Друга світова стала для Другої Речі Посполитої краш-тестом

Трапилася свіжа публікація польського ІПН про недопустимість порівняння АК і УПА. Мовляв, АК – це офіційні збройні сили польської підпільної держави, частина Війська Польського, яке воювало в Антигітлерівській коаліції. А УПА – незаконне збройне формування радикальних бойовиків ОУН. 

Не хотів порушувати цю тему, але з легітимністю і правонаступництвом польської підпільної держави та її військових підрозділів далеко не все гаразд.

До війни Польщею керував політичний режим "Санації" – спадкоємців Юзефа Пілсудського. Найвпливовішою особою і фактичним керівником держави був головнокомандувач Едвард Ридз-Сміглий. Президент республіки Ігнацій Мосціцький і прем'єр Феліціан Славой-Складковський – його соратники.

Після втечі польської влади за кордон у вересні 1939-го перші особи були інтерновані й не були здатні виконувати своїх обов'язків в екзилі. За конституцією президент міг одноосібно визначити наступника, що він і зробив, призначивши Болеслава Вєняву-Длогушовського з табору "Санації". Але Франція швидко здійснила де-факто рейдерське захоплення польського екзильного уряду, змусивши Мосціцького змінити рішення на користь Владислава Рачкевича.

Новий президент Рачкевич одразу призначив головою уряду і головнокомандувачем французького протеже Владислава Сікорського – ворога "Санації", що 10 років провів в еміграції у Парижі при незалежній Польщі. Додаткове перебрання Сікорським частини президентських повноважень відбулося вже у відверто позаконституційний спосіб.

Ось такі легітимність і суверенність. Але головне навіть не це.

Друга Річпосполита – це багатонаціональна держава, в якій понад 30% населення були етнічними меншинами. Ті ж українці складали до 14% населення й мали свою територію компактного проживання. Вони не стали частиною польського суспільства добровільно, й на момент початку Другої світової перебували у статусі громадян Польщі менше 20 років.

Якщо до війни меншини так-сяк були представлені в Сеймі та адміністрації, то у сформованих в екзилі урядових та представницьких структурах Польщі практично не було місця для неполяків. Питання включення бодай одного українця в уряд чи Раду Народову обговорювалося не раз, але щоразу ветувалося націоналістами.

Ще гіршою ситуація була у збройному підпіллі. Замість стати загальнонародною партизанською армією, Армія Крайова перетворилася на учасника етнічних війн з колишніми співгромадянами, передусім українцями та литовцями. Окупована Польща в своїх довоєнних кордонах нагадувала таку ж клаптикову Югославію, де серби воювали з хорватами, християни з мусульманами і так далі.

Навіть польські євреї трималися осторонь лондонських структур, надаючи перевагу власним загонам самооборони, й потерпаючи від польського антисемітизму – як у війну, так і в перші повоєнні роки.

Можна скільки завгодно звинувачувати ОУН, але чому, на думку фахівців ІПН, якась одна підпільна організація змогла нав'язати власний порядок денний міжетнічних відносин цілій державі?

Насправді польська "підпільна держава" та її екзильний уряд представляли перед Антигітлерівською коаліцією не колишню державу та її суспільство, а позбавлену державності польську етнічну націю – так само як це було ще під час Першої світової війни.

У цьому сенсі АК навряд чи була кращою за "армію без держави" – УПА. І в жодне порівняння АК не йде з сучасними Силами оборони України, де немає етнічної сегрегації та ворожнечі і гідно представлені воїни усіх національних спільнот, навіть з тимчасово окупованих територій, зокрема, кримські татари.

Біда Польщі 80 років тому була не у "злих бандерівцях". Друга світова стала для Другої Річпосполитої краш-тестом, який та провалила при першому зіткненні. Погано склеєна громадянська нація перестала існувати одразу як зник польський жандарм.

Причина такої крихкості – і в міжвоєнній політиці Варшави, і у тому, в який спосіб повернулася польська держава на історичну арену після понад століття іноземного поневолення. Ось про що варто поміркувати колегам з ІПН.