Ідеальний шлюб із розрахунку. Невикористаний привід для німецько-британського порозуміння
Взимку 1858 року відбулося весілля, яке можна назвати "зразковим". Не в сенсі досконалості, а завдяки поширеній думці, що саме за його зразком надалі влаштовували - та й влаштовують досі - шлюбні церемонії по всьому світу. Саме після нього, зокрема, набули популярності одразу дві мелодії, які зараз, власне, і асоціюються з весіллям – вагнерівський "Весільний хор" (його виконали на початку церемонії) та мендельсонівський "Марш" (він пролунав у фіналі).
Взимку 1858 року відбулося весілля, яке можна назвати "зразковим". Не в сенсі досконалості (для неї, як відомо, меж немає), а завдяки поширеній думці, що саме за його зразком надалі влаштовували - та й влаштовують досі - шлюбні церемонії по всьому світу.
Саме після нього, зокрема, набули популярності одразу дві мелодії, які зараз, власне, і асоціюються з весіллям – вагнерівський "Весільний хор" (його виконали на початку церемонії) та мендельсонівський "Марш" (він пролунав у фіналі).
Обидві вони належать німецьким композиторам, хоча саме весілля відбувалося в Лондоні. І це також символічно – адже йшлося про шлюб прусського принца Фрідріха Гогенцоллерна з британською принцесою Вікторією Саксен-Кобурзькою і Готською.
Треба відзначити, що в нареченого був не лише чудовий музичний смак, а й неабияке почуття гумору. Він мав знати, що Фелікс Мендельсон свій "Марш" написав хоч і на прохання тодішнього прусського короля Фрідріха Вільгельма IV (дядька принца, з яким в нього були дуже теплі стосунки), але для спектаклю за шексперівським "Сном ліньої ночі" - до того ж сцени, в якій королева фей закохується у ткача з головою віслюка.
Асоціації, погодьтеся, могли виникнути більше ніж двозначні (зрештою, в новій родині, як кажуть, "королевою" і справді була дружина). Але принц, схоже, цим не дуже переймався. До того ж, він і справді кохав Вікторію. І ці почуття були взаємними.
З іншого боку, вибір нареченої Фрідріхом був не лише романтичним, а й політичним. Як, зрештою, й шлюб його власного батька – той був закоханий в литовську княжну Елізу Радзивілл, а одружився на саксонській принцесі Августі. І саме Августа зробила все, щоб син одружився на британці.
Породичатися з прусським королівським домом сподівалася й родина британської королеви Вікторії, особливо її чоловік Альберт (який сам був німецьким князем). Зацікавленість у такому шлюбі демонстрував навіть бельгійський король Леопольд – родич Альберта.
Одним словом – не весілля, а справжня "змова англосаксів" (в буквальному сенсі - враховуючи саксонське коріння Августи, Альберта та Леопольда). Звісно "спрямована проти Росії" - а як інакше "в них" може бути? Дядько Фрідріха, між іншим, пропонував йому шукати наречену саме з Романових – але "змовники" виявилися сильнішими.
Втім, Фрідріх і до знайомства з Вікторією був англофілом. А за політичними поглядами - прихильником конституційної монархії за британським зразком (можна згадати, зрештою, що й вчився він в Боннському університеті, тому самому, студентами якого, окрім вже згаданого принца Альберта, були Генріх Гейне та Карл Маркс.) Тож шлюб лише додав цим його симпатіям так би мовити "інституційної ґрунтовності". І перетворив принца на "надію усіх німецьких лібералів".
Батько Фрідріха – Вільгельм I – лібералів, навпаки, недолюблював. І після свого сходження на престол в 1861 року розпочав з ними боротьбу. Саме на противагу їм він зрештою призначив канцлером Отто фон Бісмарка – колишнього посла в Петербурзі, прихильника "партнерства" з Росією, переконаного в тому, що Німеччину треба об'єднувати "залізом і кров'ю", а "ігри в конституціоналізм" цьому лише заважають.
Принц намагався заперечувати і говорити про перевагу насамперед "моральних завоювань", але лише посварився із батьком. Який врешті-решт просто заборонив сину займатися політикою. І Фрідріх… погодився.
Попри увесь свій лібералізм, Фрідріх вважав себе насамперед "солдатом". І воював в усіх війнах, влаштованих таким нелюбим йому канцлером. Воював гідно, хоча зізнавався, що війну не любить, а шляхетним ставленням принца до переможених захоплювалися навіть супротивники Пруссії.
Не маючи змоги впливати на державні справи, принц опікувався громадськими і культурними проектами, зокрема, розбудовою берлінських музеїв (нинішній Музей Боде певний час носив його ім'я, бо основу його колекції зібрав саме Фрідріх).
Чи не єдиний випадок, коли вони з дружиною – що теж характерно – все ж вдалися до політичного демаршу, стався аж у 1880 році, коли у відповідь на антисемітську кампанію Фрідріх і Вікторія демонстративно (принц був у строї фельдмаршала) відвідали службу у берлінській синагозі. "Ми соромимося ганьблення євреїв" - публічно заявив спадкоємець престолу. І це справді мало значення.
За виступи проти дискримінації та заклики поважати громадянські свободи Фрідріху особисто подякувала його теща – королева Вікторія. Принц все життя підтримував приязні стосунки з британським двором і залишався прихильником якщо не союзу (про що в Лондоні і справді багато хто мріяв), то принаймні мирного співіснування європейських держав. От тільки для того, щоб побачити в цьому "підступний план англосаксів", треба мати і справді велику фантазію.
З іншого боку, часто кажуть, що в разі, якби Німеччина і справді пішла шляхом, прихильником якого був Фрідріх, то й сама вона, і Європа в цілому могли уникнути багатьох потрясінь наступного сторіччя. Можливо навіть першої, а відтак і другої світової війни.
Однак політичний курс країни подовжував визначати його батько Вільгельм I. І саме на модель поведінки діда орієнтувався старший син Фрідріха – майбутній Вільгельм II, якого намагався протиставити принцу все той же невгамовний Бісмарк.
Самому ж Фрідріху шанс зійти на престол випав лише тоді, коли він вже був безнадійно хворим на рак – далася взнаки його пристрасть до куріння. Він був кайзером лише 99 днів. Реалізувати за цей час щось і справді масштабне (тим більше настільки масштабне, щоб виправдати підозри, що таким від самого початку був план, першим пунктом якого було весілля 1858 року) було вже неможливо.
А зі смертю Фрідріха й сходженням на престол Вільгельма II історія стрімко рушила зовсім в інший бік. Під супровід зовсім інших вагнерівських мелодій.
Час виявився безжальним не лише до "кайзера-романтика", а й до його найбільшого опонента і здавалося найбільшого хитруна тогочасної Німеччини Бісмарка. Така несхожа між собою обережність обох виявилася "зайвою" на шляху до катастрофи.
