https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/02/7/160891/ support@history.pravda.com.ua (Іван Синєпалов) Колонки Mon, 07 Feb 2022 17:04:03 +0200 Весь день стояв приємний помічний південний вітерець; небо ясне, температура відносно висока. Повітря знову сухе, тож намет і спорядження поступово скидають кригу, яку наростили під час хуртовини минулого тижня. Наші спальники повільно, але невпинно набираються вологи і я боюсь, що знадобиться тривалий проміжок такої погоди, щоб вони прийшли в порядок. Тим не менш, висипаємось ми в них зараз добре, хоча часу на сон зовсім не вистачає. Ми стаємо дедалі голоднішими; трошки додаткової їжі нам не завадило б, особливо для обіду Від редакції: 25 листопада 1910, британський капітан Роберт Скотт тільки-но збирався покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі. Із люб'язного дозволу перекладача"Історична правда" публікуватиме щоденникові записи керівника британської експедиції, що розміщуються на Фейсбук-сторінці "Полярний щоденник капітана Роберта Скотта". Понеділок, 22 січня. 10000. Темп. -21ºF [-29,4ºC]. Це був, здається, найвиснажливіший перехід за весь час; тягнути було тяжко всю дорогу, незважаючи на те, що сани легкі, а на початку нам іще й трохи допомагав вітер. Тоді під кінець дня вийшло сонце і майже негайно поверхня вкрилася пухким снігом. Вийшли рівно о 8, йшли добрі 9 годин і покрили 14,5 (геог.) миль, але – клянусь Юпітером! – це була та ще морока. Ми вже майже на 89-ій паралелі. Боверс сьогодні зробив спостереження. Боюсь, ми вийшли за межі вітряних теренів. Ми за 2,5 милі до каїрна в 64-му таборі, за 30 миль від складу і маємо 5-денний запас їжі на руках. Лижні чоботи потрохи зношуються; сподіваюсь, ні лижі, ні чоботи не підведуть, бо попереду ще багато-багато миль. Здавалося, що ми сьогодні піднімаємось, але показання барометра не змінились. Вівторок, 23 січня. Найнижчий мінімум вчора вночі -30ºF [-34,4ºC], темп. при виході -28ºF [-33,3ºC]. Висота в обід – 10100. Темп. -19ºF [-28,3ºC] при вітрі 6-7. Слабкий вітер, спочатку було важко йти. Тоді вітер розігнався і до привалу, коли він майже переріс у хуртовину, ми пройшли 8,7 милі. Старі сліди чудово збереглися, тож зовсім не трудно йти за ними – неабияк пощастило. Вдень довелося змінити порядок. Можна було повністю розпустити парус. Боверс вчепився за сани, а Евансу та Отсу довелося подовжити посторонки. Ми йшли в гарному темпі і мали б легко дійти до складу, але Вілсон несподівано виявив, що у Еванса відмерз ніс – він геть білий і твердий. О 18:45 вирішили, що краще зупинитися. З невеликими труднощами встановили намет, і тепер лежимо в затишку після доброго гушу. Нема сумнівів, що Евансу доводиться непереливки: пальці його страшно вкриті пухирями, а ніс зовсім забитий від постійних обморожень. Він на себе дуже злиться, а це недобрий знак. Вілсон, Боверс і я, здається, здорові настільки, наскільки це можливо в наших умовах. У Отса мерзнуть ноги. Хай там як, буду радий спуститися нарешті з вершини! До Півтораградусного складу залишається близько 13 миль, завтра маємо дійти. Знову начебто збирається на негоду. Молюсь Богові, щоб до Триградусного складу було хоч трохи видно сліди; доберемося туди – все буде гаразд. Середа, 24 січня. Обідня темп. -8ºF [-22,2ºC]. Становище вже серйозне. До обіду сильний вітер переріс у повноцінну хуртовину і довелося залізти у спальники. Перехід був поганий, але ми покрили 7 миль. Спершу Еванс, а потім Вілсон ходили на розвідку вистежувати наші сліди. Першу годину Боверс правив саньми самотужки, а потім вони з Отсом робили це разом; їм випала нелегка робітка тримати темп між ділянками пухкого снігу. О 12:30 вийшло сонце і стало неможливо роздивитися сліди, тож ми змушені були зупинитися. На той час буря була вже в розпалі і довелося збіса поморочитись, щоб встановити намет – пальці обмерзли. Це вже друга повносила буря, відколи ми покинули полюс. Мені це не подобається. Невже погода остаточно псується? Якщо так, то поможи нам Боже із довжелезною мандрівкою по вершині з нашим скудним запасом їжі. Вілсон і Боверс – моя опора. Не подобається мені, як легко Отс та Еванс заробили обмороження. Четвер, 25 січня. Обідня темп. -11ºF [-23,9ºC], нічна темп. -16ºF [-26,7ºC]. Дякувати Богові, знайшли Півградусний склад. Вчора весь день і всю ніч пролежали у спальниках, а сьогодні поговорили за сніданком і вирішили вирушити пізніше, але йти без привалу. Під час розмови буря не виказувала ознак послаблення, але за сніданком вийшло сонце і світла виявилося достатньо, щоб побачити старі сліди. Відкопати сани та зібрати табір виявилося довгою і страшенно холодною роботою, але ми впорались і вийшли в дорогу – без вітрила, всі тягнуть. Це було об 11, а десь о 14:30 ми, на радість, розгледіли червоний складський прапор. Пообідали та пішли далі за слідами із запасом харчів на 9,5 днів – йшли до 8 і покрили понад 5 миль, за день – понад 12. До наступного складу всього 89 миль (геог.), але пора вже вшиватися з цього плато. Тримаємось не без недуг: у Отса страшно мерзнуть ноги, у Еванса погано з пальцями та носом, Вілсон страждає з очима. Боверс і я зараз єдині здорові в усьому загоні. Погода і досі непевна і я боюсь, що в цю пору року нас тут може накрити череда хуртовин; віє сильний південний вітер – сьогодні він неабияк допоміг нам, напинаючи вітрило. Нема й потреби казати, що тепер, коли наш харчовий мішок знову повний, мені спатиметься значно краще. Єдина справжня турбота – знайти Триградусний склад. Сліди поки що зберігаються чудово; інколи вони на 30-40 ярдів зникають під заметами, але потім завжди випірнають на поверхню. При гарному освітленні іти за ними не становить жодних труднощів. Хуртовини – наш жупел; вони не тільки уривають поступ, але й наганяють холодне вологе повітря, яке висотує з нас усі сили. Боверс знову зробив спостереження – дивовижно, як йому це вдається під таким холоднючим вітром. Сьогодні він ішов на лижах, тоді як Вілсон йшов поряд із саньми та іноді тягнув їх. П'ятниця, 26 січня. Темп. -17ºF [-27,2ºC]. Висота 9700; тиск, мабуть, високий. Побудив усіх доволі рано, але вирушили ми пізно, о 8:50 – без жодної на то причини. Не можна допускати затримок. Віяв свіжий вітер, ним сильно несло сніг, але сліди не зникли. Ми добре пройшли 7 миль до нашого старого табору, де 7-го числа застали хуртовину. Але за табором сліди геть замело. Ми недовго пошукали, тоді трохи пройшли і стали на обід; погода поступово налагоджувалась, хоча вітер і не вщухав. Знаючи, що попереду два каїрни на віддалі чотири милі одне від одного, ми трохи нервували, поки не запримітили перший з них далеко праворуч; тоді повернули праворуч і, на щастя, гострозорий Боверс помітив другий далеко ліворуч. Очевидно, по дорозі на полюс ми тут добряче наблукали. Між каїрнами слідів зовсім нема, але останній із них, що позначає табір 6-го числа, №59, розташований у поясі твердих застругів, і мене втішило, що, коли розбивали табір, то сліди знову начебто пробивалися. Дай Бог, зможемо завтра іти за ними. Сьогодні пройшли 16 миль (геог.), але по прямій тільки 15,4. Субота, 27 січня. Табір №10. Темп. -16ºF [-26,7ºC] (обід), -14,3ºF [-25,7ºC] (вечір). Мінімальна -19ºF [-28,3ºC]. Висота 9900. Тиск низький? Запізнився з побудкою на пів години, але вийшли вчасно. Ранковий перехід припав на пояс нанесених штормом застругів; було схоже на бурхливе море. Вілсон і я тягнули попереду на лижах, решта – пішки. Було непросто іти за слідом, який раз у раз уривався, та й взагалі він показувався тільки де-не-де: там пара футів колії з легка здійнятими краями, там дюжина ярдів сліду від колеса санометра, там плями притоптаного снігу, де ступила нога. Інколи жодна з цих ознак не була виразною, але залишався слабкий відбиток, який служив дороговказом. Біда полягає у тому, що на шляху до полюса доводилося постійно міняти курс, щоб обійти найтяжчі пагорби, а тому сліди йдуть суцільним зигзагом. Від таких затримок, коли доводилося знімати упряж і шукати сліди, ми втратили більше милі. Але так чи інакше, а ми зуміли триматися старого сліду. Вийшли до каїрна досить несподівано, проминули його і влаштували привал на позначці 7 миль. Вдень заструги поступово зменшились і тепер ми на майже рівній землі; перешкоди майже позаду, а сліди, нам на радість, знову видні значно ясніше. Останні дві години йшли за ними взагалі без усяких труднощів. Весь день стояв приємний помічний південний вітерець; небо ясне, температура відносно висока. Повітря знову сухе, тож намет і спорядження поступово скидають кригу, яку наростили під час хуртовини минулого тижня. Наші спальники повільно, але невпинно набираються вологи і я боюсь, що знадобиться тривалий проміжок такої погоди, щоб вони прийшли в порядок. Тим не менш, висипаємось ми в них зараз добре, хоча часу на сон зовсім не вистачає. Ми стаємо дедалі голоднішими; трошки додаткової їжі нам не завадило б, особливо для обіду. Якщо дістанемось до наступного складу за кілька переходів (зараз до нього менше 60 миль, і в нас ще тижневий запас їжі), то можна буде трохи розщедритись, але на повноцінний пайок зможемо розраховувати тільки тоді, коли доберемося до складу з кониною. Дорога дальня і, клянусь Юпітером, робітка буде нелегка. Неділя, 28 січня. Табір №11. Обід, -20º. Висота вночі 10130. Вечірня темп. -18ºF [-27,8ºC]. Вранці легкий вітер і тяжка дорога. Зробили 8 миль за 5 годин і додали вдень ще 8 за 3 години і 40 хв. при хорошому вітрі і покращеній поверхні. Дуже важко визначити, йдемо ми вниз чи вгору; показники барометра сильно відрізняються від тих, що були на вихідному шляху. До складу 43 милі, запасу їжі на 6 днів. Розбили табір поряд із каїрном, встановленим в обід 4-го числа; за пів дня ходьби від місця, де нас покинув останній допоміжний відділ. По дорозі до полюса в нас випали три речі – люлька Отса, хутряні рукавиці Боверса та нічні чоботи Еванса. Раніше ми вже підібрали чоботи та рукавиці, а сьогодні знайшли люльку, що спокійненько собі лежала на снігу. Іти за слідами сьогодні було дуже легко; вони стають все вищими й вищими і відкидають гарну лінію тіні, яку інколи видно на пів милі вперед. Якщо так буде й далі і погода не зіпсується, то маємо дійти до складу без зайвих клопотів. Я буду невимовно радий перекласти його на сани. Голод все сильніший, це беззаперечно. Обідній пайок вже зовсім недостатній. Ми дуже схудли, особливо Еванс, але ніхто ще не знесилів. Сумніваюсь, що ми змогли б тягнути важку поклажу, але з нашою легкою маємо впоратись. Все частіше говоримо про їжу, будемо раді наїстись досхочу. Понеділок, 29 січня. Табір №12. Обідня темп. -23ºF [-30,6ºC]. Вечірня темп. -25ºF [-31,7ºC]. Висота 10000. Прекрасний перехід на 19,5 миль – 10,5 до обіду. Сильно допоміг вітер, значні замети; більшу частину часу сліди видні чітко. Незадовго до привалу натрапили на слід, який залишив допоміжний відділ на зворотному шляху, тож тепер у нас три виразні відбитки від саней. До складу тепер всього 24 милі – за півтора дні легко. Якщо завтра випаде погожий день, дійдемо без усяких труднощів. Вітер та заструги – з SSE та SE. Якщо погода затримається, маємо впоратися з рештою суходільної криги за тиждень з хвостиком. Поверхня дуже змінилася, відколи ми пішли звідси. Пухкий сніг змело в кучугури, затверділі і прибиті вітром. Решта снігу блищить, ніби вкрита глазур'ю: поза сумнівом, так на нього впливає метений пухкий сніг – полірує, наче струмінь піску. Під хорошим попутним вітром сани по цій поверхні йдуть чудово; під глазур'ю сніг пухкий і сипучий. Щодня голод все сильніше. Післязавтра вже повинні мати змогу збільшити пайок. Робота одноманітна, але, дякувати Богові, милі нарешті минають одна за одною. Особливих затримок бути не повинно, а попереду ще й спуск. Вівторок, 30 січня. Табір №13. 9860. Обідня темп. -25ºF [-31,7ºC], вечірня темп. -24,5ºF [-31,4ºC]. Дякувати Богові, ще один гарний перехід – 19 миль. Проминули останній каїрн перед складом, сліди попереду видно чітко, погода хороша, вітер допомагає, іти – вниз; якщо не трапиться біди, дійдемо до складу завтра на ранковому переході. Це гарні новини; зворотний бік медалі – серйозний. Вілсон розтягнув сухожилля на нозі; весь день вона боліла, а під вечір набрякла. Він, звісно, тримається мужньо, але в наших обставинах така пригода мене зовсім не радує. На додачу, Еванс сьогодні вночі зірвав собі два нігтя; руки в нього дуже погані і, на мій подив, він через це занепадає духом. Відколи він відморозив руку, він сам не свій. Вітер цілий день мінявся з SE на S і назад, але, на щастя, дме й далі сильно. Ушкоджені пальці ми ще сяк-так переживемо, але, якщо нога Вілсона не поправиться, це вже буде серйозний виклик. Середа, 31 січня. 9800. Обідня темп. -20º [-28,9ºC], вечірня темп. -20º. День почався гарно зі свіжим вітерцем; ми дійшли до складу, підібрали його і за годину зупинились на привал. По обіді поверхня стала жахливою, а вітер стих до легких подувів з півдня. Треба ж було цьому статися саме тоді, коли тільки четверо з нас здатні тягнути. Вілсон намагається дати нозі якнайкраще відпочити і поволі шкандибає поряд із саньми; результат не забарився і сьогодні запалення вже значно менше. Сподіваюся, він скоро поправиться, але дуже незручно мати у відділі ушкоджену кінцівку. Як я розумію, саме тут на шляху до полюса нам випала жахлива поверхня. Нема сумнівів, що зараз ми йдемо поверх старих нерівностей; але затримують нас не нерівності, а сипучі кристали. Поверхня сильно змінилася, відколи ми були тут востаннє; сліди від саней здіймаються високо. Сьогодні вдень підібрали лижі Боверса – дякувати небесам, більше нам нічого на вершині вишукувати не треба! Тепер нам тільки йти на північ і сподіватися на сильні вітри. Четвер, 1 лютого. Табір №15. 9778. Обідня темп. -20º, вечірня темп. -19,8ºF [-28,8ºC]. Майже весь день – тяжка гужова робота. Легкий вітер. Зробили 8 миль, 4¾ години. Вдень пішли жваво і швидко спустилися з крутого схилу; потім поверхня стала зовсім нікудишня – снігові замети, дуже тяжко тягнути. Зупинились аж після 20, коли натрапили на каїрн, споруджений в обід 29-го грудня – за тиждень після складу [Йдеться про Верхній склад льодовика під горою Дарвін; звідти пішов назад перший допоміжний відділ (прим. – М. і Г.).]. Маємо дійти легко і навіть з запасом – у нас харчів на 8 днів (при повному пайку). Ми збільшили пайок на 1/7, різниця приголомшлива. Нозі Вілсона значно краще. Пальцям Еванса – дуже погано, сходять ще два нігті, полускались пухирі. П'ятниця, 2 лютого. Табір №16. 9340. Темп.: обід -19ºF [-28,3ºC], вечеря -17ºF [-27,2ºC]. Спершу йшли добре під сильним південним вітром. Згодом потрапили на крутий схил, де сани обігнали нас та поперекидали одного за одним. Ми зняли лижі і до привалу о 13:30 намотали пішки 9 миль. Вдень вирушили пішки, йшли дуже добре. Під кінець ранкового переходу помітили дивну річ. Сліди замело снігом, але замети утворили таку собі гатку, по якій ми і тягнули сани. Вдень ми скоро вийшли на крутий схил – той самий, на якому помінялися саньми 28 грудня. Спочатку все було гаразд, але потім я, намагаючись не втратити колію і водночас утриматися на дуже слизькій поверхні, страшно гепнувся і забив плече. На вечір воно вже жахливо боліло – так в наметі стало на одного хворого більше; вже троє із п'яти травмовані, а найгірші поверхні ще попереду. Пощастить, якщо проберемося без серйозних ушкоджень. Нозі Вілсона краще, але в будь-який момент може стати і гірше, як і пальцям Еванса. Вдень біля підніжжя схилу ми натрапили на перемішане море застругів. Втратили слід. Пізніше, на пухкому снігу, підхопили слід допоміжного відділу Е. Еванса, і зараз ідемо по ньому. Подужали 17 миль. Додаткова їжа явно нам допомагає, але знову навертається голод. Погода вже на дрібку тепліша, висота менша, і всього з 80 миль до гори Дарвін. Пора спуститися з вершини. Молюсь Богові, щоб через чотири дні нас тут уже не було. Спальники набираються вологи, а спати нам треба більше. Субота, 3 лютого. Табір №13. Темп.: обідня -20º, вечірня -20º. Висота 9040 футів. Спершу йшли добре, пішки; вийшли на крутий схил із розколинами (кількома). Я взув лижі, щоб не впасти знову; спускалися насторожено, з вітрилом; постійно втрачали слід з виду, але помітили сильно вивітрений каїрн праворуч від нас. Через досадні затримки для розшуку слідів і всякого такого ранковий перехід зменшився до 8,1 милі. По обіді йшлося трохи краще, але знову втратили сліди на твердому схилі. Сьогодні ми біля табору 26 грудня, але не бачимо каїрна. Вирішили, що вишукувати сліди та каїрни то марна трата часу і треба просто якомога швидше йти строго на північ. Поверхня сильно змінилася, відколи ми тут були, багато де вилощена до блиску, але з купою нових зубатих застругів – та ще обридна перешкода. Пальці Еванса помаленьку гояться, але мине ще багато часу, перш ніж він зможе приносити користь в роботі. Нозі Вілсона значно краще, так само як і моєму плечу, хоча інколи трапляються сильні приступи болю. Додаткова їжа гарно на нас впливає, але треба більше спати. Сподіваюсь, до кінця плато вже недовго. Неділя, 4 лютого. Табір №18. 8620 футів. Темп.: обідня -22ºF [-30ºC], вечірня -23ºF [-30,6ºC]. Вранці тягнули пішки по дуже хорошій поверхні і покрили 9,7 милі. Просто перед привалом ми з Евансом несподівано провалилися у розколину, для Еванса це вже друге падіння; розбили табір. Після обіду розгледів попереду збурення, а праворуч – щось, що видалося мені збуренням суходолу. Пішли на лижах вниз по лискучій поверхні. Йшлося добре, особливо під кінець переходу; покрили всього 18,1 милі. Спустилися вже на кількасот футів. На половині переходу ясно виступила земля і я вирішив піти навпростець до гори Дарвін, яку ми обійдемо. Все вже свідчить про те, що ми покидаємо плато. Температура на 20º нижча, ніж коли ми тут були востаннє; стан наш не покращується, особливо це стосується Еванса – він зовсім понурий і немічний [Через струс від падіння вранці (прим. – М. і Г.).]. Дякувати Богові, їмо ми добре, але навіть так постійно відчуваємо голод. Боверс у чудовій формі, він повен енергії і постійно метушиться. Сподіваюся, ніяких пригод на льодопадах не буде. Понеділок, 5 лютого. Табір №19. Обід – 8320 футів, темп. -17ºF [-27,2ºC]; вечір – 8120 футів, темп. -17,2ºF [-27,3ºC]. Ранок гарний, розколин небагато; покрили 10,2 милі. По обіді одразу ж натрапили на труднощі. Побачити землю було легко, а от зійти на неї – ні. За годину після виходу ми вийшли до великих гряд і широких, частково відкритих, розколин. Довелося звертати далі й далі на захід, так що курс мали несталий. Пізніше на переході звернули більше на північ і знову нам шлях перегородили відкриті розколини. Маневрувати поміж ними дуже складно, і без лиж я б на це не наважився. Розбили табір у дуже нерівному місці, але вітер тут зовсім не сильний і вперше за багато тижнів у таборі стало затишно. До складу всього миль 25-30, але якби ж знаття, які попереду чекають труднощі. Обличчя в нас сильно потріскались від вітрів, моє найменше з усіх; інші кажуть, що носи в них болять більше, коли ми йдемо за вітром, а не проти. Ніс Еванса майже такий же поганий, як і його пальці. Він зовсім розбитий. Вівторок, 6 січня. Обід – 7900, вечір – 7210. Темп. -15ºF [-26,1ºC]. Жахливий видався день, пройшли замало. Виглянув назовні і виявив, що небо затягнуте хмарами; серед розколин це страшне становище. На щастя, незадовго до виходу небо розвиднілось. Пішли навпростець до гори Дарвін, але за пів години опинилися серед величезних розкритих проваль без мостів – все ж не дуже глибоких, думаю. Між двома з них ми звернули на північ, але, на жаль, вони злилися у хаотичну нерівність. Довелося повертатися за своїми слідами десь на милю, тоді звернули на захід і вийшли на перемішане море застругів – тягнути дуже важко; встановили вітрило, ніс Еванса страждає, Вілсон мерзне, все дуже погано. Стали на привал у застругах; тішить тільки, що на заході поверхня здається чистішою і ми, очевидно, потроху спускаємось. По обіді ми вирвались із застругів і вийшли на глазуровану поверхню, де здолали багато розколин – на лижах це дуже легко. Під кінець переходу переконались, що можна тримати більш-менш прямий курс на склад і оцінили віддаль у 10-15 миль. Їжі мало, а погода непевна, тож весь день не покидала тривога; але, хоча ми й пройшли не так далеко, як я хотів, надвечір наше майбутнє вже виглядає значно більш обнадійливим. Найбільше зараз переживаю за Еванса: його порізи і рани гниють, ніс дуже поганий, і загалом він виказує явні ознаки виснаження. Можливо, на льодовику йому стане простіше, а рани трохи загояться під дією тепла. Я невимовно радий, що скоро ми нарешті зійдемо з плато. У нас зайняло 27 днів, щоб дійти до полюса, і 21 день назад – всього 48 днів – майже 7 тижнів при низьких температурах і майже невгамовному вітрі. КІНЕЦЬ ШЛЯХУ ПО ВЕРШИНІ Середа, 7 лютого. Табір №21. Склад гори Дарвін [Він же – Верхній склад льодовика]. Висота 7100. Обідня темп. -9ºF [-22,8ºC], вечірня темп. [Вечірню температуру Скотт не записав] Поганючий день із втішним кінцем. Спершу запанікували, пересвідчившись, що галети закінчуються. Не знаємо, як так сталося – пайок точно не був завеликий. Боверса це страшенно занепокоїло. Запасів на один день менше, ніж мало б бути. Вирушили о 8:30, йшли вниз по схилах та через тераси, вкриті твердими застругами – робота виснажлива, а земля ніяк не хотіла наближатися. В обід посилився вітер і, збадьорившись гарячим чаєм та доброю їжею, після привалу ми пішли у кращому настрої, а вже незабаром стало ясно, що ми наближаємося до мети. Скоро після 18:30 склад уже було добре видно, а о 19:30 ми розбили табір одразу за ним. Знайшли записку від Е. Еванса, у якій ішлося, що другий допоміжний відділ спокійно пройшов тут 14 січня о 14:30 – на пів дня більше між складами, ніж у нас. Температура піднялась, але вночі дме холодний вітер. Що ж, от і добігла кінця наша 7-тижнева мандрівка по кризі, і більшість із нас цілком в порядку; однак, думаю, ще один тиждень дуже сильно підкосив би п.о. Еванса, якому і так все гірше й гірше. Приємно усвідомлювати, що наша робота остаточно підтвердила, що обидві експедиції досягнули полюса, і що питання першості не підлягає обговоренню. Продовження чекайте на нашій сторінці вже за тиждень. Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук. Приємного читання! N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено. http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/02/7/160891/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/02/7/160889/ support@history.pravda.com.ua (Станіслав Федорчук) Колонки Mon, 07 Feb 2022 11:32:47 +0200 Марина Владі: "Ми сидимо на трибуні, а позаду канадські українці впродовж всього матчу голосно скандують антирадянські лозунги. Тобі боляче, ти страждаєш від цієї ненависті, з якою зіштовхуєшся в усьому світі. Ми дуже засмутились, пішли зі стадіону, не чекаючи кінця матчу" Однією з сторінок боротьби за майбутню українську незалежність, була діяльність діаспори в вільному світі. Частина з Вас напевно знала особисто св.п. Осипа Зінкевича, який протягом всього XX століття займався виданням творів українських дисидентів, брав участь в численних акціях на підтримку політв'язнів і організатором таємної мережі українців, які вивозили рукописи або фільми в вільний світ. Про роль видавництва "Смолоскип" та Семінару Творчої Молоді в формуванні сучасної української літератури і в принципі, новітньої інтелектуальної еліти України ще буде написано. Мені досі незрозуміло, чому Петро Порошенко хоча би посмертно не нагородив Осипа Зінкевича Орденом Свободи, як українця, який зробив для визволення українців (у прямому й переносному сенсі) більше, ніж можна собі уявити. Але, наразі мова не про те. Завдяки Мірко Сабличу, який нагадав про цікавий епізод з життя Володимира Висоцького та Марини Владі, вимушений був звернутися до спогадів Осипа Зінкевича. 19 липня 1976 року в Монреалі відбувався футбольний матч між командами СССР та Канади. Ось, що написала Марина Владі у своїх спогадах: "Единственная грустная нотка за время, проведенное в Канаде, - это футбольный матч, в котором принимает участие сборная СССР. Тебя пригласили футболисты. Мы сидим на трибуне, а сзади канадские украинцы в течение всего матча громко скандируют антисоветские лозунги. Тебе больно, ты страдаешь от этой ненависти, с которой вы сталкиваетесь повсюду в мире. Ты считаешь несправедливым, что спортсмены или артисты вынуждены расплачиваться за границей за политику с позиции силы, которую проводит правительство. Расстроившись, мы уходим со стадиона, не дожидаясь конца матча". 16 липня 1976 року, за три дні до згаданого матчу, Осип Зінкевич разом з побратимами провадив у Монреалі нараду ПЛАСТу, Українського олімпійського комітету (Смолоскип) та Спілки Української молоді. За результатами наради вони провели прес-конференцію для закордонних та українських журналістів, де вимагали самостійного виступу всіх українських спортсменів (поза збірною СССР). Саме на згаданій нараді - українці планували акції проти СССР, яка окупувала Україну, під час Олімпійських ігор 1976 року. Попри політичні розбіжності, пану Осипу Зінкевичу вдалося залучити Андрія Бандеру (представника ОУН(б), професора Романа Сербина, Олега Яхна, Ярослава Пришляка (науковець та підпільник) та чимало інших авторитетних діячів. Саме на акцію українців, які продовжували боротися за свободу своєї батьківщини потрапили Володимир Висоцький та Марина Владі. Моралі не буде. Але хто мій герой в цій історії - я знаю напевно. Без напівтонів. http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/02/7/160889/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/31/160863/ support@history.pravda.com.ua (Іван Синєпалов) Колонки Mon, 31 Jan 2022 14:25:35 +0200 Швидкість у нас зараз трохи більше милі з чвертю на годину, ідемо з великими зусиллями, а тим часом тіні поволі переповзають перед нами справа наліво. Скільки думок передумуєш за час цих одноманітних маршів! Які повітряні замки будуєш в надії, що полюс уже наш. Майже не відчуваємо холоду; найбільша зручність нашого становища – сонце чудово висушує. Шкарпетки та каньги щоранку майже сухі. Готувати їжу на п’ятьох значно довше, ніж на чотирьох; десь на пів години за день. Цього я при перевлаштуванні не врахував. Від редакції: 25 листопада 1910, британський капітан Роберт Скотт тільки-но збирався покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі. Із люб'язного дозволу перекладача"Історична правда" публікуватиме щоденникові записи керівника британської експедиції, що розміщуються на Фейсбук-сторінці "Полярний щоденник капітана Роберта Скотта". Новий записник [На форзаці] Мені 43, Вілсону 39, п.о. Евансу 37, Отсу 32, Боверсу 28. Середній вік – 36. П'ятниця, 22 грудня. Табір №44, приблизно 7100 футів. Т. -1ºF [-18,3ºC], тиск 566 мм Цей третій етап нашої мандрівки починається дуже обнадійливо. Вранці влаштували склад, тоді зворушливо попрощалися із тими, хто повертається, – вони сприйняли все напрочуд добре, славні вони хлопці. Після цього о 9:20 ми вирушили зі своїми важкими поклажами; я – з певним острахом, який, однак, швидко розвіявся, коли ми змогли досить швидко йти вгору по схилу. Другі сани зовсім не відставали, тож стало ясно, що ми позбулися слабких ланок і правильно визначили, хто має піти назад вже зараз. Ми йшли легко, о 13 зупинилися пообідати і полагодити санометр і знову вийшли о 15:20, а стали на ночівлю о 18:45. Отже, за семигодинний перехід ми покрили 10,5 миль (геог.) (12 стат.). Спос.: 85° 13 1/2' ш., 161° 55' д., схил. 175° 46' E. Завтра будемо йти довше, сподіваюсь, годин 9. Щодня вантаж легшатиме, тож маємо досягнути необхідного поступу. Здається, сьогодні ми піднялися десь на 250 футів, але в дорозі я думав, що більше. Зверху видно величезні витиснуті гряди на південь і SE, насправді вони тягнуться в усіх напрямках, окрім нашого – SW. Ми, схоже, ідемо більш-менш паралельно гряді, яка тягнеться від гори Дарвін. Сьогодні попереду нас лежить крутий схил і скидається на те, що за ним можуть бути гряди. Та все ж у цьому розгардіяші підйомів і спусків дуже важко судити про стан справ. Цей курс не перенесе нас чудодійно на південь, але, гадаю, на ньому ми оминемо гряди; в будь-якому разі, поки що дотримуватимусь його. Ми проминули пару дуже широких (30 футів) розколин із природними мостами, обабіч яких зяє безодня, – вони тягнуться досить рівно з N на S. Погода прекрасна весь день, як і вчора вночі. (Нічна темп. -9ºF [-22,8ºC].) Вранці десь годину стояв серпанок через нанесені з півночі хмари. Зараз бездоганно ясно і відкривається файний вид на гору позаду нас, Вілсон її замалював. Субота, 23 грудня. Обід. Тиск 559 мм. Підйом 370? Вийшли о 8 і взяли курс на SW. Здавалося, що піднімаємося, і близько 3 годин йшли без перешкод, а тоді опинилися посеред великих розколин і жорстких нерівностей. Перли далі на SW, але ставало дедалі гірше, і довелося звернути спершу на північ, потім на захід. На заході зараз начебто чисто, але напрям не найкращий. У гарному темпі пройшли 8,5 миль (геог.) (Т. -3ºF [-19,4ºC], південний вітер, сила 2.) Тішить, що ми піднімаємось. З одного зі схилів відкрився хороший вид на землю та гряди на SE. Вони, здається, утворюють ешелон вен і це наштовхнуло мене на думку про провали від зрушення порід. В міру нашого підйому їх ніби меншає. Дуже дратує, що доводиться заходити так далеко на захід, але, якщо ми і далі будемо підніматись, то рано чи пізно всі перешкоди будуть позаду. Суботній вечір. Табір №45. Т. -3ºF [-19,4ºC]. Тиск 549 мм.? Підйом. Висота приблизно 7750 На денний перехід доля приготувала нам неабиякі випробування. Почали рух з підйому на захід – це вже, здається, п'ятий узвіз, який ми здолали за останні два дні. З верхівки побачили ще одну гряду ліворуч, але трохи нижчу і більш засніжену, ніж та, з якою ми намучились вранці. Була спокуса випробувати її і я навіть став поступово повертати в її напрямку. Але зрештою залишився вірним власній настанові і звернув на захід вверх по ще одному узвозу. На його верхівці ми зітнулися з дивовижною поверхнею – навсібіч розтікалися вузькі розколини. Вони були зовсім невидимі, вкриті тонкою кіркою із затверділого фірну без всяких ознак тріщини. Всі ми по черзі провалювалися, а інколи і по двоє водночас. Ми й раніше частенько провалювалися, але то переважно було або тоді, коли не могли простежити напрям тріщин на поверхні, або коли ті тріщини були вкриті пухким снігом. Як понад тріщиною може утворитися твердий наст – це справжня загадка; мабуть, це ознака надзвичайно повільного руху криги. Координати за обчисленням 85° 22' 1'' пд., 159° 31' сх. Сьогодні зранку ми помітили у ширших розколинах, що обвітрена нижня кромка мосту, хоча по всьому льодовику незахищеною була верхня. Поблизу вузьких розколин ми сьогодні по обіді йшли хвилин десять по снігу з твердим настом зверху та розсипаними кристалами знизу. Це було, ніби йти через склярню, але близько 17 раптово все перемінилось. Тверда поверхня змінилася звичними застругами, а наш краєвид вирівнявся в усіх напрямках. Тримався курсу на SW до 18 години, коли ми розбили табір із заспокійливим відчуттям впевненості, що ми нарешті по-справжньому дісталися до вершини. Сьогодні все мені бачиться в яскравому світлі. Ми пройшли 15 миль (геог.) (понад 17 стат.), піднялися майже на 800 футів – і все це за якісь 8,5 годин. Моє прагнення йти вгору, не звертаючи увагу на відхилення від курсу, цілком себе виправдало і я буду дуже здивований, якщо в подальшому в нас знову виникнуть клопоти із розколинами чи крутими схилами. Вперше за весь час я виразно бачу нашу мету. Нам до снаги тягнути вантажі, при тому значно швидше і далі, ніж у моїх найсміливіших мріях. Молюся тільки, аби погода не підвела. Як я й чекав, зараз віє холодний вітер, але в гарному одязі і при доброму харчуванні, як зараз, ми здатні витримати і значно тяжчі умови. Сподіваюся, це вже той поворотний момент у нашій долі, на який ми так терпляче чекали. Неділя, 24 грудня. Обід. Тиск 546 мм.? Підйом 160 футів Святвечір. 7¼ геог. миль строго на південь, а підйом, гадаю, більший, ніж показує барометр. Все це за п'ять годин по поверхні, яка, сподіваюсь, являє собою зразок того, що чекає нас у майбутньому. З нашими теперішніми вантажами тягнути досить важко, але ми просуваємось, і це головне. Ліворуч видно високу гряду. Вона начебто одинока, але буду радий, коли ці нерівності взагалі зникнуть з-перед очей. Постійно дме вітер з SSE, дуже пронизливий. Зараз йдемо у вітрівках і дещо більше захищаємо голови. Тиск 544 мм. Табір №46. Підйом за день? Близько 250-300 футів. Гіпсометр – 8000 футів Перші дві години денного переходу минули добре. Тоді сани трохи застрягли і ми загаялись, але за день пройшли понад 14 миль (геог.). Тієї великої гряди уже не видно, але тепер там же з'явилася інша, дещо менша; поверхня поперемінно то дуже тверда, то доволі пухка; навкруги повсюди підйоми і западини. Очевидно, що ми обходимо нерівності, і я щиро сподіваюся, що для цього не доведеться повернути ще більше на захід. 14 миль за 4 години – зовсім не погано, враховуючи всі обставини. У таборі безупинний і дуже неприємний південний вітер, але в поході він допомагає нам не перегріватись. (Т. -3ºF [-19,4ºC]) Єдина незручність – обличчя постійно крижаніють. Температура коливається біля нуля. За день не натрапили на жодну розколину – це добрий знак. На безхмарному небі і далі сяє сонце, вітер то здіймається, то вщухає; нас оточує суцільна дика пустка, але ми в чудовому гуморі; завтра Різдво – матимемо особливий гуш. Понеділок, 25 грудня. РІЗДВО. Обід. Тиск 537 мм. Підйом 240 футів Вчора вночі і сьогодні зранку був сильний вітер; вночі легкий снігопад; вітром нанесло багато снігу, заметіль вгамувалася перед нашим виходом, але снігу лишилося ще цілий фут завглибшки. Я думав, що це зіпсувало поверхню, але перші півтори години йшлося добре. Тоді почався підйом і ми знову, на лихо, опинилися серед розколин – дуже твердий, гладкий фірн поміж високими грядами на краях розколин, а тому дуже важко знайти опору для ніг, щоб тягнути сани. Дістали лижні палиці і справи пішли на краще, але доводилося ходити зигзагами, а дехто з нас наполовину провалювався. За пів години такої ходьби я озирнувся і побачив, що другі сани затрималися далеко позаду – очевидно, хтось потрапив у розколину. Ми спостерігали, як іде рятувальна операція, але довелося чекати ще пів години, поки вони нас доженуть, і ми страшенно змерзли. Виявилось, що Лешлі раптово пірнув, ледь не потягнувши за собою всю упряжку. Сани проїхали вперед і застрягли між стінками розколини, тож, щоб дістати Лешлі на поверхню, довелося скористатися альпіністською мотузкою. Лешлі каже, що розколина мала 50 футів завглибшки і 8 футів завширшки, у формі літери U – доводить, що насправді рідко коли є підстави вживати слово "безмірний". Лешлі сьогодні виповнюється 44 – кремінь, а не людина. Падіння анітрохи його не збентежило. Коли ми підкорили гряду біля тріщини, то вийшли на кращу поверхню і пішли досить легко, здолавши понад 7 миль (геог.) ще до 13 години. За ранок піднялися десь на 250 футів; віяв сильний і виснажливий вітер, який затримував сани; зараз уже він трохи ущух. Ніч. Табір №47. Тиск 538 мм. Т. -7ºF [-21,7ºC] Я так налупився, що ледве можу писати. Наївшись на обід різноманітних ласощів, як-то шоколад і родзинки, ми почали перехід добре, але невдовзі опинилися серед розколин, велетенських засніжених стежок, які вели майже в нашому напрямку і перетинали приховані тріщини, в які ми часто падали. Пройшовши з дві милі між двома такими стежками, ми вийшли до величезної котловини з піднятими краями. Що це: затоплена гірська вершина чи вир у течії? Ми вирвались із оточення тріщин і, трохи спустившись по схилу, пішли гарним темпом – просто чудово. Я йшов майже до 19:30, коли ми покрили 15 миль (геог.) (17¼ стат.). Я знав, що вечеря буде "щільною", і так воно й вийшло – настільки щільною, що відкладу її опис до ранку. Координати за обчисленням 85° 50' пд. ш., 159° 8' 2'' сх.д. Тиск 539 мм Під кінець переходу ми трохи набрали темп; поверхня навколо нас підіймається та опускається довгими схилами величезних курганів і пагорбів, розкинутих тут доволі безладно. Розбили табір на середині довгого узвозу. В середині дня знову відкрився гарний вид на землю. Як і було відмічено, Хребет Домініону різко обривається, за ним ідуть дві протоки і ще два масиви суходолу. Так само і на північ від цих диких гір іще одна протока з іще одним масивом суходолу. Всі ці протоки, поза сумнівом, прорізані водоспадами, а масиви суходолу позначають внутрішній край відкритих прибережних гір, спрямованих переважно на SSE, із чого можна зробити висновок, що було б ближче до полюса, якби весь час іти по Бар'єру на SSE. Будемо знати більше, коли Еванс накреслить свої спостереження. Треба написати кілька слів про вчорашню вечерю. Було чотири страви. Спершу – досхочу пеммікану зі скибками конини, приправленої цибулею та порошком каррі, згущений галетами; далі гуш на ароруті і галетах, підсолоджений какао; далі сливовий пудинг; далі какао з родзинками і насамкінець – десерт із карамелі з імбиром. Після бенкету було не поворухнутись. Вілсон і я не подужали свої долі сливового пудингу. Усі прекрасно виспались і зовсім не змерзли – от, що буває, коли добре поїсти. Вівторок, 26 грудня. Обід. Тиск 536 мм Чотири години і три чверті, 6¾ милі (геог.). Може, після сливового пудингу ми й трохи уповільнились, але, здається, виходимо на ту поверхню, якою вона буде решту шляху. І далі трапляються незначні перепади висоти, але загалом рівнина вирівнюється; ми безсумнівно поволі підіймаємось. Табір №48. Тиск 534 мм Перші дві години денного переходу були хороші; потім вийшли на складний підйом і сани ледве рухались. Під кінець сани знову пішли легше, розбили табір о 18:30. Аж дивно, що тепер перехід у 15 (стат.) миль мене розчаровує, коли спочатку я розраховував робити з повними вантажами трохи більше 10. Ми на 86 паралелі. Спос.: 86° 2' пд. ш., 160° 26' сх. д. Температура останнім часом тримається приблизно на одному рівні: вночі від -10ºF до -12ºF [від -23,3ºC до -24,4ºC], вдень -3ºF [-19,4ºC]. Вітер сьогодні трохи пом'якшав, віє з SE та півдня. Я вже був думав, що з грядами покінчено, але цієї ночі праворуч від нас видніється яристий схил. Ми його спокійно обійдемо, але можуть же бути й інші. Хвилястий характер рівнини надає поверхні великого розмаїття – звісно ж, завдяки різним кутам, під якими вітер обвіває схили. Вийшли сьогодні із півгодинним запізненням, через що і віддаль пройшли недостатню, та все ж маю бути задоволеним середнім показником у 13 миль (геог.). Середа, 27 грудня. Обід. Тиск 534 мм Зранку легкий вітер, тягнути важко. Усі змокріли, особливо друга упряжка, яка за нами ледве поспівала. Йшли вниз і вгору, підйоми дуже виснажливі, особливо коли опиняєшся серед застругів, на яких сани кидає туди-сюди, та все ж ми пройшли 7¼ милі (геог.). Сьогодні вранці дуже прикра пригода. Боверс розбив наш єдиний гіпсометр. Тепер нам ні з чим звіряти наші два анероїди. Нічний табір №49. Тиск 529 мм. Т. -6,3ºF [-21,3ºC] Після обіду добре йшлося по пухкій засніженій поверхні, потім вийшли на слизькі тверді заструги, тримаючи хороший темп; я відчував, що щось тут не так, і коли ми здолали черговий невеличкий підйом, то знову опинилися серед розколин і нерівностей. Цілу годину йти було страшенно тяжко – доводилося вишукувати дорогу, провалюючись у тріщини та жахливо трясучись. На вершині хребта ми вийшли до ще однієї "котловини" чи-то "виру" – здається, це і є центр усіх цих заворушень; що це – затонула гірська вершина? В останню годину з чвертю ми знову вийшли на пухкий сніг і просувалися добре. Стали на ночівлю о 18:45, покривши 13⅓ миль (геог.). Іти на чолі валки – задача нелегка. На відміну від інших, тобі зовсім не можна ловити ґав, і коли, як сьогодні вдень, ми натрапляємо на нерівності, ця відповідальність мене сильно непокоїть і виснажує. Сподіваюсь, більше такого вже не буде. Ми не втрачаємо сонця з виду, відколи піднялися на вершину; надзвичайно довгий період сонячного світла. Взагалі одноманітна робота; всім заправляють санометр і теодоліт. Четвер, 28 грудня. Обід. Тиск. 527 мм. Завтра зранку я знову починаю готувати. День видався клопітний, але свої 13 миль (геог.) ми таки пройшли. Мій загін сьогодні вранці легко відірвався і тримався попереду дві години, другому загону було непереливки. Я помінявся з Евансом і виявив, що другі сани йдуть тяжко: вони змогли йти зі мною в ногу, але не так бадьоро, як мій власний загін. Тоді я поміняв п.о. Еванса на Лешлі. Все ніби йшло на поправку, але вмить поверхня змінилася і ми опинилися на підйомі із твердими застругами. На верхівці стали на привал. У чому ж причина ускладнень? Є припущення, що деякі учасники другого відділу вже були виморились. Інше – що всьому виною погана хода і несталий ритм, ще одне – що самі сани погано йдуть. По обіді ми помінялися саньми; спершу все йшло добре, але, потрапивши у пухкий сніг, ми відчули страшний спротив, тоді як другий відділ легко йшов собі з нашими саньми. Отже, причина клопотів – сани; я про все розпитав і переконався, що про них не дбали належним чином. Полозки бігли бездоганно, але кістяк саней спотворений через недбале вантаження, недбалу перев'язку тощо. Люди ще не виснажені, і я прямо сказав їм, що вони мусять самостійно знайти і виправити біду. Немає жодної розумної причини, з якої переходи їм мають даватися тяжче, ніж нам. Нічний табір №50. Т. -6ºF [-21,1ºC]. Тиск 525 мм. Спос.: 86° 27' 2" пд. ш.; 161° 1' 15" сх. д.; Схил. 179° 33' сх. Тиск 524 мм. П'ятниця, 29 грудня. Тиск 521 мм. Обід. Висота приблизно 9050 Поверхня гірше нікуди, дуже тяжко тягнути; однак пройшли 6,5 миль (геог.). Важко буде зберігати поступ, якщо і далі буде така поверхня. Ми неначебто підіймаємось: рівномірно, хоча й повільно. Радує хоча б те, що другий відділ тепер не відстає, бо неполадки саней виявили і усунули – частково вони були спричинені жорстким навантаженням, частково поганою ходою. Нічний табір №51. Тиск 520 мм. Т. -6ºF [-21,1ºC] Вдень знову довелося поборсатись, змогли пройти тільки 12 миль (геог.). Особливо тяжко було тягнути на двох підйомах. Схоже, що на підйоми намітає пухкий сніг і він збирається в кучугури на північних схилах. Оці кучугури завдають нам найбільше клопотів. Погода якась непевна, над нами чимало перистих хмар, які розбігаються на E та W. Вітер міняється з SE на SSW, поперемінно то дужчає, то вщухає; це дратує, бо вітер уповільнює сани, але, думаю, він має покращити поверхню, тож завтра сподіваюся на краще. Переходи жахливо одноманітні. Час від часу линеш подумки до приємніших краєвидів та місць, але необхідність стежити за курсом чи якась перешкода на поверхні швидко повертають тебе в дійсність. Сьогодні видалось кілька годин рівномірного поступу; вони – найкраще, що є в нашій справі, бо забуваєшся і просто сунеш вперед. Субота, 30 грудня. Тиск 518 мм. Обід. Нічний табір №52. Тиск 517 мм. Підйом близько 150 Дуже втомний, виснажливий перехід, а покрили всього 11 миль (геог.). Вітер з півдня і SE, слабший, ніж зазвичай; звичне ясне небо. Вчора стали на ночівлю на підйомі, сьогодні знадобилося трохи часу, щоб дістатися до його верхівки. Це добряче нас підкосило, а другий відділ сильно відстав. Я пройшов 6,5 миль (коли другий відділ був помітно позаду) і зробив привал. Ми вийшли вдень – другий відділ і досі відставав, – стали на ночівлю о 18:30, а вони о 19:15. Під кінець переходу був іще один підйом зі звичним сипучим снігом. Проміжок між двома підйомами, а це десь 8 миль, ми старанно й тяжко працювали, могли б продовжувати і далі. Завтра зроблю тільки ранковий перехід, облаштую склад і зберу 10-футові сани. Другий відділ явно втомлюється; подивимось, як вони впораються із меншими саньми та легшим вантажем. Поверхня однозначно сильно гірша, ніж була 50 миль тому. (Т. -10ºF [-23,3ºC].) Наздогнали Шеклтона. Все було б взагалі прекрасно, якби я був впевнений, що другий відділ достатньо здоровий, щоб іти далі. Неділя, 31 грудня. Передвечір'я Нового року. 512 мм. Висота приблизно 9126. Т. -10ºF [-23,3ºC]. Табір №53. Виправлений анероїд Другий відділ віддав у склад лижі та ще якісь речі загальною вагою у 100 фунтів. Я відправив їх першими; вони пішли, але не надто швидко. Ми пішли слідом і наздогнали їх тільки на привалі, який вони, за наказом, влаштували о 13:30. На той час ми покрили рівно 7 миль (геог.), і, мабуть, добряче піднялись. Ми здолали один крутий підйом на початку переходу і ще один наприкінці; іти цими двома клятими узвозами було найважче, а між ними – миль 5; але насправді ми весь день ішли вгору. Ми донесхочу начаювались і почали розбирати сани. Це багато часу не зайняло, але зараз у другому наметі триває спорудження 10-футових саней, а це вже буде довга робота. За неї взялися п.о. Еванс і Крін, вони чудово справляються. Безсумнівно, п.о. Еванс – неоціненне надбання нашого відділу. Спорудити сани у таких умовах – це особливий подвиг. Еванс (лейт.) щойно визначив широту – 86° 56' пд., тож ми майже дійшли до 87 паралелі, до якої намірялися дійти сьогодні. Ми втратили пів дня, але я сподіваюся це надолужити, якщо будемо йти з кращою швидкістю. Назвемо це "Триградусний склад", тут тижневий запас провізії для обох загонів. На цій висоті надзвичайно мало марев і дуже незначне заломлення. Окрім матросів, усі інші сидять зараз у подвійному наметі – вперше за весь час ми натягнули внутрішню підкладку до намету; стало значно затишніше. 22:00 Перебудова займає більше часу, ніж я очікував, але вже добігає кінця. 10-футові сани видаються дуже зручними. Випили ще чаю і позалазили у спальники у подвійному наметі (п'ятеро з нас) – тепло й затишно, а світла якраз достатньо, щоб писати чи працювати. Спати лягли не раніше 2 ранку. Спос.: 86° 55' 47'' пд. ш., 165° 5' 48'' сх. д., Схил. 175° 40' сх. Тиск вранці 510 мм Понеділок, 1 січня 1912. НОВИЙ РІК. Обід. Тиск 509 мм Побудив усіх близько 7:30, вирушили о 9:30; відділ Еванса йде попереду пішки. Ми – позаду на лижах. По дурості ми не подбали наперед про лижні чоботи і знадобилося добрі пів години, щоб взути їх належним чином, найбільші клопоти були у Вілсона. Коли ми таки вирушили, то, на подив, тягнути виявилось досить просто, тож ми взяли добру швидкість і скоро догнали возіїв. Нічний табір №54. Тиск 507 мм. Піднялись десь на 150 футів. Висота приблизно 9600 над Бар'єром Вони стали на привал через 5,5 миль, а потім легко продовжили рух і до 19:30 пройшли 11,3 (геог.). Ми знову затримались на привалі: Еванс лагодив намет, а я плиту. Вдень ми ще легше наздогнали другий відділ і трималися неподалік від них останні чверть години. Сани йшли навдивовижу легко, ми за весь день майже не напружились. Знову весь день підіймались, але зараз узвози не такі різкі. Очікував, що будуть клопоти з лижами та твердими ділянками, але нічого такого не було. (Т. -14ºF [-25,6ºC].) Температура поволі падає, але, здається, падає вона разом із вітром. Нам дуже зручно у подвійному наметі. Плитка шоколаду на святкування Нового року. Допоміжний відділ занепадає духом: справи у них йдуть не найкращим чином. Майбутнє ніби потроху прояснюється: залишилося тільки 170 миль і ще купа їжі. Вівторок, 2 січня. Т. -17ºF [-27,2ºC]. Табір №55. Висота приблизно 9980 За обідом мій анероїд, який показував на шкалі 12250, змістився на 10250. Пропонується в майбутньому записувати висоти з урахування поправки, обчисленої наприкінці книжечки (мінус 340 футів). Піший відділ вийшов рано, ще до 8, і йшов до 13. Потім з 14:35 до 18:30. Обидва рази ми виступали десь на пів години пізніше і легко їх наздоганяли. Пішим перехід видався тяжко, нам же – доволі легко; покрили 13 миль (геог.). Т. -11º [-23,9ºC]. Спос.: 87° 20' 8'' пд. ш., 160° 40' 53'' сх. д., Схил. 180° Вперше, відколи ми покинули льодовик, небо злегка затягнуте хмарами; сонце вже видно крізь завісу шаруватих хмар, понад небокраєм – блакитне небо. Заструги сьогодні тягнулися з SE, і звідти ж віяв вітер, хоч і не сильний. Сподіваюсь, хмари не передвіщають вітру та поганої поверхні. Вона й так погіршала під кінець дня. Сьогодні ми не сильно піднялися, здається, рівнина вирівнюється. Найбільші нерівності – заструги. По обіді до нас навідався поморник; ми його явно зацікавили: він всідався на сніг перед нами і перелітав ще на кілька ярдів, коли ми наближались. Схоже, їжі йому тут бракує; надзвичайний відвідувач, коли врахувати, як далеко ми від моря. Середа, 3 січня. Висота: обід – 10110, ніч – 10180. Табір №56. Т. -17ºF [-27,2ºC]. Мінімум -18,5ºF [-28,1ºC] До мети 150 миль. Вчора вночі вирішив перевпорядкуватися і сьогодні зранку сказав Тедді Евансу, Лешлі та Кріну повертатися. Вони засмучені, але тримаються добре. Боверс перейде до нашого намету і завтра ми продовжимо одним загоном із 5 людей. У нас 5,5 наборів їжі – для п'ятьох це більше, ніж на місяць; має вистачити. Ми на лижах сьогодні йшли добре, але возії – повільно, тож всього здолали трохи більше 12 миль (геог.). Переймаюсь тим, як впораємось завтра; якщо зможемо добре йти з повним вантажем, то можна бути спокійним, припускаю. Місцями поверхня сьогодні була паршивою, а вітер – сильним. "87° 32' пд. ш. Остання записка із обнадійливого становища. Думаю, все буде гаразд. Загін відібрано добре, всі приготування виконані як слід" Четвер, 4 січня. Т. 17ºF [-27,2ºC], обідня Т. -16,5ºF [-26,9ºC] Зрозуміло, сьогодні ми вирушили пізно, бо треба було повантажити сани та завершити перерозподіл речей, перш ніж розходитись. Приємно бачити, як вдало все вкладено в маленькі сани завдяки п.о. Евансу. Не терпілося побачити, як ми дамо з ними раду; радий з'ясувати, що веземо їх з легкістю. Боверс тягне без лиж, трохи позаду між мною та Вілсоном; йому треба йти своїм власним кроком і, на щастя, він нас зовсім не збиває. Другий відділ про всяк випадок трохи йшов за нами, але щойно я впевнився, що в нас виходить, то ми зупинилися і попрощалися. Тедді Еванс страшенно розчарований, але тримається добре, як справжній чоловік. Бідолаха Крін пустив сльозу і навіть Лешлі розчулився. Зрадів, довідавшись, що сани їм тепер легше легкого, тож вони точно не забаряться на шляху назад. Покинувши їх, ми йшли до 13:15 і покрили 6,2 милі (геог.). Якщо будемо йти належну кількість часу, то маємо без труднощів підтримувати середню дальність переходів. Нічний табір №57. Т. -16ºF [-26,7ºC]. Висота 10280 Денний перехід почали добре, півтори години йшли з достойною швидкістю; тоді вийшли на пласт, вкритий пухким сипучим снігом, і тягнути стало дуже важко. До 19 години зуміли здолати 12,5 миль, але далося це тяжким трудом. По обіді вітер ущух і зараз під вечір зовсім тихо; на сонці так тепло, що, попри низьку температуру, можна спокійно стояти назовні без усяких незручностей. Забавно отак стояти і пригадувати, які жахіття нам постійно змальовували: ніби сніг на лижах тане на сонці і таке інше. Плато вже зовсім рівне, але ми й досі помаленьку піднімаємось. Заструги стають все більш сплутаними, але переважно ідуть з SE. Цікаво, що буде далі. Зараз все йде, як по маслу, але слабко віриться, що не виникне вже ніяких перешкод і задача наша знову не ускладниться. Ймовірно, будуть клопоти із поверхнею. П'ятниця, 5 січня. Табір №58. Висота:ранок – 10430, ніч – 10320. Т. -14,8ºF [-26ºC]. Спос.: 87° 57', 159° 13'. Мінімальна T. -23,5ºF [-30,8ºC]; T. -21°F [-29,4ºC] Страшенно виснажливий день. Легкий вітерець із NNW приніс одиноку хмару, постійно сипались кристали льоду. Через це вже за годину поверхня стала гірше нікуди. Вийшли о 8:15, йшли впевнено до 13:15, покривши 7,4 милі (геог.), і так само тяжко попрацювали вдень; на 19 годину зробили 12,5 миль (геог.) – найважчі за весь час на плато. Чим далі ми йшли, тим частішими ставали заструги, які поміняли напрям з SW на S через W. По обіді багато перемішаних перехрещених застругів, а ввечері негідна поверхня, яка зберігає свідчення про сильний південний вітер. На щастя, сани поки що не перевертаються. Ми зітхаємо у надії на вітерець, який би розвіяв твердий сніг, але скидається на те, що сьогодні такого щастя не випаде. Та все ж ми впритул підійшли до 88 паралелі, трохи більше 120 миль до полюса, всього один перехід до останнього табору Шеклтона, словом – просуваємось. Швидкість у нас зараз трохи більше милі з чвертю на годину, ідемо з великими зусиллями, а тим часом тіні поволі переповзають перед нами справа наліво. Скільки думок передумуєш за час цих одноманітних маршів! Які повітряні замки будуєш в надії, що полюс уже наш. Боверс сьогодні зробив спостереження і продовжуватиме робити їх кожні три дні. Майже не відчуваємо холоду; найбільша зручність нашого становища – сонце чудово висушує. Шкарпетки та каньги щоранку майже сухі. Готувати їжу на п'ятьох значно довше, ніж на чотирьох; десь на пів години за день. Цього я при перевлаштуванні не врахував. Субота, 6 січня. Висота 10470. Т. -22,3ºF [-30,2ºC] Виринають перешкоди: вчора ввечері опинилися серед застругів, вранці вони стали вищими і тепер ми ніби в морі гачкуватих хвиль, знайомих нам іще з північного досвіду. Після перших 1,5 милі зняли лижі і пішли пішки. Подекуди страшенно важко, а на додачу до цього кожен заструг укритий щетиною гострих розгалужених кристалів. Покрили 6,5 миль, але, якщо поверхня такою і лишатиметься, не зможемо вийти на середній показник. Вітру нема. Табір №59. 88° 7' ш. Висота 10430-15010. Тиск піднявся? Т. -22,5ºF [-30,3ºC]. Мінімальна -25,8ºF [-32,1ºC]. Ранок Знову нестерпно важко тягнути. А після години ходи виявили, що з саней випав спальник. Довелося вертатися і нести його. Це обійшлося нам в більше ніж годину і зовсім розладнало відділ. Покрили всього 10,5 миль (геог.), і це був найважчий перехід за весь час. Думаємо покинути лижі тут, передусім через страх поламати їх. Йдемо то вниз, то вгору по застругах, а сани на кристалах льоду не ковзають навіть на спусках. Боюсь, заструги з нами надовго і треба приготуватись до тяжких переходів; але за два дні сподіваюся розвантажити нас і облаштувати склад. Ми вже південніше за табір Шеклтона, отже, припускаю, щойно розбили найпівденніший табір. Неділя, 7 січня. Висота 10560. Обід. Темп. -21,3ºF [-29,6ºC] Мінливість становища збиває з пантелику. Вчора ввечері ми вирішили кинути лижі через заструги. Сьогодні зранку пройшли милю за 40 хв. і заструги поступово зникли. Я все обдумував питання з лижами, зрештою ми зупинилися, обговорили все і вирішили повернутися та підібрати їх; це коштувало нам близько 1,5 години. Коли рушили знову, я собі на жах виявив, що на лижах нам ледве-ледве вдається зсунути сани; першу годину було особливо тяжко через наліт пухкого сипучого снігу. Втім, ми заповзялися і під кінець цього виснажливого переходу вже йшлося краще, хоча робота і досі нестерпно важка. Кидати лиж після такого не можна. По обіді. Табір №60. Т. -23ºF [-30,6ºC]. Висота 10570. Спос.: 88° 18' 40'' пд.ш., 157° 21' сх.д. Схил. 179° 15' зх. Тягти і далі важко, але зробили 5 миль (геог.) за трохи більше чотирьох годин. Це наш найкоротший перехід на вершині, але цьому є виправдання. Та все ж нема сумнівів, що, якщо все так і піде далі, то навантаження від таких переходів ми довго не витримаємо. Однак, на щастя, дещо таки зміниться. Завтра влаштовуємо склад із тижневим запасом харчів, вантаж загалом полегшиться на 100 фунтів. Сьогодні вдень повернувся довгоочікуваний південний вітер і дме із силою 2-3. Мимоволі думаю, що він покращить поверхню. Застругів помітно поменшало, і тепер ті, що йдуть з півдня, ніби пересилили ті, що йдуть з SE. Вдень з півдня хутко налетіла хмара, поверхня вкрита сипучими кристалами; втім, все не так погано, як на "щетинистих" застругах, і, як це не дивно, але вітер і сніговий замет поступово стирають ці утвори. Сьогодні за цілий день ми майже не піднялись, рівнина на вигляд зовсім пласка. Не схоже, щоб попереду знову були узвози – кращої поверхні годі й бажати, аби ж тільки поклади кристалів зникли або затверділи. Невимовно радий, що ми залишились при лижах; хай там як складно йти, а все ж із лижами воно легше. Боверсу пішки йти дуже тяжко, але він просто невтомний. У Еванса неприємний поріз на руці (від спорудження саней). Сподіваюся, великого лиха від нього не буде. Їжа, як і раніше, цілком задовольняє наші потреби. Як же пощастило мати такий бездоганний пайок. Поправді все в нас влаштовано бездоганно. Понеділок, 8 січня. Табір №60. Опівдні. Т. -19,8ºF [-28,8ºC]. Нічний мін. -25ºF [-31,7ºC] Наша перша хуртовина на вершині. Могли б вирушити після сніданку, але було очевидно, що вітер дужчає, і так воно і сталося. Сонце не сховалося, але сніг явно і падає, і мете. В міру посилення вітру сонце неначебто світить трохи яскравіше. Все це дуже нагадує хуртовину на Бар'єрі, от тільки поки що значно менше снігу, ніж можна було б чекати, і вітер трохи слабший – це теж доволі дивно. Вранці перев'язали Евансу руку, а відпочинок має піти їй на користь. Та насправді він піде на користь нам усім нам, бо ми лежимо у затишку, тепло вдягнені, у зручних спальниках в нашому подвійному наметі. Однак ми ніяк не хочемо затримуватися довше, ніж на день: і через втрату часу та їжі, і через поступове накопичення криги. (Вночі Т. -13,5ºF [-25,3ºC].) Впродовж дня снігопад погустішав і час від часу закривав сонце – таке тут вперше. Температура низька, як на хуртовину, але нам затишно у подвійному наметі, а холодний сніг не липне і не замітається так просто до намету, тож спальники залишаються у гарному стані. (Т. -3ºF [-19,4ºC].) Барометр поволі підіймається. Сподіваюся, завтра зранку зможемо вийти, але боюсь, що такі заворушення можуть тривати довше, ніж наш місцевий шторм. Не нахвалюсь на моїх супутників. Кожен виконує свою частину роботи; Вілсон у нас, по-перше, за лікаря – завжди напоготові полегшити всілякі болі та клопоти, пов'язані з роботою; а тепер іще й за кухаря – швидкий, дбайливий і спритний, завжди вигадує якийсь новий засіб покращити таборове життя; в поході – твердий, як криця, непохитний від старту до фінішу. Еванс – просто глиба, винятково кебетливий працівник. Тільки зараз я усвідомлюю, як сильно ми йому зобов'язані. Лижні чоботи та кішки виявилися незамінними і, хоча первинна ідея і не належить йому, але йому і тільки йому належать продумана розробка і блискуче виконання. Йому ми завдячуємо всіма саньми та всім санним приладдям, наметами, спальниками, збруєю; і при тому на моїй пам'яті ніхто ні разу не висловив ані найменшого невдоволення всіма цими речами – отакий він неоціненний помічник. Зараз він не тільки наглядає за встановленням намету, але й визначає, як краще розподіляти вантаж по санях; розставлено все надзвичайно вдало і зручно, Еванс ретельно підготувався, щоб тепер машина йшла добре і не втрачала верткості. На Бар'єрі, ще до того, як забили поні, він постійно обходив валку і виправляв недоліки поклажі. Маленький Боверс як був дивом, так і лишається – він геть від усього отримує задоволення. Йому я доручив розпоряджатися провізією, і він завжди знає, скільки в нас чого, і як слід забезпечити кожен із допоміжних відділів. Кілька разів перерозподілити припаси – справа непроста, але він не припустився жодної помилки. На додачу до припасів, він робить ретельні й добросовісні метеорологічні записи, а тепер до цього ще й додалися обов'язки оглядача місцевості та фотографа. Ніщо його не лякає, все йому до снаги. Його важко загнати в намет; холод ніби зовсім його не бентежить і він лежить калачиком у спальнику, пише та опрацьовує спостереження ще довго по тому, як всі інші поснуть. Гарний привід привітати самого себе, що кожен із цих трьох досконально володіє своїм ремеслом, хоча ніхто з них не зміг би робити роботу інших краще, ніж вони. Кожен – незамінний. Отс був незамінний із поні; тепер же він невтомний піхотинець, який виконує свою частку таборової роботи і витримує всі тяготи не гірше за будь-кого з нас. Залишатися без нього я б теж не хотів. Отже, п'ятеро нас відібрано так вдало, що краще й не вигадаєш. Вівторок, 9 січня. Табір №61. РЕКОРД. 88° 25' ш. Висота 10270 футів. Тиск піднявся, думаю. Т. -4ºF [-20ºC] Коли сідали снідати, досі мело і сніжило, але зараз ніби влягається. Вітер поступово змінився з південного на ESE. Після обіду змогли розібрати табір – світло поганеньке, але поверхня хороша. Денний перехід видався рівний, покрили 6,5 миль (геог.). Це значить, що ми вже на широті 88° 25' – далі, ніж заходив Шеклтон. Попереду – все нове. Барометр піднявся після хуртовини; схоже, ми вийшли на рівне плато і далі підніматися вже не мали б. Спос.: 159° 17' 45'' сх. д. Схил. 179° 55' W. Мін. темп -7,2ºF [-21,8ºC] Цікавіше, що температура після вітру продовжила підніматись і тепер, при -4º, доволі тепло. Весь день сонце ледь-ледь пробивалося, але зараз уже яскравіше. Хмари і досі пливуть зі сходу. Переходи страшенно одноманітні, але не годиться на це нарікати, якщо вдається здолати намічену віддаль. А вдаватись це може, думаю, якщо облаштуємо склад; однак трапилась дуже неприємна пригода. Годинник Боверса зненацька відстав на 26 хвилин; може, він перемерз, коли був не в кишені, або ж Боверс ненароком торкнувся стрілок. Хай там як, а після цього двічі подумаєш, перш ніж облаштувати склад на цій величезній рівнині, особливо коли хуртовина замітає наші сліди. Коли ми виходили, то вчорашніх слідів вже майже не було видно; втім, і освітлення було негодяще. Середа, 10 січня. Табір №62. Т. -11ºF [-23,9ºC]. Останній склад. 88° 29' пд. ш., 159° 33' сх. Схил. 180° Страшенно тяжкий перехід вранці, покрили тільки 5,1 милі (геог.). Вирішили на привалі облаштувати склад. Збудували каїрн і залишили тижневий запас їжі та різний одяг, із якого в нас залишилося вже тільки найнеобхідніше. Йдемо вперед із запасом їжі на вісімнадцять днів. Вчора я б іще з упевненістю сказав, що ми дійдемо, але зараз поверхня така, що словами не описати; якщо так буде і далі, то буде надзвичайно важко пройти скільки треба. Поверхня вкрита сипучим снігом, і під сонцем вона просто жахлива. Спершу на денному переході було хмарно і ми гарними ривками тягнули наші полегшені сани, але в останні дві години знову з'явилися тіні під сонцем і робота стала нестерпно важкою. Покрили всього 10,8 миль (геог.). Всього 85 миль (геог.) до полюса, але дорога, схоже, буде важкою в обидва боки; та все ж ми просуваємось, а це вже щось. Цієї ночі небо хмарне, температура (-11º) значно вища, ніж я очікував; дуже важко збагнути, що коїться з погодою. Заструги стають все більш і більш перемішаними, тягнуться з S на E. Дуже важко прокладати шлях у непевному світлі та при швидких хмарах. Хмари з'являються наче нізвідки, утворюються та розчиняються без видимої причини. Поверхня потроху м'якшає. Метеорологічні умови, схоже, вказують, що це терени перемінних легких вітрів, і що далі це становище буде тільки погіршуватись. Четвер, 11 січня. Обід. Висота 10540. Т. -15,8ºF [-26,6ºC]   Сьогодні важко було весь день, але у перші дві з половиною години ми ще сяк-так могли зрушити сани, а потім вийшло сонце (було хмарно, йшов сніг, віяв легкий південно-східний вітер) і решта ранку перетворилася на суцільну муку. Так тягнути мені ще не доводилось; сани весь час шкребуть і скриплять. Покрили 6 миль, але ціною страшних зусиль. Нічний табір №63. Висота 10530. Темп. -16,3ºF [-26,8ºC]. Мінімум -25,8ºF [-32,1ºC]. Вдень знову біг з перешкодами, додали п'ять миль. Приблизно 74 милі до полюса: чи витримаємо ще сім днів? Ми вже ледь живі та теплі. Нікому з нас ще не випадало такої тяжкої роботи. Весь день над нами снують хмари, дрейфуючи з SE і постійно змінюючи обриси. Сніг безупинно падає кристалами; спершу був легкий південний вітерець, але скоро влігся. Цієї ночі сонце таке яскраве і тепле, що уявити собі мінусову температуру майже неможливо. Чим далі ми просуваємось, тим м'якшим стає сніг; заструги, хоча інколи високі й підточені, не тверді – немає насту; і тільки один раз поверхня провалилася, як це бувало на Бар'єрі. Сталого вітру тут, напевне, не буває. Шанси в нас і досі добрі, аби тільки впоратись із роботою, але зараз переживаємо жахливі часи. Субота, 12 січня. Табір №64. Т. -17,5ºF [-27,5ºC]. 88° 57' ш Знову важкий перехід, знову сніг весь час м'якшає. Сонце дуже яскраве, спочатку було тихо; перші дві години страшенно повільно. До обіду – 4¾ години, 5,6 геог. миль; широта 88° 52'. Вдень – 4 години, 5,1 миль; всього – 10,7. По обіді здавалося, що справи йдуть на поправку; з заходу надійшли хмари із легким прохолодним вітерцем і лічені хвилини ми насолоджувались відчуттям, коли сани йдуть вільно. Та ба! за кілька хвилин поверхня стала паршивою, як ніколи, навіть попри затьмарене сонце. Однак той короткий досвід – благотворний. Я вже починав боятися, що возіння зовсім нас знесилило, але ті кілька хвилин ясно показали, що дай нам тільки гарну поверхню – і ми знову підемо жваво, як колись. На теперішній поверхні починаєш хандрити від одноманітності і невільно думаєш, що вже ні на що не годен; рятує тільки, що на привалах та в нічних таборах швидко забуваєш про всі клопоти і набираєшся сил для нового ривка. Потрібні великі зусилля, щоб долати двозначне число миль, але якщо зможемо зробити це ще на чотирьох переходах, то маємо прорватися. І то ледь-ледь. У нічному таборі всі замерзли і подумали, що вдарив холод, але дійсна температура, на наш подив, виявилась вищою, ніж вчора вночі, коли можна було ніжитись на сонечку. Геть незбагненно, чому ми нас так раптово кинуло в мороз; думаю, частково через виснаження після переходу, а частково через певну вологість повітря. Малий Боверс просто диво; хоча я й протестував, він на ночівлі усе одно пішов робити спостереження – і це після цілого дня ходьби по м'якому снігу, де нам на лижах було відносно легко. Нічне розташування. 88° 57' 25'' пд.ш., 160° 21' сх. д. Схил. 179° 49' W. Мінімальна Т. – -23,5°F [-30,8ºC] Ночуємо сьогодні всього за 63 милі (геог.) до полюса. Маємо викараскатися, от тільки б нам кращу поверхню! Очевидно, що це відносно безвітряні терени. Заструги нечисленні, віддалені і м'які. Припускаю, подеколи сюди надходять хуртовини з SE, але не жорсткі. Залишаємо глибокі сліди на снігу, глибокому і пухкому. Субота, 13 січня. Обідня висота 10390. Тиск низький? Обідня широта 89° 3' 18'' Стартували по пухкому снігу, тягнути було важко, тож ішли повільно. Були впевнені, що такі умови будуть і надалі, але, на наш подив, через дві години ми вийшли на справжнє море застругів, усі тягнулися з S на E, переважно ESE. Налетів легенький морозний вітерець з SE та SSE, де небо затягнуте хмарами. Здолали 5,6 милі і вже перетнули 89-ту паралель. Нічний табір №65. Висота 10270. Т. -22,5ºF [-30,3ºC], мінімум -23,5ºF [-30,8ºC]. Майже 89° 9' пд. ш. Вдень почали дуже добре. Вже був подумав, що це вийде дуже вдалий перехід, але після перших двох годин ми знову вийшли на поверхню, вкриту кристалами. Та все ж здолали 5,6 геог. миль, тобто понад 11 за день. Що ж, іще один день із двозначним числом пройдених миль і навіть трохи з лишком. Шанси є. Схоже, ми потихеньку опускаємось; заструги і досі такі ж, як вранці. Страшенно вимотує так надриватися, щоб зрушити навіть легкі сани. Та все ж ми йдемо. Сьогодні зміг ненадовго відволіктися подумки від роботи, це мене дуже освіжило. Без лиж нам довелося б зовсім непереливки, хоча Боверс і ухитряється невтомно пробиватися крізь сніг на своїх коротких ногах. Сьогодні вночі всього 51 миля до полюса. Навіть якщо не дійдемо, то підберемося збіса близько. Вночі легкий південний вітерець; відчайдушно сподіваюся, що він посилиться. Чергування пухкого снігу і застругів начебто вказує на те, що до прибережних гір не так далеко. Неділя, 14 січня. Табір №66. Обідня Т. -18ºF [-27,8ºC], нічна Т. -15ºF [-26,1ºC] Цілий день сонце тьмяно пробивається крізь хмари. Легкий південний вітерець із поземкою. Завдяки цьому поверхня стала трошки краще, ми рівним кроком пройшли 6,3 милі вранці і 5,5 миль вдень, але прокладати шлях було страшно тяжко і виснажливо; частенько мені взагалі нічого не було видно, і Боверс, ідучи в моїй тіні, спрямовував мене. За таких обставин лижі надають неоціненну допомогу. Ніч запала зовсім мрячна. Сонце ледве видно, температура піднялась, з'явилися вірні ознаки хуртовини. Навряд чи вони у щось виллються: тут майже немає доказів сильних вітрів, тож, навіть якщо якийсь вітер і здійметься, ми все одно будемо в змозі йти. Тим часом до полюса вже менше 40 миль. Знову замерзли; сьогодні на обіді (спос.: 89° 20' 53'' пд. ш.) у всіх змерзли ноги, але це головним чином через те, що наші каньги полисіли. Я трохи змастив голу шкіру і одразу ж відчув різницю. Схоже, Отс найбільше з усіх потерпає від холоду і втоми, але загалом усі ми доволі здорові. Це критично важливий час, але мусимо впоратись. Барометр стрімко впав – не знаємо, чи то ми піднялися по плато, чи то йдеться на переміну погоди. Ох! нам би кілька погожих днів! Мета вже так близько, і тільки погода нас стримує. Понеділок, 15 січня. Привал, висота 9950. Останній склад За ніч повітря зовсім розчистилось і на бездоганно ясному небі засяяло сонце. Легкий вітер ущух, а температура впала до -25ºF [-31,7ºC], доходила до -27ºF [-32,8ºC]. Я припустив, що це віщує нам тяжку роботу, і припущення моє справдилось. Поверхня була жахлива, але за 4¾ години ми здолали 6 миль (геог.). На привал всі дійшли ледь живі, тут ми облаштували наш останній склад – тільки чотириденний запас їжі і ще кілька дрібниць. Вантаж тепер зовсім легкий, але, боюсь, тертя не сильно зменшиться. Ніч, 15 січня. Висота 9920. Т. -25º. Після обіду сани йшли напрочуд легко: частково завдяки зменшенню ваги, частково, думаю, завдяки укладці, але найбільше, либонь, – завдяки чаю. Хай там як, а ми зробили блискучий денний перехід на 6,3 милі, тобто загалом за день вийшло більше 12 (12,3). Заструги знову дуже перемішані, але переважно з південно-східного квадранту; найміцніші зараз тягнуться майже на схід, тож сани постійно б'ються об їхні гряди. Вітер переважно з WNW, але з того напрямку нема застругів і загалом погода гарна. Табір №67. Обідні спос.: 89° 26' 57'' пд. ш. За обчисленням: 89° 33' 15'' пд. ш.; 160° 56' 45'' сх. д. Схил. 179° E Диву даєшся, коли подумаєш, що два довгі переходи доставлять нас до полюса. Покинули сьогоднішній склад із запасом провізії на 9 днів, тож тепер можна сказати впевнено, що дійдемо; єдине, чого я боюсь, – це побачити, як майорить норвезький прапор. Малий Боверс продовжує невтомно робити спостереження; дивовижно, як він їх опрацьовує, лежачи у спальнику в нашому перенаселеному наметі. (Мінімум вночі -27,5ºF [-33,1ºC].) Тільки 27 миль до полюса. Тепер ми мусимо впоратись. Вівторок, 16 січня. Табір №68. Висота 9760. Т. -23,5ºF [-30,8ºC] Сталося найгірше – чи майже найгірше. Вранці йшли чудово і покрили 7,5 миль. Опівдні визначили, що ми на широті 89° 42', а після обіду вирушили у піднесеному настрої, відчуваючи, що завтра вже досягнемо пункту призначення. На другу годину денного переходу гострозорий Боверс запримітив щось, що йому видалось схожим на каїрн; його це збентежило, але він заспокоював себе тим, що це можуть бути заструги. Ще за пів години він помітив попереду чорну цятку. Скоро стало ясно, що це не може бути природною рисою тутешнього снігу. Ми підійшли ближче і побачили, що то чорний прапор, прив'язаний до полозка саней; просто поруч із рештками табору; туди-сюди розбігаються колії від лиж і саней і виразно видно сліди собачих лап – багато собак. Вся історія – як на долоні. Норвежці нас випередили і першими підкорили полюс. Це жахливе розчарування і мені дуже шкода моїх відданих супутників. Багато чого ми передумали, багато про що переговорили. Завтра треба дійти до полюса, а потім з усіх ніг поквапитись додому. Треба покинути всі мрії – повернення буде понурим. Ми поволі спускаємось; безсумнівно, норвежцям підніматися тут було легко. Середа, 17 січня. Табір №69. Т. -22°F [-30ºC] на початку. Вночі -21°F [-29,4ºC] Полюс. Так, але обставини зовсім не такі, як сподівалися. День видався жахливий: на додачу до розчарування іще й зустрічний вітер силою 4-5 при температурі -22º, і товариство, що з холодними руками й ногами пробивається вперед. Вирушили о 7:30, бо нікому особливо не спалось після вчорашнього потрясіння. Певний час ми йшли за слідом норвезьких саней; наскільки можна розібрати, там було тільки двоє людей. Десь за три милі пройшли два маленькі каїрни. Тоді надійшли хмари, а сліди ставали дедалі більш заметеними, до того ж, очевидно, сильно відхилялись на захід, тож ми вирішили піти навпростець до полюса, згідно з нашими обчисленнями. О 12:30 в Еванса руки так замерзли, що ми стали на привал – чудовий "святковий" обід. Пройшли 7,4 милі. Спостереження дали 89° 53' 37'' пд. ш. Вийшли і зробили 6,5 миль строго на південь. Малий Боверс сьогодні готується робити спостереження у жахливо складних обставинах; сильний вітер, Т. -21º, а в повітрі відчувається дивна вогкість, яка вмить пронизує тебе до кісток. Ми знову йдемо вниз, здається, але попереду ніби видніється підйом – якщо ні, то нас чекає така сама жахлива одноманітність, як і раніше. Боже правий! яке ж це жахливе місце, і як прикро усвідомлювати, що весь наш труд не буде винагороджений першістю. Що ж, навіть просто дійти сюди – це теж чогось варте, а завтра вітер має бути нам за спільника. Як би не було досадно, а ми все одно приготували полярний гуш і сидимо тепер в затишку; додали до пайка по маленькій плитці шоколаду та по дивній цигарці від Вілсона. Тепер – відчайдушна боротьба на шляху додому. Не знаю, чи впораємось. Ранок четверга, 18 січня Зібравши усі спостереження, вирішили, що перебуваємо за 3,5 милі від полюса – зайшли на одну милю за нього і на три – правіше. Десь у тому напрямку Боверс помітив каїрн або намет. Щойно прибули до цього намету, 2 милі від нашого табору, тобто десь 1,5 милі від полюса. У наметі знайшли запис про п'ятьох норвежців, які там побували: Руаль Амундсен Олаф Олафсон Бйоланд Гельмер Гансен Сверре Г. Гассель Оскар Вістінг. 16 грудня 1911. Намет в порядку: мала компактна штука, підтримувана єдиною бамбуковою опорою. Амундсен залишив мені записку, в якій просить передати листа королю Гокону! У наметі залишили такі речі: 3 оленячих напівмішка, у яких лежать численні та дуже різноманітні рукавиці і спальні шкарпетки, секстант, норвезькі штучний горизонт і гіпсометр без термометрів точки кипіння, англійські секстант і гіпсометр. Залишив записку, повідомивши, що відвідав намет разом зі своїми супутниками. Боверс фотографує, Вілсон замальовує. Після обіду ми пройшли 6,2 милі на SSE за компасом (тобто на північ). Обідні спостереження свідчать, що до полюса десь ½-¾ милі, тож називаємо це місце полярним табором. (Обідня темп. -21º.) Спорудили каїрн, встановили бідолашного зневаженого Юніон Джека і сфотографувалися – все це на страшному морозі; на пів милі південніше побачили встромлений у сніг старий полозок саней. Ми використали його як щоглу і повісили вітрило з підстилки. Думаю, ця жердина мала б позначати точне розташування полюса – настільки точне, наскільки норвежці спромоглися його визначити. (Висота 9500.) До неї прикріплена записка, у якій йдеться, що намет стоїть за дві милі від полюса. Вілсон збереже цю записку. Нема сумнівів, що наші попередники ретельно перевірили місце і пересвідчились, що задумане – здійснене. Думаю, що полюс на висоті приблизно 9500 футів; це дивовижно, враховуючи, що на широті 88º ми були на висоті 10500. Ми занесли Юніон Джек десь на ¾ милі на північ і залишили його на палиці якнайближче до місця, де, за нашими підрахунками, і є полюс. Припускаю, що норвежці прибули на полюс 15-го грудня і покинули його 17-го – раніше дати, яку я в Лондоні називав ідеальною, а саме 22-го грудня. Схоже, що норвежцям на вершині випала тепліша погода, ніж вони розраховували; за свідченнями Шеклтона, інакше бути й не могло. Що ж, ми повернулися спиною до мети наших прагнень, а попереду тепер лежать 800 миль гужового переходу – і прощавайте, мрії! П'ятниця, 19 січня. Обід – 8,1 милі, Т. -22,6ºF [-30,3ºC] Одразу після виходу ми натрапили на каїрн норвежців та наші власні сліди. За ними ми вийшли до зловісного чорного прапора, який першим сповістив нас про успіх наших попередників. Ми зняли цей прапор, а замість нього повісили наше вітрило, і тепер стоїмо табором десь на 1,5 милі далі за нашими слідами. І більше поки що нічого про норвежців. Поверхня на цій широті дуже хвиляста; коли ми спускалися сюди, це було не так помітно. Нічний табір №2. Висота 9700. Т. -18,5ºF [-28,1ºC], мінімальна -25,6ºF [-32ºC] Перші три години вдень ішли добре, останні півтори – тяжко. Погода якась дуже дивна: снігові хмари, дуже щільні на вигляд, пропливаючи з півдня, затуляють світло і засипають нас дрібними кристалами; а поміж цими "зливами" сяє сонце і вітер міняється на південно-західний. Дрібні кристали зовсім псують поверхню; останню годину тягнути було вкрай важко, хоча в нас легкий вантаж і здійняте вітрило. Наші старі сліди замело, подекуди глибоко, і над ними утворилися зубаті заструги. Здається, що цей сипучий сніг мете туди-сюди, як пісок. Як пояснити такий стан наших слідів після трьох днів, тоді як норвезькі сліди збереглися цілий місяць? З попутним вітром іти тепліше і приємніше, але, здається, на привалах холод відчувається сильніше, ніж на шляху до полюса. Ми легко знаходимо каїрни і, думаю, так воно й буде всю дорогу; але, звісно, доки не дійдемо до Триградусного складу, тривога нікуди не дінеться. Боюсь, зворотний шлях буде страшенно виснажливим та одноманітним. Субота, 20 січня. Обідній табір, 9810 Вранці йшли дуже добре, хоча поверхня була жахлива – 9,3 милі за 5 годин 20 хв. Так ми дісталися до Південного складу і підібрали там 4-денний запас їжі. Тепер у нас запас на 7 днів і попереду 55 миль до Півградусного складу, облаштованого 10 січня. Погода така сама, тільки трошки сильніший вітер, вітрило тягне добре. Нічний табір №3. 9860. Темп. -18ºF [-27,8ºC] Коли почали денний перехід, віяв досить сильний вітер і намітав сніг. Спершу на повному вітрилі ми йшли з чудовою швидкістю, а тоді натрапили на надзвичайну поверхню – наметений сніг лежав кучугурами і лип до лиж, які вдавалося зрушити тільки з великими зусиллями. Тягнути було дійсно дуже важко, але йшли ми рівномірно і розбили табір трохи за каїрном від 14-го числа. Боюсь, завтра тягнути буде так само важко; на щастя, вітер не вщухає. Буду дуже радий, коли Боверс підбере свої лижі; з його короткими ногами ці переходи, мабуть, особливо виснажливі, та все ж він борець нездоланний. Здається, Отс найбільше з усіх потерпає від морозу і втоми. Вітер назовні лютує, але гарним переходом ми заслужили на поживний гуш і затишно розташувалися в наметі. Тепер для нас головне – тримати хороший темп; вірю, що нам це вдасться і ми ще встигнемо перехопити корабель. Загалом за день пройдено 18,5 миль. Неділя, 21 січня. №4. 10010. Темп.: хуртовина від -18º до -11º [від -27,8ºC до -23,9ºC], зараз до -14ºF [-25,6ºC] Прокинувся від жорстокої хуртовини; в повітрі стояв густий сніг, сонце зовсім тьмяне. Вирішили не йти, щоб не збитися з дороги; очікували затриматись щонайменше на день, але в обід зненацька проясніло і вітер ущух до легкого бризу. Зібралися вже виходити, але спорядження взялося такою памороззю, що вийти ми змогли аж тільки о 15:45. Йшли до 19:40 – страшенно утомливі чотири години; навіть із попутним вітром зробили тільки 5,5 миль (6¼ статутних). Поверхня погана, на нових застругах – поганюча; ми явно знову йдемо вгору. Наступні сто миль легкої прогулянки нам не світить. По цьому поясу було важко навіть спускатися, а підійматися, ймовірно, буде значно важче. Щастить принаймні, що сліди видно доволі ясно, хоча каїрни бачимо тільки тоді, коли до них залишається менше милі; 45 миль до наступного складу і 6-денний запас їжі на руках – тоді підберемо 7-денний запас (Т. -22ºF [-30ºC]) і 90 миль до Триградусного складу. Якщо доберемося туди, то будемо в безпеці, та все одно треба мати пару днів в запасі, бо, можливо, буде важко відстежувати сліди. Однак, якщо завтра вдасться зробити спостереження, то, на крайній випадок, зможемо іти й без слідів. Продовження чекайте на нашій сторінці вже за тиждень. Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук. Приємного читання! N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено. http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/31/160863/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/29/160856/ support@history.pravda.com.ua (Алі Татар-заде) Колонки Sat, 29 Jan 2022 14:29:57 +0200 Що сталось під Крутами, ми знаємо. Чому – теж. Але досі не відповіли "навіщо". Знаючи це "навіщо", ми припиняємо повторювати за Вертинським, - "я не знаю зачєм, і кому ето нужно, кто послал іх на смерть недрожавшей рукой". Реконструкція бою під Крутами Клубом військово-історичної реконструкції "Повстанець" Почнемо з кінця. - Хто послав? - це були добровольці. Вони знали на що йдуть. Недрожавшая рука – це їхня рука. - Кому ето нужно? - нам. Війська Муравйова (читай, леніна-сталіна) наступали на Київ. Але вже тоді московити не хотіли, щоб виглядало як завоювання. Нарваний Муравйов був для тиску на "вагаючихся" в самому Києві. Більшовики дуже хотіли, щоб українці самі зробили переворот і відкрили війська передовим загонам красних "добровольно". Леніни-сталіни вже тоді думали про "легітимність", як це не дивно. Проте, якби це сталося, то в історію б увійшло що совітську власть оголосили "сами києвляни", а не "самі українці". України б не було – була б Кієвская чи ще якась губернія, потім область, потім край ітд. Для цього більшовики зчинили криваве повстання на "Арсеналі". Уряд та Центральна Рада України (ЦРУ) розгубилися. Уявіть собі армію варварів на сході держави та повстання пролів в самому Києві. Додайте до цього полки столичного гарнізону, які вирішили зайняти нейтралітет (щодо повстання, але легко угадувалось, що і проти Мурав'ова теж) У них почалась істерика (а ви думали, вони плясали від щастя та стригли купони?) Інженер Ковенко щодня слав їм неймовірні, жахливі попередження про заколот в самій владі. Всі ненавиділи Ковенка, але щоб він заткнувся – дали йому невеличкий загін. Цей загін припхався прямо на засідання ЦРУ і заарештував кільканадцять лівих депутатів. Ви будете сміятися, але всі ці депутати дійсно готували заколот. Будівля Центральної ради Вони збиралися "підірвати ЦРУ зсередини українськими ж силами", розпустити парламент і уряд, скликати з себе "Совіти" і відкрити ворота Києва більшовикам з хлібом-сіллю. І всі ці депутати ... вважали себе патріотами України. Незалежної України! Вони рахували це менш гіршим з усіх зол. Вони хотіли щоб на мапі залишилась Україна, яка буде Совітська (тоді ще слово "Радянська" асоціювалося із ЦРУ, а не з Москвою), але вона буде. Щоби не Арсенал і не Муравйов, а самі українці здалися, і тоді Совіти дозволять Україні так називатися, мати свій союзний з Росією уряд. От їх заарештував Ковенко. А тим часом в самому уряді (на чолі з Винниченком) визріла ще екстравагантніша ідея. Частина уряду - "ліва" - нехай заарештує іншу частину уряду - "праву". Щоб ви розуміли, в такій шкалі Винниченко заносився до "правої" лінійки, бо були значно лівіші його. Таким хитрим трюком Винниченко сподівався взагалі зупинити війну. Він надіявсь, що тоді красним немає сенсу входити в Київ. Вони просто вишлють делегацію і підуть мирні ділові переговори – наприклад як вивезти пшеницю, як разом бити німців. Колеги Винниченка по уряду і його однопартійці (есдеки) прийшли в жах від його ідеї і щось з ним зробили (ніхто не пише, що саме – але ж ми знаємо, що "обидеть поета может каждий"), що Володимир Кирилович збрив вуса і борідку та втік в Херсон, залишивши колезі-міністру записку про свою відставку (цидулку ледь знайшли). Новий уряд склався просто обуреною більшістю ЦРУ. Переважали молоді депутати. Вони обрали дуже молодого Голубовича новим прем'єр-міністром. Новий уряд був непрофесійний, дуже запальний та ідеалістичний. Це були кращі люди що залишались в Києві – що було те і призначили. Всеволод Голубович Петлюра тоді був в опалі. Він був витіснений при Винниченку та пішов з Києва – збирати на свій страх і ризик (і виглядає, на власний кошт!) експериментальні загони Гайдамаків. Він був популярний в народі, особливо у молоді. Майбутні Герої Крут, скоріш за все, були його палкими прихильниками (принаймні ті з них, що вижили, були такі). Повертаємось до Героїв Крут. Ці люди не випадково "наткнулися" на велику армію Муравйова, як часто можна зустріти. Вони навмисно зайняли один з ключових вузлів, попри який Мурав'ов не міг не пройти. Так, він міг посунутись кількома шляхами, або кожним з них, розділивши сили. Так, кожен перед бійкою сподівається, що бійки може не буде. Але вони були готові до бійки. І все на що могли покладатися, чим надихатися – це подвигом 300 спартанців. Це були ідеалісти, юні чоловіки, що любили Україну більше себе. Їм вдалося затримати Муравйова на кілька днів. Реконструкція бою під Крутами Клубом військово-історичної реконструкції "Повстанець" За ці дні, що красні не вдерлися в Київ і навіть не почали його обстріл – сталося кілька подій: - придушено заколот в ЦРУ (Ковенко); - створено загони патріотів – тих, що втекли із полків, що оголосили себе "нейтральними"; - медузу Винниченка замінено на гарячу голову і палаюче серце, Голубовича; - почато евакуацію всього що можна з Києва; - відіслано на Волинь квартир'єрів для базування там армії УНР; - дипломатичну групу УНР зорієнтовано на прийняття будь-якої помочі на будь-яких умовах (ними виявились німці). Але чогось не вистачало. Не вистачало дива. І диво сталося. Воно прийшло з Білорусі. Як у кіно, все відбувалось в останні хвилини. Був такий Всеволод Петрів, правнук шведа, взятого в полон під Полтавою, і чиї нащадки на честь Петра І отримали нову дворянську фамілію – Петрови. Він перебуваючи в Литві та Білорусі чув і слідкував за Петлюрою, за його ідеями створити якісно нове українське військо – Гайдамаків. І він українізував свій полк, назвавши його Гайдамаками ім. Костя Гордієнка. Взимку 1918-го Петрів почав свою одіссею Гордієнківців на батьківщину. Його військо було організоване і не мало ні одного "нейтрального" чи розпропагандованого: від таких він позбавивсь ще перед початком походу. Більшовики знали про його прихід та заготували пастку. Захопивши телефонну лінію, вони запросили його в ту сторону Києва, де мали розтрощити переважаючими силами. Знаєте, що їх видало? Російська мова. Вона нікого б не здивувала в самому Києві. Не викликала б підозр. Але Петріву, який тоді не знав реалій поголовної русифікації (в столиці УНР, цілий рік влади ЦРУ), одразу вдалося це підозрілим. І ось він ввійшов до Києва з іншого боку, там де його не чекали. Далі – гордієнківці придушили повстання на Арсеналі (совіти пишуть що це були "петлюрівці", тому що гайдамаки і ті і ті). Далі вуличні бої з більшовиками, які в першу чергу вирізали усі "нейтральні полки". Всеволод Петрів З залишків недорізаних та отверезілих Петлюрі, Петріву та уряду УНР вдалось зібрати маленьку але дієву армію, яка попрямувала на захід на готові квартири. ВСІ бажаючі евакуйовувались. ВСІ хто залишився - залишились там, бо не боялися більшовиків. Принаймні не смертельно боялися. Не пішли з українським обозом, в першу чергу, російські монархісти. Вони гадали, що більшовики-рускіе все ж краще, ніж демократи-українці. Навіть Скоропадський заховався в Києві (але був достатньо розумний щоб не виходити на вулицю). Не пішли депутати, які вважали себе достатньо лівими. Ці не знали, що муравйовци, розлючені довгим штурмом і тим що їх не зустріли хлібом-сіллю, салом і дівками, почали вбивати всіх україномовних. Жертви муравйовців поховані переважно в Маріїнському парку. Назва "жертвам революції" завжди була двозначною. Так "зачєм" загинули Герої Крут? Вони спинили повну анексію Києва і дали шанс вижити, зібратися з силами і нанести нових ударів у відповідь – усім, хто був за спинами. УНР невдовзі повернулась – з німецькою армією, з відгодованим військом УНР і жагою лютою помсти. Ця жага розпалилась ще більше, коли хоронили Героїв Крут. Ця помста гнала Українське Військо аж до самого Криму, до Харкова, до Донбасу і навіть вивела за межі УНР - в сучасні Білгородчину, Вороніжчину, Курщину, Брянщину. Українські вояки більше ніколи не оголошували "нейтралітет" щодо московитів. Навпаки, навчилися з полонених московитів відсіювати латентних українців, а з того що залишилось – формувати окремі загони та кидати московитів у бій на московитів же. Реконструкція бою під Крутами Клубом військово-історичної реконструкції "Повстанець" Ну і наостанок про пісню Вертинського. Вона всупереч легенді написана не про Героїв Крут, а про події на кілька тижнів раніше – розгін Учредительного Собранія та загибель юнкерів, що його захищали. Ці події майже одночасні, і тому сучасники ототожнили пісню зі своєю біллю. Вертинський невдовзі переїхав до Києва і ця пісня стала його хітом на кожному виступі. Але ми тепер знаємо, на відміну від пісняра, і "зачєм", і "кому ето нужно", і "кто послал іх на смерть". http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/29/160856/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/28/160850/ support@history.pravda.com.ua (Антон Лягушкін) Колонки Fri, 28 Jan 2022 09:47:28 +0200 Бій під Крутами – один із найбільш відомих епізодів Української революції 1917–1921 років. Він відбувся 29 або 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути на той час Московсько-Києво-Воронезької залізниці (нині – Південно-Західної залізниці). У цьому матеріалі – про те, чому станція Крути мала стратегічно важливе значення Вокзал на станції Крути. Світлина початку ХХ століття Сьогодні залізнична станція Крути – це невелика лінійна проміжна станція, яка знаходиться на перегоні Бахмач – Ніжин і належить до Конотопської дирекції Південно-Західної залізниці. Станція Крути має давню історію – вона з'явилася вона іще у далекому 1868 році під час будівництва Курсько-Київської залізниці, проте зараз тут зупиняються лише прискорені електропоїзди підвищеного комфорту, які курсують за маршрутами Фастів – Ворожба, Київ-Волинський – Зернове, Київ-Волинський – Конотоп та Київ-Волинський-Шостка, а також приміські електрички Ніжин – Конотоп. Фрагмент із Атласу залізниць Російської імперії 1918 року. Тут чітко видно, що станція Крути у 1918 році була вузловою. Пунктирними лініями показано заплановані залізничні гілки широкої колії від станції Ніжин, які були здані в експлуатацію вже у 1920-х роках Отож, коли у шкільні роки я споглядав карту залізниць України, то дивувався: яку ж стратегічну роль відігравала маленька проміжна станція Крути у 1918 році, що саме тут українські військовики намагалися зупинити ворога. На жаль, шкільна вчителька історії не змогла у середині 1990-х років дати відповідь на це моє запитання. Стратегічну важливість станції Крути із точки зору оборони низки великих українських центрів я зрозумів значно пізніше, коли побачив історичні карти залізниць Російської імперії початку ХХ століття. На момент бою під Крутами, ця станція була останньою вузловою станцією Московсько-Києво-Воронезької залізниці перед Києвом. Перелік залізничних гілок Московсько-Київсько-Воронезької залізниці станом на 1913 рік У 1918 році через станцію Крути проходила магістральна ширококолійна залізниця Курськ – Київ (через Конотоп). Крім того, від станції Крути відгалужувалися дві залізниці вузької колії: Крути – Чернігів (довжиною 75 верст) та Крути – Ічня (30 верст) в напрямку Пирятина та Золотоноші. Відповідно, захоплення станції Крути відкривало загарбнику можливість рухатися по залізниці зразу в трьох напрямках – на Київ, Чернігів, Пирятин та Золотоношу. На початку ХХ століття шосейні дороги в Україні не мали твердого покриття, отож залізниця була саме тим шляхом, яким найшвидше можна було перекинути війська. Картосхема бою під Крутами Значення залізничної інфраструктури і залізничного транспорту в роки національно-визвольних змагань в Україні 1917–1921 рр. було ключовим. Тут варто згадати, що під час "Листопадового Зриву" у 1918 року українські військовики зробили стратегічну помилку, коли не змогли заволодіти станцією Львів та перерізати стратегічно важливу залізницю Перемишль – Львів. Поляки змогли залізницею перекинути значні сили, тож доля Львова як столиці ЗУНР була вирішена. Повертаючись до бою під станцією Крути – для молодої УНР було дуже важливо утримати цю вузлову станцію, щоб більшовицькі війська не могли рухатися по залізниці в напрямках Києва і Чернігова. Так само перед тим було важливим затримати ворога на великій вузловій станції Бахмач. На жаль, українські військові не змогли в січні 1918 року втримати ні Бахмач, ні Крути. Проте вдалося затримати наступ більшовиків на Київ. Станція Крути. Сучасний вигляд будівлі станції mandry.ck.ua Вузькоколійні залізниці, які пов'язували Крути із Черніговом та Ічнею, мали ширину колії 0,469 сажені, тобто 1000 мм. Зараз така ширина колії в Україні використовується тільки для трамвайних ліній. Всі українські вузькоколійки (включно із дитячими залізницями) мають колію 750 мм. Залізниці Крути – Чернігів та Крути – Ічня були введені в експлуатацію у 1893 році. На станції Ічня залізниця вузької колії з'єднувалася іще із однією вузькоколійкою 1000 мм. в напрямку Пирятина і Золотоноші, яка теж була введена в експлуатацію в 1893 році. Меморіал пам'яті Героїв Крут на залізничній станції Крути, відкритий 25 серпня 2006 року за участю третього Президента України Віктора Ющенка mandry.ck.ua На початку ХХ століття було збудовано нову залізницю від Бахмача до Одеси. Частково вона пройшла трасою вузькоколійної залізниці, замінивши її. Залізниця Бахмач – Одеса була введена в експлуатацію у 1912 році, вона пройшла через станцію Ічня. Проте паралельно до ширококолійної, на ділянці Золотоноша – Ічня зберігалася і залізниця вузької колії. Станція Крути перестала бути вузловою у 1920-х років, натомість вузловою станцією став Ніжин. У 1925 році було введено в експлуатацію залізницю широкої колії Ніжин – Чернігів, проте станція і вокзал у самому місті почали працювати тільки у 1928 році після добудови залізничного мосту через Десну. Залізницю Ніжин – Прилуки було введено в експлуатацію у 1928 році. Після відкриття руху по залізницям широкої колії, вузькоколійні залізниці Крути – Чернігів, Крути – Ічня та Ічня – Золотоноша було розібрано. Історичний рухомий склад на станції Крути. Ці вагони встановлені тут у 2008 році http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/28/160850/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/26/160840/ support@history.pravda.com.ua (Андрій Здоров) Колонки Wed, 26 Jan 2022 12:14:49 +0200 Микола Скрипник народився на Донбасі і був мабуть найвідомішим провідником радянської українізації цього регіону. Західні політологи означили його як одного з найяскравіших представників так званого українського націонал-комунізму. Для наших законодавців Скрипник - не заслуговує на вшанування. В списку представлено багато осіб, які ніколи себе не вважали українцями. А от українця Миколи Скрипника там немає. Не заслужив. 17 грудня минулого року Верховна Рада України прийняла Постанову "Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках". Список цих пам'ятних дат і видатних особистостей України досить великий і там різні люди: вчені, митці, військові, політичні та державні діячі. При чому серед політичних діячів представлені різні табори та течії. Наприклад Дмитро Дорошенко, Ярослав Стецько, Лев Ребет, Мілена Рудницька, В'ячеслав Липинський, Василь Кук, Микола Міхновський, Павло Скоропадський. Є і представники соціалістичних та лівих течій. Наприклад, 26 жовтня - будемо відзначати 130 років із дня народження український лівого есера й письменника Андрія Заливчого (1892-1918), що загинув під час антигетьманського повстання. 13 березня - 130 років із дня народження Євгена Терлецького (1892-1938), державного та громадського діяча, репресованого. Євген Терлецький - єдиний представник партії есерів в першому українському радянському уряді - Народному секретаріаті в грудні 1917 - березні 1918 рр. Депутат Установчих зборів від Полтавщини, потім брав участь в підготовці замаху на командувача німецьких окупаційних військ в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна, був заарештований та навіть засуджений до розстрілу, але пораненим зміг втекти. Розстріляли його НКВД-шники в 1938 р. Але маю запитання до авторів цієї постанови: 25 січня цього року - 150 років Миколі Скрипнику (1872-1933) - його прізвища в цій постанові немає. Він менше зробив для розвитку української культури, ніж ті десятки осіб, які там перелічено? Чому його прізвища немає? Він підпадає під закон про декомунізацію? Так, формально підпадає, до був членом ЦК КП(б)У і його Політбюро. Але навіть у списку осіб, що підпадають під закон про декомунізацію, складеному Українським інститутом національної пам'яті, прізвище Миколи Скрипника відсутнє, бо він очевидно потрапив під виключення в законі - "(крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов'язана з розвитком української науки та культури)". Чи можна уявити собі українізацію 1920-х-30-х років без імені Скрипника? Микола та Марія Скрипники Однак тепер бачимо, що Миколу Скрипника виключено зі списку осіб, яких Україна вшановує офіційно. Видатний український історик Іван Лисяк Рудницький писав понад 50 років тому: "Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовність бачити речі такими, якими вони насправді є. Але серед нашої громадськості панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи – це просто агенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлерізмом. Всупереч цим самообманним течіям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України подібно як в історії більшості європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних ідеологій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму. Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичним діячами свого часу. Дослідник української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу Хвильового, так і Дмитра Донцова (Вживаємо ці імена, як символи, що репрезентують певні напрями)". Фотографія Миколи Скрипника зі слідчої справи Катеринославського губернського жандармського управління 1904 р Власне про те саме писав і багатолітній в'язень радянських концтаборів і учасник УПА Данило Шумук: "Як комуністичний (КПЗУ – сільроб), так і націоналістичний (УВО – ОУН) рухи на західних землях України були рухами нашого народу. І загалом рівень тих рухів був таким, як і рівень народу, іншим він і бути не міг. Як комуністи, так і націоналісти вважають себе кристалічно чистими і святими. Але на справді серед тих і других діяли чорні сили і своєю чорною роботою клали пляму ганьби на ті рухи і народ, який породив тих виродків. Зараз, користуючись нероздільною владою і всіма засобами інформації, комуністи обпльовують на всі лади націоналістів взагалі, а бандерівців зокрема, а насправді, то всі злочини бандерівського СБ (Служба Безпеки) були викликані злочинами комуністичного ЧК-ГПУ-НКВД. Коли б не було на західних землях України насильної колективізації, арештів і вивозів у Сибір у 1940 році та масових розстрілів без суду в перші дні війни 1941 року по всіх тюрмах Західної України, то не було б і дикої кривавої помсти. Я не маю наміру виправдовувати злочинних дій СБ, але я не стану прикривати не менш кривавих злочинів чекістів. Незаперечним фактом є те, що злочини бандерівської СБ були наслідком злочинів ЧК-ГПУ-НКВД, а не їх причиною. У мене немає пристрасної ненависті ані до одних, а ні до других, бо я був і діяв як у комуністичному, так і в націоналістичному рухах і тому я знаю, що обидва ті рухи були масовими рухами, в яких брала участь велика частина народу, а серед кожного народу є як добрі, так і погані люди. Трагедія нашого народу і його рухів полягає в тому, що один рух узяв собі на озброєння все, що було найгіршого на Заході, а другий від Сходу також перейняв те, що було найгіршого. Одні через своє почуття меншовартості наслідували німців у їхніх найгірших вчинках, а другі через таке саме почуття меншовартості також переймають від росіян найгірші їхні сторони. Одні орієнтувалися на Берлін, а інші на Москву". Микола Скрипник - народний комісар освіти УСРР 1927-1933 рр. Але як бачимо, для наших законодавців Скрипник - не заслуговує на вшанування. Він не наш, не український? Чи він не гідний того, щоби його вшанувати? В списку представлено багато осіб, які ніколи себе не вважали українцями. А от українця Миколи Скрипника там немає. Не заслужив. Постанова Верховної Ради починається словами: "Із метою консолідації та формування історичної свідомості Українського народу, збереження національної пам'яті та належного відзначення і вшанування пам'ятних дат і ювілеїв Верховна Рада України постановляє". Микола Скрипник народився на Донбасі і був мабуть найвідомішим провідником радянської українізації цього регіону. Західні політологи означили його як одного з найяскравіших представників так званого українського націонал-комунізму. Чи сприяє консолідації українського народу та збереженню національної пам'яті виключення Скрипника зі списку видатних осіб, яких має шанувати Україна? http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/26/160840/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/24/160825/ support@history.pravda.com.ua (Володимир В'ятрович) Колонки Mon, 24 Jan 2022 15:23:24 +0200 Домовитися з минулим — це нам, нинішнім, досягти мінімального консенсусу в уявленнях про нашу історію. Це слухати минуле і чути його. В конкретно нашому випадку — це чути мільйони голосів людей, котрих убили саме з цією метою: заставити їх замовкнути. Чути голоси тих, хто пішов на смерть задля оборони права незнайомих їм майбутніх українців на вільну дискусію у вільній країні. Від редакції: минулого тижня ми публікували колонку Володимира В'ятровича – Нотатки на берегах книги Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України". Сьогодні ж у нас з'явилась відповідь Ярослава Грицака на цей матеріал. У продовження дискусії ми публікуємо чергову відповідь Володимира В'ятровича. Дякую шановному Ярославу Грицаку за відповідь. І з задоволенням продовжую нашу дискусію. Аби не ускладнювати читачам ознайомлення з текстом, йтиму за найважливішими, на мою думку, темами дискусії, а не по раніше використовуваних пунктах. За одним винятком — "пункт 3" виділений дискутантом, як такий якого може бути досить для розуміння нашої суперечки. Пункт 3 Насамперед дякую Ярославу Грицаку за те, що звернув увагу на спогади, яких я не читав, які, ймовірно, можуть містити достовірну інформацію попри вибірковість пам'яті, на якій постійно акцентує увагу пан професор. Але навіть попри наявність цих спогадів, саме цей сюжет чудово демонструє недоречність використання художнього методу метафори (перенесення) в історичному дослідженні. Адже в спогадах, які використали як ілюстрацію для опису масової антипольської операції на півдні нинішньої Волинської області йдеться про події, які сталися за понад 150 км на південний схід у Рівненській області (пошукайте на мапі Павлівку, раніше Порицьк, Волинської обл. і Бущу Рівненської обл., щоб зрозуміти масштаб різниці). Але метафорою здійснено не лише географічне, але хронологічне перенесення – у спогадах йдеться про події 29-30 червня, а не 11 липня, як пише Грицак. Згадана "акція на рештки польських колоній" може означати як знищення населення цих населених пунктів, так і знищення будов, уже залишених польськими цивільними. Адже на той час після перших акцій УПА вже почалися втечі мешканців загрожених пунктів на південь чи захід. Крім географічної та хронологічної неточності, в тексті бачимо автор допускає й емоційне перебільшення: у спогадах немає про те, що Клим Савур "спостерігав із задоволенням". Про становлення української нації, або про "метрику 1914 року" Становлення нації — тривалий процес особливо у спільноти, яка не має своєї держави. Це складно. Народ не може використати державні інструменти (наприклад, один із найважливіших – система освіти). А репресивні інструменти імперій, в яких ця нація визріває, створюють штучні перешкоди. Якщо йдеться про українську націю, то маємо ще одну ускладнюючи обставину – розділеність між двома імперіями. Відтак поява "острівців" національної свідомості українців, переростання їх в "архіпелаг", а згодом злиття в національний "континент" у нас відбувалося важче і повільніше, ніж наприклад у поляків. Звісно, Перша світова війна (але не лише 1914 рік, згаданий у Грицаковому "свідоцтві про народження нації") відіграла роль каталізатора. Зокрема тому, що розвалилися імперії, на теренах яких мешкали українці. Хай на короткий час, але вони спромоглися створити свою державу (спершу навіть дві), об'єднатися з власної волі. І саме цей короткий період революції став визначальним для подальшого розвитку нації. Симон Петлюра, Євген Коновалець, Володимир Винниченко під час проголошення Акту Злуки, 22 січня 1919 року В свою чергу саме ці два моменти — об'єднання українців, творення держави — стали визначальними рисами революції, а не погроми. Визначальними не лише для українців, адже зартикулювали "українське питання" у світовому порядку денному. І це питання було одним із ключових протягом всього ХХ століття і не втрачає своєї значимості в ХХІ-му. Ключових в глобальному контексті, бо (не)увага до нього створювала і творить ситуації, котрі справляють вирішальний вплив на становище Європи. Про підпілля Формат боротьби поневоленого народу визначає насамперед поневолювач. Тому молоді українські націоналісти змушені були діяти в підпіллі, вдаватися до терористичних актів, а не працювати в парламенті, міняючи законодавче поле. Як показує світова історія, більшість національних рухів проходить підпільний етап розвитку та використання терору. Тому, намагаючись вписати історію ОУН у глобальну, варто було б порівняти її з боротьбою за створення своєї держави поляків (цю боротьбу оунівці буквально вивчали із шкільних підручників Другої Речі Посполитої), ірландців, євреїв. В українських реаліях досвід підпільної боротьби відіграв вирішальну роль у період совєтської окупації, адже, на відміну від інших легальних громадських та політичних організацій, допоміг ОУН зберегти свою структуру. Цікаво, що в роки Другої світової, коли підпільний рух переріс у загальнонаціональний рух, в ньому знайшли своє місце і представники тих організацій які в міжвоєнний період конкурували з ОУН, зокрема політичних партій на кшталт УНДО і навіть КПЗУ, а також діячі греко-католицької церкви. Тому з певністю можна сказати: для українських націоналістів підпілля ніколи не було ціллю, а лише способом боротьби за "Свободу народам, свободу людині". Дереворит Ніла Хасевича  Джерело: ГДА СБУ Про мову і реформи Протягом усіх 90—тих в українському політикумі панувала теза "спершу економіка". Відтак питання гуманітарної політики (мови, пам'яті) були навіть не на другому місці. На жаль, така "зосередженість" не допомогла Україні стати сильнішою економічно, натомість недостатня увага до питань гуманітарної політики зробила країну слабкою і вразливою. Це особливо проявилося в 2014-му, коли ціннісні питання, гуманітарну політику взяли на озброєння російські агресори. Ярослав Грицак теж твердить "у першу чергу створення незалежних судів", так, ніби зміцнення української мови може якимось чином завадити судовій чи іншим важливим реформам, нібито, ми мусимо обирати "або — або". "Я хочу, - пише він, - щоб дискусії про мову ми, наші діти і наші внуки вели не на голодний, а повний шлунок". Майже, "на хліб не намажеш" Про героїв Бертольд Брехт казав "Нещасна країна, яка потребує героїв". Ми з вами — одна з таких країн. Я цілком погоджуюся з паном Грицаком, що Омелян Ковч заслуговує на те, аби вважатися одним з національних героїв для українців (для тих хто цікавить більше, ось моя розповідь про нього із книги "Історія з грифом "Секретно"). Священик-просвітник з активною громадською позицію, який пішов на війну ставши капеланом Української Галицької Армії, згодом долучився по підпілля ОУН, за що його арештувала польська влада, зустрів смерть у Майданеку за порятунок євреїв у роки Голокосту. Тому він безперечно не може не бути героєм для українців. Портрет Омеляна Ковча серед інших в'язнів Майданека, які загинули в таборі, сучасна інсталяція Хоча я б, напевно, теж хотів жити в країні, де головними героями може вважатися гурт "Абба", адже це країна, де війни не було з 1814 року! Натомість нам судилося жити в тій, яка досі у війні відстоює свою незалежність. Тому у вирі цієї війни значно частіше згадують таких як Степан Бандера, ніж таких, як Володимир Івасюк, подвигом якого була надпопулярність української музики (чого вистачило для ворога, щоб звернути на нього "особливу увагу"). І найважливіше: про пам'ять та історію Цілком можу погодитися, що історична пам'ять не дорівнює знанню про минуле. Звісно, що вона вибіркова. Як на особистісному так і на колективному рівні, ми пригадуємо те, що нас найбільше вразило: сподобалося чи, навпаки, викликало страх, або відразу. Ми пригадуємо те, що нам важливо чи корисно сьогодні. Пригадування має вплив на сьогодення, бо таким чином ми наново актуалізуємо минуле, робимо його частиною сьогодення. Але це не означає, ніби національна пам'ять "із неминучістю є викривленням справжньої історії". Подальші обґрунтування Грицака з покликанням на Ренана теж не переконливі, бо Ренан не говорить про обов'язкову спотвореність історичної пам'яті, а лише те, що націям властиво забувати неприємні сторінки минулого. Немає когось одного, хто вирішує, якою саме має бути пам'ять суспільства, що в ній може бути, а що має забутися. Вона є результатом суспільного консенсусу, у формуванні якого активну участь беруть і фахові історики. І зокрема їхніми зусиллями елементом національної пам'яті стають певні фрагменти минулого, які більшість напевно воліла б забути. Таким чином наприклад пам'ять про злочини нацистів стала частиною національної пам'яті німців. До речі, забувати схильні не лише злочинці, а й жертви. От Росія зробила все, аби ми забули про Голодомор. Але не вдалося, і завдяки як історичним студіям, так і заходам, що мають спільну назву "національна пам'ять". Щоб пам'ятати Голодомор, ми запалюємо свічки на вікнах домівок у четверту суботу листопада, євреї в пам'ять про жертв Голокосту зупиняють для хвилини мовчання все громадське життя в кінці квітня. Порівняння ж Ярославом Грицаком національної пам'яті із наркотиком, на противагу "лікам історії", натякає не лише на її вибірковості, але й шкідливості. Але чи так це? Національна пам'ять корисна загалом, а в специфічній українській внутрішньо і зовнішньополітичній ситуації й поготів потрібна. Як писав Джордан Пітерсон: "Пам'ять – це провідник минулого до майбутнього. Це основна функція пам'яті. Вона потрібна, що б ви не дозволяли одній халепі повторюватися знову і знову". Суспільна пам'ять про минуле є якраз результатом колективного переосмислення минулого. Вона спосіб практичного "перетравлення" досліджень істориків. Без неї результати роботи дослідників залишаться важливим і цікавим лише для інших дослідників, а Україна і надалі залишиться, за словами Павла Казаріна (до речі російськомовного вихідця із Криму, який публікується на "Українській правді"), "країною з довгою історією і короткою пам'яттю". А така країна не здатна знайти свого місця в сучасному світі і глобальній історії. Тому я пропоную (користуючись метафорою :-), не долати минуле, а домовитися з ним. Домовитися з минулим — це нам, нинішнім, досягти мінімального консенсусу в уявленнях про нашу історію. Це слухати минуле і чути його. В конкретно нашому випадку — це чути мільйони голосів людей, котрих убили саме з цією метою: заставити їх замовкнути. Чути голоси тих, хто пішов на смерть задля оборони права незнайомих їм майбутніх українців на вільну дискусію у вільній країні. Домовитися з минулим — це давати йому щось (увагу, пам'ять) і брати від минулого те, що потрібно сьогодні (досвід). Це стримувати минуле, не допускаючи його домінування над сьогоденням. Це знайти з ним компроміс щодо майбутнього. Компроміс завжди тимчасовий, бо принаймні одна з його сторін (та, що представляє сьогодні) постійно змінюється. http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/24/160825/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/24/160824/ support@history.pravda.com.ua (Ярослав Грицак) Колонки Mon, 24 Jan 2022 14:12:19 +0200 Я закликаю подолати нашу залежність від минулого. Цим минулим є режим т.зв. «обмеженого доступу», ендемічними хворобами якого є бідність та авторитаризм. У всьому світі він склався історично і довгий час був нормою. Тільки що в останні двісті років все більше і більше країн виходять з нього. І майже всюди рецепт виходу один і той самий: прихід до влади політичної еліти, яка має політичну волю міняти країну. Від редакції: минулого тижня ми публікували колонку Володимира В'ятровича – Нотатки на берегах книги Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України". Сьогодні ж до Вашої уваги відповідь Ярослава Грицака на цей матеріал. Володимир В'ятрович розмістив у Фейсбуці "нотатки на берегах" моєї книжки. Я не користаюся соціальними мережами, і про ці нотатки дізнався від своїх знайомих. Оскільки правила доброго тону зобов`язують відповідати на тій самій платформі, на якій була критика, то я вирішив розмістити мою відповідь на цій сторінці. Із зазначеної вище причини я не відповідатиму на коментарі до цього допису. Перш за все, хочу подякувати Володимирові В'ятровичу за увагу до моєї книжки. Я вітаю кожну критику, особливо ту, котра змушує переосмислювати певні положення і тези. Боюся, однак, що ці нотатки не зіграли такої ролі. Поясню пункт за пунктом. Прошу читачів вибачити, що пояснення вийшло довгим. Тим, у кого нема часу або терпіння прочитати усі мої пояснення, досить прочитати пункт 3. Хто ж має і час і терпіння, прошу дочитати до кінця. 1. Володимир В'ятрович пише: "Місцями він (Грицак – Я.Г.) справді вміло вписує українське минуле у світовий контекст (особливо, коли йдеться про події, знайомі автору як фахівцю з історії 19-20 століть), але часом "глобалізація" обертається в невдалі спроби "натягнути" історію України на світову. Від цього втрачається глибина аналізу, головний наратив історії України стає плитким і поверховим. Окремі тези (на кшталт впливу відкриття Америки на створення українського козацтва) звучать оригінально, але непереконливо". Моя відповідь: Згадана теза з моєї книжки звучить інакше: відкриття Америки мало вплив не на СТВОРЕННЯ українського козацтва – але на його РІСТ. Власне, ця теза не є оригінальною. Поява південноамериканського срібла на європейському ринку внаслідок цього відкриття привела до революції, що у свою чергу стало однією (хоча не єдиною!) причиною другого закріпачення селян на Сході Європі. На зв'язок між другим закріпаченням і козацьким повстанням під проводом Богдана Хмельницького вперше вказав Ерік Гобсбаум ще у 1958 році (див.: "Seventeenth Century Revolutions," Past and Present, 13, 1 (April 1958), p.63). Битва під Берестечком. Картина А.Орльонова Як мені розповідали мої старші колеги, цю тезу повторив на початку 1970-х Омелян Пріцак у своїх лекціях у Гарвардському університеті – він теж говорив про результати відкриття Америки для українських земель. Його лекції залишаються неопублікованими, але недавно вони стали доступними в інтернеті. Питання, чи я описав цю тезу переконливо чи не переконливо, залишаю без коментарів – про це вирішувати не мені, а читачам. 2. Володимир В'ятрович пише: "Загалом в тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого… Наприклад, часто повторювана ним і суперечлива теза: "історична пам'ять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу". Висловивши (точніше вчергове повторивши її,) автор жодним чином не намагається пояснити чи обґрунтувати, просто веде розповідь далі". Моя відповідь: Історична пам'ять не дорівнює знанню про минуле. Навпаки: історична пам'ять за означенням і з неминучістю є викривленням справжньої історії. Як писав Ернест Ренан у своїй відомій сорбонській лекції "Що таке нація" (1882), "Забута історія, або краще сказати, історична помилка є одним з головних чинників творення нації" (ориґінал: L'oubli, et je dirai même l'erreur historique, sont un facteur essentiel de la création d'une nation). Я зустрічав більш радикальний переклад цієї фрази, що звучить так: "Неправильне розуміння історії є підставою існування нації". Але який переклад ми б не брали до уваги, зміст залишається незмінним: нація не може існувати без історичної пам'яті, а національна пам'ять має бути не правильною, а зручною. Зокрема, одною з умов цієї неправильної, але зручної уяви про минуле є згода на забування деяких "незручних" моментів. Ренан наводить приклад, як французи стараються не згадувати про Варфоломіївську ніч. Ернест Ренан Звідси його висновок: "розвиток історичних досліджень часто буває небезпечним для національності". Іншими словами, кожна молода людина, яка закінчує історичний факультет, має робити вибір: або будувати історичну пам'ять, або займатися історичними дослідженнями. Робити одне і друге тяжко, хоча й можливо (Ренан є французьким націоналістом – але як історик він не вагається нагадувати французам правду про їхнє минуле). Я залишив цю фразу у книжці без розшифрування, бо як я пишу у вступі, короткі фрази вимагають довгих пояснень. Натомість я вибрав іншу тактику: сама книжка є поясненням цієї тези. Хто уважно прочитає, той зрозуміє, про що мені йшлося. 3. Володимир В'ятрович пише: "Саме надмірне використання цього інструмента і завдало найбільше шкоди тексту. Іноді захоплення метафорами заводить автора надто далеко від опису минулого, аж у світ фантазій. Наведу приклад красивої метафори в тексті, який демонструє надто вільне поводження з історією. Приклад, який безпосередньо стосується теми, якою я багато років займаюся як історик: польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни. "У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням — як писав у своїх спогадах один з націоналістів — за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села". Гіпотеза про кілька десятків (в деяких роботах — понад сотню) знищених 11 липня 1943 польських сіл не знаходить жодного підтвердження в джерелах. За польськими, українськими та совєтським джерелами тоді справді мала місце антипольська акція, яка охопила кільканадцять (тобто до 20) населених пунктів (сіл та хуторів). Натомість перебільшена польськими істориками кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки. Але це ще не вся "метафоричність" опису події. Яскравий образ Клима Савура, який "спостерігає з високої могили за палаючими селами" — вигаданий. Дмитро Клячківський По-перше тому, що немає жодних спогадів "одного з націоналістів", де б мало про це йтися. По-друге, навряд чи є на Волині якась висока могила, з якої видно кілька десятків сіл." Моя відповідь: Такі спогади таки є. Це "Записки повстанця Миколи Андрощука", видані у серії "Літопис УПА" (книга 13). Ось цитата зі с. 37: "Якраз в той час на півдні (Волині – Я.Г.) перебував к[оманди]р УПА Клим Савур, з наказу якого в ніч з 29 на 30 червня, якраз в другу річницю проголошення Самостійності у Львові — була переведена загальна акція УПА на рештки польських колоній. В акції брали участь крім відділів УПА, всі боївки в терені. В ту ніч к[оманди]р Савур і к[оманди]р Еней були на Бущанських хуторах, звідки з високої могили обсервували, як довкола палали заграви пожарів, як вияв протесту всім зайдам-чужинцям, що посягають по українську волю і землю". Це джерело лежить "на поверхні" – книжка видана у серії "Літопис УПА". 4. Володимир В'ятрович продовжує: "Чимало інших яскравих тез, гіпербол та метафор в книзі, теж не допомагають зрозуміти минуле, а радше заплутують вдумливого читача. Ще кілька прикладів. "Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би "1914". Гарно, яскраво, але заперечує усе сказане в попередніх розділах про шлях становлення модерної української нації (паралельний до шляху інших націй), який тривав принаймні з ХІХ століття. "Це не означає, що української нації не було, — намагається пом'якшити сказне Грицак, — вона існувала, але лише в уяві кількох десятків, у кращому разі — сотні тисяч мешканців української території, які вважали себе українцями. Решта з майже тридцяти мільйонів потенційних українців були переважно селянами". А звідки такі підрахунки? А чи можна не вважати українцями селян, в яких портрет Шевченка висів під рушниками поруч з іконами? А тисячі селян, які ставали активістами українських організацій (спортивних, просвітницьких, господарських) до 1914-го? Українські січові стрільці А ті, які в 1914-му зголосилися в лави Українських січових стрільців, — стали українцями якраз напередодні? А український національний рух до 1914 року, з якими змушені були рахуватися в Російській та Австро-Угорській імперіях, з яким гостро конкурував польський національний рух, міг існувати швидше, ніж "народилася нація в 1914-му"? А численні громадські організації, політичні партії, серед яких вже бути ті, що чітко вимагали незалежності України, теж діяли в період "до народження нації"?" Моя відповідь: я би волів бачити докази того, що українські селяни перед 1914 р. масово виявляли національну свідомість. Без доказів таке твердження є тільки голослівною спробою видати бажане за дійсне. Ось мої докази. Ми не маємо аж так багато спроб соціологічних опитувань перед 1914 р. Але ті поодинокі, які існують, дають нам досить сумну картину. На початку ХХ століття провели опитування серед 420 робітників цукрових заводів у Центральній Україні – котрі, переважно, були місцевими селянами: 319 назвалися "руськими", 16 – "малоросами" і 44 – "білорусами". Це не означає, що вони належали до трьох різних народів. Найімовірніше – що до одного й того самого народу, але називали себе по-різному. "Білорусами" вважали себе ті, хто думав, що розмовляє мовою "білого" (тобто російського) царя. Яка це була мова, самі вони не могли сказати. Частина казала, що їх мова "православна", частина взагалі не могла відповісти. Такий хаос зберігався щонайменше до перших десятиліть ХХ століття. Всього лише яких сто років тому, у 1918 році, анонімний британський аґент в Україні доносив військовому міністерству про настрої серед місцевого селянства: "Коли спитати простого селянина в Україні про його національність, він відповість, що він православний; коли ж заставити його сказати, є він великоросом, поляком чи українцем, він відповість, що він селянин; якщо ж наполягати на тому, якою мовою він розмовляє, то він скаже, що розмовляє "тутейшою мовою". Можна, звичайно, дістати від нього відповідь, що він "руський", але ця заява навряд чи визначає питання про його відношення до українства; він попросту не думає про свою національність у тих поняттях, що інтеліґенція". Чернігівщина, початок ХХ сторіччя Інша ситуація була у підавстрійській Галичині, де перед 1914 р. існував сильний національний рух. Його сила базувалася, зокрема, на мережі національних організацій, що діяли по селах. Але чи була галицька ситуація радикально іншою? Ось спогади національно свідомого сільського священика о. Филимона Тарнавського. У селі, де він був парохом, місцевий аґітатор переконував селян, що вони повинні називати себе українцями. "Коли зайшов до хати старого ґазди Михайла Калужки сказав йому, що він українець. Михайло Калужка пішов до коршми і спитав арендаря Шаю Венґляра, що то є українець? Шая Внеґляр сказає йому: - Українець то такий бідака, що вже десь там скраю за селом мешкає, а ви, прецінь, господар в середині села, та де ж Ви українець! Я б його до суду подав за таку велику образу." Тарнавський завершив свою розповідь словами: "Це свідчить, що назва українець в тих часах (рік 1897-й) ще многим навіть не була знана". Я не знаю конкретних досліджень, котрі говорили би про зміни у рівні національної свідомості серед галицьких українських селян між 1897 і 1914 р. – тому не можу тут нічого сказати. Можу припустити лише, що зміни були. Але чи були вони масовими? Сумніваюся. Я народився і виріс у селі на Стрийщині, у серці – якщо можна так сказати – бандерівського руху. Священик сусіднього села вів щоденник. Ось цитата з цього священика, що стосується 1918-1919 р.: "Ідея соборної України в народі слаба. Війська, замучені у всесвітній війні, ставилися до своєї справи слабо. Скрізь дезертирство. Тому пригожий момент не використаний. Тому програлисьмо". Моя гіпотеза полягає в тому, що український національний рух у Галичині перед 1914 р. мав острівковий характер: він був сильним там, де на селі був національно свідомий священик чи вчитель, який до того ж вів активну громадську роботу. Прикладом є діяльність о. Михайла Зубрицького у с. Мшанець: завдяки його активній роботі це село видало ціле гроно національних діячів, селянських синів, і їхні потомки є знаними зараз у Львові та Галичині інтеліґентами. о. Михайло Зубрицький Перехід від острівкової до масової націоналізації галицького села стався головним чином у міжвоєнну добу. Тут знову не можу опертися на конкретні дослідження – українські історики воліють досліджувати історію інтелігенції, натомість дослідження селянства сильно занедбані, зокрема тому, що вони вимагають більше вправності і більше часу. Тому обмежуся тут до цитати зі спогадів відомого львівського художника Карла Звіринського, який народився у 1923 у с. Лаврові на Старосамбірщині: "ще коли мені було 6-7 років майже всі в селі звали себе "русинами". Слово "українець" лише почало, з великими опорами набирати права громадянства і витіснювати слово "русин"… В Лаврові, населення якого становили виключно українці (якщо не рахувати "Posterunku policji pаństwowej"), [національне] усвідомлення йшло милевими кроками. В 20-ті рр. – ніяково було називати себе українцем. У 30-ті - стидно звати "русином". Як гриби по дощі в селах почали появлятися читальні "Просвіта", кооперативи підпорядковані РСУКу, релігійні товариства, а перед самою війною тов. "Луг", яке стало дуже популярним серед молоді, і до якого я належав з братами". У своїй книжці я намагаюся показати, що саме перша світова війна була тим переломним моментом, яка запустила масову націоналізацію селян, і то не лише у колишній підавстрійській, але й підросійській частині. Завдяки війні та революції українська нація, яка перед 1914 р. була лише потенційною можливістю, після 1914 р. стала твердою реальністю. І власне у цьому сенсі я говорю про 1914 як про рік народження української нації. Припускаю, що Володимир В'ятрович переносить те, що він знає про Галичину у міжвоєнну добу, на період перед 1914 роком. До слова: припускаю, що саме у міжвоєнну добу у селянських хатах з'являється звичай вішати на стіну поряд з іконами портрети Шевченка, а часто й Франка. На користь цього припущення говорить масова акція "Просвіти" щодо випуску і поширення цих портретів. Також про це мені розповідали мої батьки. Я не знаю про такі приклади з-перед 1914 року, хоча не виключаю, що вони могли існувати. Говорячи про Шевченка й українське село перед 1914 р.: на початку ХХ ст. Борис Грінченко попросив сільських вчителів провести опитування про те, наскільки селяни знають чи розуміють Шевченка. Через брак місця опускаю деталі і перейду зразу до висновку, який зробив Грінченко на підставі цього опитування: "Ми справді маємо великого поета, але в мужичій хаті його ще не знають або мало розуміють". Село Трипілля, Київщина, 1914 р. Отак то виглядає реальне історичне минуле – і воно сильно відрізняється від того, що ми про нього думаємо чи пам'ятаємо. 5. Володимир В'ятрович пише: "Погроми визначають характер української національної революції", — пише Ярослав Грицак про події 1917-1921. Звісно, погроми мали місце на українських теренах (які входили в так звану "межу осілості" єврейського населення), але говорити, що вони визначали характер української революції — це твердити, що вони були однією з цілей цієї революції". Моя відповідь: По-перше, наведена цитата неповна. Ось як мала би звучати у повному вигляді "Погроми визначають характер української національної революції. Вони стали візиткою, за якою її часто впізнають у світі". Надіюся, вдумливий читач зрозуміє, про що мені йшлося: не про те, що українська революція була погромною – а про те, що так про неї часто пишуть і думають. По-друге: те, що визначає, не є ціллю. Це ще одна підміна понять – так само як підміна історії історичною пам'яттю. Ціллю української революції було створення української національної держави. І в цьому полягала одна з засадничих різниць між українською і російською революціями. Бо у російському випадку мова йшла про завоювання влади у державі, яка існувала задовго перед 1914 р. Погроми не планувалися і не проводилися лідерами української революції. Навпаки, їхнє ставлення до національних меншин було дуже ліберальним – що, до слова, закидали їм міжвоєнні українські націоналісти. Однак через складне переплетіння обставин у 1919 р. – у ситуації війни "всіх проти всіх" та ескалації воєнного насильства – українська революція, попри наміри своїх лідерів, трансформувалася у погроми. Я пишу про цю трансформацію як трагедію – і характер цього опису свідомо чи несвідомо іґнорують згадані "нотатки". "Всім, всім ‒ смерть погромщикам [...] наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення. Надалі в таких випадках вимагаю твердости і рішучої розправи з такими провокаторами по закону військового часу. Головний Отаман Петлюра"  Фото: ЦДАВО України 6. Володимир В'ятрович пише:: "[Грицак пише]: "Українське село ніколи не жило так добре, як в 1920-ті". Це про штучний голод 1921-1923, про придушення чекістами повстанських рухів на селі, яке тривало до середини 1920-тих, чи про початок колективізації з 1928 року?" Моя відповідь: По-перше, масова колективізація українського села почалася не у 1928, а у 1929 р. До того часу вона була в'ялою і маломасштабною. По-друге, ані штучний голод 1921-1923 р., ані придушення чекістами повстанських рухів не були центральними подіями в історії українського села 1920-х років. Статус і поведінку селян визначає те, скільки і якої землі вони мають. Тому центральною подією в історії українського села 1920-х було те, що практично зник земельний голод – найбільшої соціально-економічної хвороби, від якої страждали селяни перед війною. Внаслідок розгрому поміщицьких господарств у 1917–1919 роках площа селянської землі в Україні зросла на 67.3%. Після скасування розверстки і впровадження непу здійснилася стара селянська утопія – жити з праці власних рук. Відновилися проґресивні тенденції в землеробстві, екстенсивні системи почали витіснятися інтенсивними. Селяни стали краще і ситніше їсти, зокрема більше споживати м'яса. Внаслідок покращення добробуту виразно впала смертність. Село помолодшало, було повне сил та енергії. Падало також число неписьменних. Майже у кожнім селі були селяни, що за роки війни й революції побували в різних державах, багато чули і бачили, і могли будь-якого комуніста-пропаґандиста "посадити у калошу". Зрозуміло, це селянське щастя у багатьох відношеннях було надщербленим і не могло тривати довго. Але заперечувати його чи вдавати, начебто його не існувало, щонайменше нерозумно. У кожному разі, коли у 1930 р. українське село масово повстало проти колективізації сила і масштаб його опору значною мірою визначалося досвідом 1920-х: розпробувавши у 1920-і роки смак свободи і добробуту, воно мало що захищати. 7. Володимир В'ятрович заперечує мою тезу: "Молодими націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя у підпілля, а там у підпіллі вони автоматично стануть головною українською політичною силою". І пише: "Та ні, це не молоді націоналісти заганяли українське життя у підпілля. У них не було таких цілей (вони готувалися до революції, а не підпілля), ані ресурсів. Це робила окупаційна польська влада, яка скорочувала можливості для легального українського життя, з метою його поступової ліквідації." Степан Бандера в горах (по центру, на передньому плані)  Джерело: Архів ЦДВР Моя відповідь: Польські репресії не виключали спроб молодих українських націоналістів загнати українське життя у підпілля: вони діяли рука в руку, хоча й із цілком протилежних мотивів. Це переконливо показав Роман Висоцький у своїй передмові до збірки "Пацифікація Галичини 1930 року. Документи. Том І" (2019). І ця спроба загнати українське життя йшла всупереч цілям старшого покоління націоналістів, яке творили ОУН у 1929 р. На відміну від молодих краєвих націоналістів, вони дійсно бачили леґальний і нелеґальний сектори як два крила українського руху. Не беруся судити, хто з них був правий чи неправий. Єдине, що можу сказати: розвиток міжвоєнної політики залишав все менше місця для леґальної парламентської діяльності – і то не лише у міжвоєнній Галичині та Польщі, але й у більшості країн на європейському континенті. Перенесення фокусу розповіді на зовнішні обставини не звільняє від обов'язку говорити про внутрішній розкол у міжвоєнному українському націоналістичному русі, котрий потім вилився у боротьбу між "мельниківцями" та "бандерівцями". Цей розкол мав характер конфлікту поколінь – між старшими націоналістами, котрі виросли в ліберальній Австрійській імперії і мали досвід леґальної роботи, і молодими, яким за обставинами авторитарної міжвоєнної Польщі цей досвід був цілком невідомим. Ба більше, останні вважали ліберальну політику причиною поразки національно-визвольних змагань і робили ставку на національну революцію. Про цей поколіннєвий конфлікт багато написано, але найкращим текстом, на мою думку, залишається стаття Зенона Пеленського "Між двома конечностями" у збірнику "Євген Коновалець та його доба" (Мюнхен, 1974). Євген Коновалець, Микола Сціборський і ін. Париж, 1929 р. 8. Володимир В'ятрович пише, цитуючи мене: "Боротьба між Заходом та Сходом нагадує боротьбу між шекспірівськими Монтеккі та Капулетті. Вона триватиме доти, поки україномовний Ромео не покохає російськомовну Джульєту". І далі: "Красиво, романтично, але надто далеко від того, що відбувається в країні, де далеко не конфлікт між російськомовним Сходом (він справді виключно російськомовний?) і україномовним Заходом є визначальним. Загалом явно перебільшена теза про внутрішнє протистояння Сходу і Заходу, швидше нагадує публіцистику початку 2000, ніж спробу зваженого аналізу". Моя відповідь: Критикуючи, варто було би бути точним. Ніде у книжці я не пишу ані про те, що КОНФЛІКТ між Заходом і Сходом є ВИЗНАЧАЛЬНИМ, ані про те, що Схід є ВИКЛЮЧНО РОСІЙСЬКОМОВНИМ. Той, хто знає і читає мої статті, може підтвердити: я постійно виступаю проти цих перебільшень (можу покликатися на мою дискусію з Миколою Рябчуком про дві чи двадцять дві України). Публіцистичне перебільшення тут якраз зі сторони критики. 9. Володимир В'ятрович пише: "На противагу двом "крайнім" Українам, Грицак шукає середину, яка має стати основою для формування країни: "Третя Україна "золотої середини", ані Заходу, ані Сходу, але Центру, як географічного, так і політичного". І знаходить її втілення у … відверто проросійському публіцисті Михайлі Дубинянському. Не полінуйтеся ознайомтеся з його творчістю на сайті "Української правди"". Моя відповідь: Михайло Дубинянський є російськомовним, а не проросійським публіцистом. Я не знаю жодного його тексту, де би він виступив проти української незалежності, заперечував євроатлантичну інтеграцію чи пропаґував "русский мир". Якраз навпаки. І тезу "золотої України" він сформулював ще у 2010 р. Тому, боюся, порада ознайомитися з його теперішньою творчістю на сайті "Української правди", не дасть уяви про його погляди на ЦЕ питання. Михайло Дубинянський 10. Володимир В'ятрович пише: "Актуалізація зусиль зі зміцнення української мови на думку Ярослава Грицака в кращому випадку марна, а то й шкідлива. "Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане… Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша". Але чому йдеться лише про обмеження російської? Чому не про підтримку української мови з боку української держави? Чому не наведено успішних прикладів саме такої політики, наприклад, відродження чеської мови чи івриту? Врешті, а зміни в мовній ситуації в нашій країні за останні роки? Їх легко можна помітити, проаналізувавши соціологічні опитування 2014-2021 років. Натомість, Грицак використовує соціологію до 2015 року і констатує: "Нам треба навчитися жити з мовним питанням. Воно як хронічна хвороба, котра докучає, але від неї не вмирають". Не зрозуміло, що саме автор вважає хворобою. Не двомовність, бо її він описує як норму. Тоді спроби зміцнення української мови?" Моя відповідь: Ніде у своїй книжці я не пишу про двомовність як норму, а спробу зміцнення української мови – як хворобу. Це все "фантазії на вільну тему", і мені вони не належать. Хворобою я вважаю не зміцнення української мови, а мовне питання взагалі. Бо якби воно не було хворобою, тоді ми б про нього в Україні не дискутували і не приймали відповідне законодавство: для чого лікувати те, що є здоровим? Я не чув про мовне питання у теперішній Польщі, хоча у міжвоєнній Польщі воно існувало. Мовне питання не виникає само по собі, воно є "подарунком минулого". Україна має історію складнішу за польську – Польща навіть у складі Російської імперії цивілізаційно не належала до "русского мира", за комунізму вона була "найвеселішим бараком у комуністичному таборі", і польська культура ніколи не була так зачищена і спровінціоналізована, як українська. Тому наш "подарунок минулого" є складнішим і тяжчим. Світлина ілюстративна Оскільки мовне питання має в Україні глибші історичні коріння, нам із ним доведеться ще жити довго. Вистачить, припускаю, не лише на наших дітей, але й на внуків. Моя теза полягає не в тому, що це питання треба іґнорувати. Моя теза полягає в тому, що я хочу, щоб дискусії про мову ми, наші діти і наші внуки вели не на голодний, а повний шлунок. А щоб це сталося, важливішими за мову та історичну пам'ять є інституційні реформи – у першу чергу створення незалежних судів. Інакше, боюся, за пару десятків років в Україні буде дуже мало притомних людей, які зможуть взагалі про щось дискутувати. Україна щороку втрачає 250 тис. переважно молодих людей і належить до 10 країн світу з наймасовішою еміґрацією. До слова: на цьому списку вона є єдиною європейською країною, решта дев'ять є країнами Азії та Африки. Саме такий стан речей, на відміну від мовної проблеми, я вважаю набагато серйознішою проблемою. Науковою мовою ці проблеми називають проблемами економічно відсталих країн, і вважають, що ці проблеми мають історичні коріння. Тому стратегія успішних країн значною мірою полягає у подоланні минулого. Дуже добре про це написав покійний уже Дмитро Фурман – один із найкращих істориків сучасності і, до речі, великий друг України й українців. "Минуле живе з нами, наше життя, наші почуття і думки немалою мірою визначені подіями не лише недавніми, але й тисячолітньої давнини. І тут діє одне "правило". Чим менше ми знаємо про цей вплив минулого, чим менше визнаємо його вплив, тим більше ми від нього залежимо, тим більше наосліп ми рухаємося накатаною дорогою. І навпаки, чим більше ми розуміємо свою залежність від минулого, тим краще бачимо, яка дорога – накатана, тим більше ми – господарі власної долі, які впевнено дивляться в майбутнє". Ця цитата полегшує мені перехід до останньої порції "критики-відповіді". 11. Володимир В'ятрович пише:: "Закінчу тим, з чого, напевно, слід було почати відгук — з назви. Зв'язок між двома її частинами геть неочевидний і не стає таким навіть після прочитання книги. Незрозуміло, яким чином подолання минулого може розширити погляд на українське минуле чи, навпаки, глобалізація української історії допоможе подолати минуле. Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно в українському (як будь-якому іншому) у минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати усе минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед. Теза про потребу "подолання минулого" схожа на раніше озвучувану Грицаком пропозицію історичної амнезії як способу вирішення проблем сьогодення в Україні. При цьому Ярослав Грицак покликався на "успішний" досвід іспанського примирення, аж поки не став очевидним крах цієї політики навіть там. "Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце", — пише автор. Якщо б українці подолали свою історію, відкинули б її, то Омелян Ковч не просто не зайняв би жодного місця в жодному пантеоні, а зник би у цілковитому забутті. Бо подолання минулого не передбачає не лише жодних пантеонів, але й жодних героїв, яких залишають позаду як баласт." Моя відповідь: Історичне минуле не дорівнює пам'яті про історичне минуле. Я не закликаю подолати історичну пам'ять взагалі. Це непотрібно і неможливо. Про те, що я розумію під подоланням минулого, я написав у вступі (с.12). Я закликаю подолати нашу залежність від минулого. Цим минулим є режим т.зв. "обмеженого доступу", ендемічними хворобами якого є бідність та авторитаризм. У всьому світі він склався історично і довгий час був нормою. Тільки що в останні двісті років все більше і більше країн виходять з нього. І майже всюди рецепт виходу один і той самий: прихід до влади політичної еліти, яка має політичну волю міняти країну. Іспанія вийшла з цього режиму після смерті Франко, у відносно пристойному економічному стані без більших політичних потрясінь – значною мірою завдяки політиці історичної амнезії. Так само вдалося вийти з цього режиму Польщі після революції "Солідарності" у 1989 р. На відміну від Іспанії, Польщі не треба було тоді займатися політикою пам'яті. Проблеми з історичною пам'яттю її все одно наздогнали, як і теперішню Іспанію. Але подолання минулого не означає, що зникають проблеми з історичною пам'яттю. Й Іспанія, і Польща дискутують зараз про своє минуле. Але вони роблять це не на голодний шлунок, і в ЄС та під парасолькою НАТО. Перепоховання Франсіско Франко Те, що вдалося Іспанії та Польщі, не вдалося Росії, Білорусі та іншим країнам "русского мира". Україна теж була в ньому. Його коріння старші за Російську імперію і навіть за Московське царство – вони сягають ще давньої Русі. Оскільки коріння "русского мира" довгі, втекти з нього особливо тяжко. Україна значною мірою далі в ньому залишається, хоча за тридцять років своєї незалежності відбігла від нього дуже далеко. Як далеко і чи невідворотно, боюся, будемо бачити у найближчі місяці. Цей "русский мир" зараз стоїть біля наших кордонів, загрожуючи нашій незалежності – а всередині країни він проявляється у спробі судової розправи не над порушниками закону ВЗАГАЛІ, а КОНКРЕТНО над опонентами влади. Не буду питати, чи таке минуле треба подолати. Це буде дешевий публіцистичний трюк, бо відповідь є надто очевидною. Але щоб минуле подолати, треба почати інакше дивитися на нього. І це те, що я пропоную у своїй книжці. Не більше – але й не менше. А накінець про о. Омеляна Ковча. Мушу тут повторити історію, яку уже розповідав раніше, і у тих читачів, які уже її чули, прошу вибачення за це повторення. Декілька років тому я спитав свого шведського колегу, хто є сучасними історичними героями Швеції. Питання застало його зненацька, він про це не думав, і після декількох секунд мовчанки сказав: "Можливо, Абба". І це при тому, що у минулому Швеція була одною з найбільш мілітаризованих держав і її минуле багате вождями і королями! Різні обставини потребують різних героїв. Подолання минулого не скасовує історичні пантеони, як вважає Володимир В'ятрович. Воно просто творить новий набір імен і нову ієрархією. Це не конче означає, що усі старі герої кануть у забуття – мені тяжко уявити, щоб з українського Пантеону коли-небудь зник Шевченко! Однак коли і якщо Україна подолає минуле, то я би дуже хотів, щоб герої на зразок о. Омеляна Ковча займали у ньому найвище місце. Але разом ще з однією новою категорією героїв: тими політичними лідерами, які зреформували країну та стали символами українського успіху. http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/24/160824/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/21/160817/ support@history.pravda.com.ua (Іван Синєпалов) Колонки Fri, 21 Jan 2022 13:41:27 +0200 Це не погода, а якесь божевілля. Побудив усіх о 2:30 ранку, маючи намір вирушити о 5. Було мрячно і сніжно, але загалом стерпно; однак за сніданком вітер став дужчати, а о 4:30 уже розбушувалась повноцінна південна буря. Стіни для поні знесло, зібралися великі замети, які швидко поховали під собою сани. Сильнішого літнього вітру я тут ще не бачив.   Від редакції: 25 листопада 1910, британський капітан Роберт Скотт тільки-но збирався покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі. Із люб'язного дозволу перекладача"Історична правда" публікуватиме щоденникові записи керівника британської експедиції, що розміщуються на Фейсбук-сторінці "Полярний щоденник капітана Роберта Скотта". Понеділок, 27 листопада. Табір №23 Т. +8°F [-13,3ºC] опівночі; +2°F [-16,7ºC] о 3 ранку; +13°F [-10,6ºC] об 11 ранку; +17°F [-8,3ºC] о 3 дня. Либонь, найважчий перехід за весь час. Поверхня на старті дуже погана. Передовий загін трохи вирвався вперед, але толку з того не було – ми кілька разів їх доганяли. Це вибило поні зі звичного ритму і затягнуло перехід. Знову надійшли хмари, хоча після вчорашньої літньої хуртовини погода обіцяла повернути на краще. Вирушили о 3 ранку, але до місця привалу дісталися тільки о 9. Другий перехід видався ще гіршим. Передовий загін рушив на лижах, усі прикмети геть зникли, тож вони наледве могли триматися курсу. Коли стали на привал, щоб збудувати каїрн, зненацька повалив густий сніг, температура піднялася, а лижі безнадійно обліпило (bad fahrer, як кажуть норвежці). Словами не описати, як важко було по тій поверхні тягнути сани, але за кілька хвилин здійнявся південний вітер і дуже скоро ми відчули його користь. Везучи вантажі на собі, іти по прямій було ще складніше аж до останньої половини милі, коли хмари трохи розійшлися. Ми пройшли намічену віддаль, але умови були нестерпні і поні дуже втомились. Знову рясно падає сніг і одному тільки Богу відомо, коли він перестане. Якби не поверхня і слабке освітлення, все було б не так уже й погано. Застругів уже небагато, як і глибокого снігу. Люди та поні переважно провалюються до твердого насту, що лежить на глибині 3-4 дюйми під верхнім шаром пухкого снігу. Людям це дається важко, але, оскільки поверхня всю дорогу однакова, то поні втомлюються менше. Щойно підійшов Мірз і сказав, що поверхня геть погана. Завтра маємо вийти ще на годину пізніше, тобто о 4 ранку – за три дні зсунемо розклад на 5 годин вперед. З нашими запасами корму ми зобов'язані за будь-яких обставин проходити 13 (географічних) миль на день, тож можемо тільки надіятись на краще. Вже кілька днів не бачили суходолу, від чого стає ще похмуріше. Виснажена тварина виснажує і людину, тож після сьогоднішнього денного переходу нікому не весело; принаймні висипаємось ми останнім часом досхочу. Вівторок, 28 листопада. Табір №24 Гірших умов для старту й уявити неможливо. Огляд застилає густий, ніби живопліт, сніг, який вихориться під різким південним вітром. Китаєць і Джеймс Піґґ вийшли о 3:15. Ми пішли слідом о 4:20, наздогнали їх на привалі о 8:30. На половині шляху становище покращало; хмари почали потроху розходитись і кермувати стало простіше. Зараз, на привалі, знову потемніло. Коли вже ця клята хуртовина закінчиться? Для поні дорога краща, для людей – гірша; майже всюди є твердий наст на глибині 3-6 дюймів. Під кінець переходу перетнули вервечку високих твердих південно-східних застругів, широко розкинутих. Не знаю, що й думати про це. Другий перехід не сильно кращий за перший. Сильний південний вітер перемінився на південно-східний, а нас огорнула завірюха, в якій геть нічого не було видно, і сніг боляче впивався в обличчя. Загалом складається враження, що вся ця негода приходить із SE. Вирушили о 4 ранку і я збираюся і далі йти таким побитом. В останні чотири переходи довелося добряче поборсатись, але ми їх завершили без заминки і, хоча табір розбивали в завірюху, зараз небо виглядає обнадійливо; хай навіть ненадовго, та все ж вітер ущух і яскраво сяє сонце, розвіюючи похмурі наслідки виснажливого переходу. Китайця, "Буревія", сьогодні пристрелили. Відважний звір, він добре тримався і пішов зі сцени всього на кілька днів раніше за своїх товаришів. У нас залишилось тільки чотири мішки корму (кожен 30 фунтів), але тим тваринам, що залишились, цього має вистачити на сім переходів, а до льодовика вже менше 90 миль. Боверс каже, що під час нинішньої та попередньої хуртовин барометр стояв феноменально низько. Це, поза сумнівом, найнесподіваніша і найвиснажливіша літня хуртовина, яку людям доводилося переживати в цьому регіоні. Я тільки сподіваюся, що вона вже відступила. Між залишками поні вибір невеликий. Ноббі і Бонз найсильніші, Віктор і Крістофер найслабші, але всі повинні витримати. Землі й досі не видно. Середа, 29 листопада. Табір №25. 82° 21' ш Тепер значно краще. Вчора пізно ввечері показалася земля; гора Маркем – заворожлива потрійна вершина, височить ніби дуже близько; мис Літтелтон і мис Ґолді. Перехід зробили швиденько: вийшли близько 4:20 і дісталися до цього табору о 13:15. Близько 7,5 миль за перехід. Виходить, середня швидкість десь 2 статутні милі на годину. Земля туманно виднілась всю дорогу, іноді здавалася разюче близькою. Під час першого переходу над нами нависла біла снігова шарувата хмара, але зараз небо прояснюється, сонце яскраве й тепле. Земля майже прямо попереду, до мети наших поні вже менше 70 миль. Поні потомлені, але вірю, що на п'ять днів їхніх сил ще вистачить, а в декого і на значно довше. Із Китайця вийшло чотири пайки для псів, тож, думаю, від усіх інших поні можна чекати того самого. На зворотньому шляху собакам буде вдосталь роботи, відпочинку і їжі. Власне, ми б уже і зараз цілком могли б без них обійтися, проте з усіх міркувань бажано якомога довше не навантажувати людей возінням. Тож я щиро сподіваюся, що ці 70 миль ми здолаємо звичним порядком. Сніппетс і Ноббі тепер ідуть самі по собі, добре тримають слід. Обоє не спускають очей зі свого погонича, готові зупинитися, коли він зупиниться. Їдять сніг кожні кілька хвилин. Коли тварин не треба вести, це сильно спрощує справу; примхи тварин, постійні спроби зжерти мотузку і таке інше – всі ці дрібниці сильно дратують в поході. При тому у кожної тварини свій власний характер. Колись я неодмінно напишу про їхні особливості. Возії вирушили на півтори години раніше за нас, а дісталися сюди на аж годину швидше – йшлося досить легко. Отже, дорога на сонці дуже зручна, тобто моє рішення перейти на денні марші було виправданим. Еванс запропонував таку поверхню називати "гладь". Слово "поверхня" має ширше значення, воно може також означати твердий наст, у якому легко провалитися. З цієї точки зору поверхня явно погана. Поні постійно глибоко її зорюють, люди – час від часу. Заструги ніби повернули на SE; їх, мабуть, намело вітром з узбережжя. Знову об'явився "грузький наст" – ділянки, в яких провалюєшся зі стрекотом. Від самого Однотонного табору такого було небагато аж до вчора і сьогодні, коли його знову чимало. Нема сумнівів, що умови на відкритому Бар'єрі інші, ніж на його прибережній частині. Загалом же справи йдуть на краще і всі в чудовому гуморі. Мірз вимірював глибину ям від копит поні – після Однотонного табору це в середньому 8 дюймів. Багато ям мають фут завглибшки. Це дає гарне уявлення про те, яка їм випала робота. У наметі Боверса вчора до гушу додали вирізку з Китайця; кажуть, вийшла смакота. Нині я за кухаря. Обговорювали снігоступи для поні. Як же мені хотілося б, щоб тварини їх носили – це б вберегло їх від зайвої праці на такій поверхні. Четвер, 30 листопада. Табір №26 Приємний день для переходу, але бідолашних тварин він виснажив – всі, окрім Ноббі, здають день у день. Йшли на пів години довше, ніж учора, а то й трохи більше. Якщо не враховувати, що вантажі тепер легкі, а в нас і досі є вісім тварин, то становище наше зовсім неприємне; та все ж до нашої першої мети вже має бути менше 60 миль. Поверхня сьогодні значно гірша, поні дуже часто тонули по коліна. Ближче до кінця переходу було трохи твердих ділянок. Незважаючи на те, що погода сонячна, на снігу майже не було "гладі". Собаки, кажуть, справляються чудово. Вони будуть солідною підмогою, жодних сумнівів. Землю оповиває тонкий серпанок білого туману; час від часу вона проступала і я зробив пару фотографій. П'ятниця, 1 грудня. Табір №27. 82° 47' ш Поні втомлюються надто швидко. Це вже питання кількох днів для всіх, крім Ноббі. Тим не менш, корму на всіх не вистачить, тож сьогодні, всупереч думці декого з нас, я вирішив, що Крістоферу настав час. Його пристрелили – не так шкода, як інших, коли пригадаєш, скільки клопотів він нам наробив на початку і як кепсько йшов наприкінці. Облаштували тут склад, щоб не перевантажувати решту поні; насправді їх навіть трохи розвантажили. Іще три переходи – і ми маємо дійти. З сімома шкапами та собачими упряжками ми просто мусимо дійти. Тільки людей не можна обтяжувати на такій поверхні – це надзвичайно виснажливо. Сьогодні зранку взули Ноббі у снігоступи і він чудово пройшов милі чотири, але вони виявились нікудишніми і порвались, тож довелося зняти. Нема сумнівів, що взагалі снігоступи для поні річ конче необхідна, і коли б наші могли носити їх від самого початку, то зараз були б у зовсім іншому стані. Думаю, вид землі підбадьорив тварин, але не сильно. Ми вирушили при яскравому теплому сонці, а праворуч виразно виднілись гори; однак під кінець переходу зі сходу надійшли хмари і зараз на все небо розкинулась тонка рвана шарувато-купчаста хмара, за якою досі видно землю, але тьмяно. Файний льодовик спускається з гори Лонґстафф. Він врізався дуже глибоко і краї його стоять під кутом щонайменше 50º. Хоча на нижніх грядах є чимало кумів, загалом виглядає, що ці гори не сильно посічені долинами. Це – масивні округлі утворення. Навпроти нас видніється світлий жовто-брунатний кам'яний бескид, оточений чорною чи темно-брунатною скелею, яка теж видається світлішою. Цікаво знати, що то за порода. На наступному хребті також є чимало відкритих порід. Субота, 2 грудня. Табір №28. 83º ш Вирушили за дуже поганих погодних умов. Вчора вночі, не віщуючи нічого хорошого, з південного сходу надійшли шаруваті хмари, а сьогодні всю дорогу йшли при снігопаді та жахливому освітленні. На першому переході поні ледве йшли, хоча вітру майже не було і стояла висока температура. Вони глибоко провалювалися крізь поганючу поверхню. Я запропонував Отсу взяти на себе нагляд над усіма поні, але йому було більше до душі вести одного з них, тож я залюбки передав йому Сніппетса і сам пішов на лижах. Мені це далося легко і я зумів зробити кілька фотографій поні, що розсікають сніг, – світло дуже гарне о 3 (за актинометром Воткінса). На другому переході поні йшли значно краще, бо покращали поверхня та гладь; я вирвався вперед і, щоб мене не обігнали, довелося тримати рівний темп – отак завзято ми й дійшли до табору. Сумно виносити вирок Віктору, бідолаха Боверс журиться. Він у чудовому стані, його вистачить собакам на п'ять пайок. (Темп. +17ºF [-8,3ºC].) Треба забити його зараз, бо корму вже зовсім бракує, але ми вже дійшли до 83 паралелі і майже напевне прорвемося. Вночі небо прояснюється, та й загалом умови поліпшуються; пробиратися крізь цю суцільну білу стіну страшенно неприємно, а якби не було передового загону, який вказує шлях, нам довелося б зовсім сутужно. Собаки в чудесній формі, завтра збільшимо їм вантажі. Якщо все йтиме за задумом, завтра заб'ємо ще одного поні – тоді для решти вистачить їжі на три дні. Насправді все складається непогано, аби ж тільки погода дозволила нам дістатися до льодовика. Вайлд у своєму щоденнику під час мандрівки Шеклтона відзначив, що 15 грудня вперше за місяць їм випала негода. У нас же погожий день – це радше виняток. А втім, ми досі не збилися з темпу. Коли розбивали табір, було так тепло, що сніг танув на льоту і все навкруг змокріло. Отс вчора перейшов до мого намету – помінявся з Черрі-Ґаррардом. Намети зараз такі: я, Вілсон, Отс і Кіоган. Боверс, п.о. Еванс, Черрі і Крін. Возії: Е.Р. Еванс, Аткінсон, Райт і Лешлі. Ми всі перейшли на конину і годуємося так добре, що голод нас взагалі не турбує. Неділя, 3 грудня. Табір №29 Це не погода, а якесь божевілля. Побудив усіх о 2:30 ранку, маючи намір вирушити о 5. Було мрячно і сніжно, але загалом стерпно; однак за сніданком вітер став дужчати, а о 4:30 уже розбушувалась повноцінна південна буря. Стіни для поні знесло, зібралися великі замети, які швидко поховали під собою сани. Сильнішого літнього вітру я тут ще не бачив. Об 11 він почав ущухати. О 12:30 ми підвелись, пообідали і приготувались до виходу. Замайоріла земля, хмари розійшлися, а о 13:30 нас уже заливало сонячне сяйво. Вирушили о 14, навкруги було видно землю і, якби не дрібка хмар на SE, усе було б взагалі чудово. О 14:15 я помітив, що південно-східна хмара шириться; о 14:30 вона накрила землю за 30 миль від нас, а о 15 була вже над нами. Сонце сховалось, почався сильний снігопад і умови для переходу стали жахливими. Посилився вітер з SE, перемінився на SW і залишався таким якийсь час, потім зненацька перемінився на WNW, а тоді на NNW, при чому звідусіль дме із заметами. Не встигаєш оком змигнути, як умови змінюються, – це страшенно спантеличує. Попри всі ці труднощі, ми спромоглися пройти 11,5 миль на південь і розташувалися у цьому таборі о 19; умови для переходу просто жахливі. Возії йшли попереду 6 миль (геог.), а тоді отаборилися. Думаю, годі вже з них передування. Ми обігнали їх, Боверс і я попереду на лижах. Йшли за компасом: сніг застилав очі, час від часу під ним можна було помітити південно-східні заструги, і тільки на останню годину переходу ледь-ледь пробилося сонце. Погода зовсім спаскудилась і, коли так триватиме і на льодовику, то буде нам непереливки. Пора вже удачі повернутися до нас лицем, досі вона нас цим радувала нечасто. Кожна миля за таких умов сприймається як велика звитяга. Поні йдуть чудово, а витрати корму трохи вигідніші, ніж очікувалося. Віктор виявився доволі жирним, а решта точно іще жирніша, тож можна було б зовсім не перейматися через дорогу, якби тільки погода була трохи лагіднішою. Понеділок, 4 грудня. Табір №29 9 ранку. Побудив усіх о 6. Вночі вітер перемінився з NNW на SSE; віяв несильно, але сонце закрите важкими хмарами; попереду майоріли ділянки землі і здавалося, що ми сяк-так просунемося, але за сніданком вітер раптово піднявся на силі, і одного погляду назовні було достатньо, щоб упізнати нашу звичну, білу й дрібну, як борошно, хуртовину. Усі вийшли будувати нові стіни для поні: робітка не з приємних, але її результат помітно покращує становище тварин, вони сонні та знуджені, але ніби не змерзлі. Пси наздогнали нас вчора, коли ми розбивали табір, а возії прибули сьогодні зранку, коли ми закінчували стіну для поні. Тож тепер ми знову всі разом. Возії кажуть, що їм важко було відстежувати наші сліди, а без них взагалі заблукали б. Рухатись у таку негоду геть неможливо, і пояснити її теж ніхто не візьметься. Вчора вночі барометр піднявся з 747 до 759 – шалений стрибок. Очевидно, в атмосфері відбуваються серйозні заворушення. Що ж, лишається тільки змиритися і сподіватися на краще, хоча мені й стає гірко, коли порівнюю нашу погоду із погодою, яку застали наші попередники. Табір №30 Вранці вітер вгамувався, о 12:30 небо почало ясніти, о першій вже сяяло сонце, о другій ми вийшли, а о 8 стали тут табором після добрих 13 миль. Впродовж всієї дороги землю було добре видно, розрізняли навіть окремі риси. Є кілька величезних незвіданих льодовиків, три з них зливаються під горою Рейд. Гори округлі, дуже масивні, з невеликими виступами та нерозвиненими кумами (Т. +18ºF [-7,8ºC]). Куми дуже тонкі на нижніх передгір'ях, а між стінами льодовики прорізали глибокі проходи під височенними кутами; на передгір'ях виділяється пара голих вершин, майже перпендикулярних; можливо, гранітні – довідаємось пізніше. Прямо попереду – вкрита кригою, всіяна валунами гора Гоуп та брама до льодовика. Маємо завтра легко дійти туди, якщо зможемо здолати 12 миль. Поні сьогодні йшли прекрасно, без усяких труднощів перетинали глибокий сніг на хвилястій поверхні. Схоже, вони у значно кращій формі, ніж були тут тварини Шеклтона, і нема жодних сумнівів, що вони пройшли б іще багато-багато миль, якби дозволяли запаси корму. Собаки – просто чудо, але їжі їм так само бракує, тож довелося пожертвувати бідолахою Майклом, який, як і решта, виявився доволі жирним. Усі намети споживають м'ясо поні і цілком цим задоволені. За ці два жалюгідні дні ми втратили всього 5-6 миль, але всі ці погодні заворушення змушують мене нервуватися щодо льодовика, де гарна погода буде потрібна, як ніколи. Не покидає моторошне відчуття, що весь сезон видасться негожим. Однак доволі дневі його лиха. Ми вже майже дійшли до першої мети нашої мандрівки. У попередньому таборі виглядав, як далеко тягнеться земля на SSE; схоже, що по Бар'єру можна дійти до дуже високої широти, і якщо Амундсену, який іде тим шляхом, пощастить, то він зможе скоротити гірський перехід до якихось 100 миль. Хай там як, а цікаво буде дослідити той напрямок наступного року, якщо тільки підійде свіжий транспорт. Видолинки між підйомами поверхні десь 12-15 футів. Чуємо подуви вітру з боку брами – виглядає вона зараз непривітно. ЧОТИРИДЕННА ЗАТРИМКА Вівторок, 5 грудня. Табір №30. Опівдні Вранці нас розбудила люта скиглява хуртовина. Попереднім ударам вітру бракувало дрібного, ніби порошок, снігу – цієї визначальної риси хуртовин. Сьогодні ж його вже вдосталь. За пару хвилин просто неба тебе обліплює снігом з голови до ніг. Температура висока, тому все, що падає або намітає, – міцно липне. У поні голови, хвости, ноги і всі частини, не захищені попонами, вкриті кригою; тварини стоять глибоко в снігу, сани майже поховані, і величезні кучугури на наметах. Поснідали, відбудували стіни і знову залізли в спальники. Не видно навіть сусіднього намету, що вже й казати про землю. Звідки, трясця, береться така погода в цю пору року? Ми вже досита наїлися невдач, але й удача ще може прийти. У таку погоду навряд чи хтось зміг би йти навіть по вітру, а проти нього – точно ніхто не зможе. Це якісь всеосяжні атмосферні заворушення, які будуть відчутні повсюди і виллються нам у поганий сезон, чи ми просто жертви виняткових місцевих умов? Якщо друге, то є над чим задуматись, коли уявляєш, як наш маленький відділ борсається тут у негоді, а там інші розмірено простують у сонячному світлі. Скільки всього залежить від везіння! Ніяка завбачливість, ніякі перестороги не могли б підготувати нас до такого становища. Будь ми навіть вдесятеро досвідченіші і розважливіші, все одно такого відкоша не очікували б. 23:00 Весь день дув сильний вітер, а снігопад найбільший на моїй пам'яті. Замети навколо наметів просто здоровезні. Вранці температура була +27ºF [-2,8ºC], а коли по обіді піднялася до +31ºF [-0,6ºC], то всюди, де сніг падав не на інший сніг, він одразу танув; як наслідок – повсюди калюжі води, намети змокли наскрізь, а разом із ними і вітровий одяг, нічні чоботи і таке інше; вода стікає з опор і дверей, розтікається по брезенту, всотується у спальники – стає геть неможливо. Якщо похолодає, перш ніж ми встигнемо все висушити, буде нам біда. Можна було б навіть посміятися, якби у нас був час на затримки – зараз ми собі цього не можемо дозволити, і нам страшенно не поталанило опинитися в цій пастці саме зараз. Вітер ніби поволі вщухає, але температура не падає, а сніг все такий же мокрий і невідступний. Кіоган римує! Все тане собі сніг, в наметі справжня повінь. Ще трохи – й доведеться його перевернути і сісти, ніби в човен. Середа, 6 грудня. Табір №30. Опівдні Жах, який жах. Ми стали в якійсь "Трясині відчаю". Буря лютує з непослабною жорстокістю. Температура піднялася до 33ºF [+0,6ºC], у наметі все намокло. Ті, хто заходять всередину з вулиці, виглядають так, ніби потрапили під зливу. З них на брезент стікають ріки. Замети коло стін, поні, наметів і саней невпинно зростають. Поні виглядають спустошено. Ох! це все нестерпно, а до льодовика ж всього 12 миль. Огортає безнадія, і боротися з нею важко. Скільки терпіння треба мати на такі пригоди! 23:00 О 5 ніби почало трохи розвиднюватися, нарешті стало видно землю, але небо і досі затягнуте і купа снігу довкруги. І далі дме доволі сильний вітер, а температура лишається високою. Не надто приємно, але якщо на ранок не стане гірше, то зможемо нарешті вийти. Ми дуже, дуже мокрі. Четвер, 7 грудня. Табір №30 Шторм не закінчується, і становище наше вже серйозне. Корму після сьогодні залишається на один день, тож мусимо або вирушати завтра, або пожертвувати тваринами. Але це не найгірше: ми все одно доберемося на собаках, у цьому нема сумнівів. Найгірше те, що сьогодні вранці ми вже взялися за літні пайки, тобто почали їсти те, що мало б увійти у склад на льодовику. Перший допоміжний відділ може від сьогодні пройти не більше двох тижнів. Шторм все такий же мерзенний, як і раніше, і ніяк не хоче відступати. Вчорашня надія згасла десь о третій ранку, коли знову піднялися вітер і температура, і все стало, як було. Кінця-краю цьому не видно і всі згодні, що в таких умовах іти ніяк не можливо. Єдиний вихід – скоритися лиху, але змиритися з цим тяжко. Яка це несправедливість: ми ж усе ретельно продумали, і до першого успіху було вже рукою подати. Якби я міг зараз усе переробити з початку, то навряд чи щось змінив би: ми мали щедрий запас на випадок негоди, зібраний з урахуванням попереднього досвіду, а такого штормового грудня – це ж тут найкращий місяць – не зміг би передбачити навіть найобачніший упорядник. Нестерпно лежати тут у вогкому спальнику і шкодувати про це, тоді як небо й досі затягнуте, а становище все гіршає й гіршає (Т. 32ºF [0ºC]). У Мірза страшний приступ снігової сліпоти на одне око. Сподіваюсь, цей відпочинок допоможе йому, але він каже, що болить уже доволі давно. В таку погоду не випадає розраховувати на веселощі, але й без них нікуди. Вчора вночі, коли замайоріла надія, я навіть чув сміх. Опівночі Жодних зрушень. Барометр підіймається – може, таки є надія. Важко уявити, що може дратувати більше, ніж ця вимушена бездіяльність, коли кожен день і кожна година має значення. Споглядати на зелені стіни намету, поцятковані плямами вологи, на лискучі вологі бамбукові жердини, на брудні й наскрізь мокрі шкарпетки та всякі інші дрібниці, що валяються посеред намету, на засмучені лиця моїх супутників; чути безнастанне стукотіння снігу та нескінченний шурхіт брезенту на вітрі; відчувати, як липне до тіла вогка одежа і все, чого торкаєшся, і усвідомлювати, що назовні немає нічого, окрім суцільної білої стіни, що простягається навсібіч, – таке тут оточення. А ще додайте страх від навислої загрози провалити наш задум – таким обставинам ніхто б не позаздрив. Та все ж, можна боротися і далі, а постійні труднощі можуть стати новою спонукою. П'ятниця, 8 грудня. Табір №30 Без надії сподівався на покращення умов – прокинувся, а там так само сніжно і вітряно. Поснідали о 10, а опівдні вітер влігся. Стали викопувати сани – нелегка задача. Потім переставили намети. Усі намети під тиском снігу зменшились до незмоги. Місця, де намети стояли раніше, – тепер великі ями з калюжами у центрі. Перестановка наметів принаймні дала нам трохи затишку, особливо після того, як вітер ущух. Близько 4 хмари ніби почали розходитись, можна було смутно розрізнити сонце і кілька ділянок землі. Вітер перетворився на легкі подуви і відродив надію. Халепа! Зараз, коли я пишу ці рядки, сонце сховалось і знову почався снігопад. Становище наше відчайдушне. Еванс і возії сьогодні по обіді спробували потягнути вантаж. Їм вдалося зрушити сани, запрягшись вчотирьох і взувши лижі. Без лиж вони провалювались по коліна. Всюди навколо нас сніг страшенно глибокий. Спробували пустити Ноббі – він загруз по черево. Вілсон вважає, що з поні покінчено, але Отс каже, що, незважаючи на стан поверхні, вони здатні зробити ще один перехід, якщо цей перехід буде завтра. Якщо ні, то доведеться завтра забити поні і далі просуватися на лижах і собаках. Цікаво тільки, що зможуть собаки на цій поверхні. Боюсь, вони також виявляться непридатними. Ох! дай нам гарної погоди, хоч би тільки до льодовика. Температура тримається на 33ºF [+0,6ºC] і все огидно вогке. 23:00 Вітер дме на північ, небо дійсно нарешті розвиднюється, сонце сяє не так ощадно, а земля виходить з-за туману. Температура впала до 26ºF [-3,3ºC] і клопоти з водою владнались. Було б надто жорстоко, якби після такої виразної надії на покращення завтра нам знову довелося пересиджувати негоду. Зараз табір у піднесеному настрої в передчутті завтрашньої роботи. Бідолашні поні тужливо чекають на корм, якого залишилося вже зовсім небагато, та все ж вони точно не голодні, адже останнім часом навіть корм у похідних торбах явно не доїдали. Враховуючи всі обставини, вони напрочуд здорові. Зараз справи наші йдуть на лад, але ніщо не поверне втрачених чотирьох днів. Субота, 9 грудня. Табір №31 Пару разів вночі виходив назовні пересвідчитись, що погода поступово налагоджується; о 5:30 усі повставали, а о 8 вирушили з поні – день видався тяжкий. Після нещодавнього кошмарного снігопаду поверхня стала нестерпно пухкою, першу годину не було жодної гладі. Ми напосілися на бідолашних недогодованих тварин, але ніхто з них не здатен був пробивати шлях довше кількох хвилин; ті ж, що йшли позаду, трималися непогано. Здавалося, що нам ніколи не вдасться пробитися; довелося скористатися допомогою возіїв. Боверс і Черрі-Ґаррард, запряжені в одні 10-футові сани, очолили ходу – так зі страшними труднощами ми прошкандибали якусь милю. Становище врятував п.о. Еванс, який взув Снетчера в останню пару снігоступів. Той одразу ж пішов спокійно; всі інші йшли слідом за ним, поступово втомлювались і відставали. Йшли весь день без привалу. Три-чотири милі (Т. 23ºF [-5ºC]) ми тащились по витиснутих нерівностях, але без особливих труднощів, коли не рахувати жахливо пухкого снігу. Близько 8 вечора ми вже були десь за милю від схилу, що веде до розриву, який Шеклтон назвав Брамою. Я сподівався, що крізь Браму пройдемо значно раніше і з нами ще будуть поні, і, якби не спустошливий шторм, так би воно й було. Це стало для нас серйозним ударом, але справи ще не зовсім відчайдушні, єдина біда – шторм безнадійно попсував поверхню. Возії досі не дійшли, хоча вантажі у них легкі. Мабуть, зупинилися на чай чи щось таке, але за звичайних умов вони б легко дійшли. О 8 вечора поні ледве живі, всі до одного. Йшли вони нестерпно повільно, по кількасот ярдів за раз. На той час я віз сміховинно легкий вантаж, але все одно було важко. Ми розбили табір і пристрелили поні. Бідолахи! Враховуючи жахливі умови, в яких їм довелося працювати, вони впоралися блискуче, і дуже прикро забивати їх так рано. Собаки йдуть добре, незважаючи на якість поверхні, але допомоги від них не так багато, як хотілося б. (Т. 19ºF [-7,2ºC].) На такому снігу їх сильно не навантажиш. Краєвид приголомшливий: три величезні гранітні стовпи утворюють праву опору Брами, а ліву – гострий відріг гори Гоуп. Земля значно рясніше вкрита снігом, ніж коли ми її бачили до шторму. Попри певні сумніви щодо нашого майбутнього, сьогодні всі веселяться і безтурботно жартують. Неділя, 10 грудня. Табір №32 Мене дуже непокоїло, як ми будемо везти вантаж по такій жахливій поверхні, і те, що нам це зрештою вдалося, – це передусім заслуга лиж. Побудив усіх о 8 годині, але перевпорядковувати вантажі ми закінчили аж опівдні, і тоді вже готові були вирушати. Пси повезли 600 фунтів вантажу, окрім того, що призначався для складу (200 фунтів). Неабияк здивувався, коли ми – я зі своїм відділом – на "раз-два-взяли" потягнули сани і виявили, що це дається досить легко. Ми попередньо ретельно очистили та висушили полозки і першу милю пройшли на швидкості приблизно 2,5 милі за годину. День видався чудовий і ми швидко спітніли. Після першої милі почався підйом і якийсь час ми здіймалися по крутому схилу, не знімаючи лиж. Згодом схил став крутішим, а поверхня сильно погіршала і довелося лижі зняти. Тягнути після цього стало до знемоги важко. На кожному кроці каньги повністю йшли під сніг, а подекуди й по коліна. Полозки саней вкрилися тонкою плівкою криги, від якої ми їх не змогли очистити, а самі сани на пухких місцях тонули по поперечки. Ми ними буквально орали сніг. На вершину схилу ми задерлися о 5, почаювали і пішли вниз. Тягнути тут було не сильно легше, ніж угору, але принаймні можна було йти на лижах. Розбили табір о 21:15, коли з льодовика раптово налетів сильний вітер; але рішення я ухвалив трохи раніше, бо відділ Еванса відстав, а Вілсон доніс звідти тривожні вісті. Виявилось, за словами Аткінсона, що Райт зовсім знесилів і Лешлі теж далеко не в найкращому стані, виснажені тяжкою роботою із саньми після хуртовини. Цей відділ давно мене непокоїв. Кінець сьогоднішнього переходу ясно показав, що щось там не гаразд. Вони сильно відстали, змушені були зняти лижі і витратили майже пів години на кількасот ярдів. Поверхня, правда, жахлива і з кожною миттю стає дедалі гірше. Буде зовсім кепсько, якщо вони здадуться. Щодо мене, то я бадьорий, як ніколи, а мій відділ легко протримається і самотужки. П.о. Еванс, звісно, справжня твердиня, але Отс і Вілсон теж тримаються чудово. Тут, де ми отаборилися, сніг гірше не буває, а ми стоїмо в улоговині. На кожному кроці провалюєшся по коліна, а нерівна поверхня, ясно, не витримує саней. Схоже, вітер тут для нас несподіваний благодійник – під ним сніг уже помалу твердне. Весь цей пухкий сніг – це наслідок того тривалого шторму. Десь тут Шеклтон вже вийшов на тверду блакитну кригу. Різниця неймовірна, і з кожним кроком стає дедалі очевидніше, як Ш-ну пощастило порівняно з нами. Собак візьму завтра на пів дня, а потім відправлю додому. Розкладемо їхній вантаж – на кожні сани додаткові 200 фунтів; на прийнятній поверхні це для нас не буде великим клопотом, от тільки скидається на те, що доведеться цю затію трохи відкласти. Цієї ночі сильний вітер з льодовика. "Льодовик Бердмора. Відправляю із собаками малесеньку записку. Становище наше не таке райдужне, як могло б бути, але тримаємо хвіст трубою і сподіваємось, що все ще поверне на краще. Пишу тільки для того, щоб запевнити вас, що й досі здатен іти в ногу з іншими, як і в старі добрі". Понеділок, 11 грудня. Табір №33 Дуже гарний день з однієї точки зору, дуже поганий – з іншої. Рушили навпростець по льодовику і здолали чимало перешкод. Самі тягнули на лижах, собаки йшли за нами. Попередив погоничів, щоб трималися поближче до своїх саней, і ми, мабуть, проминули купу тріщин, не помічаючи їх завдяки лижам, а собаки – завдяки пухкому снігу. Тільки в одну матрос Еванс провалився ногою разом із лижею. Перш ніж вирушати, облаштували склад – зробили його виразно помітним і залишили там чимало спорядження. Давня команда возіїв спершу йшла з великими труднощами, але потім їм полегшили сани, вони почистили полозки та перевпорядкували вантажі, і тоді пішли гарно й рівно, обігнали нас і повели за собою. Ми вийшли близько 11, а вже о 15 вийшли на рівне місце; зробили привал для собак, розвантажили їх і поклали їхні вантажі на наші сани. Коли ми виходили близько 16:30, було дуже неспокійно. Зможемо ми потягнути повні вантажі чи ні? Я зі своїм відділом рушив першим і, собі на радість, виявив, що справляємось досить непогано. Подеколи сани провалювалися у пухкий сніг – доводилося зупинятися, але скоро навчилися ставитися до таких пригод із терпінням. Ми боком підходили до саней і починали їх витягувати, а п.о. Еванс знімав лижі, щоб мати кращу опору. Важливо тримати сани в русі, але впродовж години чи й більше були десятки лячних моментів, коли вони ледь не зупинялися, а кілька разів і зупинялися зовсім. Такі ситуації – тяжкі й виснажливі. Але раптово поверхня стала більш одноманітною і ми призвичаїлись до нових правил гри: після довгої зупинки, щоб дочекатися інших, ми рушили о 6 і йшли до 7, тягнули легко і безупинно зі швидкістю близько 2 миль на годину. Я не міг натішитись – здавалося, що всі труднощі зникають; та, на жаль, у інших відділів історія склалася інакше. Боверс прийшов десь за пів години після нас. Вони теж під кінець ішли чудово; переконаний, що з ними і далі буде все гаразд. Кіоган – єдина слабка ланка, та й то, по-моєму, тільки через сліпоту (тимчасову). Але відділ Еванса забарився аж до 22. Почали вони добре, але потім на шляху з'явились труднощі, та й самі вони аж надто завзято рвали жили, тому виснажились і опинилися у ще гіршому становищі. Іще й лижне взуття зносилося. Варто було мені повірити, що все вже налагоджується, як на нас знову звалились клопоти – просто нестерпно. Сніг навкруги нас сьогодні жахливо пухкий, на кожному кроці грузнеш по коліна; на такій поверхні пішки сани не потягнеш, та й собакам буде дуже тяжко. Один вихід – лижі, але мої упертюхи-співвітчизники занадто упереджені щодо них і зовсім не підготовлені до такого повороту подій. Собакам має бути легко повернутися; по всій дорозі розставлено вдосталь їжі. Близько 7 з льодовика зірвався вітер, ранок був ясний і теплий. Під вечір утворилося трохи шаруватих хмар – ознака того, що негоди більше не буде. Через необачність маємо щедрий урожай снігової сліпоти: страждають Еванс, Боверс, Кіоган, Лешлі, Отс – різною мірою. Сьогодні зранку Вілсон сходив глянути на валун на льодовику. Виявилось, що це дуже грубий граніт із великими кристалами кварцу. Очевидно, та сама порода, з якої утворені підпори Брами та інші навколишні пагорби. Вівторок, 12 грудня. Табір №34 Тяжкий видався день, а моїй команді випала найтяжча робітка зранку. Ми застрягали знову і знову, і хай там що ми робили, а сани були ніби свинцеві. Іншим теж було нелегко, але з нами не порівняти. О 14:30 ми зупинились на обід – доволі непогано приготований – і тут з'ясувалася причина наших клопотів – на полозках зібралася тонка плівка криги з кількома твердими вузликами. Еванс зі своєю командою ішов попереду і ми їх не наздогнали – та й не змогли б! – але вони бачили, як ми розбирали і збирали табір, і наслідували наш приклад. Я страшенно боявся виходити після обіду, але, сяк-так зрушивши сани, далі йшли без заминки і вже за пару миль знову очолили ходу, цілком спроможні підтримувати лідерство. О 18 я помітив, що інші команди відстають, тож о 19 розбили табір, збираючись вийти завтра пораніше і розраховуючи на кращий перехід. Ми пройшли 8 чи, може, 9 миль (стат.) – від санометрів на цій поверхні жодного толку. Очевидно, сталося те, чого я й чекав. Усю нижню долину нещодавній шторм засипав снігом і, коли б у нас не було лиж, ми б застрягли тут безнадійно. Коли просто йдеш пішки, провалюєшся по коліно, а коли тягнеш сани, то по половину стегна. Отже, пішки з нашими вантажами йти було б геть неможливо. Враховуючи всі обставини, ми стаємо вправнішими на лижах. Поверх пухкого снігу утворюється наст. Майже не сумніваюсь, що десь за тиждень він здатен буде витримати і сани, і людей. Зараз же не витримує толком ні одне, ні друге. Сани час від часу грузнуть, пірнаючи по поперечки. Не варто й казати, що в таких випадках тягнути їх – це жах. Вранці тримали курс на Союзний Хребет, поки не дійшли десь до середини льодовика. Там зауважили, що на безіменному льодовику на SW багато витиснутих гряд. Помітивши це, я змінив курс на Хмаротворець, а пізніше – ще далі на захід. Перед нами, либонь, відкрився значно кращий вид на південний бік головного льодовика, ніж перед Шеклтоном, а отже ми змогли побачити вершини, яких він не бачив. Через шторм ми відстали від нього на 5-5,5 днів, але, враховуючи поверхню, наші сани навантажені далі нікуди; насправді нам навіть трохи бракує місця. Більше того, пакунки наставлені так високо, що сани легко перекидаються. Навряд чи льодовик такий широкий, як казав Ш. Краєвид тут і близько не такий разючий, як на льодовику Феррара, але є й цікава ознака – виразна смугаста структура гори Елізабет, яка цілком може виявитися пісковиком Бакена; ще більше смуг на Союзному Хребті. Ті три доби, що ми тут, вночі дме вітер з льодовика чи, точніше, з SW, а вранці спокійно – щось на кшталт нічного бризу з суходолу. Також є виразна різниця між денною та нічною температурою. Коли ми виходили, було +33ºF [+0,6ºC], і навіть без особливо тяжкої роботи ми всі наскрізь пропітніли. Зараз +23ºF [-5ºC]. Відділ Еванса сьогодні тримається значно краще; сьогодні зранку вони принесли в наш намет своє взуття і п.о. Еванс привів його в порядок. Середа, 13 грудня. Табір №35 До біса похмурий день. Вийшли о восьмій – тягти було жахливо важко, хоча гладь дуже хороша; місцями свіжий наст, не здатний витримати лижі. Тому возії, коли ставали на тверді ділянки, то зісковзували назад. Сани глибоко закопувалися у пухкий сніг і застрягали намертво. Відділ Еванса вирушив першим; ми за ними, і кілька разів допомагали їм у таких зупинках, але зрештою це для нас виявилося занадто, тож ми пробилися вперед і стали табором о 13, залишивши інших далеко позаду. В обід я вирішив випробувати 10-футові полозки під поперечками і ми витратили три години, щоб їх причепити. Це нас зовсім не затримало, бо інші наздоганяли дуже повільно. Еванс обійшов нас і якийсь час досить впевнено підіймався попереду по крутому схилу. На той час поверхню заливало сонце і температура піднялась. Боверс вийшов після Еванса і неважко було помітити, що в його команди справи кепські. Вони відчайдушно намагалися не відставати, але все більше й більше тонули – очевидно, гладь зникла. Невдовзі вийшли й ми і самі пересвідчились, якою паршивою стала поверхня; на додачу до ранкових труднощів, сніг іще й став вогкий і липкий. Ми потягнули свій вантаж і скоро обігнали Боверса, але дорога була поганюча. Від напруги ми наскрізь спітніли і заледве дихали. Раз у раз один полозок опинявся на міцнішому насті, ніж другий, сани схилялися в той бік і навідріз відмовлялися рухатись далі. На вершині підйому я виявив, що Еванс перейшов на човниковий рух, а скоро і Боверс повторив за ним. Ми ж тягнули весь свій вантаж аж до 19, тобто до часу привалу, але ціною постійних зупинок і надто виснажливої праці. Інші відділи явно не можуть везти по такій поверхні повні вантажі і я дуже сумніваюся, що й ми зможемо продовжувати, але все одно завтра треба буде спробувати ще раз. Думаю, сьогодні ми просунулись на нещасні 4 милі, а загальне становище не сильно-то й змінилося. Ми зараз на висоті 1500 футів; я покладав великі надії, що в міру підйому умови кращатимуть, але замість того, схоже, вони ще й гіршають. Аж до самого Хмаротворця долина являє собою ніби величезний басейн для покладів такого снігу. Нам лишається тільки дертись через силу, але відчуття гнітюче. Я зовсім не голодний, але пити хочеться. (Т. +15ºF [-9,4ºC].) Наші гірські пайки зараз аж занадто поживні. За обідом до табору прилетіли два поморника – без сумніву, їх приманила Бойня. Четвер, 14 грудня. Табір №36 Вчора вночі нетравлення і вогкий одяг не давали мені заснути, а від надмірних тілесних навантажень у мене страшні судоми. Губи у нас тріскаються і вкриваються пухирями. Очі приходять в порядок, хоч це радує. Вирушаємо в дорогу без усякої надії. (Т. +13ºF [-10,6ºC].) Вечір. Висота приблизно 2000 футів Цього ранку першим вийшов відділ Еванса; першу годину вони ледве тягнули, але потім, на мій превеликий подив, пішли з легкістю. За ним пішов Боверс, але йому вже було не так легко. Мій відділ після перших 200 ярдів розігрівся і я зрозумів, що все буде добре. Скоро ми догнали інших і запропонували взяти трохи їхніх вантажів, але гордість Еванса такої допомоги не дозволила. Пізніше зранку ми помінялися саньми з Боверсом і легко тягнули їхні, тоді як вони настраждалися з нашими. Боюсь, Черрі-Ґаррард і Кіоган – найслабші в упряжці, хоча обидва повністю віддаються роботі. Хай там як, а після задовільного вранішнього переходу ми всі разом зібралися на обід. Денний перехід видався ще кращим і ми розбили табір о 18:30 вже з зовсім іншими ознаками на місцевості. Пройшли, либонь 11-12 миль (стат.) На ходу страшенно розпашіли, наскрізь пропітніли і поскидали светри. Як наслідок, зараз ми змерзлі й липкі, але втеча від пухкого снігу і гарний перехід варті більше, ніж будь-які незручності. В обід блакитна крига була на глибині 2 фути під снігом, тепер нема і фута, тож, припускаю, скоро ми нарешті на неї вийдемо. Під вечір небо затягло хмарами і повіяв вітер на льодовик. Припускаю, на Бар'єрі знову почнеться негода, і питання тільки в тому, чи зможе її уникнути наша частина льодовика. Навкруг нас є розколини – одна завширшки дюймів вісімнадцять біля намету Боверса, і ще одна, вужча, – біля нашого. Думаю, клопоти з пухким снігом вже позаду і нічого більшого й бажати не варто, аби тільки отака поверхня була й надалі. Під кінець переходу тягнули вантажі зовсім без зусиль. Відрадно просуватися вперед і отримувати гідну винагороду за всю вкладену працю. П'ятниця, 15 грудня. Табір №37. Висота приблизно 2500, приблизно 84° 8' ш Вийшли о 8, йшли до 13; поверхня дедалі краща, сніговий покров на блакитній кризі тоншає, але небо затягнуте хмарами і похмуре, хмари все нижче й нижче, а Еванс тепер точно найслабша ланка, хоча і Боверс не сильно швидше. Не відстаємо від них і легко обганяємо. Величезним полегшенням вчора було йти рівно, без вимушених зупинок, але і вчора, і сьогодні зранку, сани було дуже важко зрушити з місця, коли вони таки зупинялись – полозки просто примерзали. А вже сьогодні по обіді нам вперше вдалося зрушити одразу, навалившись гуртом, а отже тепер уже можна було зупинитися, щоб полагодити взуття та поправити інші дрібнички. Це ще одне полегшення, за яке ми всі надзвичайно вдячні. На обідньому привалі сніговий покров був не глибше фута, а зараз уже якісь дев'ять дюймів; подекуди визирають ділянки криги та твердого фірну. Збирався розбити табір о 18:30, але ще до 17 небо розверзлось над нами. Нічого не було видно, тягти стало дуже важко. О 17:45 вже не лишалося нічого, окрім як розбити табір – ще один перерваний перехід. Не щастить нам. Сьогодні був би дуже хороший перехід, бо й так ми встигли покрити 11 миль (стат.). Після вечері ніби знову почало розвиднюватись, але не подобається мені все це; на нас суне негода з SE з усіма ознаками того шторму, що остаточно виснажив поні. Молю небеса, щоб цей лютий сніг не накрив нас у найгіршій частині льодовика. Нижня частина цього льодовика цікава хіба що для дослідження криги. Окрім як на горі Кіффін, голих порід майже не видно, але й у тих неможливо визначити будову з такої віддалі. Жодних морен на поверхні теж нема. Притокові льодовики дуже тонкі, вони прорізали глибокі русла, хоча впадають і не на одному рівні. Береги цієї долини неймовірно круті; місцями не менше 60º. Льодопади на північних схилах майже не перериваються, натомість південні схили майже голі; очевидно, сонце їх добренько припікає. Тут, мабуть, сніг сильно тане, а породи сильно вивітрюються; з південного боку під скелями величезні нагромадження осипаних порід. Вище в долині значно більше голих скель і нашарувань, що має бути цікаво – аби ж тільки погода сприяла; ми вже занадто натерпілися цього гнітючого мороку. Субота, 16 грудня. Табір №38 Ранок похмурий, опівдні розвіялось, а вечір погожий, ясний. Вранці було тривожно, але цілий було вдосталь світла для походу, тож ми покрили 11 миль (стат.), і вид льодовика разюче змінився. Однак іти було дуже важко. Вийшли о 7, пообідали о 12:15 і йшли далі до 18:30 – понад десять годин в дорозі – межа часу, в яку щодня треба вкладатися. Почали, як завжди, на лижах, відділ Еванса трохи нас затримував; тягнути після вчорашнього снігопаду дуже важко. По обіді ми продовжили рух на лижах, аж поки десь за дві години не натрапили на особливо складну поверхню – знизу старі тверді заструги, а поверх них улоговини і високі пухкі заструги, нанесені нещодавнім снігопадом. Тут сани так часто перевертались, що ми вирішили зняти лижі; на ногах поступ вдавався краще, але робота то була страшенно тяжка. Наст витримував пару кроків, а потім стрімко провалювався на 8-10 дюймів. Раз у раз хтось встрягав ногою у тріщину в твердій кризі під низом. По такій поверхні ми задерлися вгору по схилу і там виявили, що шлях нам перетинає довжелезний льодопад – той самий, припускаю, який змусив Шеклтона звернути до Хмаротворця. Ми повернули до тієї гори і скоро вийшли на тверду кригу з розколинами та пагорбами і з великими покладами пухкого снігу в улоговинах. В міру наближення до скель нерівності ніби стають ще виразнішими, але принаймні сніг зникає. Завтра спробуємо знайти морену і йти за нею. На пагорбах ліворуч від нас поземні смуги скель йдуть впереміш зі смугами снігу. Відкриті скелі зовсім чорні; на коричнюватій поверхні Хмаротворця видніються чорні поперечні поземні смуги. Сторона льодовика на північ від Хмаротворця відкриває химерний розріз: верхня частина не така крута, як нижня, тобто в давні епохи умови течії льодовика змінювалися. Треба пробиватися з усіх сил, бо ми вже на 6 днів відстали від Шеклтона, все через той клятий шторм. Відколи ми втрапили у ці нерівності, нам поки що не траплялися загрозливі розколини, яких я боявся; сюди собаки точно змогли б дійти. Зараз в дорозі сильно зігріваєшся і пітнієш, а під час зупинки – швидко замерзаєш, однак сонце відшкодовує всі негаразди. Неясно, що робити з лижами; важать вони пристойно, але за певних обставин бувають і надзвичайно корисними. Усі дуже задоволені гірським пайком. Ті, хто від самого початку віз вантажі на собі, кажуть, що вони вже не такі голодні, як раніше. Приємно усвідомлювати, що більшість матиме такий гарний пайок і надалі. Неділя, 17 грудня. Табір №39 Скоро після виходу опинилися в скрутному становищі; попереду серйозні нерівності, а між нами і землею – довгі хвилясті гряди. На гребенях цих хвиль проступала блакитна крига, а в улоговинах лежав дуже пухкий сніг. Подеколи ми перетинали хвилі в місцях, де вони сягали 30 футів, там ми сідали на сани і просто спускалися на них. Ми з'їжджали на добрій швидкості і порив частково виносив нас на протилежний схил; а далі – зі страшними зусиллями тягнути на наступний гребінь. Через дві години такого пересування я помітив більшу хвилю, гребінь якої поступово підіймався до льодовика; по ньому ми дуже зручно пройшли 2 милі, тоді знову почався крутий підйом і отак ми здолали витиснуту гряду. Гладка крига знову зникла, чергуються ділянки твердого і пухкого снігу, де-не-де прозирає лід; повсюди тріщини, в які постійно провалюєшся. Пройшли приблизно 5 миль (геог.). Вечір. Темп. +12ºF [-11,1ºC]. Висота приблизно 3500 над Бар'єром Після обіду вирішив ризикнути і триматися центру льодовика, результат виправдав сподівання. Йшли по більш-менш округлій гряді, яку я примітив вранці, і стали табором о 18:30, зробивши 12,5 миль по прямій. Тепер гора Гоуп відійшла на задній план і нам уже видно більше верхів'їв. Якщо збережемо темп, то доженемо Шеклтона; і я не бачу причин, чому б нам не вдалося, хіба що попереду знову з'являться витиснуті гряди. Нарешті можна сказати "доволі дневі його лиха". Удача ніби стає до нас прихильнішою; по-моєму, ми це заслужили. Попри тяжку роботу, усі дуже здорові і дуже веселі, добре вгодовані і спраглі до труда. З очима вже значно краще у всіх, окрім бідолахи Вілсона; у нього дуже сильний напад. Пам'ятаючи його клопоти під час попередньої літньої мандрівки, боюсь, буде йому непереливки. Сьогодні вранці ми страшенно розпашіли, йшли в самих тільки майках, які швидко змокли, хоч викручуй; коли на відкриту шкіру потрапляє сонце, а слідом за ним вітер, стає дико некомфортно. Губи наші сильно болять. Ми вкриваємо їх м'яким шовковим пластиром, який для цього годиться найкраще. Я схильний вважати, що найбільшим клопотом у горах буде мороз на обпаленій сонцем шкірі. Навіть зараз мороз кусає відчутно, варто тільки зупинитись. Страшенно мучить спрага, на ходу зрубуємо кригу, а на привалах п'ємо багацько води. Пального на це якраз вистачає, а більшого нам і не треба, і у нас іще є запас для вершин. Тягнути сьогодні вдень було доволі приємно; спершу по твердому снігу, а тоді по шорсткій кризі із тріщинами, заповненими снігом, – для саней це недобре, але наші ніби мають впоратись. Весь день носили кішки, вони просто неймовірні. П.о. Еванс, винахідник кішок і лижних чобіт, неабияк тішиться з цього, а ми однозначно перед ним у боргу. Погода знов починає псуватися; на сході збираються снігові хмари – як завжди. Думаю, завтра буде хмарно. Понеділок, 18 грудня. Табір №40 Пообідали на висоті близько 4000 футів над Бар'єром. Як я й очікував, зранку хмарно і йде сніг; праворуч виднілась земля, тож, хоча було темно і мрячно, іти було можна – і ми пішли. Зробили свої 8 стат. миль між 8:20 і 13; спершу поверхня була доволі гарна, потім крига стала дуже шорсткою і вкритою щілинами, ніби мечем прорубаними. Вийшли на схил і все стало ще гірше. Тоді я звернув ліворуч, спершу це ніякого зиску не дало, але, коли ми видерлись на вершину, поверхня стала значно кращою і тепер становище досить обнадійливе. Зараз праворуч відкривається гарний вид на гори Адамса, Маршалла і Вайлда, аж видно чудернацькі поземні нашарування на їхній поверхні. Серед вивітрених уламків Райт знайшов безсумнівний шматочок пісковику та дрібку чорного базальту. Треба трошки дослідити геологію, перш ніж сходити з льодовика остаточно. Зранку все спорядження було вкрите кристалами льоду – дуже красиво. Вдень. Нічний табір №40, близько 4500 над Бар'єром. Т. +11ºF [-11,7ºC]. Широта приблизно 84° 34' Після обіду за якихось кількасот ярдів від витиснутої гряди наткнулись на дуже шорстку поверхню. Але іншого вибору не було, так ми по ній і перейшли. Згодом льодовик перейшов у широкий басейн із нерівностями і ми вийшли на кращу поверхню, але скоро від цього поліпшення не лишилося і сліду – тяжко було цілий день, та все ж ми непогано просунулись (понад 14 стат. миль). Ми вже відстаємо від Ш. менше, ніж на 5 днів. Опівдні ніби стало намічатися ясне небо, але згодом зі сходу прийшли нові хмари і тепер знову сніжить. За весь день майже не було видно східний край льодовика. Західний край видно недостатньо добре, щоб сфотографувати його на привалі. Це сильно дратує, але, мабуть, варто дякувати вже за те, що справляємось з переходами. Досі жахливо пітніємо в дорозі і мучимось від спраги на привалах. Вівторок, 19 грудня. Обід, підйом 650. Віддаль 8,5 геог. Табір №41 Справи йдуть на лад. Вийшли по хорошій поверхні, скоро потрапили на дратівні тріщини, що лежать зигзагом. У дві з них я провалився, тепер маю страшні синці на коліні та стегні, та все ж ми їх здолали і дісталися до приємної гладенької криги – досконалої поверхні для руху. На останній милі переважав фірн, тож тягнути стало трошки важче, але по ньому ми піднялися до верхнього басейну льодовика. Навкруги нас багато масивів землі, що примикають до вершини: схоже, в останніх про́смиках у нас будуть клопоти. Обідній привал у нас довгий, щоб встигнути заміряти кути, зробити фотографії та замальовки. Коли вирушали, з льодовика налетів легкий південно-західний вітерець і швидко розігнав хмари. Вночі. Висота приблизно 5800. Табір №41 По обіді вирушили зі швидкістю 2 милі на годину чи й навіть більше і показали дуже гідний результат – 17 стат. миль за день. Загалом день дався легко, якщо не зважати на мої вранішні рани. На ходу нас обдував вітер, що зробило перехід ще приємнішим; сьогодні вночі ми не спатимемо у вогкому від поту одязі, і спраги, як у попередні дні, не було. (Т. +11ºF, мін. +5ºF [-11,7ºC, мін -15ºC].) Еванс і Боверс заміряють кути; вони цим займались весь день, тож матимемо матеріал для бездоганної карти. Такі дні звеселяють душу. Середа, 20 грудня. Табір №42. Близько 6500 футів Щойно закінчили найкращий півперехід – 10 миль 1150 ярдів (геог.), більше 12 стат. миль. Попереду ще ціле пообіддя, мусимо сьогодні добре просунутись; в долині гуляє вітер. Варто було перевернути цю книгу, як і удача не забарилася. Після довгого обіднього привалу йшли аж майже до 19 і покрили 19,5 геог. миль, майже 23 стат., піднялись на 800 футів. Зранку дуже довго йшли по твердому снігу, а тоді перейшли на тверду кригу, на якій де-не-де лежав сніг – і так воно весь день і тривало. Тягнути сани у кішках зовсім не важко. На обіді Вілсон і Боверс повернулися на пару миль назад у пошуках загубленого санометра Боверса, але безрезультатно. Поки їх не було, нас накрив туман, принесений у долину східним вітром. Обідній перехід почали в цьому тумані – було неприємно, але він швидко розвіявся і тепер надвечір вже тепло і ясно. Коли туман розвіявся, ми побачили попереду величезну гряду; я звернув до місця, де схил виглядав гладкішим, і там ми й стали на ночівлю. Ми вже мали б обійти місце, де Шеклтон був 17-го. Весь день захоплено спостерігали дивовижну смугасту будову скель; вночі чудовий вид на гору Дарвін. Щойно повідомив, хто завтра вночі повертатиметься: Аткінсон, Райт, Черрі-Ґаррард і Кіоган. Усі розчаровані, а особливо тяжко сприйняв це бідолаха Райт. Мене жахає ця потреба обирати – немає нічого більш розпачливого. За обчисленим мною розпорядком, ми маємо стартувати на 85° 10' з 12 наборами харчів та вісьмома людьми. Такі розклади у нас будуть завтра ввечері, тільки їжі буде на один день менше необхідного. Після всіх незгод, які нам довелося пережити, така перспектива не може не радувати. Четвер, 21 грудня. Табір №43. 85° 7' ш., 163° 4' д. Висота приблизно 8000 футів. Верхній склад льодовика. Темп. -2ºF [-18,9ºC] Піднялися по крижаному схилу і натрапили вгорі на дуже погану поверхню з багатьма розколинами. Усі ми в них провалювались, а Аткінсон та Тедді Еванс пішли вниз на всю довжину збруї. Еванса добряче трухнуло. Негідний лід тягнувся далеко далі, хоча я й метався туди-сюди в пошуках кращої землі. Опівдні з півночі налетів вітер і приніс в долину неминучий туман, яким нас накрило у найбільш непідхожому місці. Зробили привал і змушені були затриматись на дві години, щоб дочекатися, поки проясніє. Тоді почало пробиватися сонце почало і ми вирушили. Невдовзі найгірші розколини залишились позаду і ми вийшли на довгий сніговий схил, що веде до гори Дарвін. То був довгий і жорсткий підйом, я протримався до 19:30 – друга упряжка лишилась трохи позаду і ми зупинилися на ночівлю. Перехід видався хороший, ми піднялись на гарну висоту і знайшли хороше місце для складу. Завтра вирушимо з повним вантажем, вже перший перехід має показати, наскільки ми готові до роботи. Температура впала нижче нуля, але цієї ночі так тихо і ясно, що в наметі суцільні тепло та затишок. В таку погоду легко перебирати припаси і спорядження – сьогодні займаємось. Неймовірне полегшення для мене – мати при собі невтомного маленького Боверса, який ретельно наглядає за всіма дрібницями в цих приготуваннях. Сьогодні піднялися на значну висоту і я сподіваюся, що більше не буде потреби спускатися, але, схоже, трошки заглибитись доведеться, навіть якщо звернути на південний захід. "21 грудня 1911. 85º пд. ш. Попри всі негаразди, ми продовжуємо поступ вперед. Постійно бентежить погода, але в іншому все йде, як і задумано. Скажу строго між нами: почуваюся навдивовижу здорово і готовий іти в ногу з найкращими з них. Прикро, що удача нам не всміхається, бо спорядження наше чудово підібране до найменших деталей. Пишу ці рядки, сидячи в наметі в очікуванні, коли розсіється туман – досадне становище, а на додачу ми зараз іще й у дуже яристому регіоні. Сьогодні вранці Тедді Еванс та Аткінсон провалились на всю довжину збруї, а наполовину провалювались геть усі. Оскільки я йшов попереду, то мені й першому випала така нагода; дуже бадьорить, коли не знаєш, на якому кроці провалишся. Все одно все це доволі цікаво, аби ж тільки можна було просуватися вперед. Після того, як я написав попередні рядки, ми помчали і вирвались із долини, із туману та від розколин. І от ми тепер майже на самій верхівці і з достатнім запасом провізії. Маємо впоратись". Продовження чекайте на нашій сторінці вже за тиждень. Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук. Приємного читання! N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено. http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/21/160817/ http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/17/160790/ support@history.pravda.com.ua (Володимир В'ятрович) Колонки Mon, 17 Jan 2022 13:28:58 +0200 Написати нині оригінальну узагальнюючу історію України, яка б не нагадувала шкільний підручник, важко. Для цього потрібно обрати незвичний кут зору, застосувати нову оптику. Ярослав Грицак спробував зробити це. Для розгляду минулого він обрав, як пише сам, «свій улюблений інструмент — телескоп”, і його книга стала цікавою спробою розглянути українську історію з перспективи світової. Підхід оригінальний, давно очікуваний і важливий як для українців, щоб розуміти своє минуле як частину минулого світу, так і для інших націй, для яких наша історія досі є білою плямою. Очікувану для узагальнюючої історії структуру, в якій кожен розділ розповідає про окремі періоди минулого (Русь, козацтво, ХІХ ст, світові війни) доповнено нехронологічними міжрозділами. Саме ці тексти, які, по суті, є самодостатніми есе (наприклад, про історію української пісні чи українського хліба) — найцікавіші для мене частини книги. Натомість головний наратив викликає чимало зауваг і запитань. Почну відразу з головного: чи вдалося авторові реалізувати амбітне завдання написати "глобальну історію України"? Місцями він справді вміло вписує українське минуле у світовий контекст (особливо, коли йдеться про події, знайомі автору як фахівцю з історії 19-20 століть), але часом "глобалізація" обертається в невдалі спроби "натягнути" історію України на світову. Від цього втрачається глибина аналізу, головний наратив історії України стає плитким і поверховим. Окремі тези (на кшталт впливу відкриття Америки на створення українського козацтва) звучать оригінально, але непереконливо. Загалом в тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого. Часом, вмонтовані у загальний наратив, вони руйнують його цілісність і схожі радше на (само) цитати чи короткі дописи у соціальних мережах. Більшість з них видавець повторює, виділяючи великим шрифтом, чим ще більше підсилюється враження цитатника. Деякі з цих фраз відомі читачам публіцистичних статей та інтерв'ю Грицака. Наприклад, часто повторювана ним і суперечлива теза: "історична пам'ять має таке саме відношення до справжньої історії, як наркотик до ліків — вона дає відчуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу". Висловивши (точніше вчергове повторивши її,) автор жодним чином не намагається пояснити чи обґрунтувати, просто веде розповідь далі. Ярослав Грицак Сам Грицак називає такі тези метафорами і твердить, що вони для історика "те саме, що формули для математика, фізика чи хіміка: дозволяють замінити довгі пояснення короткими формулюваннями". Дивний інструмент для дослідника реального минулого, якщо зважити, що метафора — це художній засіб, який полягає у перенесенні ознак одного предмета чи явища на інший на основі їхньої схожості. Саме надмірне використання цього інструмента і завдало найбільше шкоди тексту. Іноді захоплення метафорами заводить автора надто далеко від опису минулого, аж у світ фантазій. Наведу приклад красивої метафори в тексті, який демонструє надто вільне поводження з історією. Приклад, який безпосередньо стосується теми, якою я багато років займаюся як історик: польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни. "У ніч на неділю 11 липня 1943 року загони УПА напали одночасно на кілька десятків польських сіл. Серед тих, хто дав наказ провести каральну акцію, був повстанський командир Клим Савур (Дмитро Клячківський). Стоячи на високій могилі у ніч акції, він спостерігав із задоволенням — як писав у своїх спогадах один з націоналістів — за загравою пожеж, у яких горіли навколишні польські села". Гіпотеза про кілька десятків (в деяких роботах — понад сотню) знищених 11 липня 1943 польських сіл не знаходить жодного підтвердження в джерелах. За польськими, українськими та совєтським джерелами тоді справді мала місце антипольська акція, яка охопила кільканадцять (тобто до 20) населених пунктів (сіл та хуторів). Натомість перебільшена польськими істориками кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, "генеральний антипольський наступ", який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чітко продуманого характеру масштабної етнічної чистки. Але це ще не вся "метафоричність" опису події. Яскравий образ Клима Савура, який "спостерігає з високої могили за палаючими селами" — вигаданий. Дмитро Клячківський По-перше тому, що немає жодних спогадів "одного з націоналістів", де б мало про це йтися. По-друге, навряд чи є на Волині якась висока могила, з якої видно кілька десятків сіл. По-третє, не спалювали тоді польських сіл, які піддавалися атакам, щоб не привертати уваги німців чи совєтських партизан. Згадане автором в наступному реченні село Порицьк (і більшість інших) атакували зранку, і сам Грицак пише, що це сталося під час недільної церковної служби. Чимало інших яскравих тез, гіпербол та метафор в книзі, теж не допомагають зрозуміти минуле, а радше заплутують вдумливого читача. Ще кілька прикладів. "Якби нації мали паспорти, то в українському під датою народження писало би "1914". Гарно, яскраво, але заперечує усе сказане в попередніх розділах про шлях становлення модерної української нації (паралельний до шляху інших націй), який тривав принаймні з ХІХ століття. "Це не означає, що української нації не було, — намагається пом'якшити сказне Грицак, — вона існувала, але лише в уяві кількох десятків, у кращому разі — сотні тисяч мешканців української території, які вважали себе українцями. Решта з майже тридцяти мільйонів потенційних українців були переважно селянами". А звідки такі підрахунки? А чи можна не вважати українцями селян, в яких портрет Шевченка висів під рушниками поруч з іконами? А тисячі селян, які ставали активістами українських організацій (спортивних, просвітницьких, господарських) до 1914-го? А ті, які в 1914-му зголосилися в лави Українських січових стрільців, — стали українцями якраз напередодні? А український національний рух до 1914 року, з якими змушені були рахуватися в Російській та Австро-Угорській імперіях, з яким гостро конкурував польський національний рух, міг існувати швидше, ніж "народилася нація в 1914-му"? А численні громадські організації, політичні партії, серед яких вже бути ті, що чітко вимагали незалежності України, теж діяли в період "до народження нації"? "Погроми визначають характер української національної революції", — пише Ярослав Грицак про події 1917-1921. Звісно, погроми мали місце на українських теренах (які входили в так звану "межу осілості" єврейського населення), але говорити, що вони визначали характер української революції — це твердити, що вони були однією з цілей цієї революції. А вже на наступній сторінці Грицак сам зазначає: "Насправді, Петлюра та інші лідери УНР не провокували погромів. Навпаки: вони створювали спеціальні комісії для виявлення та покарання погромників. Проблема полягала в тому, що командування УНР не мало реального впливу на селянських повстанців". Тоді чому визначальною рисою української революції (по суті єдиною, бо інших в тексті немає) названо саме погроми? "Українське село ніколи не жило так добре, як в 1920-ті". Це про штучний голод 1921-1923, про придушення чекістами повстанських рухів на селі, яке тривало до середини 1920-тих, чи про початок колективізації з 1928 року? "Молодими націоналістам залежало на тому, щоб загнати все українське життя у підпілля, а там у підпіллі вони автоматично стануть головною українською політичною силою". Та ні, це не молоді націоналісти заганяли українське життя у підпілля. У них не було таких цілей (вони готувалися до революції, а не підпілля), ані ресурсів. Це робила окупаційна польська влада, яка скорочувала можливості для легального українського життя, з метою його поступової ліквідації. Таємний український університет постав не через бажання українців таємно навчатися, в через заборону влади створювати український університет. Навіть творці ОУН в 1929 році розглядали можливість створення організації як легальної політичної партії, але репресії поховали цей план. Генеральна рада "Загону Червона калина" в Академічному домі у Львові. Зліва праворуч сидять: Степан Охримович, Володимир Калинович, Володимир Ерденбергер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденбергер, Михайло Поточняк. Стоять: Осип Тюшка, невідомий, Осип Каратницький, Степан Бандера, Юліан Гошовський, Ярослав Рак, Ярослав Падох, Роман Щуровський. 21 жовтня 1928 Тези, чи то пак метафори, які стосуються сучасності не менш контроверсійні. "Боротьба між Заходом та Сходом нагадує боротьбу між шекспірівськими Монтеккі та Капулетті. Вона триватиме доти, поки україномовний Ромео не покохає російськомовну Джульєту". Красиво, романтично, але надто далеко від того, що відбувається в країні, де далеко не конфлікт між російськомовним Сходом (він справді виключно російськомовний?) і україномовним Заходом є визначальним. Загалом явно перебільшена теза про внутрішнє протистояння Сходу і Заходу, швидше нагадує публіцистику початку 2000, ніж спробу зваженого аналізу. "Поки (і якщо) станеться українсько-російське примирення, українцям важливо досягти українсько-українського примирення". Українське суспільство сповнене гарячими дискусіями, суперечками довкола минулого і майбутнього. Не варто бачити в них розкол, натомість — демократичне та плюралістичне суспільство. А слово "примирення" (навіть не порозуміння) стосується все ж подолання результатів конфліктів і воєн. Тож порівняння "українсько-українського примирення" з можливим (чи неможливим) російсько-українським примиренням, по суті, підносить внутрішні суперечки до рівня протистояння із зовнішньою агресією. Українсько-українське примирення було б потрібне у разі громадянської війни, яка існує лише в уяві російської пропаганди. На противагу двом "крайнім" Українам, Грицак шукає середину, яка має стати основою для формування країни: "Третя Україна "золотої середини", ані Заходу, ані Сходу, але Центру, як географічного, так і політичного". І знаходить її втілення у … відверто проросійському публіцисті Михайлі Дубинянському. Не полінуйтеся ознайомтеся з його творчістю на сайті "Української правди". Михайло Дубинянський Актуалізація зусиль зі зміцнення української мови на думку Ярослава Грицака в кращому випадку марна, а то й шкідлива. "Україна ніколи не була одномовною і, напевно, навряд чи коли-небудь такою стане… Загальна історична тенденція показує, що практика мовних заборон та репресій найнеуспішніша". Але чому йдеться лише про обмеження російської? Чому не про підтримку української мови з боку української держави? Чому не наведено успішних прикладів саме такої політики, наприклад, відродження чеської мови чи івриту? Врешті, а зміни в мовній ситуації в нашій країні за останні роки? Їх легко можна помітити, проаналізувавши соціологічні опитування 2014-2021 років. Натомість, Грицак використовує соціологію до 2015 року і констатує: "Нам треба навчитися жити з мовним питанням. Воно як хронічна хвороба, котра докучає, але від неї не вмирають". Не зрозуміло, що саме автор вважає хворобою. Не двомовність, бо її він описує як норму. Тоді спроби зміцнення української мови? Закінчу тим, з чого, напевно, слід було почати відгук — з назви. Зв'язок між двома її частинами геть неочевидний і не стає таким навіть після прочитання книги. Незрозуміло, яким чином подолання минулого може розширити погляд на українське минуле чи, навпаки, глобалізація української історії допоможе подолати минуле. Загалом, чому минуле треба долати? Адже долають перешкоду, хворобу, щось, що заважає. Звісно в українському (як будь-якому іншому) у минулому є речі, від яких варто відмовитися заради руху в майбутнє. Але точно не варто долати усе минуле, адже воно є джерелом досвіду, корисного для руху вперед. Теза про потребу "подолання минулого" схожа на раніше озвучувану Грицаком пропозицію історичної амнезії як способу вирішення проблем сьогодення в Україні. При цьому Ярослав Грицак покликався на "успішний" досвід іспанського примирення, аж поки не став очевидним крах цієї політики навіть там. "Якщо Україні вдасться колись подолати свою історію, то люди на зразок Омеляна Ковча займуть у пантеоні українських героїв найвище місце", — пише автор. Омелян Ковч Читайте також: Омелян Ковч — священик, патріот та праведник Якщо б українці подолали свою історію, відкинули б її, то Омелян Ковч не просто не зайняв би жодного місця в жодному пантеоні, а зник би у цілковитому забутті. Бо подолання минулого не передбачає не лише жодних пантеонів, але й жодних героїв, яких залишають позаду як баласт. http://www.istpravda.com.ua/columns/2022/01/17/160790/