Нсаманкоу: втратити голову від зарозумілості
21 січня 1824 року військо африканської держави Ашанті вперше в історії зійшлося у прямому бою з британцями – під Нсаманкоу на березі річки Пра. Битва була запеклою і завершилася повною перемогою ашантійців.
21 січня 1824 року військо африканської держави Ашанті вперше в історії зійшлося у прямому бою з британцями – під Нсаманкоу на березі річки Пра. Битва була запеклою і завершилася повною перемогою ашантійців.
Більшість вояків експедиційного загону колонізаторів загинули. Їхній командувач Чарльз Маккарті за офіційною версією вкоротив собі віку, зрозумівши, що потрапить до рук ворога. За переказами, з його черепа переможці зробили келих.
Подібний сюжет щоправда, відомий ще з часів Давньої Греції, а українцям він відомий за літописною легендою про печенізького хана Курю, що так сам вчинив із загиблим від його руки Святославом Хоробрим.
Тож і розповідь про "посмертні поневіряння" черепа Маккарті можна було вважати байкою. Але він і справді зберігся. Й таки був розпиляний навпіл.
Про те, що голову британського командувача зберігали як трофей в столиці Ашанті – Кумасі - розповів згодом і секретар Маккарті, Джон Вільямс. Йому, на відміну від шефа, пощастило вижити – Вільямс потрапив у полон, і його навіть утримували в тому самому приміщенні, де знаходилася голова.
Так завершилася найперша спроба британців - як кажуть, з наскоку - захопити внутрішні області африканської країни, яку тоді називали Золотим Берегом – він і справді був відомий покладами золота.
Щоправда, головним місцевим "експортним товаром" ще з XV століття були раби. Невільників європейцям – спочатку португальцям, а потім голландцям, данцям, бранденбуржцям і зрештою британцям - місцеві володарі та племінні ватажки постачали самі. Тож прибульцям цілком вистачало кількох фортець на узбережжі чи острівцях біля нього.
Держава Ашанті виникла вглибині континенту – спочатку як конфедерація князівств, незадоволених гегемонією іншого державного утворення – Денкіри (звідси, власне, й її назва, яку зазвичай перекладають як "заради війни"). Очолили об'єднання володарі Кумасі, символом влади яких став "золотий трон" (який у європейській літературі часто іменують "золотим табуретом").
На межі XVІ-XVII сторіч, за правління Осея Кофі Туту, Денкіра була розгромлена і на гегемона перетворилася вже сама Ашанті. А часом найвищого піднесення держави стало правління Осея Туту Кваме, який здобув владу у 1804 році.
Він не лише поновив контроль Ашанті над васальними територіями і здобув перемоги над сусідами – зокрема й над британськими союзниками з народу фанті. Але й реформував державне управління, зробивши своєю опорою служилу знать (на противагу спадковій аристократії) та чиновників, значну частину яких складали мусульмани з земель на півночі.
Повноважні представники володаря були спрямовані і до європейських володінь на узбережжі. Це було аж ніяк не зайвим. Хоча б тому, що до них тікали "опозиціонери", незадоволені правлінням Осея Туту Кваме. Переслідуючи їх, одну з британських факторій ашантійці навіть взяли в облогу та спалили – пояснивши, втім, свої дії тим, що іншого способу впіймати та покарати втікачів у них не було.
В 1817 році Кумасі відвідав британський мандрівник Томас Бовдіч - і був приголомений побаченим. Написаний ним звіт – відомий як "Місія в Ашанті" - став справжньою сенсацією, адже спростовувала стереотипні уявлення європейців про "варварські звичаї" та "одвічну відсталість" африканців.
Урядовців розповіді Бовдіча, радше дратували. Адже після перемоги над Наполеоном, Сполучене Королівство остаточно утвердилося в статусі провідної колоніальної держави світу. І в Лондоні вирішили, що "час" просуватися вглиб африканського континенту.
Про наміри недвозначно свідчило офіційне створення в 1821 році колонії Золотий Берег. Приводи для вторгнення, звісно, підшукали "шляхетні" - захист фанті – британських союзників, як не крути, та боротьба… з работоргівлею (саме так, в 1807 році, після кількох століть гендлярства невільниками, в Британії її оголосили поза законом).
От тільке зневажливе ставлення до звіту Бовдіча, а відтак – і до самих тубільців – врешті-решт коштувало Макарті голови. В буквальному сенсі. Саме такою виявилася в його випадку ціна самовпевненості та недооцінки суперника.
До того ж керівник військової експедиції непередбачливо розділив своє військо (до якого долучилися і союзники фанті) на кілька загонів. А коли на чолі авангарда опинився перед цілою армією Ашанті, яка нараховувавла до десяти тисяч бійців, вирішив її розігнати… гімном "Боже, храни Короля".
Ашантійці у відповідь забили в барабани і кинулися в атаку – просто через річку, не рахуючись із жертвами. Британський вогонь і справді був шквальним – поки… не закінчилися набої. Бо виявилося, що й їх взяли з собою обмаль – до того ж в трьох з чотирьох ящиків, що загін ніс із собою, замість набоїв були макарони.
До того ж виявилося, що постріли налякали не так супротивника, як союзників, що від шуму просто розбіглися. І британці опинилися на одинці з ворогом, що переважав їх мало не в сотню разів. Відбитися від нього самими лише багнетами було нереально.
Втім, відсвяткувати як слід тріумф під Нсаманкоу Осею Туту Кваме не судилося. Бо він того ж дня помер – у своїй столиці Кумасі. Його наступник Осей Яв Якото спробував розвинути успіх та навіть атакував прибережні укріплення європейців. Проте без помітних результатів.
Натомість колонізатори зібралися з силами і, об'єднавшись з африканськими союзниками, вже за два роки взяли реванш під Додовою. В 1831 році між сторонами був укладений мир – кордоном була визнана вже згадана річка Пра, на березі якої й загинув Маккарті.
Британці, звісно, від своїх намірів не відмовилися. Щонайменше п'ять воєн з Ашанті врешті-решт завершилися загальною їхньою перемогою та приєднанням володінь цієї держави до британської імперії.
Однак сталося це лише в 1900-ому, через 76 років після поразки під Нсаманкоу. І протрималася влада колонізаторів над землями Ашанті і того менше – в 1957-му увесь Золотий берег став незалежною державою Гана.
