https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/reviews/2022/01/31/160862/ support@history.pravda.com.ua (Олег Карпюк) Книжки Mon, 31 Jan 2022 09:39:49 +0200 Розпорошеність та невловимість влади в Євросоюзі, про що Луук ван Мідделаар написав вже другу книгу, легко можна було б використати для виправдання бездіяльності, проте в цьому немає потреби, адже Україна тут не більш ніж подразник. «Політика Європи» виявляється «новою» лише допоки йдеться не про нашу країну. Що читаємо? Мідделаар Луук Ван. Нова політика Європи: десять років політичних криз. Київ, Дух і Літера, 2021 Європейський Союз прославився регулюванням та системою правил, але така стратегія більше не відповідає вимогам часу. Створені для регулювання розмірів огірків та бананів інституції не здатні реагувати на кризові ситуації. Луук ван Мідделаар досліджує трансформацію Євросоюзу у відповідь на нові виклики, чільне серед яких посідає Україна. Відправними точками аналізу стають чотири великі кризи, половина з яких українські (2013 та 2015 років), а також грецька криза, яка поставила під сумнів існування єдиної валюти, та криза мігрантів 2015-2016 рр. Навряд чи може бути актуальніший для цієї книги час, ніж зараз, коли російська агресія вкотре кидає виклик Європі. Свідомою стратегією Євросоюзу минулого було винесення політики за дужки: Союз займався питаннями зростання та перерозподілу, освіти та охорони здоров'я, свободи та ідентичності, але тільки не державою і владою, громадянством і опозицією. Деполітизація перетворилися на слабкість, оскільки жодні правила чи закони не можуть передбачити усіх нових ситуацій. Кризи — це «невідоме невідоме», як казав Дональд Рамсфелд. Жоден монетарний чи банківський звіт не згадував про можливість краху євро, а для приборкання потенційних криз не існувало інструментів: Установчий Договір ЄС, який з часом набув конституційних ознак, прямо забороняв державам-членам фінансувати боргові зобов'язання одне одного. «Chacun sa merde» («Кожному власне лайно») — так президент Франції підсумував німецьку позицію щодо спільних гарантій для банківської системи у 2008 році. Але коли внаслідок парламентських виборів 2009 року у Греції викрили приголомшливе шахраювання зі статистичними даними — бюджетний дефіцит невпинно наближався до 15%, — «лайно» стало спільним, і розгрібати його довелося в авральному режимі. Починалося все ортодоксально — із заяв про «стурбованість», «спільну відповідальність» і «політичну солідарність», проте ситуація вимагала політичних рішень, які виходили за межі звичайного. Про кого чи про що конкретно йдеться, коли говорять «Європейський Союз»? Кому дзвонити, як нарікав колишній держсекретар США Генрі Кіссинджер, щоб поговорити з Європою? Інституційна структура Союзу незбагненна, та нідерландський історик розплутує цей клубок та поступово пояснює Євросоюз для європейців. Європу створювали у постійній взаємодії і постійному суперництві — «наднаціональне» супроти «міжурядового», федералізм та функціоналізм, технократія та політика. Трьома «черепахами» Союзу стали деполітизація, парламентаризація та саміти. Саміти [голів держав] особливо обстоювала Франція як гнучку противагу технократичному та безликому «Брюсселю». Пізніше з цього починання виросла окрема «прибудова» у вигляді Європейської ради, де, як вважає автор, поступово кристалізується найвища політична виконавча влада Союзу. Саме тут, у тісній компанії, наділені виборцями авторитетом керівники виконавчої політичної влади країн-членів приймають ключові рішення, які потім спускаються до інших інституцій. Українського читача найбільше цікавить (і найбільше обурить) написане про власну країну. Мідделаар визнає провальність політики щодо країн «Східного партнерства», коли «стратегічна безтурботність йшла пліч-о-пліч з геополітичною бездіяльністю»; Фредерика Могеріні відверто описала цю лакуну у європейському мисленні, яке старанно уникає питання відносин із Росією. Після оптимістичного вступу до передумов Майдану Мідделаар збиває з ніг формулюванням, що «в лютому [2014] Україна опинилася на межі громадянської війни» і, наче свідомий майбутнього обурення, в «примітці до українського видання» пояснює — «принаймні так здавалося спостерігачам у Брюсселі та деінде». Так само доводиться виправдовуватися за згадку про «проросійських повстанців» на сході України — мовляв, «називати цих людей "pro-Russian rebels" було і досі є усталеною традицією у багатьох західних медіа та дипломатичних колах». «Докладніший аналіз мав би встановити, якою мірою ця група складалася з місцевих проросійськи налаштованих українців, російських добровольців, російських нерегулярних та регулярних військових загонів», але невідомо, на кого покладається це завдання. Нідерландський історик сухо описує катастрофу МН17, яка забрала життя стількох нідерландців: літак «було збито» без зазначення кого, де і ким (хоча б в тій самій «примітці до українського видання»). Після такого безособового «було збиття» «німецький бізнес і голландське газове лобі» припинили дебати і запровадили «безпрецедентні економічні санкції». Хтось збиває літак, а карають Росію — дивовижні виверти, аби лиш не назвати речі своїми іменами. Поміж рядків читається не надто прихований антиамериканізм: Вікторія Нуланд потрапляє під вогонь критики то за свій вигук «Fuck the EU», то через те, що назвала німецького міністра оборони «міністром поразництва», а американцям закидаються «розмови про європейців, які повторюють "московську брехню"». Картинка стає особливо сумнівною, коли Мідделаар розповідає про «зростання напруги» весною 2014-о між Москвою та Вашингтоном через загрозливі маневри «і з боку Росії, і НАТО». Це розмиває вину російського агресора, а від такої інтерпретації до поширеної в Європі думки про «право» Росії вимагати щось від НАТО один крок. Праці західних демократів нині рідко обходяться без Трампа, хоча в книзі про Європу це дійсно доречно через висловлювання колишнього американського президента про оборонну політику Союзу. Трампу приділяється непропорційно багато уваги по зрівнянню з головною загрозою Європи, від якої, власне, і потрібно оборонятися Євросоюзу, але найголовніше ось що: нідерландський журналіст обурюється словами Трампа про «довіру до Меркель та Путіна», бо цим той «не виявляє ані найменшого розрізнення між демократичним союзником й авторитарним суперником часів Холодної війни». Проте сам Мідделаар неодноразово пише без всякого «розрізнення» про «українського президента Порошенка та його російського колегу Володимира Путіна», а останнього якось навіть зараховує до групи лідерів, які «бажали миру» в критичні моменти 2015-о. Між 2010 та 2015 роками Луук ван Мідделаар працював спічрайтером першого постійного президента Європейської ради Германа ван Ромпея, тож добре знає ціну формулюванням чи їхній відсутності. Нідерландець пояснює поведінку європейців «жахіттями незгладимої трагедії історії», внаслідок чого навіть «стримування зла» вважається досягненням, і навіть нахвалює таку політику, позаяк «при цьому вас можуть назвати боягузом і зрадником, тож це вимагає сміливості та рішучості». Схоже, автор воліє не помічати, що стримування не працює, але його найбільший гріх не в цьому, і навіть не у відсутності співчуття до України. Європейська «стратегія відсутності стратегії» погано вписується в авторський наратив про політизацію Євросоюзу в кризові часи, коли потрібні сміливі та неординарні рішення, а це зовсім не про «стримування». Європа вийшла далеко за межі можливого і з Грецією, і з біженцями: глава Європейського Центробанку Маріо Драґі не мав повноважень на такі заяви, але його слова про порятунок євро «будь-якою ціною» враз заспокоїли ринки, як відкриття кордонів Німеччини ордам сирійських біженців Ангелою Меркель посприяло вирішенню кризи. Україні в чомусь подібному відмовляють. Ще в 2015 році Меркель виправдовувала заборону на постачання українській армії покращеного озброєння безапеляційним «це не може посприяти вирішенню конфлікту», що Мідделаар прокоментував як «цього було досить, щоб підточити відчуття добра і зла». Його аналіз «українських криз» заслуговує такого коментаря не меншою мірою. колаж: іств Ганьба, проте часи журби та злості залишилися давно в минулому, тож пропоную вважати таке ставлення до «української кризи» у книзі не мінусом, а одним з найбільших її плюсів, адже нідерландець без рожевих окулярів озвучує, як думають у Європі. Це не про «друзів України» чи її ультралівих/ультраправих відвертих ненависників, Мідделаар пише нейтрально, без симпатій та пересудів. Розпорошеність та невловимість влади в Євросоюзі, про що Мідделаар написав вже другу книгу, легко можна було б використати для виправдання бездіяльності, проте в цьому немає потреби, адже Україна тут не більш ніж подразник. «Політика Європи» виявляється «новою» лише допоки йдеться не про нашу країну. Нідерландському історику знову вдалося написати непересічну книгу про Європу, де знову йдеться про інститути та інституції. Вона доступна, добре написана і перекладена (якщо заплющити очі на численні друкарські помилки). Сама природа перетворень Євросоюзу робить працю застарілою одразу після її виходу, але менш інформативною та важливою вона від цього не стає. Однозначна рекомендація. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2022/01/31/160862/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2022/01/10/160760/ support@history.pravda.com.ua (Олег Карпюк) Книжки Mon, 10 Jan 2022 21:42:09 +0200 Спецслужби Росії неодноразово трансформувалися від моменту народження — ВЧК-ОГПУ-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ-ФСБ, — змінювалися керівники і назви структури, але дещо залишалося незмінним: держбезпека завжди базувалася на Луб'янці і боролася за владу Назва на обкладинці дещо вводить в оману: спецслужби Росії боролися не за світове панування — вони діяли всередині країни і проти власного населення. Боротьба з контрреволюцією, іноземними спецслужбами, «проіскамі враґов» і шкідників слугували радше прикриттям справжньої місії — боротьбу за владу на території «вєлікої і нєдєлімої». Такий наратив вибудовує Юрій Фельштинський, точкою відліку для якого стає створення 7 грудня 1917 року Всеросійської надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВЧК), а 2036 рік обрано як наразі крайню дату правління російського царя Путіна. Розповідь розпочинається з імперативу брехливості усієї совєцької історіографії, «мільйонів томів якої не містять жодного слова правди». Першою «жертвою» розвінчання стає міт про «дєдушку» Лєніна як беззаперечного авторитета та лідора партії: Центральний комітет партії ігнорував директиви Лєніна напередодні жовтня, як і Другий Всеросійський З'їзд Рад — жодна з цих інституцій не бачила в «дєдушці» вождя і керівника. Ніщо так не висвітлює самотність Леніна, як питання сепаратного Брестського миру: за підписання миру з кайзерівською Німеччиною з 400 членів більшовицької фракції Московської ради лише 13 підтримали пропозицію Леніна. Протоколи засідань чомусь не збереглися, і таке повторюватиметься неодноразово; лише іноді автору вдається відновити історичну точність — наприклад, коли документи дублювалися у пресі. 6 липня 1918 року співробітники ВЧК Блюмкін і Андрєєв увійшли в німецьке посольство і вбили посла Мірбаха. Бездарністю та нахабністю спецоперація нагадує недавню новічкову оборудку глядителів шпилів: мало того, що вижили двоє безпосередніх свідків вбивства, так чекісти ще й залишили в посольстві портфель зі «справою Мірбаха» та мандати на ім'я Блюмкіна й Андрєєва з підписом Дзержинського. Вбивство німецького посла стало першою серйозною спецоперацією совєцьких чекістів: задумом Дзержинського було спровокувати Німеччину на розрив Брестського миру, що мало призвести до відставки Леніна з посади голови Раднаркому як автора проваленої політики. Вбивство Мірзаха досить добре задокументовано, тоді як з замахом на Леніна 1918 року ситуація складніша. Офіційна версія виглядає сумнівно — я не кажу, що це брехня, але так написано в російській вікіпедії: затримана Фаїна Каплан при собі не мала зброї, не могла повідомити ніяких подробиць власного вчинку, сиділа «сіра та обмежена», однак її поспішно звинуватили та начебто розстріляли. Фельштинський детально реконструює день замаху та пропонує відмінну від «офіційної» версію подій: теракт вчинили агенти ВЧК Лідія Конопльова та Ґріґорій Сємьонов, яких відрядили задля дискредитації есерів як найбільшої опозиції більшовикам. Фаїна Каплан Аналіз вміло підсвічує білі плями офіційної версії, проте версія автора хоч і має внутрішню логіку та заснована на фактах, звучить все-таки не надто переконливо, позаяк ґрунтується на показаннях агентів ВЧК, для яких брехня була правилом життя. «Спецслужби у боротьбі за владу» — книга насамперед історіографічна: вона переповнена фактологічним матеріалом, що перетворюється у певну проблему, адже навіть частковий аналіз вимагає чималих зусиль. Зауваження щодо реконструкцій стосуються радше сполучення фактів у повноцінну історію, ніж про видумування альтернативної історії в найкращих традиціях російської науки. Не менш ретельно досліджується протяжний хворобливий стан, який закінчився смертю «дєдушки» Леніна, хоча назвати чоловіка у віці 53 років «дєдушкою» могла лише схиблена совєцька пропаганда. Фельштинський знаходить публікації газети «Руль», свідчення професора Клемперера та заяви більшовиків, відтворює політичні розклади того часу, словом — засновує припущення про отруєння Леніна [Сталіним] на солідному масиві даних. Русскіє історики заперечують навіть можливість такого злочину тим, що «Сталін тоді ще не трансформувався в того Сталіна, яким його знають» — аргумент настільки ж «залізний», як і версія, що «Путін не міг збити МН17, бо йому це не вигідно». Тимчасом ціанистий калій згадується навіть у спогадах Сталіна — примітка скрупульозно вказує на сторінку 252 шістнадцятого тому. Справді дивує в цій детективній історії з купою невідомих поява діда Путіна: Спиридон Путін тоді працював кухарем на тій самій дачі Горки, де ув'язнили Леніна. Фельштинський висновує, що «дуже великою ймовірністю Леніна труїв дід Путіна», але в кожному жарті є частка правди. Спадковість пояснювала б маніакальну звичку труїти політичних опонентів і неугодних. Наратив міцніє з наближенням до сьогодення: навіть російська пропаганда не змогла б заперечити той факт, що 12 листопада 1982 року Совєцьку державу очолив голова КГБ Андропов, а в 1999 році вождем Російського царства став директор ФСБ Путін. Спиридон Путін Прологом до захоплення влади було створення постановою Президії ЦК КПРС від 24 жовтня 1955 року №П165/XXI-оп інституту «офіцерів дієвого резерву» — витвору настільки масштабного, що в це важко повірити. В цивільний сектор країни почали засилати на роботу співробітників КГБ так само, як раніше засилали за кордон шпигунів. Міністерства, підприємства і відомства мали утримувати нахлібників власним коштом, що збільшувало тиск на і так хирляву економіку Совєцької держави. Спецслужби нарешті взяли реванш, а призначення Андропова завершило захоплення влади, так само як пізніше призначення ботоксного голови ФСБ поховало «офіційну владу» після короткого періоду пертурбацій розпаду імперії зла. В новій Росії інститут «дієвого резерву» перетворився на «апарат прикомандированих співробітників [ФСБ]», і якщо про перших в мережі інформація досить куца, то про других її не приховують: стаття 15 федерального закону 1995 року «Про федеральну службу безпеки» дійсно описує можливість прикомандирування як в державні органи, так і в «установи, підприємства та організації незалежно від форм власності». «Хороший русскій» давно перетворилося на український мем, тож варто відзначити й виняток. 16 вересня 2021 року Європарламент схвалив «жорстку» резолюцію про стан відносин з Росією, в якій «розрізняє російський народ та "застійну авторитарну клептократію на чолі з довічним президентом" Володимиром Путіним». Україна привітала цю резолюцію, натомість Фельштинський підкреслює, що «в основі всієї піраміди [влади в Росії] лежить народ», а «85% росіян підтримали анексію Криму і нинішню політику президента». «Залишається фактом, ... що більшість росіян (навіть ті, хто зовсім недавно покинув батьківщину) ... вже обміняли свободу на стабільність», — пише історик, чим ототожнює [більшість] росіян, навіть емігрантів, з путінською державою, а на таку заяву мало в кого вистачає тестикул. Фельштинський висловлюється категорично: «... в сьогоднішній Росії бути демократом означає ... виступати проти російської держави та російського керівництва у всіх його починаннях» і «вболівати за Україну, оскільки його країна (Росія) — агресор, який почав проти України війну». Рецепт боротьби проти цієї «фашистської» держави у історика відрізняється від сповідуваного колективним Заходом — «з фашизмом треба розмовляти лише з позиції сили». Знесення пам'ятника засновнику радянських спецслужб Дзержинському. Москва, 21 серпня 1991 року Цей текст народжувався чи не найважче за весь 2021 рік, і об'єм книги (600 сторінок) тут ні до чого — важко звести вкрай різнобічні враження від книги до єдиного знаменника. Тут захват і недовіра, історіографія поруч з вільною інтерпретацією, водночас читається як захопливий історичний роман, адже «на основі реальних подій». Фельштинський зловживає «очевидно» та «ймовірно», проте найкращим доказом на користь книги слугує сама реальність, оскільки написання відгуку супроводжувало кілька разюче суголосних новин. Колишній прем'єр Франції Франсуа Фійон увійшов до ради директорів найбільшої нафтогазохімічної компанії Росії «СИБУР», чим поповнив лаву підгодованих високопосадовців на службі Кремля (Фельштинський згадує про італійських популістів, чеського президента Земана та члена правління Газпрому Шрьодера ). Дослідника сталінських репресій історика Юрія Дмитрієва засудили ще на 15 років строгого режиму і, зрештою, Верховний Суд РФ ліквідував організацію з розслідування репресій в СРСР «Міжнародний меморіал». Флеш рояль. Явка з повинною. Дослідження дивує неодноразово, але деякі факти таки «підривають»: за даними Московського центру постіндустріального суспільства, 15% працюючих чоловіків у Росії зайняті в різних силових відомства. Частка силовиків та пов'язаних зі спецслужбами людей зросла з 3% у часи Горбачова до 43-50% після відходу Єльцина, і з роками сягнула 70-80%. Масштаби проникнення держбезпеки вражають: фактично, від «нормального» суспільства не лишається жодних слідів — самим скелетом суспільства тепер є держбезпека та її міньйони. Потворне явище. Книга змушує дещо по-новому поглянути на Росію, хоча куди вже гірше. Дякую видавництву Наш Формат та перекладачу Сергію Громенку і рекомендую. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2022/01/10/160760/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/12/9/160623/ support@history.pravda.com.ua (Володимир Греченко) Книжки Thu, 09 Dec 2021 16:11:44 +0200 Який же просто секретар ЦК не мріє стати першим секретарем ЦК, причому тут йдеться не про статус primus inter pares, тобто першого серед рівних, а про першого над усіма у великій та потужній республіці. Ключове питання будь-якого дослідження про будь-якого значного політика – це питання про те, як це йому вдалося? Що читаємо? Юрій Шаповал, Олександр Якубець «Служитель залежності: Володимир Щербицький за обставин часу». Київ: Інститут Критики; Український науковий інститут Гарвардського університету, 2021 Уперше мені довелося побачити Володимира Щербицького зблизька і наяву 22 квітня 1973 року під час покладання ним та іншими представниками партійно-радянської номенклатури квітів до пам’ятника Леніну в чергову річницю дня народження вождя світового пролетаріату. Кинувся у вічі радісний вираз на обличчі Щербицького, який тоді розумівся як відбиття настрою в день радянського свята. Але сьогодні я додав би до цього ще і його радість з приводу здійснення мрії – стати головним в Україні, першим секретарем ЦК компартії України. Гадаю, цю мрію він плекав ще з 1957 року, коли став секретарем ЦК. А який же просто секретар ЦК не мріє стати першим секретарем ЦК, причому тут йдеться не про статус primus inter pares, тобто першого серед рівних, а про першого над усіма у великій та потужній республіці. Навряд чи така мрія виникла у Щербицького раніше 1957 року, коли він був першим у Дніпродзержинську чи навіть Дніпропетровську. Таке відчуття надавало лише перебування безпосередньо біля партійного Олімпу у якості одного з секретарів ЦК КПУ і члена Політбюро. Ключове питання будь-якого дослідження про будь-якого значного політика – це питання про те, як це йому вдалося? Відповідь цікавить не лише істориків і політологів, але й багатьох нинішніх можновладців, які вже досягли чогось, але прагнуть ще більшого. Відчуття влади, як говорив Микита Хрущов, - це такий наркотик, який сильніший, ніж ейфорія від сп’яніння чи оволодіння жінкою. Автори книги теж ретельно і доскіпливо намагаються дати відповідь на це питання – як Щербицького вдалося у 37 років очолити велику і потужну область в Україні, а у 39 стати секретарем ЦК КПУ і членом найвищого органу республіки. Володимир Щербицький виступає на республіканській нараді молодих кукурудзівників, 7 лютого 1962 року  Джерело: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного Автори показують, що перший поштовх нагору Щербицькому, зробив Георгій Павлов, але далі йому сприяла належність до «дніпропетровського клану». Але не лише це: діяв комплекс причин. Велику роль відіграв і час розгортання кар’єри. У 1937-1939 роках люди робили стрімку кар’єру за рахунок гострого дефіциту кадрів за умов і після «великого терору». Як згадував Микита Хрущов, «по Україні ніби Мамай пройшов». Тоді, наприклад, починав кар’єрне зростання очільник України у 1953-1957 роках Олексій Кириченко. Він у 1938 році «стрибнув» з посади завідувача навчальної частини Охтирського технікуму механізації сільського господарства (Сумська область) до інструктора відділу науки ЦК КП(б)У і за три роки секретаря ЦК. Сприятливими для кар’єрного зростання були і 1950-ті роки. Автори ставлять питання: до якої генерації радянських керівників належав Щербицький? Вони вважають, що він був представником «перехідного» періоду – на межі «сталінського» та «хрущовського», хоча ментально його можна трактувати скоріше як «сталініста», аніж «хрущовця», якщо не за методами керівництва, то за світоглядом. Сам період «відлиги», зміна політичної атмосфери теж сприяли кар’єрному зростанню. Автори справедливо стверджують, що долі Щербицького сприяло і везіння чи щасливі збіги обставин. Говорячи про успіхи кар’єри Щербицького, не можна не згадати того, хто відіграв у цьому процесі головну роль. А саме про Леоніда Брежнєва.«Дорогий Леонід Ілліч», безумовно, був специфічною політичною фігурою. Говорити про колоритність особистості, як у випадку Микити Хрущова, тут не доводиться. Як студенту, аспіранту, викладачеві вишу 1970-1980-х років мені довелося часто слухати і читати промови Брежнєва. Як згадують його помічники, він вимагав, щоб промови йому писали спрощено і без зайвих прикрас і образності. У результаті і цей аспект його діяльності ще більше створював відчуття застою, трагікомізму і абсурдності. Сам він, у силу браку належної освіти не мав відчуття слова, говорив штампованими словами, безбарвними та індиферентними. Зліва направо: Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький у Дніпропетровську (зараз Дніпро), 1959 рік  Джерело: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного І так виступали і промовляли тоді усі партійні бонзи, мавпуючи свого боса чи не маючи природних можливостей виступати інакше. Згадується при цьому один з епізодів життя Щербицького, а саме – нагородження його другою зіркою Героя соціалістичної праці (1977 рік), яке демонстрували по телебаченню. Спочатку Брежнєв зачитав коротке поздоровлення з папірця. Потім Щербицький почав відповідати своїми словами, але після того, як Брежнєв повернув голову і суворо на нього подивився, дещо заметушився, дістав папірець і теж почав з нього читати. Брежнєв знову на нього подивився, але вже схвально. Це лише одне із свідчень того, що читання з папірця стало своєрідним «застійним» ритуалом для усієї номенклатури. У зв’язку з цим згадується такий епізод з часів студентства на історичному факультеті Київського університету. Якось після лекції по історії КПРС, (а йшов тоді 1972 рік), один з наших з Юрієм Шаповалом однокурсників запитав у викладача цієї дисципліни: «А чому Брежнєв завжди читає з папірця?». Слід відзначити, що на той час це було дуже сміливе запитання, яке могло коштувати його автору навіть вильоту зі студентів. Доцент, якому адресувалося це питання, на деякий час втратив мову, кліпав очима і не знав, що відповісти. Але йому допоміг один кмітливий аспірант, що його супроводжував, який відповів так: «А тому, що кожне його слово багато важить!». Доцент полегшено зітхнув і радісно підтримав цю репліку. І повинен відзначити, що з того часу ця відповідь почала гуляти, як би тепер сказали, «інформаційним простором». Те, що слово ґенсека «багато важило», свідчать рядки з його щоденника - тут уже написані власноруч, хоча, скоріше всього, і десь «пригладжені». Ось буквально кілька рядків з його щоденників (цитую мовою оригіналу). «Многосложного – приходится думать и сидеть» (запис від 16 березня 1973 року). Після цього унікальний коментар від одного з упорядників щоденників, який у захваті написав: «Бачите, Леонід Ілліч думав». Очевидно, що цей упорядник намагався переконати і себе, і читачів, що так і було: Ілліч №2 теж думав. Карикатура «Брежнев читает по бумажке» Дещо збивають з цього твердження інші записи у щоденнику «глибокодумного» Леоніда Ілліча. «Михаил Евстафьевич прислал синюю рубашку с пуговочками до низа — но не шерстяная». (Запис від 5 квітня 1976 року). «Бритье. Забили в косточки с Подгорным». (31 липня1976 року). «Вал. Лукинична сделала обрезание ногтей». (15 вересня 1976 року). Зустрівся у цих записах і Щербицький: «Встретился с тов. тов. Щербицким В. В. и Ляшко A. П. Беседа продолжалась 5 ч. 30 минут. Выслушалих о положении в с/хоз-ве Украины и других вопросах, их мнение о хлебозаготовках и животноводстве»(16липня 1972 року). Якщо цим персонам було приділено стільки уваги, - то, очевидно, що бесіда з ними була для Брежнєва дійсно цікавою. При цьому також слід звернути увагу на дату бесіди - 16 липня 1972 року. Це було лише через півтора місяці після призначення Щербицького на посаду першого секретаря ЦК КПУ. Можна з великою вірогідністю стверджувати, що говорили про ситуацію в керівництві України в цей час. Як сприймалася відставка Петра Шелеста, якою була поведінка та настрої керівників республіки та областей. Очевидно, що Брежнєв намагався підбадьорити і дещо проінструктувати нового очільника республіки і свого намісника в Україні. Однією з стрижневих тем книги є стосунки між Щербицьким і Шелестом. Цьому присвячений спеціальний розділ книги з досить вдалою назвою «Петро Шелест і Володимир Щербицький: тандем політичних конкурентів». Слід відзначити, що Юрій Шаповал вже торкався цієї теми в іншій своїй книзі, що вийшла друком 2020 року і вже набула широкого і позитивного резонансу. («Партійний «націоналіст». Парадокси Петра Шелеста». Львів:Видавництво Анетти Антоненко; Київ:Ніка Центр, 2020.-216 с.). Автори так пишуть про цей тандем: «Вони були абсолютними антагоністами в усьому: від зовнішнього вигляду, манер, звичок – до управлінської методології та поглядів на Україну» (с.109). При цьому свою думку Шаповал і Якубець арґументують посиланнями на враження людей, які працювали з цими двома лідерами або мали з ними певні контакти чи досліджували їхню діяльність: Володимира Семичастного, Якова Погребняка, Валерія Врублевського, Олександра Власенка, Віталія Коротича та інших. Петро Шелест виступає на республіканській нараді молодих вчених України, 14 травня 1965 року  Джерело: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного Цікавим, на нашу думку, є узагальнення 1-го Президента України, колишнього партійного функціонера Леоніда Кравчука. Він, зіставляючи Володимира Щербицького і Петра Шелеста, не вважав, що вони належали до якихось різних типів номенклатури. Обидва, на його думку, були «захисниками існуючого ладу, виступали за зміцнення Радянського Союзу, за перехід до комунізму», обох він уважав «людьми одного сорту», але Щербицький був «на порядок вищий своєю людяністю і значно легший у спілкуванні. Шелест був людиною крутою, не дуже любив дискусії і висловлювався завжди однозначно»(с.113). Це твердження доповнює і думка Георгія Крючкова, який припускав, що протистояння «Щербицький – Шелест» було зумовлене не політичними мотивами, навіть не службовими претензіями, а особистою неприязню»(с.114). Автори наголошують, що в період правління тандему в Україні прокотилася хвиля репресій проти інакодумців та патріотично налаштованої інтелігенції. І вина обох й цьому – беззаперечна. У книзі наводиться приклад такого переслідування щодо хору «Гомін» у 1970-1971 роках (с.122-123). Через 10 років, у 1980-му, мені довелося працювати в поточному архіві Держтелерадіо України та прочитати справу, що стосувалася цього колективу. Навіть з позицій того часу, обвинувачення проти діяльності хору та його керівника виглядають дрібними та надуманими, окрім одного «але». Виявляється, що вони співали «Ще не вмерла Україна». У тексті справи навіть були рядки з цього твору. Це викликало у мене з одного боку, здивування (як це дозволили залишити на папері?). Тим більше, що це виглядало так, ніби той, хто записував зробив це навмисно, щоб ще хтось, крім нього, це колись прочитав. З іншого боку, я зрадів, бо вперше побачив текст майбутнього гімну України. Я тихенько переписав цей текст на маленький папірець і сховав його в кишеню. Веснянки хору "Гомін" у Києві біля пам'ятника Лесі Українки. 9 травня 1970 р. Провідним у книзі є розділ, присвячений діяльності Щербицького у якості першого секретаря ЦК КПУ, тобто керівника України (слово господар тут не підходить, бо була ще Москва). Його політичну лінію та ідеологію більшість сучасників характеризують як «інтернаціоналістську» в радянському трактуванні цього слова, тобто нічого національного, а лише загально радянське. Олесь Гончар зі властивою йому образністю та несприйняттям усього антиукраїнського, так категорично висловився про Щербицького:. «Найзапопадливіший русифікатор, нищитель нашої мови, розмахом злодіянь перевершив і Меншикова, і Кагановича». І тут не напишеш, що істина десь посередині і що це літературна гіпербола. Саме тому в Щербицького виникла потреба у такому діячеві ( не хочеться писати людині) як Валентин Маланчук. У одному з архівів мені довелося читати чорновий варіант доповіді Маланчука на одному з пленумів ЦК КПУ з помітками членів Політбюро, яким був розісланий цей проект. Кидався у вічі надмірний пафос тексту, до того ж написаний якось неоковирно. Члени Політбюро залишили чимало зауважень щодо цього проекту, в тому числі, наприклад, і Олексій Ватченко, який вважав, що доповідь треба переробляти у багатьох місцях. У книзі написано і про сім’ю Щербицького, і ці рядки, як завжди, цікаві для читача. Наш з Юрієм Шаповалом однокурсник, заслужений працівник освіти України, нині, на жаль, покійний, Валерій Головенько (1953-2015) як студент університету проходив педагогічну практику у школі №57 Києва. Там працювала дружина Щербицького Рада Гаврилівна, яка пережила і чоловіка, і своїх дітей. Якось Валерій був присутній на засіданні педагогічної ради школи і, звичайно, з цікавістю спостерігав за поведінкою Ради Гаврилівни на ній. Директорка школи під час свого виступу весь час поглядала на Раду Гаврилівну, очікуючи від неї якоїсь реакції на свої слова – чи схвальної, чи неґативної. Проте Щербицька уважно слухала, не робила вигляд, що вона вище усього цього, що відбувається, але не промовила й слова. Володимир Щербицький з дружиною Радою, дочкою Ольгою та сином Валерієм Звичайно, поведінку директорки можна зрозуміти, Вона знала, хто сидить у неї на педраді і що може статися, якщо щось піде не так. Слід відзначити і толерантність поведінки самої Ради Гаврилівни, тому що багато хто на її місці зразу б включив «бариню» і почав усіх повчати. У зв’язку з цим згадується приклад іншої жінки можновладця – Раїси Максимівни Горбачової, яка повчала не лише свого чоловіка... Можна припустити, що Рада Гаврилівна отримала певні інструкції з цього приводу від свого чоловіка і неухильно їх виконувала. До слова, вона відзначала, що «авторитет чоловіка завжди був для неї незаперечним», що підкреслюють і автори книги. Згадано у книзі і про дітей Щербицького – Валерія і Ольгу. На нашому курсі близько половини студентів були кияни, які, звичайно, більше чули про сім’ю Щербицького. Хтось із них і розповів, що Валерія Щербицького можна часто зустріти біля київського центрального гастроному на Хрещатику. Там одного разу ми його і побачили. Думали, що чекає з ким випити, а виявилося ще гірше… Ольга Щербицька була нашою ровесницею і вчилася на факультеті романо-германської філології, що знаходився в тому ж «жовтому» корпусі, що й наш історичний факультет. Коли ми вийшли одного разу на ґанок корпусу після занять, то хтось з киян шепнув: «А он дочка Щербицького». Я побачив досить високу на зріст дівчину, яка стояла під прозорою напівсферичної форми парасолькою. Я вперше бачив таку парасольку, хоч і прожив вже не один місяць в Києві. Всі інші парасольки, в тому числі і у однокурсників – киян, були чорні та іншої форми. А серед них були діти з поважних сімей, зокрема внук Голови Верховної Ради України Дем’яна Коротченка – того самого, якого Іосиф Сталін називав «самуяром», оскільки він саме так вимовляв слово «самурай». Подейкували, що дочка Щербицького ще зі школи зустрічалася з якимось хлопцем з простої сім’ї, але потім його забрали до армії десь в Архангельськ і долі їх розійшлися. Вердикт авторів книги щодо Щербицького досить однозначний, але, на наш погляд, вірний: «Він був уніфікованим продуктом своєї епохи. «Одним із...». Будь-якої миті його можна було замінити іншим функціонером – різниця полягала б у нюансах, але не в суті: повноважний представник метрополії та провідник її політики на колоніяльних (чи напівколоніяльних з особливим статусом) землях, цілком задоволений своєю роллю локального лідера» (с.248). Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький у своєму робочому кабінеті, 1980-ті роки  Джерело: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного Колись один з найзнаменитіших людей історії Марк Тулій Цицерон у трактаті «Deoratore» («Про оратора») написав: «Трьох задоволень ми чекаємо від історії: перш за все – насолоди пізнавати незвичні речі; далі – корисних, особливо для життя, настанов; врешті про народження теперішнього з минулого, коли все досконало виводиться зі своїх причин». Думається, що автори рецензованої книги багато в чому виконали вимоги Цицерона, написавши книгу досконалу в багатьох аспектах. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/12/9/160623/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/11/30/160575/ support@history.pravda.com.ua (Роман Лехнюк) Книжки Tue, 30 Nov 2021 15:59:19 +0200 Писати просто про складне - для цього потрібен талант не лише науковця, а й літератора. Дуже часто історики є чудовими фахівцями, проте їх тексти можуть осилити лише такі ж спеціалісти. Буває навпаки, коли пишуть легко й цікаво - але науково слабкі праці, а то й псевдонаукову маячню. А найбільш рідко трапляється ідеальне поєднання - якісний текст, написаний легко і читабельно навіть для ширших кіл людей. Історичних книжок останнього типу в нас відверто бракує. Як з історії України, так і на загальнішу тему. Видання книги Джона Герста - крок на шляху до зменшення цього дефіциту Що читаємо? Джон Герст. Найкоротша історія Європи. Видавництво: Наш Формат, 2021. "Сьогодні голови держав інспектують почесну варту. Проходять уздовж лав, начебто перевіряють воїнів, іноді кажуть кілька слів... Це спадок із часів раннього Середньовіччя, коли правителі ретельно перевіряли наданих їм воїнів і думали: що за непотріб їм прислали цього разу?" Книга австралійського історика Джона Герста - це саме те, що вам потрібно, якщо ви не професійний історик, але цікавитесь історією. Якщо шукаєте легко і з гумором написаного історичного нон-фікшину, який, проте, змістовно і якісно подає коротку історію того, як і чому Європа була такою, а не інакшою - це також книжка для вас. Якщо ж ви фаховий історик, то її прочитання навряд чи розкриє щось фундаментально нове, проте забезпечить приємне проведення часу, та й кілька нових фактів чи трактувань точно зустрінете. Писати просто про складне - для цього потрібен талант не лише науковця, а й літератора. Дуже часто історики є чудовими фахівцями, проте їх тексти можуть осилити лише такі ж спеціалісти. Буває навпаки, коли пишуть легко й цікаво - але науково слабкі праці, а то й псевдонаукову маячню. А найбільш рідко трапляється ідеальне поєднання - якісний текст, написаний легко і читабельно навіть для ширших кіл людей. Історичних книжок останнього типу в нас відверто бракує. Як з історії України, так і на загальнішу тему. Видання книги Джона Герста - крок на шляху до зменшення цього дефіциту. Ні коротку, ні довгу історію Європи вмістити в одну книгу неможливо. Навіть якщо ви Норман Дейвіс і пишете понад 1000-сторінковий "талмуд". От у Тоні Джадта лише історія Європи після 1945 року зайняла 900+ сторінок. Великий плюс автора "Найкоротшої історії Європи" - він це чудово розуміє і не претендує на всеохопний опис і аналіз європейського минулого. Автор зосереджується на кількох ключових питаннях. Що зробило Європу такою, як ми її знаємо? Які явища й тенденції були визначальними? Як у різні епохи взаємодіяли різні ключові складники європейськості? Фундаментальними для творення Європи автор вважає три чинники - культуру античних Греції та Риму, християнство та культуру германських завойовників, які зруйнували Західну Римську імперію. Одразу відзначу великий "плюс" книги - ключові авторські тези супроводжують схеми, які значно спрощують сприйняття інформації про те, як Римська імперія стала християнською, християнська церква - римською; як давні германці підтримали церкву й еволюціонували до середньовічних лицарів; як середньовічна церква зберігала й осмислювала античну спадщину тощо. Щоб не переказувати зміст книги, виділю кілька найцікавіших моментів особисто для мене. Автор стисло, а водночас цікаво подає основні риси грецької логіки й мислення, що заклали основу наукового методу. Без популярних упереджень змальовує ключову роль християнства і церкви у збереженні античної спадщини для наступних епох і в розвитку Європи загалом. Де для цього є підстави, Джон Герст демонструє не тільки позитивні, а й негативні аспекти історії церкви. Наприклад, пишучи про передумови Реформації чи про те, що в Середньовіччі чимало представників церкви сприймали її не як духовне покликання, а просто як найкращу кар`єрну можливість у житті. Водночас, описуючи ідеї французького Просвітництва, автор чітко показує - навіть найкращі (в теорії) ідеї про подолання забобонів і тріумф людського розуму, науки та раціоналізму можуть призвести до кривавої диктатури - привіт, Велика французька революціє!» "Ідеї Просвітництва зазнали перших серйозних випробувань під час Великої французької революції, наприкінці XVIII століття. Хоч як це прикро для апологетів людського розуму з їхніми далекосяжними сподіваннями, революція не дала початок нової освіченої без короля та церкви - лише різанину, визиски й диктатуру". Важливою частиною книги є розділи про еволюцію форм державного устрою: від давньогрецьких міст-держав (полісів) до абсолютних монархій і ліберальних (чи не дуже) демократій. Вкрай актуальний момент - увага автора до того, що, захоплюючись давньогрецькою демократією чи республіканським устроєм Риму, не слід забувати, що право на участь у житті держави була наслідком обов`язків громадян перед нею - перш за все військовими. І афінська демократія, і римські народні збори первісно були зібраннями воїнів. Цей баланс прав і обов`язків, коли перших не буває без других - це те, що сучасна Європа воліє, на жаль, не пам`ятати. Чому в Європі у Середні віки чи Новий час не з`явилось всевладних деспотів східного типу? Бо варварські королівства, що виникли на залишках Римської імперії, були нестабільними, влада їх королів слабкою і вкрай залежною від підтримки знаті. Феодальна система, яку зазвичай сприймають як щось апріорі погане, насправді витворила в умах середньовічних європейців усвідомлення, що влада королів має суттєві обмеження. Навіть коли королі здолали феодалів і постали абсолютні монархії, повноваження жодного французького (наприклад) короля ані близько не рівнялась до безмежної влади східних деспотів. Хоча історію ми зазвичай сприймаємо як рух вперед, та іноді вона робить добрячі спіральні рухи й приносить людей до місць схожих на ті, що вже колись існували. Європейці епохи Відродження заново відкрили для себе античність і намагались її копіювати чи відтворювати. Французькі революціонери кінця XVIII століття відверто насаджували культу ранньої Римської республіки і її чесноти, де держава є найвища цінністю. Наполеон Бонапарт на честь чергової блискучої перемоги наказав звести тріумфальну арку, як колись робили римські імператори. Таких прикладів можна навести куди більше (що автор і робить). Є тут огляд розвитку європейських мов і навіть розділ на тему, все ще малопопулярну серед українських істориків - життя простолюду впродовж століть. Ложкою дьогтю для мене стала остання частина книги, де автор пише про ХІХ-ХХ століття. У принципі, тут теж все на рівні: про романтизм і націоналізм, про індустріалізацію і зародження масових суспільства, про причини двох світових війн і їх наслідки. Ложка ж ця дуже суб'єктивна. Джон Герст чимало місця (особливо для найкоротшої історії Європи) присвятив передумовам і перебігу сходження до влади Адольфа Гітлера, сутності нацистського режиму, його злочинам тощо. тема, безумовно, ключова. Та водночас хотілось би бачити співмірний розбір радянського тоталітаризму, бодай у його найгіршому - сталінському - варіанті. Проте автор лише кількома фразами згадує, що більшовицький переворот в Росії призвів до кривавої диктатури і загалам нічого доброго з того не вийшло. Це так, та все ж хотілось більшого, тим паче автор явно не радянофіл. Але, як то кажуть, мої сподівання - мої проблеми). А книгу дуже й дуже раджу всім, хто цікавиться історією. Навіть якщо з чимось будете не згідні (що нормально), все одно вартує прочитання. Хоча б тому, що автор не потакає можним "прогресивним" трендам описувати історію європейської цивілізації як суцільне зло, за яке треба тільки каятись. А показує її з різних сторін - як негативних, так і тих, що вартих захоплення й подиву. І останніх - куди більше. "Особливе ставлення до захисту і звеличення жіноцтва залишило помітний слід у європейській культурі. Коли епоха лицарів минула, цей обов`язок було перекладено на їхніх наступників - джентльменів. Джентльмен висловлює жінкам свою повагу, коли підводиться їм назустріч, не сідає, якщо поруч стоять жінки, і підіймає капелюха, вітаючись. Мене навчили цього ще в школі, і це непросто забути. Отже, виходить, і я ходяча середньовічна реліквія. Віднедавна феміністки протестують проти такого ставлення. Вони не бажають, щоб їх зводили на п`єдестал, вони хочуть рівності. Втім, у своїй боротьбі за рівність вони від початку могли похвалитись привілейованим становищем. звеличеними бути краще, ніж упослідженими. Саме завдяки цій європейській традиції вшанування жіноцтва феміністичні ідеї були відносно легко сприйняті. В інших культурах ситуація відмінна". http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/11/30/160575/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/11/25/160550/ support@history.pravda.com.ua (Роман Лехнюк) Книжки Thu, 25 Nov 2021 07:01:11 +0200 Олег Дорман розповідав: “Я був учнем Семена Льововича Лунгіна. Одного разу ми сиділи на кухні в нього вдома та писали сценарій. У цей час зайшла його дружина – Ліліана Лунгіна, яка працювала над черговим перекладом у кімнаті. “– Хлопці, – засмучено сказала вона, – у мене там герой іде аеропортом та тримає у руці гамбургер. Я не знаю, що це таке. – Схоже на макінтош, – сказав Лунгін, – плащ, мабуть, якийсь. – Добре, – зраділа Ліліана, – напишу, що він перекинув його через руку”. Через декілька хвилин вона знову повернулась та вбитим голосом повідомила: “Він його з`їв” Що читаємо? Олена Стяжкіна. «Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х років)». Київ: «Дух і Літера», 2021 Текст не є фаховою науковою рецензією, а радше авторськими міркуваннями й враженнями щодо піднятих у книзі тем. На жаль, до сих пір в Україні вистачає людей, що ностальгують за радянськими часами. Чи не найбільш популярними міфами про «добре минуле» є «найсмачніший пломбір», «ковбаса по 2,20» і низка інших символів, пов`язаних з їжею тієї епохи. Книга Олени Стяжкіної детально аналізує широкий спектр питань, пов`язаних із їжею в пізньому СРСР: що їли, як їли, де їли, як їжа добувалась, що вважалось нормою, а що надлишком, якими були ролі жінок і чоловіків у процесі харчування. Окремий цікавий пласт теми – як усі ці проблеми зображувались у радянських фільмах тієї епохи. Хоча мене, як історика за фахом, не мало б щось надто дивувати, та все ж упродовж читання книги не покидало відчуття огидної абсурдності радянської системи. Держави, яка через різний рівень постачання міст і регіонів чи дефіцити звичайну купівлю їжі перетворювала на лотерею (тож часто купувалось не те, що треба, а те, що "викинули", що було в наявності). Ця система навіть у сфері харчування давала зрозуміти звичайним громадянам, хто є головним – і це аж ніяк не громадяни. Така ситуація, з одного боку, визначила величезну роль держави, яка широким набором відвертих і прихованих засобів впливала на уявлення мешканців СРСР, що стосувались норм споживання їжі. Для правильної «радянської людини» смак їжі не мав бути ключовим фактором. Нав`язувалась ідея, що роль їжі – бути паливом для організму. У газеті «Ізвєстія» в 1984 році писали, що «Справжня культура харчування означає, що її носії думають про те, як краще використати державні ресурси». Натомість бажання роздобути щось смачніше, за середньостатистичні макарони чи манну кашу сприймалось як варте осуду й негідне. Як заявив на XXXVI з`їзді КПРС Леонід Брєжнєв – «економіка має бути економною». Олена Стяжкіна наводить чимало прикладів, як це мало реалізовуватись у гастрономічному повсякденні: заклики не викидати жодних елементів їжі (наприклад, кісток і плівки з м`яса), знаходити нове використання старим речам, рубрики «солодкі недоїдки» у жіночих журналах, культ «готування з нічого». Усе це підкреслено недолуго мало приховувати недієздатність радянської держави, а водночас і суперечило твердженням її ж керівників про невпинне «підвищення добробуту радянських людей». Побічним ефектом і логічним наслідком наростаючого дефіциту і нездатності органів влади задовольнити прагнення людей стало «вилучення» держави з процесу: більшість громадян усвідомила, що треба покладатись на себе і на системи, не пов`язані безпосередньо з системою. Це призвело до ще більшої недовіри до держави як такої, до сприйняття її як перешкоди на шляху до реалізації власних бажань. Ця недовіра вже на тридцять років пережила Радянський союз і сьогодні є суттєвою перешкодою для нормального розвитку українського суспільства. Завдяки книзі Олени Стяжкіної можна, на прикладі їжі, зрозуміти як ця недовіра формувалась. А розуміння проблеми – це вже перший крок до її подолання. У радянських реаліях споживання їжі і все, що з цим пов`язане, неминуче ставало ілюстрацією ненормальності радянського повсякдення. Авторка наводить приклад виробництва перших радянських холодильників, орієнтованого на комунальні квартири. Для захисту від зазіхань співмешканців, дверцята обладнували замки, що замикались ключем і лише ззовні. У березні 1971 року двоє дітей, що вирішили заховатись у холодильнику, опинились у пастці і задихнулись раніше, ніж хтось із дорослих прийшов додому і відчинив двері. Тож недовіра, що породжувалась системою і пронизувала всі її ланки та абсолютну більшість мешканців СРСР призводила до трагедій навіть там, де їх апріорі не мало траплятись. Цікаве спостереження авторки: у країнах так званого "соцтабору" продовольчі дефіцити іноді ставали приводами до серйозних акцій протесту, як от у Польщі в 1970, 1976, 1980. Натомість радянські громадяни були тут майже завжди цілком апатичними. У випадку радянської України така апатичність мала власну унікальну, просту й трагічну причину – пам`ять про упокорення штучним Голодомором у не такому далекому минулому залишила у ментальності українців страшну травму, що й до сьогодні дає про себе знати. Авторка відзначає, що якщо для більшості радянських громадян інструментом формування уявлень про звичне й престижне харчування були кулінарні книги на чолі з широко тиражованою «Книгою про смачну та здорову їжу». Та для багатьох українців, які жили в очікуванні того, що терор голодом повторитись, таким джерелом була радше «кулінарна книга Голодомору». Будучи страшним породженням геноциду, саме її рецепти для багатьох слугували маркерами про «нормальність» і мінімальні вимоги до того, що вважати харчовим добробутом. Звісно, мали місце й винятки. Так, у книзі наведено історію з появою у Сумах в 1983 році на стінах кінотеатрів напису: «Якби-то ти, Богдане п`яний, тепер на Переяслів глянув! Сьогодні черги, завтра картки, ото є провід від Москви». Але типовою моделлю поведінки залишалась апатія і прагнення «задовольнятись малим». Не оминула авторка увагою і природу дефіциту тих чи інших товарів у пізньому СРСР. Перелік дефіцитних товарів не був сталим, мав він і регіональну специфіку: «Якщо в київських магазинах сливовий компот продавався в «нагрузку» до дефіцитного зеленого горошку (типова практика для тих часів – Р. Л.), то у Снігурівському районі Миколаївської області той самий компот був настільки бажаним товаром, що в декотрих магазинах ним спекулювали, підвищуючи встановлену ціну більше ніж на 40%». Іноді причини дефіциту були взагалі сюрреалістичним породженням бюрократії, як у випадку з нестачею пиріжків у Києві упродовж 1974-1976 років. Їх не випікали ніде тому, що збіг термін відповідних Республіканських технічних умов (РТУ), які визначали вагу продукту, термін його зберігання тощо. Два роки знадобилось бюрократам Держплану УРСР та Держстандарту щоб знову дійти згоди про вагу, вміст і ціну пиріжків. Жодних інших перешкод для їх наявності для покупців не існувало. Є в книзі ґрунтовний аналіз того, як купівля їжі перетворювалась на "здобування" через стояння в чергах, необхідність мати потрібні контакти, щоб "роздобути" дефіцит чи просто не отримати в магазині підгнилі овочі чи тричі розбавлену сметану. У книзі, назагал, багато прикладів того, як можна було «нахімічити» під час приготування чи реалізації продуктів у магазинах чи страв у ресторанах, що влучно б`є у серцевину все ще популярного міфу про «якісні радянські продукти». Черги мали виразно гендерний характер – у них значно частіше стояли жінки, ніж чоловіки (в середньому утричі довше). Головна причина – нав`язувані в СРСР стереотипи, що чоловік перш за все повинен працювати, а от жінка, окрім праці, має ще виконувати роль «гастрономічної матерів» – купувати продукти, готувати і займатись іншою хатньою роботою. Авторка цитує промовистий фрагмент із журналу «Радянська жінка» з порадами «доньці, яка щойно вийшла заміж»: «Часто чоловіку байдуже, як вирішуватиметься те чи інше побутове питання, але сам факт, що з ним радяться, без сумніву викличе вдячні почуття. Звісно, і тобі доведеться, як кожній жінці, виконувати домашню роботу. Ти повинна бути делікатною та уважною, перед будь-яким вчинком подумай: чи добре, чи приємно буде йому, а вже потім – тобі». Цей стереотипний поділ часто й дотепер стає проблемою для багатьох родин і суспільства в цілому. Такий підхід до розподілу гендерних ролей шкодив не лише жінкам, а й чоловікам, які часто почувались безпорадними у побутових справах. Чоловік у крамниці часто виступав як персонаж анекдотів, сприймався як відхилення від норми. У тодішніх загальноприйнятих уявленнях про роль чоловіка його активна участь у хатніх справах визнавалась прийнятною хіба у випадку розлучених, що опікуються дітьми (як Новосєльцев у фільмі «Службовий роман»). Роль чоловіків була суттєво більшою у випадку тіньової економіки, що в різних проявах і велетенському масштабі зростала в СРСР в останні два десятиліття його існування. І хоча офіційний дискурс таврував «ділків», і представники влади різних рівнів, і рядові громадяни активно користувались їх послугами. Авторка наводить дані, згідно яких протягом 1960-1990 років «офіційна» економіка СРСР зросла в 3,6 разів, а тіньова – в 14 разів. І хоча в книзі наводяться різні підходи до того, що вважати тіньовою економікою і кого трактувати як її учасників, висновок логічний і очевидний – з кожним роком її розмір і кількість залучених до неї людей зростала. Адже часто це був єдиний доступний засіб роздобути ті чи ніші товари й послуги. Доступ до дефіцитних товарів і, відповідно, влади що, кому і скільки продавати породили типове для "радянської людини" хамство при обслуговуванні. У книзі безліч прикладів того, як люди на посадах від продавця чи офіціанта і до директорів відверто зневажають покупців у магазинах/клієнтів у ресторанах, обдурюють їх, всіляко демонструють власну вищість і всевладність. Особливо характерні приклади з радянського кінематографу, адже свідчать, що така поведінка цілком вписувалась у рамки дозволеного цензурою. Від поведінки персоналу ресторану з серйозного фільму «Вокзал для двох» до хамства скатертини-самобранки у більш комедійних «Чародіях» радянське кіно показує (усвідомлено чи ні), як доступ до влади може змінювати людей навіть на не надто престижних становищах на кшталт офіціанта, продавця у магазині та ін. Як і у випадку з недовірою, маємо тут, на жаль, чимало щоденних прикладів і сьогодні. Цікава частина книги – уявлення радянських громадян про кухню та їжу Заходу. Тут ситуація була парадоксальна, бо більшість людей була впевнена, що «у них» точно гірше, попри всі труднощі й дефіцити, що складали радянське повсякдення. Звісно, поінформованість пересічного мешканця СРСР про «західну» кухню була нульовою. Так, авторка наводить фрагмент із виданої у Москві книги рецептів німецьких авторів, де піца стала «пізою» і описувалась як «тістечко, замішане на яйцях, з різними начинками». Варто згадати, що в силу інформаційної ізоляції й пропаганди, куди кращої думки мешканці СРСР були про «братні соціалістичні» країни, ніж про країни Західної Європи чи США. Авторка наводить результати опитування 1976 року, згідно результатів якого мешканці СРСР думали, що живуть набагато краще, ніж американці, але дещо гірше, ніж у Чехословаччині. Такі погляди розповсюджувались і на харчові уявлення, коли «своє» вважалось натуральнішим і смачнішим за «їхнє». Ще більш промовистим є показаний авторкою епізод з життя радянської інтелігенції: «Олег Дорман розповідав: “Я був учнем Семена Льововича Лунгіна. Одного разу ми сиділи на кухні в нього вдома та писали сценарій. У цей час зайшла його дружина – Ліліана Лунгіна, яка працювала над черговим перекладом у кімнаті. “– Хлопці, – засмучено сказала вона, – у мене там герой іде аеропортом та тримає у руці гамбургер. Я не знаю, що це таке. – Схоже на макінтош, – сказав Лунгін, – плащ, мабуть, якийсь. – Добре, – зраділа Ліліана, – напишу, що він перекинув його через руку”. Через декілька хвилин вона знову повернулась та вбитим голосом повідомила: “Він його з`їв”». Їжа, як і фактично все в СРСР, також була простором колонізації. Пропагований культ "радянської кухні" присвоював собі найкраще з страв національних кухонь неросійських народів країни, а водночас дуже часто висміював їх через гастрономічні сцени. Зокрема й українців як, наприклад, "салоїдів" чи «поїдачів галушок». Водночас, кулінарна сфера зберігала дещо більше свободи, ніж чимало інших, тому українська кухня залишалась одним із чинників «банального націоналізму», який проявлявся у прив`язаності до тих чи інших національних страв. За словами авторки, «навіть у зросійщеному Донецьку борщ готували з буряка, а не зі “свьокли”, смажили сирники, а не “творожнікі” й крученики, а не “рулєтікі”, неусвідомлено зберігаючи й відтворюючи світ спаплюженого українського». Окремий приклад – рецепти знаменитої Дарії Цвек, які не лише сприяли збереженню певної окремішності української кухні, але й тривкості її західноукраїнської історичної специфіки. В цьому сенсі українській кухні пощастило більше за, наприклад, традиційну єврейську мацу (і низку інших страв), про «ідеологічну шкідливість» якої говорилось на найвищих щаблях радянської бюрократії. Звісно ж, у СРСР, де декларувалась загальна рівність, були рівні і «рівніші». Окремий розділ присвячено привілейованим групам, що мали ексклюзивний доступ до харчових благ. Партійна номенклатура різних рівнів чим далі, тим більшою мірою ставала замкнутою групою з необмеженим доступом до «дефіциту» й іншими привілеями. Головне, що на кожному кроці продовжували розповідати про рівність трудящих. Це ж не «клятий капіталізм» був, як не як. На завершення – розділ про їжу та їдців у радянському кіно. Дуже пізнавальна частина книги. З одного боку, фільми часто ретранслювали офіційну ідеологію й сформовані нею гастрономічні норми. Іноді кіно ще й мимоволі виступало творцем цих норм, зокрема «знаменитий» салат олів`є (який в радянську добу часто називали просто «салат», бо й так всі розуміли про що йдеться) здобув свій мегапопулярний статус саме через радянські фільми. Інший цікавий приклад – еволюція зображення ресторанів у кіно. Якщо у 1960-х вони показувались як простір для нового, кращого життя радянських громадян, то у 1970-80-х стають найчастіше територією всіляких «оборудок», «ділків» і просто місцем, де хорошій «радянській людині» без дуже вагомої причини робити нічого. Це лише кілька тем зі багатьох, розглянутих авторкою. Ця книга розвінчує чимало міфів про СРСР (якщо вони у вас, звісно, є). У будь якому разі, «Смак радянського» Олени Стяжкіної – це чудова вакцина від ностальгії за «совком». Які б труднощі не існували в сучасній Україні, тоді було гірше (і не тільки у сфері харчування). Звісно, якщо ви не були членом комуністичної еліти. Банальний приклад: в один із вечорів під час читання цієї книги я готував собі бутерброди з маслом і ковбасою твердого сорту. В якийсь момент зловив себе на думці, що в кінці 1970-х чи у 1980-х в багатьох містах СРСР (не кажучи все про села, які стабільно дискримінувались і в харчовій галузі) такий «перекус» був фактично неможливий через дефіцит як масла, так і твердих сортів ковбаси. «...І зрештою - морозиво. Єдина їжа, яка не є корисною. А іноді ще й загрозливою, оскільки може “застудити горло”. Їжа – нагорода, однак часто – випадкові витребеньки, свято без свята, декларація любові та добрих намірів. Майже доступна розкіш. Недорого, однак є – не скрізь. І навіть це “не скрізь” під силу подолати. Морозиво можна не тільки хотіти, а й отримати. [...] З`їсти без примусу. Втілити бажання. Самій або самому. [...] невеличка шкідлива холодна здійснена мрія. Найбільш вестернізована, точніше – американізована примха. Смак вибору, смак свободи, який не розпізнавався як свобода, оскільки мало хто з радянців знав, якою вона є...» P.S. Рецепт «того самого» радянського пломбіру насправді – американський. Його привіз до СРСР один із високих радянських чиновників – Анастас Мікоян зі своєї подорожі на «загниваючий Захід». Для істориків цей факт не є новиною, проте для масового читача він вкрай важливий. Адже демонструє, що навіть цей символ ностальгії за радянським – штучний і оманливий від «а» до «я». http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/11/25/160550/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/11/24/160540/ support@history.pravda.com.ua (Олег Карпюк) Книжки Wed, 24 Nov 2021 07:10:31 +0200 В кінці ХІХ століття радіоактивній торій додавали у склад популярної зубної пасти «Дорамад», позаяк вважалося, що радіоактивність тонізує організм. Книга Річарда Роудса дає зрозуміти, який довгий шлях пройшло людство від радіоактивності як розваги до конструювання найсмертоноснішої зброї усіх часів. Що читаємо? Ричард Роудс. Создание атомной бомбы. Москва: КоЛибри, 2020 Перша частина книги присвячена майже винятково науці — відкриття за відкриттям, «нобель за нобелем», вчені розгадували атом. Резерфорд відкрив в атомі ядро, Нільс Бор «розмістив» електрони на орбітах-оболонках, а пізніше той самий Резерфорд бомбардуванням азоту втілив мрію алхіміків: гелій (елемент №4) та азот (№7) перетворювалися на водень (№1) та кисень (№10). Роудс постарався донести суть та важливість ключових відкриттів на шляху до ядерної зброї, тож наукове наповнення не вимагає від читача глибоких знань з фізики чи хімії, що не заважає прискіпливому московському науковому редактору зауважувати про використання автором «аналогій» та «наближень». Але це таки історична праця для широкого загалу, а не підручник з ядерної фізики. Історія відкриттів вкрай персоналізована: Роудс приділив трохи часу чи не кожному учаснику «атомної лихоманки». Нільсу Бору вкрай важко давалося письмо: нотатки для нього вели мама, брат, дружина і молоді фізики-асистенти; «батько» комп'ютера фон Нейман в шестирічному віці жартував з батьком давньогрецькою; Едвард Теллер (майбутній творець термоядерної бомби) заговорив аж у трьохрічному віці, проте одразу закінченими реченнями. Вчені тут зовсім не як в підручниках народжуються, щось відкривають і помирають; кожен з них — особистість зі своїми нюансами. Створення чогось настільки нового і масштабного, як атомна бомба, вимагало промислових потужностей та свободи думки: тоді як перше ціною людських життів ще могла дати країна-бензоколонка, яку тоді йменували Совєцьким Союзом, та вона точно не могла дати другого. Немарксистські вчені тікали звідси так само, як вчені єврейського походження — з нацистської Німеччини, що яскраво ілюструє одеського фізика Джорджа Гамова. В 1932 році він зробив спробу перепливти на байдарці з Криму до Туреччини, і хоча сильний вітер завадив плану, однак не відбив бажання втекти з тюрми народів. Наступного року Гамова делегували на Сольвеєвський Конгрес в Брюсселі, він домігся від самого підписанта пакту з Ріббентропом Молотова права виїхати разом з дружиною і більше ніколи в Совок не повернувся. Тепер московці печально зітхають, що Гамов, «к сожалєнію», невідомий «широкім слоям насєлєнія нашєй страни». Ще б пак. Джордж Гамов Атомну бомбу створили Сполучені Штати, однак Роудс приділяє увагу ядерним програмам інших країн: британська спочатку випереджала неповоротку американську і стала для неї каталізатором. Японська атомна програма впиралася у брак ресурсів, а нацистська скінчилася 20 лютого 1944 року, коли британці провели спецоперацію зі знищення евакуйованої з заводу Norsk Hydro важкої води. Операція забрала життя 26 людей з числа пасажирів та команди порома, на борту якого перевозили цистерни. Ядерна програма Совєцького Союзу у книзі обсягом у тисячу сторінок займає цілих 2 (дві). Кілька потуг одиничних фізиків зав'яли в зародку: «лабораторії спорожніли», пише Роудс, оскільки «Матушка Расєя» вигнала на фронт всіх та кожного. Навіть після початку розробки атомної бомби під керівництвом Курчатова на момент січня 1944 року він зміг зібрати лише близько 20 вчених. На жаль, совки таки отримали секрети поділу ядра завдяки корисному ідіотові, який вважав, що у комуністів повинна бути атомна бомба «для рівноваги». Учасник Мангеттенського проєкту німецький фізик Клаус Фукс протягом найважливіших років, з 1942 по 1950-й, передавав секретну інформацію Совєтському Союзові. Велика Британія відмовила в екстрадиції Фукса до США, чим врятувала його від електричного стільця. Бензоколонка отримала атомну зброю, якою тероризуватиме світ. Нільс Бор не вірив у практичну реалізацію проєкту атомної бомби, позаяк «для цього потрібно було перетворити країну на фабрику», тож коли після втечі від нацистів у 1944 році побачив у Лос-Аламосі кілометрові споруди і гектари заводів, то промовив «Отже, саме це ви і зробили: перетворили країну на фабрику». Держава авторитарно підкорила собі розробку атомної бомби, тому ближче до екватора книги наука поступається місцем політиці; Роудс детально відстежує поступову реалізацію масштабного проєкту в лабіринті комітетів, рішень та погоджень. Нільс Бор Сполучені Штати викуповували сотні тисяч гектарів землі, будували цілі містечка, прокладали сотні кілометрів освітлених та асфальтованих доріг без табличок про «великі будівництва». І без жодних табличок взагалі: Лос-Аламос нагадував високоінтелектуальним мешканцям концтабір, де навіть особисті листи армія ретельно цензурувала, про що згадував в своїх мемуарах один з учасників Мангеттенського проєкту Річард Фейнман. Масштаби проєкту вражають знову і знову, та все одно дещо хочеться виділити — взаємодію державних структур. Калютрон — установка для електромагнітного розділення ізотопів урану — потребував величезної кількості дефіцитної міді. Казначейство у Вест-Пойнті виділило 395 мільйонів тройських унцій — 13 540 американських тонн — срібла, яким можна було замінити мідь; його розкотили в дванадцятиметрові стрічки і намотали на залізні сердечники камер калютрона. Срібло коштувало більше $300 мільйонів. Калютрон «Альфа» споруджували двадцять тисяч будівельників, і все це — заради виділення п'яти грамів (!) збагаченого до 15% урану-235 на добу. «Фантастична робота», — однаково можна сказати і про автора «Створення атомної бомби», і про американську державу. Україна неодноразово згадується у праці, точніше, один її виходець: уродженець Боярки Джордж Кістяківський долучився до проєкту як спеціаліст з вибухових речовин та відповідав за надважливу частину програму — імплозію (від англійського «implosion» — вибух, спрямований всередину, на противагу традиційному «explosion», вибуху «назовні»), яка стала основним принципом плутонієвої бомби «Товстун». Кістяківський «неймовірно», як зазначає автор, втілив розроблену фон Нейманом систему трьохвимірних вибухових лінз та ледь не став цапом-відбувайлом на останньому етапі випробувань, коли підрив макета показав несинхронність імплозивного вибуху. Однак його впевненість в роботі була абсолютною: Кістяківський запропонував парі на свою місячну зарплату проти $10 Оппенгеймера, і зайве нагадувати результат. Джордж Кістяківський Епос «Створення атомної бомби» жодного разу не викликав відчуття чогось зайвого попри фантастичну кількість прізвищ, відкриттів та деталей. Єдиною «сумнівною» гілкою розповіді є «політичні міркування» щодо контролю та регулювання атомної зброї, пов'язані з невгамовним Нільсом Бором. Знаменитий вчений сформулював філософський принцип «доповнюваності» про те, що іноді два взаємовиключних поняття описують ситуацію краще, ніж поодинці. Поширення принципу з квантової механіки на політичні реалії означало проінформувати Совєцький Союз про розробку ядерної бомби до її виготовлення, щоб довіра від подібного вчинку стала запорукою перемовин про контроль за атомною зброєю у післявоєнний період. Політики справедливо відкинули ці наївні міркування: Черчилль чітко і недвозначно написав у документі щодо «співробітництва з русскімі» — «у жодному разі», а під час особистої зустрічі відчитав Бора «як хлопчиська». Але симпатії автора однозначно на стороні Бора. Тихоокеанський театр бойових дій та особливості боротьби проти Японії здобули значну увагу автора. Фанатичність японців перешкоджала швидкому закінченню війни, і йшлося не лише про знаменитих камікадзе. Гасло японців «Ми будемо боротися, доки нам не доведеться їсти каміння», що нагадує окупантське про «камні с нєба», підтверджувалося на практиці рекордно низьким співвідношенням числа полонених до вбитих: під час Північно-Бірманської кампанії воно складало 142 до 17 166, тобто 1:120. Японія відкинула союзницький заклик до капітуляції з попередженням про застосування нової зброї; прем'єр-міністр барон Судзукі використав слово «мокусаці» — «ставитися з мовчазною зневагою». На додаток, японська субмарина І-58 затопила важкий крейсер «Індіанаполіс» — катастрофа забрала життя 890 американців і стала найбільшим за людськими втратами одиничним затопленням. Наступного дня Хіросіму затвердили як ціль номер один. Роудс вибудовує наратив таким чином, що його можна запідозрити у виправданні дій Сполучених Штатів в дусі популярного в соцмережах тексту, начебто «Товстун» та «Малюк» «зекономили» людські життя обох сторін, особливо, з огляду на відмову військового керівництва Японії від повної капітуляції навіть після Нагасакі та спробу заколоту проти імператора. Однак згодом підозри зникають: на останніх сторінках книги автор дощенту розгромлює політику Сполучених Штатів і покладає на них повну відповідальність за гонку озброєнь. Плутонієва бомба «Товстун», скинута на м. Нагасакі 9 серпня 1945 р. Ще на початку книги Роудс продемонстрував традиційне для західних демократів презирство до «націоналізму»: відокремлення Карпатської України від Чехословаччини він назвав «мародерським заходом», свідомий, що Підкарпатську Русь втопила у крові союзницька нацистам Угорщина адмірала Горті. В епілозі продовжується нещадна критика «націоналізму» та державної влади, чий симбіоз — «національну владу» — названо не менш ніж «організацією смерті». Національній державі протиставляються космополітичні структури — наука та міжнародне співробітництво, які уособлюють «відкритий світ», задля якого потрібно розпочати «демонтаж машини смерті». Миролюбні уявлення американця геть не сприймаються в часи терору Бензоколонки спутніками, новічками і потоками; «відкритому суспільству» більше посприяло б скидання на Москву і Пєтєрбурґ водневих бомб «Козачок» та «Пампушка». Нільса Бора 1945 року ще можна виправдати, однак від Річарда Роудса 1986 року, року Чорнобиля, очікуєш адекватніших політичних оцінок. Особиста думка Річарда Роудса ніяк не впливає на загальне враження від книги: це вкрай якісна історична праця, яка абсолютно справедливо отримала Пулітцерівську премію 1987 року. Однозначна рекомендація. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/11/24/160540/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/10/25/160345/ support@history.pravda.com.ua (Олег Карпюк) Книжки Mon, 25 Oct 2021 00:43:53 +0300 Росія привласнила перемогу у Другій світовій, яку шизофренічно називає «Вєлікою Отєчєствєнною», і продовжує видавати стоси тематичної літератури для підживлення «національної» мітотворчості. Книга «Свідок століття» не заслуговує на відгук сама собою, але варта уваги як ілюстрація отруєності російського контенту російською. Що читаємо? Филипп Гут. Свидетель века. Бен Ференц – защитник мира и последний живой участник Нюрнбергских процессов. Москва: Эксмо, 2020 Бен Ференц — останній з живих (на момент виходу книги) учасників Нюрнберзьких процесів. Народився в 1920 році в Румунії, у віці 6 років батьки емігрували до Америки, завдяки здібностям до навчання вступив до елітарної Гарвардської школи права, де вивчився на юриста. У 1943 році його призвали на службу і відправили до Європи; Бен ретельно вів особистий щоденник, який і став основним джерелом матеріалу для книги. Біографія Ференца спантеличує від самого початку, коли бачиш як листування з коханням всього життя Гертрудою ніяк не заважає насолоджуватися численними самотніми французькими та німецькими жінками, однак згодом стається дещо значніше: гарвардський юрист без заперечень дозволяє русскому Ванькє стріляти в спину втікачеві-есесівцю замість повісити останнього на суді. Ференц співчутливо ставиться до слів красноармєйця «просто прістрєлі іх всєх»: мовляв, «простой русскій солдат» звик до «інших правових норм». «Інші правові норми» на практиці означали нікчемність людського життя, однак Ференц просто про це не задумується та плекає образ романтизованого Совєцького Союзу, ототожненого з Росією. Під час відвідин частково зруйнованої Державної опери в совєцькому секторі Берліна Ференц разом з дружиною «попри неприховану пропаганду» насолоджувався балетними та оперними спектаклями і сентиментально відзначав, що «русская культура пропонує набагато більше, ніж криваві нацисти». У віці 27 років Бен Ференц став головним прокурором на дванадцятому та останньому з малих Нюрнберзьких процесів — процесі у справі айнзатцгруп. Він звинуватив 24 нацистських функціонерів, хоча мав докази проти кількох тисяч: кількість звинувачених обмежувалася місцем на лавах для підсудних. Процес став рекордним за кількістю смертних вироків при жодному виправдальному — до смертної кари через повішання засудили 14 нацистів. Підсудні Отто Олендорф (командир айнзацгрупи D) і Хайнц Йост (командир айнзацгрупи А) під час процесу Громадськість Німеччини стала горою за засуджених: двох масових вбивць навіть знову прийняли до протестантської церкви в Ландсберзі, а 7 січня 1951 року тут пройшов трьохтисячний мітинг проти «американської системи воєнного правосуддя». Поліція побила гумовими кийками та арештувала єврейську контрдемонстрацію під крики натовпу «Геть євреїв!» Чим більше дізнаєшся про Німеччину, тим менше питань до поведінки їхньої країни та особисто «фрау Ріббентроп» в останні роки. Американці скасували дві третини смертних вироків та пом'якшили решту, двох ув'язнених випустили одразу; лише чотирьох таки повісили. Поховання останків начальника айнзатцгрупи D Отто Олендорфа, який на головному Нюрнберзькому процесі виступив як свідок звинувачення та визнав ліквідацію 90 000 чоловіків, жінок та дітей, відвідали кілька тисяч осіб: їхні руки здіймалися у нацистському вітанні так, наче націонал-соціалісти досі зберігали владу. Пізніше вироки ще раз пом'якшили; останні засуджені покинули в'язниці в 1958 році. Розчарований правосуддям Ференц надалі займався реституцією та компенсаціями жертвам нацизму. Серед іншого він судився з такими німецькими компаніями як Крупп, AEG, IG.Farben (виробник смертоносного газу Циклон Б) та Сіменс — концерном, який під час Другої світової використовував підневільних робітників, а тепер постачає обладнання окупантам в Крим. Німецькі компанії вкрай неохоче виділяли крихітні суми компенсації, проте навіть це робили винятково в разі відмови від формулювань про мораль та відповідальність за використання примусової праці. Ув'язнені збирають авіаційні компоненти на фабриці Siemens у концентраційному таборі Бобрек (філіал Аушвіцу)  Джерело: United States Holocaust Memorial Museum Життя Ференца описано прісно, зате щедро здобрено епітетами про велич персони. Втручання прямими репліками самого Бена у книгу Гута викликає дивне відчуття, наче панегірик писали під пильним контролем головного героя. Проте його постать так і залишається далекою, нечіткою і безбарвною. Один-єдиний раз Бен проявляє емоції: коли німецька влада вперто відмовлялася сплачувати догляд та утримання єврейських кладовищ (які сама й утворила), Ференц дістав конверт з підібраними в Аушвіці кісточками і розлючено запитав у міністра внутрішніх справ Герхарда Шрьодера — «Тоді хто буде сплачувати? Він?» Бен Ференц присвятив життя боротьбі за мир, активно пропагував створення Міжнародного кримінального суду та розробляв правові норми про визначення міжнародної агресії, однак мені не вдалося знайти жодних його слів чи заяв про першу насильницьку зміну кордонів Європи з часів, які він бачив на власні очі. І річ не в поважному віці, адже Ференц досі активно дає інтерв'ю — останнє датовано 27 червня 2021 року. Ллються красиві фрази про абстрактний мир, проте нічого конкретного — про окупацію Криму Росією та воєнного злочинця Путіна. Остаточно добиває дріб'язкове в кінці книги: Бен Ференц навіть знаходить час прокоментувати лозунг Трампа 2017 року «Америка перша» — мовляв, це нагадувало «Хайль Гітлер», — але про брутальне порушення міжнародного права автор двотомного видання «Визначення міжнародної агресії — Шлях до миру у всьому світі» не видає ні пари з вуст. Звісно, адже якби Ференц активно критикував Росію та Путіна, книга Філіпа Гута просто б не з'явилася. Філіп Гут також отруєний рускім міром: у передмові він радіє виходу книги, підігрує російсько-совєтській мітотворчості, коли називає Другу світову «Вєлікою Отєчєствєнною», та пише про злочини нацистів супроти якихось «совєтських людей». В його випадку все пояснюється легко, бо наостанок він дякує своїй «русскій жєнє Ґалінє Гут» за супровід всього процесу написання «Свідка століття». Філіп Гут Русскість Ґаліни не дуже допомогла — книга настільки безбарвна, що це визнає навіть відповідальний науковий редактор Бахтіяр Тузмухамедов: «Філіп Гут не юрист і не спеціаліст з міжнародних відносин», що «може викликати претензії до стилю письма Гута», однак його величність Тузмухамедов намагався «сґладіть нєкоториє шєроховатості» у російськомовному виданні. Згладжував «шєроховатості» Тузмухамедов рясними примітками: тут знаходимо нагадування про «нємалий вклад Красної армії у перемогу союзників в Арденнській операції», а вихід Росії з договору по ліквідації ракет малої та середньої дальності збочено трактується, що «його дія була зупинена 2 серпня 2019 року за ініціативою американської сторони». Пан Бахтіяр навіть згадує про федеральний шатдаун в США 2018-2019 рр., коли зупинилася робота державних установ, щоб нагадати російським читачам про неодмінний дефолт проклятущих Штатів. Відповідальний науковий редактор заслуговує ще трохи уваги. В передмові до книги Тузмухамедов оцінює стан міжнародного права як незадовільний і раптом видає, що «біда Міжнародного кримінального суду в тому, що він занадто легко погоджується приймати до вивчення ситуації деяких країн, таких як Кот-д'Івуар чи Україна, які з його допомогою намагаються розібратися з внутрішніми негараздами». Бахтіяр Тузмухамедов, який написав ці сповнені презирства до України слова, не дрібний кремлівський пішак — він професор міжнародного права, суддя (у відставці) міжнародних трибуналів ООН щодо Руанди і колишньої Югославії, а також (!!!) суддя Європейського суду з прав людини у справі «Україна проти Росії». Нарешті все стає на свої місця. Бахтіяр Тузмухамедов Ця книга не могла б з'явитися українською, але воно й на краще: така комбінація отруєності на всіх рівнях найкраще ілюструє небезпеки російського, навіть якщо йдеться не про такий необхідний Європі газ, а лише про одну перекладену книгу. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/10/25/160345/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/09/29/160239/ support@history.pravda.com.ua (Олег Карпюк) Книжки Wed, 29 Sep 2021 17:43:52 +0300 1961 року в Ізраїлі відбувався один з найвідоміших судових процесів в світі — на лаві підсудних опинився відповідальний за організацію Голокосту Адольф Айхман, якого ізраїльські спецслужби зухвало викрали з Аргентини. Ханна Арендт вирушила в Єрусалим, щоб на власні очі побачити втілення зла, однак її репортаж з місця подій повністю заперечував офіційне трактування і обернувся величезним скандалом. Що читаємо? Арендт Ханна. Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла. Київ: Дух і Літера, 2021 Насамперед подія, в якій брав участь Айхман, не була судом, адже вину підсудного встановили ще до початку першого засідання, тож мета процесу була політичною: згуртувати євреїв, продемонструвати світу жахіття антисемітизму та навчити цінувати власну державу. Головний прокурор неодноразово запитував свідків: «чому ви йшли на смерть, чому не протестували і не нападали», що мало увиразнити архетипну різницю між «старими» євреями, котрі «самі йшли на заклання», та «новими», які взяли долю (і зброю) в свої руки. Арендт «згрішила» тим, що розбивала весь цей наратив в пух і прах: так поводилися не лише євреї, а тих, хто справді повставав, як-от 430 голландських євреїв в старому кварталі Амстердама, потім закатували в австрійському таборі Маутгавзен так, що кожен з них позаздрив би швидкій смерті своїх братів в газових камерах Аушвіцу. Арендт безжальна не лише стосовно суті, але й форми. «Батько нації» Бен-Ґуріон оголосив суд процесом «не над окремо взятою особою чи нацистським режимом, а над антисемітизмом протягом усієї історії», де Айхман мав зіграти уособлення абсолютного зла. Арендт заперечила і цю частину повістки денної судового процесу — підсудний ніяк не годився для заявленої ролі. Ніщо в його біографії, поведінці, словах чи зовнішньому вигляді не вказувало, що він є зловісним демоном антисемітизму, швидше навпаки. Айхман ніколи нічим не вирізнявся, не мав ні мрій, ні чітких планів на життя, потрапив в НСДАП випадково і так само випадково зв'язався з «єврейською справою». Фанатичний бюрократ, він майже ніколи не проявляв власної ініціативи, корився наказам та завжди намагався «підстрахуватися» інструкціями в письмовій формі; бюрократія настільки зіпсувала його розум, що він навіть не міг говорити «звичайною» мовою — з його вуст постійно зривалися крилаті фрази, кліше та канцеляризми, тож Арендт пише, що іноді жахіття можуть бути комічними. Адольф Айхман. 1942 рік Півдюжини психіатрів визнали підсудного нормальним, а священник — навіть «людиною з дуже позитивним мисленням». Ця «позитивна людина», однак, ніколи не заперечувала організацію «евакуацій» мільйонів євреїв до концентраційних таборів та «фабрик смерті» в Аушвіці, Треблінці і деінде. Проте Айхман не вважав себе винним у вбивстві цих людей. «Я ніколи не вбивав жодного єврея чи неєврея» — він лише виконував наказ, тож не відчував з цього приводу жодних докорів сумління, навпаки: він чудово пам'ятав, що відчував би його докори, якби не виконав отриманих наказів! Айхман зробив лише два «винятки» у своїй практиці, коли допоміг кузині-напівєврейці та єврейському подружжю з Відня, за яких просив його дядько, проте це непокоїло його, і на допиті він відповів, що «у своїх гріхах я зізнався». Порятунок людини від вірної смерті він вважав гріховним через те, що такий вчинок перечив наказу; за цією схибленою логікою гріховним виявився і наказ Гіммлера 1944 року зупинити фабрики смерті та демонтувати обладнання для вбивств у Аушвіці — Айхман вважав це не менш ніж зрадою і щосили намагався саботувати «злочинні» накази. Судді зіткнулися зі складною проблемою, позаяк припускали, що звинувачений, як і всі «нормальні люди», мав усвідомлювати злочинність своїх дій, тож виснували, що Айхман просто бреше. Але він не брехав, просто саме поняття «нормальності» в нацистській Німеччині поставили з ніг на голову. Айхман під час судового процесу У вересні 1941, невдовзі після перших відвідин центрів знищення на Сході, Айхман організував свої перші масові депортації з Німеччини та Протекторату. Сталося дивне: перші потяги з 20 тис євреїв та 5 тис ромів він відправив в гетто у Лодзі замість спрямувати цих людей до Риги чи Мінська, що означало їхній негайній розстріл айнзацгрупами. Гетто у Лодзі створили першим та ліквідували останнім, і це був єдиний явний випадок, коли Айхман справді намагався врятувати євреїв. Вже за три тижні у Празі відбулася нарада, на якій обговорили «інцидент» у Лодзі, і в результаті цю «проблему» вирішили, відправивши 50 тис євреїв з Райху до центрів діяльності айнзацгруп у Ризі та Мінську. Сумління Айхмана діяло протягом чотирьох тижнів і більше ніколи не протестувало. Випадок не унікальний: ціле німецьке суспільство втратило голос сумління, а пізніше щосили намагалося поховати жахливі спомини і забути злочини минулого. Арендт накликала на себе ще й гнів німців, бо вказувала на засилля колишніх нацистів у тодішній владі Німеччини. Репортаж Арендт розгнівив німців, розлютив ізраїльську владу послідовним розвіюванням мітотворчих посилів процесу, а зрештою ще й викликав масовий осуд євреїв всього світу згадкою про роль юденратів в Голокості. За її версією, без юденратів мільйони євреїв все одно б страждали, але точно не гинули так організовано, чемно і послідовно. Арендт таврували зрадницею власного народу, бойкотували в університетах Сполучених Штатів, знайомі та друзі припиняли з нею спілкування. Така реакція не дивує: згадки про питомо українську етнічність ертуха їв, які відбирали останню зернину в людей у 1932-1933 рр., викликають точно те саме люте обурення, наче це заперечує провину Російсько-Совєцької імперії в організації Голодомору, як не заперечувала Арендт нагадуванням про юденрати відповідальність Німеччини за Голокост. Ханна Арендт Доля євреїв на окупованих Німеччиною територіях дуже сильно залежала від поведінки решти населення, про що яскраво свідчить приклад Данії. Данці повністю та відкрито заперечили нацистські зазіхання і навіть пропозицію почепити євреям жовту зірку відкинули із заявою, що король носитиме її першим. Справді приголомшувала зміна поведінки нацистських урядовців в Данії: жорстокість нацистів розтанула, як сніг на сонці, коли зіткнулася з відвертим спротивом, і на них більше не можна біло покладатися. Відірвані від «рідного» середовища нацисти виглядали жалюгідними: Арендт висміює їхню поведінку на Нюрнберзькому процесі, де вони наввипередки здавали одне одного. Румунія демонструвала протилежне: тут навіть есесівці були приголомшені і часом налякані жахіттями старомодних спонтанних погромів неймовірних масштабів і часто втручалися, щоб врятувати євреїв від справжньої різанини. Румунія могла випередити Німеччину в «остаточному розв'язанні», про що Гітлер скаржився Геббельсу в серпні 1941 року. У самій лише Одесі румунські солдати були відповідальні за вбивство 60 тис осіб. Арендт писала, що «німецький радикальний антисемітизм оцінили лише на Сході — українці, естонці, латиші, литовці та, до певної міри, румуни — яких нацисти вирішили вважати ордами варварів та нелюдами» — формулювання «до певної міри» вказує, що діяння українців були ще жахливішими за румунські. Україна не потрапила до нотаток Арендт лише по тій причині, що входила до «Сходу», а Айхмана визнали непричетним до діянь на цих територіях. Проте Україна, на жаль, займає трохи більше місця в книзі. Арендт невисоко оцінювала Гідеона Гаузнера, генерального прокурора і представника уряду, як і його промову на початку процесу, котра затягнулася на три засідання і пізніше була видана у вигляді книги. Книга під назвою «6 000 000 звинувачують» розпочинається з історії страждань єврейського народу, і якщо виключити зі списку винуватців біблійних персонажів — єгипетського фараона та Гамана — то у вступі залишаться одні українці: Богдан Хмельницький та Петлюра, який «влаштовував погроми». Симон Петлюра В епілозі «Айхмана в Єрусалимі» Арендт розглядає різні заперечення проти вироку нацистському функціонеру і раптово називає «прецедентом "радикального" відновлення дії закону» вбивство Петлюри у Парижі 25 травня 1926 року. Петлюру вона описує як відповідального за погроми під час «громадянської війни» в Росії, чим відтворює совєцький наратив про «отамана-погромщика» і, таким чином, потрапляє в ту саму пастку демонізації однієї особистості, яку описувала протягом своєї книги. Дісталося не лише Україні: Словаччину «винайшло» німецьке Міністерство закордонних справ, а про розстріл польських офіцерів совєцькими головорізами в Катинському лісі Арендт пише «начебто». З іншого боку, автор таки пише про «безкарний» напад Совєтів на Фінляндію та розчленування Польщі, тож враження від книги не псує: наївно та хибно було б звинуватити гострий розум Арендт в примітивній упередженості. «Айхман в Єрусалимі» досі залишається актуальною працею про нацистський режим, предметом інтелектуальних баталій та розмов про історичну пам'ять, тож ця книга обов'язкова до прочитання. Ця праця й так вкрай відома, та все ж — моя рекомендація. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/09/29/160239/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/09/21/160203/ support@history.pravda.com.ua (Олег Карпюк) Книжки Tue, 21 Sep 2021 15:29:14 +0300 Ізраїль вражає стороннього глядача, взяти хоча б його політичне життя, де «нові» праві під проводом Бенета скинули незмінного лідера «старих правих» Нетаньягу шляхом об'єднання з арабською ісламістською партією «РААМ» (!). Парламентаризм в демократичній державі підсовує різні сюрпризи та конфігурації, і такий устрій був притаманний Ізраїлю від початку його існування, що тим більш парадоксально з огляду на те, що євреї прибували до Сіону з недемократичних країн: з Російської імперії, нацистської Німеччини та арабських країн, які й досі не знають про таке досягнення модерну. Що читаємо? Даніель Ґордіс. «Ізраїль. Історія відродження нації». Київ: Наш Формат, 2021 Євреї почали розколюватися задовго до заснування держави, коли на Шостому сіоністському конгресі 1903 року частина делегатів протестувала проти планів оселитися на територіях в Східній Африці. Існували також плани заснувати державу євреїв в Аргентині, Анголі, Мадагаскарі та навіть на Тасманії та Суринамі. Теодор Герцль, ідеолог сіонізму, усвідомив хибність таких проєктів і в 1904 році оголосив, що рішення можна знайти тільки в Палестині, в краї, який отримав дану назву після окупації Землі Ізраїля римлянами на початку першого тисячоліття. Наприкінці 1870-х років у Палестині жило близько 27 000 євреїв головно в Єрусалимі — це були дуже бідні та глибоко релігійні люди, на життя яких епоха модерності майже не вплинула. Віра не долучилася до розбудови держави, позаяк релігійні антисіоністи вважали, що лише Бог має право привести євреїв на рідну землю, а от мова відігравала величезне значення. Сучасний іврит відродила одна людина — Еліезер Бен-Єгуда, який під час навчання в Сорбонні спостерігав глибокий вплив французької мови на французький націоналізм. У 1880 році він писав: «Я переконався: щоб отримати власну землю й вести незалежне політичне життя, нам потрібна спільна мова». Відродження і впровадження мови було нелегкою справою: пересічного переселенця не цікавив іврит, людоньки не поспішали на нього переходити і масово відвідували вистави на «общєпонятному» їдиші. Боротьба за іврит була класичною ситуацією «революційні еліти проти звичайних громадян», але простий нарід тут таки поступився. Еліезер Бен-Єгуда Спротив мові не йде ні в яке порівняння зі спротивом арабів. Євреї скуповували землю в Палестині абсолютно легально, однак в 1881 році Османська імперія заборонила купувати земельні ділянки євреям і християнам, щоб запобігти переселенню. На щастя, Османська імперія швидко сконала, і в 1917 році євреї отримали право на свою землю у Декларації Бальфура: Британська імперія оголосила про створення в Палестині національного осередку єврейського народу. Араби відповіли насиллям і погромами; євреї нарощували збройний потенціал та військові сили. Ізраїль виборював незалежність кров'ю на кожному етапі свого існування — цей урок державотворення червоною ниткою пронизує книгу. Майбутнє Ізраїля не була наперед визначеним навіть після резолюції ООН про поділ Палестини у 1947 році; лише збройний спротив євреїв завадив знищенню держави. Ґолдіс відверто ангажований і не впадає у скрупульозний розгляд моральних дилем, однак такий підхід виглядає набагато чеснішим за сумнозвісний «баланс думок». Попри піднесення армії та збройного спротиву мілітаристичний патос відсутній, а трагічні моменти боротьби за незалежність описані відверто, хоч автор і не терпить брехні. Вбивство мирних арабських жителів у Дейр-Ясіні 9 квітня 1948 року називали «різаниною» з масовими зґвалтуваннями та загибеллю 250 жителів, натомість пізніше історики виявили, що зґвалтувань не було, а загинуло близько 100 осіб. Війна жорстока, і продовжується на сторінках підручників та вікіпедії. Тіла вбитих у Дейр-Ясіні Ґолдіс не ухиляється від згадки про трагічні сторінки історії Ізраїля, а їх вистачало. Була акція відплати за терористичні акти в Кібії, коли загинуло близько 50-60 арабів, в основному жінок та дітей; іммігрантів з арабських країн після евакуації розміщували в смердючих тимчасових таборах за колючим дротом. Ганебною є справа єменських дітей, яких через упередження відбирали у батьків та передавали на усиновлення ашкеназьким євреям, до того ж сотні цих дітей загинули. Були й відверті політичні помилки, як каже обізнаний мудрий нарід, «договорняки»: сам Бен-Ґуріон визнавав, що поступка релігійним партіям у вигляді звільнення ультраордоксів від служби в армії — глибоко помилкове рішення. У його часи ця норма стосувалася 400 осіб на рік, а 2010 року призову не підлягали вже 62 500 ультраортодоксів — у 150 разів більше. Бен-Ґуріона також критикували за угоду про репарації з Німеччиною 1955 року: Ізраїль отримав такі необхідні для розбудови держави $755 мільйонів, проте опозиція називала угоду «торгівлею на крові». Урок книги очевидний: неможливо приготувати яєшню без того, щоб розбити яйця. Живі люди завжди помилятимуться, тим паче, коли стоїть колосальне, майже нереальне завдання побудувати всю державу з нуля. Державницький наратив пояснює, чому Наш Формат, який раніше випустив Бандеру, тепер заснував серію «Єврейська бібліотека» під егідою Єврейської конфедерації України, і відкрив її саме цією книгою. Це Україна, тут і не така еклектика можлива. Бен-Ґуріон Пьотр Ібрагім Кальвас, поляк, який прийняв іслам і оселився в Александрії, у своїй чудовій книзі «Єгипет: харам, халяль» пояснював лютий антисемітизм єгиптян: араби ніколи не погодяться з існуванням Ізраїлю, бо його успіх — це більмо на оці арабського світу, який не здатен породити нічого схожого. Після відвертої та критичної розповіді про ісламське сьогодення Єгипту Кальвасу довелося покинути країну та оселитися на Мальті, тим часом, Ґордіс описує успіхи, з якими ніколи не змиряться араби: за шістдесят років незалежності економіка виросла в 50 разів, країна має найвищу кількість інженерів на душу населення, найбільшу кількість стартапів і найвищий рівень витрат на науково-дослідні роботи. Ізраїль посідав посідав друге місце після США за кількістю компаній, зареєстрованих на біржі NASDAQ, і за цим показником обганяв усі країни Європи, разом взяті. Ізраїль — єдина з двох країн, де наприкінці ХХ століття було більше дерев, ніж на початку: за цей час в рамках «Великого лісівництва» посадили більше 250 мільйонів дерев. Ще болісніше порівняння Ґордіс наводить у примітках до рейтингу університетів за 2015 рік, де Єврейський університет в Єрусалимі посідав 67-ме місце, Техніон (аналог МІТ) — 77-ме, тоді як арабські країни попри нафтові гроші не мають жодного університету в топ-250. Найвище місце — 266-те — посів Університет нафти й корисних копалин імені короля Фахді в Саудівській Аравії, далі йде Національний університет науки і технологій Пакистану — 350-й. Більш ніж красномовно. Совєцька держава недарма зображала в пропагандистських карикатурах «сіоністів» поруч з «українськими буржуазними націоналістами» — попри всі очевидні нюанси та відмінності проблеми державотворення в умовах ХХ століття неодноразово викликають дежавю: від відносин з населенням, яке заперечує існування власної держави, до взаємодії з міжнародними організаціями, які методично критикують захист своєї землі, водночас, не бачать проблем в діях «тієї сторони». Карикатура із совєтського журналу «Перець» Європейські країни тоді, як і зараз, чутливо реагували на ембарго на постачання нафти будь-якій країні, яка підтримає Ізраїль у війні Судного дня. У 1975 році ООН навіть визнала сіонізм «формою расизму» — цей абсурд скасували лише в 1991 році. У 2004-2012 роках ООН ухвалила 314 (!) резолюцій стосовно Ізраїлю — це майже 40% УСІХ резолюцій за цей період і вшестеро більше, ніж щодо будь-якої іншої країни. Human Rights Watch, яка з 2014 року системно критикує Україну за військові дії та дискримінацію жителів ОРДЛО, поводиться аналогічно: організація постійно звинувачує Ізраїль у порушенні прав людини, хоча знає, що «Хамас» і «Хезболла» ведуть обстріли з густонаселених районів, свідомо перетворюючи житлові квартали на поле бою. Щось мені це нагадує. Невідповідність обіцянок на обкладинці змісту книги завше викликає бурхливу реакцію, тож відзначу тут протилежне: «Ізраїль» дійсно коротко і змістовно розповідає історію єврейської держави. Обізнані відкриють для себе не так багато нового, але стислість та динамічність розповіді як мінімум допоможуть впорядкувати думки та дати певне уявлення про Ізраїль. Тверда п'ятірка і моя рекомендація. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/09/21/160203/ http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/09/8/160138/ support@history.pravda.com.ua (Олександр Андрієвський) Книжки Wed, 08 Sep 2021 13:24:10 +0300 Головний стереотип про класичну українську літературу – це її схильність до страждань і плекання своїх образ замість боротьби. Принаймні, саме таку її версію нам часто викладають у шкільній програмі, де збереглося багато радянських штампів, а історія літератури є історією утисків та пригноблень. Перша антологія української мілітарної поезії демонструє зворотний бік нашої літератури: войовничість та готовність до боротьби, на противагу стражданням та ресентименту Що читаємо? Українська мілітарна поезія, Київ, Стилет і стилос, 2021. Мабуть, головний стереотип про класичну українську літературу – це її схильність до страждань і плекання своїх образ замість боротьби. Принаймні, саме таку її версію нам часто викладають у шкільній програмі, де збереглося багато радянських штампів, а історія літератури є історією утисків та пригноблень. Ця перша антологія української мілітарної поезії демонструє зворотний бік нашої літератури: войовничість та готовність до боротьби, на противагу стражданням та ресентименту. І справді, дивно було би, якби у нас не було би такої літератури: адже фактично кожне покоління українців за останні кількасот років мало власну війну або революцію. Величезну частку нашої класики створили люди, які у певний момент життя тримали у руках зброю, працювали у підпіллі, сиділи в тюрмах за політичними вироками. В чому ж особливість цієї збірки, окрім її тематичного спрямування? Перш за все, обрано цікаві часові рамки: 1920-ті-1940-ві роки, добу, яку можна вважати найвищим розквітом української літератури взагалі. Саме тоді українські автори створювали модерністські твори, які були цілком у дусі часу та – за наявності перекладів та обізнаності у світі – могли би стати частиною світового мейнстріму і в чомусь перевершити його. До того ж, ця доба стала народженням унікального покоління, якому випало побачити обидві світові війни, революційні події 1917-21-го, пережити еміграцію у 20-х, становлення тоталітарних режимів у Європі, а тоді – отримати примарну надію на незалежність під час Другої Світової, і зрештою, знову втратити її. Тож упорядники об’єднали під однією обкладинкою відомих авторів, класиків, які писали про війни та підпілля, – із тими, хто не був письменником за покликанням. До цієї збірки увійшли твори вояків армії УНР, комбатантів ОУН і УПА, а також добровольців дивізії «Галичина», які писали вірші, що не поступаються творам класиків. Відтак ця антологія постає територією, де перетинаються визнані літератори, що наважилися стати на шлях боротьби, та комбатанти, які спромоглися створити видатні тексти нашої літератури. З числа перших можна назвати, звичайно ж, Євгена Маланюка, рядок з якого дав назву збірці (та видавництву). У короткому біографічному нарисі упорядники відзначають його участь у Визвольних змагання: воював на фронті Першої світової, 1917-го року вступив на службу в армію УНР, був ад’ютантом генерал-хорунжого Василя Тютюнника. Утім, для самого Маланюка не стояло дилеми «стилет чи стилос», адже у своєму житті він поєднав як шлях вояка, так і хист письменника. Та він представлений не лише своїми програмними текстами, але й менш відомими – наприклад, віршем із присвятою Дмитру Донцову. Археолог, поет та діяч Проводу ОУН Олег Ольжич Із Донцовим пов’язані ще декілька авторів, які увійшли до антології: він видавав та всіляко підтримував ще й Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олену Телігу. Власне, збірку відкривають твори саме Олега Ольжича, який – немов за заповітом Маланюка – поєднував літературну діяльність із підпільною. Багато його текстів більш чи менш очевидно стосуються ОУН, до якої поет вступив після знайомства у Римі із Коновальцем. Цікаво, що Ольжич опинився у Римі, коли приїхав читати лекції з археології, адже в еміграції він став талановитим науковцем і, навчаючись у Празі, отримав стипендію Гарвардського університету. І водночас саме він створив цілий цикл віршів, присвячених терористичній діяльності ОУН у Польщі, оспівуючи естетику підпілля та самовідданість «бойовиків». Зокрема до збірки увійшла поема «Городок», присвячена ОУНівцям Дмитру Данилишину і Василю Біласу, яких було страчено за експропріаційний напад на польську пошту. Це ледь не єдиний у нашій літературі такого рівня текст про міську герилью українських націоналістів: «На площі у соннім локалі, Де нудиться офіціант, Весь в сірому, нервом зо сталі, - Зачаєний комендант. Зв’язковий. Сухе привітання. Кашкет, окуляри, ровер. І схована карта остання, - В кишені його револьвер. Наказ був палючо-огненний, Та кригою дихає суть. А завтра газетні сирени По світу його рознесуть.» Зліва направо. Українські письменники Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, Микола Чирський, Олег Штуль (Краків, 1940-41) Також важливу роль ОУН відіграла в житті Миколи Чирського: добровольця полку «Чорних гайдамаків» та хорунжого армії УНР, який разом з Маланюком та Юрієм Дараганом опинився у таборах для інтернованих (всі троє починали публікуватися саме у табірному журналі «Веселка»). Наприкінці 20-х Чирський перебрався до Ужгорода, де працював у народному театрі та очолював мистецьку організацію «Летюча естрада». Згодом він підтримав проголошення Карпатської України, за що після угорської окупації його заарештували і кинули до в’язниці. Вийшовши на свободу, вже 1941 року Чирський знову повернувся в Україну, у складі похідної групи ОУН, але невдовзі помер від туберкульозу у рідному Кам’янці. Більш несподіваним є присутність у збірці Богдана-Ігора Антонича – того, кого прийнято вважати аполітичним поетом-містиком і ледь не космополітом. Утім, це вихолощене сприйняття Антонича дісталося нам в спадок від радянських часів, коли його тексти довго не друкувалися, а тоді – пройшли сувору цензуру. Натомість ця антологія відкриває нам іншого Антонича, який писав вірші про міську герилью, бій під Крутами та Громадянську війну в Іспанії («Слово про Альказар»): «На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах зрослих з динаміту, в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар на наших ось очах проходить прямо з дійсності до міту…» Михайло і Олена Теліги Однією з центральних постатей для збірки є Олена Теліга (дівоче прізвище – Шовгенів). Вона народилася та провела дитинство і юність на території Росії, а згодом разом з родиною переїхала до Києва. 1920 року вона разом емігрувала до Чехословаччини. Там вона одружилася з вояком армії УНР та відомим бандуристом Михайлом Телігою. Наприкінці 20-х почала публікуватися у літературних журналах, зокрема у «Вістнику» Донцова. Згодом вона почала працювати у Культурній референтурі ОУН. 1941 року Теліга нелегально перейшла кордон та дісталася Львова, а згодом і Києва, де збиралася відроджувати культурне життя у Києві та брати участь у підпільній роботі ОУН. У грудні 1941 її та її чоловіка розстріляли нацисти у Бабиному Яру. Набагато менш відомою є інша жінка в цій антології: Марта Гай (справжнє ім’я – Галина Голояд). У сімнадцять років дівчина вступила до ОУН. З того моменту Марта Гай встигла побувати зв’язковою, очолити жіночу ланку організації та взяти участь у роботі Українського Червоного Хреста. У 1949-му Марта Гай починає працювати у головному штабі УПА під командою ідеолога збройного підпілля Петра Федуна-Полтави. Вона працювала у законспірованому таборі в Карпатах всю зиму 1949-1950 років. Навесні 1950-го вона отримала завдання вийти на зв'язок із Шухевичем, про смерть якого повстанці ще не знали. 1950 року її заарештували у Львові радянські спецслужби, після чого засудили на 25 років. Саме в ув’язненні вона написала значну частину своїх творів. У збірці Марта Гай представлена лише одним віршем – але напрочуд сильним та пророчим: «Десь на моїй землі, Десь на моїх полях Золотиться колосся пшениці… Зі штиками в зажерливих, жадних руках Пруться хижі москалі до границі. …Нові лицарі, Богом хрещені в тих снах Появилися темної ночі… Десь на моїй землі, Десь на моїх полях Квіти маки розплющили очі.» Поет, перекладач та діяч ОУН Богдан Кравців Серед інших авторів-оунівців відзначимо також Богдана Кравціва, який пройшов усі етапи підпільної боротьби: Пласт, УВО, Союз націоналістичної молоді, Крайова Екзекутива ОУН, польська тюрма… І все це – молодий хлопець, який вивчав археологію та право, редагував літературні журнали, писав збірки віршів у дусі неокласиків, перекладав Рільке та біблійну «Пісню над піснями» (такий от войовничий модернізм!). Також з маловідомих для загалу авторів слід згадати Ярослава Курдидика. Він народився у родині священика; отримав початкову освіту в Тернополі, а вищу – в Польщі та Чехії, де вивчав журналістику і право. У середині 30-х років Курдидик служив у польській армії. Разом зі старшим братом Анатолем він входив до львівської літературної групи «Дванадцятка». Після початку Другої світової був мобілізований до німецької армії та служив на Східному фронті. Коли 1943 року було створено дивізію «Галичина», Курдидик вступив до її лав та взяв участь у пекельному бою під Бродами. Після завершення війни емігрував до Сполучених Штатів, де і опублікував значну частину свого доробку («збірки «Серце і зброя», «Розмова зі смертю» та інші). Ще одним з відкриттів цієї збірки є поезія Богдана Бори (Борис Шкандрій). 1943-го, у віці 23 роки, хлопець вступив добровольцем до лав дивізії «Галичина». Закінчив старшинську (офіцерську) школу, отримав звання хорунжого та якийсь час залишався при школі в ролі інструктора, але згодом він таки потрапив на фронт. Після завершення війни частина дивізії опинилася в таборі у Ріміні, Італія. Саме в табірному видавництві вийшла перша збірка віршів Бори, багато текстів з якої присвячені дивізії. Юрій Горліс-Горський і Любця Гадзевич, 1935 рік У цій антології мілітарної поезії є також і більш відомі постаті, серед них – Юрій Горліс-Горський, про якого упорядники справедливо зазначають, що його біографії вистачило б на багатосезонний серіал. Та далеко не всі знають, що автор «Холодного Яру» починав писати з віршів. Його «Тюремні поезії» були написані під час ув’язнення у в’язницях та тюремних лікарнях по всій Україні. «Про гомін горобців розмову він завів. Юнак назустріч глянув вогнеметно. Цей – як і я, цей снить про спів… Про спів веселий кулеметів. То не моя весна. Моя весна прийде з громами. Із брязкотом шабель, під шелест прапорів, З ненавистю й любов’ю до нестями, Із криком ранених й піснями таборів.» Завершує збірку Михайло Сорока – людина, чия біографія уособлює долю значної частини цього покоління. 1940-го року, після радянської окупації Західної України, його як члена Проводу ОУН заарештували більшовики та засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років позбавлення волі. Так він потрапив до «Степлагу» біля Кенгіру, одного з найбільших сталінських таборів, який розташовувався на території Казахстану і де була велика частка українських націоналістів. 1954 року саме останні підняли повстання, яке стало найбільшим спротивом в історії ГУЛАГу. Михайло Сорока написав вірш, який став гімном цього повстання – і саме цей текстом є останнім у збірці. «Гімн кенгірського повстання» є справді потужним віршем, який вписується у тематику та дух антології: він символізує готовність боротися в умовах тотальної безнадії, тобто навіть тоді, коли сили є апріори нерівними і шансів на перемогу немає. Кенгірське повстання задавили танками, та все ж – майже сімдесят років потому цей гімн, напевно, вперше публікується у поетичній збірці, разом з віршами визнаних класиків. І можливо, рано чи пізно він з’явиться у шкільній програмі, адже ці слова звучать на диво актуально й сьогодні: «Тим, що впали за волю, Ми клянемось сьогодні, Що не будем, не будем рабами, - Боротьбу доведем до кінця!». Легендарний політв’язень Михайло Сорока Підсумовуючи, можна сказати, що ця антологія презентує нам інше, незнайоме обличчя української літератури: відважної та войовничої аж до кісток. Поезії підпільників та вояків УНР, а згодом УПА, гімн повстання в ГУЛАГу та поеми про міську герилью – така історія літератури не викладається у школах, але відкривати її для себе самостійно навіть цікавіше. Для кого ця книжка? Для всіх любителів поезії та для тих, хто знає, що українська історія є історією боротьби, а не ридань. http://www.istpravda.com.ua/reviews/2021/09/8/160138/