Іван Мазепа. Не так тії вороги...
Гетьманування Івана Мазепи було отруєне "теплими" стосунками з анархічною Запорозькою Січчю, з популярним серед січовиків фастівським полковником Семеном Палієм – цими живими втіленнями "Духу Одвічної Стихії". А ще - з власною старшиною. Точніше, з тими, хто в часи позбавлення булави Івана Самойловича висунув його, тоді ще мало кому відомого генерального осавула, на гетьмана, сподіваючись зробити його маріонеткою в своїх руках. Однак гетьман успішно усунув усіх конкурентів.
"Зведення рахунків" із Січчю
У Мазепи, зрештою, не було причин любити Січ – він до кінця життя добре пам'ятав усі "принади" запорозького полону, де йому довелося побувати в 1674 році; приковування до гармати – лише одна з них.
Коли Мазепа вже дістався гетьманської булави, січовики одним з приводів до своїх заворушень називали надужиття мазепинської старшини щодо простолюду. Не варто однак перебільшувати їхнє "народолюбство" – воно видається лише одним із приводів для збереження свавільної окремішності від Гетьманщини.
Але найголовніше в даному випадку те, що запорожці намагалися втручатися в питання, котрі взагалі були поза межами їхньої компетенції. Наприклад, вони звинувачували Мазепу в роздачі маєтностей старшині, хоча це було беззаперечною гетьманською прерогативою.
Дедалі більше Запоріжжя "відбивалося від рук" – самостійно шукало собі протекторів, вело переговори то з Річчю Посполитою, то з Кримом. Причому з кримчаками укладалися під присягою мирні договори, які залишали Україну беззахисною перед татарськими нападами – "бусурманські" чамбули доходили аж до Київщини й Полісся.
І при всьому цьому Січ продовжувала перебувати на утриманні з гетьманського скарбу! Непогано прилаштувалися, чи не так?
Саме в Запорозькій Січі шукали і знаходили собі підтримку представники опозиційної гетьманові старшини, які були невдоволені Мазепою і писали на нього доноси.
У відповідь на самовільні зносини січовиків з Кримом і Варшавою гетьман неодноразово вдавався до каральних акцій. То будував Новобогородицьку фортецю на Самарі й замок Кам'яний Затон для контролю за переміщеннями січовиків, то блокував підвезення продовольства, то наказував гетьманським старшинам не пускати козаків з Січі в міста.
Згодом гетьманові випала ще одна нагода показати запорожцям свою силу і владу – причому не без підтримки Москви.
Влітку 1701 року запорожці пограбували турецьких купців, які йшли зі Стамбулу до Батурина. Туреччина зажадала розслідування інциденту, покарання винних і повернення відібраних товарів. Зацікавлений у цьому був і Іван Мазепа, оскільки справа стосувалася торговельних відносин Гетьманщини з Туреччиною.
Попередні допити, проведені гетьманом, нічого не дали. Тоді за узгодженням із Мазепою на початку 1702 року в Москві були заарештовані запорожці, які приїхали за щорічною платнею для низового товариства. Січовикам був запропонований вибір: або повернути награбоване, або посланці будуть страчені в присутності султанського представника, а платня для січовиків віддана пограбованим як компенсація.
Зійшлися на тому, що коштом платні для низовиків, а також частково з власної кишені Мазепа заплатив представникові султана, аби пом'якшити справу. Більшість товарів було повернуто пограбованим купцям.
Спроби запорожців підняти бунт у відповідь були припинені Мазепою досить жорстко. Частина з них потрапила на будівництво Санкт-Петербургу, щойно закладеного царем Петром І (1672-1725).
Так що коли ми чуємо розхожу, хоча й правдиву фразу, що столиця імператорської Росії побудована на козацьких кістках, не варто забувати, як і за що ті кістки (принаймні частина з них) туди потрапили. Так запорожці розплатилися за свавільства деяких своїх "гарячих голів", ласих на чуже добро.
Наступного року деякі запорожці, які були на фронтах Північної війни, почали під впливом вістей з України переходити на бік шведів. Відповідь не забарилася: перебіжчиків і дезертирів кинули на будівництво каналу на Ладозі. Теж з санкції гетьмана Мазепи. За даними, що їх наводить історик Ярослав Грицак, втрати козаків на цих напрямках сягали в межах 50-70%.
Серед січовиків на той момент всерйоз розглядалася ідея спільного з татарами "відплатного" походу на Гетьманщину. Кошовим тоді був Кость Гордієнко (?-1733), який змінив на цій посаді Герасима Крису (? - після 1712), затриманого тоді в Москві – саме Крису збиралися стратити заради сатисфакції турецькому султану. Справа однак обмежилася галасом на загальній раді, після чого запорожці розійшлися з Січі на промисли.
До "відплатного" походу не дійшло, але запорожці не зупинялися перед дрібними пакостями. Наприклад, почали відверто шкодити встановленню кордонів з Туреччиною під приводом можливої шкоди для своїх промислів. Причому вони кілька разів змінювали свою думку, де має проходити кордон. Царські й гетьманські посланці, які приїздили на Січ із цього питання, зазнавали погроз і побоїв. Знову почалися розбійні напади на іноземних купців.
Лише навесні 1707 року один з Мазепиних полковників розгромив розбійні ватаги запорожців і захопив живцем одного з їхніх отаманів, Лебедина – якраз того самого, що пограбував стамбульських купців.
І все ж напружені стосунки з запорожцями зберігалися весь час гетьманування Мазепи, а той до останнього моменту не полишав планів фізичного усунення Костя Гордієнка – доки доля не звела їх разом у вимушеному союзі проти Петра І на боці короля шведського Карла ХІІ (1682-1718).
Мазепа і Палій
По інший бік "барикад" опинився правобережний фастівський полковник Семен Палій. Його, вже старого, навіть витягли із заслання з Сибіру й доставили на поле Полтавської битви. Причому Палій навіть не брав у ній участі, а просто перебував там на правах "весільного генерала".
До цього Палій, анархічний лідер правобережного козацтва, вважався "другим Хмельницьким", втіленням оборонця давніх козацьких вольностей. Радше однак, якщо проводити паралелі з пізнішим часом, він скидався на "батька" Махна. Так чи інакше, але "вольностей" там було навіть через край – бандитські напади на шляхту й купців стали звичною справою.
Мазепа попервах протегував Палія перед царем, водночас використовував його особисті амбіції для залучення запорожців до участі у військових походах на Кизикермен і Очаків. Полковник хоча й перетворився в такий спосіб на сліпе знаряддя в гетьманських руках, однак здобута військова слава принесла йому шалену популярність.
Але з часом гетьман відчув у Палієві конкурента, сваволя котрого дедалі зростала прямо пропорційно його популярності й амбіціям. Тому Мазепа, без жодних вагань заарештував Палія й домігся для нього заслання до Сибіру. Зрештою, фастівський полковник був з певного часу так само невигідний і московитам, оскільки зближувався з князями Любомирськими – одними з лідерів вороже налаштованої проти Московії "шведської партії" в Речі Посполитій,.
В наш час Семен Палій в Україні сприймається так само, як Мазепа – в образі національного героя. А між тим понад триста років тому арешт Палія був сприйнятий міщанами і шляхтою схвально і з полегшенням – "художества" фастівського полковника і його гультяйства встигли тамтешнім обивателям більш ніж обриднути. На Правобережжя нарешті повернувся спокій. Шляхта Київського воєводства, сповнена вдячності українському гетьману за наведення ладу, почала повертатися до своїх маєтків.
Владу Мазепи визнали навіть зять і племінник Палія. Лояльність останнього гетьман забезпечив земельними наданнями на Правобережжі. Нейтралізуючи свого небезпечного суперника, Іван Мазепа водночас наповнював реальним змістом свій титул гетьмана "обох берегів Дніпра"...
Гетьманська "велика чистка"
Не легше було і з власним оточенням. Передусім із тими, хто свого часу змусив Івана Мазепу підписати в 1687 році донос на гетьмана Івана Самойловича.
Те, що Мазепа не був ініціатором доносу, доводить історик Тетяна Таїрова-Яковлева. Вона, зокрема, звертає увагу на те, що його підпис у цьому документі стоїть лише четвертим; крім того, його посада на той момент (генеральний осавул) не сприяла самостійному прийняттю рішень або навпаки, утриманню від якихось дій.
Однак, діставшись гетьманської булави, Мазепа нажив собі ворогів у особі тих же самих старшин, з ким свого часу посварився або яких усунув від влади Іван Самойлович (що й підштовхнуло їх до написання доносу на Мазепиного попередника).
Серед них були, зокрема, впливовий полтавський полковник Федір Жученко (?-1709) і його зяті – свавільний полковник Іван Іскра (?-1708) й пожадливий до влади генеральний суддя Василь Кочубей (бл. 1640-1708) (в майбутньому – автори доносу Петру І на Мазепу); неграмотний, зате амбітний переяславський полковник Дмитрашка Раца (Райча) (?-1705), який і сам бачив себе гетьманом; київський полковник Костянтин Солонина (?-1696) та інші.
Слід також згадати родичів скинутого гетьмана Самойловича – його племінника і зятя, котрі очевидно вважали Мазепу ініціатором повалення їхнього дядька й тестя з гетьманства.
Іван Мазепа незабаром використав усю свою владу і приязні на той час стосунки з царем Петром І, аби позбутися своїх конкурентів. З полковницьких урядів були усунуті Дмитрашка Райча, племінник Самойловича Михайло Галицький (?-?), свояк колишнього гетьмана Леонтій Полуботок (до 1635 – 1695) – батько майбутнього гетьмана Павла Полуботка (бл. 1660 – 1724); вже згаданий Іван Іскра – очевидно, за самовільні зносини з кримськими татарами.
Один з ініціаторів доносу на Самойловича, генеральний суддя Михайло Вуяхевич (1625-1697), пішов сам: у 1690 році приймає духовний сан, а згодом стає архімандритом Києво-Печерської лаври.
Прагнучи не допустити міжкланової боротьби, Іван Мазепа вдавався і до мирних засобів урегулювання стосунків. Наприклад, у 1698 році одружив свого племінника, ніжинського полковника Івана Обидовського (1676-1701), з донькою Василя Кочубея – Ганною, через два роки призначив Кочубея генеральним суддею, а сам став хрещеним батьком іншої Кочубеєвої доньки – славнозвісної Мотрони (1688-1736).
Все це однак не завадило Кочубеєві разом із зміщеним полковником Іскрою написати донос на Мазепу – той самий, завдяки якому до нас надійшла одна з дум, написана українським гетьманом.
Доносу тому, як відомо, не дав хід цар Петро. А Кочубей з Іскрою, як повідомляє надгробний напис на чавунній плиті їхньої спільної могили в Києво-Печерській лаврі, були "посічені серед обозу войскового"…
