Державотворчий канал. Панамський шлях до незалежності
День Незалежності – як головне національне свято – відзначають не лише в Україні, а й в багатьох інших державах світу, що з'явилися на карті після звільнення від іноземної влади. В Панамі цих днів навіть два – і обидва в листопаді.
День Незалежності – як головне національне свято – відзначають не лише в Україні, а й в багатьох інших державах світу, що з'явилися на карті після звільнення від іноземної влади. В Панамі цих днів навіть два – і обидва в листопаді.
Бо 29 листопада 1821 року країна позбулася панування колонізаторів-іспанців. А 3 листопада 1903 року Революційна хунта урочисто проголосила про відокремлення від Колумбії. Під складеним в той же день Актом незалежності свої підписи поставили чотирнадцять осіб на чолі з головою муніципальної ради Панами Деметріо Брідом. Саме цей документ вважають відправною точкою в історії самостійної Республіки Панама.
Натомість в радянській літературі розповіді про події 1903 року просто рясніли від лапок. Бо - на відміну від війни проти іспанців на початку XIX сторіччя – "несправжніми" вважалися і боротьба панамців за свободу, і революція, і Акт незалежності, і сама незалежність. А "батьків-засновників" республіки взагалі іменували іноземними маріонетками. Яких "смикали за мотузки" - а як же інакше! – "американські імперіалісти".
Все тому, що утворення Республіки Панама і справді підтримали Сполучені Штати. Підтримали дієво – силами військового флоту і наразі вже знаменитих рейнджерів. В сучасній Росії, панамську революцію, ймовірно, взагалі зарахували б до "кольорових" (чи вже зарахували – не стежу за тамтешньою пресою). Як організовану з-за кордону з однією лише метою – отримати в цілковите американське розпорядження тоді ще не збудований Панамський канал.
Що ж, зацікавленість американців в каналі й справді була величезною. І не лише в XX сторіччі. Бо, скажімо, що до приєднаної в 1846 році до Сполучених Штатів Каліфорнії спочатку можна було дістатися морським шляхом лише навколо усієї Південної Америки – досить побіжно глянути на глобус, щоб зрозуміти, наскільки жахливо це виглядало.
Навіть з вивантаженням пасажирів із крамом на карибському боці перешийку та наступним завантаженням на кораблі з атлантичного боку "панамський маршрут" здавався зручнішим на порядок, а може й кілька.
Щоправда, для того, щоб домовитися про використання цього маршруту, американцям були потрібні ті, з ким можна було укласти угоду – і не просто укласти, а й бути впевненим у її виконанні.
Але за владу над перешийком в цей час боролися щонайменше дві сили - влада Колумбії, якій той формально належав, та прихильники незалежності, що час від часу повставали проти колумбійської влади. В 1840-1841 роках навіть існувала цілком собі самостійна Держава Перешийку.
Чий бік обрали американці? Звісно, не якихось там "сепаратистів". З центральним урядом Колумбії вже 1846 році – за лічені місяці після приєднання Каліфорнії! - уклали цілком офіційний "договір про дружбу".
Серед іншого Вашингтон пообіцяв захищати перешийок від зазіхань інших держав. Ну, й принагідно від місцевих прихильників "самовбивчої самостійності" (чи як "котлета по-київськи" буде місцевою говіркою?).
За цілковитої підтримки колумбійців за два роки янкі почали будувати через перешийок залізницю – з нею було все ж простіше, аніж з каналом. І час не чекав - саме почалася каліфорнійська золота лихоманка.
Але тут заворушилися британці, які вважали усю Латинську Америку своєю зоною впливу. В 1850 році вони змусили Вашингтон підписати угоду, за якої обидві держави пообіцяли одна одній не прорізати морський шлях через Панаму.
В іншому – все йшло за планом, колумбійці навіть були задоволені присутністю на перешийку американців, які придушували невдоволення місцевих патріотів навіть краще, не відволікаючи зайвий раз центральний уряд країни.
Щоправда, ідея каналу залишалася для них надто привабливою. І поки "англосакси" стримували один одного, колумбійці домовилися з французами. Американці були заскочені, але зробити нічого не могли. Їм залишалося лише спостерігати.
Втім, будівництво каналу завмерло майже одразу після його початку. Адже компанія, що за нього взялася, зосередилася на фінансових маніпуляціях. І "проект сторіччя" перетворився на грандіозну аферу.
Після гучного краху, який остаточно поховав французьку ініціативу, американці вирішили більше не випускати справу зі своїх рук. Їм вдалося навіть домогтися від британців перегляду договору 1850 року і ті врешті-решт зняли свої заперечення.
Залишалося домовитися з "друзями-колумбійцями". Але ті вже відчули запах грошей. Та вирішили отримати від оборудки "по максимуму". І трохи більше.
Вимоги формальних господарів перешийку зростали як на дріжджах. Роздратовані американці навіть почали замислюватися про "альтернативу" - у вигляді каналу через територію Нікарагуа. Або робити вигляд, що замислювалися.
Колумбійці кліпнули і наказали своїм представникам підписувати договір – при цьому на будь-яких умовах. Тут вже взяти своє вирішили американці – в угоду засунули стільки "гарантій інвесторам", що вона стала нагадувати капітуляцію. І, схоже, "перетисли". Парламент Колумбії відмовився її ратифікувати.
Ось тут в Вашингтоні і згадали про панамських патріотів, з якими більше ніж півстоліття боролися. "Той хто нам заважає, той і поможе" вирішив президент Теодор Рузвельт. І запропонував сепаратистам підтримку – в обмін на згоду укласти із США угоду про будівництво каналу вже територією суверенної Панами.
Ті, зрозуміло, погодилися – шанс, коли головний союзник твого ворога раптом пропонує дружбу, випадає і справді не часто. Американці свого слова, між іншим, дотримали. І революціонери теж. Договір був підписаний за два тижні після проголошення незалежності.
Так, умови його були далекі від рівноправних. Але боротьба за їхній перегляд почалася насправді одразу ж після укладання договору – і вже в 70-х роках завершилася на користь Панами.
Цікаво, що в угоді, яку свого часу уклали з колумбійцями, повернути канал та "придані" до нього території, американці обіцяли лише в 2002-му…

