Тиранозавр з Парагваю. Альфредо Стресснер – диктатор, який залишався при владі довше за інших
У травні 1954 року владу над південноамериканською державою Парагвай захопив головнокомандувач її збройних сил Альфредо Стресснер. Генерал, який встиг відзначитися не лише у Чакській війні проти сусідньої Болівії (зокрема й у вирішальній битві при Бокероні), а й в кількох державних переворотах в самому Парагваї та протиурядовій змові... в сусідній Бразилії, де певний час перебував на стажуванні.
У травні 1954 року владу над південноамериканською державою Парагвай захопив головнокомандувач її збройних сил Альфредо Стресснер. Генерал, який встиг відзначитися не лише у Чакській війні проти сусідньої Болівії (зокрема й у вирішальній битві при Бокероні), а й в кількох державних переворотах в самому Парагваї та протиурядовій змові... в сусідній Бразилії, де певний час перебував на стажуванні.
Замість заарештованого військовими президента Федеріко Чавеса, тимчасовим очільником держави зробили керівника урядової партії "Колорадо" Томаса Перейру. Але це була не більше, аніж декорація.
Вже в липні 1954 року були похапцем проведені нові вибори. Кандидат був лише один - сам Стресснер. Він не лише переміг, а й залишався на цій посаді 35 років поспіль. У цілій Америці його рекорд згодом зміг побити лише кубинець Фідель Кастро.
Втім, на відміну від Кастро, Стресснер консолідував свій режим під антикомуністичними гаслами. І не те, щоб інші парагвайські президенти були прихильниками "марксизму-ленінізму", радше навпаки. Але попередникам (переважно постфактум) він закидав надто мляву боротьбу з "анархією". Виправдовуючи цим і свій державний переворот, і запровадження надзвичайного стану після "обрання" президентом, і постійне подовження цього стану протягом усього його правління.
В реальності, однак, головними його опонентами спочатку були співучасники перевороту 1954 року - насамперед керівник Центробанку, композитор, поет і видавець (отаке по-парагвайськи неозоре розмаїття амплуа) Епіфаніо Мендес Флейтас. Широка натура, давній друг аргентинського президента Хуана Перона, той взагалі здавався лідером набагато якравішим за похмурого Стресснера.
Ревнощі швидко переросли в недовіру, а потім в ненависть. Після того, як Перона усунули від влади на батьківщині, Мендеса Флейтаса призначили послом до Іспанії… і не впустили назад до Парагваю. Довелося йому жити у вигнанні до кінця життя.
Тим часом всередині країни Стресснер перейшов до справді масових репресій, які стали "визитівкою" його режиму. Саме за кровожерливість і прагнення необмеженої тиранічної влади диктатор і отримав у співвітизників прізвиського "Тиранозавр" (це вже згодом у ньому почали бачити натяки на архаїчність режиму або ж його тривалість – спочатку він не надто й випадав з ряду латиноамериканських диктатур).
Організатором і безпосереднім виконавцем політики терору став новий міністр внутрішніх справ Едгар Інсфран. Інсфран не лише з надзвичайною жорстокістю розгромив залишки опозиції і придушив спроби організувати антиурядовий партизанський рух, а й хизувався наданням прихистку в країні одіозним іноземцям – від вже згаданого Хуана Перона до Йозефа Менгеле (ще й натякав на можливість перебування в Парагваї Мартіна Бормана).
Стресснеру, звісно, не надто подобалося, що його режим асоціювали з нацистами. Тому, дочекавшись, коли Інфран остаточно "зачистив" політичне поле країни, він позбавився і його. Диктатурі трохи підфарбували фасад, ухвалили нову конституцію (хоч і декоративну, але куди ліберальнішу за попередню) й дозволили діяльність "нешкідливих" партій.
Але суть режиму аж ніяк не змінилася, хіба що акцент поступово змістився з репресій (які насправді стали менш демонстративними і помітними, але нікуди не зникли) на корупцію – справжній "розквіт" якої Стресснер навіть не вважав за потрібне приховувати.
Президентська родина зрештою накопичила чималі статки, оточення диктатора вголос іменували "золотим квадратом", проте сам він не відчував потреби в зайвій розкоші. Корупція для Стресснера була не так інструментом збагачення як засобом управління і підтримки лояльності державного апарату.
Особливість парагвайської клептократії полягала не лише в "безсоромності", а й у відкритому її зрощенні із організованною злочинністю, завдяки чому Парагвай набув репутації "Діснейленду для гангстерів".
Найдохіднішою "галуззю" економіки стала контрабанда, яку контролювали силовики. При цьому президент мало не вручну розподіляв між ними "потоки" - скажімо, за керівництву кінної гвардії він "віддав" нелегальне постачання алкоголю і тютюну, силам внутрішньої безпеки – перегони худоби, а кримінальній поліції - постачання наркотиків.
Але при всьому цьому Парагвай демонстрував неабияке економічне зростання – в 60-і роки ВВП збільшувався щорічно майже на п'ять відсотків, а наприкінці 70-х – на повноцінні десять. Своєрідним локомотивом економіки стали й інфраструктурні проекти, насамперед будівництво гідроелектростанції "Ітайпу" (разом з Бразилією, в якої фінансових ресурсів було побільше).
Намагаючись збудувати надійний соціальний фундамент режиму з "міцних" сільських власників, уряд почав наділяти селян землею (іноді навіть примусово) і за час правління Стресснера було створено кількасот тисяч нових господарств.
Щоправда, у 80-і темпи розвитку помітно згасли - і держава почала "проїдати" накопичені резерви.
Цікаво, однак, що саме в час найбільшого господарського піднесення відбувся справжній сплеск антиурядової активності. Тепер проти Стресснера виступали не лише його вчорашні спільники, а організації найширшого політичного спектру – від лібералів до комуністів. Одразу кілька опозиційних груп сформувалося навіть в урядовій партії "Колорадо".
Режим відповів черговою ескалацією терору. Силовики діяли "традиційними" для Парагвая методами - масовими арештами, викраденнями, тортурами, вбивствами без суду та терактами проти ватажків опозиції, які переховувалися за кордоном. Хіба що тепер в ролі "слідчого" час від часу виступав особисто Стресснер (згодом фрагменти тіл кількох людей були знайдені навіть під підлгою його власного будинку в Сьюдад-дель Есте).
З'явилися й нові мотиви в урядовій пропаганді, яка тепер "воювала" ще й з "картерокомунізмом" - новою політикою США, яка особливий акцент робила на поширенні демократії та захисті прав людини.
Відносини Стресснера із Вашингтоном і справді суттєво погіршилися, при цьому не вдалося знайти спільну мову не лише з Джиммі Картером, а й з послідовним антикомуністом Рональдом Рейганом.
Від Стресснера відверто втомилися. І в світі, і самому Парагваї. Позбавилися його на диво буденно. Переворот влаштував давній друг президента - генерал Андрес Родрігес. Незадоволений рішенням Стресснера закрити в країні усі пункти обміну валют – головне джерело доходів для генерала.
Диктатор ніби й намагався чинити опір, але недовго і не надто переконливо. Схоже, втомився і він. Залишок життя – а це без малого сімнадцять років – вже колишній президент прожив у Бразилії.
