https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/articles/2026/06/15/165944/ support@history.pravda.com.ua (Олександр Скрипник) Тексти Mon, 15 Jun 2026 12:24:48 +0300 Ярослав Гайвас належав до особливої категорії об’єктів оперативної розробки органів нквс / кдб – ідейних, переконаних, грамотних, добре підготовлених для підпільної роботи, які здобули хорошу освіту й пройшли велику школу боротьби, конспірації, перебування в тюрмах і таборах. Таких, на думку чекістів, не можна було ані завербувати, ані схилити до відмови від антирадянської діяльності. Тож їх мали тримати в полі зору і вигадувати способи, як мінімізувати активність. У різні періоди свого життя Ярослав Гайвас був заступником Романа Шухевича в Комітеті самооборони, в роки німецько-радянської війни очолив одну з похідних груп ОУН-м на окупованих територіях радянської України, згодом – Провід Центрального Сходу України, а упродовж 1944–1945 років навіть виконував обов'язки провідника ОУН. Після війни керував розвідкою ОУН, потім редагував газети "Свобода" і "Шлях перемоги", написав низку книг про участь у визвольних змаганнях. За його активністю постійно стежили органи нквс / кдб, що знайшло відображення у тритомній справі, яка зберігається в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України. На чолі "Одинки" – розвідки ОУН-м Як свідчать розсекречені документи, Ярослав Гайвас належав до особливої категорії об'єктів оперативної розробки органів нквс / кдб – ідейних, переконаних, грамотних, добре підготовлених для підпільної роботи, які здобули хорошу освіту й пройшли велику школу боротьби, конспірації, перебування в тюрмах і таборах. Таких, на думку чекістів, не можна було ані завербувати, ані схилити до відмови від антирадянської діяльності. Тож їх мали тримати в полі зору і вигадувати способи, як мінімізувати активність. Я. Гайвас народився 8 січня 1912 року в селі Соколівка Золочівського повіту (нині – Золочівський район Львівської області). Навчався в гімназії у Яворові та у філії Академічної гімназії у Львові. Був членом Пласту. Тоді ж став членом УВО, а невдовзі – ОУН. Про той період у справі зберігаються лише уривчасті відомості, зокрема про те, що в 1930–1931 роках він нібито на чолі "Чорної сотні" переходив державний кордон для боротьби проти радянської влади на території усрр. У 1934 році засуджений до двох років ув'язнення "за підготовку учасника ОУН Лемика, який здійснив замах на співробітника радянського консульства у м. Львові". Так зазначається в одній із довідок кдб. У довідці також ідеться про те, що Я. Гайвас із 1935 року працював у Львові в українському промисловому банку. В наступні роки входив до складу крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Після приходу радянських військ на Західну Україну виїхав до Кракова, де мешкав у таборі для українських біженців. У той період проходив підготовку для ведення розвідувальної діяльності в структурі Служби безпеки ОУН. ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 2.  В одному з протоколів допиту, датованому жовтнем 1940 року, заарештований член ОУН Григорій Чубатий зізнавався, що Я. Гайвас очолював відділ розвідки Краківської екзекутиви ОУН. У цьому відділі в його підпорядкуванні внутрішньою розвідкою нібито опікувався Богдан Підгайний, а закордонною – Микола Лебедь. Після розколу ОУН Я. Гайвас перейшов на позиції Андрія Мельника. На початок німецько-радянської війни органи нквс урср мали інформацію про те, що він "працював в організаційній референтурі Проводу українських націоналістів, був на Волині та в східних областях України, де створював місцеві оунівські організації". У післявоєнний період органи мдб урср наполегливо намагалися відшукати якийсь компромат на Я. Гайваса і публічно звинуватити його у співпраці з гітлерівцями. Натомість отримали свідчення про зовсім інше – протидію окупаційному режиму й відстоювання ним ідеї української державності. За це піддавався переслідуванню гітлерівцями, про що в архівних документах збереглися докладні свідчення. В одній із довідок ідеться про те, що "в 1944 році гестапо намагалося заарештувати Гайваса в його квартирі, однак у момент прибуття гестапівців він вискочив через вікно і зник. Не знайшовши Гайваса в квартирі, гестапо заарештувало його дружину й матір, залишивши вдома двох малолітніх дітей" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 1. – Арк. 59). Після втечі Я. Гайвас одразу прийшов до свого родича по лінії дружини Богдана Ситницького і запропонував йому викрасти дітей і прихистити в себе. Той охоче погодився і того самого дня разом із дружиною здійснив цей задум. У період відступу гітлерівських військ зі Львова Я. Гайвас відправив дітей разом із дружиною Б. Ситницького в інше місце, де неодноразово навідував їх. У липні 1944 року він вивіз дітей разом із сестрою дружини до Чехословаччини, а звідти – до Відня. У вересні того самого року до них приєдналися дружина й мати Я. Гайваса, яких утримували в гітлерівському концтаборі. Про їхнє звільнення наполегливо клопотали українські діячі. ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 2 Ця історія не минула безслідно для Б. Ситницького. У 1948 році працівники управління мдб урср по Львівській області заарештували його за належність до ОУН. У підмосковному таборі військовополонених знайшли і його брата Андрія. Того звинувачували у службі в дивізії "Галичина" і боях проти частин червоної армії. Чекісти спробували використати їх обох у проникненні до Я. Гайваса за кордоном, але з цього нічого не вийшло. Тим часом на Я. Гайваса отримали таку інформацію: "…На початку 1946 року в складі Проводу українських націоналістів – ПУН був створений перший відділ, або як його називали "Одинка". Завданням першого відділу – "Одинки" було керування діяльністю підпільних організацій ОУН-мельниківців на території Краю, тобто західних областей урср. Керував першим відділом ПУН – "Одинкою" член ПУН Гайвас Ярослав. Дещо пізніше зазначений перший відділ ПУН був реорганізований у Крайовий Провід ОУН, який зберіг свою минулу назву "Одинка"" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 1. – Арк. 23). В іншому документі зазначається, що Я. Гайвас станом на 1947 рік є керівником Крайового Проводу ОУН ("Одинка") і членом ПУН, мешкає з сім'єю в місті Берхтесгаден, однак більшу частину часу перебуває в Мюнхені в середовищі українських націоналістів мельниківського крила. Наводяться його прикмети: вище середнього зросту, міцної статури, рудий, має три верхніх золотих зуба з лівого боку, обличчя рум'яне, ніс нормальний, очі сині, розмовляє повільно й тихо, хода вперевалку (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 1. – Арк. 24). Вочевидь через ці прикмети об'єкту розробки і самій справі чекісти дали відповідну назву "Рудий". Попри це, Я. Гайвас і в ОУН мав псевдо "Андрух", "Бистрий", "Камінь", "Рудий". У той період ще одна подія змусила органи мдб урср наполегливіше зайнятися розробкою Я. Гайваса. У спеціальному повідомленні "Про створення за ініціативою ПУН-мельниківців "Інтернаціоналу Свободи" – ІС" зазначалося, що Центральний Провід ОУН почав розгортати активну організаційну діяльність у Європі. Цим самим мельниківці на противагу створеному ОУН-б Антибільшовицькому блоку народів нібито намагалися "забезпечити собі не лише керівну роль серед української еміграції, а й серед емігрантів інших національностей". Із цією метою створили нову антирадянську міжнаціональну емігрантську організацію під назвою "Інтернаціонал Свободи". Головною метою проголосили боротьбу з більшовизмом і захист суспільних свобод народів у країнах комуністичного табору. У ІС були представлені, крім українців,  албанці, білоруси, болгари, грузини, китайці, литовці, поляки, румуни, словаки, словенці, хорвати, чехи, угорці. Зазначалося, що організація видає свою газету "За самостійність", а на чолі ІС нібито поставлено Я. Гайваса. Насправді "Інтернаціонал Свободи" у той період очолював Орест Зибачинський. Але чекісти не надто вдавалися в такі подробиці, оскільки мали від агентури інформацію, що вся подібна діяльність здійснювалася під кураторством саме Я. Гайваса, який до того ж обійняв посаду заступника голови ПУН Андрія Мельника. Оперативна розробка з позицій США У 1950 році працівники мдб отримали інформацію, що Я. Гайвас виїхав на постійне мешкання до США. У зв'язку з цим зазначалося, що "заходи із впровадження нашої агентури до середовища діячів, наближених до Гайваса у Німеччині, Польщі та інших країнах, мають нині суттєве значення і повинні бути спрямовані, крім проникнення наших агентів через зв'язки Гайваса у закордонні центри ОУН, також і на розшук та розробку самого Гайваса Ярослава… Кінцевим результатом задуманої агентурної комбінації повинна стати організація контрольованого органами мдб "нелегального" переправного каналу і направлення цим каналом перевіреної і відданої нам агентури для впровадження в наближені до Гайваса за кордоном кола ОУН…" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 2. – Арк. 177). ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 2.  Як свідчать архівні документи, шляхи підходу до Я. Гайваса органи мдб / кдб шукали упродовж півтора десятка років. Зрештою зупинилися на кандидатурі агента "Івана", колишнього члена ОУН, завербованого працівниками львівського управління мдб урср ще в 1946 році. В одній із довідок зазначається, що чекісти були невдоволені його роботою як агента, "Іван" це відчував, тож через побоювання арешту втік до Польщі, а звідти виїхав до Німеччини. Там сконтактувався з Я. Гайвасом, підготував на його прохання доповідь про стан справ на території радянської України, але про своє вербування не зізнався. Відтак став кур'єром Я. Гайваса на теренах Європи. У 1948 році під час виконання одного із завдань "Іван" був затриманий на території Чехословаччини та переданий органам мдб срср. Під час слідства нібито пропонував свої послуги у розробці закордонних центрів ОУН і навіть висловлював готовність особисто взяти участь у захопленні Я. Гайваса живим. Але на це тоді чомусь не пішли. Натомість агента засудили на 25 років позбавлення волі. У 1963 році його звільнили за амністією і невдовзі поновили з ним агентурні контакти. За завданням чекістів він зав'язав контакти з деякими своїми знайомими за кордоном. У листах цікавився долею Я. Гайваса, надсилав свою світлину, щоб той міг його пригадати. Але подальшого розвитку ця історія не мала. Відтак у кдб урср вирішили діяти іншими методами. У низці довідок, долучених до справи, неодноразово акцентувалося на тому, що Я. Гайвас має великий досвід підпільної роботи, раніше  займався розвідувальною і контррозвідувальною діяльністю, тож безпечно підвести до нього агентів дуже складно. В одному з документів із посиланням на агента "Крота" зазначалося, що Я. Гайвас – "людина сильної волі, яка має багату школу підпільної боротьби, зокрема з німецьким гестапо". Тож у кдб вирішили зосередитися на його компрометації. На той час Я. Гайвас був виконавчим секретарем Українського конгресового комітету Америки, провідної організації української діаспори у США. Водночас претендував на посаду голови Проводу українських націоналістів, був активним публіцистом, написав книги "Коли кінчається епоха" та "Воля ціни не має", брав участь у редагуванні українських газет у США "Свобода" і "Шлях перемоги". У нью-йоркській резидентурі кдб срср уважно вивчали зміст цих видань. Про найбільш небезпечні антирадянські статті доповідали в москву. Одній із таких публікацій авторства Я. Гайваса у січневому номері газети "Свобода" за 1974 рік під назвою "Однієї допомоги мало" присвятили окреме повідомлення. Зазначали, що автор унаслідок аналізу ситуації щодо ролі еміграційних кіл у справі з дотриманням прав і свобод у радянській Україні писав, що "обов'язком українців у світі є не лише допомога українському народові в його життєвих зусиллях і боротьбі, але й активне взяття на себе різних зобов'язань і завдань. Потрібно переглянути питання про нашу роль і наші можливості й перестати бути лише допоміжним чинником, слід стати активним учасником… Тож із платформи допомоги треба перейти на платформу активного втручання… Цей перехід на вищий етап політичної активності еміграції у світі невідворотний, хоч він буде й важкий, але не неможливий" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 13901. – Т. 3. – Арк. 19–20). На думку керівництва кдб срср у москві, це було доволі радикально. Відтак дали вказівку республіканському кдб підготувати статтю з компрометацією Я. Гайваса "як німецького агента і пособника". Така стаття була опублікована в 1973 році в журналі "Україна" під назвою "Містер Гайвас полишає слід". У ній використали голослівні шаблонні звинувачення, які не мали нічого спільного з тим, чим займався Я. Гайвас під час Другої світової війни. Упродовж наступних років у кабінетах кдб були підготовлені й інші статті подібного змісту.    У підсумкових довідках, долучених до справи, йшлося про те, що такими публікаціями очікуваний ефект досягнутий. Водночас зазначалося, що оперативна розробка Я. Гайваса у вербувальному плані є безперспективною, можливостей для її активізації немає, як і відповідних агентурних можливостей, близькі родичі і зв'язки на території урср відсутні, листування ні з ким не веде. Тож справу в 1982 році закрили і здали до архіву з приміткою, що в разі сприятливої нагоди й появи нових можливостей активна розробка "Рудого" буде продовжена. Але до цього питання так і не повернулися. Тим часом Я. Гайвас ще багато років займався політичною, громадською і журналістською діяльністю. Помер 15 червня 2004 року в місті Парсіппані, штат Нью-Джерсі, США. http://www.istpravda.com.ua/articles/2026/06/15/165944/ http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/15/165943/ support@history.pravda.com.ua () Коротко Mon, 15 Jun 2026 11:00:32 +0300 У ніч на 15 червня внаслідок російської атаки на столицю зазнали пошкоджень Києво-Печерська лавра, Мистецький арсенал, кіностудія Довженка та інші об'єкти. Міська влада повідомила про займання споруд на території Києво-Печерської Лаври, зокрема загорівся дах Успенського собору. За попередніми даними, йдеться про пряме влучання. "Пошкодження на території Лаври суттєві, є серйозне займання, росіяни свідомо вдарили в серце однієї з найбільших християнських святинь!" - написав начальник КМВА Тимур Ткаченко. Намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Православної церкви України (ПЦУ), єпископ Авраамій повідомив, що після влучання та пожежі з лаври евакуювали стародавні ікони та інші святині. Крім того, сталося масштабне займання будівлі Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал", про це повідомили в Державній службі з надзвичайних ситуацій.  Віцепрем'єр-міністерка з гуманітарної політики, міністерка культури Тетяна Бережна повідомила про атаку на Національну кіностудію імені Олександра Довженка в Києві. "Внаслідок влучання пошкоджено костюмний цех. Знищено найбільшу і найстарішу костюмну колекцію України. У студії перебували близько ста тисяч костюмів і три мільйони одиниць різноманітного одягу. Також пошкоджено інші корпуси та будівлі кіностудії", - написала Тетяна Бережна. Пожежа в Успенському соборі в Києві Фото: Ukrainian Culture Ministry/Handout/REUTERS http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/15/165943/ http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/12/165942/ support@history.pravda.com.ua () Коротко Fri, 12 Jun 2026 13:43:07 +0300 До польського Сейму внесли три проєкти резолюцій, присвячених вшануванню пам’яті жертв Волинської трагедії. Про це інформує Польське радіо для України. Проєкти, підготовлені партією "Право і справедливість", Польською народною партією та Громадянською коаліцією, передали до Комітету у закордонних справах. Сенатор Гжегож Схетина заявив, що хоча резолюції відрізняються, вони мають спільну мету. "Мені здається, турбота спільна в усіх угрупованнях. Різниця лише в нюансах, але головне — ми єдині в тому, що такий закон потрібен. Ми формуємо спільну підтримку всього парламенту", — зазначив Ґжеґож Схетина. Усі три проєкти резолюцій однозначно засуджують діяльність ОУН та УПА, вважаючи їхні дії проти польського населення геноцидом. Законопроєкт "Права і справедливості" також пропонує запровадити термін "Волинська брехня" для позначення заперечення, як вони висловлюються, злочинної діяльності УПА. http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/12/165942/ http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/12/165941/ support@history.pravda.com.ua () Коротко Fri, 12 Jun 2026 13:36:17 +0300 10 червня в Клевані освятили відреставрований польський військовий цвинтар. Про це пише Волинський монітор. Фактично освячення було повторним, адже з часів Другої світової війни кладовище перебувало в занедбаному стані. "На відреставрованому кладовищі в Клевані ми встановили 90 хрестів на могилах солдатів Війська Польського, які загинули в боях із більшовиками в липні 1920 р. Нині триває пошук в архівних документах імен похованих тут воїнів", – повідомив Ярослав Ковальчук, голова Культурно-просвітницького центру імені Томаша-Оскара Сосновського. Оновлення цвинтаря відбулося у 2025 році у рамках проєкту "Реновація кладовища в Клевані"", який реалізувала Фундація культури та підтримки польськості за кордоном "Grono Polskości" у співпраці з Культурно-просвітницьким центром імені Томаша-Оскара Сосновського в Рівному. Ініціативу фінансово підтримало Міністерство культури та національної спадщини Республіки Польща, надаючи кошти з державного Фонду промоції культури. "На хрестах написано "Невідомий солдат", проте колись це був батько, чоловік, син, були відомі його ім'я та прізвище, дата й місце народження. Сьогодні він відомий своєю хоробрістю, яка привела його сюди. Сьогодні ми свідки того, що вони були тут, пролили свою кров, віддали своє життя. Ми пам'ятаємо про це, незважаючи на те, що з того часу минуло понад 100 років", – сказала Генеральна консулка РП Анна Новаковська. У заході взяли участь працівники Генерального консульства  РП у Луцьку та очільниця  Зорянської громади Любов Ревусь разом зі своїми заступниками. Територія, на якій розташоване кладовище, сьогодні входить саме до цієї громади. На освячення кладовища прибули ще місцеві мешканці, поляки з Любліна і Замостя, члени польських товариств, зокрема Культурно-просвітницького центру імені Томаша-Оскара Сосновського, Товариства польської культури Рівненщини імені Владислава Реймонта, Центру польської мови та культури імені князів Любомирських у Рівному, Українсько-польського союзу імені Томаша Падури, Нетішинського міського осередку Спілки поляків України, харцерського загону "Волинь" та Куркового і лицарського братства Землі Волинської. http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/12/165941/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/06/12/165940/ support@history.pravda.com.ua (Петрик Артем ) Колонки Fri, 12 Jun 2026 11:46:02 +0300 У ХХ столітті Литва пережила драматичну історію державного будівництва: від проголошення незалежності у 1918 році – до радянської окупації, втрати суверенітету, а згодом – відновлення державності на початку 1990-х років. Усі ці етапи супроводжувалися спробами закріпити нову політичну реальність у конституційній формі. Саме тому історія литовських конституцій – не лише правова, а водночас глибоко політична, національна й символічна. Вона є свідченням боротьби за право на незалежність, самовизначення та демократію. Книга Артема Петрика "Міжвоєнна Литва: час та конституції" – спроба представити українському читачеві комплексне дослідження історичного, – державного і конституційного, розвитку Литви у період першої її незалежності у ХХ столітті. Основна частина роботи присвячена періоду 1918–1940 рр., коли незалежна Литовська Республіка ухвалила три тимчасові і три постійні конституції:1918, 1919, 1920, 1922, 1928 та 1938 рр. Уперше в українській литуаністиці аналітично подано детальний зміст цих документів, вмонтований у реалії доби, за якої вони ухвалювалися. Також у книзі проаналізовано Тимчасовий Статут Клайпедського краю 1923 р. та Мемельської конвенції 1924 р. – важливого міжнародного договору, що врегулював особливий правовий статус Клайпедського краю в складі Литви. Особливість цієї праці – у поєднанні джерельної бази, яка до цього часу практично не вводилася до українського наукового та освітнього обігу, з аналітичним викладом подій і явищ. У роботі використано офіційні документи, литовські й міжнародні правові акти, сучасні історичні та правознавчі дослідження, що дозволяє простежити еволюцію державного устрою Литви в європейському вимірі. Тож метою цієї книги є не тільки зробити доступними для українського читача важливі документи литовського державотворення, а й запропонувати цілісний огляд історико-політичного контексту (з наголосом на аналогічних процесах, що відбувалися у інших "нових державах", відновлених або створених на руїнах імперій після закінчення Першої світової війни), в якому вони виникали. Книга розрахована на широке коло читачів – істориків, правознавців, дипломатів, студентів, викладачів, а також усіх, хто цікавиться питаннями становлення національної державності в країнах Північної та Центрально-Східної Європи та історією конституціоналізму. З метою поглиблення знань українського читача про історію Литви, як одного із найвідданіших і найближчих наших союзників, електронний варіант книги розповсюджується безкоштовно. Для цього слід перейти на сторінку книги на офіційному сайті видавництва "Baltija Publishing" (Латвія, Рига). Для більш детального ознайомлення з книгою, запрошуємо читачів до екскурсу змістом книги. У Слові від автора розкриваються обставини написання цієї книги, визначається коло читачів і головна місія роботи. Також у цій вступній частині праці подано аналіз напрацювань литовських та зарубіжних істориків і правознавців, присвячених історичним студіям міжвоєнної Литви та дослідженням конституцій Литви міжвоєнної доби. Крім того, висвітлено основні елементи джерельної бази задіяної у дослідженні. Наступною складовою книги є Пролог. Тут читач зустрінеться з коротким оглядом історичного шляху, пройденого литовським народом від додержавних часів, через епоху Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, Національне відродження ХІХ ст. до моменту утворення Литовської Тариби (Ради) восени 1917 р. У пролозі також подано інформацію про зародження, становлення та розвиток права Великого князівства Литовського як у період до Люблінської унії, так і у добу перебування Литви у складі двоєдиної польсько-литовської держави – Речі Посполитої, значну увагу приділено громадським актам литовського національного руху доби Уселитовського або Вільнюського Сейму 1905 р. та періоду Першої світової війни (1914-1918 рр.). У книзі підкреслюється виключне значення поєднання різних елементів державної суспільної та правової традиції для формування національної Литовської держави. Литовська Тариба (Lietuvos centrinis valstybės archyvas (LCVA)) Основну частину книги відкриває розділ Роки визвольних змагань. Тимчасові конституції. У ньому висвітлюється хід основних подій у ранній період Війни за незалежність Литви (1919-1920 рр.). Серед іншого: перші державотворчі кроки Литовської Тариби як репрезентанта литовського народу, проголошення відновлення незалежності Литви; монархічна модель Королівства Литва та проект її конституції у 1918 р.; завершення світової війни, перша Тимчасова конституція Литовської держави (2 листопада 1918 р.); радянське вторгнення і розбудова молодої литовської державності, друга Тимчасова конституція Литви (4 квітня 1919 р.); дипломатична боротьба за міжнародне визнання незалежності Литви та Паризька мирна конференція; обрання Установчого Сейму Литви, проголошення республіки та третя Тимчасова конституція держави (2 червня 1920 р.). Голосування на виборах до Установчого Сейму Литви у піхотному полку Війська Литовського (LCVA) Цей розділ став першим структурним елементом книги, до якого було включено дві інтермедії. У першій з них розкриваються аспекти утворення нових держав на місці повалених старих імперій у 1917-1918 рр. Зокрема тут йдеться про державотворчість і основні закони, ухвалені в Україні, Фінляндії, Грузії, Азербайджані та Вірменії. Другий міжрозділ-інтермедія продовжує наратив у хронології 1919-1920 рр., розширюючи географічні межі із включенням Естонії, Латвії, Польщі, Чехословаччини. Стенд з агітаційними плакатами різних політичних партій – учасників виборів до Установчого Сейму, Каунас (LCVA) Наступний розділ має назву Доба парламентаризму. Перша постійна Конституція Литви. У ньому відображена хронологія 1920-1926 рр., роки так званої "парламентської Литви" або "Сеймократії". У розділі, з-поміж іншого, детально приділено увагу: польсько-литовській війні 1919-1920 рр. та спробам її дипломатичного врегулювання; ухваленню першої постійної Конституції Литви 1922 р. та іншим важливим законотворчим досягненням Установчого Сейму (1920-1922 рр.); діяльності Другого Сейму (1922-1923 рр.); приєднанню Клайпедського краю до Литви у 1923 р. та його автономного статусу у складі Литовської держави, з точки зору національного та міжнародного права, детально розглянуто зміст Тимчасового Статуту автономії 1923 р. та Мемельської конвенції і Статуту 1924 р.; приділено увагу діяльності Другого Сейму (1923-1926 рр.) і Третього Сейму (1926-1927 рр.) Литовської Республіки. Конституція Литовської держави 1922 р. у вигляді плаката Складовою розділу є два міжрозділи. Перший з них цілком присвячений місту-державі Данцигу як балтійському та європейському феномену міжвоєнної доби, а також його конституції 1922 р. Згідно із започаткованим у попередньому розділі принципом, другий міжрозділ і тут знайомить читача з результатами державного і конституційного будівництва у "нових державах", цього разу у хронологічних межах першої половини 1920-х рр. Зокрема мова йде про результати конституційного будівництва у Грузії в 1921 р. напередодні радянської окупації, про розвиток аналогічних процесів у Польщі, Латвії, Естонії та інших країнах. Литовські війська у Паланзі, 1921 р. (LCVA) Доба автократії. Конституції Литви 1928, 1938 років – третій і заключний розділ основної частини книги. У ньому оповідається про найтриваліший період міжвоєнної історії Литви – добу автократичного правління Антанаса Сметони у 1926-1940 рр. У розділі йдеться, в тому числі, про передумови і обставини державного перевороту грудня 1926 р., що поставив крапку на демократичній добі і дав початок національному литовському варіанту автократичної моделі. Литовська піхота на вулицях Клайпеди, 1923 р. (Mažosios Lietuvos istorijos muziejus) Крім того, у розділі відображені наступні аспекти: становлення і специфіка режиму; еволюція "президентської держави" у контексті конституцій Литви 1928 р. і 1938 р.; боротьба з сепаратистськими явищами та спроби державних переворотів у 1934 р.; наслідки "Великої депресії" 1929-1933 рр. для соціально-економічної стабільності країни; "епоха ультиматумів" 1938-1939 рр. та обставини окупації нацистським Третім Рейхом Клайпедського краю та ін. У розділі йдеться також про початок поступової радянської інвазії до Литви, доступ якій був відкритий пактом Молотова-Ріббентропа 1939 р.; радянський ультиматум Литви і окупацію та анексію країни влітку 1940 р. Конституція Литовської держави 1928 р. у вигляді плаката Цей розділ також, як і два попередні, включає два міжрозділи. Перший – висвітлює обставини державного перевороту у сусідній Польщі у травні 1926 р., а також утворення режиму Юзефа Пілсудського як свого роду передвісника "наступу автократій" у Литві та інших країнах Балтії. Другий міжрозділ фактично продовжує думку, закладену у першому, значно розширюючи територіальні межі огляду із включенням Фінляндії, Естонії, Латвії та ряду інших країн. У другому міжрозділі також приділено увагу обставинам, які склалися у Польщі після смерті Пілсудського, новій суперпрезидентській конституції країни 1935 р. Президент Литви Антанас Сметона крокує повз караул почесної варти, фото 1930-х рр. (Vytauto Didžiojo karo muziejus (VDKM)) Епілог включає три підрозділи. Перший з них містить загальний підсумок викладу історичної складової книги. Другий – є аналітикою трансформації усіх конституцій міжвоєнної Литви як загалом, так і в розрізі різних тематичних аспектів. Третій підрозділ епілогу присвячений історичній та правовій спадщині міжвоєнної Литви. Хронологічно, події описані у ньому охоплюють період від 1940 р. до початку 1990-х рр. У ньому, зокрема, приділено увагу спробам конституційної творчості органів литовського національно-визвольного руху 1940-х – 1950-х рр. та боротьбі за відновлення суверенної Литви у 1989-1991 рр., а також нормативно-правовому фундаменту відродження самостійної Литовської Республіки та ін. Члени Четвертого Сейму Литовської Республіки, які ухвалили останню, перед радянською окупацією, Конституцію Литви 1938 р. (LCVA) Останнім елементом книги є Джерела та література, залучені у цьому дослідженні.   Сподіваємося, що книга буде цікавою не лише як дослідження історії Литви. Вона дає можливість через литовський досвід краще зрозуміти український шлях державотворення, боротьбу за незалежність, проблеми безпеки, виклики окупації та значення правової тяглості держави. http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/06/12/165940/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/06/11/165938/ support@history.pravda.com.ua (Олексій Мустафін) Колонки Thu, 11 Jun 2026 15:36:38 +0300 "Не було, немає і бути не може" - формула, з якою влада Російської імперії відмовляла в існуванні українській мові, насправді не є унікальною в історії Східної Європи. Майже в той самий час, коли на світ з'явилися Валуєвський циркуляр та Емський указ, німецький канцлер Отто Бісмарк не менш категорично стверджував, що "не існує ніякої албанської нації". Делегати Національного кувенду албанців, скликаного у Призрені wikimedia.org "Не було, немає і бути не може" - формула, з якою влада Російської імперії відмовляла в існуванні українській мові, насправді не є унікальною в історії Східної Європи. Майже в той самий час, коли на світ з'явилися Валуєвський циркуляр та Емський указ, німецький канцлер Отто Бісмарк не менш категорично стверджував, що "не існує ніякої албанської нації".  Отто Бісмарк під час перемовин у Берліні в 1878 році wikimedia.org Здавалося, де Німеччина, а де Албанія! Проте влітку 1878 року майбутнє Балкан - і територій, населених албанцями, зокрема - визначали саме в Берліні, столиці Німецької імперії. Певну іронію долі можна, звісно, побачити в тому, що й сама ця імперія була створена лише кількома роками раніше. І до того в столицях інших "великих держав" могли з не меншим успіхом висловлювати сумніви в існуванні єдиної німецької нації. Проте коли Німеччина вже була скріплена "залізом і кров'ю", колишній прусський канцлер цілком міг пропонувати послуги "чесного маклера" вже від її імені. Призрен в другій половині XIX сторіччя wikimedia.org Саме в цей час на протилежному боці континенту - в косовському місті Призрен на своє засідання зібрався Національний кувенд - установчі збори Албанської ліги, покликаної представляти албанців з усіх земель, що на той час перебували у складі Османської імперії. Ініціатором зборів був "Центральний комітет захисту прав албанської нації", утворений ще в 1877 році у Стамбулі. Абдюль Фрашері – один з засновників і голова "Центрального комітету захисту прав албанської нації" wikimedia.org Організатори поспішали, адже саме в цей момент Порта зазнала поразки у війні з Росією і її європейські володіння вже в найближчому майбутньому могли отримати нових господарів. В Петербурзі і раніше не приховували своїх намірів поживитися за рахунок "хворою людини Європи", як колись назвав Османську імперію Микола I. Можливо тому його давні суперники-конкуренти у Відні намагалися узгодити з росіянами параметри майбутнього поділу Балкан завчасно. Замок Рейхштадт (тепер Закупи) wikimedia.org Влітку 1876 року, після зустрічі Франца Йосипа з Олександром II у чеському замку Рейхштадт, була навіть укладена таємна угода. Яка передбачала створення в межах османських володінь трьох автономних провінцій – Болгарії, Румелії та Албанії. От тільки згодом з'ясувалося, що з тексту "російського варіанту" угоди згадка про Албанію… зникла. Перемовини між імператорами у Рейхштадті akg-images.f Можливо, царю не сподобалося, як наполегливо цей пункт лобіювали австрійці і він вирішив, що вони хочуть зробити з майбутньої автономії свій плацдарм? Ну, майже так само, як з Болгарію на свого сателіта планували перетворити самі росіяни. А нема згадки – немає й проблеми. Відкриття пам'ятника "царю-визволителю" у болгарській столиці Софії balkanphila.com З іншого боку, дві третини албанців були мусульманами і зберігали лояльність до султана, який був і їхнім халіфом, а збройні загони, набрані з них, вважалися в османській армії чи не найбоєздатнішими. Відтак і самих албанців росіяни та їхні союзники сприймали не інакше як "турецьких спільників", що мають бути "покарані" разом з турками. Підписання Сан-Стефанського договору wikimedia.org Тож не дивно, що в Сан-Стефанському договорі, фактично продиктованому султану царськими представниками, албанці також згадані не були. А ось територія Болгарії була збільшена в кілька разів – майбутній сателіт мав назавжди запам'ятати цей царський (в усіх сенсах цього слова) подарунок. Здобутки інших російських союзників – Сербії та Чорногорії - були скромнішими, але і їм "відрізали" землі, населені албанцями (при цьому в деяких місцевостях вони складали більшість). Втрати і набутки учасників війни за Сан-Стефанським договором wikimedia.org Демонстративне нехтування прагненнями цілого народу не могло не викликати обурення. Майже одразу почали стихійно виникати місцеві комітети оборони та формуватися їхні збройні загони – зрештою рушниця, хоч і не завжди сучасна, була вдома чи не в кожного албанця, що вже казати про холодну зброю. Албанські стрільці wikimedia.org Наступним кроком албанські ватажки вважали створення загальноалбанського представницького органу та початок формування власної адміністрації. Зрештою, саме цим шляхом свого часи пішли їхні сусіди – слов'яни та греки - випередивши албанців на кілька десятиріч. Фактично таким зародком "своєї влади" і мала стати Албанська, або ж як її почали називати за місцем створення – Призренська ліга. Першим її завданням було не допустити приєднання сусідами земель, які албанці вважали своїми. Будинок, в якому була заснована Призренська ліга wikimedia.org "Ми палко прагнемо жити у світі з усіма сусідами - Чорногорією, Грецією, Сербією та Болгарією. Ми нічого не вимагаємо і нічого не хочемо від них, але сповнені рішучості твердо утримувати все те, що належить нам" так визначив позицію Ліги (ще до її формального заснування!) вже згаданий "Центральний комітет". Пам'ятник засновникам Призренської ліги, встановлений у місті wikimedia.org По суті йшлося про саботування виконання Сан-Стефанського договору – з надією на його перегляд під тиском доконаних фактів. І в цьому албанців цілком підтримувала турецька влада. Вона надала організаторам Ліги всебічне сприяння, а на уставчих зборах організації були присутні османські посадовці. Зі свого боку і Ліга демонструвала лояльність, навіть її програма – так звана "Карарнаме" - була складена турецькою та проголошувала головною метою організації "збереження царських прав недоторканності його величності султана". Але при цьому містила й вимоги об'єднання всіх територій, населених албанцями, в єдину провінцію, надання офіційного статусу албанській мові та створення національної армії – хоч і під османським командуванням. Межі Албанського вілайета, який пропонували створити османській владі лідери Призренської ліги wikimedia.org Сан-Стефанський договір і справді був похований. Насамперед, звісно, під тиском західних держав – до прямої сутички з якими Росія була просто неготовою, та й пам'ять про поразку в Кримській війні була ще живою. Але для албанців це стало свідченням ефективності обраної ними тактики. У Берліні, де мали обговорити нові умови миру, Ліга сподівалася оприлюднити свої вимоги та домогтися їхнього виконання. Проте албанців чекав холодний душ. Засідання Берлінського конгресу wikimedia.org Британські і австрійські дипломати хоча б погоджувалися їх слухати – хоч і не за "загальним столом". Але німецький канцлер був непохитний – саме тоді й пролунало сакраментальне "не існує ніякої албанської нації" Перерозподіл територій на Балканах за рішеннями Берлінського конгресу wikimedia.org Якщо рішення Берлінського конгресу і були кращими для нації, яку вперто "не помічали", то лише тому, що за Портою залишили більшість земель саме з албанським населенням, а султан пообіцяв провести у них реформи. Проте ватажки Ліги були ображені. І вирішили протидіяти їм так само, як раніше саботували Сан-Стефанський мир. Албанські вояки у Гусине wikimedia.org Шалений спротив албанських ополченців і справді не дозволив Чорногорії отримати віддані їй в Берліні Плав і Гусине. Османського командувача Мехмеда Алі-пашу, який прибув на місце конфлікту просто вбили. Мехмед Алі-паша wikimedia.org Замість цих територій чорногорцям врешті-решт вирішили віддати Ульцинь, в якому теж мешкали албанці, хоч і мусульмани (в Плаві і Гусине переважали католики). Щоб змусити албанців поступитися Ульцинем "великим державам" довелося надсилати до нього спільну морську ескадру wikimedia.org Коли ж Ліга почала перебирати владу на територіях, що залишилися під османської владою, і її загони увійшли до Скоп'є, вчорашні союзники-турки кинули проти них армію під командуванням Дервіш-паши на прізвисько Касап. Ні, він не був росіянином, турецькою це слово значить "різник". І своє прізвисько паша підтвердив. Бій албанців з вояками Дервіш-паши wikimedia.org "Пацифікація" вийшла кривавою – при мовчазній, але цілковитій підтримці сусідів. Керівники Ліги опинилися за ґратами, а сама вона припинила своє існування. Проголошення незалежності Албанії у 1912 році wikimedia.org Албанія стала незалежною, проте лише в 1912 році. Тож албанці встигли – так би мовити, "на прощання" - ще й зіграти роль запалу в Молодотурецькій революції. http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/06/11/165938/ http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/11/165939/ support@history.pravda.com.ua () Коротко Thu, 11 Jun 2026 14:54:35 +0300 Через прорив теплотраси у Києві видавництво "Смолоскип" влаштувало гаражний розпродаж пошкоджених книг. Про це повідомили у видавництві "Смолокип". Видавництво "Смолоскип" запрошує всіх охочих придбати постраждалі від затоплення книжки всього по 200 гривень. Гаражний розпродаж стартував 11 червня о 12:00 у дворі на вулиці Межигірській, 21. Підвали будинку видавництва зазнали пошкоджень через аварію на мережі гарячого водопостачання. Аварія тривала близько п'яти годин. Окріп затопив підвальні приміщення, де "Смолоскип" зберігав свої книги.  "П'ять годин нас заливало окропом, поки нарешті Київтеплоенерго перекрило теплотрасу і ми змогли бодай почати відкачувати воду", — йдеться в дописі видавництва. Фінансово підтримати видавництво "Смолоскип" можна тут. Номер картки банки: 4874100039325983 Або переказом за реквізитами: Міжнародний Благодійний фонд "Смолоскип" IBAN UA403003350000000026008105121 UAH в АТ "Райффайзен банк" Призначення: Благодійний внесок на діяльність фонду. Видавництво "Смолоскип" було засноване в 1967 році в місті Балтимор, США, і назване іменем Василя Симоненка. Після здобуття Україною незалежності воно переїхало до Києва. Нині директором видавництва є письменник і літературознавець Ростислав Семків. "Смолоскип" спеціалізується на художній літературі, історичних і літературознавчих виданнях, нонфікшні, а також творах письменників "Розстріляного відродження".  http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/11/165939/ http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/8/165937/ support@history.pravda.com.ua () Коротко Mon, 08 Jun 2026 19:17:04 +0300 Видавництво "Локальна історія" запрошує на ексклюзивну подію “Яким є "Український націоналізм"? Розмова Мирослава Шкандрія та Галини Терещук”, що відбудеться 10 червня у Львові. Книжка Мирослава Шкандрія "Український націоналізм" – одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує нам, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції. Автор послідовно розглядає три виміри цього явища: політику через відносини з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологію через постаті основних теоретиків та внутрішні злами, а також літературу, яка стала важливим чинником формування міту націоналістичного покоління. Проаналізувавши твори Євгена Маланюка, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Олега Ольжича, Юрія Липи, Уласа Самчука, Юрія Клена та Докії Гуменної, дослідник демонструє, як художнє слово сприяло національному проєктуванню, моделюючи образ нової політичної спільноти та її можливі візії. Мирослав Шкандрій не уникає навіть дуже контраверсійних тем і пропонує багатовимірний аналіз руху, який поєднав визвольний імпульс, модернізаційні прагнення, радикалізм, амбівалентність і внутрішні суперечності. У час нових воєн пам'яті, коли російська агресія вкотре намагається дискредитувати українське минуле, ця праця набуває особливої ваги. Вона дає українському читачеві інструменти для тверезого й виваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та відкриває шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації та без демонізації. Учасники події: Мирослав Шкандрій, автор книги, канадський літературознавець, історик та мистецтвознавець українського походження. Галина Терещук, кореспондентка "Радіо Свобода". Коли: 10 червня (середа) о 19:00. Де: м. Львів, Артцентр ДЗИҐА "Квартира 35" (Вірменська, 35). Вхід вільний. http://www.istpravda.com.ua/short/2026/06/8/165937/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/06/8/165936/ support@history.pravda.com.ua (Радомир Мокрик) Колонки Mon, 08 Jun 2026 13:14:06 +0300 Тепер вся ця критика Булгакова насправді не виникла на порожньому місці. Вже тоді, коли в кінці 1920-х "Дні Турбіних" ставили в московських театрах, серед діячів української культури це викликало скандал і обурення. І це дуже важливо розуміти. Зараз це не намагання "переписати історію" чи "боротися з культурою". Це фактично повернення до дискусії, яка точилася вже дослівно сто років тому. Пишу велику статтю про Булгакова в чеську газету. Ну, бо думку про те, що "варвари знесли пам'ятник великого письменника" точно озвучать і без мене. Варто спробувати донести й пояснення - чому його насправді демонтували. І значну частину статті я зосереджуюсь на тому, про що, як це не дивно, якось мало говорять зараз в усіх цих наших пристрасних дискусіях про Булгакова і, звичайно, передусім про "Дні Турбіних". А саме – зараз вся ця критика Булгакова насправді не виникла на порожньому місці. Вже тоді, коли в кінці 1920-х "Дні Турбіних" ставили в московських театрах, серед діячів української культури це викликало скандал і обурення. І це дуже важливо розуміти. Зараз це не намагання "переписати історію" чи "боротися з культурою". Це фактично повернення до дискусії, яка точилася вже дослівно сто років тому. Тому пропоную уривки з двох книжок, які вийшли на Заході, аби нас тут знову не закидали звинуваченнями, що це ми тут зі "свого хутора" на генія нападаємо. В 1929 році делегація українських письменників – в більшості, як і належиться для того часу, відданих соціалістичним переконанням – приїхала в Москву. Там вони мали можливість зустрітися зі Сталіном. І окрім всього іншого, вони обурювались з опусом Булгакова. Ось як це описується в книжці "Making Ukraine Soviet: Literature and Cultural Politics under Stalin and Lenin" (Olena Palko, 2021): "Письменники ставили далі питання Сталіну, зокрема про улюблену п'єсу радянського вождя "Дні Турбіних", створену за мотивами роману Михайла Булгакова "Біла гвардія". Делегати щойно подивилися виставу в московському театрі й обурилися тим, як показані українці під час революційних подій 1917-1918 років, і тлумаченням громадянської війни в цілому. Всі одностайно зійшлися на висновку: п'єса була антиукраїнською, шовіністичною і до того ж підтримувала монархізм. Але, на думку Сталіна, п'єса, хоч і була написана попутником ("ненашим") доносила правильне послання, розповідаючи пролетарським глядачам про перемогу більшовиків в протистоянні. Київський письменник Олекса Десняк заперечив: "Коли я дивився "Дні Турбіних" найбільше мене вразило те, що більшовизм переміг тих людей не через ідею більшовизму, а що він створює єдину, велику неподільну Росію. Таке тлумачення вражає кожного, хто дивиться п'єсу і було б куди краще без такої перемоги більшовизму". Десняк, узагальнюючи думки українських письменників зазначив, що насправді п'єса виправдовувала великодержавий шовінізм, хоч радянське керівництво це постійно заперечувало. У той час, як партія докладала великих зусиль для подолання шовінізму і націоналізму в Радянській Україні, нічого подібного, нарікали письменники, не робилося в Росії. […] Сталін був заскочений зненацька і не знайшов, що відповісти на загрозу великодержавного шовінізму. Він пояснив, що політичний критерій не можна застосовувати для п'єси: "Вибачте, я не можу вимагати від письменника, щоб він неодмінно був комуністом і обов'язково проводив партійну точку зору. Для белетристичної літератури потрібні інші засоби – не революційна і "нереволюційна" та радянська і нерадянська чи пролетарська і непролетарська. А вимагати, щоб і література була комуністичною – не можна". Пояснення Сталіна шокувало українських письменників, оскільки більшість з них бачили й на собі відчули, що означав політичний критерій для радянської української літератури. Наприкінці обговорення стало зрозуміло, що в українській і російських літературах існували різні стандарти щодо антирадянських мотивів. Олексій Петренко-Левченко, начальник головного управління мистецтв УРСР, завершив розмову вимогою, щоб п'єсу було знято." Про цю ж зустріч додає трохи більше контексту Mayhill C. Fowler ("Beau Monde on Empire's Edge: State and Stage in Soviet Ukraine, 2017): "Вони обурювалися тим, що актори МХАТу грали героїв-німців з бездоганним німецьким акцентом, а українців – комічно перекривляючи українську вимову. Сталін заперечив, мовляв, п'єса добра: раз радянське мистецтво ще не створило достатньо добрих п'єс, доведеться миритися з Булгаковим і його "Днями Турбіних". Куліш обурювався постановкою МХАТу і п'єсою Булгакова навіть після повернення в Україну. Він був не захваті від " спроби од Художнього театру, дискредитувати, так би мовити, національний рух в Україні". […] Завдяки використанню карикатурних українських акцентів у постановці здавалося, що "всі повстанці на Україні були якісь йолопи". Куліш навіть уклав в уста герої своєї п'єси "Мина Мазайло" довгий монолог про "Дні Турбіних" […] "Дні Турбіних" так муляли Кулішеві, що він згадував їх як приклад російського шовінізму навіть донощику, з яким ділив камеру на Соловках. І Куліш був не самотній в такій оцінці. Такий собі. Петренко, чиновник від культури, який представляв Радянську Україну на всесоюзному з'їзді робітників мистецтва в Москві в 1929 році, також засуджував "Дні Турбіних" як п'єсу шкідливу під ідеологічним і національним поглядом, адже вона подавала український революційний рух як течію "дику, бандитську". Анатолій Луначарський в 1929 році сам скаржився Сталінові на МХАТ, який і далі ставить п'єсу, що не лише змальовує революційний рух в Україні в хибному світлі, а й може образити українців і нашкодити відносинам з республікою". Думаю, в усій цій теперішній дискусії вкрай важливо розуміти, що зараз ніхто не відкриває Америку. Насправді те, що Булгаков поширює ідеї російської зверхності і шовінізму було зрозуміло дуже багатьом – навіть тій радянській верхівці, яку до України важко назвати справді дружньою. Але це вже й тоді бачили люди, які щиро вболівали за українську культуру. Тому закиди, що зараз тут хтось "переписує історію" - абсурдні. Це – просто він незнання української історії. І так, мова не про "Майстра і Маргариту". Бо питання тут зовсім не в літературному таланті чи популярності. Справа у ставленні до України. А в Булгакова воно було глузливе і вороже. Звичайно, тут можна ще порадити прочитати Мирослава Шкандрія чи, наприклад, Оксану Забужко. Але передусім – просто прочитати самого Булгакова. А найкраще – Миколу Куліша і трохи нашої історії. Тоді вся ця буря в склянці води б навіть не виникла. http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/06/8/165936/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2026/06/8/165935/ support@history.pravda.com.ua (Олександр Скрипник) Тексти Mon, 08 Jun 2026 09:16:48 +0300 Доля Альфреда Бізанца схожа з історією австрійського ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотрінґена, відомого як Василь Вишиваний, який став полковником Легіону УСС і зіграв помітну роль в українському національно-визвольному русі. Той так само починав успішну кар'єру в австро-угорській армії, потім командував різними формуваннями у складі Української галицької армії та Армії УНР, після завершення Другої світової був схоплений працівниками СМЕРШ у Відні, доправлений для провадження слідства до Києва та обвинувачений у співпраці з низкою іноземних розвідок. В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдена справа, яку впродовж тривалого часу безуспішно розшукували історики, на активного учасника українських визвольних змагань 1918–1920 рр., полковника УГА та Армії УНР, одного з ініціаторів й організаторів формування дивізії "Галичина" Альфреда Бізанца. Навіть дві справи-формуляри. Вони дають змогу пролити світло на деякі досі невідомі обставини його арешту, а по суті – викрадення органами мдб срср у 1945 році у Відні, етапування й перебування під слідством. Доля Альфреда Бізанца чимось схожа з історією австрійського ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотрінґена, відомого як Василь Вишиваний, який став полковником Легіону Українських січових стрільців і зіграв помітну роль в українському національно-визвольному русі. Той так само починав успішну кар'єру в австро-угорській армії, потім командував різними формуваннями у складі Української галицької армії та Армії УНР, був знайомий з визначними українськими військовими і політичними діячами, впродовж усього життя намагався бути корисним для української справи, після завершення Другої світової війни був схоплений працівниками СМЕРШ у Відні, доправлений для провадження слідства до Києва та обвинувачений у співпраці з низкою іноземних розвідок. Але, попри багато чого схожого, це все ж різні історії. Прізвище А. Бізанца фігурує в багатьох агентурно-оперативних справах, зокрема на Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандеру, Миколу Капустянського, Володимира Кубійовича та інших українських діячів. Їхні шляхи неодноразово перетиналися. Але справу на нього завели лише у 1940 році. Це пояснюється тим, що після неабиякої активності в період визвольних змагань 1918–1920 рр. він на майже два десятки років практично відійшов від участі в громадсько-політичному житті й знову почав з'являтися в публічному просторі лише з початком Другої світової війни. У березні 1941 року органи нквс урср отримали інформацію про те, що полковник колишньої Української галицької армії А. Бізанц керує українським табором у Кракові і там займається військовим вишколом оунівських кадрів. На одному з документів стоїть резолюція лейтенанта держбезпеки Івана Кудрі: "Зібрати всі матеріали на Бізанца і завести справу". Не без участі І. Кудрі був надісланий запит до москви з проханням надати копію повідомлення агента "Богуна" про А. Бізанца. І. Кудря брав безпосередню участь у вербуванні "Богуна" і саме від нього вперше почув це прізвище. Невдовзі за підписом Павла Судоплатова надійшла відповідь. З цього документа почерпнули загальну інформацію про А. Бізанца. Про те, що він народився в 1890 році, під час Першої світової війни закінчив у 1915 році за скороченим курсом австрійську академію Генерального штабу. У 1918 році привів 33-й піхотний полк, у якому служив і який здебільшого складався з галичан, із Албанії через всю Угорщину до Стрия і передав його у розпорядження уряду ЗУНР. Невдовзі був призначений командантом 7-ї Львівської бригади УГА. Брав участь у багатьох боях і військових операціях. Зокрема, у Чортківській операції (8–28 червня 1919 р.), яка увійшла в історію українського війська як Чортківська офензива й одна з блискучих операцій УГА. Тоді уряд ЗУНР високо оцінив заслуги А. Бізанца, підвищивши його в ранзі до полковника. Потім А. Бізанц служив у Генеральному штабі Армії УНР. У серпні 1919 року його частина успішно діяла під час наступу об'єднаних українських армій на Київ. Невдовзі із залишками українського війська потрапив у табір для інтернованих на території Польщі. Після завершення війни і виходу з табору повернувся в рідне село на Львівщину, де надалі мешкав із сім'єю та займався землеробством. "Богун" зазначав, що А. Бізанц "одружився на німкені родом із Галичини, вихованій в українському дусі. Мав сина, 1920 р. н., і доньку, 1925 р. н. Попри звільнення з армії, має вигляд типового старшини, який прямолінійно виконує свої обов'язки. У політичних розмовах не криється у висловлюванні своїх думок. За це в колах українських політиків його недолюблюють. Серед колишніх старшин має велику повагу…" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 11–13). ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413 Крім того, "Богун" повідомляв, що А. Бізанц із середини 1930-х років підтримував тісні контакти з німецькими дипломатичними представниками, а восени 1939 року з сім'єю переїхав до Кракова, де зголосився на службу до адміністрації генеральної губернії. Тоді ж до міста прибув колишній сотник УГА Ганс Кох, з яким вони разом служили. Він обійняв посаду дорадника генерал-губернатора Г. Франка з українських питань, а Альфреду допоміг влаштуватися референтом з українських справ. Невдовзі Г. Кох відбув до Львова, а його місце посів А. Бізанц.   Усе це послужило підставою для заведення в квітні 1941 року на А. Бізанца справи-формуляра як на особу, яка на території генерал-губернаторства проводить контрреволюційну роботу проти срср. Але подальшій оперативній розробці завадила німецько-радянська війна. Другу справу завели в червні 1944 року на підставі відомостей про те, що він як консультант з українських питань бере активну участь у формуванні дивізії "Галичина" і є керівником військової управи дивізії. В обох справах жодного разу не називається правильне місце народження А. Бізанца. Зазначається Перемишль, Краків або Львів. Насправді він народився 15 листопада 1890 року в німецькій колонії Дорнфельд (нині – с. Тернопілля Миколаївського р-ну Львівської обл.) у сім'ї заможного колоніста Карла Бізанца. Навчався в сільській школі, потім у львівській гімназії, в Імператорській і королівській школі кадетів у Львові (нині – Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного). Добре знав українську мову, шанував українські національні традиції. У подальшому в роки Другої світової війни неодноразово допомагав у звільненні українців із гітлерівських в'язниць і концтаборів. Про це є згадування у відкритих джерелах. Але чекістів цікавила зовсім інша інформація. У документах нкдб, а згодом мдб він проходив як агент Абверу – німецької військової розвідки. Тож збирали докази саме такої його співпраці з німецькими спецслужбами та іншими органами окупаційної влади. Крім того, цікавило все, що стосувалося участі у створенні дивізії "Галичина". На початку 1946 року органи мдб від закордонної агентури отримали відомості про те, що А. Бізанц з'явився у Відні, де мешкала його дружина. Невдовзі опергрупа СМЕРШ його вистежила і в березні заарештувала. У довідці, складеній на підставі слідчої справи, йдеться про те, що у травні того самого року він був етапований до москви і до 25 жовтня слідство велося в 3-му головному управлінні мдб срср. Утримували його в Бутирській тюрмі. Під час перших допитів він надавав показання лише про службу в австрійській армії, УГА та Армії УНР, а також у загальних рисах розповів про свою діяльність під час окупації. Наприкінці жовтня 1946 року А. Бізанца перевезли до слідчої частини мдб урср у Києві для продовження розслідування й помістили до внутрішньої тюрми мдб. Саме документи цього періоду є унікальними і дають змогу хоча б фрагментарно простежити перебіг тогочасних подій. У справі зберігається низка повідомлень агента "Судового", якого використовували для внутрішньокамерної розробки А. Бізанца. Той доповідав слідчому все, що почув від А. Бізанца в камері або вивідав за отриманим завданням. Із повідомлення агента "Судового" від 30 жовтня 1946 року: "Бізанц заявляє, що він як австрійський підданий не мав бути заарештований радянськими органами. Він каже: "Мене фактично викрали у Відні серед дня на вулиці. Я, дурень, під час арешту розгубився. Поблизу від місця мого арешту знаходилося французьке посольство і наша жандармерія. Мені треба було крикнути "Рятуйте", і вони б утекли. Вони б побоялися мене заарештовувати, та й до цього не допустила б наша влада. Тепер доводиться мучитися вже 9 місяців. І я бачу, що вони мене напевне вже не випустять на волю"" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 63). ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413 Із повідомлення агента "Судового" від 15 листопада 1946 року: "Про радянську владу Бізанц відгукується вороже і заявляє, що радянські війська на Галичині спалювали села, розстрілювали чоловіків і жінок, не жаліли навіть дітей. У 1941 році, коли совєти відступали, то в одній лише Львівській області замучили (замордували) понад 5000 людей, серед який були жінки й діти, а потім усіх їх спалили" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 64). ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413 Із повідомлення агента "Судового" від 28 листопада 1946 року: "Бізанц обурюється на слідчого, що він із ним грубо поводиться і що погрожує йому. Каже: "Якщо й надалі так продовжуватиме, то я підпишу їм все, що вони вимагають, а на суді заявлю, що все це неправда, і якщо підписав, то лише тому, що мене змусили". Щоразу, повертаючись із допиту, Бізанц приходить злий і щось невдоволено говорить сам до себе, але, на жаль, німецькою і напівголосно" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 62). ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413 На погане поводження слідчих А. Бізанц нарікав неодноразово. Називав їх і тюремних наглядачів звірями. Казав, що вірить у Бога і вірить в те, що рано чи пізно їх спіткає покарання за те, що вони так знущаються над невинними людьми. Зазначав, що від нього передусім вимагали зізнань у тому, що був німецьким шпигуном. При цьому заявляв, що у слідства немає жодних доказів цього, а сам на себе він не буде намовляти. А коли йому погрожували карцером, збирався оголосити голодування. Із повідомлення агента "Судового" від 3 грудня 1946 року: "Про допит Бізанц зазначив: "Слідчий сказав, що триматиме мене тут і 20 місяців, поки я не зізнаюся. Нехай тримають, я все одно їм нічого не скажу, крім того, що сказав… Слідчий погрожує позбавити мене лікарняного харчування і денного сну. Але я хворий, і він не має права цього робити. До чого лише слідчий не чіпляється. Вже каже, що я був пов'язаний із митрополитом Шептицьким, а потім зі Сліпим. Ну, якщо я і був у Шептицького разів 10, то що тут поганого"" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 66). ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413 На певний час, як свідчать повідомлення "Судового", від А. Бізанца перестали добиватися зізнань у тому, що він є німецьким шпигуном. Натомість почали активно цікавитися його зв'язками в політичних колах Німеччини, Польщі, Румунії, Чехоловаччини, Угорщини, Швеції, Франції, Іспанії та інших країн і хотіли, щоб він розповів про відомі йому "політичні таємниці західноєвропейських держав щодо срср". Це він робив нібито охоче. При цьому зазначав, що свого часу "був не лише по службі, а й в особистому житті у близьких стосунках із Петлюрою, Пілсудським та багатьма генералами", а під час мешкання в Польщі входив до якоїсь ради, яка опікувалася справами німців. Після цього на допитах слідчі нібито почали ставитися до нього краще і навіть дозволили написати листа дружині. Але це тривало недовго. Із повідомлення агента "Судового" від 3 січня 1947 року: "Бізанц, повернувшись останній раз із допиту 2 січня сказав: "Я не вірю ні своєму слідчому, ні взагалі мдб. Я більш ніж упевнений в тому, що вони навіть мого листа до дружини не відправили. Лише обманюють. І все це для того, щоб спонукати мене до більших зізнань. Загалом найжахливіші методи допитів на земній кулі – це в мдб. Недарма в радянському союзі 15 мільйонів заарештованих, тобто більше, ніж усіх заарештованих на землі"" (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413. – Арк. 70). ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 7413 Розчарування, зневіра, передчуття, що більше не вийде на волю і помре в тюрмі, з кожним місяцем посилювалися. У довідці за матеріалами слідчої справи зазначається, що А. Бізанц поступово почав розповідати все, що від нього хотіли, зокрема й про зв'язки з німецькою розвідкою. Точніше, його змусили про це свідчити. На початку липня 1947 року слідство завершили й підготували обвинувальний висновок. 19 липня військовий трибунал військ мвс урср Київської області виніс вирок про засудження А. Бізанца на 25 років із відбуванням покарання у виправно-трудових таборах. Це останній документ, долучений до справи. Із документів, знайдених в інших архівах, відомо, що станом на січень 1949 року А. Бізанц перебував у Дубровлагу, у травні того самого року – в особливому таборі № 3. Про подальшу долю – різні відомості. В одних джерелах зазначається, що він нібито помер у 1949 році в мордовських таборах у Потьмі, в інших ідеться про те, що опинився у владімірському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу і розстріляний у 1951 році. Трагічна доля Альфреда Бізанца, як і Василя Вишиваного, є ще одним свідченням жорстокості тодішньої репресивної системи сталінського режиму. Обидва загинули в радянських тюрмах за не з'ясованих до кінця обставинах. Їхні місця поховань залишилися невідомими, а інформація про обох була свідомо прихована кремлівською владою, щоб стерти й саму пам'ять про тих, хто боровся за українську справу і виступав проти тоталітарного режиму. http://www.istpravda.com.ua/articles/2026/06/8/165935/