Індонезійський транзит: від Сукарно до Сухарто. І далі…
Віра у власну незамінність – професійна хвороба політиків. Навіть у сталих демократіях. Що вже казати про держави, що тільки-но з'явилися на світовій карті. Чи про авторитарні режими. Однак намагання будь-якою ціною затриматися при владі часто-густо стають "найнадійнішим способом" її втратити. І йдеться не лише про революції чи повстання проти знавіснілого режиму.
Віра у власну незамінність – професійна хвороба політиків. Навіть у сталих демократіях. Що вже казати про держави, що тільки-но з'явилися на світовій карті. Чи про авторитарні режими. Однак намагання будь-якою ціною затриматися при владі часто-густо стають "найнадійнішим способом" її втратити. І йдеться не лише про революції чи повстання проти знавіснілого режиму.
Першого президента Індонезії Ахмеда Сукарно усунув з посади створений ним самим Тимчасовий народний консультативний конгрес. Щоправда, з поваги до відставленого "батька-засновника" держави, йому дозволили й надалі жити в палаці Богор, хоч і під домашнім арештом.
Виконувачем обов'язків президента офіційно став генерал Хаджі Мухаммад Сухарто, якому за рік до того – так званим указом "Суперсемар" - Сукарно і без того передав усю повноту влади та право діяти від президентського імені. Менше через рік Сухарто обрали президентом (без прямого голосування). Та надалі переобирали на цю посаду ще шість разів поспіль.
Транзит влади в Індонезії таким чином відбувся у кілька етапів і без видимого спротиву попередника. Проти назвати його мирним аж ніяк не можна. Кров насправді лилася річками – в буквальному сенсі. Але здебільшого за межами будівель вищих органів влади.
В цій історії насправді немає однозначно позитивних персонажів. В біографії "батька-засновника" Сукарно були і здобуття незалежності Індонезії (на шляху до якої він встиг – під час другої світової - "поспівпрацювати" й з японською окупаційною владою), і жорстка боротьба з численними сепаратистськими рухами, часто на межі або ж навіть за межею фола, і запровадження врешті-решт системи "керованої демократії".
В 1959 році він підпорядкував собі уряд. А через рік, після того, як опозиція відмовилася підтримувати запропонований ним бюджет, - розігнав парламент, замінивши його "Радою народних представників", в якій усі рішення мали ухвалюватися одноголосно.
Так само керованим здавався і Тимчасовий народний консультативний конгрес – Сукарно, вочевидь, не здогадувався, яку роль той зіграє у його власній біографії. Як, зрештою і подумати не міг, що після проголошення його в 1963 році довічним президентом не затримається на цій посаді і чотирьох років.
Як і в багатьох інших державах, де не існувало системи стримувань і противаг, або ж вона була свідомо паралізована, в Індонезії Сукарно все залежало від першої особи та її вміння балансувати між найвпливовішими політичними силами, якими в цій державі були армія та… комуністична партія.
Остання була тісно пов'язана ще й з китайською діаспорою, тому координувала свої дії не лише з Москвою, а й з Пекіном. Натомість козирем СРСР були… молоді офіцери, які проходили вишкіл під пильним радянським наглядом.
В останні роки свого правління – на тлі економічної і соціальної кризи – маневрувати Сукарно ставало все важче. Але смаку до інтриг він втратив. І навіть спробував скористатися протистоянням у власних інтересах. Так в 1966 році виник план "чистки" армійської верхівки руками нового покоління військових.
30 вересня план ввели в дію. Офіцери президентської гвардії на чолі з підполковником Унтунгом захопили стратегічні об'єкти столиці, заарештували й вбили шістьох генералів, зокрема й головкома сухопутних сил Ахмеда Яні, та оголосили, що влада переходить до рук "Революційної ради". В її складі президента не було, але це не заважало Сукарно спілкуватися з повстанцями і навіть перебувати у захоплених ними приміщеннях.
Але повністю план "чистки" не спрацював. Не вдалося затримати міністра оборони Абдула Харіса Насутіона (замість нього стратили його адьютанта). Відмовилися підтримувати заколот і "молодші" генерали Праното та Сухарто.
Обидва були висуванцями Сукарно – Сухарто свого часу не звільнили з армії навіть після викриття його корупційних оборудок саме завдяки заступництву президента. Проте цього разу генерали, схоже, запідозрили Сукарно у подвійні грі.
Врешті-решт Сухарто оголосив себе командувачем сухопутних сил замість вбитого Яні і розпочав придушення путчу. На його вимогу Сукарно повернувся до свого палацу та передав усі збройні сили під командування хвацького генерала.
Розправа над повстанцями була демонстративно жорстокою.
Організатором путчу майже одразу була оголошена компартія, членами якої були принаймні кілька офіцерів, які брали в ньому участь. І хоча партійне керівництво почало квапливо відхрещуватися, це йому не допомогло. Комуністів негайно усунули з усіх можливих посад. А потім Індонезією покотилося справжнє цунамі погромів та вбивств.
Гинули не лише комуністи, а й ті, кого лише підозрювали у співчутті до них. А коли і тих було мало, вбивали китайців – як "потенційних комуністів". Ксенофобної ненависті до вихідців з Піднебесної серед місцевих аборигенів вистачало і поза політичним контекстом, але тут з'явився ще й "легальний" привід її виплеснути. Дісталося й не надто вже численним на той момент вихідцям з Європи та місцевим християнам – Індонезія країна переважно мусульманська (ще й найнаселеніша в ісламському світі).
Точної кількості жертв так і не було встановлено. За вельми приблизними підрахунками лише вбитих було півмільйона, ще мільйон опинився у в'язницях. 12 березня 1966 року Компартія була остаточно заборонена, але на той момент розправи вже пішли на спад – насамперед тому, що в багатьох випадках встигли репресувати усіх, до кого хоча б дотягнулися.
Показова жорстокість, схоже, справила враження і на президента. І саме цим можна пояснити його неймовірну поступливість генералам у час після погромів – до цього Сукарно чіплявся за владу руками та ногами, а тут капітулював фактично без опору.
З остаточним утвердження влади Сухарто, його попереднику почали закидати хабарництво та кумівство, але не надто гучно. І дали померти власною смертю – вже за кілька років. Можливо це була частина домовленостей про умови транзиту влади. А може вирішили його не чіпати просто "з поваги до попередніх заслуг".
Врешті-решт у корупції та просуванні "потрібних людей" новий президент швидко перевершив Сукарно. По суті вони стали фундаментом нового режиму, який цілком відкрито іменував себе "новим ладом".
Невдовзі Сухарто пішов й на певну лібералізацію економіки – але таку, яка не зачіпала корупційні схеми його оточення, та соціальну і політичну стабільність, якою президент-генерал дуже пишався. Опікувалися такими "дозволеними реформами" американські економісти, яких в Індонезії іменували "хлопцями з Берклі". І вони дали в цілому непогані результати як для такої великої і загалом не надто заможної країни.
Впав режим Сухарто, між іншим, саме внаслідок економічних негараздів, викликаних вже азійською фінансовою кризою кінця 90-х. З одного боку й сам президент на той момент досяг більш ніж поважного віку. Тож влада йому могла просто набриднути. З іншого – він і не став чіплятися за неї. Так само, як його попередник на тридцять років раніше.
