Це вже смерть університетів чи тільки кінець історії?

Вчора в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова ліквідована кафедра історії України. Історичного факультету теж, судячи з усього, більше немає. Перші пішли? Чи я щось пропустила і це не початок? Принаймні, ми в процесі, і це факт. Якщо подивитися на ситуацію в усьому південноукраїнському регіоні, побачимо багато спільного. Тотальне скорочення, звісно, передусім студентів. За ним ланцюжок, побудований за нормами і співвідношенням (не здивуюсь, якщо радянським!! Принаймні про існування такого співвідношення як 1 викладач до 12,13,14 студентів я чую все своє життя, вкорінене в радянську дійсність). Мабуть, ті норми економічно виміряні. Колись. В якомусь іншому, захмарному житті, надто далекому від реальності. Тим більше, якщо йдеться про реальність нашу. Українську. У цьому ланцюжку реальність, яка дозволяє студентів всіх факультетів посадити в одне комп'ютерне віконечко і дати їм одного на всіх викладача. Ну ж бо це ж історія України! ЇЇ і так вже вчили в школі. Всі шість попередніх років. В онлайн віконечках. Вважається, що вивчили (для порівняння регіональні відмінності у балах НМТ з історії України). А думати і аналізувати, як в університетах то колись давно робилося, про цю постійно пошматану Україну, не треба.

Цей ланцюжок тягне за собою викладачів, які мають своїм професійним зобов'язанням досліджувати історію України, формувати відповідне коло зацікавлених студентів, аспірантів, проводити наукові конференції, воркшопи, вебінари і всякі різні новомодні форми балаканини, які століттями якби не називалися, створювали… Фон чи тло? Принаймні те, що обговорювалося в стінах університетів потім виходило на вулиці міст, містечок, сіл. І тут вже точно створювало те, що ми звикли називати соціо-культурним фоном. Це були такі розбіжні хвилі, які ширилися в різні боки і звучали! Навіть тоді, коли були просто шумом. Для когось. Чи фоном, на який не варто звертати уваги, бо великим керівникам своє робити і на весь той галас уваги не звертати.

У лютому-березні 2022 р. я часто думала про те, звідки взялась така неочікувана ні для кого кількість добровольців, які навипередки побігли захищати свою вітчизну. І бачила за цим колосальну роботу колег, які невпинно, роками і десятиліттями, робили своє. Досліджували і популяризували історію України. Це вони, врешті, знайшли і спробували зрозуміти тих, чиїми іменами тепер названі наші вулиці, площі, міста. Думаю, що і в комісії з перейменувань теж часто входили ці невтомні. Не думаю, знаю. Це їхні учні, ким би не працювали, продовжували цікавитися. Історією України, бо реагували на знайоме і приємне посміхалися. Наслідки цього постійного ворушіння так відразу не осягнеш. Це було масштабно.

Інколи думала, як дивно, що всю цю безкоштовну роботу, на "голому ентузазізмі" (це такий радянський іронічний вислів) переважно робило покоління, навчене "любити Батьківщину за спасибі". Тої радянської "батьківщини" швидко не стало, а "ентузазізм" залишився. Батьківщину треба було знайти. І вони знайшли, продовживши перерваний шлях попередньої когорти професорів-істориків кінця 19 – початку 20 століття. Вона зветься зараз Україною.

Що дивувало ще більше, викладачі цих кафедр (нагадаю, що таку першу колись давно заснував М. Грушевський) знаходили учнів, які у абсолютно інший – прагматичний і меркантильний, тобто наш, час – згоджувались бути їхнім продовженням. І у новітню добу вони погоджувались не просто працювати, а віддавати більшу частину життя, без перерв на свята і відпустки, справі. Ви знаєте багато сучасних справ, які робляться заради ідеї і без грошей? О справи твої Господні!..

Отже, все. Рубати так рубати!

Звісно, можна до безкінечності наводити як приклад західні інституції, де, можливо, таких кафедр немає. Ми ж так схожі на всі ті канони! Всім! Особливо історичною долею та історичним сусідством. Тому ми маємо дивитися лише в той бік, з якого ніякої загрози не відчуваємо. І ні в якому разі ту голову не повертати! Ну бо шийні чиновницькі хребці нестабільні і перенапружені, ще зламаються.

Звісно, можна до безкінечності говорити про появу альтернативи і святе місце, яке не буває порожнім. Ой як хочеться подивитися на ту чергу, яка вишукається з пропозиціями і у пошуках грантів! Вони ж замінять системну, безперервну роботу, правда? І всі ті гранти будуть надаватися виключно заради підтримки нашої … історії казати не модно, то можливо, ідентичності? Подивіться на сайт Національного агентства із забезпечення якості освіти у тій частині, де оголошення про захист дисертацій. Візьміть лупу і спробуйте розшукати теми, присвячені історії України! І ви прозрієте. Від усього. І від тематики тих досліджень також.

Якщо проаналізувати те, що відбувається зараз в університетах, наближених до лінії бойового зіткнення, у регіоні, який за всі роки повномасштабного вторгнення так і не отримав спеціального статусу і бодай якогось розуміння з боку постійних атестацій, акредитацій, безкінечних звітів, помножених на онлайн віконечка і таблички. Все, звісно, в умовах цілодобової тривоги і відключення електроенергії як у всіх, може трохи частіше. Якщо додати то цього питання чи проблему? добровольців, яких у цьому регіоні достатньо, то… Це вже можна назвати контрреволюцією гідності чи ще почекаємо? Чи це опція на паузі із сповільненою дією завершення у цьому регіоні геополітичного проєкту під назвою "Україна"?

Думок багато. Вони емоційні сьогодні. І дуже сумні вже довго. Ми прагнемо наслідувати модель освіти, яка сьогодні переживає не просто кризу, а катастрофу. "The Death of the University Degree", "The Death of the Modern University" – таких досліджень вже сотні, мабуть. Про гуманітарні науки ще більше. І світ від того краще з кожним днем! Як і наше неухильне і вперте наслідування моделі, що помирає. Головне, свого цуратися, бо воно ж своє, а значить… що?

Один із найкращих центрів дослідження історії Українського Півдня відучора знищено. Що натомість? Порожнеча. Навіть модні Studies відсутні, і сумніваюсь, що у планах. Ми створюємо Глобальну коаліцію українських студій в найкращих університетах світу і втрачаємо їх вдома. Писати будуть про нас без нас? Така вона – українська правда. Постколоніальна. Чиєю правдою жиємо?

Світлана Каюк, доцент кафедри (соромно писати, дожилася) історії України Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Тої самої кафедри, яку колись заснував Д. Яворницький. Ще живої, але вже дуже зраненої.