https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/9/160901/ support@history.pravda.com.ua (Дмитро Адаменко) Тексти Wed, 09 Feb 2022 10:02:29 +0200 Понад 100 років тому Україна була розділена між двома європейськими гігантами — Російською та Австрійською імперіями. Але якщо про першу нам багато що відомо, то друга переважно залишається terra incognita. Навіть для мешканців західної частини України, які зараз відкривають її для себе знову, тому що їхні прадідусі та прабабусі мешкали в імперії Габсбургів, по них у родинах залишилися листи та фото, і треба зрозуміти, про що в них мова та хто зображений на світлинах? Особливо цікаво, якщо з фото на вас дивляться якісь військові. Яке звання? В якій частині служив? На якому фронті був? Що з ним трапилося? Безліч питань, на які може дати відповідь історія. Але для того, щоб зрозуміти мікроісторію членів окремої родини, корисно знатися на макроісторії світу, що їх оточував. Тому давайте поговоримо про Австро-Угорщину. Історія знає чимало прикладів федеративних і конфедеративних держав, кожне з яких мало свою специфіку. Не став винятком і союз Австрії й Угорщини, що утворився з унітарної держави в останній третині XIX століття. Державний дуалізм Австрійський імператор фельдмаршал Франц Йосиф I в святковому мундирі "німецького" генерала Поразка в Австро-пруської війні 1866 року стала третьою (після Революційних і Наполеонівських воєн 1792–1815 років і Революції й Угорського повстання 1848–1849 років) подією, що зворушила основи габсбурзької монархії та викликала кардинальні зміни в її житті. Після 1866 року Австрійська імперія більш не могла претендувати на гегемонію серед німецьких держав. Щоб вгамувати невдоволення всередині імперії та не дати повторитися революційним подіям 1848–1849 років, імператор Франц Йосиф I пішов на радикальний крок — перебудову своєї держави. 20 березня 1867 року імперія розділилася на дві формально незалежні держави та стала союзом двох монархій — Австрійської імперії й Угорського королівства, — об'єднаних під владою суверена з роду Габсбургів-Лотаринзьких. 22 травня 1867 року з метою затвердження рішень, прийнятих імператором, був спеціально скликаний державний парламент (Reichsrat). 21 грудня він нарешті прийняв шість конституційних законів, один з яких офіційно оформив нові відносини Австрії та Угорщини. Станом на 1910 рік у Австро-Угорщини проживало 51 390 223 особи. Серед національних груп найбільш численними були австрійські німці (23,5%) та угорці (19,5%) — разом вони налічували 43% населення імперії. За ними йшли слов'яни (47%), що ділилися на чехів (19,5%), поляків (9,9%), українців (під самоназвою "русини", 8%), хорватів (6,4%), сербів (5 %), словаків (3,9%) і словенців (2,5%), румунів (6,5%) й італійців (1,5%). Євреї іудейського віросповідання як окрема державотворча нація не розглядалися. У двоєдиної монархії офіційно було визнано 11 мов. Австрійська імперія й Угорське королівство мали власні парламенти, державні органи управління, суди, а також збройні сили з власними міністерствами оборони та генеральними штабами. У справі військового будівництва національні міністерства оборони визначали свої бюджети, а національні парламенти їх затверджували. Для підтримки державного порядку в структурі міністерств оборони було передбачено наявність жандармерії. Але існували й деякі спільні для двох держав інститути: Міністерство фінансів (Gemeinsamer Finanzminister), яке забезпечувало витрати обох держав на загальні потреби та з 1878 року керувало Боснією та Герцеговиною; Міністерство закордонних справ (k.u.k. Außenminister) — лише воно репрезентувало обидві частини монархії на міжнародній арені; Воєнне міністерство (k.u.k. Kriegsministerium) з власним Генеральним штабом (Generalstab) і спільними збройними силами. Загальні військові витрати оплачувалися пропорційно: Австрія покривала 63,6%, Угорщина — 36,4% бюджету. Австрійська імперія Австрійська імперія (Kaisertum Österreich) офіційно називалася "Королівства та землі, представлені в державному парламенті" (Die im Reichsrat vertretenen Königreiche und Länder (нім.), A birodalmi tanácsban képviselt királyságok és országok (угор.)). Імперія складалася з 17 "королівств і земель" та займала територію в 300 006 кв. км, на якій в 1910 році мешкало 28 571 934 особи. Франц Йосиф I в коронаційному вбранні австрійського імператора Території "королівств і земель" збігалися з історичними феодальними володіннями Габсбургів. Незалежно від феодального статусу (королівство, ерцгерцогство, герцогство тощо) всі вони мали однакову структуру згідно з Конституцією 1867 року (cisleithanische Verfassung Altösterreichs von 1867) та закону 1868 р.: на чолі кожної складової частини імперії стояв губернатор, який називався в герцогствах Зальцбург, Карінтія, Крайна, Верхня та Нижня Сілезія, Буковина "земельною президентом" (Landespräsident), а в королівствах Богемія, Галичини та Лодомерії, Ерцгерцогствах Нижня Австрія, Верхня Австрія, Маркграфствах Моравія, Істрія, властительних графствах Тіроль, Форарльберг, Горіция та Градішка, герцогстві Штирія й імперському місті Трієст — "штатгальтер" (Statthalter). Для Істрії, Трієста, Горіциї та Градишка губернатор призначався один — він перебував у Трієсті разом зі своїми органами управління; складові частини імперії в свою чергу були розділені на різну кількість округів, якими керували головні окружні управління (Bezirkshauptmannschaft); кожна складова частина імперії мала свій власний земельний парламент (Landestag) й окружні органи самоврядування. Переважна більшість західних українців мешкала в східній частині Королівства Галичини та Лодомерії (компактно — до річки Сян) та складала половину населення Герцогства Буковина. Угорське королівство "Коронація імператора Франца Йосифа I й імператриці Єлизавети як короля і королеви Угорщини 8 червня 1867 року". Художник — Едмунд Туль (за оригіналом Едуарда Енгерт) "Земля угорської корони Святого Стефана" (Länder der Heiligen Ungarischen Stephanskrone (нім.), A magyar Szent Korona országai (угор.)) займала територію 325 411 кв. км. В 1910 році тут мешкало 20 886 487 осіб. Певної незалежністю в її складі користувалися порт Фіуме (зараз — Рієка, Хорватія) та Королівство Хорватія і Славонія. Фіуме був включений в Угорське королівство в 1868 році разом з Трансільванією та мав статус "Corpus Separatorum", а самостійність хорватів виражалася в наявності самоврядування з власними парламентом і територіальною обороною, в якій мовою наказів і спілкування була сербохорватська. 8 січня 1881 року в склад Хорватії і Славонії увійшов колишній "Військовий кордон" (нім. Militärgrenze, хорв. Vojna krajina) — область, що межувала з володіннями Османської імперії. Українці компактно мешкали на північному сході Угорщини — зараз це територія Закарпатської області. Боснія та Герцеговина Боснійська делегація висловлює повагу імператору Францу Йосифу I після анексії Боснії. Відень, 1908 рік Колишні османські землі Боснія та Герцеговина (Okkupationsgebiet Bosnien-Herzegowina), які були окуповані в 1878 й анексовані в 1908 році, стали окремою провінцією, якою керувало спільне для двох держав Міністерство фінансів. Місцевий парламент влади практично не мав, а мешканці не мали громадянства — а ні австрійського, а ні угорського. Територія провінції становила 51 119 кв. км, населення нараховувало 931 802 особи (1910 рік). З 1910 року управління тут здійснювалося згідно з так званим "Конституційним статутом". Несамостійність Боснії та Герцеговини не дозволяє її виокремити в третю частину Австро-Угорщини. Троїстість збройних сил Перетворення Австрійської імперії на формальний союз двох держав — Австрійської імперії й Угорського королівства — призвело до глибинних реформ збройних сил. Ще до створення Австро-Угорщини збройні сили Австрійської імперії взагалі та підрозділи, з яких вони складалися, називали "цісарсько-королівськими" (kaiserliche-königliche), що мало говорити про їх службі імператору (всієї Австрійської імперії) та королю (окремих королівств, об'єднаних у Австрійській імперії) з роду Габсбургів. З 1889 року "триєдність" армії Австро-Угорщини полягало в тому, що існували: спільне військо (Gemeinsame Armee), що формувалося з мешканців обох частин держави, його називали "імператорськими та королівськими збройними силами" (kaiserlich und königlich Wehrmaht або Bewaffnete Macht). Вони ділилися на "імператорські та королівські сухопутні сили" (kaiserlich und königlich Heer або Landstreitkräfte, або Stehendes Heer) й "імператорські та королівські військово-морськи сили" (kaiserlich und königlich Kriegsmarine). Замість довгого "kaiserlich und königlich" використовували скорочення "k.u.k.". Іноді користувалися скороченням "k.(u.)k.", що свідчило про те, що установа була створена ще до перетворення Австрійської імперії на двоєдину монархію, а після реформи продовжило своє існування під старою назвою; Сотня "німецького" піхотного полку в парадному однострої збройні сили Австрійської імперії — "цісарсько-королівський ландвер" (kaiserlich-königliche Landwehr) і "цісарсько-королівський ополчення" (ландштурм) (kaiserlich-königliche Landsturm). Використовувалося скорочення "k.k."; Польовий табір 9-го ландверного піхотного полку в Лейтмеріце (зараз - Літомержіце, Чехія) збройні сили Угорського королівства — "королівський угорський гонвед" (königlich ungarische Landwehr або угорською magyar királyi honvéd) і "королівське угорське ополчення" (magyar királyi népfelkelés або німецькою königlich ungarische Landsturm). У німецькій мові використовувалося скорочення "k.u.", в угорській — "m.k."; Інспекція піхотного полку гонведу на казарменому плацу. Відділення демонструє віддання честі командиру формально існувала четверта частина збройних сил, яку набирали з мешканців Боснії та Герцеговини. Військові частини, що почали створювати з 1882 року, в назві мали предикат "боснійсько-герцеговинські" (bosnisch-hercegovinische), який скорочували до "b.h.". Ці війська були настільки нечисленні, що повністю входили в структури спільного війська. Військовослужбовці боснійсько-герцеговинського піхотного полку Військовий обов'язок На все чоловіче населення обох частин держави Габсбургів з 1866 року було покладено військовий обовʼязок. З 19 до 42 років усіх визнаних придатними медичною призовною комісією та не позбавлених цивільних прав в залежності від місця мешкання заносили до списків австрійського або угорського ополчення. Чоловіків ділили на 24 вікові групи (кожен рік, що виконався — окрема група). Коли військовозобов'язаний досягав 21 року, жеребкування вирішувало, чи буде він покликаний на дійсну військову службу (Präsenzdienst). При цьому правила жеребкування додатково дозволяли вирішити, в яку з двох армій (в спільне військо або ландвер/гонвед) потрапить новобранець. Призовна комісія 12-ї піхотної дивізії, 1916 рік Чисельність спільного війська щорічно визначало спільне Воєнне міністерство — план призову разом з військовим бюджетом подавали на затвердження окремо до австрійського й угорського парламентів. Чисельність і військовий бюджет ландверу та гонведу австрійський й угорський парламенти розглядали окремо, кожен для своєї частини двоєдиної держави — проєкти готували національні Міністерства оборони. До 1912 року термін дійсної служби в спільному війську становив три роки, але було прийнято рішення про його скорочення до двох років (раніше це зробили в ландвері та гонведі). З одного боку, двох років цілком вистачало для того, щоб нижні чини засвоїли більшість військових спеціальностей, з іншого — скорочення терміну служби дозволяло підготувати більшу кількість солдатів. Нововведення не торкнулося кавалерії, кінної артилерії й унтер-офіцерів. Алегорія на трирічну строкову військову службу на поштовій листівці Тих, хто відбув дійсну службу в спільному війську переводили до резерву (Reserve або nichtaktiver Stand) на 7 років (з 1912 року — на 8 років за винятком вищезазначених родів військ і категорії військовослужбовців). З резерву їх викликали на навчальні та контрольні збори. У випадку початку війни резервістів викликали до своїх частин (при необхідності вони проходили перепідготовку), формували в "маршові роти" або "маршові батальйони" та, враховуючи бойові втрати особового складу своїх частин на фронті, відправляли для його поповнення. Після відбуття призначеного терміну в резерві спільного війська військовозобов'язаних переводили до резерву ландверу/гонведу ще на 2 роки. Після цього всіх записували до ландштурму, в якому вони перебували до досягнення 42 років. У воєнний час кадри спільного війська при нестачі власних резервістів могли поповнюватися резервістами ландверу та гонведу, а також ландштурмістамі двох молодших вікових груп і, в крайньому випадку, — ерзац-резервістами, які взагалі не пройшли дійсну службу. У флоті термін дійсної військової служби становив 4 роки, а в резерві (в так званій "Службі охорони узбережжя") ще 5 років. Після цього військовозобов'язаних лише на три роки зараховували до ландштурму флоту (Seewehr). Нижні чини з екіпажу броненосця "Зріньї" У ландвері та гонведі термін дійсної служби становив два роки. Спочатку в ландвері служили лише 2–3 місяці, отримуючи, по суті, початкову військову підготовку. Пізніше термін служби збільшили до року, а в 1893 році — до двох років. У гонведі з моменту заснування власних угорських збройних сил (5 грудня 1868 року) так само, як і в ландвері, термін служби становив 2–3 місяці, потім був збільшений до півтора року, а з 1890 року — до двох. Після відбуття дійсної служби військовозобов'язаний ще 10 років перебував у резерві ландвера/гонведа. Порядок поповнення відповідав спільному війську. Так само, як і в спільному війську, унтер-офіцери ландвера та гонведа служили три роки, а зайвий рік їм компенсували тим, що їх один раз не викликали на чотиритижневі збори та викреслювали зі списків ландштурму після досягнення 40 років. Всіх, хто в результаті жеребкування під час роботи призовної комісії не потрапив на дійсну військову службу, відразу зараховували до рекрутського запасу (Ersatzreserve) ландвера/гонведа та протягом 12 років регулярно викликали на навчальні та контрольні збори. У воєнний період вони йшли на заміщення бойових частин у тиловий службі, а в крайньому випадку і на поповнення бойових втрат частин. Потім вони також потрапляли до ландштурму. Група нагороджених нижніх чинів 32-го піхотного полку ландштурму 106-ї піхотної дивізії ландштурму, 1916 рік Ландштурм був розділений на два вікових класи (Aufgebot): перші 19 молодших вікових груп (від 19 до 37 років) та ще п'ять (від 38 до 42). Істотні зміни було внесено в період Першої світової війни: на початку 1915 року нижня межа була зменшена до 18 років, в січні 1916 року верхню підняли до 50. Нарешті наприкінці того ж року її збільшили до 55 років. Однак відставні офіцери та чиновники ще з мирного часу перебували в ландштурмі до 60 років. Таким чином, загальний термін активної військової повинності становив 12 років, а після досягнення 42 років тривала неактивна повинність в ландштурмі. Як уже згадувалося вище, дві молодші вікові групи ландштурму (які відбули 12-річний термін активної військової повинності та досягли 33 і 34 років) могли використати для поповнення діючої армії (з них формувалися бригади ландштурму). Їх однолітки, зараховані в ландштурм з рекрутського запасу, під час війни йшли на формування місцевих батальйонів і робочих команд. У мирний час у разі крайньої потреби на дійсну військову службу на термін не більше одного року могли призвати молодшу групу резервістів і три молодших групи рекрутського запасу. У гонведі це правило стосувалося тільки молодшої групи резерву гонведа та двох молодших груп рекрутського запасу. Офіцерський склад формували виключно на добровільних засадах. Щоб стати офіцером, можна було скористатися кількома шляхами: Офіцери різних родів військ з Вінер-Нойштадту пройти службу в військовій частині на правах кадета та після здачі іспитів стати офіцером резерву. Тривалість служби визначав командиром частини; пройти службу на правах "однорічного добровольця" та після здачі іспитів стати офіцером резерву. На підготовку відводили рік, але якщо претендент не міг успішно скласти іспити, його залишали на другий рік. Якщо й другі іспити не приносили успіху, людину звільняли в запас як унтер-офіцера; успішно закінчити школу кадетів та після здачі іспитів отримати звання лейтенанта резерва, з 1909 року — фенріха резерва. Перше офіцерське звання (лейтенант) можна було отримати після 2–3 років служби; закінчити військову академію та відразу після успішної здачі іспитів отримати чин лейтенанта. Термін служби офіцерів не був обмеженим, але, як правило, у відставку йшли або після 40 років служби, або після досягнення 60 років. Територіальний принцип формування Австро-угорські збройні сили формували на засадах територіальної системи. Тобто нижні чини кожної військової частини були постійно пов'язані з одним з округом поповнення (Ergänzungsbezirk), рідше — з двома або трьома. Всього в країні існувало 112 округів поповнення спільного війська, з яких 109 обслуговували потреби сухопутних сил, а три — ВМС. 58 "сухопутних" округів плюс 3 "морських" були розташовані в Австрійській імперії, 47 — в Угорському королівстві, чотири — у Боснії та Герцеговині. Кожен округ об'єднував один або кілька адміністративних округів (в Австрії) або комітатів (в Угорщині) та був розділений на певну кількість призовних дільниць (Stellungsbezirk), на яких проводили жеребкування призовників. Таким чином, військову частину поповнювали переважно з жителів однієї місцевості та національностей, що її населяли. Це робили між іншим і для того, щоб уникнути проблем з мовним бар'єром між військовослужбовцями. Зв'язок з декількома округами поповнення був притаманний для батальйонів польових єгерів, полків кавалерії й артилерії, частин інженерних військ. Натомість Залізничний та Телеграфний полки, санітарні війська, а також речові та продовольчі установи та військові відділення кінних заводів поповнювали з усієї території двоєдиної монархії. Австрійська імперія була розділена на 8 ландверних дивізійних і один окремий (Далмація) округи поповнення ландвера, Угорське королівство — на 6. Округи поповнення австрійського ландверу в 1916 році Офіцерами і військовими чиновниками могли стати особи, які отримали спеціальну середню (на рівні цивільної гімназії) або вищу освіту. Позаяк від цих людей вимагали знання не лише державної, але й однієї з "полкових мов", часто густо вони мали теж саме територіальне походження, що і нижні чини. Головною ("командною" — Kommandoschprache) мовою в "німецьких частинах" спільного війська та ландвері була німецька — кожен солдат повинен був знати нею всі спеціальні терміни та команди. В "угорських частинах" спільного війська та гонведі — угорська, а в хорвато-славонских військових частинах гонведа — сербохорватська. Інструкції ж переводили на одну або кілька "полкових мов" (Regimentschprache) — такою могла стати будь-яка мова, за винятком "командної", якщо нею розмовляли не менш ніж п'ята частина військовослужбовців підрозділу: чеська, словацька, сербохорватська, польська, українська ("русинська"), словенська, румунська й італійська. Національний склад австро-угорських збройних сил виглядав приблизно так: 47% припадало на слов'ян, 29% — на німців, 18% — на угорців, 6% — на румун й італійців. 62 піхотні полки спільного війська були фактично моноетнічними: 35 слов'янськими, 12 німецькими, 12 угорськими та три румунськими. З 26 батальйонів польових єгерів німецькими були п'ять і слов'янськими вісім. З 42 кавалерійських полків 13 були слов'янськими, 14 угорськими та два німецькими. Як правило, в адміністративному центрі округу поповнення з усієї військової частини були розквартировані лише батальйон депо та ще один стройовий (у випадку з батальйонами польових єгерів — сотня депо й єгерська сотня), а решта дислокувалися в інших місцях двоєдиної держави. Метою такої системи було позбавити військовослужбовців розслабляючого впливу звичного середовища та можливої пропаганди з боку місцевих націоналістичних рухів. Одночасно це дозволяло використовувати війська для підтримки громадського порядку та навіть придушувати можливі заколоти в інших, національно чужих для них, частинах держави. Варто зазначити, що на зламі століть один з батальйонів піхотного полку спільного війська, як правило, проходив службу в Боснії та Герцеговині. Це було пов'язано з тим, що вся австро-угорська армія потребувала спеціальної підготовки, необхідної для ведення бойових дій в горах. Дислокація частин австро-угорської армії в 1898 році Таким чином, в "двоєдиній" монархії існувала "триєдина" армія. Українці в Австро-Угорщині та австро-угорському війську Ця тема заслуговує на окреме ґрунтовне дослідження. щонайменше тому, що соціально-економічний стан "русинів" треба одночасно порівнювати як з іншими народами Австро-Угорщини, так й "малоросами" в Російській імперії. Але поверхнево можна зазначити, що українці по обидва боки кордону мешкали переважно в сільській місцевості, тому були задіяні в сільському господарстві. Земельна власність була дрібною, сімʼї великими. Через це українці були вимушені масово емігрувати до США та Канади у пошуках кращої долі. За результатами перепису населення Австро-Угорщини в 1910 році середня освіта була гіршою лише в Далмації — незважаючи на гарантовану державою освіту, діти були вимушені допомагати родині по господарству. Українці в Угорському королівстві зазнавали значний національний тиск — мадяризація неугорського населення в Землях св. Стефана подекуди набувала жахаючого розмаху. Натомість українцям в Австрійській імперії було гарантоване навчання рідною мовою. Цікаво, що у виданому в Росії в 1915 році воєнно-статистичному описі східно-галіційського району Австро-Угорщини було зазначено, що щільність населення у Галичині дорівнює лише густозаселеній Келецькій губернії Російської Польщі, а в прикордонних українських губерніях вона була значно меншою. Найменш заселеними булі гірські райони Східної Галичини, але навіть тут на квадратну версту мешкало людей більше за сусідні Ковельську та Рівненську губернії. Тобто незважаючи на всю важкість життя західних українців їхня доля була значно кращою за українців на схід від державного кордону. Низький рівень освіти західних українців вплинув на їх місце в структурі австро-угорського війська — служили вони переважно в піхоті та обозі. Не так багато їх було серед унтер-офіцерів та геть мало серед офіцерів. Натомість спрага до життя, намагання побудувати вдалу карʼєру спричинили те, що з освічених українців з міст багато хто став вдалими військовими чиновниками, військовими юристами та військовими лікарями. Найвідомішими прикладами є лікарі флоту Ярослав Окуневський та Орест Зарицький, які досягли рангів, еквівалентних адміральським. "Австро-Угорщина" чи "Австро-Угорська імперія"? Суттєвими помилками деяких істориків є використання терміна "Австро-Угорська імперія" та спроба представити національні австрійські та угорські збройні сили як резервні. По-перше, ми можемо відкрити будь-яку академічну енциклопедію та знайдемо в них лише термін "Австро-Угорщина". Тому що, як було наголошено на початку, Австро-Угорщина не була унітарної державою, а нехай й формальним, але союзом двох держав. Тому використання визначення "імперія", що відноситься до державного устрою, є невірним. По-друге, часто-густо нерозуміння виходить з неправильного перекладу з німецької слова "Reich". У нас звикли перекладати його як "імперія", хоча насправді це "держава". У цьому легко переконатися, якщо згадати як німецькою буде "Франція" — "Frankreich", дослівний переклад "держава франків". Тому виходить, що "Deutsche Reich" — це "держава німців", а не "Німецька імперія". Але ж як тоді має бути німецькою "імперія"? Для цього існує два терміни — один прийнятий в Німеччині, а інший — в Австрії. Перший — це "Kaiserreich", а другий — "Kaisertum". Поверніться до розділу "Державний дуалізм" цієї статті, щоб подивитися на назву Австрійської імперії до її розділення — "Kaisertum Österreich". Щодо ландверу, то в цьому винне калькування німецької традиції — у сусідній німецькій армії ландвер дійсно був резервом, тобто тим, чим в Австро-Угорщині ополчення (Landsturm/Népfelkelés). Але на цьому збігу в назві всі аналогії закінчуються, а в дійсності спільне військо, ландвер і гонвед були трьома, хоча і нерівнозначними, але юридично рівноправними частинами єдиних збройних сил. Хоча "австрійська" й "угорська" армії чисельно поступалися спільному війську, спрощена схема сплати військових витрат дозволяла їм, наприклад, першими приймати на озброєння технічні новинки. Література Австро-Венгрия. Военная энциклопедiя. Т. 1. – С. 55-78. – М., 1998. Австро-Венгрия. Военно-статистическое описание. Часть I. Восточно-Галицийский район. (Исправленное   и   дополненное   по         данным   войсковой разведки в кампанию 1914–1915 гг. издание 1912 г., составленное ген. штаба полковником Потоцким под редакц. ген. шт. полк. Самойло). — Петроград: Военная Типография Императрицы Екатерины Великой, 1915. — С. 150. Адаменко Д. В. Императорский и королевский военный мундир, 1914 год. – К., 2012. Coil S. Uniforms & Equipment of the Austro-Hungarian Army in World War One: A Study in Period Photographs. – Atglen, PA, 2003. Dr. György Sagvari. Die ungarische Honvéd: Uniformierung und Ausrüstung der ungarischen Landwehr von 1868 bis 1918. – Wien: Verlag Militaria, 2010. Prof. DI Hermann Hinterstoisser, Erwin A. Schmidl, Christoph Neumayer, Helmut Wohnout. Des Kaisers Bosniaken: Die bosnisch-herzegowinischen Truppen in der k. u. k. Armee. – Wien: Verlag Militaria, 2008. Jung P., Pavlovic D. The Austro-Hungarian Forces in World War I (I) 1914-16. – Man-at-Arms 392, Osprey publishing, 2003. Lukas J. Fighting Troops of the Austro-Hungarian Army: 1868-1914. – NY, 1987. Nowakowski T. Armia Austro-Wegierska. 1908-1918. – Warszawa, 1992. Offelli S. Le armi e gli equipaggiamenti dell' esercito austro-ungarico dal 1914 al 1918: Uniformi – distintivi – buffetterie. Volume primo. Gino Rossato editore, 2001. http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/9/160901/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/8/160895/ support@history.pravda.com.ua (Ярослав Сумишин) Тексти Tue, 08 Feb 2022 10:55:12 +0200 Акції протесту 1861 року, що відбулися в Царстві Польському і були придушені самодержавною владою, спонукали Санкт-Петербург суворіше поставитися до вирішення польського питання. Російська влада ухвалила нормативний акт, який забороняв полякам і католикам володіти зброєю, в тому числі мисливською. На думку уряду, такий крок щонайменше мав полегшити контроль за польським середовищем. Проте царська заборона не убезпечила монархію від нових потрясінь, зокрема не відвернула заколоту 1863 року, а лише посилила дискримінацію і гоніння в західних губерніях після Січневого повстання Розглянемо тодішню ситуацію на прикладі Подільської губернії. Будь-яка навіть неперевірена інформація про можливе зберігання зброї чи боєприпасів особами польського походження або католиками (найчастіше ці категорії збігалися), відразу ставала підставою для проведення дізнання. Наскільки серйозними були обвинувачення і реальними підстави для висунення підозр, можна побачити, проаналізувавши вироки Подільської палати карного суду (далі – Палата). Протягом 1864 – 1866 років цей судовий орган ухвалив майже 30 рішень, що стосувалися незаконного зберігання зброї чи набоїв. 50 % обвинувачених визнано винними. Ці особи понесли покарання у вигляді штрафу чи позбавлення волі на різні терміни. 19,2 % підозрюваних залишили під підозрою, а 30,8 % осіб звільнили від відповідальності, тобто виправдали. Отже, значна частина справ містила надумані або дріб'язкові звинувачення, які свідчили не про реальні факти, а радше про намагання місцевої влади перестрахуватися або вислужитися перед начальством, реагуючи на відверто сумнівну інформацію. Управитель маєтку в с. Сутківці Летичівського повіту, австрійський підданий Еразм Красницький постав перед судом за зберігання рушниці, пороху і дробу. Звинувачення базувалося на свідченнях селянина Григорія Підфігурного, котрий нібито підслухав розмову про політичну неблагонадійність Красницького в місцевому шинку. Під час обшуку в управителя нічого не знайшли. Крім того, волосний старшина Замогильний і сільський староста Голецький засвідчили, що видавали Красницькому зброю під час якоїсь облави, однак він її відразу повернув. 18 травня 1965 року Палата закрила справу за відсутністю складу злочину. 5 листопада 1865 року суд звільнив від відповідальності Тимофія Юрченка із с. Демівка Ольгопільського повіту. Селянин підозрювався в "сокрытии разных огнестрельных снарядов". Доповів владі купець 2-ї гільдії Андрій Сумовський. За його словами, в ставку біля греблі Юрченко ховає заборонені предмети, зокрема, прилад для виробництва куль і пістолет. Під час трусу в селянина знайшли лише коробку від пістонів і викрутки для рушниці. Саму зброю селянин давно продав. Як з'ясувалося під час слідства, Сумовський перебував у конфлікті з Юрченком і намагався напакостити своєму недругу. Коли в с. Рів Літинського повіту селяни знайшли 9 куль, підозра відразу впала на поляків, тобто управителя маєтку Казимира Щавінського і прикажчика Фелікса Міклошевського. Річ у тому, що кулі хтось викинув на гній біля економії. Офіціалісти, звичайно ж, не зізналися, а обшук нічого не дав. Тоді обвинувачення зняли. Схожа історія трапилася в с. Білоусівка Гайсинського повіту. Селяни, коли ремонтували паркан, знайшли пістолет. У зберіганні зброї звинуватили управителя Едуарда Гавронського. Але Палата, не знайшовши доказів, звільнила підозрюваного від відповідальності. Балтського дворянина Казимира Островського судили за придбання палки, "всередині якої було гостре залізо", а відставного поручика Олександра-Алоїза Кулиговського із с. Війтівці Брацлавського повіту – за зберігання декількох патронів і капсулів, що залишилися в нього після участі в охоронних заходах сільської варти. Обох виправдали. Чимало судових вироків звучали як "оставить в подозрении". У тодішньому російському праві офіційно існувала така юридична норма. Вона застосовувалася в разі недостатності доказів, після чого підсудний потрапляв під нагляд поліції. На відміну від людини, яку виправдали, особа під підозрою автоматично притягувалася до відповідальності, якщо ставали відомими нові факти, що доводили її провину. 20 липня 1864 року Палата залишила під сильною підозрою Йосипа Накельського, котрий служив при економії с. Берізки Бершадські Ольгопільського повіту. На нього впала підозра, коли на фільварку знайшли пляшку пороху, пістони, 9 куль і ствол від рушниці. Аналогічне рішення Палата ухвалила 30 липня 1864 року стосовно поміщика, губернського секретаря Леона Рожановського із с. Іванківці Літинського повіту. Його звинувачували в зберіганні мішечка з кулями (50 штук). Знахідку виявив під стріхою однієї з економічних будівель служитель Романовський. Причетність вказаних осіб до знайдених боєприпасів суд не довів. 30 квітня 1865 року Палата залишила під підозрою поміщика Олександра Согатовського із с. Коричинці Волоські Летичівського повіту. В дворянина знайшли сідло нібито облаштоване під військові потреби, хоча за доносом кучера Михайла Березюка шукали пістолети. Дворянин Йосип Новицький з м. Куна Гайсинського повіту зберігав у димарі пістолет "турецької форми", який виявили сажотруси. Новицький наче дав робочим десять рублів, щоб ті мовчали, але влада все одно дізналася про факт виявлення зброї. Дворянин все заперечував, і в результаті ухвали суду від 30 червня 1865 року залишився під підозрою та потрапив під нагляд поліції. Тотожні вироки отримали однодворець Семен Вишомирський з м. Чемерівці Кам'янецького повіту і дворянин Костянтин Окольський. Останній служив управителем в с. Янківці Летичівського повіту і звинувачувався в зберіганні двоствольної рушниці. Зброю знайшли під час тушіння пожежі. Нерідко порушникам закону вдавалося відбутися штрафом. Відставного титулярного радника Олександра Волошиновського, котрий проживав у с. Серби Могилівського повіту, звинуватили в приховуванні зброї. За показами волосного старшини Афанасія Якимчука, поміщик мав чотири рушниці, п'ять пістолетів і два кинджали. Цю інформацію підтвердили ще декілька селян і однодворців. Коли у Волошинського нічого не знайшли, з'явилася інформація, що дворянин перевіз зброю до своєї коханки Докії Ковальської. В жінки теж провели обшук, але марно. Натомість виявили рушницю в рідного брата Ковальської Тодора Салія. Той потім свідчив, що зброю йому подарував Волошиновський, віддячивши за сумлінну службу. 12 травня 1866 року Палата присудила Волошиновському штраф у розмірі 10 рублів. Всі інші звинувачення були зняті. У лісовій хатині, що належала колишньому військовому Костянтину Збишевському біля с. Марківка Гайсинського повіту, знайшли форму для виливу куль, офіцерський палаш, два роги для пороху, дві торби для дробу, ствол від рушниці. В результаті трусу в домі його матері виявили два патронташі, три роги для пороху, мішок для дробу, викрутки для рушниць, чохол та стару коробку від рушниці. Відставний поручик свідчив, що відразу після заборони продав мисливську зброю якомусь одеському комісіонеру, а деяке спорядження залишилося. 8 березня 1866 року Палата визнала Збишевського винним у зберіганні військового спорядження, присудила йому штраф сто рублів, залишила підсудного під сильною підозрою і передала його під нагляд поліції. Відомо, що дворянин всіляко ухилявся від сплати, напевне, непосильного для нього штрафу. У поміщика с. Бортники Брацлавського повіту Домініка Кжижанського знайшли три свинцеві кулі, трішки дробу, декілька кавалерійських шпор, порох на один заряд, три старих сідла. Дворянин свідчив, що кулі і дріб належали його сину, штабскапітану Миколаю Кжижанському, котрий залишив ці речі, коли гостював у батьківському домі. А порох нібито призначався для лікування головного болю дружини поміщика. 21 січня 1865 року Палата присудила Домініку Кжижанському грошове стягнення в розмірі двадцяти рублів. За зберігання заборонених предметів, в тому числі свинцю, куль та пороху, до десяти рублів штрафу були засуджені брацлавські міщанини Лейба Дикерман і Нахман Тростянецький, а також відставний унтерофіцер Адам Малавський з м. Фельштин Проскурівського повіту. В колишнього військового знайшли палку, всередині якої був кинджал.[BANNER1] Десять рублів штрафу мала сплатити в казну дворянка Гонората Лесневич із с. Теремківці Кам'янецького повіту. Але поки ухвалювали остаточний вирок, літня жінка померла. У її будинку знайшли дві залізні форми для виливу куль, дві викрутки від рушниць, 49 пістонів, шкіряний чохол від рушниці, 49 куль, мапи Царства Польського і книгу "Regulamin Artylleryi" ("Положення про артилерію"). Більш ніж достатньо для суворого покарання, тим більше київський цензор офіційно засвідчив, що вказана книга і мапи були заборонені. Головна підозра впала на старшого сина Гонорати Владислава, який у розпал Січневого повстання підозріло зник. За свідченням дворянки, він служив управителем в різних поміщицьких маєтках на Поділлі, але потім звільнився, проживав у неї, поки не поїхав у невідомому напрямку. Інші сини Юліан і Костянтин підтвердили покази матері. Рішення Правлячого сенату від 29 квітня 1867 року було доволі лояльним: всього десять рублів штрафу для жінки, хоча Палата схилялася до річного ув'язнення. Юліана і Костянтина від суду звільнили, а Владислава так і не знайшли. Колезькому реєстратору, поміщицькому сину Максиміліану Туському присудили штраф 300 рублів. Мешканець м. Лянцкорунь Кам'янецького повіту був визнаний винним у приховуванні вогнепальної зброї. Справу розглядала Кам'янецька військово-слідча комісія, після чого матеріали передали цивільному губернатору, який і постановив стягнути з Туського чималий штраф на розвиток селянських шкіл. Для незаможного дворянина сума виявилася непосильною, і 29 вересня 1866 року Палата ухвалила рішення замінити штраф на тюремне ув'язнення терміном 11 місяців і 22 дні. Проте Туському не довелося відбувати покарання, його амністували з нагоди "всемилостивейшего" манівесту від 28 жовтня 1866 року. Як бачимо, не всі підсудні уникали тюремного ув'язнення. Управитель маєтку в с. Гармаки Летичівського повіту Петро Щавінський, крім приховування зброї, звинувачувався у вирощуванні тютюну для повстанців і приготуванні до заколоту. Рушницю, два пістолети і набої слідчі знайшли не в його будинку, а в помешканні приходського священника Карашевича, якому Щавінський, як давньому знайомому, віддав заборонені предмети на зберігання. Саме за цей епізод управителя засудили до двох місяців тюрми, а Карашевича залишили під сильною підозрою і віддали під нагляд поліції. Крім того, на священника очікували дисциплінарні стягнення від церковного начальства. Що стосується тютюну і причетності до заколоту, то ця інформація не підтвердилася, а донощик, міщанин Айзек Фосман, теж потрапив під поліцейський нагляд. Загалом ця історія закінчилася трагічно. Петра Щавінського навіть не встигли ознайомити з вироком – управитель втопився. Його тіло знайшли в ставку с. Гармаки. Що стало причиною смерті, в справі не сказано. Однодворець Валеріян Кубаєвський, ревізор з пропінації в економії поміщика Соланського (с. Демівка Ольгопільського повіту) отримав два тижні арешту за зберігання пороху, куль і бойових капсулів. Підсудний запевняв, що зброї давно позбувся, коли вийшов відповідний закон, а декілька куль і трішки пороху залишилися з минулих часів. Водночас слідство володіло інформацією про п'ять рушниць і вісім пістолетів, які Кубаєвський нібито давав для переробки ковалю Софрону Котляренку. Місцевий майстер поділився такими секретами в сільському шинку. Врешті-решт виявилося, що коваль просто забрехався, перебуваючи добряче напідпитку. Півтора місяці під арештом мав відсидіти селянин Кароль Томчук із с. Гущинці Вінницького повіту. Він зберігав в лісі двоствольну рушницю. І хоча суд визнав, що Кароль володів зброєю "без політичної мети", повністю уникнути покарання йому не вдалося. Щоправда, відсидів Томчук лише місяць, бо теж потрапив під дію "всемилостивейшего" манівесту від 28 жовтня 1866 року з нагоди шлюбу цесаревича Олександра Олександровича.[BANNER2] Кримінальні справи за фактами зберігання зброї вказують на ще одну тенденцію: переважна більшість підсудних належала до дворянського стану, причому незаможної його частини. Це переважно офіціалісти, дрібні чиновники, відставні вояки. Йдеться про соціальну нішу, яка несла особливу загрозу для самодержавства. Хоча траплялися винятки, і обвинувачення висувалися високовельможним особам. Так, в 1863 році під слідство потрапили княгиня Казимира Четвертинська і її донька Яніна. Їхнє родинне гніздо знаходилося в с. Антопіль Ямпільського повіту. Дворянкам інкримінували "приготовление разных снарядов к польскому мятежу", а Яніні ще й – "распространение между крестьянами непозволительных толков и сочувствие к польскому восстанию". Під час обшуку поліція знайшла лише стару рушницю, сім сідел і 72 дерев'яні дрючки. Слідчі опитали челядь, а це майже 30 осіб, але ніхто жодних приготувань до заколоту не помітив: провіант заготовляли винятково для потреб двору, а дрючки призначалися для облаштування кущів у панському саду. Водночас місцеві мешканці Йосип Жабицький і Василь Муха повідомили, що молода княгиня закликала селян не боятися поляків, тобто учасників повстання, і зустрічати їх не вилами та сокирами, а хлібом і сіллю. За її словами, коли утвердиться польське управління, стане легше жити, бо російська влада стягує занадто великі податки. Інші свідки не підтвердили покази Жабицького і Мухи, а Яніна всі звинувачення відкидала. Справа княгинь Четвертинських набула широкого розголосу в дворянському середовищі, і київський генерал-губернатор взяв її під особистий контроль. Коли стали відомі нові деталі, було проведене додаткове слідство. Врешті-решт Яніна Четвертинська отримала три місяці домашнього арешту за розповсюдження шкідливих чуток. Що цікаво, того ж року за вироком Київського поліцейського суду Яніна була засуджена до штрафу 350 рублів "за заявление польского патриотизма". Життя трагічно склалося для молодої шляхтянки. Вона з дитинства захоплювалася музикою, навчалася у Венеції, Парижі, писала власні композиції і сама ж їх виконувала. Яніна також була талановитою поетесою, її вірші читали навіть при дворі Наполеона ІІІ. Четвертинська вийшла заміж за волинського землевласника Адольфа Єловицького. Коли 1865 року в подружжя народився хлопчик, Яніна переплутала ліки, які дитині прописав лікар, і немовля померло. Княгиня не змогла пережити трагедію і у віці 25 років теж покинула цей світ. У 1861 році царський уряд ухвалив ще декілька рішень для посилення репресивного державного механізму і боротьби з польським впливом. "Высочайше утвержденные правила" від 5 червня містили рекомендації та встановлювали юридичні норми на період запровадження воєнного стану. В свою чергу особливий правовий режим передбачав розгортання військово-польових судів. "Высочайше утвержденные правила" від 9 серпня започатковували роботу поліцейських судів. Справи про незаконне зберігання зброї нерідко розглядалися саме військово-польовими судами, оскільки такі злочини могли мати політичне забарвлення. Були навіть випадки, коли відмінялися вироки цивільних судів і справи передавалися для повторного дізнання військовим. Наприклад, Правлячий сенат 21 грудня 1864 року скасував рішення Палати про тримісячне ув'язнення відставного унтерофіцера Миколая Водзинського. Дворянин із с. Гірчична Ушицького повіту був засуджений за виробництво куль і бойових патронів. В нього, крім набоїв і пороху, знайшли прилад для виливу куль, а свідки навіть бачили у Водзинського пістолет. Справу передали командиру 9 піхотної дивізії в м. Кам'янець для повторного розгляду. Балтський військово-польовий суд розглядав справу дворян Царства Польського Болеслава Карпінського і Фауста Пухальського, котрі служили на Чорноминському (с. Чорномин Ольгопільського повіту – авт.) цукровому заводі, причому Карпінський виконував обов'язки директора виробництва. Їх судили за зберігання зброї, виготовлення снарядів і "произнесение возмутительных слов". В результаті Карпінського вислали в Оренбурзьку губернію під нагляд поліції, а що сталося з Пухальським – невідомо. Справа керівників цукроварні мала продовження. Помічника повітового справника Сташенка звинуватили в "слабом и медленном производстве обыска", шо дозволило підсудним знищити частину доказів, а пристава 2-го стану Ольгопільського повіту Вікентія Островського – "в слабом наблюдении за заводом". На думку слідства, пристав умисно не звертав уваги на настрої осіб польського походження і своїми діями сприяв "зловременным проискам". 3 травня 1866 року Палата ухвалила рішення ув'язнити Островського на один рік без позбавлення прав, а Сташенка виправдала. Відомо, що Вікентій Островський відбував покарання в кишинівській фортеці. В 1863 році Кам'янецький військово-польовий суд виніс вирок у справі родини Городецьких із с. Жабокрич Брацлавського повіту. Щенсного Городецького і його родича Августа Старжинського звинуватили в "злонамеренном хранении оружия, боевых снарядов и других вещей для мятежа", а старшого брата Владислава Городецького і лікаря Генріха Дов'яковського – в "знании о преступных замыслах против правительства и покрывании". Згідно з "высочайшим повелением" від 11 травня 1863 року Щенсного і Августа позбавили дворянського достоїнства, всіх прав і вислали на поселення в Якутську область. Владислав і Генріх мали відсидіти пів року в казематі київської фортеці. В іншій справі Подільського губернського правління фігурує відставний поручик Артюр Городецький, який теж був родом із с. Жабокрич. Напевне, йдеться про ще одного брата. Тим же "высочайшим повелением" від 11 травня 1863 року його позбавили дворянського звання, всіх прав і мали вислати в Сибір. Проте етапування Артюра на схід відкладалося, бо він мав проблеми зі здоров'ям. Його двічі оглядала спеціальна медична комісія. Спочатку лікарі не рекомендували відправляти Городецького в дорогу, але після втручання цивільного губернатора, який вимагав терміново виконати рішення суду, комісія таки дала згоду. Городецького вислали в м. Тобольськ. Згідно з матеріалами Подільської палати карного суду протягом другої половини 60-х років ХІХ століття за зберігання зброї і набоїв до кримінальної відповідальності притягалася ще низка мешканців Подільської губернії. Самодержавна влада намагалася максимально жорстко контролювати польське середовище, вдаючись до різноманітних заборон та дискримінації, головною метою яких було придушення польського духу і викорінення самої ідеї польської державності. http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/8/160895/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/3/160880/ support@history.pravda.com.ua (Лора Підгірна) Тексти Thu, 03 Feb 2022 12:18:37 +0200 Історичні документи початково ніколи не створювалися з думкою, що стануть письмовими історичними пам'ятками. Їх автори керувалися практичними інтересами своєї доби, начасних державницьких викликів. Ті історичні документи, які для нас є музейними артефактами, безцінними свідками минулого початково ніколи не створювалися з думкою, що стануть письмовими історичними пам'ятками. Їх автори керувалися практичними інтересами своєї доби, начасних державницьких викликів… - ділиться своїми роздумами мій співрозмовник, історик-тюрколог, завідувач Центру дослідження цивілізацій Причорномор'я при Інституті історії України НАН України, пан Олександр Галенко – І тим краще для нас, сучасних дослідників – додає він - Бо через такі правдиві призми нам краще досліджувати ті чи інші історичні процеси, чіткіше споглядати та аналізувати факти дипломатичних взаємовідносин давніх правителів, націй, культур… Зрештою, правдиво вбачати та визначати місце нашої нації на карті міжнародних відносин, сприйняття її володарів світовою політичною елітою. А вже далі можна проводити паралелі із сьогоденням…   Символічно, із паном Олександром спілкуємося за філіжанкою кави по-турецьки, у затишній кав'ярні-книгарні, що на вулиці Богдана Хмельницького, просто у самому центрі Києва. Розмовляємо про знаменитий ферман – послання одного із найколоритніших правителів Османської імперії, султана Мегмеда IV власне, українському гетьману, Богдану Зиновію Хмельницькому. Документ, зазначу, зберігається у фондах Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Ферман султана Мехмеда IV Відділити зерно від лушпиння Якби не телевізійне шоу одного із провідних центральних каналів можливо, цю історичну пам'ятку ніколи б і не продемонстрували на широкий загал для зацікавлених відвідувачів музею. А продемонструвавши ні музейники, ні телевізійники, мабуть, не очікували такого резонансу, хоч свідомо чи ні, заклали у сюжет відверто очевидну провокацію. Наприклад про те, що до сьогодні розшифрувати старовинну османську в'язь ферману не вдавалося нікому, і ось, виявляється, нарешті це вдалось! Ну, які можуть бути питання до телешоу… шоу має продовжуватися! Інша справа – науковці, музейники, історики, причетні до творення сюжету… Насправді – зазначає Олександр Галенко – таємничий султанський ферман перекладений та навіть, опублікований більше ніж півтора століття тому, у 1852-му році світової слави сходознавцем, австрійським фахівцем з історії Османської імперії Йозефом фон Гаммером-Пургшталем французькою та іще раніше зробленим польським перекладом. Олександр Галенко На сьогодні існує більше десятка перекладів ферману, а в "Українському Археологічному Щорічнику" викладене ґрунтовне дослідження пригод старовинного документу історикинями Мариною Кравець (українка, тепер працює у Торонто) та Вірою Ченцовою (росіянка, тепер працює у Оксфорді та Парижі). Більше того, у Кам'янці-Подільському зберігається не оригінал а факсиміле – точна копія султанського ферману. Факсиміле, за словами пана Галенка, друкували у два прийоми, аби передати присутні в оригіналі (він, доречі, зберігається у Варшаві) два кольори чорнил – чорний та золотий.   З копії прибрали архівні помітки, обрізали заклик до Аллага угорі, розширили ліве поле, тощо… І вже точно автором документу, адресованого Богдану Хмельницькому не є мати султана Мегмеда, Хатідже Турхан (українка за народженням на ім'я Надія). Таке твердження могло б стати гарним сюжетом для пригодницького навколоісторичного роману або чергового серіалу із серії "Величне століття" та не для публічних заяв науковців. Навіщо перекручувати факти та подавати неправдиву інформацію – вони не пояснили. Надія Османського світу Однак не все у цій історії таке пісне-наукове. Додамо трохи лірики. Українська наложниця на ймення Надія, відома світові під іменем улюбленої султанської жони Хатідже Турхан таки справді стала надією усіх османців – розповідає пан Галенко – Більше того, навіть Англія переймалася через те, що у султана Ібрагіма I, майбутнього батька шех-заде Мегмеда довго не було нащадків. І тільки українці Наді вдалося забезпечити османський престол здоровим спадкоємцем. Тож юний принц Мегмед направду був очікуваним усім світом. Цікаво, що русинські, українські корені в османському принцові говорили самі за себе дуже виразно. Заґуґліть портрет Мегмеда IV та роздивіться уважно! Навіть його сучасник, британський посланець Річард Ноллес (Richard Knolles) авторитетно, як очевидець, стверджував, що "у султана Мегмеда ну, чисто тобі козацька пика". Портрет султана Мегмета IV Примітно і те, що через роки, син Мегмеда IV, Ахмед III фактично визнає Конституцію Пилипа Орлика. По-суті – незалежність тогочасної України. Але то вже інша історія, про яку поговоримо іншого разу… Правдива українська історія значно цікавіша ніж вигадана. Олександр Галенко у тому переконаний. Також науковець заявляє, що зміст ферману та його значення для сучасної української державності відкривається лише у вивчені та розумінні його контексту та власне, у контексті історичної доби, в яку він був складений. Ферман представляє собою яскравий зразок вияву дипломатичної чемності обох сторін а його зміст крутиться навколо двох важливих у всі часи речей – грошей та людських ресурсів та відображає, власне, позицію обох перемовників, які вміло, обмінюючись люб'язностями, промацують один-одного. Додамо, що на час написання ферману самому султанові Мегмеду було усього дев'ять років, тож від його імені державними справами займалися царедворці – Великий Візир, уряд та вищі посадовці держави. Та завдяки аналізу тексту ферману а також дослідженням контексту історичних подій маємо унікальну можливість усвідомити, як непросто доводилося іншому перемовнику – гетьману Богдану Хмельницькому. Шлях через Молдавію, одруження сина Тимоша із молдавською принцесою можна вважати де факто входженням наших теренів на османську орбіту. Мабуть, через це і була вигадана історія, наче Хмельницькому довелося навіть прийняти іслам. Однак, прагнучи мати надійного союзника, гетьман волів не зв'язувати себе. Конкретики не обіцяв, ходив навколо манівцями, тож османці не раз бували розчаровані. Зрештою, домовитись із турками напевне батькові Богдану не вдалось і підтвердження тому – поразка під Берестечком. Але те що відкриває нам зміст ферману – це тонкі дипломатичні ігри та вищий пілотаж дипломатичного генія Богдана Хмельницького. Його уміння крутитись "поміж краплями", адже коло можливих союзників він мав обмежене. Зважаймо і на те, що країна перебувала у стані війни, та гетьман зумів не тільки здобути і відстояти суверенну територію але й організував державну адміністрацію… Чи насправді існував лист запорожців до турецького султана Мегмеда IV? Пан Галенко відповідає однозначно: лист запорозьких козаків турецькому султану Мегмеду, процес написання якого відобразив на своєму полотні Ілля Рєпін – насправді, фейк, апокриф, вигаданий у ХIХ столітті московцями. Картина Іллі Рєпіна  "Запорожці пишуть листа турецькому султанові" Намагання Московії вкотре "підмазатися" до козацької звитяжної слави та легендарних перемог, їхнього уміння вести справжні, не ординські а європейські, цивілізовані зносини, знаходити союзників та повагу навіть у найскрутніших обставинах. Зверхність, відображена у тому псевдо-листі не відповідає шляхетній козацькій дипломатії часів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та Петра Дорошенка. Це ода типовому московському "побєдобєсію", от тільки загримованому на малороський штиб, для штучного підґрунтя іншоого кремлівського наративу про "адін народ". У Москви одвічна фобія на рахунок Криму, Туреччини, Царгороду. Саме тому постать Івана Сірка, що зрадив свого гетьмана, пішов походом на Крим та вчинив там криваву баню, у той час, коли кримсько-татарські війська були союзниками Дорошенка проти Польщі, так вітався радянською історіографією і знову ж таки, подавався, як приклад спільної боротьби єдиного народу. Побічним доказом є й не така вже давня імперська "творчість" російської бардки Жанни Бичевської зразка 2013-го року: "Возвратит Россия Русский Севастополь, Снова станет Русским полуостров Крым, Наш Босфор державний, наш Константинополь, и святыня мира Иерусалим…" Та що б там не співалося, росіяни так і не змогли похизуватися яскравими й кінцевими перемогами у Криму, а тим більше - у зносинах з Туреччиною. Таким чином Московія намагалася (як і до сьогодні) самоствердитися через українську історію, крадучи її, нівелюючи або присвоюючи, видаючи за свою, мовляв, раз ми "адін народ", отже, козаки, які на своїх "чайках" допливали аж до Царгороду та мали успішні походи на Крим – "наші", а отже – "русскіє". Викрадена та перебріхана історія – це і є та ціна, яку ми сьогодні платимо за криваву "дружбу" з Росією – із прикрістю зазначає Олександр Галенко. І наостанок… Українська історія не складається виключно із історії українського народу – стверджує науковець. Досліджуючи українське Причорномор'я я з впевненістю можу стверджувати – каже пан Галенко – українці створили власну, потужну цивілізацію на перехресті інших цивілізацій. Збагатилися від них і збагатили собою світ. Й особливо сьогодні, як ніколи, нам не можна обманюватися. Навіть у банальних розповідях про історію старого султанського ферману. Самі бачите, які пласти відкриває нам контекст, прихований за старовинною османською в'яззю. Адже у кожній деталі ховається зміст та цінність, які утверджують нас, як націю а не нівелюють. Тому я переконаний - скинемо по-справжньому ярмо лише тоді, коли перестанемо обманюватися. http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/3/160880/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/2/160876/ support@history.pravda.com.ua (Данило Мельніченко ) Тексти Wed, 02 Feb 2022 13:16:54 +0200 Ми бачили жахливі речі: обгорілі дорослі зменшилися до розмірів маленьких дітей, залишки рук і ніг, мертві люди, спалені заживо цілі сім'ї, люди бігали в різні боки, згорілі вагони заповнені цивільними біженцями, мертві рятувальники і солдати, багато з людей кликали і шукали своїх дітей та сім'ї, і всюди вогонь, вогонь, і весь час гарячий вітер вогняної бурі повертав людей назад в палаючі будинки, з яких вони намагалися втекти. Я не можу забути ці жахливі подробиці. Я ніколи не зможу їх забути. 1943 рік став часом збільшення інтенсивності повітряних рейдів на міста Німеччини. І якщо протягом 1940-1942 років основними цілями англо-американських повітряних сил були в основному промислові об'єкти (нафтопереробні, металургійні, авіаційні заводи), транспортні магістралі, залізничні сполучення, системи інфраструктури, то, починаючи з 1943 року, в рамках тільки-но створеного плану, який отримав назву "Пойнтбленк" основні авіаційні удари мають бути скеровані саме на винищення жителів міст та нейтралізації ВПС Німеччини. Звісно, для таких масштабних операцій необхідно було мати відповідну авіацію, здатну долати великі відстані. І саме такі літаки були у Королівських ВПС. На початок 1943 року для проведення дальніх рейдів у союзників було до 800 важких стратегічних бомбардувальників, більше 100 літаків розгорнули також і ВПС США. Варто звернути увагу на той факт, що літаки таких типів кардинально відрізнялися від літаків початкового етапу війни 1939-1941 років. Бомбове навантаження на кожен літак зросло спочатку з однієї тони до більш ніж двох тон, а потім – до 3,5 (на відміну від 200-500 кг у літаків 1939-41 років). Вони оснащувалися більш потужними авіаційними двигунами, за рахунок яких такий літак міг долати відстань від 2000-5000 км (при одній заправці) мали більшу стійкість від ПВО і керувалися більш досвідченими пілотами. Ще до початку Другої світової війни було зрозуміло, що повітряні бомбардування мирних жителів і невійськових цілей протизаконні. Про це йшлося ще в Гаазькій конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, підписаної у 1907 році. До цього слід додати відомий документ "Правила війни", розроблений учасниками Вашингтонської конференції щодо обмеження озброєнь у 1922 році. У ньому йшлося: "Повітряні бомбардування з метою тероризування цивільного населення або руйнування та пошкодження приватної власності не військового характеру або ж заподіяння шкоди особам, які не беруть участі у військових діях, забороняються" (стаття 22, частина II). Але Маршал та голова Королівських ВВС сер Артур Харріс вирішив, що може ставити під сумнів або ж взагалі нехтувати пунктами, викладені в документації про "Правила війни". Маючи зовсім недоброчесну репутацію ще в 20-і роки, командуючи британською авіацією в Пакистані, а потім в Іраку, він віддавав накази про бомбардування непокірних сіл запальними бомбами. І знову той самий Харріс розробив та реалізував новий, більш ефективний план бомбардування. На цей раз, як уже згадувалося, основною ціллю ставали центри міст та людські квартали. Ставка робилася на підрив морального духу серед населення, більше того, знищення міста унеможливлювало функціонування промислових потужностей таповністю знижувало функцію міста як центра постачання. Навіть якщо не будуть знищені заводи, загине величезна кількість "робочої сили", яка не зможе обслуговувати, скажімо, корабельню. І не обов'язково це мають бути великі промислові осередки –усі старі німецькі міста були густіше забудовані до центру, а околиці їх завжди були більш-менш вільні від забудов. Тому центральна частина міст особливо чутлива до запальних бомб. Такі удари отримали назву "килимових бомрардувань". Характерною особливістю такої тактики є застосування великої кількості авіаційних бомб (часто в поєднанні з запалювальними) для повного знищення обраного району або ліквідації особового складу противника та його матеріальної частини, або для деморалізації. При "килимовому бомбардуванні" важкі бомбардувальники, що діяли в щільних бойових порядках, здійснювали бомбометання з великих висот по площі, на якій розташовувалися об'єкти противника. Результати "килимового бомбардування" міста Везель. 95% площі міста було повністю знищено після того, як 400 літаків упродовж трьох лютневих днів скинули на Везель порядку 3000 тон бомб 14 лютого 1942 року Royal Air Force (RAF), керуючись "Директивою бомбардування по площах", офіційно перейшли до тактики килимових бомбардувань. У прелюдії до цієї директиви голова штабу ВПС сер Чарльз Портал відверто пояснив: "Я вважаю, вам зрозуміло, що цілями повинні бути райони житлової забудови, а не верфі або заводи з виробництва літаків". Пізніше Харріс заявив: "Перш ніж ми виграємо цю війну, нам потрібно вбити якомога більше бошів. Кінцева мета ударів по містах – зломити моральний дух населення, яке їх населяє. Для цього ми повинні домогтися двох речей: по-перше, ми повинні зробити місто фізично непридатним для проживання і, по-друге, ми маємо змусити людей усвідомлювати постійну небезпеку. Таким чином, найближча мета двояка, а саме: викликати руйнування і страх смерті. Ми знищимо всю Німеччину – одне місто за іншим. Ми будемо бомбардувати все сильніше і сильніше, поки ви не перестанете вести війну. Це наша мета. Ми будемо безжально її переслідувати. Місто за містом: Любек, Росток, Кельн, Емден, Бремен, Вільгельмсхафен, Дуйсбург, Гамбург – і цей список буде тільки поповнюватися". Авіаційні удари по Німеччині намічалося здійснювати спільними зусиллями авіації США і Англії. Американські ВПС націлювалися на знищення окремих важливих військових і промислових об'єктів за допомогою прицільного денного бомбометання, англійська авіація – на вчинення масованих нічних нальотів із застосуванням бомбометання по площах. Харріс приступив до реалізації планів. Для початку він обрав приморське місто Північної Німеччини Любек – малозначуще і слабо захищене від атак із повітря. Його напівдерев'яні будинки стояли на вузьких вулицях майже впритул один до одного, являючи прекрасну мішень для удару запальними бомбами. У ніч на 29 березня 1942 року 234 літака повністю знищили 1500 будинків, кинувши на маленьке місто 25 000 тон запалюваних бомб. Кількість загиблих мешканців, за різними джерелами, досягла 1700. Палаючий Любекський собор після авіарейду, 1942 рік. Декілька бомб впали в районі церкви, внаслідок чого було зруйноване східне склепіння монастиря і було знищено вівтар, датований 1696 роком. У пожежі згорів орган Арпа Шнітгера Кілька днів по тому трагічну долю Любека розділило приморське місто Росток. Потім ударом тисячі бомбардувальників по Кельну було зруйновано 3300 будівель. Понад 700 бомбардувальників зрівняли з землею Ессен, а потім Бремен. Після цього Черчилль заявив у парламенті, що всі німецькі міста будуть "охоплені таким вогнем, який жодна країна ще не мала". Систематичність бомбардувань німецьких міст зростала з кожним днем. У 1942 році британські і американські літаки скинули на територію Німеччини 53755 т бомб, а в 1943 році вже 226 513. За статистикою, починаючи з нальоту на Любек, протягом 1942-1943років 60% всіх скинутих бомб доводилися на райони житлових кварталів. 5 березня 1943 року сили Королівських ВПС Великобританії приступили до здійснення операції, що отримала неофіційну назву "Битва за Рур". Це була серія з 43 великих рейдів, здійснених із березня по липень 1943 року, що охопили територію від Штутгарта до Ахену. У перший день операції 442 літаки атакували Ессен, де знаходилися заводи Крупа. Протягом наступних місяців Ессен, як і більшість великих центрів Рура, піддавався жорстоким ударам ще чотири рази. Фінальна стадія битви за Рур почалася в ніч з 11 на 12 червня 1943 року, коли 783 бомбардувальники вилетіли на Дюссельдорф. Потім пішли бомбардування Бохума, Оберхаузена і Кельну. Чим менше захищалися німецькі міста в останні півроку війни, тим інтенсивніше вони руйнувалися англійцями: зеніток і літаків у німців ставало все менше, і бомбардувати можна було відносно вільно. В останні три місяці війни англійці скинули на німецькі міста 1/3 всього бомбового тоннажу, скинутого за всю війну. Так вони вдруге бомбили вже раніше знищений Ессен під приводом, що під руїнами залишилися відновлені військові потужності. Бомбили раніше не доступний Бонн тільки для того, щоб випробувати ефективність нової навігаційної системи. В цей час, заради знищення житла, та й самих городян, були розбомблені Фрайбург, Хайлбронн, Нюрнберг, Хілдесхайм, Майнц, Падерборн і багато інших. Лише при нальоті на Гамбург загинуло порядку 41 000 мешканців. До кінця жовтня 1943 року на 38 найбільших міст Німеччини було скинуто понад 167 тис. тон бомб, знищено близько 8400 гектарів забудованої площі, що становило 25% загальної площі міст, які зазнали повітряного удару. Німецькі діти на вулицях Ессену У ході 30 найпотужніших рейдів на об'єкти скидалося від 500 до 1000 тон бомб; в 16 операціях – від 1000 до 1500 тон; в 9 – від 1500 до 2000 тон; в 3 – понад 2000 тон бомб. Бомбардування Гамбургу ознаменували собою новий жорстокий етап повітряної бійні. Саме тут союзникам вперше вдалося успішно застосувати жахливу технологію масового знищення людей, так званий "вогняний шторм". При цьому продумане цілеспрямоване знищення у вогні живих людей, виправдовувалося виключно військовою необхідністю – звичайно, куди ж без неї. За словами очевидців, які дивом уціліли в тому пеклі, безліч людей задихнулося або ж буквально "засмажилося" під дією неймовірної температури. При знищенні Гамбургу англійцями було застосовано і ще одне страшне нововведення – фосфорні бомби. Це бомби вагою всього в 12 кг, наповнені рідкою сумішшю з бензину і 5 кг жовтого фосфору – прискорювача процесу горіння, який запалюється відразу ж після того, як приходить у контакт з киснем. Тому його горіння не може бути нейтралізовано водою, так як в її склад теж входить кисень. А структура дозволяла цій суміші вільно стікати на нижні поверхи і проникати в підвали будинків, позбавляючи тих, хто там ховався, останнього шансу на порятунок. Потоки розпеченого повітря кидали обгорілі трупи людей, як ляльок. Величезні дерева ламало і вивертало з корінням. "Вогняний шторм", як гігантська помпа, витягав кисень з бункерів і підвалів – навіть не зворушені ні бомбардуванням, ні вогнем підземні приміщення перетворювалися в братські могили. Стовп диму над Гамбургом було видно жителям навколишніх міст за десятки кілометрів. Багато хто потонув, намагаючись врятуватися, кинувшись у міські канали. Але в Англії ці обставини мало кого бентежили. Архієпископи, наприклад, доброзичливо роз'яснювали населенню, що масовані нальоти на міста необхідні, бо допоможуть "скоротити війну і врятувати тисячі життів". Як приклад жорстокості і цілеспрямованого винищення людей можна привести бомбардування Вюрцбургу. В ніч на 16 березня 1945 року 200 британських бомбардувальників "Ланкастер" почали свою атаку. Мало яке місто в країні могло зрівнятися такою архітектурною різноманітністю, багатством різних стилів, спорудами різних століть, наповненими безцінними творами мистецтва, з Вюрцбургом. Оскількив цьому місті ніякого військового виробництва не було, то його захист від атаки зповітря був вкрай слабким. На невелике місто (менше 60 000 тисяч жителів) було скинуто 397 650 запалювальних бомб і 256 бомб великої потужності. Наліт тривав 17 хвилин, 5000 чоловік загинуло, втричі більше було поранено, усе місто було схоже на військовий полігон. Температура була така, що у деяких жертв частини одягу вплавлювався у фрагменти тіл, які залишилися від згорілих людей. Для порівняння масштабу тоннажу бомб, які були скинуті на Вюрцбург, варто навести статистичні цифри по інших містах: Ессен – 36 420 тон бомб, Кельн – 34 711, Дуйсбург – 30 025, Гамбург – 22 850, Дортмунд – 22 424, Штутгарт – 21 016. До кінця 1945 року приблизно 4/5 німецьких міст з населенням від 100 тисяч чоловік і більше були зруйнованіна 60%.  Вулиці Кельну після чергового нальоту Говорячи про знищення Берліну та Дрездену варто сказати, що Дрезден на відміну від Берліну, до зими 1945 року не зазнавав бомбардувань. Лише на початку лютого 1945 року союзне командування приступило до реалізації плану операції, що отримало умовну назву "Удар грому". В якості "жертви" було обрано місто Дрезден – потужний центр залізничної і автомобільної мережі нацистської Німеччини. Знищення Дрездену в лютому 1945 року було одним з тих злочинів проти людства, організатори яких були б залучені до відповідальності в Нюрнберзі, якби цей суд не перетворився в інструмент союзницького правосуддя. З точки зору матеріального збитків, цей повітряний наліт був набагато більш руйнівним, ніж будь-який з двох атомних нальотів на Японію, що мали місце за ним кількома місяцями пізніше. Із 28 410 будинків в центрі Дрездену 24 866 будинків були зруйновані, а область повного руйнування простягалася більш ніж на одинадцять квадратних миль. Дрезден іноді називався "Флоренцією на Ельбі" і вважався одним з найкрасивіших міст світу через свою архітектуру та скарбниці мистецтва. 14 лютого 1945 року місто Дрезден спіткала катастрофа настільки жахливих масштабів, що її подробиці не вдасться дізнатися ніколи.У цей день британське командування завдало удару по Дрездену щонайменше 800 бомбардувальниками, скинувши близько 2700 тон бомб, включаючи велику кількість запалювальних речовин. Через погодні умови виник "полум'яний шторм", у результаті якого живцем згоріли десятки тисяч чоловік. 8 повітряна армія США на наступний день скинула ще 400 тон бомб, продовжувавши нальоти 1350 американських бомбардувальників у супроводі 900 винищувачів, які з малих висот розстрілювали людей, що уціліли після нічних бомбардувань. Інтенсивні бомбардування повністю зруйнували історичний центр міста. Вогонь, що виник під час нальотів, змусив перегріте повітря піднятися з такою силою, що в місті виник вакуум, вириваючи дерева і засмоктуючи людей у вогонь. Із спогадів мешканця Лотара Мецгера: "Це неможливо описати! Вибух за вибухом. Це було неймовірно, гірше, ніж нічний кошмар. Так багато людей отримали жахливі опіки і поранення. Дихати ставало все важче. Було темно, і всі ми намагалися покинути цей підвал у неймовірній паніці. Мертвих і вмираючих людей топтали. Сумка з нашими близнюками, накрита вологою тканиною, вирвалася з рук моєї матері, і люди позаду нас виштовхнули нас наверх. Ми побачили палаючу вулицю, руїни і жахливу вогняну бурю. Моя мама накрила нас мокрими ковдрами і куртками, які знайшла у ванні з водою. Ми бачили жахливі речі: обгорілі дорослі зменшилися до розмірів маленьких дітей, залишки рук і ніг, мертві люди, спалені заживо цілі сім'ї, люди бігали в різні боки, згорілі вагони заповнені цивільними біженцями, мертві рятувальники і солдати, багато з людей кликали і шукали своїх дітей та сім'ї, і всюди вогонь, вогонь, і весь час гарячий вітер вогняної бурі повертав людей назад в палаючі будинки, з яких вони намагалися втекти. Я не можу забути ці жахливі подробиці. Я ніколи не зможу їх забути". Вважається, що в результаті повітряних атак в Дрездені загинуло близько 25 000-35 000 мирних жителів, хоча за деякими оцінками ця цифра сягає 250 000 осіб, з огляду на біженців без документів, які рятувалися в Дрезден покинувши свої домівки на Сході. Більшість жертв були жінки, діти і люди похилого віку.23% промислових і 56% непромислових будівель, не рахуючи житлових, були серйозно пошкоджені. Було повністю зруйновано близько 78 000 осель; майже 28 000 були непридатні для житла, а 64 500 були пошкоджені, з 19 лікарень у місті які були заповнені пораненими, вціліла лише одна. Площа Театрплатцу. Дрезден, 1946 рік Площа Театрплатцу. Дрезден, сучасне фото Важко погодитися з істориками, які обґрунтовують подібні нальоти військовою необхідністю, оскільки між ударами і зайняттям міста військами союзників проходив досить великий проміжок часу. На прикладі Дрездену та інших міст можемо в цьому пересвідчитись: місто Юліх було зруйноване 16 листопада 1944, але не було зайняте до 23 лютого 1945. Фрайбург піддався жорстокому удару з повітря 27 листопада 1944, а союзні війська увійшли в нього тільки на початку квітня 1945. Хайльброн був стертий з лиця землі 4 грудня, а зайнятий союзниками тільки на початку квітня 1945. Дрезден також піддався жорстоким ударам авіації в лютому 1945, але не був окупований до квітня цього року. Тобто, атаки на Дрезден здійснювалися не для того, щоб зруйнувати військову інфраструктуру і прискорити капітуляцію Райху, а просто для того, щоб винищити якомога більше німецького населення, прикриваючись одночасно військовою необхідністю. Але навіть до кінця квітня 1945 року бомбардування німецьких міст продовжувалося з величезним ентузіазмом. Берлін як столиця Рейху майже одночасно з Дрезденом у лютому, а потім березні 1945 року практично щодня піддавалася атакам з повітря. Стрімкий наступ союзних військ на Заході, з подальшим оточенням і ліквідацією 315 тис. німецького угруповання та розвалу фронту під Ліппштадтом супроводжувався і повною безкарністю з боку ВПС союзників. Звісно, мови про "необхідність та прискорення" бути і не може. Німецька авіація була або знищена в боях на Сході, або ж не мала відповідно підготовлених екіпажів для боротьби з стратегічними висотними бомбардувальниками. ПВО Райху, можливо, як і будь яка система протиповітряної оборони не могла впоратися з ордами союзних ескадрилій. У ніч з 3 на 4 квітня в результаті двох потужних нальотів практично повністю було знищене місто Нордхаузен на півночі Тюрінгії, що мало тисячолітню історію. Цього виявилося мало, і 14 квітня був знесений Потсдам із його історичними пам'ятками і чудовим королівським палацом. Майже повністю знищена Церква Святого Миколая. Серйозно постраждала також зимова резиденція курфюрстів і королів Бранденбургу – Потсдамський палац Швидкісні двомоторні винищувачі-бомбардувальники почали нальоти на невеликі міста, села і навіть окремі ферми. Тепер було небезпечно навіть працювати на полях або пересуватися по дорогах із одного села в інше: у будь-який момент можна було стати мішенню раптової атаки з повітря. Все, що рухалося, – вози фермерів, люди – відразу ж ставало мішенями. Не був виключенням і Берлін, як згадувалося. Атака американської авіації на Берлін взимку 1945 року була однією з найважчих за всю війну. У той день, 3 лютого, в результаті повітряного нальоту на Берлін загинуло 2500 чоловік, а домівки 100 000 чоловік були зруйновані. Бомбардування 3 лютого 1945 року, як і при атаці на Дрезден, було спрямоване на те, щоб зламати волю берлінців. На місто полетіло 45 517 тон бомб британських і 23 663 – американських. Бомбардування було настільки потужним, що, спричинивши пожежу в місті, полум'я під дією вітру поширилося на південь до району Фрідріхштадту і північний захід сусіднього Луізенштадту. Приклад Берліну є унікальним з точки зору його збереженості та відносної вцілілості в порівнянні з Дрезденом. Беручи до уваги навіть той факт, що по тоннажу на столицю Райху було скинуто майже в 10 разів більше бомб, аніж на Дрезден, Берлін не поніс настільки критичних матеріальних і людських втрат. Безумовно, місто горіло, 75% загальних збитків було понесено саме від систематичних пожеж. Та пожежам не дозволили розповсюдитися по всій площі, адже планування і розташування вулиць столиці відрізнялося від інших міст Німеччини. Берлін був доволі сучасним, спроектованим грамотно і раціонально, з урахуванням вимог гігієни, просторим, мав міцні будівлі. У місті були практично відсутні старовинні споруди з дерева, адже його будівництво завершилося в основному до кінця XIX – і в першій половині ХХ століття. Природні перешкоди для запобігання поширеннювогню дозволили блокувати так звані "вогняні бурі", які перетворили на попіл інші німецькі міста і особливо порти. Важливо також те, що Берлін до самого кінця війни не піддавався серйозним атакам з повітря, що дало можливість організувати систему цивільної оборони. Авіарейди ВПС союзників досягли прямо протилежного ефекту – міське населення ще більше об'єднувалося, навіть не думаючи про капітуляцію. Однією з ключових обставин було і те, що англійці використовували переважно фугасні бомби, аніж запалювальні чи фосфорні, як в Гамбурзі чи Дрездені. Безумовно, місто серйозно постраждало. У машинобудуванні від бомбових ударів було знищено 20% підприємств галузі. Ще 70% потужностей було знищено в результаті демонтажу виробництва. До кінця 1945 року на Берлін було скоєно 314 повітряних нальотів. Половина всіх будинків була пошкоджена, а близько третини виявилися непридатними для проживання, 16 км² міста були просто руїнами. За оцінками, загальна кількість загиблих у Берліні в результаті повітряних нальотів коливається від 20 000 до 50 000, число поранених склало 20 тисяч, а 120 тисяч залишилися без даху над головою. Для порівняння: число загиблих від 25 000-35 000 в результаті єдиного рейду на Дрезден 14 лютого 1945 року і 42 000 убитих в Гамбурзі в ході операції "Гоммора" в 1943 року. У місті були знищена або зруйнована величезна кількість історичних пам'яток та витворів мистецтва: церква Святої Трійці, палац Монбіжо, палац принца Карла, Голландський палац, дім Кнодельсдорфів, палаци Донхофа та Блюхера, церква Святого Михаїла, Французький палац, Єрусалимська церква, і цей список можна продовжувати. Будівля райхстагу після боїв в Берліні Стратегічні бомбардування союзників продовжувалися до кінця війни. Більшість німецьких міст атакували неодноразово. Німецький Кельн, наприклад, бомбардувався щонайменше 150 разів. Міста були майже вщент зруйновані: майже 80% Вюрцбурга зникло під бомбами союзних ВПС. Багато інших великих міст також були значною мірою зруйновані – Берлін, Дрезден, Гамбург, Дормунд, Прюм. В середньому 40% житлових будинків у великих містах було знищено. Приблизно 570 000 людей загинуло під час бомбардувань або пожеж, 7 млн мешканців втратили свої будинки. Як результат у 1946 році спостерігався величезний відтік населення майже по всіх містах Німеччини, значно нижчий, ніж у 1939 році. Усього на Німеччину було скинуто 964 644 тон бомб, причому 525 518, тобто більша частина, припадає на 1944 рік. Дрезден, як і Берлін, уже на початку 1990-х років були відновлені. Причому цікаво, що британська благодійна організація DresdenTrust, яка була заснована в 1993 році, зібрала майже 600 000 фунтів стерлінгів для відбудови міста. "М'ясника Харріса" – так його називали неофіційно – засуджували як військового злочинця після того, коли світ побачив реальну картину його діяльності. Проте, реальних дій по притягненню до відповідальності цієї особи так і не було ініційовано, ніхто так і не відповів за ці злочини. В англійських колах скоріш симпатизували Харрісу. Бо як можна пояснити встановлення його бронзовою статуї біля каплиці війського-повітряних сил у Лондоні, яку пізніше мешканці закидали сміттям та залили фарбою. Нічого не трапляється просто так. http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/2/160876/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/1/160870/ support@history.pravda.com.ua (Ярослав Галас) Тексти Tue, 01 Feb 2022 11:54:05 +0200 Військові протистояння між українцями й росіянами відбувалися в різні історичні періоди, однак найкровопролитніші бої з найбільшими людськими втратами мали місце на фронтах Першої світової війни. Вірніше, на одному з фронтів – Російському, який пролягав на крайньому заході України вздовж Карпат. Це не була війна безпосередньо між Україною й Росією, на фронті воювали дві імперії, а особливого трагізму додавав той факт, що українці були солдатами обох армій – російської царської (у яку з тодішніх українських губерній Російської імперії мобілізували близько 3,5 мільйона українців) та австро-угорської (у яку зі східних комітатів Австро-Угорської імперії мобілізували близько 300 тисяч українців). У тих страшних боях українці вбивали один одного за абсолютно чужі їм інтереси. До лав австро-угорської армії мобілізували близько 100 тисяч закарпатців По Закарпаттю Перша світова пройшлася безпосередньо. По-перше, на початку війни третину сучасної території області на короткий період окупувала російська армія, по-друге, в австро-угорську армію мобілізували величезну кількість закарпатців – близько 100 тисяч чоловіків. Щоб краще зрозуміти це число, наведемо такі статистичні дані – у чотирьох східних комітатах Австро-Угорщини, які географічно повністю накривають теперішню територію Закарпаття й на третину більші за неї, населення в 1910 році становило 596 тисяч осіб. Якщо відняти від цього числа жіночу половину, а також дітей і людей старшого віку, вийде, що в цісарську армію мобілізували близько 70 відсотків чоловіків призовного віку. Точна чисельність людських втрат за чотири роки війни невідома, однак аналіз архівних документів та історичних досліджень останніх років дозволяють оцінити кількість загиблих закарпатців приблизно в 17 – 18 тисяч (для порівняння – за 10 років війни в Афганістані весь Радянський Союз втратив близько 15 тисяч військових та силовиків). Такі дані наводить дослідник Першої світової війни з Ужгорода Юрій Фатула. Пан Юрій – засновник громадської організації "Memento Bellum" (у перекладі з латини – "Пам'ятай про війну"), лікар-хірург за фахом. Досліджувати закарпатський сегмент Першої світової його спонукала доля прадіда – Томаша Фатули із с.Вовкове біля Ужгорода, котрого в 1914р. мобілізували в цісарське військо, і котрий, за офіційними документами, пропав безвісти. У 2016р. Ю.Фатула видав книжку "Полеглих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського полку австро-угорської армії 1914 – 1918", базовану на документах та спогадах офіцера полку. Через два роки пан Юрій опублікував дослідження "Неси мамці жалість мою…" Закарпатці у Першій світовій війні" (назва книжки – рядок із солдатської пісні того періоду). Це кропітка праця, де на основі офіційних документів та спогадів військових зображено бойовий шлях тих підрозділів австро-угорської армії, в які мобілізували закарпатців. А в кінці книжки наведений мартиролог із 1516 закарпатців – прізвище, місце і дата народження, військове звання, військова частина, обставини та місце загибелі, місце поховання. Цю скрупульозну роботу Ю.Фатула разом із кількома однодумцями виконав, переглянувши 180 тисяч особових карток військовослужбовців австро-угорської армії, які знаходяться у відкритому інтернет-доступі в Чеському військовому державному архіві. Автор книжки "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Юрій Фатула  Фото із сторінки Ю.Фатули у Фейсбуці І ось нещодавно пан Юрій опублікував свою третю книжку – "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Бойовий шлях 66-го Унгварського піхотного полку австро-угорської армії. 1914 – 1918" (назва книжки – також рядок із солдатської пісні того часу). Саме в цей бойовий підрозділ мобілізували солдатів різних національностей із території двох східних комітатів Австро-Угорщини, на якій зараз знаходиться Закарпатська область, а також прилеглі райони Словаччини та Угорщини. "66-й Унгварський піхотний полк Ерцгерцога Петера Фердинанда був створений у 1860 р. й перед Першою світовою війною його командування, штаб і два батальйони базувалися в Унгварі (тодішня назва Ужгорода), – розповідає Юрій Фатула. – Цікавий той факт, що побудовані в кінці ХІХ – на початку ХХ століття казарми згодом використовували військові підрозділи інших країн, у складі яких опинялося Закарпаття, – Чехословаччина, Угорщина, Радянський Союз і нарешті Україна. Зараз у тих самих "австро-угорських" казармах на вул.Другетів в Ужгороді дислокується 15-й окремий батальйон 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади, яка вже 7-й рік обороняє країну від російської агресії". Згідно з архівними документами, перед початком Першої світової більшість солдатів 66-го полку за національністю були словаками (46%). Далі йшли угорці (25%), русини-українці (22%) та представники інших національностей (7%). Впродовж війни підрозділи полку воювали на чотирьох фронтах – Російському, Сербському, Італійському та Румунському, крім того, після підписання Брестського мирного договору між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною влітку 1918р. полк у складі експедиційних сил перебував в Україні (на території теперішньої Дніпропетровської області). Однак найзапекліші бої він пережив на Російському фронті, що пролягав по сучасній Західній Україні та східних воєводствах Польщі. Вивчення воєнної хроніки того часу зі спогадами учасників мимоволі викликає паралелі з теперішніми подіями на сході України. Солдати австро-угорської армії на марші в Карпатах  Фото із книжки Юрія Фатули  "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Після важкої поразки в першому бою командир дивізії та начальник штабу покінчили з собою Бойове хрещення 66-й Унгварський полк отримав рівно через місяць після початку війни – 27-28 серпня 1914р. – у бою біля м.Лащув, що в східній Польщі. Це був зустрічний бій між австро-угорською та російською піхотними дивізіями. Підрозділи мали однакові сили, при цьому австрійці отримали тактичну перевагу, адже на початок битви були вже розгорнуті в бойові порядки, тоді як росіянам доводилося робити це на ходу. Спершу австро-угорська дивізія вступила в бій із авангардом росіян і, маючи чисельну перевагу, захопила позиції противника. Однак після цього несподівано відійшла на місце таборування (таку дивну тактику практикували на початку війни в австро-угорській армії, згодом її заборонили через нелогічність та важкі наслідки). У результаті ініціативу перехопили росіяни, котрі, оговтавшись від першого удару, задіяли артилерію і концентрованим вогнем знищили бойові частини противника, зосереджені на невеликій ділянці між болотами. Це була важка поразка австро-угорців. За даними росіян, впродовж зіткнення вони втратили загалом близько 200 військових загиблими і 600 пораненими. Втрати австро-угорців невідомі, адже в хаотичному відступі вести облік було неможливо, однак росіяни тільки в полон захопили близько 4 тисяч військових, а також здобули як трофей прапор 66-полку. Через кілька днів після битви командир австрійської 15-ї дивізії фельдмаршал барон Фрідріх ФрайгерВоднянскі фон Вілденфелд та начальник його штабу майор граф ХрішталнігАлександер, усвідомивши власну вину за рішення підставити бойові підрозділи під вогонь російської артилерії, здійснили самогубство. Наслідки обстрілу російською артилерією австро-угорських підрозділів у бою поблизу Лащува  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" "У цьому бою загинув 23-річний кадет-аспірант Юлій Шварц із с.Радванка (нині це мікрорайон Ужгорода), – розповідає Ю.Фатула. – Він став першим офіцером 66-го полку, що поліг на Російському фронті. Ім'я цього молодого бійця викарбували на пам'ятнику загиблим у Першій світовій війні, який і нині стоїть на Радванці. Точні втрати 66-го полку впродовж війни встановити, на жаль, неможливо, адже відсоток зниклих безвісти загалом по австро-угорській армії в перші роки війни сягав 30 відсотків. Однак із матеріалів Чеського військового архіву ми з'ясували особисті дані близько двох тисяч полеглих бійців полку, із котрих майже 800 мобілізовані з території теперішнього Закарпаття. Наймолодшому з них було всього 18 років – це Михайло Касич із с.Гусний біля Великого Березного, котрий загинув 1 листопада 1916 року на Італійському фронті Ізонцо. А найстаршому був 51 рік – це Василь Белей із с.Сімер біля Перечина, котрий помер 28 жовтня 1918 року (усього за 20 днів до закінчення війни) у військовому шпиталі Ужгорода від військового виснаження". Після важкої поразки біля м.Лащув дивізія, отримавши поповнення в живій силі і зброї, відновила боєздатність і здійснила успішний наступ на російські сили біля с.Яновка на сході Польщі. Пам'ятник полеглим у Першій світовій війні на Радванці. Серед загиблих і 23-річний Юлій Шварц, офіцер 66-го полк  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Офіцер полку втік у Красноярську з російського полону й повернувся додому за шість тисяч кілометрів Наступного року, влітку – восени 1915-го, найбільші битви, в яких брав участь 66-й Унгварський полк, відбувалися на території сучасних Прикарпаття й Тернопільщини. В одній із битв у полон до росіян потрапив офіцер полку капітан Агошт Ступак. Його доправили аж до Красноярська, загалом офіцер пробув у полоні майже три роки. А відтак, скориставшись із корумпованості та неуважності росіян, зумів втекти й добратися до своєї бойової частини в Ужгород. Він подолав відстань майже в шість тисяч кілометрів! Пізніше Агошт Ступак описав свої пригоди в польовій газеті 66-го полку. Наводимо тут уривок: "…Після довгих сумнівів та вагань 25 березня 1918р. мені вдалося позичити в одного омського торговця певну суму, необхідну для організації втечі. Я дістав цивільний одяг, і мені за допомогою хабаря зробили фальшивий паспорт. Підготувавши все для втечі, рано-вранці разом зі своїм побратимом, капітаном, ми перелізли через чотириметровий паркан, а далі, переодягнувшись у каменярів, за допомогою надійної людини вже відкрито перейшли до ріки Єнісей і саньми по льоду в'їхали в Красноярськ. Квитки на поїзд нам купили надійні люди, вони ж перенесли наші речі до вагону. Наш шлях пролягав через станції Омськ, Пенза, Брянськ, Тула до кінцевої зупинки перед фронтом – станції Унеча. В дорозі нам вдавалося переконати контролерів (кого підкупом, а кого умовляннями), щоб вони не помічали, що наші документи підроблені. Згодом я приєднався до групи українців із п'ятнадцяти чоловік, які поспішали з Росії додому. З ними разом приїхав на станцію Унеч, а далі ми п'ять днів ішли болотами й бездоріжжям, поки врешті 14 квітня в селищі Рилівець не зустріли невеличкий німецький загін. Тут ми були вже в безпеці. Відпочивши від виснажливої й небезпечної подорожі, я за допомогою німців зміг потрапити до Ковеля, де мене зустріли наші військові. Мені видали обмундирування і після майже трьох років полону я прибув до свого полку, а саме до резервного батальйону в Ужгороді". Капітан 66-го полку Агошт Ступак після повернення з російського полону  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" "Влітку 1916 року 66-й Унгварський полк у складі інших бойових підрозділів австро-угорської армії протистояв Брусиловському прориву, який вважається найуспішнішою операцією Росії в Першій світовій війні, – продовжує Ю.Фатула. – Російські війська прорвали оборону й за три з половиною місяці наступу заглибилися аж на 120 кілометрів углиб території противника. Вони зайняли майже всю Волинь, Південну Галичину й Буковину. Австро-Угорщина й Німеччина втратили понад 1,5 мільйона військових убитими, пораненими й зниклими безвісти. Однак російське командування не змогло використати цей прорив для перелому війни і дехто з іноземних істориків вважає, що цей факт зробив неминучою революцію в царській Росії". У червні 1916-го Унгварський полк тримав оборонні позиції біля с.Новосілка на Тернопільщині. Відстань між окопами двох ворогуючих армій місцями сягала всього 50 –70 метрів, тому будь-який рух викликав миттєвий вогонь противника. А коли диверсійні групи пробиралися до ворогів за "язиком", короткі бої із застосуванням гранат і штиків спалахували в самих траншеях. В ході наступу російських військ, які відчутно переважали австро-угорців по чисельності й безперервно обстрілювали їх артилерією, 66-й полк чотири дні мужньо стримував ворога і відступив тільки тоді, коли в строю залишилося не більше 20 відсотків особового складу. Відпочинок австро-угорських солдатів в окопах на передовій  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Імператор Австро-Угорщини Карл І звертався до солдатів Унгварського полку їхньою рідною мовою Через два місяці бої під Новосілкою описав у польовій газеті офіцер 66-го полку Ґабор Ліповницький. Наводимо тут уривок: "Мало не щосекунди на землю падали снаряди різних калібрів, у тому числі й великих, впереміжку зі шрапнеллю. Солдати сидять в окопах, притиснувшись до стін. Якщо визирнути з окопу, перед очима постають картини суцільного спустошення: всі наші захисні споруди зруйновані, звідусіль виглядають великі воронки від вибухів, піднімаються великі чорні клуби диму. В повітрі гойдаються товстелезні дубові балки та півметрові уламки заліза. Десь відчайдушно стогне солдат, напевно від потрапляння осколка. Через кілька хвилин його вже несуть санітари. Обличчя жовте, як віск, очі безжиттєво спрямовані в небо, пошматована права рука звисає від плеча, а з правого боку сочиться кров, яка залишає червону доріжку на дні окопу. "І цей уже не буде танцювати",–похмуро каже один із вояків. Через півгодини горизонт стає сірим, мов олово. У цьому густому напівмороці відкриваються жахаючі масштаби руйнувань: розбиті загородження, величезні воронки від снарядів, понівечені траншеї. Як почало світати, ми побачили на пагорбах напроти нас солдатські шеренги. Російська піхота вийшла з окопів по всій лінії фронту. Наші вояки висипали поверх окопів, щоб зайняти зручні для бою позиції. Не чекаючи команди, вони відкривають вогонь із сотень рушниць. Перші російські ряди розстроюються, але, до їх честі, не вдаються навтьоки, а навпаки, масово линуть вперед на наші зруйновані позиції. Сіра темрява розсікається червоними та зеленими ракетами, лунає бойовий клич "Ура!" Один із російських артилерійських розрахунків серед шквального вогню займає позиції ледь за сто метрів від наших окопів, завдаючи нам великих втрат картечним вогнем. Наші вояки гинуть як мухи восени. Всюди бігають санітари, звідусіль долинають стогони поранених і помираючих. В окопах ми постійно наштовхуємося на мертвих і поранених солдатів. Більшість загиблих ще судорожно стискають свій "манліхер"…" Картка наймолодшого загиблого у бою солдата 66-го полку 18-річного Касича Михайла  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Картка найстаршого за віком загиблого солдата 66-го полку 51-річного Белея Василя, котрий помер за 20 днів до завершення війни  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Після зупинення Брусиловського прориву Унгварський полк займав оборонні позиції поблизу Станіслава (нині Івано-Франківськ). У цей період тривала позиційна, окопна війна з періодичними артилерійськими обстрілами, але активні бойові дії не велися. У травні 2017-го, Мішкольцьку піхотну дивізію, до складу якої входив 66-й полк, відвідав імператор Австро-Угорщини Карл І. У с.Майдан цісар оглянув підрозділи 66-го полку, поспілкувався з офіцерами, а потім і з солдатами. Спочатку питав, якої національності солдат, після чого до угорців звертався чистою угорською мовою, до русинів – зрозумілою русинською, до словаків – словацькою. Старших солдатів розпитував про сім'ю й дітей, у нагороджених цікавився про пережиті бої. Як писала польова газета, молодий імператор (у 1917р. Карлу І було 30 років) справив на військових сильне враження, особливо їм імпонувало те, що королівська особа зверталася до них їхньою рідною мовою. Імператор Карл І спілкується з воїнами 66-го полку в с. Майдан біля Калуша  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Зі зменшенням активних бойових дій армійські підрозділи отримали можливість періодично виїжджати в тил, щоб відновити сили й відпочити. 66-й полк мав власну тилову базу на околиці Калуша з добротними казармами, їдальнею й солдатським клубом. У ці дні для військових організовували активне дозвілля з різноманітними спортивними й розважальними змаганнями. Особливо популярними були залізання на стовп та поїдання млинців на швидкість. Перше змагання полягало в тому, що два солдати наввипередки видряпувалися на 6-метрові стовпи, щоб зняти із приладнаної між ними дошки монету, яка від хитання часто падала на землю, тому змагання доводилося починати знову. Проте найбільш популярним змаганням було поїдання млинців. На стовп заввишки до підборіддя закріплювали велику тарілку з купою млинців, а три солдати із зав'язаними за спиною руками мали з'їсти якомога більше млинців. На цю вправу завжди шикувалися черги охочих. Спортивні змагання між підрозділами 66-го полку на тиловій базі біля Калуша  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" Генерал Корнілов: "Русские войска не отступали, а бежали при малейшем нажиме противника. Бросали свои позиции, оружие, огромные склады снаряжения…" У червні 1917-го Росія здійснила свою останню наступальну операцію в Першій світовій війні – на Південно-Західному фронті під командуванням генерала Корнілова. Ця операція закінчилася повним провалом. У перші тижні, маючи значну перевагу, російські війська прорвали оборону австро-угорців і захопили їхні передові лінії, а відтак зайняли Станіслав, Калуш і Галич. Як пізніше згадував один із російських офіцерів, солдати не могли надивуватися австрійським окопам: "Грязини-ни, чисто, как в казармах, и повсюду бетон... А в офицерских землянках словно в барской комнате – кресла, постели с бельем, на стенах портреты..." Однак російський наступ проводився на тлі Лютневої революції в Петрограді й зречення царя Миколи ІІ, після яких дисципліна в армії катастрофічно впала. Почався суцільний хаос і фактичне розкладання військ, офіцери не могли змусити солдатів іти вперед, ті масово займалися мародерством і дезертирували. У липні австро-угорські та німецькі війська завдали контрудар і відкинули росіян далеко за їхні початкові позиції. Бойові підрозділи колись потужної царської армії хаотично відступали, перетворившись на некерований офіцерами озброєний натовп. Ось як описував ті події командуючий Південно-Західним фронтом Корнілов: "Русские войска не отступали, а бежали при малейшем нажиме противника. Бросали свои позиции, оружие, огромные склады военного снаряжения. Никаких боевых приказов не исполняли. На полях, которых нельзя назвать полями сражений, царят сплошной ужас, позор и срам, которых русская армія еще не знала с самого начала свого существования. Войска окончательно потеряли воинский облик и дух, тыл заразил фронт безумием и истерикой…" Наслідком нищівної поразки росіян на Південно-Західному фронті стала політична криза в Петербурзі, послаблення Тимчасового уряду, що й спричинило в подальшому жовтневий більшовицький переворот. Доставка їжі на передову через лінію дротяних загороджень  Фото із книжки Юрія Фатули "Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати…" "На Святвечір усі заспівали "Ще не вмерла Україна", відтак вечеряли й колядували…" Підрозділи Унгварського полку воювали не тільки на Російському, а й на інших фронтах Першої світової, і це може бути темою окремих публікацій. Однак зараз ми наведемо тільки один короткий епізод з іншого театру бойових дій, який ілюструє, як українські солдати австро-угорської армії відзначали Різдво Христове. Це спогади поручика Володимира Бемка, котрий згодом став активним діячем ЗУНР, а в грудні 1914-го в складі свого батальйону перебував у бойовому резерві на Сремщині – колишньому комітаті Австро-Угорщини, територія якого зараз частково належить Сербії, а частково Хорватії. "Від 17-го грудня 1914р. до 21-го травня 1915р. наш підрозділ був розквартирований по селах над річкою Сава на Сремщині. Ця місцевість нагадувала галицьке Поділля своєю рівниною, чорноземом та нестачею лісів. Вояки одержали нове обмундирування, пройшли дезінфекцію й щеплення проти всяких хвороб, відтак займалися фізичними вправами. Саме тут ми відсвяткували Різдво. Не можу не згадати це перше наше Різдво на чужині, бо рік перед тим нікому й не снилося, що це свято може бути таким. На Святий вечір кухарі приготували вечерю, а командири навіть дали грошей, щоб зробити свято приємнішим для солдатів. Ми прибрали кімнату народної школи, під стінами поклали вкриті столи, а посередині стояла сяк-так прикрашена ялинка. Кухарі внесли кутю й розділили на тарілки, прийшли всі унтер-офіцери та старі вояки. Один звернувся до присутніх із промовою – поважним тоном побажав усього найкращого, а також здійснення наших зусиль і становлення незалежної, вільної України. Після промови заспівали всі "Ще не вмерла Україна", відтак вечеряли й колядували. За святковими розмовами час зайшов далеко за північ…" http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/1/160870/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/28/160855/ support@history.pravda.com.ua (Михайло Ковальчук) Тексти Fri, 28 Jan 2022 16:08:52 +0200 Довкола знакових подій з часом нагромаджуються міфи й легенди, які можуть не мати жодного стосунку до історичної дійсності. Бій під Крутами не став винятком. Вже на еміграції популяризація крутянського подвигу нерідко супроводжувалася неточностями і недоладностями, на що звертали увагу навіть окремі учасники визвольної боротьби й діячі української діаспори. Попри незрівнянно більші інформаційні можливості сучасного суспільства, сьогодні мас-медіа часом ретранслюють не лише давно спростовані легенди про бій під Крутами, але й новітні міфи, творці яких інколи доволі безапеляційно просувають своє "бачення" історичних подій. Історія бою під Крутами вже тривалий час перебуває в епіцентрі суспільної уваги. В популярних засобах масової інформації часто можна почути, що крутяни стали єдиною заслоною на шляху більшовицького вторгнення наприкінці січня 1918 р., затримали ворога у нерівному бою і тим самим виграли час, потрібний українській владі для укладення миру в Бресті. Віддаючи шану героїчному подвигові юних захисників української держави, все ж не варто цілковито забувати про інших оборонців УНР, які ціною важких зусиль уповільнили просування загонів Михайла Муравйова до Києва на інших ділянках фронту. Наприклад, 26 січня 1918 р. звитяжно билися з червоними під Гребінкою (сучасна Полтавська область) кінний відділ Гайдамацького кошу Слобідської України й Запорізький кінний курінь ім. Морозенка. Це були всього лише півтори сотні добровольців – але вони відкинули вимогу ворога скласти зброю й увесь день вели бій з багатократно переважаючими силами червоних. Цей бій затримав перекидання загонів Михайла Муравйова на Чернігівщину й змусив радянського воєначальника повірити в те, що українську столицю захищають значні військові сили. Між іншим, в лавах куреня морозенківців служив Петро Дяченко – майбутній командир Чорних запорожців і кавалер Залізного хреста. Значну роль у стримуванні ворожого наступу відіграли також чорні гайдамаки, підрозділи Січових стрільців й Сердюцького полку ім. П. Дорошенка, які наприкінці січня 1918 р. утримували бойову ділянку під Яготином (сучасний районний центр Київської області). До речі, чорні гайдамаки – це курсанти 2-ї Української юнацької військової школи, тобто такі ж самі юнаки, як і особовий склад 1-ї Української юнацької військової школи під Крутами. Після бою під Крутами, саме ці підрозділи прийняли на себе удар основних сил Михайла Муравйова. Навчальний корпус Київської духовної академії, де у грудні 1917—січні 1918 року розміщувалася 2-га Українська військова школа. Нині – один з корпусів Національного університету "Києво-Могилянська академія". Листівка початку XX століття Хоча бій довелося вести під загрозою оточення, українські вояки все ж спромоглися затримати ворога. Також варто згадати гайдамаків Слобідського кошу Симона Петлюри, які під час відступу з чернігівського напрямку максимально понівечили залізничну колію, аби за всяку ціну сповільнити наступ червоних. У штабі Симона Петлюри сподівалися виграти таким чином не менше трьох діб, аби встигнути придушити більшовицьке повстання у Києві ще до появи російських загонів поблизу столиці (саме так і сталося). А була ще група бійців саперного батальйону з Миргороду, які "професійно" демонтували залізничну колію й цим значно допомогли сповільнити просування загонів Михайла Муравйова до Києва з полтавського напрямку. Затримка ворожого наступу наприкінці січня 1918 р. стала результатом спільних зусиль учасників оборони УНР на всіх напрямках бойових дій. Це аж ніяк не применшує героїчний подвиг крутянців, значення якого полягає у безприкладній самопосвяті української молоді й виходить далеко за межі суто військових аспектів тих подій. Про шкідливість надмірних спрощень свідчать й випадки ототожнення з крутянськими подіями інших епізодів збройної боротьби початку ХХ ст. Так, в 2007–2008 рр. робоча група співробітників Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України під керівництвом академіка Петра Кононенка дійшла висновку, що братська могила вояків армії УНР, яка збереглася у селі Літки Броварського району Київської області, належить саме крутянам. Підставою для такого рішення стали свідчення старожилів. Учасник експедиції, професор Київського політехнічного інституту Володимир Улянич в інтерв'ю висловив думку, що у Літках поховані 24 юнаки 1-ї Української юнацької військової школи, які з-під Крут "вирушили пішки до Києва через Семиполки" й були перехоплені червоними в Літках, за сотню кілометрів від крутянського поля бою. Старожили також згадували, що в цей час штаб Симона Петлюри перебував на залізничному вокзалі в Броварах під охороною бронепотягу. Віднайдення в Літках "могили крутян" набуло широкого розголосу в засобах масової інформації. Починаючи з 2007 р., у селі щорічно проводилася урочиста церемонія вшанування пам'яті загиблих крутян. У 2009 р. ці заходи відвідали президент Віктор Ющенко, члени Кабінету міністрів й народні депутати. Сучасний пам'ятний знак на могилі героїв літківського бою Однак знайомство з історичними джерелами здатне викликати серйозні сумніви стосовно того, що полеглі були саме крутянами. Передусім, малоймовірним виглядає припущення про тривалу погоню "муравйовських переслідувачів" за українськими бійцями у сільській місцевості. Ту війну її учасники недарма називали "ешелонною": загони пересувалися у вагонах й вели бойові дії вздовж залізничних магістралей. Нечисельність військ не дозволяла відриватись від залізниць, які мали величезне стратегічне значення. До того ж, червоні поспішали до Києва, на допомогу повсталим проти Центральної Ради. Оскільки Літки від найближчої залізниці відділяло два десятки кілометрів, не дивно, що радянські оперативні документи цілковито мовчать про цей населений пункт. Українські джерела також не фіксують в цьому районі в 1918 р. жодних воєнних подій. Натомість, інтенсивні бойові дії між Червоною армією й військами УНР в Літках точилися взимку 1919 р. – рівно рік опісля крутянських подій, під час другої війни УНР з Радянською Росією. На цей час, бойові дії велися вже без огляду на залізничне сполучення й охоплювали широкий фронт на підступах до Києва. В останніх днях січня 1919 р. Літки опинились на шляху радянських військ, які наступали з району Остер – Семиполки. Зупинити ворожий наступ мали підрозділи Січових стрільців й частини Чорноморської дивізії армії УНР. Спочатку Літки зайняли українські війська, але під натиском червоних село довелося залишити. 31 січня українські частини контратакували супротивника, однак зазнали невдачі.[BANNER2] У ніч на 1 лютого 1919 р., українські підрозділи розгорнули повторний наступ на Літки, але в ході запеклого бою були змушені відступити до Броварів. За деякими даними, саме в цей час на залізничній станції в Броварах перебував штаб Симона Петлюри. Вищенаведеного достатньо, аби зрозуміти, що в братській могилі в Літках, швидше всього, поховані вояки армії УНР, які загинули в зимових боях 1919 року. Та й автори "крутянської" версії не змогли навести жодних додаткових аргументів на користь свого припущення. Віднайти такі аргументи в науковому доробку Володимира Улянича виявилось неможливим. Довжелезні бібліографічні переліки сучасних публікацій з історії української революції, видані в 2001 й 2018 рр., взагалі не знають такого автора. Остаточну крапку в ідентифікації похованих в Літках українських вояків поставили в 2019 р. співробітники Центрального державного історичного архіву України у Києві, які проаналізували зміст метричних книг православних церков м. Літки. Стосовно 1918 року, як відзначили архівісти, "не було знайдено жодних згадок про поховання кількох десятків загиблих у бою, що свідчило б про значні військові дії у тій місцевості". Натомість, виявлено відомості про загибель у Літках шістнадцяти українських вояків під час бою з червоними 1 лютого 1919 р. Загиблі належали до Чорноморської дивізії. Саме їх було поховано місцевим священиком у братській могилі. Метричний запис про загибель у Літках вояків Чорноморської дивізії Армії УНР Хоча поховання в Літках і не має безпосереднього відношення до "крутянської легенди", вшанування пам'яті полеглих чорноморців не менш почесне. Чорноморська дивізія армії УНР пройшла важкий бойовий шлях, в її складі було чимало відданих борців за незалежність України. 1-й Чорноморський полк, який взимку 1919 р. бився під Літками, згодом вкрив себе славою в лавах 3-ї Залізної дивізії. Попри плутанину з ідентифікацією полеглих, що стала результатом некомпетентності жадібних до сенсацій історичних "консультантів", неможливо не відзначити подвижництво місцевих жителів, які упродовж поколінь зберігали пам'ять про загиблих українських вояків. Не обходиться без прикрих непорозумінь й під час встановлення персоналій крутян. У 2007 р. у журналі "Фокус" з'явилася публікація "Роман з Крутами", в якій висловлювалось "вельми близьке до істини" припущення про встановлення особи невідомого раніше учасника крутянського бою. Таким нібито став прапорщик Констянтин Велігорський – молодий чоловік, якого пов'язували сердечні відносини з онукою відомого українського письменника Михайла Старицького (1839 – 1904 рр.), Веронікою Черняхівською. Саме записи в її щоденнику, який зберігається в Музеї видатних діячів української культури, свідчать, що на початку січня 1918 р. Костянтин Велігорський виїхав з Києва на боротьбу з більшовиками. Через півроку Вероніка дізналася, що Констянтин (Кока) Велігорський загинув у бою 30 січня 1918 р. Очевидно, саме ця дата й навела на думки про крутянський бій – а також той факт, що чимало гімназійних однокласників Вероніки Черняхіської билися й загинули під Крутами. Вероніка Черняхівська. Худ. О. Мурашко. Стаття має двох авторів: відомий журналіст і дослідник Ярослав Тинченко став автором ідеї й тексту, а співробітниця Музею видатних діячів української культури О. Кирієнко підготувала ілюстративний матеріал (за словами керівництва музею, саме таким був розподіл праці). На жаль, попередні звернення Ярослава Тинченка до крутянської тематики супроводжувалось різноманітними неточностями, починаючи від помилок в іменах діючих осіб крутянської трагедії й закінчуючи "відправкою" під Крути цілих військових частин, яких там не могло бути. Не обійшлося без дрібних погрішностей і цього разу. Але головне, варто уважно прочитати відповідні фрагменти щоденника Вероніки Черняхівської, а також написаний їй Костянтином Велігорським вже з дороги лист, аби спростувати версію про участь останнього в бою під Крутами. Як свідчать обидва джерела, Костянтин Велігорський 6 січня виїхав з Києва "з ешелоном козаків". Вже лише це виключає можливість того, що він міг вступити до лав Помічного студентського куреня, який виїхав на фронт щойно наприкінці січня 1918 р. Бойовий курінь 1-ї Української юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького, який вирушив на фронт раніше, навряд чи міг бути названий "козачим ешелоном". Костянтин Велігорський у листі описує характерну атмосферу залізничної подорожі: гучні пісні на увесь вагон, "густий синій дим махорки", гра на балалайці, толерантність до погонів. Не надто схоже на український військовий (особливо юнацький) підрозділ, чи не так? При цьому, Костянтин Велігорський у листі зазначає: "Я до сих пор не знаю нашего маршрута. Одни говорят, что поедем через … [назву затерто – прим. М. К.], другие говорят обратное". Ділянка залізниці між Києвом і Бахмачем, де проходив більшовицький фронт, не мала вузлових станцій, а вбік відходила лише т. зв. "вузькоколійка" – тож звернути з цього маршруту було неможливо.[BANNER1] Далі ще цікавіше. З листа Костянтина Велігорського випливає, що він залишив Київ щонайменше на чотири місяці. Про це ж пише 4 січня 1918 р. у щоденнику і Вероніка Черняхівська: "Буду чекати весни. Кока казав, що постарається приїхати в травні в Київ". Немає потреби доводити, що відправка українських частин під Бахмач чи будь-куди інде, не була настільки довгостроковою. Елементарний принцип ротації військових сил давав надію багатьом захисникам української державності уже найближчим часом бодай тимчасово повернутися до Києва. І нарешті, розгадка. Тривалий час після від'їзду Костянтина Велігорського Вероніка Черняхівська не мала сумнівів, що молодий чоловік перебуває у Росії. 29 березня 1918 р. вона розмірковує на сторінках щоденника про гіпотетичну долю листа, який Костянтин Велігорський міг би відправити їй із… Ростова. Назву ж міста, куди попрямував у січні 1918 р. молодий чоловік, вона записує скорочено як "Н-к" або ж "Новоч". В одному місці згадку про пункт призначення подорожі затерто, але його назву все ж можна розібрати. Це – Новочеркаськ. Таким чином, припущення про вступ Костянтина Велігорського до українського війська й загибель його під Крутами виявилось вельми далеким від істини. Не під Крути, а на Дон, до російської Добровольчої армії, вирушив Костянтин Велігорський на початку січня 1918 р. Найкращим транспортом для такої подорожі якраз і слугував один з козачих ешелонів, які в той час поверталися до рідних станиць з фронтів Першої світової війни. Цілком зрозуміла й невпевненість козаків щодо маршруту слідування: шлях на Дон пролягав через такі вузлові залізничні станції, як Полтава, Харків, Катеринослав, де місцеві "революційні" організації нерідко чинили перешкоди козакам. Можна також зрозуміти, чому двічі арештована за радянської влади Вероніка Черняхівська намагалась затерти згадки про Новочеркаськ у своєму щоденнику. Близькі стосунки в 1917–1918 рр. з учасником білого руху могли лише збільшити її "провину" в очах радянських слідчих. Ця історія несподівано отримала продовження у 2016 р., коли кіностудія "Президент Фільм Україна" розпочала роботу над художнім фільмом "Роман з Крутами" (сценарій – О. Даруга, Г. Руденко, режисери – К. Шамін, О. Даруга). Як можна здогадатись вже з назви, джерелом натхнення для сценаристів стала саме журнальна стаття 2007-го року. Кадр з тизеру фільму "Роман з Крутами" В центрі фільму мав бути любовний трикутник між персонажами, прообразами яких стали Вероніка Черняхівська, Костянтин Велігорський і Павло Кольченко (учасник бою під Крутами, який потрапив до ворожого полону й був розстріляний). За словами режисера, картина мала розповісти історію двох товаришів, "які долають між собою суперництво в коханні й вдвох йдуть під Крути". Творці фільму підкреслювали, що головні герої "мають реальні прототипи" – і на знак цього, їхні імена майже не було змінено. У тизері глядачам представили головних героїв, при чому Микиту Велігорського охарактеризували як молодого чоловіка, для якого "слова "честь" та "батьківщина" – не порожній звук". Проект претендував на підтримку Державного агенства України з питань кіно, картина могла стати першою екранізацією історії бою під Крутами. Але, судячи з цілковитої відсутності новин зі знімального майданчику, проект не вдалося реалізувати. Фільм, в якому образ героя-крутянина завдяки недбало написаній журнальній публікації ліпили з російського білогвардійця, так і не з'явився на світ. Натомість, першою художньою кінострічкою про крутянський бій стала картина "Крути 1918" (режисер – О. Шапарєв, сценарій – К. Коновалов). Знятий за державної підтримки фільм з бюджетом в 52 млн. гривень вийшов на екрани кінотеатрів на початку 2019 р. Картина викликала суперечливі відгуки з боку багатьох професійних істориків, які критикували фільм за значну кількість невідповідностей при зображенні історичних подій. Зокрема, у фільмі було практично проігноровано роль 1-ї Української юнацької школи під час бойових дій, а полеглого командира студентської сотні, Омельченка, взагалі викреслено з картини. Утім, критика не відштовхнула від перегляду кінострічки тих глядачів, які вважали надмірну історичну достовірність зайвою для художнього фільму. Можливо, претензій до фільму могло бути менше, якби його творці неодноразово не наголошували на "історичності" свого художнього бачення. Розповідаючи про створення фільму, сценарист навіть підкреслив: "Ми поклали в основу його власні мемуари. Все писали по першоджерелах. Багато нас хотіли консультувати, але історики не були очевидцями тих подій, а ми брали власне ті матеріали, які були написані учасниками того бою". В початковій версії фільму невідповідність історичним фактам була ще більшою й мала принциповий характер. Перший трейлер фільму містив сцену з Симоном Петлюрою (його роль виконує Дмитро Ступка), який в якості керівника військового міністерства УНР віддає наказ, попри явне несхвалення підлеглого воєначальника, відправити на фронт студентські підрозділи. Таким чином, саме на Симона Петлюру творці фільму поклали відповідальність за відправку студентської сотні під Крути. Дмитро Ступка у ролі Симона Петлюри у фільмі "Крути 1918" У дійсності, Симон Петлюра ще за місяць до бою під Крутами залишив посаду генерального військового секретаря УНР і з того часу мешкав у Києві як приватна особа, займаючись формуванням Гайдамацького кошу Слобідської України (з яким наприкінці січня 1918 р. і виїхав на фронт). Втративши посаду через значні розбіжності з Володимиром Винниченком та іншими лідерами УНР, Симон Петлюра не міг впливати на військово-політичну стратегію молодої держави й тим більше – віддавати якісь вказівки військовим частинам. До того ж, оперативне керівництво військами в будь-якому разі належало до компетенції не військового міністра, а командувача Київського військового округу, який відповідав за ведення бойових дій проти більшовиків. Цю посаду в січні 1918 р. обіймав Микола Шинкар – український есер і активний учасник українського військового руху. Саме він керував обороною Києва від більшовицького наступу й віддавав накази про передислокацію частин. Мине рік, і Микола Шинкар перейде в табір опонентів національної державності, згодом вступить до лав Червоної армії, а в 1920 р. загине в бою з військами УНР. Доля Симона Петлюри, як відомо, склалася зовсім інакше. Ставши наприкінці 1918 р. Головним отаманом військ УНР, він упродовж майже двох років очолював збройну боротьбу за незалежність України. Для багатьох учасників тих подій, його ім'я стало символом національно-визвольного руху.  Провідники Гайдамацького Коша Слобідської України Оскільки радянська пропаганда не шкодувала темних фарб для постаті Головного отамана, вченим ще й досі доводиться боротися з псевдонауковими міфами, якими оповито його ім'я. Саме тому сцена з трейлеру фільму "Крути 1918" викликала обурення серед багатьох глядачів, обізнаних з історією. Було очевидно, що зображення Симона Петлюри ініціатором відправки дітей на фронт не відповідає історичній дійсності, зате призведе до появи нового міфу й дискредитації одного з лідерів українського руху ХХ ст. Ставлення до постаті Петлюри могло бути різним, але настільки кричуще спотворення його історичної ролі виглядало неприйнятним. Вчені стали на захист історичної правди, не дочікуючись виходу фільму на екрани кінотеатрів. Першим про неприпустимість подібних перекручень заявив у медіа-просторі координатор проекту "LIKBEZ. Історичний фронт", кандидат історичних наук Кирило Галушко. Його позицію підтримав цілий ряд науковців: Михайло Ковальчук (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України), Олександр Кучерук (Музей української революції 1917 – 1921 рр.), Василь Павлов (ГО "Центр мілітарної історії"), Володимир Сергійчук (Київський національний університет ім. Т. Шевченка), Віталій Скальський (Інститут історії України НАН України), Ярослав Файзулін (Український інститут національної пам'яті), Василь Яблонський (Національний інститут стратегічних досліджень). Як результат інформаційної кампанії, в міністерстві культури України відбулася зустріч представників наукової спільноти з очільником відомства Євгеном Нищуком, головою Державного агенства з питань кіно Пилипом Іллєнком й представниками знімальної групи. Потрібно віддати належне міністру культури й кіномитцям: звернення істориків було почуто, а їхню думку враховано. Епізод з Симоном Петлюрою визнали неісторичним й погодилися вирізати з фільму. Навіть більше – для ініціативної групи науковців згодом організували допрем'єрний показ стрічки, на якому вони пересвідчилися, що злощасної сцени в фільмі більше немає. І коли на початку 2019 року картина вийшла у вітчизняний прокат, однією хибою було менше. Історики на допрем'єрному показі кінострічки "Крути 1918". Зліва праворуч - Кирило Галушко, Михайло Ковальчук, Віталій Скальський. 2018. Мабуть, зважаючи на величезне значення бою під Крутами для історії нашої держави, поява новітніх міфів довкола крутянських подій неминуча. Дехто навіть вважає, що професійні історики не в змозі впливати на цей процес. Але вищенаведені приклади свідчать, що вчені все ж можуть і повинні докладати зусиль, аби медіа-простір не засмічувався далекими від історичної дійсності оповідками, які зрештою підважують й саму крутянську легенду. http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/28/160855/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/28/160854/ support@history.pravda.com.ua (Юрій Юзич) Тексти Fri, 28 Jan 2022 14:13:40 +0200 Десятки років в українській історичній та публіцистичні літературі побутує теза, що під Крутами загинули сотні неповнолітніх юнаків. Учнів, школярів. При підготовці цієї публікації додатково перевірено роки і дати народження усіх відомих ґімназистів, участь чи загибель яких в тому бою підтверджується різними першоджерелами. З-поміж усіх загиблих під Крутами, чиї дати або роки народження є відомими, немає жодного неповнолітнього Звісно, неповнолітні під Крутами, мабуть, були. Можна припустити, що ними могли були троє загиблих із 6-го класу 2-ї української ґімназії імені Кирило-мефодіївського братства (Василь Гнаткевич, Андрій Соколовський і Євген Тернавський). Чи гімназист-галичанин Мисан. Але для того, щоб це стверджувати – як факт – необхідно з'ясувати їхні дати або бодай роки народження.  Так, наприклад, пластунка Харитя Кононенко у своєму спогаді про вище згаданого загиблого під Крутами Андрія Соколовського (якого знала особисто) не зазначила, що він був ще дитиною чи неповнолітнім. Як би це так було, то на одному лише цьому факті вона скоріш за все побудувала би зовсім по-іншому свій емоційний спогад. Подібно і з Мисаном. Його немає у списках учнів 6-8 класів 2-ї української ґімназії імені Кирило-мефодіївського братства. Як і у списках дирекції цього навчального закладу про загиблих під Крутами ґімназистів. Однак професор Павло Зайцев, який там викладав, чітко стверджує, що Мисан учився саме в цьому навчальному закладі. Ані Павло Зайцев, ані Христя Кононеко –  які знали цього юнака особисто – не згадують, що він був неповнолітнім. У той військовий час у ґімназіях масово вчились юнаки, які вже давно стали повнолітніми і встигли понюхати порох на фронті. Та і до війни то була нормальна практика – старші віком учні у ґімназії. Як у Наддніпрянщині, так і у Галичині. Також вдалось встановити, що принаймні двоє неповнолітніх, які записались до Студентського куреня, участь в бою не взяли. Одного не пустив на фронт батько (16-літнього Віктора Цимбала). А про іншого (15-літнього Юрія Ковбасюка) подбала рідна сестра, завбачливо поклопотавшись відповідно у Організаційному комітеті куреня.[BANNER1] Важлива деталь – в тогочасній пресі не зафіксовано жодного публічного заклику до гімназистів вступати добровольцями до студентського куреня чи юнацької військової школи. Лише після Крут, допоки українська влада ще перебувала в Києві, есерівська "Народна Воля" публічно оголосила про створення окремого куреня гімназистів, поруч із студентським.  Із публічних закликів до учнів середніх шкіл у спогадах згадується лише один. На дверях головного входу до Центральної ради – за свідченням Ю. Ковбасюка – висів плакат із намальованим погруддям гімназиста із рушницею в руці та написом: "Середньошкільник до зброї!".  Уся агітація серед школярів велась неформально. Один із добровольців до студентського куреня фіксував: "Видана була відозва, власне неофіціяльна до слухачів народнього україн. університету, до II укр. гімназії і взагалі до українського елемента Київських шкіл стати зі зброєю на защиту українських інтересів. По всіх українських організаціях пішла палка агітація, скрізь жваві, завзяті промови… В цей курінь багато записується учнів з II української імені Кирила і Методія гімназії (так, наприклад, з 8-ї і 7 клас майже всі учні)". Учасник бою під Крутами в складі 1-ї сотні студентського куреня Макар Карпенко згадав у своїх спогадах важливу деталь щодо вікового обмеження добровольців: "Шостої і нижчі [гімназійні] кляси не закликались, навіть, і не допускалися, але охочих не бракувало, і де-які, не дивлячися на всі заборони своїх старших товаришів, все-ж таки вчепилися до вагонів при від'їзді, й їх виявили тільки вже далеко за Київом в дорозі". Станом на сьогодні мені вдалось встановити, що з-поміж сотень учасників бою під Крутами неповнолітніми були лише дев'ять осіб. Четверо із яких були вояками 1-ї Української юнацької школі ім. Богдана Хмельницького. Четверо – ґімназистами вище згаданої 2-ї української ґімназії. Іще один – київський скаут і майбутній пластун, – який навчався в 1-й Київській реальній школі (тепер там Дипломатична академія на Михайлівській площі).  Серед цих дев'яти більшість (п'ятеро) була 17-літніми: Ігор Лоський, Леонід Буткевич, Володимир Вітвіцький, Володимир Сорокевич, Рудольф Федорович. Троє мали по 16-років (Лесь Гайдовский-Потапович, Михайло Лавренко та Петро Франчук) і один 15-літній – Сергій Захвалинський. Юнак Сергій Захвалинський Не виключено, що цей список може й скоротитись. Довший час, наприклад,  вважалось що в складі військової школи неповнолітнім учасником бою можливо був і Сергій Євтимович. Однак, нещодавно з'ясувалось, що він народився раніше (8.10.1899). До речі, за свідченням брата Вартоломія навчався Сергій в 2-й Кирило-мефодіївській ґімназії у Києві.. Але у відомих списках учнів 6-8 класу його, як і вище згадуваного Мисана, немає. Те, що під Крутами в складі юнацької військової школи був 15-літній Сергій Захвалинський, у примітці до своїх спогадів згадує особисто командир бою Аверкій Гончаренко. Називаючи свого колишнього юнака "Заквалинського", як такого, хто може підтвердити правдивість спогаду. Цей хлопчина був наймолодшим серед відомих на сьогодні учасників бою.  Походив він із Чернігівщини. Народився 1 липня 1902 року в місті Носівка Ніжинського повіту. У родині священика, власника невеликого земельного наділу. Майбутній крутянець закінчив 5-ть класів чоловічої ґімназії в містечку Козелець.  Аверкій Гончаренко згадував, що 1-ша українська військова школа "була комплектована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 кляс ґімназії, а переважно з укінченою середньою школою". Тобто Сергій, хоч і з проблемами, але в принципі міг вступити до військової школи із своїми 5-ма класами ґімназії. Важлива деталь – під час бою під Крутами "було, правда, кілька новаків (юнаків військової школи, які не мали бойової підготовки. – Ред.), але їх А. Гончаренко приділив до обслуги лазарету". Так стверджував в еміґрацїї колишній глава уряду УНР Борис Мартос. Подібно згадував і учасник бою в складі юнацької військової школи Михайло Михайлик про студентів і ґімназистів, але не про юнаків своєї школи: "Ось показуються невеликі групи студентів. Їх відіслали з окопів, бо вони не вміють стріляти. У одного з них рушниця через плече на рамені. Вся сотня [юнаків військової школи] сміється. Наш сотник наказує їм зняти рушниці і йти охороняти стацію. Юнаки тут же учать їх стріляти..." . Можливо саме ця зведена чота студентської сотні і потрапила в кінці бою у полон та в більшості була розстріляна більшовиками. Сергій Захвалинський у своїй анкеті Українському громадянському комітету в Чехії (із якої й стало відомо, де він навчався у ґімназії) зазначив, що від 1919 до листопада 1920 р. був хорунжим Армії УНР. Старшинський ступінь отримав за бойові заслуги. Уславився в армії УНР тим, що на чолі кінного роз'їзду з шаблею наголо взяв у полон роту більшовиків.  Воював в складі Чорноморського полку. Був учасником Першого Зимового Походу. У 1920-1921 рр. – старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка в складі Окремої Кінної дивізії Армії УНР. Відтак перебував в таборах інтернованих у Польщі у Вадовицях, Стрілкові і Каліші.  Хорунжий Сергій Захвалинський. Старшина 1-го кінного ім. Максима Залізняка полку "За державність", ч. 9 (1938) Восени 1922 р. переїхав на навчання до Чехословацкої республіки, де завершив свою середню освіту на матуральних курсах. У 1931 р. став випускником Чеської політехніки в Празі, здобувши фах лісового інженера. Разом із дружиною Валентиною мешкав в Чехії. Тут у них в 1926 році народилась доня Галина.  За твердженням Аверкія Гончаренка станом на 1938 рік Сергій служив майором польської армії. Однак ця інформація не підтверджується. За дослідженнями Володимира Маруняка у 1930-х Сергій Захвалинський був виховником юнаків та юначок в інтернаті української гімназії в Празі.  У 1941-1944 роках працював викладачем у цьому ж навчальному закладі. Тут таки навчалась його дочка Галина Захвалинська-Яворська. У Захвалинського була лише невелика перерва від педагогічної праці, яку описала пластунка Ніна Самокіш:  "В час, коли Закарпатська Україна боролася за свою незалежність, він один з перших голоситься до Карпатської Січі, бо для нього всі землі України були однаково дорогими, в цьому оця справжня соборність, яка у житті інж. Сергія Захвалинського була не на словах, а на ділі". Вояки "Карпатської Січі" в Братиславі, вересень 1939 р. Важливо не плутати Сергія із Григорієм (Петром) Захвалинським-"Романом". Теж колишнім старшиною Армії УНР, активістом ОУН у Франції, який у вересні 1941 року очолив обласну команду поліції в Києві. Влітку 1943 р. цього Захвалинського ліквідувало гестапо, коли він їхав до родини у Францію.  Псевдонім "Орлик", який помилково приписується Сергію, не був, навіть, псевдом Григорія Захвалинського, а взагалі належав третій особі. Після Другої світової війни у таборах переміщених осіб в Німеччині Сергій стає одним із творців та членом Головної управи Союзу українських ветеранів (СУВ), який очолював генерал Михайло Омелянович-Павленко.  Союз цей прагнув об'єднати все українське вояцтво в єдиній українській військовій організації, незалежно від політичних переконань її членів. Сергій був фінансовим референтом СУВ. Верифікаційна картка С. Захвалинського у таборах інтернованих, 1947 р. ЦДАВО, ф. 5235, оп. 1, спр. 1593, арк. 4. На засіданні Головної Управи СУВ 22 жовтня 1948 року "Сотник інж. Захвалинський зовсім слушно завважив, що тільки на Закарпатті реально проявила себе повністю соборність української нації, бо за неї і за українську державність боролися в рядах Карпатської Січі [всі] найкращі сини всього українського народу". Із переселенчих таборів Сергій емігрував з родиною до США.  Як хорунжий Армії УНР був відзначений Хрестом Симона Петлюри ч. 1162 (іще до 1947 р.) і, як майор, "Воєнним Хрестом" ч. 600. Із 1969 р. – заступник голови орденської ради Залізного Хреста "За Зимовий похід і бої".  Помер 76-літнім, 3-го серпня 1977 року в м. Трентон. Залишив у смутку дружину (померла у 1999 р.) і дочку, онуків Ірину та Богдана Максимюків. Похований на українському православному цвинтарі у Саут-Баунд-Брук, поблизу Нью-Йорка.  Після похорону родина опублікувала довгу подяку, де серед інших були такі тези: "Щира подяка… отаманові [Івану] Лютому… К. Макаревському – другові дитячих літ Покійного… і нашому посадженому синові д-рові [Мирославу] Чаповському". І далі: "Щиро дякуємо пані В.[ільмі] Федів. – його учениці ще з Карпатської України, а потім у Модржанах біля Праги, яка Його прощала від учнів, яких Він так любив. Сердечна подяка Друзям із Вашінгтону, що прибули на похорон". Могила Сергія Захвалинського. Світлина зроблена братами Стецків "Майор Захвалинський – писала Н. Самокіш – це один із тих воїнів-громадян, про яких так мало знається, може тому, що вони не зуміли собі зробити реклями. У їх скромності – їх сила.  Вони пройшли життя, не зрадивши своєї Ідеї, не вросли в чужий грунт, не мали двох Батьківщин, виховали своїх дітей на вартісних громадян, залишаючи українському суспільству здорове національно-свідоме покоління". http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/28/160854/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/27/160848/ support@history.pravda.com.ua (Ярослав Бульбонюк, Ярослав Файзулін) Тексти Thu, 27 Jan 2022 18:16:02 +0200 Нові документи спростовують легенду про спільне поховання Володимира Шульгина та Володимира Наумовича "…Два товариші – Володимир Шульгін і Володимир Наумович – в останню мить кинулися в обійми, і тут їх прошили кулі. І вони залишилися на віки у дружніх обіймах", – ці слова є кульмінацією історії про загибель і спільне поховання двох "крутянців" Володимира Шульгина та Володимира Наумовича. Історія про розстріл і поховання Володимира Шульгина і Володимира Наумовича виринула на початку 1990-х років. Її суть – перед розстрілом під Крутами студенти і давні друзі Володимир Шульгин і Володимир Наумович обнялися, прошиті ворожими кулями їхні тіла застигли на морозі. 19 березня 1918 року, коли відбувалося урочисте перепоховання загиблих під Крутами, Володимира Шульгина і Володимира Наумовича поховали разом в сімейному похованні Наумовичів на Аскольдовій могилі. У 1930-х роках, коли кладовище ліквідовувалося, родина Наумовича перепоховала їх на Лук'янівському кладовищі. Ця історія за часів незалежності України стала класикою. Її переказують численні засоби масової інформації, повторюють на громадських зібраннях, і навіть ретранслюють органи влади на своїх офіційних вебсторінках. Серед громадськості її достовірність ніколи не ставилася під сумнів, адже історія й справді гарна, драматична і головне – мала під собою історичне підґрунтя – бій під Крутами, поховання крутянців на Аскольдовій могилі, Володимир Шульгин був учасником бою під Крутами і загинув там. Та серед професійних істориків все ж існувала певна недовіра. Передовсім до факту перенесення праху двох "петлюрівських контрреволюціонерів" – мовою радянської пропаганди – із кладовища на Аскольдовій могилі до Лук'янівського кладовища в 1930-х роках. Власне, в часи коли радянська влада на повну запустила маховик репресій проти українських діячів-учасників Української революції 1917-1921 років – своїх колишніх політичних опонентів. Ще один факт, який сіяв сумніви у її достовірності – відсутність будь-яких згадок про участь в бою під Крутами, загибель і поховання Володимира Наумовича в офіційних документах і спогадах безпосередніх учасників тих подій. Картина Леоніда Перфецького "Бій під Крутами" Нещодавно віднайдені у фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ документи сіють ще більші сумніви. Однак перед тим, як навести їх, коротко повернімося до історичного контексту подій. Участь у бою під Крутами і загибель там Володимира Шульгина (1894-1918) ні в кого не викликає сумніву. Учасник українського студентського руху в Київському університеті Святого Володимира, член Української Центральної Ради, один з організаторів Студентського помічного куреня Січових стрільців, він справді брав участь і загинув у бою під Крутами, був перепохований 19 березня 1918 р. разом з іншими загиблими. Ці дані підтверджуються численними джерелами. Зокрема, відомий лист Олександра Шульгина, міністра закордонних справ УНР, в газеті "Нова Рада" від 5 березня 1918 року, де він навів відому йому на той час інформацію про перебіг бою під Крутами, і просив всіх, хто має відомості про його брата або ж сам бій під Крутами, надати їх редакції "Нової Ради". На передовиці номера за 19 березня 1918 року родина загиблого Володимира Шульгина розмістила оголошення про те, що його похорон разом з іншими товаришами відбудеться цього ж дня, жалобна процесія вирушить о 14.00 з пасажирського вокзалу до Аскольдової могили. На другій сторінці цієї ж газети було вміщено список (із 18 імен) загиблих в бою під Крутами, серед яких і Володимир Шульгин. Газетне повідомлення зі списком загиблих під Крутами. Наумовича у цьому списку немає нова рада, 1918, № 36 Водночас, як ми вже вказували, згадок про Володимира Наумовича в історичних джерелах немає, принаймні у тих із них, які нам доводилося бачити. А тепер найцікавіше – що ж за документи знайдені в Центральному державному історичному архіві України, м. Київ? Про що в них йдеться? Запис у метричній книзі Михайлівської церкви при Олександрівській лікарні у м. Києві про смерть Володимира Миколайовича Наумовича. 22 грудня 1918 р. Це метрична книга Михайлівської церкви при Олександрівській лікарні у м. Києві за 1918 рік. В ній запис під № 1103 про смерть Наумовича Володимира Миколайовича, віком 22 роки, якого було вбито 11 грудня 1918 року та поховано 22 грудня 1918 року на кладовищі "Аскольдова могила". Цей запис не містить жодної інформації про обставини загибелі Володимира Наумовича, лише дату і той факт, що смерть була насильницькою. Іншими словами – його вбили. Відомо, що в ті дні, в Києві відбувалися бойові дії між військами Директорії УНР та прихильниками гетьмана Павла Скоропадського. Проте стверджувати, без належного документального підтвердження, що Володимир Наумович загинув в ході саме цього протистояння, ми б не наважилися. З такою саме долею вірогідності можна було припускати, що він став жертвою грабіжників. Або ж (що ще малоймовірніше) загинув у сутичці між гетьманськими військами і повстанцями під Крутами, що відбулася 9 грудня 1918 року. Можна було б припустити, що запис в метричній книзі містить помилку в даті. Але факт поховання Володимира Наумовича у грудні 1918 року підтверджує інший, віднайдений істориками раніше, документ – доповідна записка № 320 від 9 грудня 1918 року до настоятеля Київського Пустинно-Миколаївського чоловічого монастиря єпископа Уманського Димитрія, яку подав доглядач цвинтаря на Аскольдовій могилі ієромонах Филип. Доповідна записка доглядача цвинтаря на Аскольдовій могилі ієромонаха Филипа до настоятеля Київського Пустинно-Миколаївського чоловічого монастиря єпископа Уманського Димитрія про поховання Володимира Миколайовича Наумовича. 9 грудня 1918 р. ЦДІАК України, ф. 131, оп. 32, спр. 293, арк. 135.. Зміст зазначеного документу свідчить, що Володимира Миколайовича Наумовича, православного сповідання, було відспівано причтом церкви Олександрівської лікарні м. Києва та поховано 9 грудня 1918 року на 5-й терасі Аскольдового кладовища на запасному місці (тобто місці, яке було придбано родиною заздалегідь для поховань членів сім'ї). За облаштування його могили 60 карбованців сплатив доктор Шмигельський. Також на доповідній записці зроблено відмітки про отримання 9 грудня 1918 року 60 карбованців казначеєм ієромонахом Валентином та про прийняття 60 карбованців у прибуток 10 (23) грудня 1918 р. Розбіжність між датами поховання Володимира Наумовича у двох вищенаведених документах складає 13 днів, що співпадає з різницею у датуванні подій за юліанським та григоріанським календарями. Тобто, дата поховання у доповідній записці доглядача кладовища (9 грудня 1918 року) наведена за юліанським календарем (за старим стилем), а дата поховання у метричній книзі Михайлівської церкви при Олександрівській лікарні (22 грудня 1918 року) – за григоріанським календарем (тобто за новим стилем). Отже, можна зробити припущення, що дата загибелі Володимира Наумовича (11 грудня 1918 р.), яка зазначена у метричній книзі, також наведена за новим стилем. Пам'ятник Володимирові Наумовичу та Володимирові Шульгину на Лук'янівському кладовищі в Києві. Сучасне фото Таким чином, можна констатувати, що Володимир Наумович загинув майже через 10 ½ місяців після бою під Крутами і майже через 9 місяців після урочистого перепоховання у Києві Володимира Шульгина та інших загиблих під Крутами українських вояків, студентів і гімназистів. А відтак, його тіло під час поховання на Аскольдовій могилі аж ніяк не могло опинитися у одній труні з тілом похованого значно раніше, разом з іншими загиблими побратимами, Володимира Шульгина. Зважаючи на те, що Володимир Наумович і Володимир Шульгин були поховані в різний час та в різних могилах, а останній, можливо, у братській могилі загиблих у бою під Крутами або у могилі на родинному похованні сім'ї Шульгиних, постає питання щодо вірогідності його останнього спочинку у похованні Володимира Наумовича, яке було перенесене 1930-х роках з Аскольдової могили на Лук'янівське кладовище. У такому разі, питання щодо уточнення обставин і дійсного місця поховання Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, залишається відкритим. http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/27/160848/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/27/160846/ support@history.pravda.com.ua (Маргарита Яковлева (Ормоцадзе)) Тексти Thu, 27 Jan 2022 14:05:21 +0200 За даними Меморіального комплексу історії Голокосту Яд Вашем та за підрахунками Єврейської конфедерації України, на Львівщині відомо 1009 випадків, а на Івано-Франківщині 246 випадків, у яких рятівники були визнані Праведниками народів Світу з України. І це лише з українського списку Праведників народів Світу. Також, є польській перелік тих, хто рятував євреїв на Львівщині та Станіславщині Голокост у Галичині завжди пам'ятатимуть як найжахливіший період в історії. Водночас, праведний супротив на Галичині, коли звичайні люди рятували від загибелі єврейське населення, став одним з найвищих проявів людяності.  За даними Меморіального комплексу історії Голокосту Яд Вашем та за підрахунками Єврейської конфедерації України, на Львівщині відомо 1009 випадків, а на Івано-Франківщині 246 випадків, у яких рятівники були визнані Праведниками народів Світу з України. І це лише з українського списку Праведників народів Світу. Також, є польській перелік тих, хто рятував євреїв на Львівщині та Станіславщині (стара назва Івано-Франківська).  Бути Праведником народів Світу означає розуміти, що рятуєш єврея і що можеш загинути за його рятування, не отримувати ніякої матеріальної нагороди за допомогу, тощо. Такі критерії визначені законами держави Ізраїль. Праведникам присвячене таке важливе наукове дослідження історика Жанни Ковби, як "Людяність у безодні пекла: Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки "Остаточного розв'язання єврейського питання". "...Була ще одна, інакша, війна, яка об'єднувала. Це була війна за Життя проти Смерті, за Добро проти Зла. Вона була спільною для кожної людини, родини, особливо для євреїв, які лишилися сам на сам з жахливою реальністю винищення. Для переважної більшості галицького населення це була боротьба за елементарне фізичне виживання, проти голоду, холоду, хвороб, смерті, боротьба, яка відбувалася за умов, коли закон, право, релігія, традиція, мораль були сплюндровані, були загострені до останньої межі соціальні суперечності, винесені на поверхню найгірші людські риси, ницість, підступництво, зрада. Ось у такому пекельному казані пристрастей, у всіх значеннях цього слова, від фанатичних поривів до жорстоких мук перебували герої цієї книжки. Багато з них свідомо чи за інтуїтивним поривом душі дотримувалися біблійних заповідей. Я маю на увазі передусім, "Не убий!" але не лише "Не убий!" а ще й "Возлюби ближнього, як самого себе!" - пише Жанна Ковба. Праведниця народів Світу Стефанія Петрушка (Дідух) (з кулоном), село Трійця Наш проект "Слово Праведника" документує спогади Праведників народів Світу у короткометражних стрічках, які ми показуємо у школах, університетах, музеях, синагогах тощо.  Серед наших героїв є Праведні родини з Галичини. У 2018-2020 роках ми з колегами об'їхали родини Праведників народів Світу у різних куточках Західної України. Ми провели журналістські експедиції до Рава Руської, Золочева, Івано-Франківська, Борислава тощо, спілкуючись з Праведними родинами та записуючи їх спогади про Голокост. Це звичайні, щирі та добрі люди, які дорожать своєю світлою долею та своїми добрими стосунками з єврейськими родинами. У Золочеві сьогодні мешкають дві родини Праведників народів Світу.  Родина Григорія та Марії Вовкотрубів врятувала багато єврейських родин. Баумів, Кремніцерів. Каннерів, Піків. Діти Вовкотрубів, що живуть у Золочеві, та діти Піків та Каннерів, які мешкають у Нью-Йорку, підтримують контакт та зідзвонюються  досі. У листах з Канади та США врятовані називають Марію Вовкотруб своєю мамою. Син Григорія та Марії, Іван Вовкотруб – Праведник України. Він разом з батьками допомагав переховуватися єврейським родинам.  Праведник України Іван Вовкотруб, Золочів Минулого року Уряд призначив довічні державні стипендії з 1 червня 2021 призначено 26 громадянам України, які рятували євреїв на території України під час Голокосту у роки Другої світової війни. Івана Григоровича подавали на отримання стипендії, проте, хтось з чиновників вилучив його ім'я зі списку, і стипендії він не отримує. Декілька місяців голова благодійного фонду Для тебе Юля Голденберг та в.о. в.о. генерального директора національного історико-меморіального заповідника Бабин Яр Роза Тапанова намагаються вирішити питання, проте у січні Вовкотруб досі не отримував стипендію. Йому 87 років.   Родина Миколи та Марії Дюк з Золочева врятували від загибелі єврейські родини Розен та Сафран, молодший з яких – Роальд - став лауреатом Нобелевської премії з Хімії. Микола Дюк був вчителем у сільській школі у містечку Унев. Портал Яд Вашем оповідає, що він із дружиною Марією та трьома маленькими дітьми проживав у будівлі школи, що була на той час єдиним цегляним будинком в селі. "Всередині був один клас та житлові кімнати вчителя. У цьому будинку на горищі Микола Дюк влаштував притулок для євреїв". Поряд, в Уневі, Праведник народів світу Климентій Шептицький, що був настоятелем в Унівському греко-католицькому монастирі, та наставник сирітського приюту Даніїл Тимчина переховувавли євреїв та зокрема трьох єврейських хлопчиків.  Навесні 2021 року науковець з УКУ Юрій Скіра звернувся до міського очільника міста Рава Руська, де свого часу мешкав Праведник Тимчина, з прохання про перейменування вулиці на честь Праведника.  Звернення підтримали Національний музей історії України у Другій світовій війні, Інститут національною пам'яті, Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського Уставу, львівський монастир св. Обручника Йосифа Студійського Уставу, ВБФ "Заради тебе" тощо. Міське керівництво Рава Руської пообіцяло питання розглянути, проте з літа 2021 року ніяких новин з цього питання не було. У Рава Руській мешкає Марія Гнідець, донька Праведниці народів Світу Катерини Клебан. Вони переховували у себе єврейьских жінок під виглядом своїх рідних, і врятували. Маленьку Марію та її єврейську подругу Шошану водили на допити до Гестапо. Марія навчила Шошану читати Отче наш, щоб видавати себе за українку, та це врятувало їй життя. Декілька років Марія живе у судах з рідною донькою, яка виселяє її з хати. Юрист Ростислав Кравець на громадських засадах їздить на суди до Львова, щоб захищати бабусю. Зараз позов проходить касацію.  Марія Гнідець, донька Праведниці народів Світу Катерини Кебан, Рава Руська У Івано Франківську гетто повністю було знищене. Врятовані та їх діти розповідають жахіття про роки окупації. Кожен рятівник, що мав сміливість допомагати євреям, ризикував власним життям. Родина Ільницьких врятувала 14 (16) чоловік. Вдівець Петро Ільницький з 5 дітьми на руках зробив на горищі та у лесу схованки для декількох єврейських родин. Поряд були ще дві схованки, проте їх видали карателям сусіди, яких євреї попросили принести їжу, передавши іх гроші. Гроші взяли, та привели з собою вбивць. Знаючи про ці жахливі історії. родини, яких переховували Ільницькі, мешкаючи у схованці у лісі, взагалі не входили взимку, коли випадав сніг – бо у лісі по слідам можна було знайти сховище. Родина Праведників народів Світу Ільницьких, Івано Франківськ Мені пощастило спілкуватися та записати інтерв'ю з Катериною Шереметою, молодшою донькою Праведника Петра Ільницького. Катерина - Праведниця народів Світу, ій 87 років.  Праведник народів Світу Кирило Кіндрат з мамою давав притулок відомому професору зі Львова Шлезінгеру.  Після війни доля Кіндрата та Ільницьких склалася непросто. Ільницьких на 20 років депортували разом з сотнями тисяч українців до Караганди. Кіндрата звільняли з посад та не давали можливості зростати як спеціалісту через його переписку з врятованим, який тоді жив в Ізраїлі.  Минулого року я була гостем Ільницьких, які співали унікальну колядку "Сумний святий вечір у 1946 році" - про Різдво вдалечині від рідної землі. Спогади про депортацію українців органами КДБ зберігаються родинами депортованих.   Праведниця народів Світу Катерина Шеремета з портретом свого батька, Праведника народів Світу Петра Ільницького Багатими та сильними були на початку ХХ сторіччя міста Дрогобич та Борислав, завдяки видобутку нафти та солі. Майже усе єврейство цих міст загинуло у Голокості.  У січні 2020 року ми були у Бориславі гостями у Орисі Попель, доньки Праведників народів Світу Василя та Стефанії Попель. Разом з мамою Матрьоною вони переховували Етку Ліпман та її сина Йозефа. Йозеф мешкає у Польщі, але приїздить до Борислава та завжди просить готувати так саме, як готувала бабуся Матрьона у його дитинстві. Орися Попель з фото своїх батьків, Праведників народів Світу Василя та Стефанії Попель Врятовані у Золочеві Марія та Давід Пік під час еміграції з Галичини до США. Париж, 1944 або 46 роки. Це фото у подарунок для Слова Праведника надіслала донька Давіда Піка Стефанія Остання з Праведниць народів світу, що мешкала у Львові - Стефанія Дідух (Петрушка). Разом з батьками Андрієм та Анелею вона мешкала у селі Трійця на Тернопільщині. Однієї ночі восени 1941 року до них прибігли чотири єврейських хлопця, брати Печеник, сказали, що йде погром, їх магазин грабують. Вони попросили Дідухів про допомогу, та усі роки окупації українська родина переховувала хлопців. Після війни два брати поїхали до Ізраїлю, а два - до США. Переписка з врятованими почалася у 50-х роках, та ця дружба родин триває досі. http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/27/160846/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/26/160834/ support@history.pravda.com.ua (Максим Левада) Тексти Wed, 26 Jan 2022 09:58:56 +0200 Цю війну Крим уже програв. І програв не тоді, коли чотири кримські музеї програли в Амстердамі суд про повернення виставки «Крим – золотий острів у Чорному морі», а набагато раніше. Але зрозумілим це стає лише зараз 19 січня заступник керівника робочої групи з міжнародно-правових питань при постійному представництві Криму при президенті Російської Федерації Олександр Молохов заявив: "Слідчим комітетом проводиться дослідча перевірка по факту розкрадання предметів, що мають особливу культурну цінність, відомих як скіфське золото. Йдуть опитування тих, хто причетний до вивозу скіфського золота з території Криму, з'ясовується головне питання, що було здійснено для того, щоби його повернути, чи достатньо було цих заходів". Звичайною людською мовою це означає, що керівництво Російської Федерації, яка, нагадую, формально до цієї історії відношення не має, шукає винних. Кого визначать або призначать крайніми здогадатися неважко – це будуть керівники тих, начебто українських, музейних установ, які брали участь в процесі. Але боюся, окрім них постраждають і зберігачі музейних колекцій, і археологи, чиї знахідки потрапили на виставку, і, зрозуміло, куратор цього проекту. Постраждають, на мій погляд, незаслужено, бо процес було програно не з їх вини. Здогадуюсь, що в багатьох моїх кримських знайомих, які вважали рішення голландського суду несправедливим, зараз виникає ще більше відчуття образи та здивування. Я можу їм лише співчувати, але хочу звернути увагу всього кримського наукового товариства, що причина не в програному суді. Вас звинувачують, підозрюють та (ймовірно!) спробують покарати зовсім не через програну справу, а через ваш теперішній дуже неоднозначний статус. Подобається вам моє судження чи ні, але від фактів немає куди подітися. Ось, що я маю на увазі. Усі ви чули про чудову виставку "Золота Орда та Причорномор'я. Уроки Чингісидської імперії", яку провели 2019 року в Казані. Напевно багато з вас знає, що туди були відібрані також знахідки з розкопок кримських пам'яток. І напевно у багатьох з вас це викликало відчуття гордості й радості, тим більше, що експонати відбирав відомий та любимий в Криму петербурзький археолог Марк Григорович Крамаровський. Але напевно ніхто з вас не знає, що знахідки ці до Криму вже ніколи не повернуться. Вони здані та прийняті на постійне зберігання до Ермітажу, так що тим, хто бажав би подивитися на них у Криму, я можу лише поспівчувати. І йдеться не про якісь старі знахідки радянського періоду, що припадали пилом десь в ящиках на експедиційній базі або в інститутському відділі, а про розкопки 2014-2017 років. Це як раз той час, коли кримчани люто виборювали повернення "додому" голландської виставки. Бажаючим перевірити мою інформацію, рекомендую звернутися до Державного Ермітажу (ДЕ). Наприклад, ДЕ інвентарні номери Сол-169, Сол 170-175, Сол-177, Сол-185, Сол-186 тощо. Більше того, деякі знахідки вивозилися навіть не на тимчасову виставку з обіцянкою повернути все, а на реставрацію. Як, наприклад, цей чудовий різьблений мармуровий надгробок. Надгробок із зображенням кілеподібного "міхрабу" з колонами і трьома рядами кесонів. Трирядковий арабський напис: "Це могила Ріаяд [?] хатун, дочки Умара". Автономна республіка Крим, городище Солхат. Друга половина ХІV-ХV ст. Надійшло в 2017 р. ДЕ інвентарний № Сол-185. Коли я вперше про це дізнався, то, відверто кажучи, був дуже збентежений. Весь останній час, починаючи з 2015 р., я регулярно шукаю, аналізую та перевіряю інформацію про розкопки в Криму і про можливе вивезення звідти знахідок до Москви чи Санкт-Петербургу. Ті мої кримські колеги, які продовжують підтримувати зі мною зв'язок, увесь цей час із гордістю запевняли мене, що вивозити нічого не дають, а те, що вивозять на тимчасові виставки або реставрацію, згодом повертають до Криму. А зараз, ті з них, чию увагу я звернув на цю казанську виставку, пригнічені та розгублені. Їх запевняли, що все своєчасно повернеться, але це виявилося брехнею, а будь-який археолог чи музейник розуміє перспективу такої тенденції та ті загрози, які тепер виникли для будь-якого музею у Криму. Я недовго шукав підтвердження своєї здогадки про початок системного вивозу культурних цінностей з Криму – буквально зараз в тому самому Ермітажі триває виставка археологічних знахідок співробітників цього музею за 2021 рік. Там, серед іншого, представлені знахідки з античного Кітея в Керчі. Золотий медальйон з древнього Кітея. Автономна республіка Крим Я знаю роботу ермітажної археологічної експедиції по своїх поїздках до Криму до 2014 р. Вона працювала в повній відповідності до українського законодавства. Усі знахідки та звіти про роботи передавалися до Керченського заповідника. За моєю інформацією така практика зберігалася й до останнього часу. А зараз у Ермітаж вивезена не лише колекція розкопок Кітея, але і матеріали підводних археологічних досліджень території древнього міста Акра, що в Східному Криму. Не поділяючи всіх емоцій моїх кримських колег, я можу зрозуміти їхнє здивування, бо йдеться про Ермітаж! З цим музеєм багатьох кримчан пов'язують не лише наукові, але і дуже особисті, дружні стосунки. А будь-який співробітник Ермітажу пишається своєю роботою, оскільки вважають цей музей головним музеєм країни, з особливими, лише йому притаманними аристократичними та науковими традиціями. І тут я знов змушений повернутися до тої виставки в Казані. Завдяки їй вдалося з'ясувати, що Ермітаж уже багато років скуповував археологічні знахідки з Криму. Це було ще до окупації – в 2001-2004 роках. Перстень з мигдалеподібним щитком. Автономна республіка Крим. Золота Орда, ХІІІ-ХІV ст. Надійшов в 2002 р., придбаний у приватної особи. Городище Солхат. ДЕ інвентарний № ЗО-803. Не думаю, що в Ермітажі не знають про міжнародне право, щодо регламентації вивезення та ввезення культурних цінностей. Не думаю, що в Ермітажі не чули про Кодекс музейної етики ICOM, колективним членом якого є Державний Ермітаж: "2.3. Походження предметів і зразків та належна перевірка в процесі їх придбання Перед прийняттям потрібно зробити все можливе для повної упевненості в тому, що жоден предмет або зразок, який пропонується для купівлі-продажу, дарування, позики, спадкування чи обміну, не був отриманий незаконним шляхом або вивезений зі своєї держави походження чи будь-якої держави, в якій він міг би бути у законній власності (у тому числі з держави, де знаходиться музей). Відповідна належна перевірка має встановити повну історію об'єкта з моменту його відкриття чи створення. 2.4. Предмети та зразки несанкціонованих або ненаукових польових досліджень Музеї не повинні приймати об'єкти, якщо є вагома причина припускати, що їхнє походження пов'язане з несанкціонованими або ненауковими польовими дослідженнями чи умисним руйнуванням або пошкодженням пам'ятників, археологічних або геологічних пам'яток, або видів і природних ареалів їхнього існування. Так само, прийняття не повинно здійснюватися, якщо про знахідки не було повідомлено власника землі чи того, хто її наразі займає, або компетентні органи чи урядові установи". Як тепер складуватимуся стосунки кримських археологів із прибульцями з Росії, прогнозувати не беруся. Але насамкінець, спеціально для кримчан, хочу поділитися своїми думками, пов'язаними зовсім не з темою цієї кримської ситуації. Я тут займався однією археологічною історією часів Другої світової війни та ось на що звернув увагу. Багато археологів і музейників не мали змоги евакуюватися та лишилися на окупованих територіях. Зрозуміло, вони продовжували працювати, бо їм треба було якось жити. І навіть брали участь у відправці музейних колекцій до Німеччини. Відомо, що відразу після війни до Мюнхена, до Central Collecting Point, привезли із Зальцбурга експонати та документацію з багатьох музеїв. До речі, були там якісь предмети і з Керчі, і з Сімферополя, і з Бахчисарая. 15 квітня 1947 р. це передали Радянському Союзу. Після визволення долі людей, які працювали під німцями, склалися по-різному – когось взагалі не зачепили, когось посадили й навіть надовго, а хтось пішов з німцями й не повернувся. А ось вивезених колекцій розшукати майже не вдалося. І куди потрапили повернуті до СРСР експонати багато музеїв так і не з'ясували досі… P.S. Але я тепер точно знаю, чому те "Золото Криму" поки в Крим повертати неможна – його неодмінно одразу вивезуть у якийсь ермітаж! http://www.istpravda.com.ua/articles/2022/01/26/160834/