Мандрівний претендент. Здобути корону… і відмовитися від неї
У лютому 1639 року за наказом першого міністра та кардинала Франції Армана Рішельє був заарештований та ув'язнений в цитаделі Сістерона у Провансі Ян Казимир Ваза – молодший брат тодішнього короля Речі Посполитої Владислава IV. На французькій території той опинився майже випадково – бо насправді плив з Генуї до Іспанії, але корабель змушений був зупинитися спочатку в Тулоні, а потім в Марселі, де Вазу, власне, і взяли під варту.
У лютому 1639 року за наказом першого міністра та кардинала Франції Армана Рішельє був заарештований та ув'язнений в цитаделі Сістерона у Провансі Ян Казимир Ваза – молодший брат тодішнього короля Речі Посполитої Владислава IV. На французькій території той опинився майже випадково – бо насправді плив з Генуї до Іспанії, але корабель змушений був зупинитися спочатку в Тулоні, а потім в Марселі, де Вазу, власне, і взяли під варту.
За офіційною версією Рішельє запідозрив його в шпигунстві. В цей час йшла Тридцятирічна війна, в якій Ян Казимир навіть встиг взяти участь на боці супротивників Франції – австрійських Габсбургів. Можливо тому він мандрував інкогніто, нібито супроводжуючи польського посла до Мадрида. Проте це, зрештою, лише зміцнювало підозри на його адресу.
Однак і підозри насправді могли бути лише приводом. А насправді кардинал прагнув зруйнувати комбінацію, за якою "мандрівник" мав стати… віце-королем Португалії. Віце – бо тоді ще існувала Іберійська унія, і країна формально залишалася під владою іспанського володаря Філіпа IV. Він, власне, і запропонував Яну Казимиру новий титул та посаду (бо віце-король фактично був його намісником).
Не від хорошого, між іншим, життя. Тодішня віце-королева Маргарита Савойська ніяк не могла впоратися із заворушеннями у ввіреній їй країні. Заворушеннями, які підтримував (якщо не інспірував) Рішельє. Ось тому французькому кардиналу йому поява в Лісабоні нового намісника, до того ж з військовим досвідом, була аж ніяк не потрібна.
Власне, поки Ян Казимир сидів у Сістероні, підготовку загального повстання квапливо доводили до фіналу. І звільнили бранця саме тоді, коли справу було зроблено – вже 1 грудня 1640 року Португалія проголосила незалежність.
Поза цим контекстом все виглядало абсолютно незрозумілим. Адже, коли з проханням про звільнення до Рішельє зверталися влада Генуї, Венеції та Англії, навіть папа римський, він чомусь залишався непохитним. А як тільки приїхав смоленський воєвода – серце кардинала одразу розтануло…
Опинившись на свободі, колишній бранець, звісно, ні до якої Португалії вже не поїхав. А попрямував… до Парижа. Де був прийнятий самим королем Людовіком XIII. Якось нелогічно, якщо він і справді був шпигуном. Та й після цього досить вільно мандрував рештою Європи, не остарігаючись нових арештів.
Що ж до втраченої можливості – то Яну Казимиру було не звикати. Якщо б існувало змагання за звання "вічного претендента", він цілком міг би претендувати на перші місця. Бо залишився без корони вже в дворічному віці – коли його мати домагалася його обрання… на московський престол. Тоді його обійшов старший брат Владислав (а не деякий час – і батько, чинний тоді король Речі Посполитої Сигізмунд III).
В 1626 році коронний канцлер Анджей Липський запропонував зробити вже повнолітнього Яна Казимира спадкоємцем польського та литовського престолу – але шляхта віддала перевагу знову таки Владиславу. Як не крути, він був старшим і популярнішим, а молодший брат недолюблював ані бунтівливих королівських васалів, ані Польщу загалом.
Втім, самого Владислава щось все таки муляло. І ставши королем, він спробував здобути для брата якусь іншу корону. Першим варіантом була курляндська – але шляхта і цього разу виступила проти. Потім виникла ідея з якомось німецьким князівством. І зрештою – той самий "португальский варіант".
Отримавши облизня вп'яте, Ян Казимир вирішив спробувати зробити духовну кар'єру (і справді - якщо Рішельє став кардиналом, то чому і йому не спробувати?). Приєднався до ордену єзуїтів і через три роки – так би мовити "екстерном" отримав таки кардинальську шапку…
І ось тут фортуна йому нарешті йому підморгнула. Адже несподівано помер офіційний спадкоємець польського престолу, єдиний син Владислава IV. А потім і він сам.
Так Ян Казимир став таки на чолі Речі Посполитої. Не без підтримки, до речі, з боку Богдана Хмельницького, який вже підняв козацьке постання, але ще не порвав остаточно з "річпосполитським" світоглядом.
Проте ця, реальна, корона – на відміну від віртуальних курляндської чи навіть португальської – виявилася для "вічного претендента" надто важкою. Бо довелося битися за владу не лише з українськими козаками, а й з московським царем, трансильванським князем та шведським королем (хоча титулярним королем Швеції називав себе і сам Ян Казимир, цілком собі законний представник династії Ваза).
На певний час він навіть залишив країну – подейкували, що повернутися його мало не змусила дружина, Луїза Марія Гонзага, жінка справді дуже владна (варто нагадати, що її першим чоловіком був… Владислав IV).
Проте навіть після звільнення Речі Посполитої від Потопу, Ян Казимир не почував себе на престолі комфортно. Він так і не полюбив Польщу. Вчергове розсварився із шляхтою і навіть зазнав поразки у війні з власними підданими. Тож коли не стало дружини, він, поміркувавши, від корони відмовився. Ставши останнім представником династії Ваза на польському престолі.
Звільнившись, нарешті, від тягаря влади, відставний монарх поїхав… до Франції. Ні, не до Сістерона. До Невера – керувати місцевим аббатством Святого Мартина.
