Історичне значення державотворення 1941 року
85 років тому, 9 липня 1941-го, у Львові німецька служба безпеки (СД) заарештувала голову тимчасового національного уряду України – Українського державного правління Ярослава Стецька після його відмови згортати державотворчу діяльність. Ця подія ознаменувала собою початок придушення гітлерівцями започаткованого Актом 30 червня процесу відновлення Української держави.
85 років тому, 9 липня 1941 р., у Львові німецька служба безпеки (СД) заарештувала голову тимчасового національного уряду України – Українського державного правління Ярослава Стецька після його відмови згортати державотворчу діяльність. Ця подія ознаменувала собою початок придушення гітлерівцями започаткованого Актом 30 червня процесу відновлення Української держави. Проте, незважаючи на перешкоди з німецького боку, українські націоналісти продовжували державотворчу роботу, формуючи незалежні органи влади та урочисто проголошуючи самостійність в населених пунктах областей Заходу, Центру та Сходу й Півдня України.
Виконувачем обов'язків голови УДП після арешту Ярослава Стецька став його заступник в уряді Лев Ребет. Останній спробував провести ще одне засідання Українського державного правління, проте гітлерівці фактично зірвали його. Від Ярослава Стецька Лев Ребет отримав вказівки про переведення уряду в підпілля та поширення від імені УДП спеціального звернення до українців. Проте не встиг їх реалізувати. Остаточно державотворчим заходам революційної ОУН поклала край хвиля масштабних німецьких репресій у вересні-листопаді 1941 р. В чому ж історичне значення тогочасного державного будівництва та чи є воно суто символічним?
По-перше, Акт 30 червня засвідчив суб'єктність української Нації на історичній арені. Не чекаючи дозволу нацистів, ОУН під проводом Степана Бандери розпочала творити історію, змагаючи до відновлення незалежності України. Було обрано політику доконаних фактів, що мала поставити Берлін перед реальністю українського самостійного буття. ІІІ Райх трактували як ситуативних партнерів, не покладаючи на них зайвих сподівань. З цього приводу провідник польського антигітлерівського підпілля комендант Союзу збройної боротьби Стефан Ровецький зауважував, що окрім "безумовно відданої німцям" групи старшої української інтелігенції, діяла "група молодших безкомпромісних незалежників на чолі з учасником вбивства Перацького (Бандера), які розглядали співпрацю з німцями як тимчасову необхідність на шляху здобуття великої незалежної України".
Провід ОУН (р), вбачаючи у зіткненні ІІІ Райху та СРСР історичну можливість відновити українську державність, ініціював національну революцію. Українські націоналісти підняли повстання проти радянських окупантів і власними силами визволили цілі райони Заходу України та низку важливих населених пунктів. Зокрема, до приходу німців та їхніх союзників, взяли під контроль Коломию, Станіславів, Теребовлю, Долину, Берестечко та інші міста. Рішучі дії ОУН (р) стали викликом не лише для СРСР, а й для гітлерівської Німеччини, представники якої вже 30 червня 1941 р. продемонстрували негативне ставлення до українського державотворення.
Попри це, голова Українського державного правління – тимчасового національного уряду Я. Стецько продовжував державотворчу діяльність. 4 липня 1941 р. на нараді з громадськістю у Львові він наголосив, що гітлерівців варто ставити перед доконаними фактами, "не чекаючи на їх дозвіл чи згоду". Українська держава поряд з Литвою, де місцеві націоналісти із Фронту Литовських активістів на чолі з Казисом Шкірпою проголосили незалежність 23 червня 1941 р. , стали єдиними в Європі політичними організмами, що виникли без зовнішньої підтримки жодної з великодержав в умовах ІІ світової війни. Український визвольний рух продемонстрував, що є суверенною силою. Акт 30 червня заманіфестував волю нації до самостійного політичного буття, став символом безкомпромісного прагнення до національної свободи.
Варто відзначити також сильний психологічний ефект державотворення 1941 року. Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Відомий український історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти". Дружина українського правозахисника Петра Січка Стефанія Петраш писала в спогадах: "Моя мама все говорила до нас, що нічого би не хотіла, тільки б діждати та побачити Самостійну Україну. І діждала, коли 30 червня 1941 року проголосили ту самостійність. Вона тоді сказала, що можна і померти".
По-друге, Акт 30 червня та подальше українське державотворення засвідчили результативність визвольної боротьби ОУН. За 12 років протистояння переважаючим силам окупантів Організація Українських Націоналістів зуміла реалізувати свою центральну мету – здобути національну державність для українців. Державотворення 1941 р. мало не лише символічну вагу, а й цілком конкретні практичні плоди. Було створено українську владу на різних рівнях: від сільських до обласних управ та тимчасового національного уряду.
Попри арешт Я. Стецька 9 липня 1941 р., процес державотворення тривав завдяки просуванню на схід похідних груп ОУН. Підпорядковані УДП українські органи влади на регіональному рівні постали в сучасних Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Хмельницькій, Житомирській, Дніпропетровській областях, а на нижчих щаблях врядування також у Вінницькій, Київській, Черкаській, Кіровоградській, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях. Йшлося про грандіозний масштабний процес державотворення.
Сформовані українські органи влади сприяли реалізації інтересів місцевих українців, встановлюючи порядок, надаючи допомогу постраждалим від війни, налагоджуючи соціально-економічне, культурне та громадське життя. Українці вперше після поразки перших визвольних змагань відчули себе господарями на власній землі. Загалом процес українського державотворення тривав близько 2 місяців і остаточно був придушений хвилею масштабних гітлерівських репресій восени 1941 р.
По-третє, підходи до українського державотворення ОУН під проводом С. Бандери продемонстрували зрілість тогочасної національної еліти. Було враховано помилки перших визвольних змагань, коли українську державність зсередини розривала внутрішня партійна боротьба, а відсутність вчасної розбудови збройних сил призвела до катастрофи. Я. Стецько сформував склад УДП не за політичним, а за професійним принципом, керуючись концепцією національного солідаризму. Він активно залучав до співпраці вчорашніх політичних опонентів ОУН, що належали до легальних міжвоєнних партій Заходу України: правого ФНЄ, правоцентристського УНДО, лівої УСРП.
Серед 13 ресортів (міністерств) УДП лише двома – державної безпеки та закордонних справ керували члени ОУН (р). Абсолютну більшість посад в тимчасовому національному уряді зайняли безпартійні фахівці – вихідці з різних політичних середовищ. Прагнучи згуртувати самостійницькі сили навколо розбудови Української держави, Ярослав Стецько здійснював спроби залучити до співпраці опонентів з табору Андрія Мельника та очільників конкуруючих еміграційних політсил – голову Державного центру УНР в екзилі Андрія Лівицького та гетьмана Павла Скоропадського. Національний інтерес було поставлено вище вузькополітичних амбіцій. Водночас українські націоналісти розпочали активні заходи з формування війська. Уже в Акті 30 червня було згадано про творення Української національної революційної армії (УНРА), командиром якої 1 липня 1941 р. став Іван Климів.
По-четверте, без Акту 30 червня та тогочасного державотворення не було б героїчної двофронтової боротьби УПА, що дозволила українцям стати самостійною воюючою стороною в реаліях Другої світової війни. Після арешту гітлерівцями Я. Стецько та С. Бандера, незважаючи на шалений тиск, категорично відмовилися відкликати проголошення відновлення Української держави і розпускати уряд. Водночас актив ОУН (р), нехтуючи заборонами гітлерівців продовжував державотворення. Показово, що Організація українських націоналістів під проводом С. Бандери стала єдиною українською політсилою, яка 11-12 липня 1941 р. у Львові відмовилась запевнити капітана Ганса Коха в лояльності до Берліна, вимагаючи, зокрема, ясності щодо позиції ІІІ Райху стосовно майбутнього України.
ОУН (р) організовувала масові віче на підтримку УДП, які стали протестом проти німецької окупаційної політики. Зокрема, учасники акцій вимагали повернення до України заарештованих Ярослава Стецька і Степана Бандери, висловлювали незгоду щодо приєднання Галичини до Генеральної губернії ІІІ Райху, домагались створення української армії. 15 вересня 1941 р. після відмови виконати німецькі ультимативні вимоги щодо відкликання Акту 30 червня та ліквідації УДП С. Бандеру та Я. Стецька з-під домашнього арешту було відправлено до в'язниць Берліна , а згодом – до концтабору Заксенгхаузен.
ОУН (р) під тиском репресії перейшла в підпілля та почала готуватись до активного протистояння німецьким окупантам. Водночас військове будівництво літа 1941 р. в значній мірі заклало підвалини УПА в матеріальній та кадровій площині. При створенні УНРА було проведено десятки старшинських та підстаршинських шкіл, залучено до співпраці ветеранів перших визвольних змагань, зібрано значну кількість зброї та спорядження. Наприклад, офіцер армії УНР Леонід Ступницький, що був начальником штабу рівненського полку УНРА, в подальшому керуватиме штабом УПА-"Північ", а командир згаданого підрозділу імені Холодного Яру Сергій Качинський стане одним з перших організаторів повстанських підрозділів.
Показово, що український визвольний рух в своїх документах неодноразово покликався на відновлення Української держави влітку 1941 р. Зокрема, в постановах ІІ конференції ОУН (р) в квітні 1942 р. було стверджено: "У своїй сучасній боротьбі стоїмо на засадах, на яких був оснований Акт 30 червня 1941 р.". У подальшому українські повстанці впродовж років відзначали на високому рівні в останній день першого місяця літа річницю ініційованого Ярославом Стецьком відродження державності. Цілком справедливою є думка, що без рішучих державотворчих заходів революційної ОУН літа 1941 р. український визвольний рух чекала б доля білоруського патріотичного табору, який в умовах Другої світової обрав пасивну позицію та виявився дискредитованим через співпрацю з німецькою адміністрацією.
Отже, Акт 30 червня 1941 р. та подальше державотворення відкрили нову сторінку в історії української визвольної боротьби, вивівши її на новий рівень. Опираючись винятково на власні сили, актив ОУН (р) зумів відновити Українську державу на значній території, де запанувала незалежна українська влада. Ці події є яскравим прикладом того, як в складних обставинах сміливі та рішучі дії можуть справити далекосяжний вплив на долю нації.
Поза сумнівом, національне державотворення літа 1941 р. стало важливим етапом історії української державності, а також прецедентом, який мотивував та надихав українських націоналістів на боротьбу в подальшій надскладній двофронтовій війні. Сучасна Україна є спадкоємцем не лише традиції УНР доби перших визвольних змагань, а й Української держави, відновленої Актом 30 червня 1941 р.
