Українська правда
Історична правда
Постійна адреса публікації: https://www.istpravda.com.ua/research/2010/10/17/601/

Доля членів Центральної Ради в СРСР

17.10.2010 _ Сергій Білокінь
Ukrlife.org
Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Сидять справа наліво: С. Петлюра, О. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стеценко. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк
Заслуговує на спеціальний розгляд доля такої виразної соціальної групи, як члени Центральної Ради. Питання можна сформулювати так: чи могла прожити "в цій країні" людина, якщо вона свого часу входила до українського демократичного парламенту?

На жаль, остаточно загальну кількість членів парламенту досі не усталено. За даними мандатної комісії Шостих Загальних зборів, склад Української Центральної Ради становив 798 осіб. Павло Христюк говорить про 822 мандатів, Ісидор Нагаєвський – про 848. У довіднику В.Верстюка-Т.Осташко (1998) подано 126 персональних довідок. Зараз це найповніше зведення біографічних даних про цих людей, тому в дальшому аналізі беру його за основу. Перевірено також відомості останньої праці, що підсумовує набутки еміґрації, – це фундаментальне п’ятитомове видання "The Encyclopedia of Ucraine" (Vol. I-V), що вийшло в Торонто.

На жаль, у біографіях київського довідника чимало нез’ясованого, деякі статті закінчуються фразою: "Подальша доля невідома". Можна помітити очевидні недоробки. Упорядники мали відомості, що були репресовані Михайло Авдієнко, Василь Бойко, Сергій Веселовський, Антін Драгомирецький та Гаврило Одинець. Ці біографії треба було розробити краще, оскільки існують слідчі справи, за якими кінець біографій з’ясувати найлегше.

Що стосується торонтської енциклопедії, то її недоліком можна вважати відсутність чітких критеріїв, що пояснюється браком інформацій. Думається, якби відомості про С.Ерастова, Дм.Ісаєвича, Г.Одинця, В.Поплавка, І.Пугача та деяких інших осіб були у видавців на руках, вони навряд чи відмовилися б від вміщення відповідних статей.

З падінням Української Державности персональний склад Центральної Ради розпався на дві частини – одні залишились на Батьківщині, інші вийшли на еміґрацію, причому дехто з останніх повернувся.

Побувши тиждень в ув’язненні у травні 1919 року, уже наступного року виїхав на еміґрацію Христофор Барановський. Помер у Бразилії 1941 року.

Нас цікавитимуть тут, природно, лише ті з них, хто перебував на території, яку контролювали большевики. Вважається, що в УСРР померли Зіновій Висоцький (псевдонім Степовий), Олександр Жуковський, Йосип Маєвський, Прокіп Понятенко та Віктор Поплавко, але як реально склалась їхня доля, упорядники київського довідника не знають. Такий сучасний рівень української біографістики.

Криваву різанину, подібної до якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського, Батия та Менґлі-Гірея, влаштували на початку 1918 року війська Муравйова в Золотоверхому Києві. Підійшовши 15 січня ст.ст. до міста, аж до 25-го дня вони піддавали його інтенсивному бомбардуванню.

Генерал Костенко, що пережив облогу Порт-Артура й написав про неї книжку, оповідав знайомим, що большевицьке бомбардування «ничуть не было слабее бомбардировки Порт-Артура японцами в самые страшные дни».

У присвяченому крутянам оповіданні Богдан Рубчак відтворював перекази про муравйовців: «Це була збиранина голоти – недобитків царської кавалерії, царської морської фльоти, розбишак і «босяків» із вулиць міст, під командуванням колишнього царського жандарма Муравйова».

Журналіст Григорій Андрійович Коваленко (Гр.Сьогобочний), що перебував під арештом у т.зв. «штабі Духоніна» – Маріїнському палаці 26-30 січня, вступав у розмови зі своїми охоронцями й розпитував, звідки вони родом тощо. Він з’ясував:

«На диво, все були чужинці – вартували вони вночі по дві годині – з губерній Калужської, Самарської, Тобольської, Рязанської, Вятської і тільки двоє – з Київщини. Темнота, звичайно, безпросвітня. Свідомости – жадної!».

Ці люди й справили в українській столиці свою криваву орґію. У листі до брата – археолога Миколи Ернста від 15 червня 1918 року історик мистецтв Федір Ернст оповідав:

«Трупы расстрелянных везли на площадках ломовики через весь город – прямо наваленные грудами по 10-15 человек на площадку, неприкрытыми, в искривленных позах, залитые кровью – целыми вереницами. И пока эта сволочь не убралась из Киева, я, признаюсь, ежеминутно дрожал за свою жизнь и не раз удирал под пулями».

Серед них було багато кримінальників, – лютнева революція розкрила тюремні брами для всіх. З-поміж красноґвардійців особливою люттю відзначалися матроси. Але ж було й чимало селян.

Важливе питання – як пощастило большевикам збурити психіку цих людей, які перед війною були начебто соціально безпечні. Цікаве спостереження зробив білий контррозвідник українського походження Микола Сигида про червоних кінця 1917 – початку 1918 року:

«Вожди отряда были звери, расстрелы и самые кошмарные издевательства были спутниками их похода, имея целью своеобразное настраивание этой толпы, которая носила название войск. Ни одной минуты отдыха человеку, через кровь идущего к крови, ни одной минуты сна человеку, пьяному от крови брата своего, не давали эти люди, дабы угар не мог пройти раньше, чем будет достигнута цель. Понимание психологии масс, чисто звериное […]».

Сигида писав про загони Н.А.Ховріна й Р.Ф.Сіверса, що рухались на Таганрог. Це особливо цікаво, бо ми маєм аналогічні яскраві свідчення й про тих, що йшли на Київ, звірства яких документовані у Глухові і в інших містах.

Достеменно те саме, що й Сигида, казав Муравйов Г.Лапчинському про свою армію: «Это армия, которая может лишь наступать. Как только она остановится, так и начнет разлагаться, реквизировать, воровать, убивать».

Розуміється, з точки зору большевицьких ватажків, розкладання їхньої армади було злом, якщо зменшувалась її ударна сила. Убивства й грабунки як такі злом не вважалися, навпаки, Муравйов у свої запальних промовав обіцяв своїм воякам віддати їм захоплені міста на пограбування.

Своє слово він тримав.

Голова армійського комітету 1-ої революційної армії С.Мойсеєв, котрий знав Муравйова зблизька, під час слідства згадував київську епопею:

«Когда на место расстрелов приехал Муравьев и увидел, что его окружает толпа озверевших красногвардейцев с награбленным имуществом, то он ничего не сказал о том, чтоб не грабили, а наоборот, стал призывать к дальнейшим расстрелам, говоря, что главное теперь быть беспощадным».

Якщо лінія поведінки красноґвардійців, що рухались у різних напрямках, була однакова, – чи не визначали в Москві загальні принципи, як маніпулювати цими шариковими, чи не одержували їхні командири спільних інструкцій?

Як уже згадано, у Києві тоді загинули члени Центральної Ради Леонард Бочковський, Олександр-Богдан Зарудний та Ісаак Пугач (редактор «Народної волі»). Назвавши лише імена Зарудного й Пугача, Павло Христюк пояснив їхню загибель непоінформованістю про виїзд уряду.

Приміщення Центральної Ради, нині Будинок вчителя у Києві. Фото звідси

 Так само й Дорошенко, зазначаючи, що з українських діячів «загинуло лиш кілька людей, здебільшого випадково», пояснив це тим, що «у большевиків ще не було добре поставленої розвідки».

Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти Іван Стешенко (30 липня 1918, Полтава). Відповідальна й «резонансна», як тепер кажуть, посада притягувала до нього пильну увагу людей різних настроїв.

«Всім відомо, – читаємо в одному з некрологів, – скільки образ прийняв І.М. від ворогів України і «чорносотенців», і «соціялістів» з «К.[іевской] Мислі», і – сором згадати – від декого з «свідомих» українців за свою щиру діяльність. Ім’я його не сходило з уст доброчинних російських учителів. Коли прийшли «большевики» [Муравйова], вони кинулись розшукувати І.М., щоб повести його під розстріл. Зімою, в страшну завірюху подався І.М. пішки з Київа… і врятувався на той раз від большевицьких куль…».

Невідомі злочинці настигли його пізніше і в іншому місці. Двома пострілами з револьвера його було смертельно поранено пізно ввечері 31 липня 1918 року в Полтаві на Куракінській вулиці. Не знайшовши візника, він ішов з вокзалу разом із сином до знайомих на ніч. На другий день вранці Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті.

Згадуючи померлих тоді Мочульського й Нарбута, письменниця Галина Журба казала:

«Це було особливо боляче після недавнього вбивства Олександра Мурашка, що загинув з рук «невідомих» бандитів. В дійсності московсько-большевицька рука нищила пляново українських діячів культури, як-от Стешенка та інш.».

Цікаво, що один раз, і то саме у випадку із Стешенком, убивство узяли на свій рахунок большевики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено достеменно: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)».

На допиті 22 липня 1941 року слідчий добивавсь у Оксани Михайлівни: «Следствию известно, что ваш муж Стешенко был убит в 1918 году войсками Красной Армии как гетманский министр (sic), так ли это?».

Хоч би як це не виглядало малоймовірно, але знаходимо цьому й потвердження. Виїхавши до Полтави, 20 грудня 1923 року С.Єфремов записав у щоденнику:

«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти».

Ще на початку квітня 1918 року лікар з Одеси, член ЦК партії соціалістів-самостійників Іван Луценко виступив на Малій Раді у справі розстрілу Євгена Нероновича. Він не сподівався тоді, що невдовзі загине й сам. Обставини його загибелі розповів його товариш з Українського генерального військового комітету Володимир Кедровський.

Наступного, 1919 року, відходячи під ударами червоної та денікінської армій, Українська армія опинилась у «чотирикутнику смерті». Бракувало набоїв. Недалеко Старо-Костянтинова, коли Луценків гайдамацький загін атакував большевицький панцерний потяг, налетіла большевицька кіннота. Мало хто з українців вирвався з залізного кільця кіннотників.

«Тяжко поранений Луценко сховався поміж палями, зложеними біля залізниці, але большевики знайшли його і порубали на шматки».

«Енциклопедія українознавства» інформує про смерть Луценка інакше: «Загинув літом 1919 на посту військ. лікаря під час боїв за зал. станцію Антоніни на Волині».

Англомовна енциклопедія Кубійовича-Струка датує цю подію 25 березня 1919 року, м.Полонне Новоград-Волинського повіту.

Що стосується самого Нероновича, то ще 1995 року В.Ф.Верстюк зі своїми співавторами звернув увагу на те, що заарештували його у Великих Сорочинцях, де він перебував у родичів дружини, і розстріляли без суду як члена Народного секретаріату, яким на той час він по суті уже не був.

Невдовзі «в порядку червоного терору» загинув Володимир Науменко (8 липня 1919). ВУЧК заарештувало Науменка 7 липня 1919 року, а вже наступного дня Лаціс, Яковлев, Вітліцький та Іванов, члени колегії ВУЧК, вирішили: «Расстрелять, приговор привести в исполнение в 24 часа».

Дев’ятого числа Президент УАН В.Вернадський та неодмінний секретар УАН А.Кримський звернулись до комісара Наркомосу з клопотанням про його звільнення, але вони запізнилися.

Перебуваючи під домашнім арештом большевиків, 11 квітня 1919 року у Чернігові помер Ілля Шраґ (11 квітня 1919, Чернігів).

У серпні 1919 року в Києві був розстріляний ЧК Кузьма Корж як «один з головних керівників петлюрівської змови».

Дуже характерно склалась доля Всеволода Голубовича. Лише 1919 року большевики забирали його двічі, а у серпні 1920 року його арештувала кам’янець-подільська ЧК. Засуджено його на п’ять років примусової праці в концтаборах, але у зв’язку з амністією ВУЦВК 6 жовтня 1921 року його звільнили, зобов’язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції.

Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Нарешті став завідуючим відділу капітального будівництва ВРНГ, але був ув’язнений знову у справі «Українського Національного Центру». 2 січня 1932 року року Голубович був засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах. 7 лютого 1932 року колегія ОҐПУ СРСР зменшила строк покарання до шести років.

З урахуванням попереднього ув’язнення влітку 1937 року строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув’язнення, – йому додали ще п’ять років. 16 травня 1939 року він загинув у ярославльській тюрмі. Пустити його на свободу большевики ніяк не могли, кінець строку для них ще нічого не означав.

Начальник УСО УҐБ НКВД УРСР Букшпан звертався до начальника управління Темлагу НКВД (ст. Потьма) з таким гуманістичним листом: «Против освобождения, по окончании срока изоляции з/к Герасименко Николая Потаповича, в соответствии с приказом № 257/с – 33 г. и циркуляром ГУЛАГ № 124 – 33 г. – УГБ НКВД УССР не возражает». 29 квітня 1935 року оперуповноважений ОО УҐБ КОУ НКВД Стрельніков прийняв постанову: «В отношении Герасименко Н.П., после освобождения его из лагеря, применить циркуляр ГУЛАГа и ГУРКМ от 13/ІІ – 1933 г. № 124».

Спецслужба цікавилася дальшим місцеперебуванням колишнього зека і розпочинала пошуки, коли він випадав з кола її зору. 28 березня 1949 року начальник 2 відділу УМҐБ Київської області підполковник Булдаков звернувся до начальника відділення 1 спецвідділу МВД УРСР майора Федюка з запитом:

«Освобожденный из лагерей МВД Артеменко Петр Алексеевич к указанному месту жительства в Киевскую область не прибыл. Для организации его розыска просим выслать архивно-следственное дело № 238 502».

1924 року у справі «Центру дій» проходили двоє членів Центральної Ради, двоє масонів – брати академік УАН Микола Прокопович (* 2 лютого 1866) та Костянтин Прокопович (* 2 квітня 1877) Василенки. Микола Прокопович хворів, тому його узяли останнім – 24 вересня 1923 року. Внаслідок різних клопотань 14 жовтня його випустили, але знову взяли під варту у перший день процесу – 17 березня 1924 року. 8 квітня було оголошено вирок. Обох Василенків було засуджено на 10 років позбавлення свободи. 24 листопада Миколу Прокоповича звільнили, і він помер 3 жовтня 1935 року в Києві. Його молодший брат лишався в ув’язненні.

1930 року у справі «РДО» було притягнуто Г.Косткевича. 5 березня 1957 року, під час посмертних реабілітацій, його було викликано й запитано: «Существовала ли в Киеве контрреволюционная организация «Центр действия»?». Він відповів: «Да, существовала». Протягом дальших років як підневільний К.Василенко працював по різних установах. 1937 року його заарештували вдруге у Вінниці. Коли почалась війна, Костянтина Прокоповича Василенка розстріляли як політичного (кримінальних випущено).

Справа «Спілки Визволення України» захопила сімох членів Центральної Ради.

21 липня 1929 року був ув’язнений Сергій Єфремов (10 березня 1939), 17 липня Володимир Чехівський, 23 липня Андрій Ніковський (1942), 27 липня Йосип Гермайзе, 17 серпня Григорій Голоскевич (осінь 1934, Тобольськ), 26 серпня Валентин Отамановський (1964, Харків), і остання з цієї групи – 15 січня 1930 року – Людмила Старицька-Черняхівська (1941).

Ніковський відбував строк у Соловецьких таборах. Вийшовши на волю 21 квітня 1940 року, він приїхав до Ленінграду до своєї дочки. Юр Меженко оповідав мені, що на початку війни Ніковський приходив до нього, просив допомогти влаштуватись на службу. Меженко вважав, що Ніковський помер на початках блокади. Дмитро Нитченко занотував розповідь Сергія Титаренка про долю Гр.Голоскевича – його заслання до Тобольська після ярославльської в’язниці та кількох років табору:

«Його дружина збиралась відвідати його, але незабаром дістала від нього пакунки з речами чоловіка. А потім дістала й телеграму про те, що Голоскевич помер від хвороби серця. Це було, як розповідав Титаренко, восени 1934 року.

Згодом дружина Голоскевича поїхала сама до Тобольська, щоб упорядкувати могилу. Там вона довідалась, що речі й телеграму надіслав їй сам Голоскевич і що в день смерти його запросили були знайомі до театру, але він відмовився. А увечері, розрахувавшись з господарями за мешкання, він лишив якийсь лист для НКВД, куди він мусив трохи не щодня ходити на реєстрацію, й пішов з дому. Вночі він повісився в міському парку».

За відомостями Б.Зданевича, це сталося не пізніше 6 серпня 1935 року в Томську. Цікаво, що про смерть його у квітні в Тобольську сповістив львівський журнал, позначений липнем-серпнем.

За справою «Українського Національного Центру» було заарештовано 50 осіб. Членів Центральної Ради ця справа забрала найбільше: 2 березня 1931 року «одномоментно» узяли чотирьох – Всеволода Голубовича, Василя Мазуренка, Павла Христюка й Миколу Чечеля, 1 квітня 1931 року арештовано правника Миколу Григоровича Левитського (не плутати з кооператором Миколою Васильовичем Левитським), який від імені УНР підписав мир у Бресті, 27 квітня – Аркадія Степаненка. Заарештували також Дмитра Коліуха (бл. 1937), Миколу Любінського (1930-ті), Миколу Стасюка й Миколу Шраґа (1 лютого 1970), сина згаданого вище Іллі Шраґа.

Строк ув’язнення давали всім невеликий – від трьох до шести років. Відгалуженням справи «УНЦ» стала справа УВО, за якою 1934 року розстріляли члена Центральної Ради Анатолія Пісоцького (Андрія Річицького, 1934, с.Баштанка Миколаївської обл.).

У дальші роки 33 душі, що проходили у справі «УНЦ», було знову ув’язнено за «антирадянську діяльність» і «шпигунство». Із них двадцять одного було розстріляно, а решта 12 одержали нові строки. Тепер стало відомо, що Микола Левитський 1935 року помер в одному з концтаборів Красноярського краю, Миколу Чечеля розстріляли 9 вересня 1937 року в Суздалі, Василя Мазуренка у неділю 21 листопада 1937 року в Алма-Аті, Аркадія Степаненка 5 вересня 1938 року в Києві.

4-ий Універсал Центральної ради

Всеволод Голубович, як уже сказано, 16 травня 1939 року помер у Ярославльській тюрмі, а Павло Христюк – 19 вересня 1941 року – в одному з концтаборів Севвостлаґу.

Є відомості, що Микола Стасюк зацілів у Маріуполі. До приходу німців під час Другої Світової війни він працював як сторож у міському парку. За німецької окупації став редактором «Маріюпільської газети», одного з найкраще редаґованих у ті роки часописів.

Поза цими великими групами багато хто загинув поодинці. Член Центральної й Малої Рад, міністр внутрішніх справ УНР Михайло Ткаченко був інтернований у Росії, перебував у московському таборі, де 1920 року й загинув. Після коротких років еміґрації 1922 року повернувся до України Олександр Степаненко. 1924 року його вислано до РСФСР, де він відразу й помер.

По-різному оповідають про обставини загибелі Миколи Міхновського. Як писав Петро Мірчук,

«[…] під кінець квітня [1924 року] Міхновський попав знову до казематів ҐПУ. По кількох днях переслухань Міхновського звільнено. Він перейшов з тюрми на приватну квартиру, але вже другого дня вранці, 3-го травня 1924 року Міхновського знайдено мертвим, повішеним в садку.

Про обставини смерти Миколи Міхновського не подав ніхто ніколи якогось точнішого звідомлення. Не було ніколи й можливости довідатись якось про те опісля. […] ми вважаємо потрібним насамперед звернути увагу на те, що не існувало ніколи й не існує ніякого доказу, що Микола Міхновський покінчив самогубством.

Ніякої записки про свій самогубчий замір Міхновський не залишив, перед ніким ніколи думки про самогубство не висловлював. Сам факт, що його знайдено повішеним в приватному саді, аж ніяк не можна вважати якимсь доказом самогубства, коли взяти до уваги, що його смерть наступила в найближчу ніч після звільнення його з казематів ҐПУ. Навпаки, знаючи методи ҐПУ, мусимо при[й]няти за безсумнівний факт, що ҐПУ зліквідувало фізично Міхновського, повісивши його ніччю в «приватному» саду, щоб цим заінсценізувати версію про самогубство».

Трагічно загинув генерал-хорунжий УНР Юрій Тютюнник. Спровокованого ҐПУ до повернення в Україну, 1929 року його було заарештовано й розстріляно у Москві.

1930 року ув’язнено Федора Крижанівського. Відбувши три роки, він повернувся 1933 року до Києва. 1938 року був заарештований вдруге й 28 квітня розстріляний.

Повернувшися з еміґрації, під час голодомору 1932 року на Кубані помер авіатор, генерал-хорунжий Віктор Павленко. Неподалік, у Сухумі, уночі проти 14 квітня 1933 року помер Степан Ерастов.

У 1933-34 роках були ув’язнені Сергій Вікул, Михайло Полоз (3 листопада 1937, Соловки), Олександр Шумський (18 вересня 1946, Саратов) та Микола Вороний (7 червня 1938, Одеса). 1938 року загинули Євген Касьяненко – не раніше 30 грудня та Олександр Янко – 22 вересня.

Постанову про початок слідства у справі М.Вороного М.Акімов-Еґідес виніс 28 березня 1934 року. Того самого дня заповнено анкету обвинуваченого, допитано і Вороного, і свідків – Івана Ле, Петра Колесника, Аркадія Добровольського та Любомира Дмитерка. За кілька днів, 31 березня Окрема нарада визначила йому три роки ИТЛ з заміною на заслання до Казахстану на такий самий строк.

Виїхавши «одиночним порядком» через Харків, Вороний спробував зустрітися з Балицьким, а оскільки зарозумілий сатрап його не прийняв, передав на його ім’я письмове клопотання. 9 червня судова трійка несподівано замінила трирічне заслання до Казахстану на висилку із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях.

Він мешкав у Воронежі, потім у Бєжиці, а влітку 1937 року переїхав до Піщанобрідського району Одеської області, де 14 квітня 1938 року його арештували. Особлива трійка при УНКВД Одеської області 29 квітня 1938 року ухвалила розстріляти і поета, і ще 12 його посправників-селян. Микола Вороний загинув 7 червня 1938 року.

Хроніку репресій проти колишнього члена Центральної Ради, колишнього наркома освіти України Олександра Шумського відтворив Юр.Шаповал.

Як показав дослідник, його було заарештовано 13 травня 1933 року на станції Толмачово біля Ленінґрада в будинку відпочинку. Формальною причиною арешту стали свідчення Ф.Бея-Орловського, К.Максимовича та кількох інших осіб, притягнутих у справі «УВО», щодо його участі в цій організації.

Одержавши 10 років, він опинився у Суздальському політізоляторі ОҐПУ, а тоді на Соловках, де його утримували в одиночці кремлівського спецізолятора. Як не дивно, його життєвий шлях тривав до осені 1946 року. Щодо Шумського довгий час вважалося, що він покінчив життя самогубством. Певний час побутувала версія про його самогубство, поки в газеті «Московские новости» не було опубліковано (1992. № 31) свідчення Павла Судоплатова, згодом розгорнуті у його мемуарах:

«Абакумов также сказал, что направит в Саратов спецгруппу, чтобы ликвидировать Шумского, а в мою задачу входит устроить так, чтобы его сторонники не догадались, что его ликвидировали.

Майрановский, в то время начальник токсикологической лаборатории МГБ, был срочно вызван в Саратов, где в больнице лежал Шумский. Яд из его лаборатории сделал свое дело: официально считалось, что Шумский умер от сердечной недостаточности. […] В Москве этой операции придали небывалое значение».

Усі, хто пише про обставини смерті академіка Михайла Грушевського (25 листопада 1934, Кисловодськ), базуються на спогадах його учениці Оксани Степанишиної. Вона оповіла, що 15 жовтня 1934 року Грушевський з дружиною й дочкою приїхав до Кисловодська, де вони спинились у санаторії Комітету сприяння ученим. Тут на початку листопада в нього раптом від інфекції з’явився на спині карбункул. Для потрібної операції його відвезли до хірурґічного відділу міської лікарні.

Марія Сильвестрівна попрохала його дозволити запросити на операцію лікаря Григоровського, але завідувач лікарні Хурґін не дозволив і поспішно зробив операцію сам. Після цієї операції, замість полекшення, хворому стало гірше. Хурґін зробив нову операцію, але самопочуття стало ще гірше.

У цей час у Кисловодську відпочивав відомий московський лікар Бурденко, але Грушевська довідалась про це запізно. Все ж таки 24 листопада вона запросила його до Михайла Сергійовича. Оглянувши хворого, він вийшов з палати обурений: «Що це мене покликали до вмираючої людини?».

Марія Сильвестрівна почула ці слова зовсім випадково, проходячи повз, – вони її приголомшили, оскільки були цілковитою несподіванкою. Ніщо ніби не вістувало кінця.

25 листопада (О.Степанишина пише, – 24) о 5 годині вечора Михайло Грушевський помер. В українській некомуністичній історіографії встановилась однозначна думка, що таким способом його штучно усунуто з життя.

Те, що дехто з членів Центральної Ради лишався за кордоном, большевиків непокоїло. 1926 року від кулі терориста загинув у Парижі Симон Петлюра (25 травня, Париж). Після війни чотирьох діячів було за кордоном викрадено, – вони загинули в СРСР в ув’язненні.

Першим, у березні 1945 року в Катовіцах заарештовано Івана Фещенка-Чопівського. Він загинув у Абезі Кожвинського району Комі АРСР 2 вересня 1952 року.

У травні 1945 року совєцька контррозвідка вивезла з Праги до Києва Миколу Ґалаґана. Його життєвий шлях скінчився у Лук’янівській в’язниці.

За свідченням Ірини Нітефор (Торонто), дочки члена Центральної Ради економіста Валентина Садовського, його було забрано 12 травня 1945 року. Він загинув у київській Лук’янівській тюрмі 24 листопада 1947 року.

27 травня 1945 року ОКР «Смерш» 4 гвардійської танкової армії заарештувало старенького Максима Славінського. Він помер у тюрмі № 1 УНКВД Київської області 23 листопада 1945 року о 23.30 вечора.

Виходить, із тих членів Центральної Ради, що лишались на території СРСР, з усіма розправилися ще до війни. З новоприбулих – четвірки викрадених – найдовше прожив (до 2 вересня 1952 року) Іван Фещенко-Чопівський.

Подивімось, хто був живий за кордоном на момент його смерті.

Наприкінці 1953 року на еміґрації віднайшлося 12 колишніх членів українського парламенту, що підтримували між собою стосунки й спромоглися на спільну акцію. Никифор Григоріїв-Наш склав від їхнього імені спільну «Декларацію», яку вони підписали, підсумувавши свою державотворчу діяльність із 35-річної дистанції та з позиції набутого досвіту.

Насправді за кордоном жило їх більше, тільки вони, певно, втратили контакти. Так, Никифор Григоріїв помер щойно 5 серпня 1953 року, Михайло Єреміїв – 16 вересня 1975 року (Женева), Павло Зайцев – 2 вересня 1965 року (Мюнхен), Володимир Кедровський – 13 березня 1970 року (Нью-Йорк), Микола Ковалевський – 18 серпня 1957 року, Андрій Лівицький – 17 січня 1954 року (Карлсруе), Борис Мартос – 19 жовтня 1977 року (Юніон, Нью-Джерсі), Дмитро Чижевський – 18 квітня 1977 року (Гайдельберґ), Євген Онацький – 27 жовтня 1979 року (Буенос-Айрес), Олександр Сливинський – 1956 року (Канада), Левко Чикаленко – 7 березня 1965 року (Нью-Йорк), Олександр Шульгин – 14 березня 1960 року (Париж), Андрій Яковлів – 14 травня 1955 року (Нью-Йорк).

Стільки членів Центральної Ради лишалося ще на чужині, коли в СРСР «це питання» було вже давно вичерпане. Але це навіть не повний список.

Крім перелічених, за кордоном померли відсутні у словнику В.Верстюка-Т.Осташко Соломон Ґольдельман (3 січня 1974, Єрусалим), Андрій Ліхнякевич, Корнель (Корній) Ніщеменко (помер наприкінці червня 1966 року в Детройті), Тиміш Олесіюк (14 вересня 1978), Віктор Приходько (6 лютого 1982, Нью-Йорк), Кость Туркало (17 жовтня 1979, Нью-Йорк), Панас Феденко (10 вересня 1981, Мюнхен).

Останнім відійшов 12 серпня 1990 року Антін Постоловський (ЕU. ІV, 166: 1990).

Виходить, фізичною межею покоління можна вважати сімдесяті роки. Як бачимо, за кордоном члени Центральної Ради до 70-х років дожили доволі масово.

Навпаки, перегляд численних біограм показує, що в умовах большевизму визначним українським діячам жити не випадало. Їх зводили зі світу безжально, і процес їхньої ліквідації відбувався планово й систематично.

Пригадаймо відверту заяву Мартина Лаціса: «В.Ч.К. заарестованы почти все проживавшие в России бывшие царские министры, жандармы, полицейские, крупные личности из общественных деятелей буржуазного класса».

Існує невеличка група членів Центральної Ради, доля яких начебто ставить під сумнів цю побудову. Склалося так, що дев’ятеро членів Центральної Ради померли своєю смертю в Україні. Розглянемо ці випадки.

Так, спершу помер від голоду Петро Стебницький (14 березня 1923, Київ), за ним – академік Микола Біляшівський (21 квітня 1926, Київ). Олександр Волошин та Володимир Шемет (14 травня 1933) – обидва – померли 1933 року, а кооператор Микола Васильович Левитський – 1 грудня 1936 року. Вони встигли відійти до початку Великого Терору. Той вир, що засмоктував насмерть, пощастило обминути географічно Дмитрові Ісаєвичу. У найгостріші роки він жив на Волині, себто поза УРСР, у Польщі (помер він у Стрию 17 січня 1973 року.

19 листопада 1948 року померла зтероризована подружжям Плотичерів, що вселились у кабінет Михайла Сергійовича і напередодні цього фатального дня її брутально пограбували, Марія Сильвестрівна Грушевська.

Після загибелі чоловіка НКВД заарештувало їхню дочку Катерину Михайлівну, чоловікового брата Олександра Сергійовича Грушевського, сина чоловікової сестри Ганни Сергіївни Сергія Вікторовича Шамрая й чоловіка сестри останнього – Ольги Вікторівни.

Дочку незмінного Голови Центральної Ради Катерину Грушевську було ув’язнено 10 липня 1938 року. Спочатку її утримували на Інститутській, де випробуваними методами домоглися неймовірних самообмов.

15 серпня її змусили написати заяву наркомові НКВД А.І.Успенському, у якій вона визнала себе членом націоналістичної організації з 1918 року. 7 вересня датується зведений протокол допиту – наслідок трудів заступника начальника 2 відділення 4 відділу 1 управління НКВД УРСР Хаєта – 48 сторінок машинопису. Одержавши потрібні визнання, її перевели до Лук’янівської тюрми.

15-16 квітня 1939 року відбувся суд. Дальші шляхи вченої вивчено не досить. Відомо, що вона працювала у радгоспі Сусуман біля Маґадану, потім у радгоспі Ельґен (якутською означає «мертвий»).

Останній лист дістався до рук її матері у листопаді 1941 року. К.М. померла 30 березня 1943 року в Темлазі. Марія Сильвестрівна померла ніби у власному домі і у власнім помешканні, але ж у самісінькім епіцентрі терору, що її, можливо, якоюсь мірою захистив.

1 лютого 1970 року помер у Львові товариш голови Центральної Ради Микола Шраґ, котрий, як пригадуємо, проходив у справі «УНЦ». Художник-бойчукіст Сергій Колос, якого я знав особисто (мене привів до нього маляр Микола Стороженко), перебував в ув’язненні у Полтаві 1934 року.

Коли його випустили, він виїхав у добровільне заслання – до Середньої Азії. Працював у Фергані, Маргелані, Ташкенті. 1937 року переїхав до Ленінґрада. 2 вересня 1941 року його заслали на Урал. У 1953-64 роках він мешкав на Сінному базарі (Львівська площа, 6, пом. 8), а потім на бульварі Дружби народів, 3-А, пом. 61. Помер 19 грудня 1969 року.

Отже, перегляд і цих персоналій лишає в силі головний висновок. У Совєцькому Союзі члени Центральної Ради підлягали ліквідації. Частково вони погинули під час воєнних дій у роки Визвольних Змагань. Решту вбито в мирні часи, причому багатьох було арештовано ще до початку Великого Терору.

Вони одержували тоді порівняно невеликі строки ув’язнення, але, як правило, на волю їх більше ніколи не пускали. До речі, фіксований ніби у вироці кінець строку не мав вирішального значення для звільнення. Це питання щоразу підлягало перегляду.

Як згадував К.Петрус, «обычно, за месяц до освобождения, заключенного переводили в центральный лагпункт, где сосредоточены все отделы Управления лагеря, и здесь его «обрабатывали». Затримка з викликом могла означати передусім додатковий срок («довесок»). К.Петрус продовжував: «Я знал, что мое освобождение зависит от Москвы и строил всякие предположения».

Збереглося «Заключение» від 22 серпня 1935 року: «Учитывая активное к-р прошлое Макаренко Н.Е., сокращение срока ссылки, а также возвращение его в г. Киев – нежелательно». Наприкінці тридцятих років Жак Россі «встречал политзаключенных, которые с 1919-1922 гг. никогда не выходили на волю из-за «повторничества». На тих, кого випускали, чекала певна процедура:

«Выписывая мне «путевку в жизнь» – справку об отбытии наказания, в которой также указывалось и будущее мое место жительства, работник УРО (учетно-распределительный отдел. – С.Б.) перелистывал толстую книгу и подыскивал для меня подходящую область. Потом мне растолковали, что эта толстая книга, которую зэ-ка называли «Талмудом», является указателем для УРО, куда девать освободившихся «контриков».

Указатель был разделен на главы или пункты, соответственно пунктам 58 статьи. Согласно им, мне возбранялось проживать в столицах, крупных городах, промышленных центрах, в приморских и пограничных районах, на своей родине и в районе, где проживал до своего ареста. Все эти запрещения и ограничения выражались одной многозначительной формулой: – 40 (минус сорок).

Я освобождался из заключения, но как освобождался? С пятном и документами «контрика» меня прикрепляли к определенной территории, чтобы режим коммунистической деспотии я чувствовал особенно остро. Чтобы в любое время можно было снова меня взять и запереть в тюрьму или лагерь. Чтобы всегда иметь меня на глазах и контролировать не только мое поведение, но и мою душу…».

Хотілося б зіставити наведений матеріал з персоналіями російськими – міністрами дореволюційної Росії, членами Тимчасового уряду та громадськими діячами. Як з’ясовується, протягом 1918-21 років большевики розстріляли провідних діячів правих партій.

1919 року за вироком ВЧК розстріляно двох колишніх міністрів внутрішніх справ дореволюційної Росії – А.Н.Хвостова та А.Д.Протопопова. Трохи раніше, 1918 року – вищезгаданого міністра юстиції І.Ґ.Щеґловітова.

В Одесі у другий прихід совєцької влади (5 квітня – 23 серпня 1919 року) до числа жертв червоного терору увійшли 26 членів «Союзу руського народу» та «Руського народно-державного союзу.

У харківській чрезвичайці 1919 року було розстріляно голову «Союзу руських людей» С.Д.Ільїна. Загинули Л.Н.Бобров, П.Ф.Булацель, І.І.Восторґов, А.С.Вязіґін, А.І.Дубровін, Л.Т.Злотніков, А.І.Коновніцин, С.В.Лєвашов, Н.А.Маклаков, Б.В.Нікольський, Є.П.Разуміхіна, Н.Н.Родзевич, Н.П.Родзевич, І.Ґ.Щеґловітов.

У березні-жовтні 1917 року в Росії владні функції виконували чотири склади Тимчасового уряду та проміжний орган – Директорія. Разом у всіх складах Тимчасового уряду брало участь 38 осіб. 7 січня 1918 року група солдат і матросів убила в Маріїнській в’язничній лікарні державного контролера Тимчасового уряду Ф.Ф.Кокошкіна та міністра землеробства А.І.Шинґарьова.

Наприкінці громадянської війни на еміґрації опинились 19 колишніх міністрів, серед них Авксентьєв, Бернацький, Вердеревський, Ґучков, Керенський (він помер останній з них – 1970 року), Коновалов, Львови, Мілюков, Родічев, Терещенко, Третьяков, Церетелі, Чернов. Після 1922 року, коли вислано А.В.Пєшехонова та С.Н.Прокоповича, у Росії лишились 13 осіб. 1922 року повернувся В.Н.Львов, 1925 – М.І.Скобелєв.

Доля тих членів Тимчасового уряду, що лишилися з большевиками або повернулись, склалася так.

Протягом 1929-34 років померли А.С.Зарудний, Н.М.Кішкин, А.А.Мануйлов, С.Ф.Ольденбурґ і С.С.Салазкін. 1927 року заарештований і засланий до Томська В.Н.Львов, де й помер 1934 року. 1938 року були розстріляні А.І.Верховський, С.Л.Маслов і М.І.Скобелєв, 1939 – А.М.Нікітін та Д.І.Шаховськой, 1940 – П.Н.Малянтович і Н.В.Некрасов.

Пережив заслання і 1956 року був звільнений один К.А.Ґвоздьов (його дальша доля невідома). 1951 року помер у чині генерал-директора шляхів і будівництва ІІІ ранґу А.В.Ліверовський. На жаль, досі не оприлюднено ширших відомостей про російських політичних діячів, щоб, крім виявлення очевидної тенденції, можна було говорити про якусь порівняльну статистику.

p.s. Повна версія з примітками та посиланнями на особистому сайті автора

© 2010-2020, Українська правда, Історична правда
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "Історичну правду".