифор просто влігся на підлозі. Знайденого володаря почали бити і знущатися над ним, поки очільник заколоту – небіж імператора Іоанн Цимісхій – не вкоротив дядьку життя ударом меча.

Подейкують, що після цього задоволений Іоанн одразу всівся на трон. Але імператором від того не став – сходження на престол у Візантії було складною процедурою, "помазати на царство" нового володаря міг лише вселенський патріарх.

Тож, посидівши на троні у своє задоволення, переможець змушений був звернутися таки до церковного очільника, яким тоді був Поліевкт. Але той попередив – коронація можлива лише за умови, що будуть покарані учасники вбивства, а головне – зрадниця Феофано, яку патріарх просто ненавидів.

Втім, не лише він. Ця вродлива і надзвичайно владна жінка дратувала мало не весь Константинополь. Адже Никифор Фока був в неї не першим. Не першим чоловіком. І не першим імператором з тих, кого, на переконання мешканців столиці, вона звела до могили.

Їй, звісно, й заздрили. Врешті решт за походженням вона була далеко не аристократкою. Народилася в якомусь селі в загумінках, якими в той час вважали колись славну Лаконію, і була донькою шинкаря, який тільки-но перебрався з тієї глухомані на береги Босфору.

Анастасія (а так звали майбутню імператрицю в ті часи) допомагала батькові в шинку, принагідно "освоївши" ремесло повії. І зустріла… принца. Справжнього. Єдиного сина і спадкоємця тодішнього імператора Константина VII – Романа.

Саме для Романа василевс писав ті нотатки, які в нас відомі під назвою "Про управління імперією". Але принц (в Візантії, щоправда, використовували в цьому сенсі інший титул – деспот) не виявляв особливого бажання слухати лекції, натомість пиячив, гульдебасив, та й взагалі був іще тим гульвісою (при тому, що перша його дружина, Євдокія, нібито померла незайманою).

Анастасія стала спочатку коханкою Романа, а потім і дружиною – змінивши ім'я на Феофано ("богом дана", як би по-блюзнірськи це не звучало в тих обставинах).

Щоб якось пом'якшити враження від очевидного "мезальянсу" новоспеченій принцесі придумали й шляхетний родовід (згадавши, принагідно, що в Лаконія – "це Спарта!").

Але батьки ж знали правду, і були просто нажахані вибором сина. Та й константинопольці ці почуття цілком поділяли, тож непорозуміння в імператорській родині пояснювали саме інтригами Феофано.

Коли ж Константина VII не стало, а він в той момент був іще не в такому вже поважному віці та в розквіті сил, пліткарі зробили однозначний висновок – його отруїла невістка.

Ну а як інакше, якщо після цього її чоловік став імператором Романом II?

Щоправда самій Феофано дістався лише титул августи, імператрицею стала мати Романа (і свекруха Феофано) — Єлена Лакапінеса. Але ж чи могло це зупинити "спартанку"?

Вже невдовзі мешканці столиці дізналися, що п'ятеро сестер імператора вирішили стати черницями. І вирішили - це підступна Феофано вмовила чоловіка, налаштувавши проти родичів. А зовсім скоро, "від розпуки" померла і Єлена. Звісно, винуватицею – непублічно, зрозуміло - знову оголосили августу.

Схоже, що після цього Феофано, навіть якщо вона була непричетна до смертей свекрів, вирішила "відповідати очкуванням" натовпу. А якщо й раніше мала приховані таланти інтриганки – дала їм розгулятися "по повній". І не тільки їм.

Столицею повзли чутки, що імператриця просто виснажує чоловіка любощами – при тому, що в цьому йому насправді було мало рівних.

Роман і на престолі державними справами займався неохоче, передоручивши оперативне адміністрування паракімонену (постільничому) Йосипу Врінзі, а керівництво військами –здібним полководцям, насамперед Никифору Фоці.

Але перегони з велелюбною дружиною василевс все одно програв. Знесилений і деозрієнтований він якось просто не ввтриався в сідлі, впав з коня… і віддав душу богові.

Лікарі лише флегматично зазначили, що дуже вже він надто "розструсив нутрощі". Егеж… В мешканців столиці знову виникла версія з отрутою. Але коли Феофано, переможно-сумна, постала перед народом з двома синами, народженими від Романа, - їх одразу проголосили імператорами, а її – регенткою.

Втім, як виявилося, енергії вчорашньої шинкарки вистачало не лише на чоловіка. Бо в неї був… коханець. Той самий Никифор Фока. За цнотливішою версією, втім, коханцем імператриці він став вже після смерті Романа. А до того - після смерті попередньої дружини та сина – поводив себе мало не як чернець (войовничий – бо він ще й військом командував, і дуже успішно), навіть міркував про можливість оселитися в монастирі, та врешті… передумав.

Пішов просто на Константинополь, не зустрівши жодного спротиву – радше захоплені вітання – і домігся проголошенням імператором самого себе (до повноліття синів Романа, якщо бути точним).

Одне з перших розпоряджень нового василевса було адресоване Феофано - їй наказали переселитися до віддаленого від центру столиці Влахернського палацу.

Але одна справа – битися з ворогами, а зовсім інша – із власними почуттями (або ж хіттю, кожний тут може вирішити сам). Вже невдовзі Никифор не лише повернув вдовицю до свого обійстя, а й одружився на ній. Чи то вона його одружила – такої версії тепер дотримувалися константинопольці.

Між іншим, саме після цього патріарх і зненавидів Феофано, бо був категорично проти шлюбу, адже Никифор був хресним батьком її дітей, і з точки зору християнських канонів це було навіть гірше за "кровозмішування".

А невдовзі погіршилися й відносини імператриці з новим чоловіком. Чи може звичка таки стала другою натурою. Чи заграли гормони… Тим більше, що Никифор, хоч і кохав та обсипав дружину подарунками, все ж вважав за потрібне й керувати державою, та воювати - вороги ж нікуди не поділися.

Роман, навіть не відволікаючись на ці "дурниці", програв темпераменту Феофано. А тут… Одним словом, в імператриці з'явився новий коханець. І ним став небіж Никифора Іоанн. Так-так, той самий Цимісхій.

Щоправда, вже відпрацьований сценарій саме на Цимісхії дав збій. Може він би й хотів одружитися на коханці (хоча і в цьому впевненості немає), але патріарх не просто заперечував – він його поставив перед вибором між короною і покаранням коханки. І Іоанн обрав престол.

Хоча, можливо, Феофано, навіть пощастило. Всіх інших співучасників вбивства стратили, а її лише вислали до острова Антигони в Мармуровому морі.

Щоправда звідти вона швидко втекла та з'явилася в столиці. Сподіваючись вплинути на Іоанна при зустрічі. Навіть тоді, коли паракімонен Василь Лакапін (між іншим, брат її першої свекрухи Єлени) оголосив їй про наказ відіслати її на цей раз подалі – до монастиря у Вірменії – Феофано продовжувала наполягати на аудієнції. І таки домоглася її.

Але марно. ЇЇ чари вже не діяли. У відчаї вона облаяла Іоанна, а на Василя кинулася з кулаками... проте це був вже радше жест безсилля.

Дозволили повернутися до Константинополя імператриці лише через кілька років, вже хворою на сухоти. А сам Цимісхій невдовзі помер. Від отрути. Цього разу Феофано точно була ні при чому. Бо сталося це на окраїни імперії. І більшість була впевнена, що за отруєнням стоїть… Василь Лакапін.

І ось тут виникає питання. А чому не згадати, що цей підступний отруйник увесь той час, коли Феофано нібито інтригувала і усувала конкурентів, був десь поруч? Не завжди на високих посадах, звісно, іноді й в опалі – але все одно недалеко.

Політиком він був досвідченим, досвідченішим за "фатальну спартанку", хоча б тому, що почав інтригувати ще до того як Роман зайшов до шинку батька Анастасії, а закінчив, мабуть, вже після її смерті.

Тож досить уважніше придивитися до того, як той чи інший поворот подій впливав на позиції Лакапіна при дворі, перед тим, як впевнено стверджувати, що в нього нібито було "стовідсоткове алібі". Як у випадку вбивств, приписуваних Феофано. Так і щодо чуток про принцесу, а потім імператрицю, які так наполегливо поширювали в столиці.

Може не там шукали? І врода та жага влади "інтриганки-простолюдинки" та інші подробиці, гідні бульварного роману, були лише зручним способом відволікти увагу публіки?