Сторіччя Галини Коханської

Галина Коханська

Народилася 1 березня 1926 року в селі Островки на Володимирщині. Cтарший брат Іван Коханський на псевдо "Денис" у 30-х роках був повітовим комендантом Української Військової Організації, яку очолював комбатант Українських січових стрільців Євген Коновалець. Він став виховником і прикладом для Галини. Батька Галини Степана Коханського 23 червня 1941 року розстріляли разом з іншими в'язнями у Луцькій тюрмі НКВС.

Під час нацистської окупації сім'я Коханських жила у скруті, тож 16-річна Галина пішла працювати секретаркою директора хлібопекарні. Друзі її брата Івана були бандерівцями-підпільниками. Ще 15-річною Галина виконувала окремі їхні доручення. На Великдень 1942 року її запросили до участі у боротьбі й вона пройшла 10-денний вишкіл у селі Мокрець Турійського району.

Г. Коханська невдовзі розбудувала жіночу сітку ОУН і передала керівництво іншій районовій – Галині Турчаківні на псевдо "Лада". Далі займалася юнацтвом ОУН, бо й за віком до них підходила.

Дівчина втаємничила у свою роботу маму і та також допомагала підпільникам, чим могла. У травні 1943 року Галина Коханська виконувала завдання референта СБ (служби безпеки) ОУН Панаса Ковальчука ("Залісного") у Володимир-Волинську, пов'язані з розвідкою. Вони стосувалися насамперед особового складу поліції, їхнього озброєння, кількості, озброєння німецького гарнізону та жандармів, дислокації, характеристики осіб, які працювали в німецьких установах і т. п.

У липні Галина Коханська стала головною розвідницею на базі УПА "Січ", а згодом у СБ Ковельського окружного проводу ОУН. Її мати Тетяна Коханська і сестра Олена на повстанській базі опікувалися всією мережею шпиталів УПА. У зв'язку із потребою для підпілля нових кадрів, Галина готувала районних розвідниць. Після її навчання, жінки збирали для ОУН і УПА важливу інформацію. Пильну увагу приділяли залізницям, дорогам, приміщенням та укріпленням, де знаходились німецькі гарнізони, їх чисельності, озброєнню...

Складали плани приміщень, де вони розташовані. У них вказувалося з чого побудовані приміщення, товщина стін, кількість і розташування вікон, дверей, де і як прокладений кабель зв'язку. А головне – скрізь і всюди мусили мати своїх інформаторів, які б повідомляли номери частин, які проходять чи стоять гарнізонами, до якого роду військ належать, наявність і охорона аеродромів, напрямок і вантаж поїздів та інше.

Галина Кохавинска (на задньому плані) з подругою, 1941 рік

У липні 1944 р. Галину Коханську перевели для роботи у штаб Івана Литвинчука ("Дубового") – командира групи УПА "Завихвост". Їй не раз доводилося брати участь і в боях, тож завжди носила при собі пістолет системи "вальтер", влучно стріляла. У підпіллі використовувала псевдоніми "999", "В–2", "Біла", "Зіна", "Орися", "Соня", "Яра".

7 березня 1945 р. під час рейду з боївкою Володимира Мірчука ("Вільного") Галина із повстанцями зупинилися на ночівлю в хаті поблизу с. Лобачівка Горохівського району Волинської області. Через зрадника їх оточила оперативно-військова група Берестечківського райвідділу НКВС. Розпочався нерівний бій.

Коханська рятувала поранених у хаті. "Один молоденький повстанець, якому я робила перев'язку і напоїла, почав мене просити, щоб я сховалася, – згадувала згодом 19-річна розвідниця. – Його голос і слова й досі бринять у вухах: "Подруго, ховайтесь! З нас лише ви залишитесь живою. Я бачив сон, що всі ми їхали на санях і провалились у безодню. Тільки ви одна залишилась на березі. Ви повинні і будете жити. Ми всі загинемо!" Від цього мені стало моторошно. Я гарячково думала, що робити, який можливий вихід з цієї ситуації. До його прохання приєдналися й інші. Дехто, хто не мав при собі короткої зброї, просив у мене обшукати вбитих і передати їм пістолети, бо живими в полон не здадуться. Я виконала і це їхнє прохання, між чергами пострілів обшукуючи тих, хто лежав у сінях".

Коли бій повстанців з чекістами відкотився десь на узлісся, Галині порадили втікати. "Я спротивилася, – розповідала повстанка. – Не хотіла залишати ранених. В мені боролись два почуття: моральний обов'язок перед пораненими друзями і інстинкт самозбереження. З кухні почувся голос: "Подруго! Прощайте і тікайте!" А слідом кілька пістолетних пострілів. Кинулась до кухні і з жахом побачила, що живих уже немає. Хлопці пострілялися". Побачивши загиблого "Вільного", розвідниця встигла заховати всі документи, які були при ньому, і кинулася бігти в ліс. Її помітили і почали обстрілювати. Знепритомнівши поранена, вона на якусь мить прийшла до тями і встигла закопати у снігу під собою всі папери, що мала при собі.

За кілька годин Галина Коханська прийшла до тями. Вона була поранена в обидві ноги і у полоні. Під час розпитувань дівчина миттєво придумала легенду, що вона з Галичини, з села Оборотів. Сказала, що до них прийшли озброєні люди й наказали їх везти, бо мали добрі коні. Пожалілася, що мама хвора, братик малий, а батька німці вивезли на роботу в Німеччину. Через деякий час дівчину перевезли в лікарню в Берестечку, адже рани від розривних куль на обох ногах були дуже великі.

На допиті слідчого Галина назвалася Ярославою Бульбан. Про цю дівчину, яка втекла у Польщу, почула від жінки в селі Оборотів. Далі слідчому придумувала імена родичів і подруг. Згодом її возили на опізнання 12-ти загиблих повстанців. Дівчина не зізналася, що їх знає, натомість була вражена як вороги познущалися над убитими.

За кілька місяців, коли Слава Бульбан, як її відтоді всі називали, навчилася ходити, потрапила у в'язницю. Слідчого Єкимова, який не мав юридичної освіти, а до війни працював слюсарем, вдалося обдурити новою легендою. Отож, в обвинуваченні йшлося, що "була станичною господарчою ОУН в селі Оборотів, де працювала до 1944 р. під псевдонімом "Яра" – заготовляла продукти та одяг для УПА, потім перейшла у банду "Вільного" на посаду фельдшера".

24 серпня 1946 року в Луцьку Військовий трибунал НКВС у Волинській області засудив розвідницю до 15 років каторжних робіт у виправно-трудових таборах ГУЛАГу. 6 січня 1946 року Славу Бульбан привезли "на пересилку" міста Воркути. Там дівчина, як і всі в'язні, втратила своє ім'я та прізвище, а стала номером Ш-227. Через запухлі через минуле поранення ноги й низьку працездатність їй доручили працювати при таборі шахти № 2. Згодом земляки допомогли і Слава працювала на роздачі хліба хворим у стаціонарі – бараку для хворих в'язнів.

Галина Коханська, 1956 рік

Слава Бульбан на волю вийшла 26 серпня 1956 року. Трохи ще попрацювала на Воркуті, а в 1959 р. згодом переселилася у Луцьк до рідної тітки. Зуміла влаштуватися на роботу. Із 70-х років вона час від часу провідувала місця боїв УПА, фіксуючи, що могили її загиблих побратимів зруйновані.

У 1982 році із концтаборів звільнився член ОУН і УПА Мелетій Семенюк, який у підсумку за три ув'язнення відсидів 11 років і 8 місяців. Він товаришував із Славою Бульбан. Разом вони зібрали своє коло однодумців і у вересні 1990 року створили Братство вояків ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура. Його очолив Мелетій Семенюк, а Слава Бульбан була заступником і першою порадницею у справах. До останніх своїх днів вони відновлювали місця поховань членів ОУН і УПА у Волинській, Рівненській, Житомирській областях, на Холмщині.

Слава Бульбан брала активну участь у різних патріотичних заходах, які наближали проголошення самостійності Української держави. Вона знаходила час і можливості для спілкування з молоддю.

У вересні 1992 року пані Слава звернулася в Службу безпеки України надати їй для суду довідку про те, що її справжнє ім'я Галина Коханська для суду. 16 вересня вона повернула своє справжнє прізвище та ім'я, хоч доводилося часто знайомим пояснювати чому саме так.

Важке бойове поранення, роки в концтаборі й усе пережите підірвало її здоров'я. Із хворобою серця вона потрапила в лікарню і 6 липня 1993 року відійшла у вічність.

У 2019 році в Луцьку внаслідок декомунізації вулиця і провулок Красовського були перейменовані іменем Галини Коханської, поруч вулиця імені Романа Шухевича і вулиця Ярослава Стецька.