Богоявленський собор — не об'єкт дискусії між установами

Відкриті запитання до офіційної позиції Інституту археології НАН України щодо археологічних досліджень залишків фундаментів Братського Богоявленського собору на території Києво-Могилянської академії та пошуків решток Петра Конашевича Сагайдачного.

 
Загальний вигляд Подолу і Братського монастиря, початок ХХ століття

Відкриті запитання до офіційної позиції Інституту археології НАН України щодо археологічних досліджень залишків фундаментів Братського Богоявленського собору на території Києво-Могилянської академії та пошуків решток Петра Конашевича Сагайдачного.

1. Проєкт музеєфікації: хто, якщо не ви?

Ви пояснюєте неможливість належного дослідження та збереження Богоявленського собору відсутністю проєкту музеєфікації та складністю його розробки. Але Інститут археології НАН України — профільна наукова установа, яка володіє необхідною експертизою та знаннями для дослідження таких пам'яток.

Тож конкретне запитання: що саме зробив Інститут для розробки необхідної документації? Які дослідження, наукові обґрунтування, проєктні пропозиції та офіційні звернення були підготовлені й подані вами за останні 35 років? Які рішення ініціював Інститут для того, щоб проєкт музеєфікації нарешті з'явився?

2. Про гроші: Скільки потрібно і що зроблено для їх залучення?

Ви стверджуєте, що комплексні дослідження потребують значного фінансування. Чудово. Тоді назвіть конкретну суму: скільки коштує необхідний комплекс археологічних досліджень Богоявленського собору, крипти та некрополя? На підставі якого кошторису чи розрахунку визначена ця сума? Які етапи робіт вона охоплює?

І держава і ми громадськість долучимось до пошуку фінансування. Але для цього потрібні не абстрактні посилання на великі витрати, а конкретні цифри, обґрунтування та план дій. Водночас Київська міська рада вже виділяла кошти на відповідні роботи. На жаль, через бездіяльність Інституту археології ці кошти не були своєчасно та належним чином використані для охорони й дослідження пам'ятки.

3. Про "найкраще зберігання під землею": що це означало у 2010 році і хто гарантує захист пам'ятки сьогодні?

У 2010 році під час прокладання комунікацій до їдальні Києво-Могилянської академії екскаваторні роботи пошкодили археологічні рештки собору, зокрема його стіни та фундаменти, котрі, як ми тепер знаємо (дослідження 2023 р.) збереглися в дуже гарному стані.

Представники археологічної спільноти, зокрема працівники Інституту, були обізнані про ситуацію, події описанні в статті Сергія Тараненка "Архелогічні дослідження Братського монастиря" в журналі "Памʼятки України" 2010 р.

Цитата з статті: "На жаль, у наші дні продовжилася традиція варварського ставлення до унікальної історичної пам'ятки території Братського монастиря. 31 серпня 2010 року у дворі КМА проводилися земляні роботи з ремонту тепломереж. Через злочинну недбалість керівників технічного виконання робіт та замовників з боку НаУКМА було пошкодженно та частково зруйновано фундаменти Богоявленського собору XVII століття. Навіть коли земляні роботи було припинено, ні в кого з керівництва НаУКМА не виникло ідеї провести археологічні дослідження вже відкритих фундаментів перлини Мазепинського будівництва"

Тому просимо відповісти:

- Які конкретні дії вчинив Інститут археології після виявлення руйнувань? Чи були направлені звернення до правоохоронних органів, органів охорони культурної спадщини або інших уповноважених установ?

- Чи проводилася фіксація пошкоджень, оцінка завданої шкоди та чи вимагалося притягнення винних до відповідальності?

- Якими документами підтверджуються результати реагування Інституту?

- Чи вважає Інститут, що перебування пам'ятки під землею саме по собі є достатнім способом її захисту, навіть коли в зоні її залягання проводяться земляні роботи, а балансотримач території відмовляється виконувати вимоги закону та укладати Охоронний договір на збереження памʼятки?

За майже 30 років користування територією, на якій розташований Богоявленський собор, Києво-Могилянська академія так і не уклала обов'язкового охоронного договору на пам'ятку. Більше того, від укладення такого договору вона відмовляється і зараз.

Події 2010 року продемонстрували, що перебування археологічних решток під землею не врятувало їх від руйнування. Навпаки, хаотично накидані екскаваторами на стіни храму брили ґрунту та сміття не можуть вважатися належним збереженням пам'ятки. Таке засипання приховало її рештки, ускладнило їхній огляд і повноцінне дослідження, а головне збереження.

Хіба саме так має виглядати збереження пам'ятки національного значення? Хіба на таке ставлення заслуговує Богоявленський собор — одна з важливих складових української історичної та культурної спадщини?

Майже 30 років відсутності охоронного договору, руйнування 2010 року та нинішня невизначеність щодо повноцінного дослідження пам'ятки ставлять цілком конкретне запитання: що сьогодні реально захищає собор від повторного пошкодження його стін і фундаментів, руйнування крипти та знищення некрополя під собором і навколо нього?

Які правові, організаційні та практичні механізми не дозволять знову провести земляні роботи, що завдадуть непоправної шкоди пам'ятці?

Унікальний обʼєкт культурної спадщини України не заслуговує на те, щоб десятиліттями залишатися прихованим під хаотичними насипами ґрунту та сміття. Він заслуговує на належну охорону, повноцінне наукове дослідження, музеєфікацію та повернення в культурний простір України.

Тож якщо Інститут вважає, що пам'ятку найкраще залишити під землею, нехай пояснить: хто та якими конкретними механізмами гарантує, що завтра її знову не зруйнують екскаватором? І що саме Інститут готовий зробити, аби Богоявленський собор нарешті отримав той рівень захисту й уваги, на який він і українське суспільство заслуговують?

4. І головне: яка ваша власна відповідальність?

У своєму дописі ви пояснюєте, чому дослідження складні, дорогі й потребують документації. Але майже не відповідаєте на принципове запитання: що саме зробив Інститут археології НАН України за десятки років, щоб ці проблеми були розв'язані?

Просимо оприлюднити хронологію дій Інституту щодо Богоявленського собору: від підготовки документації та погодження робіт до питань фінансування, реагування на пошкодження пам'ятки й подальших планів дослідження. Якщо Інститут вважає, що діяв належним чином, підтвердити це мають конкретні документи та результати, а не загальні твердження.

Наукова установа має не лише пояснювати, чому щось неможливо зробити. Вона має в межах своїх повноважень пропонувати рішення, обґрунтовувати їх і відповідати за якість своєї роботи. Це не право. Це обовʼязок. Інакше який зміст у вашому існуванні і виділення на вас коштів платників податків протягом десятиліть?

Богоявленський собор — це не лише об'єкт дискусії між установами. Це частина української історії, за збереження якої держава та суспільство несуть відповідальність.

Тож чекаємо не на чергове пояснення, чому дослідження не на часі, а на конкретні відповіді: що зроблено, що не зроблено, чому і що Інститут готовий зробити зараз.

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.

Олексій Мустафін: Розірвати ведмедя. Перемога над "білою гвардією", що дала шанс незалежній Латвії… і Веймарській республіці

11 листопада у Латвії відзначають День Лачплесіса. Лачплесіс, чиє ім'я можна перекласти як "той, що розриває ведмедя", – це герой національного епосу, створеного ще наприкінці XIX сторіччя Андрейсом Пумпурсом. Але 11 листопада – це не свято поезії. В цей день вшановують пам'ять тих, хто віддав своє життя за свободу батьківщини.

Тарас Гребеняк : Вибіркова історична пам’ять: чому польський Інститут національної пам’яті мовчить про українських жертв у Ласкові?

Історична справедливість не може бути вибірковою. Пам’ять про жертв минулого не повинна залежати від їхньої національності. Однак висвітлення результатів пошукових та ексгумаційних робіт в Україні та Польщі демонструє тривожну асиметрію у ставленні державних інституцій до трагічних сторінок спільної історії.