https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/research/2016/09/23/149206/ support@history.pravda.com.ua (Павел Жачек, засновник та перший директор Інституту досліджень тоталітарних режимів (Чеська Республіка)) Студії Fri, 23 Sep 2016 19:29:47 +0300 "...Усе відбулося гладко, вказана особа була відразу в машині приспана снодійним, а тому обох співробітників він бачив тільки декілька секунд..." З-поміж осіб, які були викрадені чехословацькими органами безпеки з Австрії, НДР чи Західного Берліна вирізняється доля інженера Никифора Горбанюка (1891-1972). Великоукраїнський націоналіст, спочатку офіцер царської армії, член штабу армії УНР Головного отамана Симона Петлюри; він був емігрантом, що проживав у Чехословацькій республіці (ЧСР). [від "Історичної правди": Никифор Горбанюк у 1917-1918 рр. був одним із організаторів Вільного козацтва. У 1919 р. створив Немирівський полк, на чолі якого воював проти більшовиків, а восени 1920 р. відступив з Армією УНР за Збруч. Повернувся в УСРР 1921 р. як повстанський отаман "Вогонь" і діяв на Вінничині. 29 вересня 1921 р. скористався амністією, за деякими даними, співпрацював із чекістами, а згодом емігрував до Праги]. Закінчив Український університет, політично реалізував себе в рамках Українського вільного козацтва, орієнтованого на Німеччину [йдеться про Українське національне козацьке товариство (УНАКОТО) і його спадкоємця - Український національний козацький рух (УНАКОР), які відкрито проголошували себе фашистськими організаціями – ІП], співпрацював з чехословацькою поліцією та німецькою розвідкою. Служба державної безпеки, очевидно з ініціативи радянського КДБ, включила його, людину похилого віку, до складу осіб, в яких була зацікавлена та яких хотіла мати у себе в ув’язненні.  Розробка 14 січня 1953 р. поручик Алоїс Форманек, керівник реферату 101А 5-го окремого відділення Головного управління Служби державної безпеки, склав величезний звіт "Горбанюк та товариство". Він резюмував усю отриману інформацію про розвідувальну діяльність окремих представників українського екзилу перед та під час Другої світової війни. У Празі ключова роль була приписана "емігранту–генералу" інж. Никифору Горбанюку, нібито керівнику "шпигунської української мережі в Чехословаччині", котрий, окрім того, мав бути пов’язаний з шефом Абверу адміралом Вільгельмом Канарісом та Мартіном Борманом, особистим секретарем Рудольфа Гесса (sic!).  Отаман "козацького фашизму" Іван Полтавець-Остряниця в часи служби гетьману Скоропадському, 1918 р. Після приходу нацистів до влади в Німеччині його контакти нібито вели через Циновець до Берліна та через Залізну Руду до отамана Івана Остряниці в Мюнхен [1] [Іван Полтавець-Остряниця – колишній генеральний писар гетьмана Павла Скоропадського, отаман УНАКОТО – УНАКОР в еміграції – ІП]. Відповідно до звіту, Горбанюк у 1937 р. познайомився з інж. Антоніном Клечанеком, засновником та співвласником фірми Клечанек і Вондрачек (у подальшому назва "Антон Клетчанек та Вензель Вондрашек"), з офісом у Празі на Вацлавській площі №17. Після окупації залишків Чехословаччини в березні 1939 р., він начебто створив фундамент для СД у Празі. За свідченням секретарки Дубравки Єтмарової, Клечанек та Горбанюк створили в будівельній фірмі прийомний пункт матеріалів розвідки (SD-Blockstelle). Вони нагромаджували матеріали від таємних агентів, які у подальшому передавали їх до філіалу німецької служби безпеки СД 110 (SD-Auenstelle), замаскованому під фірму "Текстилія" на чолі з Куртом Вальтером Вільфером (псевдонім інж. Отто Гавлічек) та у подальшому Гедвіки Волкелової (псевд. Марія Дворжакова), що функціонувала за тією ж адресою. Горбанюк отримував повідомлення від емігрантських кіл (…) перед втечею в часи революції (Клечанек) разом з Горбанюком створили список агентів, який взяли із собою до Баварії (…).  Звіт також базувався на свідченнях Марії Коларжової, колишньої співробітниці фірми Клечанек та Вондрачек, яка від 14 жовтня 1949 р. нелегально перебувала у Західному Берліні. "У хвилини, коли вона чекала на допит у таборі для біженців в Мюнхені, їй зателефонував Горбанюк (…) Коли вона йому жалілася, що через нього буде на 2,5 роки ув’язнена, Горбанюк їй пообіцяв, що все буде добре, що він її любить, що вони будуть разом мешкати в Байройті чи в Берхтесгадені (…) Горбанюк її запевнив, що на його ім’я є запрошення в Пассау, американці про нього говорять, що він є людиною великого стилю, що він доїхав до Мюнхена". Як свою адресу він зазначив Мюнхен, поштове відділення 23, Постлагернд. Фотографія Никифора Горбанюка з німецького посвідчення особи, що було чинним до 15.08.1959 У жовтні та грудні 1949 р. Марія Коларжова писала на адресу доктора правознавства Шебора, який мешкав на Народному проспекті, "щоб хтось з Градець Кралового приїхав по Горбанюка (…)". Через те, що ані не отримала відповідь, ані ніхто не приїхав, вона вирішила відвідати чехословацьке консульство у Мюнхені, де вимагала, "щоб Горбанюка арештували". Їй дісталася тільки порада "поверталася тією дорогою, якою прийшла, до Чехословаччини". 10 січня 1950 р. її заарештували на державному кордоні, а через 5 місяців засудили на 14 років ув’язнення. "На свій захист Коларжова зазначала, що хотіла спокутувати кривду, яку вчинила в роки окупації (…) Тому опинилася нелегально закордоном для того, щоб мати змогу знайти там Горбанюка та передати його чехословацьким службам". 14 жовтня 1954 р. начальник 5-го окремого відділу МВС [2] капітан Антонін Опліштіл дав запит в Управління закордонно-політичної розвідки (1-е управління МВС) "щодо можливості перевірки теперішнього перебування, або ж ворожої діяльності Никифора Горбанюка Вашою агентурою (…)". Із показів свідків та матеріалів, зібраних 5-м окремим відділом МВС, випливало те, що і в теперішній час він "займається за кордоном шпигунською діяльністю проти СРСР та інших країн народної демократії". Через місяць, 12 листопада 1954 р. капітан Опліштіл схвалив проект старшого референта 1-го відділення 5-го особливого відділу МВС підпоручика Олдржиха Янечека щодо створення особистого оперативного тому "Генерал" на Никифора Горбанюка, керівника "українсько-націоналістичної мережі" в Чехословаччині, точніше "української шпигунської мережі", зв’язаної як з Берліном, так і з Мюнхеном. "За часи шпигунської діяльності Горбанюка у Празі йому допомагали ще й інші українські націоналісти, які усі разом після приходу Червоної Армії втекли закордон, куди із собою вивезли список агентів СД, з якими співпрацювали". Відповідно до інформації з 1949 р., Горбанюк продовжував в Мюнхені "українську націоналістичну діяльність разом з ворожою агентурою проти Чехословаччини та СРСР". 17 листопада 1954 р. підпоручик Янечек з архівних матеріалів виписав найважливіші свідчення про Горбанюка. Підпоручик Олдржих Янечек в 1954-1955 рр. підготував операцію "Генерал"  у 5-му особливому відділі МВС та 3-му управлінні МВС ЧСР Наприклад, за твердженням Йозефа Поспішила, той перед ІІ світовою війною "керував з Праги шпіонажем проти СРСР, з якоюсь ціллю мав в Україні агентуру" (документ від 22 вересня 1945). Колишній керівник служби СД 110 Курт Вільфер заявляв, що Горбанюк "був дуже старанним агентом СД" (свідчення від 5 січня 1948 р.). А зі слів колишнього співробітника канцелярії СД Праги, а пізніше шефа SD-Dienstelle Градець-Кралова Вернфріда Плаффа, Горбанюк "із 1939 р. діяв як один із найактивніших інформаторів для СД, а саме для сектору "Ф", а потім для 110. Працював разом із агентом Клечанеком. Були утаємничені під псевдонімами Роман та Альберт. Котре з них мав Горбанюк мені не відомо" (свідчення 15 листопада 1952 р.). На основі вивчення архівних матеріалів про Горбанюка, злочинну шкідливу діяльність підтвердив 2 грудня 1954 р. заступник начальника 5-го особливого відділу МВС надпоручик Форманек постановою про заведення особистого оперативного тому з криптонімом "Генерал". "Був старанним агентом СД – разом із іншими українськими націоналістами. Нині інтенсивно працює проти Чехословаччини та СРСР за кордоном". Подальшу збережену документацію у звіті було створено вже після реорганізації підрозділів Служби безпеки та переведенні проблеми українських націоналістів до 6-го відділу 3-го управління МВС (політична контррозвідка). Аналіз старшого референта  відділення 361 підпоручика Янечека від 7 липня 1955 не містив нічого нового, можливо, крім констатації того, що том було створено на основі свідчень Йозефа Вондрачека. Ситуація незабаром змінилася. 29 липня 1955 р. підпоручик Янечек був змушений створити оперативний план операції "Генерал" на період серпня-вересня 1955 р. "Операція буде розроблена з метою виявлення колишніх контактів Никифора Гобранюка, їх діяльності та зв’язку із закордоном, конкретно контактів з ними Гобанюка". Із найбільшою вірогідністю, цей документ, проте, не було схвалено. Очевидно, що до тих пір не було знайдено Дубравку Єтмарову, не було допитано Марію Коларжову чи Яроміру Вілдову. Орган керівництва операцією, по суті, тільки запропонував поширити розробку й на інших осіб. У тому числі, й на дружину Горбанюка Божену (в дівоцтві – Форстову), що проживала за адресою Прага, Нусіліх, вул. Петра Резека 1203/10 [3].  13 грудня 1958 р. також і КДБ СРСР надав у розпорядження чехословацьким слідчим свою архівну інформацію про Горбанюка 21 вересня 1955 р. надіслало Управління закордонно-політичної розвідки свої відомості: "Ми встановили наступне: Микита Горбанюк проживає в Мюнхені на Arsisstrasse 63 beі Grünberg. Це – український емігрант, приблизно 60-ти років, людина похилого віку, ріст 175 см, товстуватий, сині очі, вуса а-ля Вільгельм ІІ, сиве волосся. З 1922 р. проживав у Празі, де працював у будівельній фірмі. Авантюрист, який із сержанта чи поручика білогвардійця протягом екзилю в ЧСР отримав підвищення до генерала. У ЧСР від 1938 р. жив за рахунок інформаторства, працював на політичну поліцію. Протягом окупації працював на Гестапо та СД. Перед закінченням війни прийшов до Кальтенацк біля Пассау, де працював на Сі-Ай-Сі [Корпус контррозвідки, США, Counter Intelligence Corps – Р. М.] аж до 1947 р., нібито у якості шефа Сі-Ай-Сі у Пассау. Разом із ним утік із Чехословаччини інж. А. Клечанек, який емігрував 1951 р. до США та жив у Чикаго (1656 South Karlov Ave Chicago, 23). У теперішній час вони не підтримують зв’язки. Горбанюк спробував зав’язати відносини з бандерівцями, а в 1951-1952 рр. мав зв’язки із генералом Гуляєвим [GULAJEVEM, можливо, йдеться про Демида Гулая - колишнього голову філії УНАКОТО в Болгарії, який у 1950-х з'явився у ФРН, де мав скандальну репутацію радянського агента і москвофіла – ІП]. Останнім часом безуспішно намагався зав’язати контакти із Українською національною радою у Мюнхені. Нині має працювати як інформатор для мюнхенської поліції та для західнонімецької спецслужби – Федеральної служби захисту конституції. Імперський протектор Богемії та Моравії (нацистська окупаційна назва Чехії) Рейнгард Гейдріх запрошував Никифора Гобанюка до Велетржного палацу у районі Прага-Голешовіци на відкриття виставки "Радянський рай" 28 лютого 1942 р.  У подальшому 5 жовтня 1955 р. підпоручик Янечек з посиланням на інформацію І-го управління МВС запропонував покласти том "Генерал" до оперативного архіву на період 5 років. При чому зазначив: "Цим відділом були опрацьовані попередні контакти Горбанюка, що знаходяться на території ЧСР з метою подальшої втечі закордон та проникнення до центру в Мюнхені, де Горбанюк завдяки Коларжові перебуває від 1949 р.". Протягом розробки, мовляв, неможливо було "встановити конкретну ворожу діяльність його контактів". Цю пропозицію начальника відділення 361 надпоручика Форманека підтримав заступник начальника 6-го відділу капітан Антонін Опліштіл та схвалив другий заступник начальника 3-го управління МВС майор Йозеф Бенеш. З 20 жовтня 1955 р. том перебував у підпорядкуванні 1-го особливого відділу МВС. Викрадення У другій половині жовтня 1957 р. до операції проти Никифора Горбанюка – тепер операції "Гомез" – було залучено Хуберта Шистля, австрійського контрабандиста та провідного закордонного агента контррозвідки 2-го управління МВС з псевдонімом "Арно" [4]. Нещодавно перед цим він успішно здійснив викрадення та переправлення з Відня до Праги розробленого держбезпекою Йозефа Віцена (операція "Єва"), що, крім того, дало змогу органам державної безпеки ліквідувати створену "мережу американської розвідки". Відділення майора Їржі Фішера з 8-го відділу 2-го управління МВС організувало останню фазу операції "Гомез" Відповідно до звіту, Шистль мав "як контрабандист та спекулянт особливе розуміння моралі, честі, вірності і т.д. (…) Головною ціллю було отримати неодмінно високий зиск, і не звертати увагу на те, що порушує правові норми, ризикує репутацією, наражається на небезпеку судових санкцій, поранення чи смерті. Такі ризики були для нього буденною справою та відповідали його вдачі". Протягом 12 агентурних зустрічей восени 1957 – весни 1958 р. таємний співробітник "Арно" був ознайомлений з операцією "Гомез". Він передав 5 письмових справ щодо підготовки викрадення. На рубежі березня і квітня 1958 р. відбувся остаточний інструктаж, в тому числі залучення до справи агента 1-го відділу 2-го управління МВС "Готарека" [5], "їх оснащення та підготовка до використання фальшивих документів, технічних та хімічних засобів". Проведення викрадення, проте, було відкладено з політичних причин. Найпізніше з кінцем травня 1958 р. була операція поновлена, агенту "Арно" його керівник надпоручик Їржі Новіцький знову дав завдання спостерігати за Никифором Гобанюком та, очевидно, за іншими особами з його оточення. До викрадення "Арно" та "Готарек" приступили 25 вересня 1958 р. в Мюнхені. При викраденні вони представилися Горбанюкові співробітниками західнонімецької кримінальної поліції з тою метою, щоб той надав свідчення про його затриманого приятеля. "Усе відбулося гладко, вказана особа була відразу в машині приспана снодійним, а тому обох співробітників він бачив тільки декілька секунд. Горбанюк на одне око майже взагалі не бачить, а в період викрадення був вже в дуже похилому віці". Агент "Арно" за успішне проведення викрадення Йозефе Віцена та Никифора Горбанюка отримав від 2-го управління МВС премію у розмірі 260 000 шилінгів. Протягом операції "Гомез" та подальшої операції "Борис" він закупив та безмитно завіз до ЧСР 3 особисті автомобілі та один мікроавтобус, який у подальшому використовували підрозділи МВС. З листопада 1958 р. "Арно" інтенсивно працював над операцією "Борис", тобто щодо можливого вивезення Степана Бандери, головного представника ОУН у Мюнхені. За два дні перед третьою спробою викрадення Бандеру вбив агент радянського КДБ. Через рік "Арно" продовжив підготовку викрадення представників словацької еміграції Фердінанда Дурчанського (операція "Діск-Дорн"), а в подальшому й викрадення Йозефа Машина в середині 1962 р. (операція "Брати"). Надпоручик Їржі Новіцький був у 1957-1959 рр. керівником агента "Арно Детальний аналіз співпраці з агентом Хубертом Шистлем з кінця 60-х рр. констатував: "Співробітнику Карлу ми створили репутацію найталановитішого та найвідповідальнішого закордонного співробітника в історії чехословацької соціалістичної контррозвідки. Ми не піддавали сумнівам (за наслідками успішних викрадень Віцена та Горбанюка) його надійність та відданість, а тому не було проведено жодної важливої перевірки та не було забезпечено його контроль". Аналітичний відділ 2-го управління Головного управління Служби держбезпеки мав підозри, що співробітник міг бути з погляду чехословацької контррозвідки агентом-дворушником, який, тим більше, не знаходив жодну важливу інформацію. "На шкоду американській розвідці він провів для нас 4 травня 1957 викрадення їх резидента Йозефа Віцена та 26 вересня 1958 р. перевезення колишнього українського генерала Н. Горбанюка. Також в операціях "Діск-Дорн", "Борис" та "Брати", які мали на меті аналогічні цілі, працював співробітник Карл з ініціативою та з активністю". І це при тому, що "не була виключена можливість його подвійної гри, на основі міркувань щодо того, що на початку співпраці він мав би для американської розвідки велике значення, у якості підставного чи перевербованого агента". Поміж документів та фотографій, які мав при собі Никифор Горбанюк у день свого викрадення, був і цей примірник "Українського козака" від 1 червня 1924 р. Аналітик 2-го управління дійшов наприкінці до абсурдного висновку, що наприкінці 50-х рр. Йозеф Віцен, Н. Горбанюк та інші вже не мали для американської сторони важливого значення. "Тим, що для підтримання нашої довіри до співробітника Карла було пожертвувано Горбанюком, американська розвідка позбавлялася б вже незручної, скомпрометованої особи, яка не була для них декілька років ніяким здобутком. За тверезим розрахунком, так само було і у випадках проведення викрадень в ході операцій "Діск-Дорн", "Борис" та "Брати". Для американської розвідки це не було чимось незвичним, тому що і в інших операціях вона жертвувала в інтересах зміцнення довіри свідченнями, матеріально-технічними засобами, новими патентами доволі високої вартості і т.д.". Зазначене міркування, проте, мало скоріше відвернути увагу від відповідальності Служби безпеки за реалізовані чи заплановані "бойові операції", тобто викрадення осіб із сусідніх держав, що були за залізною завісою. Слідство 25 вересня 1958 р. обвинувач надпоручик Ян Студений запропонував узяти Никифора Горбанюка під тимчасовий арешт та помістити до в’язниці МВС Прага №1, що було схвалено заступником начальника Слідчого управління МВС майором Йозефом Ледлою. Того ж дня о 16:00 він був переправлений до в’язниці району Рузине в Празі. Через два дні надпоручик Студений розпочав слідство по кримінальній справі "щодо військової зради, зради батьківщині та шпигунстві з причин співпраці з фашистськими розвідками АБВЕР (sic!) та Sicherhest-dinst (sic!) [правильно – Sicherheitsdienst, нацистська Служба безпеки – ІП] в період існування так званого протекторату та передачею чехословацьких громадян цим організаціям. Співпрацею з американською військовою розвідкою у Західному Берліні та проведенням шпигунства проти ЧСР та її союзників на користь указаній розвідці". Горбанюк взяв постанову до відома, замість того, щоб подати скаргу. Далі, 29 вересня 1958 р. арешт підтвердив і прокурор Генеральної прокуратури доктор правознавства Едуард Швах, при чому в постанові констатував: "Оскільки Ви обґрунтовано підозрюєтесь у злочині відповідно до параграфів 77, 86:1:2 кримінального кодексу та параграфу 6, абзацу 1,2 Закону 50/23 Збірки Законів, беру Вас, відповідно до параграфу 80 кримінально-процесуального кодексу з причин вказаних у параграфі 79 буква "А" кримінально-процесуального кодексу, під арешт. Роз’яснення (…) Після прочитання, погоджено: Горбанюк". Тюремна фотографія Горбанюка із в’язниці Прага-Рузине, зроблена невдовзі після викрадення  Лікар Управління виправно-трудових закладів, майор, доктор медицини Франтішек Бистрий зазначив щодо стану здоров’я Горбанюка через місяць після його ув’язнення: "Сліпота правого ока. (…) Ракове утворення зліва на обличчі. Неврастенія". Через чотири тижні зафіксував, що пацієнт не тільки скаржиться на опухлості нижніх кінцівок, але й: "Об’єктивно можна встановити ознаки початку серцевої недостатності, що пов’язані як з віком, так і з незвичним тюремним стилем життя (душевний стан, тюремний режим)". Лікар порадив дати можливість Горбанюку отримати достатній відпочинок з можливістю лежати у період між проведенням слідства. Також зазначив про початок кардіологічного лікування. Після обстеження 12 грудня 1958 р. майор Бистрий зафіксував, що Горбанюк скаржився на значне погіршення слуху за період, що тут перебуває. Повідомлення про погіршення слуху у хворого, лікар доповнив записом, який не є цілком зрозумілим: "вони мене приспали та дали якийсь хлор", водночас той показував на рот та ніс. Також у нього було виявлено значне зменшення ваги – на бл. 10 кілограмів. "Сам бажає збільшення харчування, що я теж раджу та одночасно планую забезпечити". 19 березня 1959 р. майор Бистрий оголосив Слідчому управлінню МВС, що Горбанюк має під лівим оком пухлинне утворення розміром 8*8 мм, яке було в ході його первинного обстеження ідентифіковано як онкологічне. На сьогоднішній день, утворення збільшилося його ріст засвідчує прогресування. "Ідеться, беззаперечно, про ракову пухлину, яка потребує медичної допомоги або хірургічним шляхом, або за допомогою рентгенового випромінювання, або ж комбінацією обох лікувань. У іншому випадку є небезпека прогресування раку". Через короткий час обвинувачі, надпоручик Ян Студений та надпоручик Ярослав Шеврна, запропонували план щодо закінчення слідчої справи, в якому підсумували усю наявну інформацію.  Слідчий Слідчого управління МВС Ян Студений  "Уся діяльність Горбанюка, зазначена у цій статті, є відомою тільки з його особистого зізнання. Щодо проживання Горбанюка за кордоном з 1945 по 1958 рр. немає майже жодних свідчень: як агентурних, так і в архіві МВС". В історичному огляді зазначили, що "Горбанюк був у період 1927 по 1939 р. агентом чехословацької поліції, але можна говорити про співпрацю тільки формальну, так як вірно працював на німецьких фашистів, що пізніший перебіг подій повністю довів. Уся ця діяльність є власне зізнанням обвинуваченого Н. Горбанюка. Вона не є до кінця зрозумілою та буде акцентована в проекті остаточних заходів [тобто, у визначенні покарання – ІП] тільки для зображення Горбанюка як ворога СРСР та соціалізму загалом". Документ окрім того викрив, що 6-й відділ 3-го управління МВС – очевидно у співпраці з контррозвідкою 2-го управління МВС – в 1957 р. направив за Горбанюком свого агента "Свободу": "Борис Сухоручко [колишній підполковник Армії УНР, відбув 1946-1956 рр. в таборах ГУЛАГу – ІП] – зустрівся в 1957 р. у Відні із Горбанюком, який йому сказав, що в ЧСР на високих посадах політичного та економічного життя поставлені агенти американської розвідки. Окрім того, йому Горбанюк із ФРН надсилав листи, в яких допускав підбурюючі висловлювання". Виходячи з того факту, що мова йшла про агентурні свідчення, було важко – так як і в деяких інших випадках – використовувати у слідстві. "Допит цих свідків не міг бути проведений до цього часу, тому що ці особи будуть попереджені, що Горбанюк перебуває у ЧСР, а так цей факт буде розголошений раніше, ніж це було б оголошено офіційно. Внаслідок цього є необхідність знати рішення, чи буде Горбанюк мати публічний виступ, чи не буде, щоб можна було приступити до допиту свідків". На процес слідства щодо Горбанюка не вплинула подальша лікарська перевірка 1 квітня 1959 р. за якою лікар-дерматолог рекомендував гістологічне обстеження, хірургічне втручання та подальше рентгенівське опромінення. "Хвороба може з великою вірогідністю далі прогресувати та можливо може дійти до метастаз (…) Прогноз є сумнівний". 18 травня 1959 р. обвинуваченого було ознайомлено із результатами обстеження.  Чехословацький паспорт Никифора Горбанюка Проект остаточних заходів окрім неодмінних ідеологічних зворотів уміщував: "Усю зазначену вище діяльність Горбанюк здійснював аж до періоду свого ув’язнення у вересні 1958 р. Розумів повністю те, що своєю поведінкою, хоч і на території ФРН, завдає шкоди інтересам ЧСР, так як сам, у випадку Сухоручка, оголосив, що має інтерес до того, щоб працювати шпигуном проти Чехословаччини". Слідчий надпоручик Студений у висновку констатував, що обвинувачений не зазначив на своє виправдання нічого суттєвого, а тому пропонував висунути звинувачення у кримінальному злочині зради та зради батьківщині. З матеріалами Управління слідства погодився крайовий прокурор Ярослав Адамец, який 26 червня 1959 р. надав обвинувальний акт. Засудження 20 серпня 1959 р. Крайовий суд у Празі визнав Н. Горбанюка винним у злочинах військової зради, суспільної небезпеки та шпигунства й засудив його сукупно до 20 років позбавлення волі, 5 років позбавлення громадянських прав із конфіскацією всього майна та видворення за межі ЧСР після відбування основного покарання. Підсудний відмовився від засобів правового захисту. Вирок було оформлено наступного дня та підписано головою сенату Крайового суду Франтішеком Веселим. На початку вересня 1959 майор Бистрий знову звернув увагу на стан здоров’я засудженого Горбанюка: "Індивід рослої постави, на свій вік повністю дієздатний. Зацікавлений оточенням, і хоча іноді з’являється плач, не піддається депресії та добивається різних переваг (покращення умов камери, харчування), на які можна піти, виходячи з його віку (…) Час від часу з’являлися ознаки серцевої недостатності, які потім швидко зникли внаслідок кардіологічного лікування. Пухлинне утворення на лівій сторонні обличчя вже було описано у попередніх звітах. (…)". Через 10 днів 17 вересня 1959 р. заступник начальника слідчого управління МВС майор Ледл запитав, урешті-решт, у заступника міністра внутрішніх справ полковника Штефана Дем’янова погодження щодо проведення операції.  Никифор Горбанюк (справа) з іншим представником українців в екзилі Карасюкевичем  Із посиланням на майора Бистрого він зазначив, що хірургічне втручання можна провести в лікарні м. Брно, де МВС мало своє власне відділення (опромінення, проте, відбувалося б в її цивільній частині), або ж у в’язничній лікарні на Панкраці. "З огляду на характер статті, яка вимагає постійного перебування під вартою та гарантування того, щоб Горбанюк не міг контактувати з іншими особами, пропонуємо провести операцію на Панкраці, після операції Горбанюка знову перевести до Рузине і звідти його возити на Буловку для рентгенівського опромінення. Так є можливим найкраще забезпечити і контролювати його контакти у в’язниці. Особливого режиму заслужив й оперативний том "Генерал". Окреме відділення 1-го окремого відділу МВС 25 квітня 1960 р. запропонувало: "Оскільки мова йде про особу похилого віку, доручаємо том передати до архіву МВС ще на 10 років, бо він включає в себе список агентів Державної безпеки з періоду окупації, втікачів, які мешкають у Західному Берліні та США. Тут є визначеними ті особи, які є співробітниками IS та Cі-Ай-Cі (…)". 24 березня 1966 р. Никифора Горбанюка помилували, звільнили від покарання та замість вигнання з ЧССР [Чехословацька Соціалістична Республіка – ІП] помістили в Будинок пристарілих у Гержмановій Местці, район Хрудім. Причиною став стан його здоров’я: "Про викрадення пам’ятає тільки те, що був кимось викрадений та приспаний, проте не знає ким". У цьому соціальному закладі колишній співробітник декількох розвідок та служб безпеки, пронімецьки орієнтований український націоналіст та антикомуніст помре 8 січня 1972 р. ------------ Примітки: [1] Зв’язок між Остряницею та Національною фашистською організацією (генерала Радола Гайди) Горбанюк забезпечив ще в 1927 році. 17 листопада 1927 р., окрім того, він зустрівся з Гітлером.  [2] 5-й особливий відділ МВС був націлений на боротьбу проти так званої східної еміграції, тобто російського та українського екзилю.  [3] Наглядовий том "Божена" з реєстраційним номером 1643 на Божену Горбанюк  був заведений 4-м відділенням 1-го відділу 3-го управління МВС [4] Щодо особи Хуберта Шистля (1928-1991), першопочатково таємного співробітника угорської Служби безпеки із псевдо "Пушкаш", був агентурний том за № 5151 "Арно" зареєстрований 3 відділенням 1 відділу 2-го управління МВС ще 21.11.1956 р. (пізніше "Лео",від 28.2.1964 – "Карл") 5.6.1969 р. було перереєстровано на №199 та заархівовано 6.8.1985 р. під № З-5518. [5] Таємний співробітник "Готарек" (Їржі Їркал, народжений 13.4.1920 р. у Доудлебах) після втечі з Австрії брав участь у підготовці декількох викрадень. У 1958 р. брав участь у реалізації ген. Габанюка (sic!) "Після повернення до ЧССР Готареку було змінено ім’я, а 1961 р. здійснено його легалізацію, при чому йому видали нові особисті документи. 2-ге Управління МВС у співпраці з 1-м Управлінням МВС змінило агенту ім’я на Їржі Їраскл, 13.4.1920 р.н., уродженець Пряшова". [6] Агент "Арно" при операції "Гомез", а також у операціях "Єва", "Діск", "Борис" – навчений співробітниками 9-го управління МВС "використанню снодійних засобів (..) тайнопису та перевірці знань".  Вперше опубліковано в чеському журналі "Paměť a dějiny" № 2 за 2011 рік. Переклад з чеської – Руслана Марценюк, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Галузевого державного архіву Служби безпеки України Дивіться також: Як КГБ вбив Степана Бандеру Смерть націоналіста. На пошану Євгена Коновальця Контррозвідка ПНР проти Організації українських націоналістів Із НКВД в СС і назад. Неймовірна історія радянського розвдіника Стратегії націоналістів-емігрантів і українсько-радянські реалії Як радянська влада малювала "буржуазних націоналістів" Радянська агентура в націоналістичному підпіллі Лев Ребет - демократ в ОУН і перша жертва КГБ Операція "Заповіт". Чекістська справа № 206 http://www.istpravda.com.ua/research/2016/09/23/149206/ http://www.istpravda.com.ua/research/2016/09/13/24239/ support@history.pravda.com.ua (Євген Ладна) Студії Tue, 13 Sep 2016 20:14:53 +0300 Селяни, вчителі, священики... Відтак - губернатори, міністри, депутати, мільйонери, зірки спорту та культури - Гнатишин, Романов, Дзюба, Ластівка, Андрейчук, Коновал, Стельмах, Яцик... Хронологія п'яти хвиль української еміграції до Країни кленового листа. Хвилі іміграції українців до Канади Першим імігрантом з України до Канади можна "жартома" вважати колосок української пшениці з Галичини, який у 1842 р. привезений був канадським фермером Давідом Файфом (David Fife) з Ґласґо у Шотландії, де розвантажувався ґданський пароплав з українською пшеницею. Цей український вид пшениці, який названо "Red Fife", родив набагато більшу кількість зерна, ніж інші види і мав прекрасну якість. Згодом "Red Fife" став одним з основних видів, поширених у Канаді і північних штатах Америки. Його одинокою хибою були більша висота та пізніше дозрівання. Пізніше поширення набуло схрещення видів "Red Fife" та "Hard Red Calcutta", яке одержало назву "Marquis" (у новому гібриді наявне було сполучення якості та урожаю виду "Red Fife" зі скорішим на двадцять днів дозріванням "Hard Red Calcutta"). До 1928 р. 85 відсотків усіх посівів у Канаді ярої пшениці був вид "Marquis" з половинчастим українським походженням. Міграцію до Канади прийнялось відзначати хвилями. За початки іміграції українців до Канади треба прийняти перші документовані приїзди у 1891-1892 рр., хоч загально вважається, що перші імігранти прибули до Канади значно раніше, але їх вплив на канадські громади був незначний. Перша хвиля іміграції починається тоді, коли у квітні 1892 р. невелика кількість родин зі села Небилів (район Калуша у Галичині) поселилась на північному сході від Едмонтону. Перед ними Канаду відвідали Василь Еленяк та Іван Пилипів, які, а саме І. Пилипів, спонукали ці приїзди. Одначе усі ці приїзди були маленького масштабу, оперті на сімейних і сусідських контактах. Обійстя Пилипових в поселенні Стар (1932 р.). Фото Івана Боберського - з сайту Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського Щойно після 1896 р. праця Осипа Олеськова, професора сільського господарства у Львівській вчительській семінарії, який вважається батьком української іміграції, скерувала іміграцію до Канади на організоване русло. За період 1891-1914 рр. до Канади приїхало близько 170 тисяч українців, емігрантів за землею з перелюднених Галичини й Буковини, які в основному поселились у кордонах сьогоднішніх Альберти, Саскачевану та Манітоби. Емігранти з України за роботою у полі. Канада. 1904 р. - фото www.ukrmap.kiev.ua  У 1901 р. в деяких поселеннях наявна була значна концентрація українських імігрантів: Една-Стар (Edna-Star) - 9000, Дофин (Dauphin) - 5000, Йорктон (Yorkton) - 4500, Стюартберн (Stuartburn) - 3000, понад 1000 у Шоал Лейк (Shoal Lake), Інтерлейк (Interlake), Брокенгед-Уайтмауф (Brokenhead-Whitemouth), Фиш Крік-Роустгерн (Fish Creek-Rosthern). Не всі поселенці, одначе, поселились на фермах, багато стало працівниками індустрій, пов'язаних з освоєнням земель та працівниками у містах. Перша світова війна та несприятливіекономічні умови у Канаді на деякий час припинили іміграцію з українських земель. Група українських вуглекопів у Канаді. 1904 р. - фото з www.ukrmap.kiev.ua  Друга хвиля іміграції (1922-1939), значно менша, пов'язана з припиненням існування Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Загалом доКанади приїхало близько 68 тисяч українців, в основному з Галичини та Буковини, але вперше також і з Волині, яка опинилась в кордонах польської держави. Початком багатомасштабної іміграції стає 1925 р., а майже половина імігрантів приїжджає до Канади напротязі трьох років, від 1927 до 1929 р. Більшість імігрантів - це хлібороби, які їдуть сюди за землею, одначе добра земля близько поселень має вже свою ціну. З огляду на це, все більше імігрантів притягають міста та праця не на фермі. Нова іміграція, у якій знаходилось також немало учасників визвольної боротьби 1917-1922 рр., вплинула на кшталт української діаспори і стала причиною конфлікту між першою іміграцією, зорієнтованою на канадські справи та новою хвилею, яка проявляла більше зосередження на покинутій батьківщині та визвольній справі. Дозрівала ідея і потребакоординаційної надбудови, яка б дозволила поєднати і цілеспрямувати різноманітність політичних, суспільних та конфесійних тенденцій.  Афіша першого українсько-канадського фестивалю у штаті Британська Колумбія. Фото - http://folkmusichistory.com Третя хвиля іміграції (1946-1961) спричинена була Другою світовою війною та політичною ситуацією у Східній Європі, які примусили українців шукати притулку поза кордонами батьківщини. Близько 37 тисяч із них знайшло постійне місце проживання у Канаді. Серед біженців, тим разом з усіх регіонів України, були представники різних професій і галузей науки й мистецтва. Український чоловічий хор з Вінніпегу. Фото з обкладинки альбому "Ukrainian Male Chorus Sings Folk Songs" Ця група політичних втікачів була найбільш впливовою на українців попередніх іміграційних хвиль. Вона у короткому часі включилась у діяльність українських установ, поповнила їх та допомогла змінити імідж української іміграції. Чисельніша кількість інтелігенції у третій хвилі спричинилась до більшої активності поселенців у різних ділянках науки (в тому числі й українознавства), а також в уряді та бізнесі.  Нові приїзди українців пожвавились у 1980-х роках, коли розпочалась іміграція громадян Польщі українського походження. Серед істориків та соціологів немає одинокого підходу до цієї хвилі іміграції з огляду на невелику кількість наукових опрацювань. Деякі дослідники вважають її частиною четвертої хвилі (тобто іміграції з України і з постсовітського простору після занепаду Совітського Союзу у 1991) або її прекурсором - хвилею 4а, хоч є підстави вважати цей процес окремою хвилею. За словами д-ра Андрія Макуха, наукового працівника Торонтонського університету, у вісімдесятих і дев'яностих роках переселилось до Канади від десяти до двадцяти тисяч українців. Доктор Макух вважає, що це була окрема хвиля іміграції (включно з приїздами українських переселенців з колишньої Югославії та невеликої кількості з України), яка позначилась на житті українців у Канаді. Перш за все, більша частина цієї іміграції активно поповнила українські церкви й школи та включилась у політичне, релігійне і суспільне життя діаспори. Нові поселенці помогли встановити тісніші зв'язки українців Канади з українцями у Польщі. З огляду на це, що більшість нових імігрантів володіла українською мовою, сприяло це також зусиллям українців Канади у її збереженні. Не без значення також є факт, що у значної частини нових поселенців була вища освіта. Найбільша в світі писанка встановлена в місті Вегревіль у провінції Альберта  Після 1991 р., у зв'язку з розв'язанням Совітського Союзу, почалась хвиля іміграції з незалежної України. Всеволод Ісаїв, професор соціології у Торонтонському університеті, вважає її п'ятою хвилею або другою частиною четвертої. У 1991-2001 рр. приїхало до Канади близько 18-20 тисяч українських громадян (у тому часі бл. 100 тис. до Америки). Половина новоприбулих до Канади імігрувала з центральної або східної України, 41 відсотків з західної України (Галичина, Буковина), а дев'ять відсотків - з південних і інших регіонів. У 12,8 відсотків із новоприбулих - середня освіта, 37 відсотків закінчило інститут, 36,1 відсотків має диплом університету. Серед імігрантів, які приїхали у 1991-2001 рр., 37 відсотків українських православних, шістнадцять відсотків вірних російського патріархату, 27 відсотків українських католиків, одинадцять відсотків невіруючих. Зразок комерційної реклами, орієнтованої на українську діаспору в Канаді, дивіться у розділі "Відео" На основі своїх дослідів (в опитуванні взяла участь половина приїжчих, випадково добрана, що становить репрезентативний прошарок нової іміграції), професор Ісаїв спостерігає, що заангажованість цієї хвилі в українських організаціях є дуже невелика (9% в організаціях, які існували перед приїздом 4-ої/5-ої хвилі, 4% в організаціях, створених новоприбулими). Участь цієї хвилі у подіях, спонсорованих українськими організаціями, також невелика (0,8% бере часто у подіях; 23,7% - час від часу; 20,1% - рідко; 48,2% - ніколи). Одначе зацікавлення цієї групи українськими справами дуже велике - аж 92,3 відсотків опитуваних вважає важливим передати дітям культурні цінності українського народу, п'ятдесят відсотків посилає своїх дітей до українських шкіл, 24 відсотки на українські танці. З новоприбулих 82 відсотки часто читає українську еміграційну пресу, а 66,8 відсотків проявляє серйозне зацікавлення політичним життям в Україні. Українці Канади у статистиці У 1951 р. у Канаді проживало 14 004 429 мешканців. З них 395 043 мало українське походження. У 1988 р. населення Канади зросло до 25 334 000, з якого 754 980 подало своє походження як українське. У переписі населення 2001 р. 1 071 060 людей подало своє походження як українське з 29 639 035 усіх мешканців Канади. З числа мешканців, які подали своє походження як українське, 326 200 було з виключно українським походженням, 744 860 мало українське походження як одне з кількох. Провінції з найбільшою кількістю мешканців з українським походженням (виключним та одним з кількох) - це Онтаріо (290 925), Альберта (285 725), Британська Колумбія (178 880), Манітоба (157 655) та Саскачеван (121 735), Квебек (24 030). За переписом 2001 р. українці посідають дев'яте місце серед національностей у Канаді (10-е місце у Британській Колумбії, 7-е в Альберті, 6-е у Саскачевані, 5-е у Манітобі, 12-е у Онтаріо та 22-е в Квебеку). До метрополітальних міст з найбільшою кількістю мешканців з українським походженням належать Едмонтон (125 720), Торонто (104 490), Вінніпеґ (102 635), Ванкувер (76 525), Калґарі (65 040), Гамільтон (24 070) та Монреаль (20 050). Українську мову як першу вживає 26 675 жителів Торонто, 18 055 мешканців у Едмонтоні, 15 315 у Вінніпезі, 5805 у Ванкувері, 4945 у Саскатуні, 4685 у Монреалі та 4265 у Калґарі. У загальних цифрах кількість канадських українців збільшилась на 1,6 відсотка у порівнянні з 1991 р., однак число українців з виключно українським походженням зменшилось з 410 410 у 1991 р. до 326 200 у 2001 р. Українська церква у Канаді Українська церква у Канаді головною мірою поділена на два віросповідання: Українську католицьку церкву та Українську православну церкву. За адміністративним розподілом, Канада має ряд єпархій в обох віросповіданнях, але головний розподіл можна зробити за поділом на західну та східну частини Канади. Українська католицька архієпархія має свій осередок у Вінніпеґу. Вінніпезька митрополія складається з п'яти єпархій: у Вінніпеґу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто. Архієпархією піклується Його Високопреосвященство архієпископ Лаврентій Данило Гуцуляк з допоміжним єпископом Давидом Мотюком. Згідно даних 2004 р., архієпархія нараховує 29 тисяч вірних, 144 парохії, п'ятдесят священиків, 27 монахинь, шістнадцять монахів та п'ятнадцять постійних дияконів. Українську католицьку єпархію Саскатуну очолює єпископ Михайло Вівчар. Коли у 2001 р. загальноканадський перепис населення нарахував 17 тисяч українських католиків у Саскачевані, то за даними самої єпархії з 2004 р., кількість вірних не перевищувала 13 тисяч. Вірні Української католицької церкви в Саскачевані зорганізовані у 99 парохіях і місіях з 32 священиками, п'ятнадцятьма постійними дияконами, сімнадцятьма монахинями та чотирнадцятьма монахами, які піклуються місіями, школами й шпиталями. За даними 2007 р., Українська католицька едмонтонська єпархія має 28 750 вірних, 87 парохій, 39 священиків, тридцять мoнахинь, 24 монахів, п'ять постійних дияконів. Владикоює єпископ Давид Мотюк, єпарх Едмонтонський. Українська католицька єпархія у Нью-Вестмінстері, Британська Колумбія, єпископ Кеннет Новаківський, має близько 8000 вірних, п'ятнадцять парохій та місій, чотирнадцять священиків, дві монахині та двох постійних дияконів. Українська католицька єпархія Торонто і Східної Канади, очолювана єпископом Стефаном Віктором Хмілярем, за даними 2007 р. нараховує 36 910 вірних, має 75 парохій, 96 священиків, 36 монахинь, п'ятнадцять монахів та дев'ятнадцять постійних дияконів.  Українські католицькі ієрархи Канади  У 2001 р. у Канаді було 12 793 125 католиків, що становило 43,2 відсотка (на 4,8% більше, ніж у 1991). Українських католиків в останніх роках було 115 660. З огляду на брак доступу до даних з попередніх років, важко оцінити тенденцію у цьому віросповіданні. Українська православна церква у Канаді очолена Його Високопреосвященством митрополитом Іваном. На 21-у Соборі УПЦК, який відбувся в липні 2005 р. у Вінніпезі, архієпископ Іван (Стінка) був обраний митрополитом Української православної церкви в Канаді. Мeтрополітальна катедра, семінарія під назвою Колегія св. Андрея та адміністрація знаходяться у Вінніпезі. Українська православна церква св. Михайла у Саскачевані. Більше фото - http://www.ukrainianchurchesofcanada.ca/ УПЦ у Канаді має дві єпархії - західну з осередком у Едмонтоні (на цей час без єпископа) та східну з осередком у Торонто. Архієпископ Юрій (Юрій Каліщук) є Архієпископом Торонто і Східної єпархії. УПЦ у Канаді має свої катедри у Вінніпеґу, Саскатуні, Ванкувері, Едмонтоні, Торонто та Монреалі. У 1990 р. у зв'язку з включенням УПЦ у Канаді до Патріархату у Константинополі вона стала канонічною церквою. За переписом населення 2001 р., 479 600 людей у Канаді подало своє віросповідання як православне, половина яких проживала у Онтаріо. У порівнянні з 1991 р. це ріст на 24 відсотки (1,6% усіх мешканців Канади). У цьому самому часі число вірних українського православ'я у Канаді зменшилось на п'ять відсотків до 32 700. Середня віку серед українських православних 46 літ, старша від середньої віку загальної популяції Канади. Українська євангельсько-баптистська конвенція Канади, заснована у 1946 р., гуртує євангельсько-баптистські церкви. Вона має осередок у Вінніпеґу, де у 1903 р. засновано першу українську баптистську церкву. Адміністративно євангельсько-баптистська церква поділена на два головні відгалуження: Східну та Західну конференції. У склад Західної конференції належать церкви у Едмонтоні, Саскатуні, Вінніпеґу та Россо Рівер (Rosseau River). Східна конференція обіймає Торонто, Гамільтон, Ст. Катрінс та Український біблійний центр у Пітерборо (Peterborough). У 2005 р. церква ця нараховувала близько 3500 вірних та мала двадцять церков. Визначні українці у канадській історії, культурі, політиці та спорті   На списку визначних українських канадських особистостей знаходяться політики, спортсмени, митці, люди науки, бізнесмени, космонавти та представники інших ділянок. Хоч деякі з цих визначних людей тільки частинно українського походження, вони при різних нагодах підкреслюють своє українське коріння. Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук та Генерал-губернатор Канади Рамон Гнатишин. Вересень 1991 р Серед них - покійний Реймон (Роман) Джон Гнатишин - колишній генеральний губернатор Канади, Ерні Івз - колишній прем'єр Онтаріо, Ґері Фільмон - колишній прем'єр Манітоби, Рой Романов - колишній прем'єр Саскачевану, Стівен Джуба (Степан Дзюба) - колишній мер міста Вінніпеґ, Пітер Ліба - колишній губернатор Манітоби, Сильвія Федорук - науковець та екс-губернатор Саскачевану, Ед Стельмах - теперішній прем'єр Альберти, Джерард Кеннеді - колишній міністр освіти Онтаріо та надія Ліберальної партії Канади, Джін (Євген) Звоздеський - міністр освіти Альберти в 2004-2006 рр., Стіве Пітерз - міністр праці Онтаріо, Джуді Василиця-Лейс, Борис Вжесневський, Волтер Ластівка, Марк Варава - депутати до федерального парламенту, покійний Джон Сопінка - юрист, колишній суддя Верховного суду Канади, покійний сенатор Пол Юзик, сенатор Рейнел Андрейчук, покійний Ярослав Рудницький - мовознавець, один з основоположників канадської політики багатокультурності, покійний Волтер Тернопольський - законодавець, Євген Мельник - власник фармацевтичної компанії "Biovail Pharma" та власник оттавського хокейного клубу "Ottawa Senators", покійний Петро Яцик - бізнесмен та меценат, Роберта Боднар - астронавт, Пилип Коновал - вояк у час Першої світової війни, відзначений Хрестом Вікторії, найвищої та найпочеснішої нагороди за мужність, Альберт Бандура - видатний вчений-психолог, покійний Віл'ям (Василь) Курелек - визначний канадський художник, відомий скульптор Лео Мол (Леонід Молодожанин), Люба Ґой - відома комедійна актриса та багато інших. Серед відомих канадців українського походження також багато відомих хокеїстів (світової слави Уейн Ґрецький (Wayne Gretzky), Дейв Андрейчук, Дейл Гаверчук, Майк Босси, Джон Буцик, Терк Брода), представників різних галузей культури, людей науки, працівників телебачення, представників майже усіх ділянок канадського життя. Кумир українського походження Уейн Ґрецький Однією з болючих сторінок історії українців Канади є інтернування українців з австро--угорським громадянством як "союзників ворога". У 1914-1920 рр. запроторено в 24 концентраційних таборах 8579 людей, серед них жінок і дітей. З них тільки біля 3138 вважались "воєннополоненими", усі інші були цивільним населенням. Близько 5000 було українцями. Вісімдесят тисяч інших, в більшості українців, зараховано також у число "союзників ворога". Від них вимагали реєстрації у відповідних державних органах та регулярних перевірок у поліцейських відділеннях. Їх примушено носити при собі посвідку про тотожність з можливістю арешту або ув'язнення, якщо особа цієї категорії не перестерігала цієї вимоги. Пам’ятний знак на честь в′язнів табору для інтернованих осіб Кастл Маунтін в національному парку Банфф (провінція Альберта). Фото - сайт "Українська діаспора"  Двадцять четвертого березня 2005 р. Інки Марк, депутат до федерального парламенту з округи Dauphin-Swan River-Marquette у Манітобі вніс на розгляд парламенту пропозицію акту, яким Канада визнала би історичну несправедливість супроти канадців українського походження. Акт під назвою Internment of Persons of Ukrainian Origin Recognition Act (Bill C 331) одержав одобрення федерального парламенту. У 2005 р. бувший прем'єр-міністр Канади Пол Мартін визнав інтернування Канадою громадян українського походження за темну сторінку канадської історії та призначив, на початок, 2,5 мільйона доларів на пропам'ятні заходи та освітні програми. Джерело: "Український Альманах-2008" (видання Об'єднання українців Польщі, передрук з люб'язної згоди ОУП і видавництва "Тирса")  http://www.istpravda.com.ua/research/2016/09/13/24239/ http://www.istpravda.com.ua/research/2016/06/13/149106/ support@history.pravda.com.ua (Валентина Смірнова, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні) Студії Mon, 13 Jun 2016 12:15:04 +0300 "...Вижити на війні можна, навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо. Головне – не втратити пам’яті про минуле, не зрадити її. На цьому тримається світ". Про Євдокію Миколаївну Завалій – єдину жінку, яка у роки німецько-радянської війни командувала взводом морських піхотинців, інформація міститься в багатьох довідкових виданнях, присвячених славетним українцям. Дізнатися про неї можна також із спеціальної історико-публіцистичної літератури, із преси, Інтернет-мережі. Починаючи із середини 1970-х років з її особистими фотодокументальними матеріалами мали можливість ознайомитися мільйони відвідувачів Національного музею історії України у Другій світовій війні на різноманітних експозиційних виставкових проектах. У 2007 році про дивовижну воєнну долю цієї жінки був знятий документальний фільм "Євдоким і Євдокія" (студія Чорноморського флоту). Та попри заявлені матеріали, на жаль, доводиться констатувати: деякі факти її воєнної біографії залишаються недостатньо з’ясованими. Серед об’єктивних причин – брак документальних джерел, а серед суб’єктивних – особливості пам’яті, на які й позначилися і чотири важкі поранення, і дві контузії, отримані Євдокію Миколаївною в роки війни. Безперечно, шкода, що в Подільському районному військкоматі м. Києва до сьогодні не збереглася "Особова справа полковника у відставці Є.М. Завалій". А як би знадобилися дослідникам і повний послужний список, і нагородні листи, і різні довідки до них, і детальна автобіографія унікальної жінки! Та, все ж таки, спробуємо наблизитися до розв’язання недостатньо досліджених фактів та подій, пов’язаних із долею Є.М. Завалій упродовж 1941 – 1945 років, зіставляючи та аналізуючи її спогади з іншими інформативними історичними джерелами. Вже минуло майже шість років, як Євдокія Миколаївна пішла з життя (померла 5 травня 2010 року). Пам’ять про цю гідну людину повинна бути суголосна з її гідним життям. Насамперед звернімо увагу на нарис "Лейтенант Дуся", що увійшов до збірника нарисів та оповідань "Діючий флот" спеціального військового кореспондента В.О. Рудного (1944 р.).  Бійці 83-ї бригади морської піхоти Дунайської військової флотилії (перша ліворуч – Євдокія Завалій). м. Бургас (Болгарія), 1944 рік Вважається, що саме відтоді ім’я безстрашного двадцятирічного командира взводу автоматників 83-ї бригади морської піхоти, "українки з Нового Бугу, яка до армії працювала бригадиром швацької майстерні в колгоспі", стало широко відомим, і не лише на Військово-Морському флоті. Крім опису героїчних вчинків дівчини, В. Рудний надав і ось такі відомості про початок її бойового шляху: "Дуся пішла на фронт сімнадцятирічною, зрозуміло, що добровільно, у перший же день війни. Вона служила санітаркою в 96-му кавалерійському полку. При відступі наших військ на півдні Дуся брала участь у бою на березі Дніпра, переправлялася через ріку вплав і була важко поранена. З госпіталю вона потрапила до десантної бригади". Саме так упродовж не одного десятка повоєнних років і розповідала про себе Євдокія Миколаївна: "1924 рік народження", "96-й кавалерійський полк" "десантна бригада"… Саме ці дані містяться в довідковій картці на Є.М.Завалій, що зберігається в  Генеральному каталозі Національного музею історії України у Другій світовій війні (вперше складена в 1977 році, доопрацьована в 1987 році), а також фігурують у всіх сучасних довідкових виданнях. Чи варто наразі ставити їх під сумнів? Виявляється, що так. Із цією метою звернімося до рядків зі спогадів Є.М. Завалій середини 1990-х років: "Родом я з села на Миколаївщині. Працювала в колгоспі імені Коцюбинського Новобузького району. Мотижила цукровий буряк, ворушила сіно, згрібала на току пшеничне зерно… У Новому Бузі палав елеватор. Поранених виявилося небагато. Тільки допомогла їм забратися в машину, як водій крикнув: "Лягай!". Кинулась на дно кузова. В обличчя вдаряли тріски. Виглянула – навколо німці. Все ж водію вдалося вирватися з ворожого кільця. Після того випадку попросила бійців показати, як поводитися зі зброєю.  Навчилася стріляти з карабіна, пістолета, кулемета. Дали мені верхового коня. Кіннотники були здивовані: "Тримається Дуся в сідлі, як справжній козак". А я у відповідь: "Не вперше. У себе в колгоспі часто їздила". Важко прийшлося на переправі через Дніпро у Запоріжжя. Зв’язали коней в один ланцюжок, щоб не втратити під час переправи. І зробили помилку: один кінь утонув та потягнув за собою інших. Пішли на дно і в’юки з кулеметами. Як вибралася на берег – не пам’ятаю. Відчула різкий біль у боку, прийшла до тями в госпіталі. Долікували мене вже на Кубані. Одужала – стала санінструктором. Навчилася робити пораненим різні ін’єкції й багато іншого, що доручають досвідченим медичним сестрам". Лейтенант Євдокія Завалій – командир взводу автоматників 83-ї бригади морської піхоти Дунайської військової флотилії. м. Бургас (Болгарія), 1944 рік  На нашу думку, наведене вище цікаво зіставити з тими спогадами, з якими кілька років по тому Євдокія Миколаївна в передостанні роки життя поділилася з Оленю Вавіловою, кореспондентом інформаційно-аналітичного агентства "Миколаївське земляцтво": "Я ж зовсім дівчиськом на війну потрапила, ще й шістнадцяти не минуло. Три рази бігала до військкома, а він мені усе: "Молоко спочатку підітри!..". Але фронт наближався… Як зараз пам’ятаю той день – 25 липня 1941 року. Випалений сонцем степ у рідній Миколаївській області, колгоспне поле, де ми з подругами поспішали убрати врожай… Тут бачимо на небі, прямо над нашим селом, з’явилися чорні плями. Бригадир: "Парашутний десант!". Ми кинулись по хатах. Вбігла у двір і почула чийсь стогін. Глянула в той бік і обімліла: молодий прикордонник лежить у калюжі крові (у нас у селі тоді перебував штаб якоїсь прикордонної частини). Вбігла до хати, розірвала простирадло, як могла перебинтувала… Дивлюся – ще одного поранило, потім ще іншого… Коли остання частина залишала Новий Буг, я умовила командира взяти мене з собою. Забігла додому за кофтинкою і зіткнулась з бабусею. Побачивши  мене, бабуся заголосила: "Ой, що ти робиш! Золотко моє, повернися!". А потім несподівано обняла мене, зашепотіла щось і подивилася в очі: "Онучечко! Чотири рази будеш кров’ю стікати, але тебе принесуть білі гуси…". І перехрестила. Як сказала, так і трапилося. "Білі гуси" – то моє одужання після чотирьох поранень і двох контузій – з такими "трофеями" повернулася додому. Вперше поранило мене на Хортиці, коли наш 96-й кавалерійський полк, де я служила санітаркою, прийняв важкий бій. Дніпро прийшлося форсувати вплав, на плотах із підручних засобів. Там і настигнув ворожий снаряд. Проникаюче поранення в живіт. Потрапила у госпіталь під Краснодаром (станиця Курганська). Головлікар оглянув мене: "Ну все, дівчисько, відвоювалася. Отримаєш літер і дуй додому". Відповіла, як відрізала: "Мені немає куди їхати. Відправляйте на фронт!". Направили мене у запасний полк. А туди якраз "покупці" з командування приїхали набирати поповнення. Один із них, моряк, підізвав мене: "Гвардії старший сержант, покажіть Ваші документи!". Розкриває мій літер і зачитує: "Старший сержант Завалій Євдок.". Це так скоротили моє ім’я в госпіталі. Євдокія Завалій (перша ліворуч) з бойовими друзями з 83-ї бригади морської піхоти Дунайської військової флотилії. м. Варна (Болгарія), 1944 рік "Так точно, товариш командир! Завалій Євдоким Миколайович!" – "Надаю п’ятнадцять хвилин на збори!". Він і не підозрював, що перед ним дівчина. А я справді нічим не відрізнялася серед хлопців: "їжачок" із чубчиком після госпіталю (косу прийшлося відрізати, щоб воші не дошкуляли). Видали мені обмундирування і відправили до лазні. Стою зі своїм тазиком, а повз мене хлопці "в чому мати народила" митися біжать. Подивилася на намет медсанбату і зметикувала розковиряти собі обличчя до крові, щоб не до лазні було. У медсанбаті мені рани обробили, і дві години по тому в станиці Гарячий Ключ "старший сержант Євдоким" прийняв бій у складі 6-ї десантної бригади". Про те, що вона насправді народилася у 1926 році, Євдокія Миколаївна стверджувала в усіх інтерв’ю, що надавала ЗМІ в останні роки життя. Крім того, щоразу додавала цікаві й важливі подробиці зі своєї біографії. Наприклад, стало відомо, що у неї, крім батьків та бабусі, було три сестри (вона наймолодша); після закінчення семирічної школи в червні 1941 року працювала в колгоспі імені Коцюбинського; брала участь у наданні медичної допомоги частинам, що відступали; за власним бажанням 14 серпня була прийнята санітаркою до складу 96-го кавалерійського полку Південного фронту (у званні червоноармійця). Відомо, що 96-й кавалерійський полк справді  проходив через село Новий Буг 12 – 13 серпня 1941 року (на той час він входив до складу 5-ї кавалерійської дивізії 2-го кавалерійського корпусу 9-ї армії). За тиждень, за наказом командувача Південного фронту, підрозділи 2-го кавалерійського корпусу в надзвичайно складних умовах форсували  переправу через Дніпро в районі села Велика Лепетиха (Херсонська область). Після цих боїв частина корпусу була переведена в резерв. Є.М. Завалій завжди стверджувала, що вона була поранена "в районі Хортиці". Але, на жаль, жодних відомостей про участь 96-го кавалерійського полку, а також інших кавалерійських частин в обороні Запоріжжя у вересні – жовтні 1941 року віднайти не вдалося.  Євдокія Завалій, м. Київ, 1985 рік На нашу думку, потребують особливої уваги й наведені вище факти про "6-ту десантну бригаду". Спробуємо пролити світло на це питання, використовуючи текст нагородного листа до ордена Червоної Зірки від 31 грудня 1943 року гвардії молодшого лейтенанта Є.М. Завалій, помічника командира стрілецького взводу 6-го гвардійського стрілецького полку 2-ї гвардійської Червонопрапорної Таманської стрілецької дивізії. Ця дивізія була сформована у вересні 1941 року в Харкові. З початком 1942 року перекинута в район Ростова-на-Дону. З липня 1942 року до початку жовтня 1943 року дивізія у складі 37-ї та 56-ї армій Північно-Кавказького фронту брала участь у битві за Кавказ, у вересні – жовтні 1943 року у складі  56-ї армії – у Новоросійсько-Таманській наступальній операції. А в листопаді 1943 року у складі 11-го гвардійського стрілецького корпусу 56-ї (Окремої Приморської армії) – у Керченсько-Ельтигенській десантній операції. За мужність і героїзм, виявлені під час захоплення плацдарму в районі Керчі, майже 1400 її воїнів були нагороджені орденами й медалями, 19 надано звання Героя Радянського Союзу. У нагородному листі для нас важлива примітка: "Нагород не має". Далі в документі читаємо про "здійснений подвиг": "Перебуваючи на фронтах Вітчизняної війни, з перших днів товариш Завалій проявила себе сміливим і відважним захисником батьківщини. 27 березня 1943 року в бою за станицю Кримська Краснодарського краю, вона, діючи сміливо і рішучо, знищила двох фашистів і взяла у полон трьох гітлерівських солдатів. Перебуваючи в полку з 13 листопада 1943 року, товариш Завалій, узявши участь у боях за висоту 71, 3 Керченського району Кримської АРСР, вміло керувала взводом, особистим прикладом вела бійців у бій з ненависним ворогом. У цьому бою тов. Завалій знищила 9 гітлерівців". Безперечно, у цьому документі не може не "чіпляти" формулювання: "Перебуваючи в полку з 13 листопада 1943 року…". Між тим, це дуже важливий рядок для уточнення послужного списку нашої героїні. Пояснення таке: у бою за станицю Кримська вона була поранена, лікувалася, а потім була направлена на шестимісячні курси молодших лейтенантів 56-ї армії. Нагородний лист Євдокії Завалій на нагородження орденом Червоної зірки за бої на Кубані й Керченському півострові, 31 грудня 1943 року  У спогадах Є.М. Завалій про ці важливі обставини читаємо: "Мене одразу признали "своїм хлопцем", а після того, як я взяла в полон німецького офіцера, направили у відділення розвідки, і невдовзі я стала командиром. Дуже важкі бої йшли на Кубані, у районі станиці Кримська. Там наша рота потрапила в оточення. У розпал бою загинув командир, і я , помітивши розгубленість бійців, піднялась у весь "гігантський" зріст, крикнула: "Рота, вперед, за мною!". Бійці піднялися в атаку, і нам вдалося прорватися з оточення. У цьому бою я отримала своє друге поранення. Ось тут і викрили "Євдокима". Зарахували мої бойові заслуги і направили на шестимісячні курси молодших лейтенантів у Фрунзе. Потім направили у 83-тю бригаду морської піхоти. Довірили взвод". Як бачимо, знову неточність: перш ніж бути зарахованою до складу 83-ї бригади морських піхотинців, гвардії молодший лейтенант Є.М. Завалій ще деякий час воювала серед своїх "сухопутних" однополчан. Треба зазначити й те, що Євдокія Миколаївна зважилася оприлюднити  свою історію про "Євдокима" лише декілька десятків років потому, як закінчилася війна. Тому зрозуміло, що в нарисі В.О. Рудного йдеться про винахідливі сміливі вчинки "санітарки Дусі", які насправді на той час здійснював "свій хлопець" – "старший сержант Євдоким". Наприклад: "Перша її самостійна бойова операція – полон німецького офіцера та його ординарця під Моздоком. Офіцер спав в автомашині, його вістовий поліз по воду у колодязь, залишивши у машині зброю. Санітарка Дуся підібрала його автомат, дочекалась, поки він нап’ється, посадила його в автомашину до офіцера, якого вже встигла зв’язати, і привезла їх у свою частину. Вона стала розвідницею. Дуся в боях на Кавказі під станицею Кримська і в Гарячому Ключі була тричі поранена, одного разу контужена, десятки разів ходила у ворожий тил. Одного разу їй прийшлося прикинутися померлою – німець ткнув її багнетом, вона не подала звуку, і пролежала так до ночі, а вночі виповзла до своїх. Акт про вручення Євдокії Завалій медалі "За оборону Кавказу", 16 вересня 1945 року  Іншим разом Дуся, командуючи відділенням розвідки, потрапила в оточення на березі гірської річки. Декілька діб розвідники пролежали на снігу без патронів і харчів… А далі Дуся знайшла вихід: – прив’язувала до дерева на березі  кінець довгого проводу, який намотувала на руку, і з двома плащ-наметами курсувала туди і назад. Третього разу, коли вона поверталася з "упакованими" у плащ-накидку харчами, німці помітили її. Проводу вони не побачили і, відкривши вогонь, вважали, що вона не зуміє подолати бурний гірський потік. Помилилися. Коли вона вискочила зі своєю ношею на протилежному березі і німці знову відкрили вогонь – було пізно". Другою бойовою нагородою Є.М. Завалій була нагороджена  вже у складі 83-ї Червонопрапорної ордена Суворова II ступеня Новоросійської окремої морської бригади – однієї з найбільш дієвих і уславлених серед частин і з’єднань морської піхоти Військово-Морського флоту СРСР у роки німецько-радянської війни. Бойовий шлях цієї дивізії був довгим, складним і важким. Її батальйони брали участь у п’ятнадцяти загальновійськових операціях, у тому числі й у трьох найбільших десантних, – Керченсько-Феодосійської, Новоросійській і Керченській, а також у Кримській, Ясько-Кишинівській, Болгарській, Будапештській, Віденській, Братиславсько-Брновській та Празькій. З нагородного листа молодшого лейтенанта Є.М Завалій, командира взводу автоматників, до ордена Вітчизняної війни I ступеня від 15 травня 1944 року довідуємося: "У бою зі знищення оточеного угруповання противника в районі на південний схід від селища Карань тов. Завалій показала зразки мужності та відваги. З групою автоматників із трьох бійців вона підібралася  до ворожого дзоту під градом куль і кидком протитанкової гранати підірвала його разом із кулеметом та гарнізоном. Першою увірвалася в траншею противника, у короткій, жорстокій сутичці вона знищила близько 10 фриців та гранатами закидала станковий кулемет і 2 ротних міномети".  Подання на нагородження Євдокії Завалій орденом Вітчизняної війни І-го ступеня за бої під селищем Карань, 15 травня 1944 року Цей документ підписаний гвардії капітаном О.О. Кузьмичовим, командиром роти автоматників. Це під його безпосереднім командуванням "Дусині гвардійці" відзначилися в боях за Балаклаву під Севастополем, у складі підрозділів Дунайської військової флотилії успішно подолали Дністровський лиман (Дусю поранило тоді, коли її підлеглі вже успішно здійснили десант у районі Білгород-Дністровського).  А далі висаджувалися десантом у румунській Констанці, болгарських Варні та Бургасі, югославському Бєлграді,  відвойовували  вулицю за вулицею в Будапешті, брали участь у здобутті угорських Естергома і Комарно, успішно просувалися до Брно і закінчили війну неподалік Праги. Наочним свідоцтвом тому є бойові медалі, численні грамоти-подяки Верховного Головнокомандування, а також групові фото з бойовими побратимами. До кінця війни із трьох десятків своїх підлеглих "лейтенант Дуся" втратила більше половини. Згадувала: "Так і не звикла втрачати. Кожний із хлопців і досі стоїть перед моїми очима. Піднімаю їх в атаку: "Взвод, за мною!" Голос-то у мене завжди грімким був. Доженуть мене і обходять, щоб прикрити… Спочатку, звичайно, хмикали у мій бік. А я волю в кулак і вперед!  Хотілося показати, що я вмію воювати не гірше чоловіків. І вони звикли до мене, стали поважати. Якщо б вони не прийняли мене за командира, сто разів була б убита. Адже німці полювали за мною, вони звали мене "фрау – чорна смерть". Кожного разу мене хлопці врятовували… Сашко Кожевніков, Жора Дорофеєв, Петро Мороз, три Дмитра – Ваклерський, Собинов і Седих… Коли вперше з’явився Іван Посевних, то зміряв мене презирливим оком і сказав: "Бабі підкорятися не буду!". А в боях за Будапешт прикрив мене від кулі снайпера. Його посмертно  нагороджено орденом Червоної Зірки". Є.М. Завалій за участь у визволенні Будапешта була нагороджена  орденом Червоного Прапора. Тоді, у лютому 1945 року, щоб захопити важливий стратегічний об’єкт противника, взвод під її командуванням зміг успішно використати підземні ходи міської каналізації. Але чого це насправді коштувало! З її спогадів: "Загін висадився з катерів Дунайської флотилії, прорвав ворожу оборону і закріпився на околиці Будапешта. Далі просуватися не вдавалося. Ретельно обстеживши всі закутки, звернули увагу на каналізаційний люк. А що, якби скористатися ним? Уночі люк відкрили. З колодязя дихнуло смородом. Двоє смільчаків спустилися униз. Відкрився підземний канал, кінця краю не видко… "Спробувати пройти можна, – доповіли командиру, – але дух там важкий. Це, мабуть, канал для скидання нечистот. Вентиляції немає". Безперечно, було заманливо: підземним ходом проникнути в тил ворога. Але пробитися при такому смороді? Згадали, що серед трофеїв є вісімнадцять подушок із киснем. Ось коли вони знадобилися! У підземелля спустилося тридцять розвідників. Іван Шарипов, Василь Уткін, Микола Мочалов, Гасан Гусейнов, Федір Хуліпаєв, Іван Козирєв, Аяз Ізмаїлов, Олександр Кожевников, Юрій Коротков, Георгій Дорофеєв, Олександр Копійко, Дмитро Вопнярський, Іван Посевних…Одна подушка на двох. Зробить боєць один вдих – другий і передає сусіду. Нагородний лист Євдокії Завалій на нагородження орденом Леніна (замість якого її нагородили орденом Червоного прапора) за бої на Дунаї, 26 березня 1945 року (початок).  Просуватися було дуже важко. Тунель місцями то звужувався, то виявлявся настільки низьким, що приходилося повзти. Руки та коліна покрилися липким брудом. На шляху траплялися вертикальні колодязі. Так хотілося відкрити чавунну кришку люка і ковтнути свіжого повітря, але не можна виявляти себе завчасно… Ось ще один люк. Обережно підняли кришку і побачили: навколо ворожі танки і автомашини. Цей люк був позаду одного із танків. Один за одним виповзли мої розвідники і розпласталися біля танків та автомашин. А вартові нічого не помітили. Ходять собі туди і назад. Їх безшумно зняли. Двері у бункер не зачинені. Підземне приміщення повне гітлерівців. Багато з них спали... Деякі писали листи. Радист вистукував якесь повідомлення чи донесення… Розвідники з порога дали короткою автоматною чергою…Захоплені зненацька німці, підняли догори руки. Зброю склали в куток. Найбільш цінними виявилися оперативні карти. "Освоївши" бункер, повели з нього стрільбу. На вулиці зчинилася велика паніка. Не розуміючи, чому стріляють з бункера, німці почали стріляти з автоматів один в одного. Безладний вогонь відкрили також їхні танкісти… Серед полонених виявився і генерал. Спочатку він не повірив, що його узяли в полон бійці під командуванням жінки, але потім був змушений змиритися і навіть власноруч віддав мені свій "Вальтер"… Дуже пам’ятний трофей". Після закінчення боїв у Будапешті 83-тя бригада морської піхоти повернулася до оперативного підпорядкування командувача Дунайської флотилії. 10 березня 1945 року у складі 144-го батальйону рота автоматників під командуванням О.О. Кузьмичова була переправлена через Дунай у долину Демеш і розпочала підготовку до нової десантної операції.  Нагородний лист Євдокії Завалій на нагородження орденом Леніна (замість якого її нагородили орденом Червоного прапора) за бої на Дунаї, 26 березня 1945 року (закінчення) Раніше на Дунаї десантники висаджувалися на протилежний берег, який був частково відвойований, – там зазвичай вже зосереджувалася артилерія та пункти управління, які сприяли кораблям під час проходу до місця висадки і допомагали вести бій на ворожому березі. Тепер обидва береги довжиною 15 км, що були намічені до висадки, перебували в руках противника. По лінії фронту по обох цих берегах ворог обладнав міцні оборонні укріплення, зокрема використав підірваний міст біля міста Естергома. Операція розпочалася пізно уночі 19 березня. На переході дотримувалися ретельного маскування. Прохід між підірваними конструкціями мосту пройшли за допомогою розвідників, які змогли висадитися тут раніше на невеличких шлюпках. Орієнтуючись на світло ліхтариків розвідників, усі катери десантників вдало пройшли руїни мосту і пішли далі. О другій годині 20 березня, прорвавшись через мінні загородження, десантники нарешті досягли місця висадки. Уже вранці противник стягнув до цього району танки, артилерію та піхотні частини. Основним завданням батальйону було не допустити відхід ворожих військ по шосе Будапешт – Відень. Бої тривали чотири доби. За цей час "Дусин взвод" разом з іншим взводом автоматників витримали на висоті "203" 39 піхотних і 9 танкових атак противника! Із спогадів Євдокії Миколаївни: "І все ж таки піднялися на висоту. Окопалися. За день відбили чотирнадцять атак. Патрони берегли, тому стріляли лише прицільно, але другого дня наші боєприпаси закінчилися, а ще ані сухаря, ані ковтка води. Вночі прилетів літак. Скинув два мішки із продовольством, а інші невдало – один із них полетів під укіс, а другий – зачепився за обрив. Зробили спробу дістати. Трьох матросів одразу снайпери вбили, а четвертий, хоча і поранений у руки і ноги, але він все ж таки зумів дістати цей мішок. Його вбило у той момент, коли він скидав мішок хлопцям в окоп… 23 березня операція закінчилася, і ми возз’єдналися з іншими частинами бригади". По закінченні війни Є.М. Завалій перебувала у резерві Центральної групи радянських військ. Лікувалась, однак через хворобу не змогла далі перебувати на військовій службі. Демобілізувалась у грудні 1946 року (фактично, в двадцятирічному віці!).  Євдокія Завалій (перша праворуч) серед ветеранів Другої світової війни, м. Москва, 1983 рік Коли приїхала провідати рідних у Новий Буг, то по ночах доводилося чути, як вона кричала: "Взвод, слухай мою команду!". А вранці прокидалася у сльозах. Потім переїхала до Києва. Закінчила вечірню школу № 16, курси для працівників торгівлі. А головне – зустріла своє довгоочікуване кохання. Разом із чоловіком виховали сина і доньку, дочекалися онуків і правнуків. Майже чверть віку Євдокія Миколаївна пропрацювала в системі радянської державної торгівлі, зокрема була директором гастроному № 720 на Подолі. За трудові досягнення нагороджена орденом Жовтневої Революції (1976 рік). З роками до двох її бойових орденів воєнного часу (Вітчизняної війни I ст., Червоного Прапора), додалися ще Вітчизняної війни II ступеня (1985 рік) та Богдана Хмельницького III ступеня (2009 рік). Навіть неможливо підрахувати, скільки за повоєнні роки Євдокія Миколаївна провела зустрічей із молоддю в Україні та за її межами! Зазвичай у слухачів до цієї відважної, героїчної жінки викликали й вистачало й досить пікантні питання. Відповідала: "Мої автоматники називали мене по-чоловічому: "Командир". Любов закрутити – і немає взводу, і немає командира. Не дай Боже, щоб хтось побачив мої сльози! Я не мала права бути слабкою… Вижити на війні можна, навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо. Головне – не втратити пам’яті про минуле, не зрадити її. На цьому тримається світ". Світла Вам, Євдокіє Миколаївно, пам’ять! Статтю опубліковано в рамках спецпроекту "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової" Українського інституту національної пам’яті. Дивіться також:  Гітлер, Сталін і Україна. Безжальні стратегії Друга світова війна по-українськи. Думки вітчизняних істориків Від Дніпра до Ельби. Як українці звільняли Європу від нацизму Останні листи із Сталінграда. Що писали німці за дні до капітуляції Забуті жертви війни. Радянські військовополонені 1941-1943 рр. ФОТО  Битва під Харковом. Як місто вперше визволили від нацистів "Шевченко з України". Написи на стінах Рейхстагу. 1945 рік Чорна піхота. Скільки "чорносвитників" знищив Сталін? "Неписана історія". Родинні перекази про Другу світову http://www.istpravda.com.ua/research/2016/06/13/149106/ http://www.istpravda.com.ua/research/2016/03/13/31140/ support@history.pravda.com.ua (Тетяна Євстафьєва, Музей історії Києва) Студії Sun, 13 Mar 2016 17:30:32 +0200 Руйнівну потугу води посилював величезний перепад на першій дамбі, висота якої складала 25 метрів. О 8:30 ранку 13 березня гігантський болотяний потік висотою в чотири метри зі швидкістю 3-5 метрів за секунду помчав із Бабиного Яру униз - на Куренівку. (рос.) 13 марта 1961 года песчано-глиняная пульпа, которую десять лет закачивали в Бабий Яр, прорвала дамбу в третьем отроге и громадный поток грязевых масс хлынул в сторону ул. Фрунзе, в считанные минуты залив окрестности. Эта техногенная катастрофа вошла в историю как Куреневская трагедия. Еще в народе говорили: "Бабий Яр мстит..." Бабий Яр1 - урочище в Шевченковском районе, по многочисленным источникам документальным и картографическим территория от современной ул. Дорогожицкой до Куреневки (ул. Фрунзе). До застройки здесь был один из самых больших на территории Киева оврагов - длина свыше 2,5 км, глубина от 10 до 50 метров. В годы Великой Отечественной войны за несколько дней в Бабьем Яру расстреляли почти все еврейское население города; за два года оккупации в Киеве погибло свыше 200 тысяч человек, из них 100 тысяч - в Бабьем Яру. Он стал символом страданий мирного населения во время войны. Як убивали в Бабиному Яру. Страшні ФОТО На первом этапе строительные и дорожные работы, производимые городскими властями, не затрагивали Бабий Яр, он внешне не менялся. В конце 1940-х - начале 1950-х гг., наряду с восстановлением промышленных предприятий и жилищным строительством, началось возрождение киевских парков, садов, бульваров. Киевляне всегда любили и ценили зелень, умели превращать пустыри в уголки отдыха, цветущие сады. Только за два года, в 1948-1950 гг., в Киеве было разбито 30 новых парков. После войны на улицах и в скверах города было посажено свыше 1 млн. деревьев6 . В пояснительной записке к "Плану восстановления и развития городского хозяйства города Киева на 1948-1950 гг." читаем: "Для доведения зеленого хозяйства к довоенному уровню запланированы следующие мероприятия: 1. Восстановление садов, парков, скверов, а также внутриквартальное озеленение на площади 170 га на сумму 22 млн. руб. В том числе: а) восстановление и постройка парков - Голосеевского, Святошинского, Дарницкого, Аносовского, в Бабьем Яру и строительство лесопарков в Пуще-Водице, общей стоимостью в 8 млн. рублей7 ...". И это не первое решение о строительстве парка в Бабьем Яру. Еще в 1930 г. по трехлетнему плану развития г. Киева здесь предполагалось создание районного парка, а в 1940 г. планировалась постройка лыжной базы и трамплина, но это не было реализовано. Бабин Яр. 1934 рік. Фото (якщо не підписано інакше): photohistory.kiev.ua После победы встал вопрос увековечения памяти погибших в Бабьем Яру и 13 марта 1945 г. Совнарком и ЦК Компартии Украины приняли постановление № 378 "О сооружении монументального памятника на территории Бабьего Яра2 ", которое так и не было реализовано. "В первые послевоенные годы задачи были и поважнее Бабьего Яра, только какие-то темные личности ползали по его дну в поисках то ли бриллиантов, то ли золотых коронок (с документами, деньгами, ценностями)3 ", — писал В. Некрасов. Золоті жнива. Як добували коштовності з могил Освєнцима і Треблінки Самой важной задачей было восстановить город. Разбирали завалы, расчищали улицы, восстанавливали общественные и жилые здания. Начали восстановление с наименее пострадавших зданий. При этом максимально использовались местные ресурсы, в первую очередь материалы, полученные при разборке разрушенных сооружений и местное сырье4 . В октябре 1944 г. решением горисполкома № 239/2 Киевскому Карьероуправлению был отведен земельный участок в районе Бабьего Яра под разработку песчаных карьеров для кирпичных заводов, производительность которых интенсивно росла. В решении говорилось: "<...> Відвести карьероуправлінню Міськкомгоспу земдільницю на території Бабиного Яру в Подільському районі під розробку пісочних кар'єрів терміном на один рік в межах та на умовах згідно проекта управління в справах архітектури при виконкомі Київської міськради5". По пятилетнему плану восстановления и развития хозяйства Киева на 1946-1950 гг. на строительство парка в Бабьем Яру в 1950 г. предполагалось выделить 350 тысяч руб. внелимитных капиталовложений8 . Этим же планом предусматривалось строительство памятника жертвам фашистского террора в Бабьем Яру9.  Жовтень 1941 року. Радянські військовополонені засипають піском тіла убитих у Бабиному Яру. Фото Йоганна Хьолe з відділу пропаганди 6-ої армії Вермахту. Джерело: 1000years.uazone.net Автором последнего проекта был главный архитектор города А. Власов. Определили и срок ввода в эксплуатацию - 1950 год10 . Однако поворот во внутренней политике надолго похоронил саму мысль о создании памятника, не был разбит и парк. К началу 1960-х гг. свыше 50% нового жилищного строительства в Киеве составляли крупные массивы на свободных от застройки территориях. Первый такой массив площадью в 121,6 га - Первомайский - начали строить в 1956 г. в Железнодорожном11 районе. С 1959 г. начинается строительство жилого массива Сырец12 площадью более 75 га - между улицами Новоокружной (современной Олены Телиги), Дегтяревской, Кузьминской, Петровской железной дорогой и началом улицы Петропавловской. Массив застраивался преимущественно 5-этажными кирпичными и панельными домами с вкраплением частных домов и 2-3-этажных домов "сталинского типа". Прокладываются новые улицы, и в целях получения полезной для застройки площади, а также во избежание роста оврага, находящегося в зоне города, было решено ликвидировать Бабий Яр. Планировалось залить овраг путем намыва грунта, транспортируемого сюда по трубам в виде пульпы13 из карьеров Петровских кирпичных заводов, где производилась добыча глины, идущей на изготовление кирпича. Проект передачи жидких грунтов был экспериментальным. По словам одного из авторов проекта, главного специалиста отдела горных и земляных работ Московского института "Проектгидромеханизация" К. Шепеленко, "на этом карьере впервые в Советском Союзе рождена схема работы с большой концентрацией грунта. Никто в Советском Союзе не работал на таких густых консистенциях14 ". На этом остановимся подробнее и детально рассмотрим, как принимались решения о замыве Бабьего Яра, что и привело к ликвидации оврага и изменению территории, а впоследствии к трагедии 13 марта 1961 года. Вариант замыва отрогов Бабьего Яра был предложен 11 марта 1950 г. на техническом совещании при заместителе министра Промстройматериалов УССР Н. Иотенко, на котором рассматривались основные положения по гидромеханизации вскрышных работ на глиняных карьерах Петровских кирпичных заводов № 1 и № 2, разработанных Всесоюзной конторой по проектированию и производству земляных работ способом гидромеханизации "Стройгидромеханизация" Министерства промышленности строительных материалов СССР (МПСМ СССР). О вариантах разработки основных положений по гидромеханизации вскрышных работ на карьерах Петровских кирпичных заводов докладывал начальник Киевского отделения "Стройгидромеханизация" Ф. Дацких. Было предложено два варианта осуществления гидровскрышных работ: 1. Со сбросом пульпы в пойму реки Днепр. 2. С гидроотвалами в отроги Бабьего Яра15. Первый вариант, по мнению Ф. Дацких, в 1950 г. был практически не осуществим из-за сложности строительных работ, связанных с монтажом трубопровода двойного действия и сложности электроснабжения. А вот второй вариант - "производство вскрышных работ с гидроотвалами в отроги Бабьего Яра" - являлся более выгодным как обеспечивающий выполнение плана гидровскрышных работ на Петровском участке в 1950 г. Преимущество данного варианта, как записано в протоколе совещания, заключалось в следующем: "а) малая потребность в металлических трубах - 1150 пог. метров при работе на карьере завода № 1 и 2800 пог. метров для работы на карьере заводов № 1 и № 2 в последующие годы; б) небольшой объем строительно-монтажных работ; в) возможность возврата в регулирующий бассейн осветленной воды с гидроотвалов16". В результате обсуждения все склонились ко второму варианту как ускоряющему начало гидровскрышных работ на карьерах Петровских кирпичных заводов. В принятом постановлении указывалось: "1. Принять предложенный Всесоюзной конторой "Стройгидромеханизация" МПСМ СССР вариант производства вскрышных работ на карьерах Петровских кирпичных заводов № 1 и № 2 способом гидромеханизации со сбросом пульпы в Бабий Яр. <...> 4. Обязать начальника Киевского отделения всесоюзной конторы "Стройгидромеханизация" МПСМ УССР тов. Дацких Ф.В. начать производство подготовительных работ по очистке регулирующего бассейна, сооружение дамбы в отроге № 2 "Бабьего Яра", а также монтаж оборудования немедленно17". 8 марта 1950 г. Киевское управление "Стройгидромеханизация" обращается к начальнику отдела планировки и застройки Киева И. Козлову с ходатайством о разрешении складирования пульпы в урочище Бабий Яр. В ответе И. Козлова указывалось: "Отдел планировки и застройки города не возражает против замыва отрогов Бабьего Яра, подходящих к территории вскрыши Сырецких заводов, на полную глубину. При проектировании учесть, что вдоль низа яра, находящегося на ул. Фрунзе, должен быть обеспечен в будущем выезд, с уклоном не более 4 %. В отношении возможности засыпки верховьев Бабьего Яра будет сообщено дополнительно18". Этим же отделом и было подготовлено решение о проекте и порядке организации гидроотвалов для вскрышных пород карьеров Петровских кирпичных заводов в отрогах Бабьего Яра, принятое Киевским горисполкомом 28 марта 1950 г. за № 582. В решении говорилось: "Учитывая необходимость вскрышных работ в карьерах кирпичных заводов № 1 и № 2 и целесообразность замыва отрогов Бабьего Яра, благодаря чему можно будет между Лукьяновкой и Куреневкой наладить удобное транспортное сообщение, исполнительный комитет городского Совета депутатов трудящихся постановил: "<...>Принять предложенный Всесоюзной конторой "Стройгидромеханизация" МПСМ СССР вариант производства вскрышных работ на карьерах Петровских кирпичных заводов № 1 и № 2 способом гидромеханизации со сбросом пульпы в Бабий Яр19". Вот так и было принято решение № 582, которое стало первым из серии решений по Бабьему Яру, приведших впоследствии к трагедии. Оно явилось основанием для составления проекта по ведению работ на отведенной территории. В сентябре 1950 г. Всесоюзной конторой по проектированию и производству работ способом гидромеханизации "Стройгидромеханизация" Главстроя Министерства промышленности строительных материалов СССР был составлен технический проект гидромеханизации вскрышных работ на глиняном карьере Петровского кирпичного завода № 1 и представлен на рассмотрение Киевского горисполкома. На заседании 24 октября 1950 г. проект был рассмотрен и изменен в части очередности ведения работ. Заводу было разрешено вести замыв отрогов № 1 и № 2, не замывая отрог № 3.  Аерофотозйомка Бабиного Яру, здійснена люфтваффе у вересні 1943 року. Джерело: vho.org Решением № 2404 были определены отметки намыва в увязке с планировкой и будущим благоустройством: "<...> Учитывая, что проектом гидровскрышных работ по кирпичному заводу № 1, разработанным конторой "Стройгидромеханизация", предусматривается залив только второго и третьего отрогов Бабьего Яра и до отметки "143", в то время как для полного заполнения отрогов следует провести намыв до отметок "150-175", исполнительный комитет Киевского городского Совета депутатов трудящихся постановляет: 1. Представленный проект намыва отклонить. 2. Предложить заводоуправлению Петровских кирпичных заводов № 1 и № 2: а) в первую очередь замывать отроги яра №№ 1 и 2 до отметок поверхности земли возле отрогов; б) во вторую очередь предусмотреть намыв основного верховья яра, начиная от ул. Лагерной20 , с таким расчетом, чтобы намыв был произведен до отметок поверхности земли возле яра21". Этим решением, по сути, предполагалось полностью сравнять с землей весь Бабий Яр, начиная с его верховьев около современной ул. Дорогожицкой. Переводя отметку намыва на уровень поверхности земли, закладывали основание будущей катастрофы: над жилой частью города создавали на высоких отметках водохранилище грязи. При малейшей ошибке пульпа могла хлынуть на окружающие районы, что и случилось 13 марта 1961 года. С 1951 г. Киевское специализированное управление "Стройгидромеханизация" № 610 треста "Укргидроспецстрой" Министерства строительства УССР (бывшее Киевское отделение Всесоюзной конторы "Стройгидромеханизация") по договору с администрацией Петровских кирпичных заводов и в соответствии с техническим проектом начало вскрышные работы. Было решено непроизводственные земляные породы (вскрышные грунты) размывать гидромонитором и в виде пульпы подавать земленасосом на отвалы в отроги Бабьего Яра. По техническому проекту намыв отрогов Бабьего Яра планировалось осуществлять на протяжении восьми месяцев каждого года (с апреля по декабрь), но работы велись круглый год. Пропуск ливневых и талых вод через овраг Бабий Яр был предусмотрен неудовлетворительно, не учитывалось, что Бабий Яр имеет глиняное ложе, поэтому вода через него плохо уходила. Намыв же производился интенсивно, без перерывов на естественную фильтрацию воды. Согласно техническому проекту, работы по гидровскрыше должны производиться в течение одной смены в сутки, а в последующее время должно выполняться осветление воды и отвод ее с отвала. Фактически же намыв осуществлялся, как правило, в течение двух смен. Соответственно каждый год корректировались сроки, объемы работ по вскрыше грунтов карьеров и намыву отрогов. Работы планировались отдельно по отрогам № 1, № 2 и № 3. На протяжении 1951-1952 гг. были намыты отроги № 1 и № 2. Решением горисполкома № 2546 от 2 декабря 1952 г. Петровским кирпичным заводам было разрешено заливать и отрог № 3 до "отметки поверхности бровки оврага22", то есть до уровня земли, и эти работы длились до 13 марта 1961 года. Работы по замыву отрога № 3 Бабьего Яра затягивались из-за технических сложностей по демонтажу проходящего здесь газопровода, поэтому киевский горисполком 16 ноября 1954 г. принимает еще одно решение № 1904 о заливе третьего отрога Бабьего Яра: "Учитывая большие технические сложности демонтажа 500 м газопровода, уложенного в овраге (отрог № 3 Бабьего Яра) и невозможность отключения газоснабжения стеклотарного завода на период демонтажных работ, исполнительный комитет <...> постановляет: 1. Разрешить заводоуправлению Петровских кирпичных заводов <...> провести намыв участка отрога № 3, где проходит газопровод высокого давления <...> 2. Обязать заводоуправление Петровских кирпичных заводов в III квартале 1955 г. обеспечить работы по прокладке новой трассы газопровода (взамен намытого участка) трубами и финансированием23". Городские власти так торопились сравнять Бабий Яр с землей, что готовы были заливать пульпой действующий газопровод.  Голова Київського виконавчого комітету міської ради депутатів трудящих (за нинішніми аналогами, голова КМДА) Олексій Давидов у робочому кабінеті. Олексій Йосипович керував містом з 1947 до 1963 року. На його честь було названо вулицю на Русанівці. Кажуть, що водії трамваїв оголошували зупинку "Бульвар Олексія Давидова" як "Бульвар Дениса Давидова", висловлюючи таким чином протест проти дій влади, внаслідок яких у березні 1961 року загинуло біля 50 працівників Подільського трамвайного депо Работы продолжались, и 12 апреля 1955 г. принимается еще одно решение за № 419 "О замыве верховья Бабьего Яра вскрышными породами Петровских кирпичных заводов № 1 и 2": "В связи с необходимостью срочного обустройства продолжения ул. Мельникова24 и ул. Оранжерейной через верховья Бабьего Яра, в соответствии с Генеральным планом г. Киева, исполнительный комитет <...> постановляет: 1. Обязать заводоуправление Петровских кирпичных заводов № 1 и 2 перевести замыв верховья Бабьего Яра от ул. Лагерной до продолжения ул. Дорогожицкой25 до отметок поверхности земли около верховья <...> 2. Обязать Киевское отделение треста "Союзгидромеханизация" до 1 мая 1955 г. проложить до верховьев Бабьего Яра пульпопровод и построить водоотводные сооружения"26. И фактически с 1954 г. начинается замыв верховьев Бабьего Яра. В Бабьем Яру начала скапливаться вода, с которой существовавшая дренажная система справиться была не в состоянии. "Овраг перерезают водосодержащие породы, вследствие чего нижняя часть склонов и дно частично заболочены, - отмечалось в геологической характеристике аварийного участка в районе Бабьего Яра, составленной инженером-геологом А. Власенко. - Постоянный водоток, протекающий по дну, имеет в обычное время дебет 8-10 л/сек. Вместе с широко развитой системой отвершков Бабий Яр представляет собой большую водосборную площадь и поэтому во время дождей расход водостока резко возрастает"27. На это и возможные последствия начальнику Киевского отделения "Гидромеханизации" Б. Ципенюку и директору заводоуправления Петровских кирпичных заводов Брацыло еще 11 февраля 1957 г. указывал начальник Специнспекции Подольского района г. Киева Глущенко: "Вследствие недостаточного надзора Вашими работниками на гидропульте по скрышиванию грунта канава Бабьего Яра всегда находится в аварийном состоянии, особенно в зимнее время. Канава заливается, и вода вместе с песком выходит из берегов и затапливает прилегающие территории предприятий и организаций. С получением сего в целях предотвращения убытков Вам надлежит принять следующие меры: 1. На территории производственной площадки оборудовать бассейн и воду выпускать только чистую планомерно небольшими дозами. 2. За состоянием канавы систематически вести надзор и в случае закупорки принимать немедленные меры к прочистке, особенно выход из канавы на железнодорожную насыпь28". Несмотря на предупреждения, дополнительные меры приняты не были, и овраг продолжали замывать. В 1958 г. горсовет распоряжением № 703 от 11 декабря 1958 г. поставил задачу залить верховья Бабьего Яра. В распоряжении говорится: "С целью обеспечения возможности в дальнейшем производить строительство дороги к новому кладбищу29, что пересекает овраг Бабий Яр, в месте, где в настоящее время кирпичные заводы № 1 и № 2 производят замыв территории низовьев Бабьего Яра, обязать: 2. Управление промстройматериалов: <...> б) не позднее 1.II.59 г. через соответствующие организации составить проект замыва верховья оврага Бабий Яр и начиная с апреля 1959 г. начать работы по замыву этих верховьев на отм. 165-166,0"30. Это было последнее решение горисполкома по замыву отрогов Бабьего Яра. Тогда же общественность выступила против замыва оврага и строительства там парка: "Кому это могло прийти в голову - засыпать овраг и на месте величайшей трагедии резвиться и играть в футбол? - писал В. Некрасов в "Литературной газете" в октябре 1959 г. - Нет, этого допустить нельзя! Когда человек умирает, его хоронят, и на могиле ставят памятник. Неужели этой дани уважения не заслужили 195 тысяч киевлян, зверски расстрелянных в Бабьем Яру, на Сырце, Дарнице, в Кирилловской больнице, в Лавре, на Лукьяновском кладбище!"31 Территорию продолжали замывать, и объем массы, которая должна была быть уложена в отроги, увеличивался с каждым годом: от 1,25 миллиона кубических метров грунта, как планировалось в 1950 , до 4 миллионов кубических метров, причем 3,2 миллиона кубических метров было намыто в третий отрог. Строительство гидроотвалов в третьем отроге осуществлялось участками (террасами) от нижней до верхней части оврага. По объемам, отметкам и срокам намыва участки третьего отрога характеризовались такими данными: На участок № 1 в период до 1955 г. было намыто до отметки 145 метров 568 тысяч кубических метров грунта. Участок № 2 до высоты 155 метров и объемом 1,452 миллиона кубических метров намывался на протяжении 1956-1958 годов. Участок № 3 объемом 1,076 миллионов кубических метров грунта намыт в 1959-1960 гг. до отметки 165 метров. Все три участка (террасы) разделялись между собой намытыми для сдерживания земляной массы дамбами, высота которых равнялась: первой - 25 метров, второй и третьей - по 10 метров от подошвы до гребня. Для сброса осветленных вод, из которых предварительно изымались посторонние примеси, на участке № 1 соорудили два колодца с четырьмя водоотводными металлическими трубами и стояками диаметром по 350 мм каждый. А на участках № 2 и № 3 построили для этой цели только по одному колодцу с одной металлической трубой диаметром 450 мм каждый. Залишки однієї з дамб. Угорі видно свіжу забудову - схоже, по майбутній вулиці Теліги або на Петропавлівській В начале 1961 г. специализированное управление "Гидромеханизация" № 610 должно было закончить работы в Бабьем Яру и передислоцироваться для выполнения аналогичных работ в Репьяхов Яр. Однако, поскольку новый участок подготовлен не был, руководство СУ-610 дало указание продолжать намыв в Бабьем Яру, хотя уже в начале декабря 1960 г. отроги были заполнены до проектной отметки, и излишнее нагромождение разжиженного грунта могло привести к разрушению дамб. Этот вопрос являлся предметом обсуждения на производственном совещании СУ-610 в декабре 1960 г., но дальнейший намыв прекращен не был. Местные жители задолго до аварии сигнализировали о том, что в овраге собирается вода, что она появляется на стадионе "Спартак", что может произойти затопление, и просили принять меры. Но ничего сделано не было.  Карта трагедії. Джерело: "Газета по-киевски" В феврале 1961 г., закончив намыв последней, третьей сдерживающей дамбы в третьем отроге до отметки 166, специализированное управление "Гидромеханизация" № 610 приступило к замыванию озерка между дамбой № 3 и верховьем третьего отрога Бабьего Яра. В результате работ на третьем участке образовалось сооружение - дамба-перемычка, которая поделила третий участок на два участка. Таким образом, была намыта не предусмотренная проектом так называемая дамба № 4 высотой 1 метр, то есть образовался четвертый участок. Осветленную воду из озерка, созданного между перемычкой и верхней частью отрога, сбрасывала размещавшаяся наверху насосная станция. Вода в колодцы нижних террас не поступала. 7 марта 1961 г. насосную станцию демонтировали, а подача пульпы в озерко продолжалась до 7 часов утра 13 марта. Поскольку пульпа с 7 марта подавалась, осветленные воды не сбрасывались, а талые прибывали, уровень воды в озерке поднялся над отметками в нижней части дамбы на 90 сантиметров. 13 березня 1961 року. Пульпа рухається повз Кирилівську церкву і психіатричну лікарню. Зараз тут вулиця Теліги. Фото: giant-vision.livejournal.com В результате этого в верхней части третьего отрога Бабьего Яра был накоплен огромный объем воды - 25-30 тысяч кубических метров, которая под воздействием сильного порывистого ветра волновыми ударами стала разрушать верхнюю кромку намывной дамбы, выполненной из песка. В 6 часов 45 минут 13 марта 1961 г. вода, размывая намытую дамбу-перемычку четвертого участка, образовала в ней промоину и начала поступать в колодец на третьем участке. Заметив это, работник СУ-610 М. Соловей, который дежурил на отвале, попытался лопатой "залатать" промоину, но сделать этого не смог, поскольку грунт на участке и дамбе-перемычке был еще достаточно мерзлым. А вода продолжала прибывать. Колодец не мог пропустить всю массу, вода начала переливаться через гребень третьей дамбы, снесла его и саму дамбу длиной 40, шириной 20 и высотой 8 метров. Разрушив третью дамбу, вода начала прибывать на вторую террасу, с нее часть сбрасывалась колодцем на первую террасу, а основная масса воды активно разрушала уже вторую дамбу через ее гребень возле правого склона отрога. После этого разжиженная песчаная масса, падая с высоты, начала быстро ломать первую дамбу. Разрушительную силу воды усиливал огромный перепад на первой дамбе, высота которой составляла 25 метров. Таким образом, первая и вторая дамбы, намытые из песка, в один миг были снесены водой, и в 8 часов 30 минут громадный поток густой грязи высотой в 4 и шириной в 20 метров со скоростью 3-5 метров в секунду стремительно понесся вниз - на Куреневку. Затоплені будинки по вулиці Фрунзе В отчете "Защитные мероприятия в районе Бабьего Яра", подготовленном в 1962 г. специальной комиссией Госстроя УССР дано такое описание аварии: "Утром 13.03.1961 г. в отроге № 3 Бабьего Яра, выходящего на ул. Фрунзе Подольского района г. Киева, произошла авария. Она заключалась в том, что часть отвалов гидронамыва от вскрышных карьеров Петровских кирпичных заводов (из общего объема намытых масс в Бабьем Яру свыше 4 млн. куб. м, в том числе в отроге № 3 около 3,2 млн. куб. м.) пришла в движение. Разжиженная масса, пройдя вниз по оврагу со скоростью 3-5 м в секунду занесла часть жилых кварталов между улицами Фрунзе и Ново-Константиновской площадью до 30 га. Объем массы, вынесенной на указанную площадь, составил по обмерам примерно 600 тыс. куб. м. Остальная часть двигавшихся разжиженных земляных масс в объеме примерно 50 тыс. куб. м. отложилась на участке между упомянутыми гидроотвалами и улицей Фрунзе. <...> Растекание разжиженной земляной массы по указному выше участку продолжалось примерно 30 минут. После разрушения дамбы № 1 и выноса разжиженной земляной массы в течение примерно 2-х часов продолжалось поступление воды из оврага на ул. Фрунзе32". Узнав о трагедии в Бабьем Яру, председатель Киевского горисполкома А. Давыдов сразу же обратился в Прокуратуру республики и к прокурору города Е. Ледниковой с просьбой провести отдельное расследование обстоятельств, которые привели к гибели людей и нанесению значительного материального ущерба. По решению Прокурора УССР Д. Панасюка была создана оперативно-следственная группа, в состав которой вошли следователи по расследованию особо важных дел при прокуроре республики. Были созданы Государственная экспертная комиссия по выявлению причин аварии в районе Бабьего Яра и Правительственная комиссия по ликвидации последствий аварии. В Центральном Государственном архиве общественных организаций Украины хранятся ежедневные справки о проведенной работе по ликвидации последствий затопления в районе ул. Фрунзе Подольского района г. Киева, составленные председателем Правительственной комиссии по ликвидации последствий аварии вторым секретарем ЦК КПУ И. Казанцом для ознакомления членов и кандидатов в члены Президиума ЦК КП Украины. Гриф "Ознайомити членів і кандидатів в члени Президії ЦК Компартії України" на "Довідці про хід робіт з ліквідації наслідків затоплення і руйнувань в районі вулиці імені Фрунзе Подільського району м.Києва" від 17 березня 1961 року Процитируем некоторые из них: "13-го марта 1961 года в 8 часов 30 минут утра в результате прорыва ограждающей дамбы, сооруженной для производства замыва Бабьего Яра, водой и разжиженным грунтом была затоплена часть территории, прилегающей к улице им. Фрунзе в районе трамвайного парка. К 10 часам утра поступление воды прекратилось. Вследствие затопления разрушено 68 жилых и 13 административно-производственных зданий. Приведены в негодность 298 жилых квартир, в том числе 163 в частных домовладениях, в которых проживало 353 семьи с общим количеством 1228 человек. Выведены из строя энергоснабжение, газоснабжение и частично нарушена канализация прилегающего района. В связи с этим вынуждены были отключить газ из 544 жилых домов (5792 квартир). Отключено также 82 коммунально-бытовых предприятия и 39 котельных установок.  Все, що залишилося від забудови приватного сектору на Куренівці після розчистки затопленої території По состоянию на 10 часов вечера 13 марта из района затопления было эвакуировано 800 чел. и 117 пострадавших. Извлечено 25 трупов, в числе которых 4 мужчины, 19 женщин и двое детей. 15 трупов не опознаны. По опросу пострадавших предполагается, что под завалами домов находится еще часть трупов. Из 15 неопознанных некоторые извлечены из сгоревшего автобуса, который ехал из Дымера. Через Дымерский Райисполком устанавливается личность этих людей. Для ликвидации последствий затопления привлечены воинские части Киевского гарнизона, части войск МВД, пожарные команды, милиция, строительные организации, общественность города и необходимая техника".  В рятувальних роботах беруть участь військовослужбовці Київського гарнізону    <...>"По состоянию к 11 часам дня 14 марта 1961 года работы по ликвидации последствий затопления части территории, прилегающей к улице им. Фрунзе в районе трамвайного парка продолжались.   Очищено 120 погонных метров улицы им. Фрунзе, ведется расчистка трамвайных путей, детально обследуются дома, подвергшиеся затоплению, выносится имущество. В течение ночи и утром извлечено из разрушенных зданий еще два трупа. Таким образом, всего извлечено на месте затопления 27 трупов. За последнее время из места происшествия доставлено в больницы города 5 чел., а всего находится в больницах города 122 чел., пострадавших, в том числе 30 чел. находится в тяжелом состоянии, с большими трамвами. Среди пострадавших 38 мужчин, 77 женщин и 7 детей. Организовано опознавание трупов в моргах. Все же до сего времени 15 трупов не опознаны. По опросам родственников и местного населения не обнаружено 18 человек. Кроме того неизвестно, где находятся 21 чел. рабочих трамвайного парка, 4 человека завода Торгового машиностроения и 5 чел. родственников рабочих этого завода, которые находились в районе затопления". Чоловік виносить до армійського броньовика якісь пожитки (схоже, спинку ліжка) зі зруйнованого будинку <...> "Днем 14 марта и в ночь на 15 марта 1961 года работы по ликвидации последствий затопления части территории, прилегающей к улице им. Фрунзе в районе трамвайного парка, продолжались. В течение дня 14-го марта извлечено еще 5 трупов. Одна женщина, извлеченная из затопленного здания, умерла в больнице. Таким образом, всего имеется трупов людей, погибших в результате затопления, 33 чел., в том числе 7 мужчин, 23 женщин и 3 детей. Не опознано 15 трупов. Продолжают поступать заявления в отделения милиции города о пропавших людях. По состоянию на 9 часов вечера в органы милиции заявлено на 15 чел. судьба, которых неизвестна. По заявлениям пострадавших, руководителей предприятия трамвайного парка, завода торгового машиностроения и по данным органов милиции число неизвестно пропавших составляет не менее 100 человек. 14 марта в больницы города были доставлены 4 чел. пострадавших. Всего пострадало в результате затопления 139 чел. Из этого количества сейчас находится в больницах 116 чел., 22 чел. выздоровело, а один умер. На протяжении дня расселено по квартирам 219 семей из 361".  Розбита машина швидкої допомоги. Березень 1961 року "<...> "На протязі дня і ночі 15 березня 1961 року силами громадськості, будівельників і військових частин продовжувались роботи по ліквідації наслідків затоплення і руйнування в районі вулиці імені Фрунзе Подільского району. Повністю обстежено 19 будинків, проводились роботи по розчистці вулиць, розселялись по квартирах сім'ї, які залишились без житла. На 9 годин вечора знайдено ще 14 трупів людей, в тому числі 12 чол. в трамваї, який був покритий намулом. Таким чином за три дні в морги33 лікарень доставлено 53 трупи. Проводяться похорони загиблих. За період ліквідації наслідків затоплення було відправлено в лікарні 139 чол. потерпілих, з яких 32 чол. вже видужало і виписані із лікарень, а один, як повідомлялось 14 березня, помер. Залишилось на лікуванні 106 чол."  Роботи з відкопування трамвая і тролейбуса, які втрапили в селевий потік <...> "16 березня знайдено 11 трупів, а за весь період ліквідації аварії вилучено 63 трупи, померло в лікарнях 2 чол., а всього 65 чоловік. Як заявляє населення в затоплених і зруйнованих будинках ще знаходиться 21 труп. Крім того невідомо де знаходиться 34 чол. трамвайного парку імені Красіна та 2 робітники заводу "Укрпромконструктор", які під час затоплення були в цьому районі. Таким чином загальна кількість померлих, людей які перебувають в зруйнованих будинках, і осіб, участь яких невідома, складає приблизно 123 чол. З числа загиблих поховано 46 чол. Перебуває в лікарнях міста 103 чол., серед яких в тяжкому стані знаходиться 29. Один з потерпілих 16 березня помер. За станом на 16 березня перевезено в нові квартири 317 сімей. Не розселено ще 57 сімей, в тому числі 10 одинокі".  Побудовані військовими тичасові дерев'яні містки, які уможливлювали рух залитою глиною і болотом територією <...> "18 і 19 березня знайдено ще 44 трупи загиблих. Таким чином, за період з 13 березня знайдено 113 трупів, від тяжких поранень померло в лікарнях 2 чол., а всього 115 чоловік. Як заявляє населення та адміністрація трамвайного парку імені Красіна і заводу "Укрпромконструктор" на території затоплення і в зруйнованих будинках знаходиться ще приблизно 8 загиблих. В лікарнях міста залишилось 97 потерпілих, в числі яких 26 знаходиться в тяжкому стані. За період з дня аварії в лікарні було доставлено 143 потерпілих, з числа яких 44 вже видужали і виписані." <...> "20 березня знайдено 4 трупи. Від тяжких поранень в лікарні помер один чоловік. Таким чином за період з дня аварії, 13 березня, знайдено 117 трупів і 3 чол. померло в лікарнях, а всього 120 чол. З цієї кількості загиблих поховано 92 трупи. На лікуванні в лікарнях міста перебуває 95 чол., з яких 25 знаходиться в тяжкому стані." <...> "21 березня знайдено 4 трупи. Від тяжких поранень в лікарні помер один чоловік. Таким чином за період з дня аварії знайдено 121 труп і 4 чол. померло в лікарнях, а всього 125 чол. З цієї кількості загиблих поховано 119 трупів. Як повідомляє населення і адміністрація трамвайного парку, заводів "Укрпромконструктор" і Торгового машинобудування, та за даними органів міліції на території затоплення знаходиться ще 19 чол. На лікуванні в лікарнях міста перебуває 87 чол., з яких 20 знаходяться в тяжкому стані. За період з 13 березня видужали і виписані з лікарень 52 потерпілих. Продовжується виплата грошової допомоги сім'ям потерпілих. 390 сімей одержали першу грошову допомогу в загальній сумі 38 900 карбованців. Призначена державна пенсія 27 чол. Торговельними організаціями міста завозиться для продажу потерпілим на місце їх проживання необхідне домашнє майно."  Продовжується відселення постраждалих <...> "На протязі останніх чотирьох днів 22, 23, 24 і 25 березня 1961 року продовжувались роботи по ліквідації наслідків затоплення і руйнувань в районі вулиці імені Фрунзе Подільского району. За ці чотири дні знайдено 12 трупів загиблих людей. Таким чином, за весь період з дня ліквідації аварії знайдено 133 трупи і померло в лікарнях від тяжких поранень 4 чол., а всього загиблих 137 чоловік. З цієї кількості 132 трупи вже поховано. В числі загиблих 45 чоловік, 86 жінок і 6 дітей. Як заявляє населення, адміністрація трамвайного парку та за даними органів міліції, на території затоплення знаходиться ще 8 загиблих, в тому числі три працівники трамвайного парку, двоє проживали на території, яка була затоплена, і три чоловіки, що проживали і працювали в інших районах, але в час аварії перебували на місці затоплення. За період з 13 березня в лікарні міста було направлено 142 потерпілих, в тому числі чоловіків 41, жінок 88, дітей 13. За станом на 25 березня в лікарнях міста залишився 71 потерпілий, 17 з яких знаходиться в тяжкому стані. За весь час з дня аварії видужали і виписані з лікарень 67 чоловік. Всім 396 сім'ям, які потерпіли від затоплення і руйнувань, видано першу грошову допомогу в загальній сумі 48 800 крб., в тому числі 103 сім'ї, в яких є загиблі, одержали 14 400 крб. Фінансові органи приступили до виплати потерпілим сім'ям грошей на придбання необхідного домашнього майна, одягу, взуття та інших предметів широкого споживання. Органами Держстраху виплачується населенню відповідна компенсація за застраховані будівлі, майно та життя громадян. Всім 35 чол., яким належить одержувати пенсію, органами соціального забезпечення призначена державна пенсія".34  Зруйновані хати і дитячий садок Как указано в правительственном сообщении: "В результате аварии разрушены или серьезно повреждены 22 частных одноэтажных деревянных дома, 5 двухэтажных и 12 одноэтажных деревянных домов государственного жилого фонда и два одноэтажных общежития барачного типа. Общая площадь всех этих строений составляет 4774 кв. метра. Подверглись разрушению производственные постройки трамвайного депо им. Красина, экспериментального завода "Укрпромконструктор" и стройдвора Управления капитальных ремонтов горисполкома. Площадь разрушенных и поврежденных цехов составляет 5900 кв. метров. Трамвайное депо подлежит полному, а завод "Укрпромконструктор" частичному восстановлению. Были также повреждены и временно выведены из строя сети и сооружения энерго- и газоснабжения, водопровода и канализации.  Загальний вигляд стадіону "Спартак" (нинішня адреса - Фрунзе, 105) після катастрофи. На горизонті видно Дніпро і портові крани Гавані При аварии выведены из строя 7 трамвайных вагонов, из которых 5 находились в трамвайном депо, один троллейбус, один автобус и 2 пожарных автомашины, прибывшие для откачки воды из затопленных подвалов. Общий материальный ущерб от затопления и разрушений составляет 3,7 млн. рублей. В районе аварии погибло 145 человек. Из 143 пострадавших и доставленных в больницы города на 28 марта с. г. выздоровели 77 человек. Остальные находятся на излечении. К 22 марта с. г. всем потерявшим жилье предоставлена жилая площадь в новых домах. Всего предоставлено 406 квартир жилой площадью около 12 тысяч квадратных метров. Полностью восстановлены и функционируют все поврежденные коммунальные сети. Улица Фрунзе расчищена, по ней с 20 марта открыто движение городского транспорта. В ближайшее время будет закончена расчистка и вывозка земляных масс с территории, подвергшейся затоплению".35  На вулиці Фрунзе відновлено рух громадського транспорту Согласно сообщению правительственной комиссии в результате аварии погибло 145 человек, а исследователь Куреневской трагедии А. Анисимов в своей книге "Киевский потоп. Куреневская трагедия 13 марта 1961 года", называет другую цифру: "по неофициальным данным Куреневская трагедия унесла жизни полутора тысяч киевлян36". Действительно, в первый день после трагедии количества жертв никто не знал. Особенно напугало людей сообщение, которое прозвучало в информационном выпуске радиостанции "Голос Америки" в 14 часов, когда была названа огромная цифра - около пяти тысяч человек. Можно предположить, почему указана именно эта цифра: вероятно, что для подсчета погибших взяли цифру 4963. Именно таким было общее число всех, кто поступил в киевские морги с начала года. И еще об одной из версий появления такой цифры рассказывает Р. Долинский, работавший в это время заместителем прокурора Киева: "По приказу председателя Правительственной Комиссии И. Казанца с помощью милиции и домоуправлений был составлен список всех киевлян, не ночевавших дома или отсутствовавших на работе с 13 марта 1961 г. Скрупулезно разбирались по каждому человеку, брали у каждого собственноручно написанные объяснения. Люди признавались в разных прегрешениях: немотивированных задержках в командировках и пьяных загулах, в проживании у семейных женщин и мужчин, поездке к родственникам, пребывании на охоте и прочих разных местах. Видимо эти списки, а они были строго конфиденциальны, ибо касались личной жизни граждан, кому-то попали на глаза37". По заключению Государственной экспертной комиссии по выявлению причин аварии в районе Бабьего Яра: "Согласно выводам привлеченных специалистов Академии наук УССР, Академии строительства и архитектуры УССР и проектных организаций авария произошла в результате ошибок, допущенных в проекте и нарушения технологии производства работ, производимых специализированным управлением № 610 Министерства строительства УССР, что привело к большому насыщению водой нижних слоев намыва и сосредоточению значительного количества воды в верховьях оврага"38. Об избытке воды и нарушениях при производстве работ говорил 20 марта 1961 г. член Государственной экспертной комиссии по выявлению причин аварии в районе Бабьего Яра доктор технических наук, профессор Киевского инженерно-строительного института А. Дранников: "У меня нет сомнений в том, что если бы не было избытка жидкости, то не произошло бы аварии. Неужели жизнь людей должна была зависеть от метрового слоя валика, который должен был держать воду?.. Понятно, было нарушение и при производстве работ39". Сразу ликвидировать причину аварии было невозможно, и еще в апреле 1961 г по заключению экспертов оставалась угроза повторного сползания намывного грунта. Об этом писал в ЦК КПУ и Киевский горисполком прокурор Украинской ССР Государственный советник юстиции 1 класса Д. Панасюк: "При осмотре экспертами гидроотвалов в отрогах Бабьего Яра 6 апреля 1961 года эксперты пришли к категорическому заключению о том, что в настоящее время положение с намывными грунтами в отрогах Бабьего Яра продолжает оставаться угрожающим и при выпадении атмосферных осадков не исключается повторное сползание разжиженных грунтовых масс из отрогов Бабьего Яра в район ул. Фрунзе".40 Чтобы избежать в дальнейшем повторения аварии в 1961-1962 гг. проводились мероприятия по укреплению территории Киевской областной больницы, психиатрической больницы им. Павлова и других прилегающих территориях, а в мае 1961 г. горисполкомом было принято решение № 752 "О прекращении производства кирпича на заводе № 2 Петровского заводоуправления кирпичных заводов". Жовтень 1963 року. Будівництво нових будинків (здається, Фрунзе, 122 і 126) на місці колишньої малоповерхової забудови навпроти стадіону "Спартак" (праворуч у кадрі видно його огорожу). За кількадесят метрів ліворуч за фотографом розташовано в'їзд у Подільське трамвайне депо, яке сильно постраждало від катастрофи. Трамвайна лінія на Поділ існує досі, так само як і тролейбусний маршрут №18 на Майдан Незалежності. В 1961 році "вісімнадцятка" існувала тільки рік, а в селевому потоці загинув тролейбус із бортовим номером 110 И еще один аспект, который никогда не затрагивался, поскольку данные находились под грифом "Совершенно секретно" - реакция жителей города на происшедшие события. Об этом говорится в справках и информациях, которые готовили для ЦК КПУ Председатель КГБ при СМ УССР В. Никитченко и начальник Управления КГБ при СМ УССР по Киевской области генерал-майор П. Тихонов. Приводим выдержки из ежедневных справок и информаций за период с 14 по 22 марта 1961 года: "От агентуры, доверенных лиц продолжают поступать сообщения о реагировании населения на происшествие. Большинство лиц, с которыми общались агентура и доверенные лица положительно реагировали на сообщение Киевского радио41 о происшествии, однако отдельные лица высказывали нездоровые и неправильные суждения. <...>"У нас ничего не сообщают по случаю подольской аварии, и сколько погибло людей и сколько убытков нанесено государству. А вот, когда за границей случается что-нибудь подобное, у нас моментально сообщается во всей прессе". <...> Там надо было бы памятник поставить, а не разворачивать такое строительство". <...> "Наконец-то. А то, говорят, "Би-би-си" об этом сообщило еще 13 марта. 52 человека убитых - это выглядит преуменьшено". <...> "А виновники катастрофы указаны? Нет. Это безобразие! Виновники, безусловно, есть. Это те люди, которые отвечали за технику безопасности на строительстве. Их надо привлечь к ответственности". <...> "Возмутительно, что газета "Вечерний Киев" сегодня не поместила правительственное сообщение. Радио слушали не все, а атмосфера в городе накалена. Лучше бы газета вышла позже, но с подробным материалом о событиях". <...> "Интересно, вчера по радио передали об этом "ЧП" - самая явная брехня. Одним словом, все очень возмущены этой передачей по радио. Кому врут? Ведь передавали только для Киева, где всем очень хорошо известно. Если бы эта передача была в более широком масштабе, тогда бы как-то оправдывалась такая ложь, чтобы не поднимать паники". <...> "Би-би-си" передало по радио об этой катастрофе, что в Киеве погибло и осталось без крова около 20 тысяч человек, а Киев сообщил, что погибло всего 54 человека. И те и другие страшно врут. Погибло 2-3 тысячи". <...> "в результате общения оперативного состава Управления КГБ при СМ УССР по Киевской области с гражданами, осматривающими место происшествия, выявлен ряд случаев, когда некоторые лица, в связи со случившимся, высказывают недовольство в адрес председателя горсовета т. Давыдова42 и считают, что советскими и партийными органами будут приняты меры к освобождению его от должности председателя горсовета". <...> "Судя по рассказам, можно предположить, что действительно жертв было больше. Обидно только, что для того чтобы снять, наконец, председателя горсовета с его поста, понадобилось столько жертв. Его ведь давно было пора прогнать из горсовета". <...> "В происшедшем виноват председатель горисполкома Давыдов, так как о том, что в месте прорыва уже давно просачивалась вода, сообщали жители этого района в райисполком и горисполком".<...> "Сейчас уже достоверно известно, что бедствие на Подоле является следствием возмутительно халатного и преступного отношения руководителей карьерного хозяйства по добыче глины для кирпичных заводов". <...> <...> "Часть лиц еврейской национальности продолжают высказывать нездоровые суждения, связывая строительство объекта в Бабьем Яру с жертвами, расстрелянными немцами в период Отечественной войны". <...> "Надумали строить гнилой массив на Бабьем Яру, вместо того, чтобы построить там памятник погибшим евреям". <...> "Это поднялись трупы евреев, расстрелянных немцами в период оккупации г. Киева". <...> "Не надо было осквернять память погибших в Бабьем Яру, поэтому и случилось такое бедствие". <...> "Лица, из числа церковников, происшедшую катастрофу связывают с закрытием Киево-Печерской Лавры. <...> "Лавру 11 марта закрыли и всех повыгоняли, а 13 марта на Куреневке случилось бедствие, погибли тысячи людей. От Кирилловской больницы шла валом вода, смешанная с песком и глиной, и все, что попадалось на пути, было сметено. Погибло много людей. Вот чудо и ужас. Гнев божий". <...> "Отдельные лица из числа верующих, высказывают свое недовольство закрытием Печерской лавры. Наибольшую активность в этом проявляют реакционно настроенные верующие, проживающие в районе Печерской лавры, заявляя: "Вот антихристы закрыли Лавру, нашли какие-то трещины, а Лавра с трещиной тысячу лет простояла, и еще тысячи лет будет стоять, потому что ее охраняют святые угодники. А те, кто закрыл Лавру слепые люди. Они малые трещины в Лавре увидели, а больших на Куреневке не заметили. И господь их наказал43". Городские власти сразу же приступили к ликвидации последствий аварии. Но главной целью по-прежнему оставалась застройка местности. Были проведены перепланировка самого Бабьего Яра и окружающей территории, появилась новая магистраль - Новоокружная (1969-1993 гг. - Демьяна Коротченко, с 1993 г. - Олены Телиги). При этом соображения хозяйственной экономии вновь превалировали над мерами безопасности. "В связи с необходимостью строительства окружной магистрали по тальвегу Бабьего Яра, - писал 3 декабря 1961 г. главный инженер института "Киевпроект" Ю. Матвиевский заместителю председателя горисполкома А. Бардашу и председателю комиссии Госстроя УССР по наблюдению за мероприятиями в Бабьем Яру доктору технических наук П. Слипченко, - отметки которой зависят от отметки верха защитной дамбы, представители института "Киевпроект" на ряде совещаний в комиссии Госстроя и в Киевском горисполкоме ходатайствовали о снижении защитной дамбы для уменьшения объема насыпи Окружной магистрали", сооружение которой планировалось в следующем году. В 1962 г. принимается решение об окончательной ликвидации кладбищ на ул. Мельникова и перепланировке этой территории. В последующее десятилетие последовательно уничтожается Еврейское кладбище, где размещается спортивный комплекс и комплекс телецентра, старая часть Воинского (бывшего Братского) кладбища, на котором возводится телебашня. Мешающие строительству сооружения сносятся, зеленые насаждения вырубаются.  Будівництво Київської телевежі на місці знесених кладовищ. Кінець 1960-их В 1980 г. на территории Бабьего Яра в основном было закончено строительство парка культуры и отдыха Шевченковского района площадью 118 га (архитекторы В. Гопкало, В. Гречина, В. Коломиец) и овраг Бабий Яр практически исчез с лица земли. Осталась нетронутой только небольшая часть верховья Бабьего Яра, где 2 июля 1976 г. был открыт памятник "Советским гражданам и военнопленным солдатам и офицерам Советской Армии, расстрелянным немецкими фашистами в Бабьем Яру" (скульпторы М. Лысенко, О. Витрик, В. Сухенко, архитекторы А. Игнащенко, Л. Иванченко, В. Иванченков).  Пам'ятник радянським громадянам і військовополоненим, розстріляним нацистами в Бабиному Яру О трагедии 13 марта 1961 г. напоминают два мемориальных знака. Один вблизи проходной трамвайного депо с именами погибших сотрудников. Другой на ул. Олены Телиги у самого яра, установленный в марте 2006 г. в память 45-летия трагедии. Пам'ятник біля Бабиного Яру То, что произошло, остается горьким уроком последствий халатности и безответственности. Ведь Куреневской трагедии могло и не быть, если бы не пресловутый "человеческий" фактор. По факту трагедии было возбуждено уголовное дело. Его рассматривала со 2 по 24 августа 1961 г. судебная Коллегия по уголовным делам Киевского областного суда. Был вынесен судебный приговор по статье 165 ч. 2 (злоупотребление властью или служебным положением, которые привели к тяжким последствиям). "Трагічно загинули при виконанні службових обов'язків..." - меморіальний знак в пам'ять про загиблих 13 березня 1961 року працівників трамвайного депо імені Красіна (нинішнє Подільське).  50 прізвищ Признаны виновными и осуждены на разные сроки лишения свободы 6 человек: начальник, главный инженер и начальник Петровского участка СУ-610, главный инженер треста "Укргидроспецстрой", и два московских проектировщика - за то, что допустили выпуск технического проекта с ошибками. ТАКОЖ: Повінь у Києві 1970 року. ФОТО Один день німецької дівчини в Києві, 1942 рік. ФОТО 1983: "Клуб путешественников", присвячений Києву. ВІДЕО Київські трамваї: як було і як стало. Порівняйте. ФОТО Гастрономи у Києві 1970-х: інтер'єри і товари. ФОТО Столичний Поділ 1980-х. Аматорські ФОТО Як будувалося київське метро. ФОТО Все за темою "КИЇВ" ----- ДЖЕРЕЛА І ПРИМІТКИ: 1   Название Бабий Яр появилось в ХV веке. Первое упоминание - 1401 г., когда владелица этой земли женщина (баба)-шинкарка продала ее Доминиканскому монастырю. 2   ЦГАВОУ ф. 4906, оп. 1, д. 6. л. 63. 3   Некрасов В. По обе стороны океана. Записки зеваки. Саперлипопет, или если б да кабы, да во рту росли грибы. - М., 1991. - С. 181. 4   История Киева. - Т. 3. - Кн. 1. - К., 1985. - С. 419. 5   ДАК, ф. Р-1, оп. 4, д. 33, л. 147. 6   ЦГАООУ, ф. Р-1, оп. 24, д. 963,л. 2. 7   ЦГАООУ, ф. 1, оп. 79, д. 191, л. 281. 8   ЦГАООУ ф. 1, оп. 79, д. 191, л. 183. 9   ЦГАООУ, ф. 1, оп. 79, д. 191, л. 113. 10   ЦГАООУ ф. 1, оп. 79, д. 191, л. 269. 11   Ныне Соломенский район 12   Ныне Шевченковский район 13   Смесь воды и грунта, получаемая при земляных работах гидравлическим способом. 14   ЦГАООУ ф. 1 оп. 24, д. 5360. л. 23. 15   ДАК, ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 63. 16   ДАК ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 63-64. 17   ДАК ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 65. 18   ДАК ф. Р- 1446, оп. 1, д. 3, л. 9. 19    ДАК ф. Р- 1446, оп. 1, д. 3, л. 64. 20   Ныне ул. Дорогожицкая 21   ДАК, ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 10. 22    ДАК ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 70. 23   ДАК ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 71. 24   Мельникова улица в 1869-1922 гг. и 1944-1957 гг. имела название ул. Дорогожицкая. Современное название в 1922-1944 гг. и с 1957 года. 25   В документе одна и та же улица называется то ул. Мельникова то ул. Дорогожицкая. 26   ДАК ф. Р-1446, оп. 1. д. 3, л. 72. 27   ДАК ф. Р-1446, оп. 1, д. 19, л. 6. 28   ДАК, ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 8. 29   Имеется в виду дорога на Берковецкое кладбище. 30   ДАК, ф. Р-1446, оп. 1, д. 3, л. 73. 31   Некрасов В. Почему это не сделано?//Литературная газета. - 1959 - 10 октября. 32   ДАК ф. р-1446, оп. 1, д. 4, л.. 13, 15. 33    Городской на ул. Оранжерейной, больничные - Октябрьской больницы на ул. Мечникова, клиники бульваре Шевченко и психоневрологической больницы им. Павлова. 34   ЦГАООУ ф.1, оп.24, д. 5358, л. 18,21, 22-23, 25-26,33, 34, 39, 40, 41, 54. Справки даны на языке оригинала. 35   ЦГАООУ ф.1, оп. 24, д. 5358, л. 15-17. 36   Анисимов А. Куреневский потоп. Куреневская трагедия 13 марта 1961 г. - К., 2003, - с. 13. 37   Киевские ведомости. -2008. - 25 марта. 38   ЦГАООУ ф.1, оп. 24, д. 5358, л. 15. 39   ЦГАООУ ф.1, оп. 24, д. 5360, л. 34 - 35. 40   ЦГАООУ ф.1, оп. 24, д. 5358 л..5 41   Только 16 марта 1961 г. городское радио сообщило о трагедии, радио слышали не все, а в газетах об этом не было ни слова. И передача велась только для Киева, в масштабах страны об этом сообщено не было. 42   Давыдову А.И. в марте 1961 г.был объявлен строгий выговор за отсутствие контроля со стороны горисполкома и его управлений за качеством выполняемых работ по гидронамыву в Бабьем Яру. 43   ОГА СБУ Ф. 1, оп. 20, д.10, л. 43. 44. 53, 77, 78, 80, 81, 92, 93. Джерело: "Київ. Фотолітопис" http://www.istpravda.com.ua/research/2016/03/13/31140/ http://www.istpravda.com.ua/research/2016/02/16/148934/ support@history.pravda.com.ua (Алєксандр Еткінд) Студії Tue, 16 Feb 2016 11:54:19 +0200 Після розпаду СРСР колишній член Політбюро ЦК КПРС Олександр Яковлєв описував радянський режим за допомогою паралелей з нацистською Німеччиною: "Це був повноцінний фашизм російського типу. Трагедія в тому, що ми в ньому не покаялись". (poc) "ПостНаука" спільно з видавництвом "Новое литературное обозрение" публікує уривок із книги "Криве горе: Пам'ять про непохованих" філолога та історика, професора Кембріджського університету Алєксандра Еткінда, присвячений культурним механізмам пам'яті і скорботи в Росії на тлі соціальних катастроф минулого століття. Неспособность скорбеть В 1980-х в Германии разгорелась яростная дискуссия, вошедшая в историю под именем "спора историков" (Historikerstreit). Начало ей положил историк и философ Эрнст Нольте, который объяснял, что практики государственного террора, такие как концлагеря, появились в СССР раньше, чем в Германии. Германские социалисты знали о них, например о Соловецком лагере, задолго до прихода к власти нацистов, так что в этом отношении СССР мог оказать прямое влияние на нацистскую Германию. В ответ философ Юрген Хабермас выступил против неприемлемой "историзации Холокоста", целью которой, по его мнению, было снять бремя исторической вины. Последующая дискуссия показала, насколько сильны самоограничения, которые мешают сравнивать два режима, и особенно их лагеря. Даже в 1998 году французский историк Франсуа Фюре с сожалением писал, что этот предмет "табуирован". В России Василию Гроссману в "Жизни и судьбе" удалось задолго до Арендт и Нольте проанализировать сходства, различия и формы взаимодействия двух враждебных режимов. Написанный в 1950-х, но прочитанный в России только в 1990-х, роман Гроссмана смог оказать влияние лишь на постсоветское воображение. После распада СССР бывший член Политбюро ЦК КПСС Александр Яковлев описывал советский режим с помощью параллелей с нацистской Германией: "Это был полноценный фашизм российского типа. Трагедия в том, что мы в нем не покаялись". Яковлев был главой Президентской комиссии по реабилитации жертв политических репрессий и хорошо знал, что "реабилитация" отнюдь не являлась синонимом покаяния. Один из основателей общества "Мемориал" Вениамин Иофе писал, что "хаос в исторических, политических и моральных оценках" советского прошлого был "дымовой завесой", которая маскировала основную проблему — необходимость оценить советский период российской истории "в столь же бесспорных формах, какие были найдены в отношении национал-социализма". Эткинд, А. "Кривое горе: Память о непогребенных" Иофе желал, чтобы в постсоветской России появился столь же ясный взгляд на трагическое прошлое страны, как и в Германии после Второй мировой. В последнее десятилетие историки вернулись к вопросу о взаимовлияниях нацистской Германии и СССР. Действительно, их институты и практики террора взаимодействовали задолго до того, как был подписан пакт Молотова—Риббентропа. В ключевые исторические моменты оба режима выборочно подражали друг другу, и это взаимоподражание продолжалось даже на пике конфронтации между ними. Историю самых кровавых земель и событий ХХ века можно представить как цепь имитаций и конфронтаций, — мимесис, который можно найти в самом сердце соперничества. В новейшей историографии хроника этих взаимовлияний — торговли, имитаций, обманов, разочарований, конфликтов и нового витка имитаций — отодвинула на второй план устаревший поиск сходств и различий между двумя формами тоталитаризма. Сравнивая немецкую память о национал-социализме и российскую память о советском социализме, нужно принять во внимание ряд важных факторов. Во-первых, коммунистический режим в России просуществовал гораздо дольше, чем нацистский — в Германии. Наверное, исправление причиненного им вреда тоже должно занять больше времени. После падения советского режима в России прошло меньше времени, чем после краха нацистского государства в Германии. Поскольку советский режим продержался семьдесят лет, включая по крайней мере тридцать лет террора, анализ по поколениям здесь менее уместен, чем в отношении переживших Холокост и их потомков. В постсталинской России открытые исторические дискуссии были прерваны после краткого периода хрущевской "оттепели", а потом возобновились лишь в середине 1980-х; свои перерывы в "способности скорбеть" были и в послевоенной Германии, и все же историческое время здесь работало свободнее и быстрее. Во-вторых, жертвы советского режима были намного более несходны между собой, чем жертвы нацистского режима. Их потомки сильнее рассеяны по миру. Их интересы также несходны, что порождает многочисленные конфликты памяти на постсоветском пространстве. В-третьих, послевоенная трансформация Германии была навязана в итоге военного поражения и иностранной оккупации, а постсоветская трансформация России была сознательным актом политического выбора. В постсталинской России не было оккупационной власти; она сама управляла собой, оставаясь суверенным государством. В сравнении с планом Маршалла международная помощь странам бывшего СССР была очень непоследовательной. И наконец, в субъективном опыте жертв обоих режимов и их потомков есть существенные различия. Несколько десятилетий назад франко-русский историк Михаил Геллер точно указал на ключевое различие между двумя формами террора: "Колыма — близнец гитлеровских лагерей смерти. Но и от них она отличается… Разница в том, что в гитлеровских лагерях смерти жертвы знали, почему их убивают… Тот, кто умирал в колымских и во всех других советских лагерях, умирал недоумевая". Если нацистская теория расовой чистоты проводилась в жизнь последовательно, то советская теория классовой борьбы — гораздо более произвольно. Большая часть погибших в нацистских лагерях евреев и цыган была согласна с надзирателями хотя бы в том, что они действительно были евреями или цыганами (что, разумеется, не означало согласия с тем, что поэтому они должны умирать). Напротив, множество кулаков, саботажников и врагов народа, погибая в советских лагерях, не соглашались с тем, что они — кулаки, саботажники или враги народа. Более того, многие из них ненавидели "врагов народа" не меньше, чем их ненавидела лагерная администрация. Разделяя взгляды своих палачей, многие политические заключенные в сталинских лагерях верили, что в их случае произошла досадная ошибка. В нацистских лагерях, наоборот, типичная жертва (например, еврей) не сомневалась в своей идентичности и принадлежности к группе, но возражала против всей системы идей, которая вела к уничтожению этой группы. Советский и нацистский режимы были одинаково чудовищны, но в них проявлялись разные структуры несогласия между властями и теми, кто стал их жертвой. Эти разные структуры несогласия порождали у жертв двух режимов глубоко различные чувства и, в свою очередь, приводили к совершенно разным следствиям. В случае Германии речь идет о мощных антифашистском и сионистском движениях. В случае СССР — о хаотичной и часто болезненной смеси лояльности, эскапизма и пассивного сопротивления государству. Сравнивать российскую и германскую память о терроре — все равно что сравнивать двоих людей на разных стадиях жизненного цикла, например подростка и старика. Чтобы понять, что их на самом деле отличает друг от друга, надо представить старика молодым. Отмечая конец нацистского режима 1945 годом и конец советского режима 1991 годом, сегодняшнее — через четверть века после смены режима — состояние российской памяти стоит сравнивать с тем состоянием германской памяти, которое было характерно для нее в 1960-х годах. В Германии уже прошли тогда Нюрнбергский (1945—1946) и Франкфуртский (1963—1965) процессы; в России неудачная попытка суда над КПСС относится лишь к 1992 году. Немцы начали открывать мемориалы и музеи в местах бывших лагерей в 1960-х, а россияне — лишь в 1990-х. Но жалобы на "коллективную амнезию" и "молчание о катастрофе" были так же типичны для Германии 1960-х, как и для России 2000-х. Первое исследование памяти о нацистском терроре запечатлело положение дел на 1967 год. Речь идет о замечательной книге немецких психологов Александра и Маргарет Митчерлих "Неспособность скорбеть". Начиная заново дело германской культурной критики, они выявили синдром "бессознательной фиксации на прошлом", который скрывается за видимой амнезией. Среди проявлений этого синдрома они назвали "истощение коллективного эго" и "блокаду социального воображения"; и то и другое сопровождало материальное процветание западногерманского общества 1960-х годов, итог военного поражения и иностранной помощи. Підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Москва, ніч з 23 на 24 серпня 1939 року Германии не удалось тогда прийти к "политическому разрешению прошлого"; ее историки, публичные интеллектуалы и политики не смогли "овладеть прошлым", в котором погибли миллионы. "После той огромной катастрофы, что была у нее за плечами… страна, кажется, истощила потенциал политических идей", и государственная жизнь превратилась в "простую административную рутину". Вопреки тому, что обычно делают психологи, Митчерлихи обвиняли в ситуации не конкретных людей, а политическую систему. Они видели связь между состоянием германского общества и экономикой, признавая, что "упорный труд и экономический успех дали затянуться открытым ранам прошлого… Экономическое возрождение сопровождалось ростом уважения к себе". В постсоветской России рост уровня жизни дался не упорным трудом, а счастливым случаем — запасом природных ресурсов и ростом цен на энергоносители. В остальном же диагноз, который Митчерлихи вынесли Германии 1960-х, справедлив и для России 2000-х. Подобно Германии в годы ее "неспособности скорбеть", постсоветская Россия вошла в период внезапного процветания, живя "в материальном отношении лучше, чем когда бы то ни было". Подобно германскому обществу 1960-х, современное российское общество не хочет преодолевать свою "аффективную изоляцию… от всего остального мира". Рабочая гипотеза немецких психологов подтвердилась в новом контексте, который авторы, вероятно, не могли бы и вообразить: "Наша гипотеза — в том, что политическое и социальное бесплодие современной Германии происходит от отрицания ею прошлого". Все это очень похоже на Россию 2010-х. Такое сравнение не так уж грустно: зная последующее развитие Германии, в нем можно найти зерно надежды. Ряд исследований показали, что трансформация германской памяти отражала более широкий процесс развития культуры, общества и политики и, одновременно, вела эти процессы за собой. Если германская память и политическая жизнь так сильно изменились со времен Митчерлихов, это укрепляет надежду на то, что в будущем Россию ждут, возможно, схожие трансформации. Электорат в могилах Если верить подсчетам, в ХХ веке общее число жертв внутренних конфликтов — "демоцидов" — превзошло число погибших во всех войнах, включая обе мировые. Политика — это искусство различать друга и врага, но катастрофически большие цифры массовых убийств в мирное время изменяют эту теорию Карла Шмитта, придавая ей внутреннее измерение. В новейшие времена политическое различение между друзьями и врагами повседневно осуществлялось не только в сфере международных отношений, но и во внутренней политике гибнущих империй, возникающих национальных государств и вечно беспокойных диктатур. Нацистская Германия и СССР убили миллионы людей, которых считали своими врагами, обосновывая эти свои действия различениями, которые следовали из их же теорий. Но верно и то, что миллионы людей стали жертвами этих режимов еще до того, как состоялся, или вообще начался, процесс их дискурсивного исключения из политического тела. Политическую теорию горя можно обосновать, исходя из известного положения Эдмунда Бёрка, который в полемике с идеями Французской революции утверждал, что общественный договор заключается не только между гражданами, составляющими общество, но между всеми, "кто живет, кто жил и кто еще родится". Разные поколения, живущие и умершие, являются партнерами в этом общественном договоре, "соединяющем низшую природу с высшей, видимый мир с невидимым". Эта идея "великого первичного договора" была локальной и консервативной, но в то же время новаторской и универсальной. В таком договоре национальные государства являются, по Бёрку, лишь "отдельными статьями". Подобная идея договора с мертвыми чаще встречается в мистическом контексте, чем в политическом. О ней задумывался и Вальтер Беньямин, удивленный как провалом революции в Германии, так и ее успехом в России: "Существует некий тайный договор между прошедшими поколениями и нашим". Подобная же скорбная постреволюционная формула вдохновила Деррида на работу над "Призраками Маркса", хотя в алфавитном указателе к этой книге нет имени Бёрка. Любая этика или политика несправедлива, писал Деррида, если она не признает уважения к тем, кто "не присутствует сейчас, тут… в качестве умерших или еще не родившихся". Никакая справедливость невозможна без ответственности перед "призраками тех, кто еще не родился или уже умер". Как и Бёрк двумя столетиями ранее, Деррида не превращает свои идеи о призраках в метафизическое рассуждение о природе политики. Он привязывает их к исторической ситуации, в которой живет, — тяжким годам, наступившим после конца "всех форм тоталитаризма". В 1990-х, когда общество "Мемориал" вело дискуссию о формах своего политического участия в трансформации России, один из его руководителей, Вениамин Иофе, любил повторять: "Наш электорат там, в могилах". Не рассчитывая на прямое участие в выборах, Иофе говорил об уникальной роли прошлого в политике посткатастрофической эпохи. Физик по образованию, Иофе мог и не читать Бёрка; все равно он понимал актуальность "договора с мертвыми". Бывший заключенный и советский диссидент, он знал об исконной вражде между памятью и властью. Ученые часто жалуются на состояние памяти в современной России. Многие рассуждают о коллективной ностальгии и культурной амнезии или отмечают, что память о советском терроре — "холодная", в отличие от "горячей" памяти о Холокосте. И все же идея кризиса или дефицита массового исторического знания в России не отражает текущее положение дел. На самом деле огромное большинство россиян отнюдь не отрицают советскую катастрофу и не забывают о ней. Они неплохо осведомлены о недавней истории своей страны. Вопрос здесь не в историческом знании, а в его интерпретации. Как показывают социологические опросы, постсоветское общество сохраняет живую память о советском терроре, но разделено в интерпретации этой памяти. Интерпретация неизбежно зависит от тех схем, теорий, нарративов и мифов, которые создают ученые, писатели и политики. Многие россияне считают советский террор преувеличенной, но, в сущности, рациональной реакцией на реальные проблемы того времени. Они верят, что террор был необходим для выживания нации, ее модернизации и индустриализации, победы во Второй мировой войне и т.д. В исследованиях Холокоста такие интерпретации, построенные по типу "Как это ни было ужасно, все же это было необходимо", называют "нарративами искупления". Как показал Лоренс Лангер, в Германии такие нарративы препятствовали пониманию ее катастрофического прошлого. Социологические опросы в современной России отражают массовое распространение искупительных нарративов. Те же опросы показывают, однако, что абсолютное большинство россиян и граждан других постсоветских государств знают о преступлениях, нищете и "репрессиях" советского периода. К сожалению, опросы ничего не говорят о содержании исторических истин и мифов, в которые верит общество. Из опросов нельзя узнать, кто создает мифы, смешивает их с фактами и определяет их меняющиеся границы. Узнать это можно только из анализа культурных форм, в которых, перемешиваясь и меняясь, живут эти мифы и факты. В популярном постсоветском фильме "Особенности национальной охоты" финский студент-славист пишет диссертацию об истории русской охоты. Приехав на полевые исследования в Россию, он встречается с группой местных охотников — неумелых алкоголиков. Пока они пьют и спят, студент воображает себе пышные сцены дореволюционной охоты с ее аристократами, борзыми и красавицами на конях. Комический эффект в фильме основан на взаимопроникновении фарсового настоящего и прекрасного, но неактуального прошлого. Полная подобных эффектов, историческая память в России — живой, эклектичный, неструктурированный набор символов и мнений. Все они воспринимаются одновременно, отвечая на разные политические нужды и культурные устремления. Поскольку эта конструкция децентрализована, лишена центра тяжести, зоны консенсуса и точек отсчета, люди и общество в целом не осознают, что между разными элементами этой конструкции возникают логические конфликты и этические несовместимости. В отличие от мультикультурализма, который существует в американском обществе, россияне живут в состоянии, которое я бы назвал мультиисторизмом. В российских университетах есть профессора, которые объясняют поступки Ленина и Горбачева тем "фактом", что они якобы состояли в масонской ложе. Тут есть влиятельные священники, которые хотят добиться канонизации Ивана Грозного и Григория Распутина. Тут есть профессиональные астрономы, которые стали историками-графоманами и в этом качестве оспаривают факт монгольского завоевания или утверждают, что, напротив, в Средние века Россия оккупировала Европу. Тут есть ревизионисты, которые доходят до утверждения, что Христос был славянином; есть ученые, офицеры и чиновники, которые считают, что годы сталинизма были лучшими в истории России. Часто проявления мультиисторизма в популярной культуре граничат с китчем. В 2002 году я был в петербургском ресторане под названием "Русский китч: кафе переходного периода". Его стены были покрыты фресками в стиле социалистического реализма, где советские колхозники танцевали с американскими индейцами, а Брежнев, похожий на Фрэнка Синатру, выступал с речью перед первобытным племенем. Ставший в начале 2010-х годов очень популярным в Москве, художник Андрей Будаев в таком же духе изобразил воображаемую встречу Путина с Брежневым. Их рукопожатию аплодируют сопровождающие лица, среди которых — Михаил Суслов и Владислав Сурков. Конечно, такая встреча не могла произойти на самом деле, но ее анахронизм не мешает разглядеть ее критический смысл. Перед нами счастливая встреча двух коррумпированных и циничных клик, в которой можно увидеть исторический регресс: эпоха Путина совсем как брежневская и все же отличается от нее, как подражание отличается от оригинала. В другой серии работ Будаев воспроизводит классические полотна Босха, Брейгеля и Рубенса, заменяя лица их персонажей лицами российских политиков и олигархов. В этой новейшей версии "тоски по мировой культуре" забавные сочетания лиц и ситуаций соответствуют классическим образцам вторжения варваров, падения империй, сошествия в ад, Страшного суда. В 2008 году российское телевидение провело конкурс "Имя России". Жюри программы возглавлял Никита Михалков, и в онлайн-голосовании с огромным отрывом победил Сталин; но телеканал "Россия" объявил, что результат недействителен. Даже ветеран-генерал, который на экране защищал Сталина, признал, что в годы репрессий пострадал его собственный отец, хоть он и отсидел "всего лишь" шесть месяцев. Жюри объявило "именем России" легендарного Александра Невского, а не культового Сталина, но в программу были включены черновые материалы нового фильма Михалкова — "Утомленные солнцем - 2". Его главный герой, командарм Котов, выжил в ГУЛАГе и беседует со Сталиным, который инструктирует Котова, как вести наступление. Обычно ироничный, Котов теряет самообладание, когда видит Сталина. Сцена полна восхищения и трепета, хотя диалог в ней граничит с абсурдом. Михалков не пытается анализировать влияние Сталина, а подтверждает его, воспроизводя тот самый феномен, который пятьюдесятью годами ранее получил название "культа личности". Котов и миллионы других "утомлены Солнцем", но его лучи навсегда с ними. Харизма непостижима и лежит за пределами человеческого сознания. Джерело: ПостНаука Інші матеріали за темами СТАЛІН — ТРЕТІЙ РЕЙХ — ТОТАЛІТАРИЗМ http://www.istpravda.com.ua/research/2016/02/16/148934/ http://www.istpravda.com.ua/research/2015/02/16/147351/ support@history.pravda.com.ua (Ростислав Пилявець, кандидат історичних наук, науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті) Студії Mon, 16 Feb 2015 14:47:08 +0200 Політруки і командири зазвичай вважали їх потенційними зрадниками, звинувачуючи в тому, що "поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров’ю провину окупації". Їх називали по різному: "піджачники", "чорножупанники", "чорнобушлатники", але переважно "чорносвитники" і, нарешті, "чорна піхота"... Не знайти таких назв і понять в офіційних радянських документах, начебто їх і не існувало. Начебто і не було позначеного цими назвами трагічного явища і великої кількості мобілізованих у 1943–1944 роках людей, більшість з яких назавжди залишилася лежати в українських полях, степах, на дні та уздовж річок, часом поруч з рідним селом, геть близько від рідного обійстя… У Радянському Союзі ця сторінка минулої війни довгий час належала до небажаних і фактично заборонених.  Петро Мовчан. Чорнопіхотинець з села Строкова, що на Переяслащині. Його історію читайте у матеріалі "Петро Мовчан, який переміг у війні"  Про "чорносвитників" як явище, що супроводжувало "визволення" тимчасово окупованих ворогом територій СРСР, не прийнято було писати і згадувати. Радянська історична наука зовсім оминала цю проблему, оскільки, як стверджує відомий історик Владислав Гриневич, вона таїла в собі багато непривабливих і відверто небезпечних сюжетів, здатних зашкодити формуванню міфу про "Велику Вітчизняну війну" [1]. З цим твердженням важко не погодитися. Висвітлення сторінок, пов'язаних з "чорною піхотою" не лише загострило б увагу до одного з багатьох трагічних явищ воєнного лихоліття – воно б дисонувало з офіційною, писаною історією війни, відкривало б очі на розповсюджену практику по суті протизаконних дій командного складу армії-визволительки. Саме тому в історичних працях та інших публікаціях про минулу війну жодним словом не згадувалося про її переважно примусовий характер, майже ніякої інформації немає про діяльність так званих "польових військкоматів", і тим більше відсутні згадки про "чорносвитників". У незалежній Україні означена тема стала предметом наукового вивчення й висвітлюється засобами масової інформації, переставши бути "прогалиною" чи "білою плямою" історії [2]. Але першими про неї розповіли не історики, а письменники. Саме вони ще за радянських часів знайшли мужність звернутися до цієї болючої теми і донести її до читачів. Окремі змушені були це зробити "езоповою мовою", прикриваючи сутність пафосом. Саме так зробив Юрій Яновський у статті "Шлях війни", опублікованій ще на початку листопада 1943 року.   Він маскує негативне явище, "героїзуючи" його: "По дорогах Полтавщини йде на фронт "чорна піхота". Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти – над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед" [3]. Більш реалістичною та зворушливою видається картина, змальована Дмитром Міщенком в оповіданні "Батальйон необмундированих" (збірка "Очі дівочі", 1964 рік). Кілька сповнених болю й трагізму сторінок присвятив "чорносвитникам" видатний майстер пера Олесь Гончар у своєму романі "Собор" (1968 рік). Уже в 1980-х роках до цієї теми звернувся Василь Захарченко – його оповідання "Чорна піхота", що увійшло до збірки "Клекіт старого лелеки" (1989 рік), також дуже реалістично змальовує трагедію тих, хто був мобілізований "визволенням" [4]. У наш час проблема "чорносвитників" відкрито обговорюється й жваво та доволі гостро дискутується не лише фахівцями, а й певним колом небайдужих людей, на сторінках друкованих видань, газетних шпальтах, і, особливо, на інтернет-форумах [5]. Торкається цієї непростої теми і зміст кількох документальних фільмів, знятих в Україні останніми роками, зокрема "Чорна піхота" (режисер Іван Кравчишин, 2010 рік), "Рівень секретності 18" (режисер Володимир Іванов, 2011 рік) та ін. Попри це, тема "чорносвитників" далеко не вичерпана – ми ще не маємо реальної та повної картини подій. Поки що не можемо точно окреслити характер і масштаби цього, без перебільшення, злочину тоталітарної системи проти людяності та гуманізму. Коли тепер ми "з гордістю" відзначаємо стрімке зростання кількості українців у Червоній армії в другій половині 1943 і у 1944 роках, підкреслюючи, що 1944 року кожен третій військовослужбовець діючої Червоної армії був українцем, чи замислюємося над тим, якою ціною це відбувалося? Чому саме у той час так різко зросла частка українців, жителів України у діючій армії? А відповідь, як не дивно, не ховається десь углибині, а знаходиться на видноті, на самій поверхні, тому й така проста і очевидна: стрімке зростання відсотку українців у Червоній армії стало наслідком масової, майже тотальної мобілізації до війська чоловічого населення з територій, які були звільнені від ворога. І саме продуктом такої мобілізації були так звані "чорносвитники". Очевидно, не всіх мобілізованих в Україні упродовж 1943–1944 років можемо віднести до цієї "категорії", однак цілком об'єктивно – чималу їх частку. З іншого боку, "піджачники", "чорна піхота" – не суто українське явище, воно стосується не лише українців і жителів УРСР. Вперше воно з'явилося на звільнених від загарбників територіях, переважно Росії (РРФСР), ще взимку-навесні 1942 року, але не мало масового характеру. Та ми вправі стверджувати, що саме в Україні восени 1943 і взимку 1944 років воно набуло найбільшого розмаху. Олександр Довженко наприкінці 1943 року у своєму щоденнику з болем відзначає: "Ми, визволителі, всі до одного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами дезертиро-оточено-пристосуванцями". Він занотував розповідь письменника Віктора Шкловського про те, що в боях на землях України гине велика кількість мобілізованих громадян, що їх звуть чорносвитками, позаяк вони воюють у домашньому одязі без жодної підготовки, як штрафні. До них ставилися, як до винуватих: "Усіх мучить думка про нелюдські небачені страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафних" [6]. Петро Лебедєв, у 1943 році капітан діючої армії, згадував: "Зростаючий у ході безперервних боїв некомплект особового складу заповнювався далеко не повною мірою. У бойових підрозділах залишалася чи не половина штатного складу. Все більше в ротах ставало солдат, покликаних по мірі просування військ, так званими, "польовими військкоматами", а попросту самими частинами. Більшість з них – хлопці, що за час окупації підросли до призовного віку, але чимало було й солдат старшого віку, у тому числі тих, хто опинився тут з різних причин з часу великого Київського оточення 1941 року. Ті, хто пережив трагічну пору поразки на фронті і дворічне перебування на окупованій території, і ті, хто прийшов сюди з Сибіру дорогами наступу – були представниками різних епох однієї війни, що не завжди розуміли одна одну. Це створювало певні складнощі у відносинах всередині військового колективу. Але безпосередньо позначалася на бойових якостях військ непідготовленість більшості цих новобранців до бою. Багато з них навіть вступали в бій у своєму домашньому одязі (їх у нас так і називали – "чорножупанники") Гірше того – не вистачало на всіх і зброї. Офіційно самовільна "мобілізація" заборонялася, але, що поробиш, якщо попереду жорстокі бої, а в роті вже й двох десятків бійців не нарахувати?... Втрати цих бійців вже з перших днів боїв на плацдармі виявлялися особливо великими. Багато гинули, по суті, не ставши військовими" [7]. Редакції невідомі фотографії, які б були достовірно атрибутовані як світлини "чорнопіхотинців". Більшість кінореконструкцій базуються на описах тих "чорнопіхотинців", хто вижив, або свідків подій. Приблизно такий вигляд, як на цій світлині, мало  поле бою в околицях села Балико-Щучинка, на Букринському плацдармі під час Битви за Дніпро восени 1943 року. Фото Дмитра Бальтерманца, Керч, 1942 рік   А ось як описав процес мобілізації на відвойованих українських землях у своїй автобіографічній "Пісня переможця" Григорій Климов: "Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то "домосідів" швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – "піджачники". Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі" [8]. Під час призову до Червоної армії, зокрема в Кіровоградській області, політруки та командири гнали людей до бою без зброї, наказуючи здобувати її самим у сутичці з ворогом і власною кров'ю "змити провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним". Про такі факти згадує український письменник-емігрант Михайло Дорошенко [9]. Отже, спокутувати вину кров'ю. Яку вину? Вину за те, що не були призвані до війська на початку війни? А якщо були призвані – то за те, що вижили у "м'ясорубці" 1941 року? За те, що опинилися в "котлах" і не змогли вийти з оточення до відступаючих "своїх"? За те, що втекли або були відпущені з полону? За те, що повернулися до своїх родин, залишившись на окупованій ворогом території? За те, нарешті, що на момент "визволення" вже досягли 16-17-річного віку? Коли солдатів бракує Радянські мобілізації на території України були частиною загальносоюзної призовної кампанії. Ця компанія від перших місяців війни була зорієнтована не на формування дієвої стратегії, навчання й підготовку військ до ведення бойових дій, а на здобуття перемоги за рахунок значної кількісної переваги в живій силі, підкреслює сучасна українська дослідниця Людмила Рибченко [10]. Під час війни в Українській РСР вони відбувалися двома хвилями. Перша (від 23 червня 1941 року до повної окупації республіки в липні 1942-го) збігалася в часі з оборонними боями. Друга (1943–1945 роки) – із проведенням наступальних операцій, наслідком чого стало відвоювання Червоною армією території України та продовження наступу на захід. Заради об'єктивності відзначимо, що під час мобілізації на початку війни значна частина населення, особливо міська молодь центральних, північних і східних регіонів України, виявляла патріотичне піднесення. Проте, воно згасало в міру наступу військ Вермахту. Влітку-восени 1941 року мобілізаційні заходи фактично були зірвані через хаос в органах влади і халатність військкоматів, а головним чином – через недовіру більшості населення до сталінського режиму і небажання його захищати. У багатьох центральних та східних областях УРСР явка на призовні пункти не перевищувала 50%, а в Західній Україні – була мінімальною. І все ж упродовж перших місяців війни з України до армії та флоту було направлено, за підрахунками дослідників, 3 184 726 осіб [11]. Значна частина мобілізованих не дісталася до своїх військових частин. За підрахунками дослідників, на окупованій території СРСР залишилося понад 5,6 млн. військовозобов'язаних та призовників, із них в Україні – понад 3 млн. (тільки по Київському особливому військовому округу – понад 1,6 млн., Одеському військовому округу – понад 800 тис.) [12]. А у військах масовими ставали випадки дезертирства, і особливо – вимушеної чи добровільної здачі у полон. "Уманська яма". Один з таборів, де під відкритим небом перебували радянські військовополонені влітку та восени 1941 року. У перші місяці війни до німецького полону потрапило близько 3,5 млн. солдат і офічерів ЧА  Разом з утікачами із фронту, оточенцями, відпущеними з німецького полону додому радянськими військовополоненими, а також юнаками, які за час перебування під окупацією досягли призовного віку, та літніми й хворими чоловіками (їхній статус як військовозобов'язаних було закріплено додатковими наказами радянського командування упродовж 1942–1943 років) – вони стали потенційним контингентом другої хвилі призову в ході відвойовування в німців території України. Колони полонених до горизонту. В результаті невдалої операції маршала Семена Тимошенка під Харковом в оточення потрапили більше 200 тисяч солдат. Частина з них була відпущена окупаційною владою по домах, а потім - знову мобілізована до Червоної армії у 1943 році. Фото: червень 1942. Архів ЦДВР  Більше фото у матеріалі "Полонені червоноармійці 1941-43 рр." На початок 1942 року у Червоній армії вже катастрофічно не вистачало людських ресурсів. Із різних регіонів СРСР на фронт відправляли всіх придатних до військової служби. Для заміни рядового й молодшого командного складу військ ППО, ВПС, зв'язку, тилових частин та установ мобілізовували жінок. Було значно зменшено перелік хвороб, за якими військовозобов'язаних вважали непридатними до служби. До війська були мобілізовані рідні так званих "ворогів народу" та інші "неблагонадійні" громадяни. Змінилися й правила призову. В наказі Ставки Верховного головнокомандування № 089 від 9 лютого 1942 року вказувалося: "Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває у діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу". Отже діючі армії отримували право проводити власний набір щойно звільненого населення у свої підрозділи, фактично – майже необмеженого використання для своїх потреб місцевого людського ресурсу. Ця обставина надавала проведенню військової мобілізації вкрай жорстких рис. За новими правилами, армійські польові призовні комісії рекрутували чоловіків віком від 17 до 50 років, зокрема із числа тих, хто з початку війни не був мобілізований на фронт. Армійському командуванню наказувалося терміново формувати запасні полки, що мали здійснювати відбір, призов і 15-денну бойову підготовку мобілізованого контингенту в зоні дії своїх армій. Проте, й таких правил у військах дотримувалися на свій розсуд, часто в ході наступу порушуючи вікові обмеження для призовного контингенту й інші вимоги інструкцій. "Польові" військкомати: тотальна мобілізація Активні мобілізаційні заходи Червона армія розгорнула з перших же днів вступу на українську землю взимку 1943 року, і вони не припинялися до кінця 1944 року. Так, улітку 1943 року у Сталінській (тепер Донецькій) області лише передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській – 24 031 особи [13]. У звільнених від німців районах налагоджували свою роботу й стаціонарні військкомати. Отже, уникнути мобілізації було неможливо: якщо хтось уникав мобілізації наступаючою армією, то потім його мобілізували територіальні військкомати. Звичайно, участь фронтових військкоматів – польових призовних комісій армій – у процесі мобілізації значно пришвидшувала введення до бойових дій нових резервів. Однак, така форма забезпечення військ людськими ресурсами істотно знижувала якість відбору призовників, призводила до порушень вікових, медичних та інших стандартів призову, передусім термінів їх підготовки. У підсумку це негативно позначалося на боєздатності військ. За свідченнями очевидців та висновками істориків, від самого початку повернення Червоної армії в Україну радше правилом, аніж винятком із нього стала практика, коли у бій кидали погано озброєних і непідготовлених до нього людей. Це більше нагадувало акт відплати тим, хто перебував під ворожою окупацією за виявлену нелояльність до сталінської влади, ніж надання українцям можливості відплатити окупантам за знущання і приниження. Навіть командуванню вермахту було незрозуміле таке ставлення радянського командування до "своїх людей". Так у німецьких військових джерелах містилася інформація, що після першого взяття Червоною армією Харкова навесні 1943 року до неї було мобілізовано близько 15 тисяч осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт. Для парадних фото пропаганда відбирала сюжети, які не могли "колоти око".  Неприємні сюжети залишалися за кадром. Фото: Харків, літо 1943 року  Ці чоловіки були вдягнені в цивільний одяг і практично не мали зброї (1 гвинтівка припадала на 5-10 осіб). Не випадково цих людей, насильно загнаних до Червоної армії, німці називали трофейними солдатами - Beutesoldatenen. Провівши аналіз контингенту полонених червоноармійців восени 1943 р. і виявивши, що серед нового поповнення виявилося чимало підлітків, осіб похилого віку, що були мобілізовані з числа місцевих мешканців кілька тижнів тому, німці дійшли парадоксального висновку, що СРСР остаточно вичерпав усі свої людські ресурси [14]. Кров'ю майже півмільйона і життям понад 100 тисяч бійців і командирів Червоної армії було сплачено шлях до Дніпра в ході Чернігівсько-Полтавської стратегічної операції – першого етапу битви за Дніпро. Щодоби війська наступаючих фронтів втрачали у середньому до 12 тис. осіб, з них загиблими – близько 3 тисяч. Ці втрати з погляду воєнної доцільності часто були невиправданими. Мобілізовані польовими військкоматами цивільні мешканці, часто 16-17-річні юнаки, майже чи зовсім не підготовлені, часто без зброї, гинули найпершими. В ході наступу на Лівобережжі правилом стали мобілізації поповнення без огляду на чинні інструкції. Розпочавшись як вимушений захід, пов'язаний з хиткою ситуацією на фронті, що потребувала негайного поповнення військ, масштабні радянські військові мобілізації на щойно звільнених територіях перетворилися на невід'ємну частину планування стратегічних операцій [15]. Отже, для дій командування наступаючих військ характерним було безжальне використання місцевого людського контингенту. Широко використовувалися нашвидкуруч мобілізовані у Мелітопольській операції військ Південного фронту (25 вересня – 5 листопада 1943 року). Так, дослідник Валерій Кравченко стверджує, що всю чоловічу частину населення м. Бердянськ і навколишніх сіл віком від 15 до 60 (!) років мобілізували і "погнали" під Мелітополь на "німця". Не обмундирувавши, не навчивши, не озброївши. Серед мобілізованих було багато інвалідів-фронтовиків, що обморозили кінцівки ще під час радянсько-фінської війни [16]. "Змийте пляму зради власною кров'ю" Найбільш драматичними виявилися події на Київщині, пов'язані з форсуванням Дніпра, утримання і розширення захоплених плацдармів на правому березі річки. Так само на Черкащині в період битви за Дніпро і пізніше, під час Корсунь-Шевченківської битви, загинула велика кількість щойно мобілізованих і відразу ж кинутих у бій українських селян.  Битву за Дніпро ми часто знаємо за постановними і добре відретушованими фотографіями.  Багато з них поховано в братських могилах за кілька кілометрів від рідної домівки, але вони й досі вважаються зниклими безвісти. Серед усіх вікових категорій мобілізованих особливо трагічною була доля наймолодшого контингенту – 16–19-річних юнаків. Для юнаків зі звільнених територій, які пережили окупацію, не лише зменшили призовний вік, а й зробили значно суворішими умови переходу з цивільного до військового стану. Після "визволення" їх мобілізовували армійські призовні комісії, направляючи для військової та політичної підготовки, відсіву "ворожих елементів" і навчання до армійських запасних стрілецьких полків. Згодом виявилося, що належний вишкіл призовників у них здійснити було неможливо – за встановлений двотижневий термін юнаки не встигали опанувати навіть азів військової справи. Були численні випадки, коли вони вирушали на фронт, не навчившись користуватися зброєю. Такі суттєві недоліки спонукали до зміни системи підготовки молодого поповнення. Директивою начальника Головного управління формування та укомплектування військ Червоної армії генерал-полковника Юхима Щаденка № М/1/188 від 29 січня 1943 року вимагалося після мобілізації направляти призовників не до армійських запасних полків, а до тилових запасних бригад військових округів, при цьому значно збільшувався термін підготовки мобілізованих. Але на практиці накази про направлення призовників у тил на навчання не виконувались. Факти незадовільної підготовки мобілізованих юнаків були непоодинокими упродовж усього 1943 і початку 1944 року. Про це свідчать спогади багатьох учасників війни, зокрема, Ф. Моргуна та А. Фоменка [17]. Станом на 10 жовтня 1943 року Південно-Західний фронт мобілізував і використовував у районі бойових дій 7 тис. 16-17-річних (1926 року народження) призовників, а Центральний фронт – 2 тис. Термінів вишколу не дотримувалися, особливо в період наступу. Інколи не встигали не лише проводити підготовку нового поповнення, а й розсортовувати його за військовими фахами. Колишній командир полку 5-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії 4-ї гвардійської армії І. Попов згадував у своїх мемуарах "Батальйони ідуть на захід", як його полк восени 1943 року мобілізував на Черкащині у с. Власівка 800 осіб. Пізніше з'ясувалося, що колишніх артилеристів "загнали" в піхоту, а тих, хто гармати бачив лише в кіно - відправили в артилерію [18]. У вересні 1943 року тільки з районів Донбасу до з'єднань Південного фронту влилося 120 тис. осіб. Війська 2-го Українського фронту за період із 1 по 23 січня і в березні – квітні 1944 року отримали 330 тис. осіб поповнення із колишніх окупованих територій. Мобілізовані у 1943 році мешканці українських міст і сіл опинилися у несприятливих обставинах як через об'єктивну складну ситуацію на фронті, так і через упереджене ставлення до них. Адже вважалося, що в період окупації впродовж двох років ці люди працювали на ворога і перебували під впливом ворожою пропаганди. Політруки і командири зазвичай вважали їх потенційними зрадниками, звинувачуючи в тому, що "поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров'ю плями окупації". Визнанням наявних порушень став наказ Ставки ВГК № 0430 від 15 жовтня 1943 року "Про усунення недоліків під час мобілізації громадян на звільненій від окупації території", в якому визнавалося, що мобілізацію проводили не лише військові ради армій, а й командири дивізій і полків, робили це не рахуючись із фактичною потребою у поповненні. Але такі порушення, хоча й вже не так масово, подовжували мати місце [19]. За різними підрахунками, упродовж другої хвилі мобілізації (1943–1945 роки) з території України до лав Червоної армії та флоту було відправлено від 2,7–3 млн. до 4 млн. осіб, що складало понад 10% населення республіки. У деяких західних областях, зокрема на Волині, з метою позбавлення УПА потенційних бійців мобілізація мала тотальний характер – понад 15%. Лише за період вигнання ворога з України з лютого 1943 року по жовтень 1944 року на її території було мобілізовано 3 692 454 осіб - за підрахунками вчених на основі архівних матеріалів [20]. Загалом за роки війни у лавах Червоної армії перебувало понад 7 млн. жителів УРСР, що становило майже 23% її особового складу. Не менше 4 млн. з них загинули на фронтах або померли від жахливих умов у таборах військовополонених і концентраційних таборах. Про кількість "необмундированих" і їх втрати нам невідомо. І навряд чи можливо підрахувати.  Оповіщення про смерть Петра Мовчана. Видано постфактум, у 1944 році. Місце загибелі було невідомо, тому у документі ця графа залишилася порожньою. Рештки героя були знайдені у 2008 році і перепоховані у рідному селі. Документ зі зборів Національного Музею історії Великої Вітчизняної війни.   Сталінський режим і армійське командування ставилися до уродженців України, які пережили окупацію, переважно як до штрафників або військовополонених. З одного боку, неправомірні дії військових стосовно місцевого контингенту були наслідком дуже складних обставин на фронті, практики ведення війни під гаслом здобуття перемоги не рахуючись із втратами, а з іншого – продовженням жорстокої сталінської політики стосовно людей, що перебували на окупованій території, зокрема на українських землях. Сталінський тоталітарний режим використовував військові мобілізації не лише для поповнення діючої армії живою силою. Вони водночас стали своєрідним інструментом помсти населенню, що залишилося на окупованій вермахтом території. Найбільш виразно це виявилося у відношенні до українського населення, ставши також і методом боротьби режиму з українським визвольним рухом. "Чорносвитники"... Скільки їх було і скільки полягло в українських землях упродовж 1943–1944 років? І чи багато з них пройшли крізь пекло війни і залишились живими? Вже не порахувати. Більшість гинули відразу, в найперших боях. Іноді їх знаходили і ховали в братських і одиночних могилах, імена декого з них викарбувані на плитах пам'ятників у списках воїнів-визволителів у рідних чи сусідніх селах, але більшість так і залишилися "зниклими без вісті". Примітки: 1. Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943–1944 років. "Ви повинні змити власною кров'ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним" // Дзеркало тижня. – 2005. – 2 вересня. 2. Гриневич В. Радянські військові мобілізації в Україні // Історія українського війська (1917–1995). – Л.: Світ, 1996; Гриневич В. Між молотом і ковадлом // Український тиждень. – 2013. – № 6 (274). – 7 лютого. – С.50-53; Коваль М. Україна: 1939–1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.:, 1995; Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) – К.: Альтернативи, 1999; Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. – К., 1997; Муковський І. Людські резерви для поповнення Червоної армії (1941–1945 рр.) // Воєнна історія. – 2002. – № 3-4. – С.56-63; Король В. Визвольні бої Червоної армії на території України (1943–1944 рр.) // Український історичний журнал – 2005. – № 1. – С.16–34; Король В. Битва за Дніпро і Київ: героїзм і трагедія (маловідомі сторінки) // Воєнна історія. – 2003. – № 5–6. – С.25–38; Рибченко Л. Радянські військові мобілізації 1943 року. (Київська область, Обухівський район) // Сторінки воєнної історії України. Зб-к наук. статей. – К., 2007. – Вип. 12. – С.103–112; Рибченко Л. Радянські військові мобілізації на території України у 1941–1945 роках // Друга світова війна: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси: у 2-х кн. – К.: Наукова думка, 2010. – Кн.1. – С. 303-317; Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6 (274). – С. 46-49. 3. Яновський Ю. Твори. Новели. – Т. 1. – К., 1947. – С.180. 4. Міщенко Д. Батальйон не обмундированих: Повість. – К.: Молодь, 1995; Гончар О. Собор: роман. – К.: Дніпро, 1968 (Романи і повісті. – 1968. – Січень); Захарченко В. Чорна піхота // В. Захарченко. Клекіт старого лелеки: Романи, оповідання. – К.: Радянський письменник, 1989. – С.334-366. 5. Захарченко В. Вiйна у вiйнi (ще раз про "необмундированих") // Літературна Україна. – 1998. – 29 жовтня; Светлако А. Чёрные свитки. В 5-и частях (http://svetlako.livejournal.com/8615.html; /8922.html; /9094.html; /9238.html; /9475.html); Патриляк І. Кривава осінь 1943-го: Повоєнні десятиліття не стали уроком для хворого суспільства (http://tyzhden.ua/History/93231); Гінда В. Звільнення Києва: сотні тисяч життів – до свята Жовтневої революції (http://www.unian.ua/society/422377-zvilnennya-kieva-sotni-tisyach-jittiv-do-svyata-jovtnevoji-revolyutsiji.html); Зінченко О. Петро Мовчан, який переміг у війні (http://www.istpravda.com.ua/columns/2014/10/28/145439/). 6. Довженко О. Україна в огні / Кіноповість, щоденник. – К.: Радянський письменник, 1990. – С.228, 229. 7. Лебедев П. На плацдармах под Киевом осенью 1943 года (http://army.lv/ru/Lebedev-Petr-Pavlovich-(kapitan).-Na-platsdarmah-pod-Kievom-osenyu-1943-goda./998/2200). 8. Климов Г. Песнь победителя. – Краснодар: Пересвет, 2004. 9. Дорошенко М. Українська трагедія. Спогади з Другої світової війни. – Нью-Йорк, 1980. – С.59. 10. Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6. 11. Муковський І. Людські резерви для поповнення Червоної армії (1941–1945 рр.) // Воєнна історія. – 2002. – № 3-4. – С.60. 12. Рибченко Л. Радянські військові мобілізації на території України у 1941–1945 роках // Друга світова війна: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси: у 2-х кн. – К.: Наукова думка, 2010. – Кн.1. – С.305. 13. Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943–1944 років. "Ви повинні змити власною кров'ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним" // Дзеркало тижня. – 2005. – 2 вересня. 14. Гриневич В. Між молотом і ковадлом // Український тиждень. – 2013. – № 6. – 7 лютого. 15. Київ: війна, влада, суспільство. 1939–1945 рр. (За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації). – К.: Темпора, 2014. 16. Кравченко В. Между двух огней (http://www.andersval.nl/index.php?option=com_content&task=view&id=1252&Itemid=107). 17. Моргун Ф. Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу. Факти і наслідки. – Полтава: "Дивосвіт", 2008. – С.166-176; Фоменко А. Усе таємне стає явним. Вигадки й правда про радянсько-німецьку війну 1941–1945 років: Історичний нарис. – Дн.: ПП "Ліра ЛТД", 2006. – С.138-141, 153-165. 18. Попов И. Батальоны идут на запад. – М.: Изд-во МГУ, 1985. – С.157. 19. Рибченко Л. Радянські військові мобілізації 1943 року. (Київська область, Обухівський район) // Сторінки воєнної історії України. Зб-к наук. статей. – К.,2007. – Вип. 12. – С.108. 20. Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни. – К., 1997. – С.400.   Матеріал підготовлений Українським інститутом національної пам'яті в рамках проекту популяризації "Історія: (Не)засвоєні уроки". Дивіться також: Гітлер, Сталін і Україна: безжальні стратегії Коли ви вже перестанете брехати? Чудовий текст до 9 травня 1939: радянсько-нацистський марш Перемоги у Бресті. ВІДЕО Сталінградська битва. Як це було. ФОТО Від Дніпра до Ельби. Як українці Європу звільняли "Шевченко з України". Наші графіті на Рейхстазі, травень 1945-го. ФОТО Друга світова по-українськи. Думки істориків http://www.istpravda.com.ua/research/2015/02/16/147351/ http://www.istpravda.com.ua/research/2014/11/24/145966/ support@history.pravda.com.ua (Оксана Юркова) Студії Mon, 24 Nov 2014 18:38:36 +0200 Фарисейство із похороном та офіційним вшануванням його як "видатного вченого", "академіка Радянської України", що начебто визнав переваги соціалізму, далі закріплювалось передруком єдиного офіційного некролога на його смерть. Причому, з помилковою датою смерті. Чому?.. Вивчаючи життя і діяльність Михайла Грушевського (17 (29) вересня 1866 – 24 листопада 1934), я раз-по-раз стикалась із тим, чого апріорі бути не могло. Що виглядало просто нереальним. Я проглядала купу книжок, але у вічі знову й знову впадала відмінність у датуванні одного доконаного факту. Причому різнобій стосувався не якоїсь другорядної дати, а дати смерті. Кінець 1980-х рр. Члени Українського культурологічного клубу наводять порядок на могилі історика та державного діяча Михайла Грушевського Одні фахівці впевнено писали, що визначний український історик та суспільно-політичний діяч помер 25 листопада 1934 р., інші – не менш переконливо – зазначали останнім днем його життя 24 листопада 1934 р. "Радянська енциклопедія історії України" вказувала 25 листопада, "Енциклопедія українознавства" – 24 листопада. Здавалося б, можна припустити, що помилялись або "підрадянські", або "діаспорні" вчені, проте чіткого поділу провести не вдавалось: про 25 листопада писали не лише в СРСР, але і поза його межами, зокрема автор ґрунтовної студії про таємницю смерті Грушевського Григорій Костюк і навіть засновник грушевськознавства професор Любомир Винар. Доля членів Центральної Ради в Радянському Союзі Між тим, ця плутанина із датами продовжилась вже у незалежній Україні. Триває вона і донині, причому не лише у публіцистичній, а й у науковій та навіть довідково-енциклопедичній літературі. Приміром, у сучасній "Енциклопедії історії України" йдеться про 24 листопада, а не менш сучасна "Енциклопедія Львова" знову вказує 25 листопада. Традиційно датою смерті Михайла Грушевського позначається 25 листопада 1934 р. у працях російських дослідників. "Прогресивний націоналіст" Грушевський і поляки. Історія стосунків Дивно, але ніхто цієї фактографічної розбіжності багато років поспіль не зауважував. Втім, така невідповідність і причини плутанини із однією з двох основних дат життя безумовно непересічної людини, якою був Грушевський, бентежили не лише мене. Кілька років тому поштовхом до цього дослідження стала розмова із завідувачкою Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Світланою Паньковою. Пізніше ми з нею неодноразово обговорювали різні дотичні до теми документи та проблеми, Світлана Михайлівна радо ділилась своїми ідеями та своїми знахідками, тому я вважаю її ідейним співавтором даної роботи та сердечно їй дякую. Звідки ж в історіографії з'явились дві дати смерті Михайла Грушевського, я і намагатимусь з'ясувати. "Течение болезни 13/11 Поступил в тяжелом состоянии. В течение последнего месяца, находясь в санатории КСУ, страдает злокачественным карбункулом спины. Подвергся 4-хкратному оперативному вмешательству […] Глубокий старик. Пульс частит 110, слегка аритмичен. Спина представляет собой большую раневую поверхность от шеи до поясницы. На спине гноящиеся раны от бывших операций. На шее больше книзу раневая поверхность с обильным количеством гноя. Кверху вплоть до волосистой части головы напряженно-болезненный карбункул. В области поясницы второй созревший большой карбункул"[i]. Це – сухі рядочки із історії хвороби № 1364, початої у Кисловодській міській лікарні імені О. Рикова 13 листопада 1934 р. А "старим дідом" (російською – "глубоким стариком"), якій потерпав від карбункулу, був 68-річний український історик Михайло Грушевський, якого того дня у важкому стані доправили до лікарні… Родина Грушевських у 1906 році. Стоять: Олександр, Ганна, Михайло, Марія. Сидять: Сергій та Ольга Шамраєви, Катерина, Глафіра Захаріївна. Фото з сайту Всеукраїнської асоціації музеїв - http://vuam.org.ua Ще на початку вересня 1934 р. без жодних ознак хвороби він разом із дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною приїхав на відпочинок до кисловодського санаторію Комісії сприяння вченим (російською – Комиссия содействия ученым, скорочено – КСУ). Із весни 1931 р. історик з родиною перебував у Москві у так званому "почесному засланні", режим якого фактично означав негласну заборону для Грушевського на повернення до України, але дозволяв умовно вільно жити і працювати у білокам'яній. "Умовно вільно" означало, що, як і в Києві, Грушевські знаходились під постійним наглядом ОГПУ, їхні листи перлюструвались, а відвідувачі – обліковувались. Побутові умови у Москві були геть незадовільними. Грушевські мешкали спочатку в одній кімнаті комунальної квартири на першому поверсі пʼятиповерхівки у Хамовниках разом із двома іншими сім'ями. За деякий час одна родина виїхала, і Грушевські змогли зайняти ще одну, але також невеличку кімнату. Кімнати були темними і вогкими – сирістю тягло від Москви-ріки, що протікала неподалік. Грушевські часто хворіли, тож відпочинок був очікуваним і бажаним.  Михайло Грушевський. Фото, вірогідно, зроблено під час його "почесного заслання" у Москві. (З сайту http://www.kommersant.ru/ Як академік Всесоюзної академії наук Грушевський купував санаторні путівки у КСУ. Однак місць у санаторіях для вчених (як і самих санаторіїв) було мало, для отримання путівки треба було писати заяву заздалегідь. Незважаючи на те, що того року Грушевський завчасно подав заяву на путівки до санаторію у Кисловодську, де родина традиційно щорічно відпочивала, поїхати у серпні, як вони собі міркували, не вийшло. Відпочинок відклався більш, ніж на місяць. 4 вересня 1934 р., пакуючи речі для поїздки, Михайло Сергійович у коротенькій поштівці до сестри Ганни повідомив: "Сильно я втомився, не можу дочекатись"[ii]. Справді, останнє літо, незважаючи на слабі очі, вчений багато працював: щойно 2 вересня він поставив останню крапку на рукопису великої джерелознавчо-історіографічної студії про Дмитра Бантиш-Каменського. Так виглядав санаторій КСУ у Кисловодську у 1933 р. Акварель російського художника Павла Кузнєцова (із сайту Аукціонного дому "Магнум Арс", http://www.magnumars.ru/, скопійовано у 2010 р.) Спочатку відпочинок видавався вдалим, погода тішила теплом, і настрій у відпочивальників був бадьорим. У листі до брата Олександра до Києва Михайло Сергійович описував санаторій та своє мешкання у спокійно-пастельних тонах: "Ми знову в тій же кімнаті що торік – ми нею були задоволені і просили її знову, і навколо те саме, і се приємно. Нова їдальня введена вже в експлоатацію, простора і ясна, тільки ще умебльовання нема; а мешкальний корпус має бути готовий по новім році, тоді буде просторно, або краще сказати – буде більше місць. Бо просторніше стало і сього року – але через те, що дуже обмежили число місць. Тепер всього 80 з чимось – се нормальне число, а торік було 180! Бібліотека ж не приведена до порядку, в дуже нужденному стані, але сими днями, каже директор, будуть нові шафи, і в них нові книги – мовляв їх багато. Ходив я сьогодні до бібліотеки в Нарзанній галереї, запас белєстристики дуже маленький і все цікаве вже розібране – очевидно тільки по протекції можна дістати!"[iii]. Все змінилось десь за три тижні, у десятих числах жовтня. Грушевський захворів, і хвороба виявилась серйознішою, ніж на початку думалось. Кілька операцій із лікування карбункулу було проведено у санаторії місцевим, не дуже досвідченим, лікарем. Час було втрачено, побороти це важке запалення у санаторії не вдалося, і Грушевського перевели до Кисловодської лікарні. Аркуш з листа Катерини Грушевської до Ольги та Олександра Грушевських від 11 листопада 1934 р., в якому Катерина детально описала всі операції у санаторії та намалювала місця хірургічних втручань. Опубліковано Світланою Паньковою у 18-му випуску "Українського археографічного щорічника" (2013). Про те, що відбувалось далі, свідчить вже цитована вище історія хвороби М.С. Грушевського. Копія цього унікального документу була віднайдена українським істориком Юрієм Шаповалом та генералом СБУ Володимиром Пристайком в одній із справ у Державному архіві СБУ у 1999 р. Читаємо: "14/11 Под эфирным наркозом множественные, проникающие разрезы в области верхнего и нижнего карбункулов. Обильные гнойные выделения. К вечеру состояние удовлетворительное. Особых жалоб нет. […] 16/11 Переливание крови цитратным способом 300 куб. см., взятой от дочери. К концу переливания резкий озноб. Переливание перенес хорошо. […] 18/11 Температура снова поднялась, состояние по-старому […] 19/11 Состояние тяжёлое, озноб. Пульс частый слабого наполнения. 20/11 Опухоль поднимается выше к волосистой части головы. Формируется абсцесс в области угла левой лопатки. 21/11 Под хлорэтиловым наркозом дополнительный разрез шеи, разрез нового абсцесса. Все ткани имбибированы гноем, проникающим до глубоких слоев. Пульс частый. Больной в полусознании. 22/11 Переливание от дочери 300 куб. см крови. Переливание без осложнений и без реакции. К вечеру состояние тяжелое. Пульс 120 слабого наполнения, аритмичен. Состояние полусознательное, бред […] 23/11 Состояние тяжелое, резкая слабость, упадок аппетита, сонливость, бред […] 24/11 Сердечная слабость нарастает, температура ниже нормы. Пульс 120, едва прощупывается. Сознание помрачено. В 2 ч[аса] дня смерть при нарастании сердечной слабости"[iv]. Дім, де жила родина Грушевських. Фото 1927 р. з сайту Всеукраїнської асоціації музеїв Ввечері того дня Катерина Грушевська телеграфом повідомляє про смерть батька. Страшну у своїй лаконічності телеграму вона надсилає додому, до Києва, на вулицю Паньківську, 9 дядьку Олександру Грушевському: "Отец умер едем Киев"[v]. Розшифрування позначок телеграфістів чітко засвідчує, що у Києві у поштовому відділенні цю телеграму отримали 24 листопада о сьомій годині вечора, а доставили за зазначеною адресою та персонально вручили 24 листопада о дев'ятій вечора. Отже, і історія хвороби, і телеграма однозначно засвідчують, що Михайло Грушевський помер 24 листопада 1934 р. Крім рідних, Катерина сповістила також телеграмами-блискавками президента ВУАН Олександра Богомольця, двоюрідного брата Михайла Сергійовича Г. Ломова-Оппокова, що тоді був членом бюро Комісії радянського контролю при РНК СРСР, сусідів по московській квартирі та ін.[vi]. Далі буде багато дат, але прошу ставитись до них дуже уважно. Адже вже за два дня датою смерті Михайла Грушевського буде офіційно названо не 24 листопада 1934 р., а 25 листопада. Вже наступного дня після смерті вченого, 25 листопада 1934 р., в Києві була ухвалена досить цинічна постанова Ради Народних Комісарів УСРР № 1308 "Про похорони академіка М.С. Грушевського та призначення його сім'ї персональної пенсії", де вже у першому реченні були відзначені "особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Україною академіка Грушевського М.С.". Основу постанови складали чотири позиції, що випливали із попереднього твердження. Адже лише "зважаючи на особливі наукові заслуги" М. Грушевського (курсив мій. – О.Ю.), 1) уряд вирішив поховати історика в Києві як столиці України; 2) організацію похорону було взято на рахунок держави; 3) для організації похорону була створена урядова комісія в складі В. Порайка (голови), В. Затонського, О. Богомольця, О. Палладіна та О. Корчак-Чепурківського; 4) родині Грушевського призначалась персональна пенсія у 500 карбованців на місяць[vii]. Друга сторінка газети "Вісти ВУЦВК" від 26 листопада 1934 р. Синім кольором виділено повідомлення про смерть М. Грушевського та постанову про організацію його похорону.  Кожне положення цієї постанови (а опублікована вона була без дати у союзних та республіканських газетах 26 листопада 1934 р., тобто наступного після прийняття дня[viii]) варте прискіпливого розгляду і аналізу. Вже констатуюча частина постанови була відзначена унікальною метаморфозою. Хоча впродовж останніх років вченого ганьбили як "нацдемівця", "соціал-фашиста" та "буржуазного націоналіста", не кажучи про намагання ГПУ СРСР зробити його очільником міфічного контрреволюційного "Українського національного центру", тепер на вищому урядовому рівні декларувались не просто "наукові заслуги" академіка Михайла Грушевського, що виглядало б логічно, зважаючи на академічний ранг та авторитет вченого, а його "особливі наукові заслуги", причому не перед знеособленою "історичною наукою" (чи навіть "українською історичною наукою"), а перед Радянською (!) Україною (!!). Грушевський та Франко: громадське і приватне На це дивне пафосне формулювання та його невідповідність реаліям життя одразу звернули увагу сучасники. Так, у спецзведенні ГПУ УСРР про реакцію громадян на смерть М. Грушевського від 29 листопада 1934 р. була наведена думка вчительки Софії Солохненко, дружини першого директора Всенародної бібліотеки України при ВУАН (у 1923–1929 рр.) Степана Постернака: "… В газете расписывают особые научные заслуги Грушевского перед Советской Украиной, а заслуги его действительно велики, так велики, что все его произведения давно изъяты и осуждены, а самого его из Украины выслали в Москву…"[ix]. Так само спантеличувало й окремо наголошене рішення радянського українського уряду поховати Грушевського в Києві, адже за стандартною процедурою питання вибору місця поховання небіжчика (наголошу: не-члена уряду, не-комуністичного діяча абощо) належало не до компетенції урядової установи, а визначалося або його заповітом (чого у даному випадку не було, принаймні, у письмовому вигляді), або ж рішенням родини. А якраз родина в особі доньки вченого Катерини Грушевської чітко висловила своє бажання лаконічною фразою вже згаданої тут телеграми із Кисловодська: "Едем [в] Киев". Отже, за цим рішенням уряду вбачалася, з одного боку, демонстрація ним своєї значимості та ваги, а з іншого – крився цинічний жест начебто політичної реабілітації вченого, якому милостиво дозволялось повернутись додому, проте вже у труні. Похорон Михайла Грушевського за рахунок держави та призначення пенсії його родині, що загалом не було винятковим випадком, теж не вводило в оману сучасників, які вважали це даниною українського радянського уряду за звільнення від небезпечної для нього особи. Вибір членів урядової комісії для організації похорону при ближчому розгляді в цілому не виглядає несподіваним та підпорядковується ієрархічно-номенклатурній логіці. Головою призначеної урядом комісії був названий тодішній заступник голови РНК УСРР В. Порайко (одночасно – член оргбюро ЦК КП(б)У) (звісно, голові Раднаркому П. Любченку ставати на чолі цієї комісії не лічило, бо демонструвало б надмірне вшановування Грушевського з боку радянської влади, а це не входило до її завдань). До комісії також ввійшли нарком освіти УСРР академік ВУАН Володимир Затонський (за сумісництвом – член політбюро ЦК КП(б)У та голова парторганізації ВУАН), а також керівництво ВУАН – президент ВУАН академік Олександр Богомолець, неодмінний секретар ВУАН академік О. Палладін та академік О. Корчак-Чепурківський. Проте включення останнього виглядає дещо дивним, адже Корчак-Чепурківський був відсторонений від посади неодмінного секретаря ВУАН на початку 1934 р.  Повідомлення про смерть М. Грушевського та постанова РНК УСРР, надруковані у газеті "Правда" 26 листопада 1934 р. 26 листопада 1934 р. в центральних союзних газетах "Правда" та "Известия" та всіх українських газетах, що виходили того дня, були надруковані одне під одним два стандартні повідомлення. У першому йшлося, що "Рада Народних Комісарів УСРР з сумом повідомляє про смерть у м. Кисловодську після важкої хвороби академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академії наук Михайла Сергійовича Грушевського". Другим повідомленням була згадана вище постанова РНК УСРР про похорон М.С. Грушевського, але надрукована вона була без дати ухвалення та без підписів голови РНК УСРР П. Любченка та керівничого справами РНК УСРР Г. Дроба. Ці замітки були набрані дрібним шрифтом та розташовані у "Правді" та "Известиях" на третій сторінці, українські газети знайшли місце цій сумній новині на другій чи четвертій сторінках. Заголовку ці новини не мали, лише "Правда" більшим шрифтом сповіщала: "Помер академік М.С. Грушевський". Отже, 26 листопада з'явилось перше повідомлення про смерть Грушевського, і було це повідомлення винятково офіційним – від імені РНК УСРР. Український радянський уряд, використовуючи традиційну стислу мовну формулу скорботи ("із сумом повідомляє") та акцентуючи виключно на академічних регаліях Михайла Грушевського, оголошував, що історик помер у Кисловодську і що сталось це внаслідок "важкої хвороби". 27 листопада 1934 р. одночасно у центральних радянських газетах – московських "Правде" та "Известиях" та київських "Комуністі" та "Вістях ВУЦВК" був надрукований один і той самий некролог на смерть М. Грушевського – відповідно російською та українською мовами та без підписів; всюди заголовком слугувало прізвище вченого із ініціалами у траурній рамці. Дрібніші українські газети некролог не розміщували. Ще раз хочу наголосити на цій одночасності публікації некрологу – і в центральній, і в українській пресі. Адже в літературі чомусь заведено було вважати, що спочатку некролог М. Грушевського був надрукований у "Правді", а вже потім передрукований в українських газетах. Саме надрукований у "Правді" некролог цитувався, саме на нього робились посилання. Ризикну припустити, що до поширення легенди про першопублікацію некрологу Грушевського у "Правді" може мати стосунок стаття відомого українського історика Федора Шевченка "Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну?". Вона була опублікована в "Українському історичному журналі" у 1966 р. Своєю студією Ф. Шевченко фактично повернув раніше табуйоване ім'я Грушевського до вітчизняної історіографії, і зробив це він дуже майстерно. "Восени цього року минуло 100 років з дня народження академіка АН УРСР і АН СРСР Михайла Сергійовича Грушевського, який, за визначенням газети "Правда", "належав до числа найвидатніших буржуазних істориків України"", – писав Ф. Шевченко (курсив мій. – О.Ю.). Тобто процитувавши вже у першому абзаці своєї статті формулу із некрологу М. Грушевського ("належав до числа найвидатніших буржуазних істориків України"), але пославшись не на некролог, а на авторитет газети "Правда", де цей некролог був надрукований, Федір Шевченко de facto легітимізував Грушевського в радянському історичному дискурсі. Погодьтесь, що саме посилання на некролог або ж на публікацію некрологу у газеті "Вісти ВУЦВК" чи навіть у київському "Комуністі" такого впливу б не мало. Надалі ж дослідники зважали лише на згадку "Правды" і перевірку de visu (на власні очі) українських газет не робили, що і спричинилось до появи цього помилкового твердження про першу публікацію некрологу у Москві.  Сторінка газети "Правда" від 27 листопада 1934 р., де був розміщений некролог М. Грушевського (виділений синім маркером). Зверніть увагу на розмір некрологу більшовички Смідович (виділений червоним). Насамперед звернімо увагу на розміщення некрологу на газетних шпальтах та його оформлення. "Правда" та "Известия" надрукували текст на третій сторінці своїх чисел, однак лише у "Правде" некролог одразу кидався в очі – він був розташований згори сторінки, двома колонками, в центрі некрологу був вміщений портрет Михайла Грушевського. Втім, праворуч від цього некрологу історика зверху донизу двома колонками були надруковані одразу три некрологи на смерть старої більшовички Софії Смідович, причому із численними підписами її соратників та членів родини й дещо більшою за розміром (у порівнянні із портретом Грушевського) світлиною померлої, що візуально однозначно применшувало вагу некролога українського історика.  Сторінка газети "Известия" від 27 листопада 1934 р. із некрологом М. Грушевського (виділений синім маркером). А ось в "Известиях" некролог М. Грушевського розміщувався на сторінці внизу та зліва двома нерівномірними колонками (ліва довга, права – значно коротше), без портрета. Через надруковану поруч гострополемічну статтю під іронічною назвою "Цыпленок тоже хочет жить", кегель шрифту назви якої вдвічі перевищував кегель траурного заголовку некрологу М. Грушевського, та великою за розміром відповідною світлиною птахівниці, що годує курей, він фактично на сторінці губився. В українських газетах "Комуніст" та "Вісті ВУЦВК" розташування некролога М. Грушевського дивним чином співпало: і там, і там він був надрукований двома однаковими колонками внизу праворуч на другій сторінці газет, без портрету. Під некрологом в обох газетах були опубліковані симетрично розміщені сповіщення про смерть Грушевського (у московських газетах їх не було) від наркомату освіти УСРР та президії ВУАН (до речі, більше жодна установа, організація чи колектив подібного сповіщення не надрукувала). Сторінка газети "Комуніст" від 27 листопада 1934 р. із некрологом М. Грушевського та траурними повідомленнями (виділені синім маркером). І саме у цьому офіційному некролозі була вказана помилкова дата смерті вченого – 25 листопада 1934 р. Нісенітниця. В офіційному некролозі – помилкова дата смерті! Чому? Переконана, владі було байдуже, коли вчений помер. На відміну від самого факту смерті дата не мала принципового значення, щоб її спеціально фальшувати. Думається, мав місце або технічний хибодрук, або, що вірогідніше, сталась банальна помилка через особливості тогочасного так званого радянського революційного календаря. Справа у тому, що у 1931–1940 рр. в СРСР існувала шестиденка, що складалася із п'яти робочих днів та одного вихідного. При шестиденці місяць ділився на п'ять шестиденок, що починались 1-го, 7-го, 13-го, 19-го та 25-го числа. Наприкінці шестиденки був вихідний день, себто він випадав на 6-е, 12-е, 18-е, 24-е та 30-е числа. У лютому вихідний призначався на кінець місяця або переносився на 1-е березня. 31-ші числа вважались надурочними робочими днями. У побуті громадяни СРСР використовували дві назви днів тижня: звичайний (з понеділка до неділі) та порядковий номер у шестиденці (перший день шестиденки, другий день шестиденки, шостий день шестиденки, або вихідний). Це зафіксовано у відривних календарях та газетах 1930-х рр. Львівські газети 1850-1939: від москвофільських до націоналістичних Грушевський помер вдень 24 листопада 1934 р., що припав на суботу, шостий день шестиденки. 25 листопада, неділя, офіційно був робочим днем, бо був першим днем шестиденки, однак газети в УСРР того дня не виходили, оскільки напередодні був вихідний і друкарні не працювали. Тому перші повідомлення про смерть історика з'явились не наступного 25 числа, а вкупі із надрукованою постановою РНК УСРР побачили світ через день, 26 листопада, коли вийшли чергові номери газет, що були набрані ввечері 25 листопада. Можна припустити, що у Києві під час підготовки некрологу 25-го числа написали, що "Грушевський помер вчора після важкої хвороби у Кисловодську…". Однак день 26 листопада, імовірно, пішов на узгодження тексту із вищим партійним керівництвом у Москві, де механічно виправили "вчора" на "25 листопада", і газети вийшли 27 листопада із некрологом саме в такій редакції. Можливо, цю помилку і помітили, проте виправляти її ніхто не наважився, особливо після того, як ця дата була оприлюднена у газеті "Правда". Цей феномен свого часу дуже дотепно прокоментувала Світлана Панькова. Наголошуючи на ролі центрального друкованого органу ЦК ВКП(б), де за визначенням не могло бути жодної помилки, вона проілюструвала безмежну довіру радянських людей до інформації в цій газеті афоризмом "Ну як же ж "Правді" не вірити!". Для контрасту із радянським офіційним некрологом варто подивитись на першу сторінку львівської газети "Діло" за 28 листопада 1934 р. із некрологом Михайла Грушевського. "Сумна вістка докотилася сьогодні з Москви до Львова: закінчив своє життя … один із найвизначніших синів нашого народу…". 28 листопада 1934 р. інформацію про похорон Грушевського поширили лише "Вісті ВУЦВК". У газеті було подано коротке повідомлення урядової комісії про те, що "тіло академіка Грушевського М. С. прибуває до Києва 28 листопада і буде виставлене в конференц-залі Всеукраїнської академії наук. Доступ від 13-ої год. Винос тіла 28/ХІ о 15 год. 30 хв. на Байкове кладовище". Однак поїзд з Кисловодську затримався і похорон було вирішено перенести на наступний день. 29 листопада "Вісті ВУЦВК" опублікували скорочену версію поданої у "Правде" замітки, але оформлену вже як офіційне повідомлення урядової комісії про перенесення похорону М. Грушевського на 29 листопада. Водночас додавалось, що доступ до тіла цього дня буде відкрито з 10-ї ранку, а о 13-й годині відбудеться винос тіла. Інші газети цю інформацію проігнорували. Натомість 30 листопада звіт про похорон М. Грушевського подала українська преса, друкуючи в різних газетах один і той самий текст слово в слово. Повідомлялось, що 28 листопада з 18-ої години труна з тілом академіка була виставлена в конференц-залі ВУАН. Біля труни весь час змінювалась почесна варта. В останній зміні почесної варти стояли члени урядової комісії з організації похорону (були названі В. Порайко, В. Затонський, О. Богомолець та О. Палладін). Небезпечні родичі академіка Богомольця 29 листопада о першій дня "відбувся похорон" (насправді – почалась траурна церемонія виносу труни). Труну на руках винесли "тт. Порайко, Затонський, акад. Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський, Семковський та інш. і поставили на прикрашений квітами катафалк". Перераховувались також ті, хто був присутній на похороні: вчені, члени Академії наук, працівники наукових закладів, друзі небіжчика. Громадськість інформували, що біля могили з промовами, "присвяченими діяльності померлого академіка Грушевського", виступили нарком освіти Затонський та президент ВУАН академік Богомолець. Завершувалось офіційне звідомлення скромним сповіщенням, що "на могилу покладені вінки від Наркомосвіти, ВУАН та деяких інш. організацій". Лише газета "Більшовик" вмістила поруч із цим повідомленням портрет М.С. Грушевського, всі інші газети розміщували інформацію так, щоб вона не одразу кидалась в очі: внизу сторінки дрібним шрифтом (як "Вісті ВУЦВК") або серед розділу "Оголошення" (як у "Комуністі", де ця інформація була подана над шаховим етюдом). На відміну від "Известий", де після офіційного некрологу матеріалів про похорон М. Грушевського не з'являлось, 30 листопада "Правда" також повідомляла про похорон вченого. Це був не офіціоз від імені урядової комісії, а знову інформація власного кореспондента, хоча й стисла. Сповіщалось, що 29 листопада відбувся похорон, що в останній почесній варті біля тіла покійного у конференц-залі ВУАН стояли заступник голови РНК УСРР В. Порайко, нарком освіти В. Затонський та академік О. Богомолець (без означення, що Богомолець є президентом ВУАН) та що біля могили з промовами виступили "тов. Затонский и академик Богомолец". "Могила Леніна - колиска людства". Вождя революції ховали шість років Більше у "Правді" сповіщень, пов'язаних із смертю та похороном М. Грушевського, не було. Фарисейство із похороном М. Грушевського та офіційним вшануванням його як "видатного вченого", "академіка Радянської України", що начебто визнав переваги соціалізму, далі закріплювалось передруком єдиного офіційного некролога на його смерть. 1 грудня 1934 р. згаданий некролог слово в слово передрукував орган правління Спілки радянських письменників України щотижневик "Літературна газета", а далі – низка журналів, попри те, що некрологи в них друкувались нечасто та мали переважно характер коротеньких звідомлень про смерть того або того діяча. Мабуть, рекордсменом за кількістю великих за розміром некрологів, надрукованих в одному журнальному номері, можна вважати останнє у 1934 р. число "Червоного Шляху", що відкривалось портретом вбитого Сергія Кірова та розлогим некрологічним розділом на його смерть, а завершувалося традиційним офіційним текстом некрологу М. Грушевського. Першим влучно зауважив таке дивне поєднання у журналі некрологів Кірову та Грушевському історик Сергій Плохій[x]. Сторінка із числа "Наукових записок Інституту історії матеріальної культури" із офіційним некрологом М.Грушевського (№ 5-6 за 1935 рік).  Потім цей некролог передрукував офіційний академічний журнал "Вісті ВУАН" та єдиний на той час в УСРР журнал історичного профілю "Наукові записки Інституту історії матеріальної культури". Жодного, повторю – жодного! – іншого некрологу на смерть Михайла Грушевського в радянській Україні надруковано не було. Це був абсолютно унікальний випадок – адже навіть ще два роки перед тим, коли помер інший визначний український історик Дмитро Багалій, крім офіційного тексту некрологу, опублікованого у газетах були ще й авторські некрологи. На жаль, помилка із датою смерті в офіційному радянському некролозі поширилась далі. Саме на основі цього тексту писались некрологи за кордоном і це призвело до тиражування помилки, адже мало кому могло спасти на думку, що офіційний некролог може містити прорахунок такого штибу. Радянський Союз у 1930-х: не тільки терор, але й контакти з Заходом Зрештою, у частині некрологів або некрологічних заміток подавалась правильна дата смерті М.С. Грушевського, і ці тексти мають надалі стати предметом спеціальних джерелознавчих досліджень, бо очевидно писались на основі інших джерел. Правильна дата смерті вченого була, безперечно, відома за межами радянської України, однак згодом її було витіснено. Виявлена помилка із датою смерті Михайла Грушевського потребує безперечного виправлення, особливо зважаючи на 80-річчя від дня смерті історика, що припадає на 24 листопада 2014 р. Це перероблена версія статті, що вперше у ширшій редакції була надрукована під назвою "Таємниці офіційного некролога Михайла Грушевського" у науковому виданні "Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки" (вип.22, К.: Інститут історії України НАН України, 2013). [i] Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа "УНЦ" і останні роки (1931–1934). – К.: Критика, 1999. – С.107–108. [ii] Поштівка М. С. Грушевського до Г. С. Шамрай від [4] вересня 1934 р. Москва – Київ. Зберігається в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського у Києві. Колекція С. Білоконя. Листи Грушевських. [iii] Лист М. С. Грушевського до О. С. Грушевського від 15 вересня 1934 р. Кисловодськ – Київ // Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф.1235, оп.1, спр.1289, арк.3–4. [iv] Пристайко В., Шаповал Ю. Вказ. праця. – С.108–109. [v] Див.: ЦДІАК України, ф.1235, оп.1, спр.1286, арк.9. [vi] Див.: Пристайко В., Шаповал Ю. Вказ. праця. – С.111. [vii] Опубл.: Історія НАН України. Документи і матеріали. 1934–1937. – К., 2003. – С.135. [viii] Див.: Правда. – М., 1934. – 26 ноября. – С.3; Известия. – М., 1934. – 26 ноября. – С.3; Комуніст. – К., 1934. – 26 листопада. – С.2; Вісті ВУЦВК. – К., 1934. – 26 листопада. – С.2; Більшовик. – К., 1934. – 26 листопада. – С.4 та ін. [ix] Див.: Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934. – К. Вид-во "Україна", 1996. – С.250. [x] М. С. Грушевський: [Некролог] // Червоний шлях. – 1934. – № 11–12. – С.171; Плохій С. Великий переділ. Незвична історія Михайла Грушевського. – К.: Критика, 2011. –С.277, 527. http://www.istpravda.com.ua/research/2014/11/24/145966/ http://www.istpravda.com.ua/research/2014/04/16/142425/ support@history.pravda.com.ua (Сергій Лунін) Студії Wed, 16 Apr 2014 13:26:29 +0300 Цитата з донесення Курова: "Таковой крепости за шесть лет войны не видел Был встречен порядочным огнем". Повстанці, до лав яких пішли всі мельничанські чоловіки, зі старими включно, відступили до лісу. Більшовики спалили Мотронинський монастир. У статті ""Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського: Джерелознавчий аналіз (частина 1)"1 [дивись примітки і вказівки на джерела під текстом - ІП] розглядається, зокрема, операція 21-ї бригади 7-ї стрілецької дивізії Червоної армії проти повстанців Холодного Яру в березні 1920 року, під час якої загинув Василь Чучупак і потрапив у полон його старший брат. Там само побіжно згадується операція частин Об’єднаної групи "войск внутренней охраны Республики" у вересні того ж року. Ця ж стаття є спробою додати нові відомості про загалом слабко висвітлений перебіг згаданої операції — у нещодавно опублікованому 10-му томі Енциклопедії історії України, наприклад, ні березневі, ні вересневі події не згадуються2. Також дана стаття є спробою дати відповідь на питання, чому Юрій Городянин-Лісовський [уродженець Полтавщини, офіцер Армії УНР, відомий літературними мемуарами, написаними під псевдонімом "Горліс-Горський - ІП] у своїх спогадах звертає на неї напрочуд мало уваги. Можливість звести цей матеріал докупи з’явилася в мене внаслідок опрацювання фонду 2-ї Московської бригади ВОХР (вона ж 26-а, згодом 183-а бригада "войск внутренней службы") у Російському державному воєнному архіві, який містить кільканадцять справ групи військ Бобринського району (початкова назва), що входила до складу вищезгаданої Об’єднаної групи3. Фонд, на жаль, перебуває поза увагою дослідників — справи, чиї документи стали підставою для викладеного нижче опису тих подій, переглядали, у кращому випадку, на початку 70-х років. Із зауважень на початку 2-ї частини "Холодного Яру" стосунок до групи військ 2-ї Московської бригади можуть мати такі: "Дивізія ВНУС, яка загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської–Жаботина, цими днями зняла свої частини із нашого напрямку і кинула їх під Черкаси" (дуже схоже на опис завершення операції), "На станції Бобринська висіли з потягів червоні частини, в кількости до півтори тисячі чоловік, і вирушили пішим порядком в нашому напрямку. Кінноти мають не більше п’ятидесяти чоловік. У складі тих частин — самі москалі"4. Останнє, нижче за текстом, нагадує початок операції — в першу чергу, завдяки тому, що згідно з автором червоні рушили через Бобринську (тепер станція "Імені Т. Шевченка", в межах Сміли) та Кам’янку на Грушківку — але опис їхнього нападу суперечить відомостям про нього в більшовицьких джерелах. Насамперед це стосується згадок про залучення курсантів із Києва як головної сили та про те, що якісь інші задіяні частини перекинули туди з Самари. Утім, працюючи з "Холодним Яром", час від часу доводиться припускати, що автор міг сплутати не лише дати, але й послідовність подій. На цей раз вагомою причиною для цього могла стати відсутність Городянина-Лісовського в Мельниках чи поблизу. Майже не викликає сумніву, що останніх п’ять чи більше днів вересня 1920 р. він перебував разом із Іваном Деркачем та отаманом Голим південно-західніше Черкас — у Млієві, Буді-Орловецькій та на Вовчій Гаті (про Деркача й Голого свідчили допитані більшовиками мешканці Буди). На користь цього припущення говорить його опис походу дивізії Блакитного, до якої приєдналися холодноярці, до району Мошен, північніше Млієва: "Блакитний і Деркач на короткій нараді під час руху постановили Черкаси обминути і йти на з’єднання з Голим. Переночували у селі Руська Поляна та поблизьких хуторах і селах. На другий день вирушили на Мошни… Прибув Голий з кількомастами своїх повстанців"5. До того ж, такий рух Деркача підтверджують відомості про находження його загону в ніч на 28 вересня у Вергунах, на шляху з Холодного Яру через Руську Поляну. Донесення про повстанців у Млієві від 28 вересня дозволяє провести й паралель з описом загону Чорного Ворона, що брав участь у поході: "в черных шапках, с кавалерией, при пулеметах" (нижче мова йде про "великі сили" й гармату). У автора: "Триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами… майже всі в чорних козацьких шапках і бурках". Зауваження про "останні ночі вересня" та жовтень, що "приніс приморозки", які стосуються подій відповідно дещо раніше та дещо пізніше зайняття Мошен, теж підтверджує, що похід холодноярців до району на південний захід від Черкас почався наприкінці вересня. Також упевнено, спираючись на згадки про "замирення" між радянською Росією й Польщею та переведення 1-ї Кінної армії на південь (вона мала наказ до 10 жовтня зосередитися в районі Кременчука й Єлисаветграда, власне Будьонний отримав відомості про укладене 12-го перемир’я на Бобринській, а 15-го перебував у Знам’янці), можна стверджувати, що він стався помітно раніше середини жовтня6. Утім, джерела червоного командування рідко згадують про отамана Степового-Блакитного — він з’являється в пізніше складеному зведенні, згідно з яким отаман Степовий та його "банда имени Повстанческой дивизии" 9 жовтня перебували в Медведівці, тоді як Черкасам загрожував лише Голий, поки йому не завдали удару частини 1-ї Кінної армії та ВНУС — а натомість указують на отамана Чорного, який станом на 2 жовтня нібито об’єднався з Голим у Мошнах з наміром атакувати Черкаси (можливо, лівобережного отамана Чорного сплутали з вищезгаданим Чорним Вороном)7. Події у "Холодному Ярі", що розгортаються біля Медведівки та передують саме цьому походу повстанців до Черкаського повіту, також не співпадають з наявними в більшовицьких джерелах відомостями про те, що відбувалося в околиці Медведівки за тиждень, тобто 20 вересня та в наступні дні. Але, якщо припущення про перебування Городянина-Лісовського не в центрі повстанської республіки правильне, воно дозволяє хоча б якось зрозуміти, чому автор "Холодного Яру" мовчить про таку важливу обставину, як знищення ворогом дерев’яних будівель Мотронинського монастиря та багатьох хат у Мельниках. Безумовно від відомостей, отриманих Городянином-Лісовським щодо перебігу операції групи військ 2-ї Московської бригади, походить і згадка у 9-й главі 1-ї частини про "2-у бригаду внутрішньої служби", яка наступала на Холодний Яр з боку Бобринської. Але ми не можемо бути певні, наскільки відповідає дійсності опис зайняття цілою бригадою монастиря і розгрому її блискавичною контратакою маленького загону Левадного, а також в тому, що він відноситься саме до неї8. 2-а окрема Московська бригада військ ВОХР потрапила до України наприкінці березня 1920 р., діяла в центрі та на заході Київщини проти місцевих повстанців (один з полків приборкував і анархістів Глухівщини), а також польської армії та Дієвої армії УНР. Прориваючись із оточення 1 червня біля Кагарлика, Московська бригада кинула напризволяще пораненого командира, Івана Чернєцова, якого врятував за 20 тис. карбованців місцевий мешканець. 12 червня вона стала залогою в Києві та інших містах губернії. До складу 9-ї стр. дивізії щойно створених військ ВНУС бригаду, вже за номером 26, включили 4 жовтня, не змінюючи місця розташування9. 15 вересня Івану Курову, 27-річному колишньому штабс-капітану російської армії з досвідом участі в бойових діях під час Першої світової та Громадянської воєн, доручили очолити групу військ ВОХР Бобринського району з 5-го, 6-го (яким він командував) та 217-го окремих батальйонів, що входили тоді до складу бригади, а також певної частини Петроградського батальйону і 35-го батальйону залізничної охорони. Підвечір 16 вересня штаб групи з військами переїхав до Кам’янки, ближче до Холодного Яру, назву ж десь за три дні змінили на "групу військ 2-ї Московської бригади ВОХР"10. Розформовано було групу одночасно з включенням до 9-ї дивізії ВНУС усіх частин 2-ї Московської бригади. Відомостей про інші випадки залучення їх до дій проти Холодного Яру немає. 18 вересня Куров, отримавши відповідне розпорядження начальника тилу 14-ї армії Якова Зюзь-Яковенка, наказав командиру 5-го батальйону Баришнікову вирушити з Кам’янки та зайняти послідовно Грушківку, Головківку, Медведівку, дійшовши ж до Холодного Яру "обратить самое серьезное внимание на ликвидацию банды". Баришніков ранком 20 вересня відзвітував з Медведівки про успіх. Згідно з донесенням, Грушківку (підвечір 18-го) та Мельники (19-го) батальйон займав із боєм — на убитих повстанцях були знайдені посвідчення козаків комендантської сотні УНР, — з обох сіл зажадав контрибуції, а в Мельниках спалив двадцять хат. "Бандити" з Холодного Яру пішли в напрямку Чигирина11. Далі сталося щось загадкове. Куров наказав зібрати 5-й й 217-й батальйони біля Янівки (тепер Іванівка Олександрівського району Кіровоградської області), очолив їх особисто й негайно повів наступ на ті ж самі Головківку й Мельники. Це виглядає украй нелогічно, якщо переможна реляція Баришнікова не бреше. До того ж, Куров обіцяв начальнику свого штабу Корожану спалити Мельники "как гнездо"12. Чи не зазнав 5-й батальйон ВОХР поразки від неочікуваної контратаки повстанців? Можливо, саме тієї, про яку йде мова в "Холодному Ярі". З одного боку, автор локалізує невдалий напад на монастир між Другим спасом — 6 (19) серпня — і візитом Троцького до Знам’янки, що міг статися, якщо в заключних розділах 1-ї частини "Холодного Яру" немає значної помилки з датуванням, лише трохи пізніше 30 серпня, коли наркомвоєнмор перебував у Олександрівську [нині Запоріжжя - ІП], на шляху з Ростова-на-Дону до Москви, куди він приїхав не пізніше 8 вересня. До Ростова ж він дістався через Курськ і Харків13. Але припущення про те, що з Олександрівська наркомвоєнмор повертався до Москви через Знам'янку, не підтверджується нічим. Натомість, із документів випливає, що він їхав через Павлоград і той таки Харків. Слід зауважити, що маршрут Троцького у другій половині вересня прослідкувати за публікаціями неможливо — статті з газети "В пути" за цей період, підписані з зазначенням місця й дати, не потрапили до його "Творів", власне ж друковане в поїзді Троцького видання збереглось не все й розпорошене по бібліотеках14. Утім, на Знам’янці тоді для нього було надто небезпечно (див. нижче), а в документах групи військ ВОХР, що відносяться саме до цього періоду, ніяких згадок про його візит не знайшлося. З другого боку, якщо припустити, що Городянин-Лісовський сплутав дати, то можна вважати, що помилка у назві червоної частини була незначна — 2-а Московська бригада ще не належала до військ внутрішньої служби. Лишається, однак, суттєвіша: "Бригада… яка лише позавчора прибула до Бобринської із Московщини". Цієї автор міг припуститися під впливом назви бригади, але для впевненого висновку все ж таки потрібні додаткові джерела. Дії групи військ 2-ї Московської бригади ВОХР проти Холодного Яру згідно з її документами відбувались так: Куров з двома батальйонами, що налічували 450 штиків і 8 кулеметів, а також ротою чигиринського повітового воєнкома, розпочав наступ на Мельники від зайнятої ними Головківки о 16-й годині 20 вересня і взяв село після бою, котрий тривав більше двох годин. Потім він атакував пагорби, з яких повстанці боронили монастир, і власне "хорошо укрепленный форт", увірвавшись туди вже о 22-й годині. Наведу ще одну цитату з донесення Курова: "Таковой крепости за шесть лет войны не видел <…> Был встречен порядочным огнем". Повстанці, до лав яких пішли всі мельничанські чоловіки, із старими включно, відступили до лісу у напрямку Чигирина (майже так само зустріли червоних 19 вересня селяни Матвіївки). 21 вересня, під час "чистки", більшовики захопили деякі папери штабу Холодного Яру та спалили дерев’яні будівлі монастиря — незрозуміло, чи дерев’яну церкву Івана Златоуста також. Над Мельниками Куров зглянувся і спалив "лише" півсотні хат15. Тогочасна карта. Жовта цятка - Мотронинський монастир, червона - Мельники До речі, саме тоді начальник тилу 14-ї армії просив надіслати групі військ 2-ї Московської бригади 50 тис. набоїв і 300 гарматних стрілен — ймовірно для бронепоїзда, поспіхом змонтованого на Бобринській16. Згодом червоні отримали агентурні відомості про перебування 21 вересня у Рублівці повстанців під проводом Юхима Ільченка, які мали намір повернутися до Холодного Яру17. Звідси випливає, що головні сили, очолені Іваном Деркачем, знаходились деінде. Після штурму окупанти перейшли трохи на північ: 5-й батальйон до Медведівки та Івковець, 217-й — Трушівець і Боровиці. Удень 24 вересня Куров віддав їм наказ наступати відповідно на Суботів та Тіньки й Адамівку (нині затоплена). 28 вересня, вже з Чигирина, зайнятого підвечір 25 вересня разом із 6-м батальйоном і частинами 20-ї бригади ВОХР, обидва вирушили на захід: 5-й батальйон на Смілу, 217-й — на Цвіткове18. Але 24 вересня 5-й батальйон ще раз "зачищав" Холодний Яр — після того, як певні мешканці Головківки повідомили червоних про повернення повстанців, з кулеметами та двома гарматами, до Мельничанських хуторів. Саме про цей другий напад йде мова в книжці чекіста Бориса Козельського (Бернарда Голованевського), який звів наклеп на повстанців, звинувативши їх у спаленні будівель монастиря. Наслідки каральних акцій надихнули Корожана на якусь сміховинну патетику: "В Холодном Яру очищено, хотя есть слухи, что несчастные, разбитые и разогнанные банды начинают стекаться в Холодный Яр к Матренинскому монастырю, но увы, они там найдут пепел и камни, почти всё гнездо нами сожжено"19. Одночасно в Медвині, іншому повстанському осередку, було знищено п’ятсот хат (Городянин-Лісовський, подаючи пізніше враження від Медвина, зазначає: "Поважна частина села вже була спалена"). Проти повстанців там діяв Зведений загін Київського губтилу з 4-го, 9-го та загону 10-го батальйонів тієї ж 2-ї Московської бригади, двох рот Петроградського батальйону та інших дрібних частин під проводом командира 9-го батальйону на прізвище Туркія-Погава. Показово, що начальник тилу Київської губернії Кіріллов забороняв командирам частин палити з власної волі хати в селах, зустрівши там "отдельных бандитов"20. У викладених вище подіях не брав участі 6-й батальйон ВОХР — точніше дві його роти, що також вирушили з Кам’янки 18 вересня за наказом Курова. Натомість їх задіяли в поході проти повстанців Пилипа Хмари. Дорогою, в Новій Осоті, червоні знайшли відозви Хмари — хоча чи його вони були, незрозуміло, бо Куров вважав, що в Мотронинському монастирі містився штаб саме цього отамана21. Отримавши наказ іти через Нову Осоту та Китайгород у напрямку на Чигирин, батальйон на чолі з командиром однієї з рот Коротнєвим прилучився до Зведеного загону начальника відділу ремонтування 1-ї Кінної армії Богенгарда у Вищих Верещаках, щойно взятих ним із боєм. Загін цей складався з ескадрону зразкового дивізіону й кавалерійських курсів 1-ї Кінної, а також трьох піхотних батальйонів ВОХР. 21 вересня, вже після кількох впертих штурмів, він налічував 250 шабель і 300 штиків. З більш ніж чотирьохсот чоловік бойового складу 6-го батальйону треба вирахувати 3-ю роту, відправлену до Фундуклеївки (станція в межах Олександрівки — тепер центру вищезгаданого району Кіровоградської області). Підвечір 19 вересня червоні атакували Цвітну, де, згідно з донесеннями, три години билися з повстанцями, яких було близько семи тисяч, і змусили тих відступити до лісу. Утім, село Богенгард не зайняв, лише підпалив його з усіх боків і відступив знов-таки до Вищих Верещаків, де теж знищив кілька хат. Під час бою Коротнєва поранили, був убитий командир зразкового ескадрону. Богенгард наступного дня передав командування інспектору кавалерії 1-ї Кінної армії Мурзіну22. Про напад на Цвітну коротко згадує анонімний автор "Истории банды Хмары", знайденої та опублікованої в перекладі українською Федором Шепелем, зазначаючи, що загону Хмари довелося відступити під натиском "Зінов’євської" кавалерійської школи — кавалерійські курси та інші тилові підрозділи 1-ї Кінної армії довгий час знаходилися саме в Єлисаветграді (1924 року перейменованому на Зінов’євськ, 1934-го - на Кірово, 1939-го - на Кіровоград) — і що село було підпалено. Про ці ж події докладно пише в спогадах Михайло Дорошенко, але його розповідь має небагато спільного з донесеннями червоних. З неї витікає, що головна сутичка точилася за невелике село Бурякове, північніше Цвітної. Із того, що співпадає, треба відмітити відомості про 1) прибуття додаткових сил ворога до Вищих Верещаків після того, як їх уже залишили повстанці; 2) школу старшин кінноти, розташовану в "Зінов’євську"; 3) якусь частину, охрещену автором теж кінною школою, що прибула з Бобринської — ймовірно, цей спомин пов’язаний з групою військ Бобринського району, до якої відносився 6-й батальйон ВОХР. Від’їзд Богенгарда до Єлисаветграда, можливо, став підставою для згадки про відступ туди всього його загону23. Насправді ж Зведений загін, згідно з відданим йому наказом, після 23 вересня мали використати безпосередньо проти Холодного Яру. Можливо, це має стосунок до опису наступу курсантів на Грушківку у спогадах Городянина-Лісовського (однак пам’ятаймо, що згідно з ним, вони прибули з Києва і згодом мали їхати на вранґелівський фронт, так само, як деякі інші частини, що атакували Холодний Яр). А от 6-й батальйон ВОХР, на чолі вже з іншим комроти — Бобровим, 20 вересня вдерся до Трилісів і Матвіївки. В останньому селі він деякий час провадив "чистку" та "выкачку" зброї24. Згодом батальйон брав участь у зайнятті Чигирина. Як зазначено вище, група військ 2-ї Московської бригади діяла у складі Об’єднаної групи військ ВОХР, яку 18–20 вересня очолював командир 20-ї бригади Ремізов, після нього — командир 185-ї Степанов. Також до складу групи ввійшли 46-а бригада на чолі з Рудольфом Фекете, який вже воював проти тамтешніх селян у травні 1919 р. на чолі 1-го Полтавського інтернаціонального полку, 75-а бригада та деякі дрібні частини. Групу підтримувала Дніпровська флотилія25. Історія протистояння повстанців центру Правобережної України з цією групою чи ще якимось червоними з’єднаннями має безпосередній стосунок до описаних у "Холодному Ярі" подій, але потребує докладного вивчення та аналізу значно ширшого кола джерел. Поки можна лише проілюструвати її кількома прикладами. 1-а Олександрійська повстанська дивізія 3 вересня зайняла — здається, лише на добу — Олександрію. Після поновлення контролю над містом червоним пощастило захопити наказ дивізії, підписаний Пилипом Хмарою, та жовто-блакитний прапор26. 13-го повстанці взяли Знам’янку, великий залізничний вузол, але за два дні 46-а бригада вибила їх звідти. Одночасно червоні взяли й станцію Цибулеве — а також, 17 вересня, однойменне село, звідки, за відомостями командира 35-го батальйону залізничної охорони Губка, до повстанців пішло сімсот чоловік. Та ж сама 46-а бригада, до речі, контратакувала холодноярців на південний схід від Черкас близько 10 жовтня27. Чигирин повстанці, за деякими даними, зайняли ще 1 вересня, але невдовзі, як випливає з інших джерел, мусили його покинути. Дослідникам треба зважати на те, що їхні відозви, як от неодноразово опублікована в сучасній літературі відозва від 8 вересня, друкувалися в той час, коли в місті ще перебували більшовики28. На побережжі Дніпра діяли частини 75-ї бригади ВОХР — насамперед 322-й батальйон. 8 вересня біля Тарасівки (нині затоплена) він близько дев’яти годин бився з повстанцями отамана Мамая, які атакували Чигирин не вперше, потім переслідував їх у напрямку Тіньків за допомогою канонерки. Загалом його операція проти Мамая тривала з 4 до 11 вересня. Протягом неї було розстріляно 37 повстанців та накладені контрибуції на деякі села. Невдовзі червоні з Чигирина втекли. Десь під той час у місті, за агентурними відомостями, зібралося шість повстанських куренів і формувався сьомий. Чекали на Голого з захопленими у Цвітковому кулеметами, тим часом повстанцям допомагали селяни. Як повідомляв командир 75-ї бригади Ржевський, той самий батальйон зайняв Чигирин знову 15 вересня, 17-го повстанці з другої спроби вибили його звідти. Вохрівці відступили до Шабельників і Боровиці. 21 вересня 322-му батальйону наказали йти до Черкас, бо там більшовикам загрожували повстанці Голого (це знову повертає нас до питання їхньої взаємодії з холодноярцями), 29 вересня командир передавав відомості вже з-під Млієва29. Наостанок хотілося б наголосити на тому, як багато втратила українська наука від нестворених заздалегідь умов для безперервної праці українських фахівців над величезними масивами джерел, які зберігаються в російських архівах (звісно, за таких умов, коли не розсекречені цілковито навіть ті, що стосуються подій 1920 р.) і мають неабияке значення для дослідження історії України — подекуди вони містять без перебільшення унікальні відомості. Тепер, через перехід керівництва Росії до прямої агресії проти нашої країни, доступ до них може ускладнитися і для тих дослідників, які без державної чи суспільної підтримки зможуть дозволити собі працювати у російських архівах — а це завжди складно і потребує багато часу. Автор: історик Сергій ЛУНІН (Харків) Джерело: Historians Дивіться також: Каральний похід Петлюри проти Зеленого. 1919 рік Реконструкція боїв із більшовиками у Холодному Яру. ФОТО Олександра Соколовська - вона ж отаманша Маруся з Полісся Повстанці 1920-х. Махновці, холодноярці і школярі-підпільники. ФОТО Юрій Горліс-Горський про Холодний Яр. У полон тут не брали Операція "Заповіт", справа №206. Чекісти проти отаманів Повстанці Лівобережжя. Їх порівнювали з Махном "Чорний Ворон" Шкляра. Уривки з роману Інше за темою "Холодний Яр" ------------------------------------ ПРИМІТКИ та ДЖЕРЕЛА: http://historians.in.ua/index.php/doslidzhennya/1058-serhii-lunin-kholodnyy-yar-yuriya-horlisa-horskoho-dzhereloznavchyy-analiz-chastyna-1 Холодноярська республіка 1919–1922. Енциклопедія історії України. Т. 10. — К.: Наукова думка, 2013. — С. 410. Важко знайти щось змістовне про дії Об’єднаної групи ВОХР і в надмірно розпіарених дилетантських працях Романа Коваля. РГВА. — Ф. 1940 (далі в примітках посилання на цей фонд починатимуться з номера опису). Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л.: "Дешева книжка", 1937. — С. 60, 66. Оп. 1. — Д. 228. — Л. 66–66 об.; Там же. — Д. 232. — Л. 18; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 66, 68–71, 75–76, 83–84. Оп. 1. — Д. 231. — Л. 155–155а; Там же. — Д. 232. — Л. 15; Там же. — Д. 233. — Л. 10; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 76–77, 80, 96, 111–112; Н.Е. Какурин. Гражданская война в России: Война с белополяками. — М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 2002. — С. 534; С.М. Буденный. Пройдённый путь. Кн. 3. — М.: Воениздат, 1973. — С. 47–48. Оп. 1. — Д. 233. — Л. 4, 46; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 691. — Арк. 88; Р. Эйдеман. Очаги атаманщины и бандитизма. 2-е доп. изд. — Харьков: УкрПУР, 1921. — С. 10. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Л.: накл. І. Зуба, 1934. — С. 158–160. Оп. 1. — Д. 2. — Л. 67–71, 77–78 об.; Там же. — Д. 31. — Л. 22, 61–63; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 690. — Арк. 3; Н.Е. Какурин. Указ. соч., с. 74, 152, 211–223, 240; И. Чернецов. Былые дни // Сборник воспоминаний непосредственных участников Гражданской войны 1918–1922. Кн. 2. — М.: ВВРС, [б.г.]. — С. 105–107; Внутренние войска советской республики (1917–1922 гг.). — М.: Юридическая литература, 1972. — С. 202, 215, 454, 482–484. РГВА. — Ф. 40895. — П/с 144852; Оп. 1. — Д. 5. — Л. 7; Там же. — Д. 227. — Л. 1, 18; Там же. — Д. 231. — Л. 24, 86. Там же. — Д. 5. — Л. 22; Там же. — Д. 227. — Л. 35; Там же. — Д. 229. — Л. 8–8 об.; Там же. — Д. 231. — Л. 58–58 об., 64, 114–115. Там же. — Д. 228. — Л. 28а; Там же. — Д. 231. — Л. 98б, 113, 116 об. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. — Л., 1934. — С. 155, 172–173; Л. Троцкий. Нам нужна южная граница // Советская республика и капиталистический мир. Сочинения. Т. 17, ч. 2. — М.–Л., 1926. — С. 447; Кубань не поднялась // Там же, с. 450; Превосходный удар // Там же, с. 451; Нужен второй урок // Там же, с. 454. РГВА. — Ф. 4. — Оп. 7. — Д. 12. — Л. 509, 535; Д.Л. Черненко. Газета поезда Л.Д. Троцкого "В пути" // Военно-исторический журнал. — 2012. — № 4. — С. 46. Оп. 1. — Д. 228. — Л. 30–30 об., 37б; Там же. — Д. 231. — Л. 86, 91–91 об., 98б, 110б, 113–113а, 116; Ю.Ю. Мариновський. Черкаська минувшина. Кн. 2: Православні монастирі на терені сучасної Черкаської області після 1917 року. — Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. — С. 159–160; Нескорений велет. Сторінки з історії Мотронинського Свято-Троїцького монастиря. — Черкаси: [б.в.], 2004. — С. 157. РГВА. — Ф. 199. — Оп. 3. — Д. 825. — Л. 240–241; Оп. 1. — Д. 227. — Л. 41; Там же. — Д. 231. — Л. 24 об. – 25, 151, 152. Там же. — Л. 135. Там же. — Д. 5. — Л. 37–39, 45–46 об.; Там же. — Д. 228. — Л. 40г.; Там же. — Д. 229. — Л. 14–14 об.; Там же. — Д. 231. — Л. 111, 112, 139, 145б, 147. Там же. — Д. 228. — Л. 46; Там же. — Д. 231. — Л. 126а, 130–130 об., 136а; Б.В. Козельський. Шлях зрадництва й авантур (петлюрівське повстанство). — Х.: Державне видавництво України, 1927. — С. 71. Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. Ч. 2. — Л., 1937. — С. 337; Оп. 1. — Д. 227. — Л. 4, 62; Там же. — Д. 228. — Л. 28а. Там же. — Д. 5. — Л. 22 об.; Там же. — Д. 231. — Л. 107, 110б. Там же. — Д. 227. — Л. 22; Там же. — Д. 228. — Л. 28а, 30; Там же. — Д. 231. — Л. 67б, 92–93, 95, 96 об., 98а, 104а. "Як ще були ми козаками". Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції "За волю і долю України" (Наш край у 1917–1920 роках). Кіровоград: Поліграф-Терція, 2002. — С. 107; М. Дорошенко. Стежками холодноярськими: спогади 1918–1923 років. — Філядельфія: накл. автора, 1973. — С. 83–85. Оп. 1. — Д. 227. — Л. 67; Там же. — Д. 231. — Л. 97, 98а, 113а. Там же. — Д. 227. — Л. 18–19, 59, 61, 64–66, 70, 79–79 об.; Венгерские интернационалисты в Октябрьской революции и гражданской войне в СССР. Сборник документов. Т. 2. — М., 1968. — С. 310–315. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 246. — Арк. 21; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 691. — Арк. 74 зв. – 75; Там само. — Спр. 713. — Арк. 13; Б.В. Козельський. Вказ. праця, с. 69, 72–73; Гражданская война на Украине. 1918–1920. Т. 3. — К.: "Наукова думка", 1967. — С. 535. Оп. 1. — Д. 5. — Л. 35; Там же. — Д. 228. — Л. 23; Там же. — Д. 231. — Л. 35; ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 250. — Арк. 32 зв.; Внутренние войска советской республики…, с. 518, 532–533. Р. Эйдеман. Указ. соч., с. 9; Ю. Горліс-Горський. Холодний Яр. 14-е вид. — К.: Іст. клуб "Холодний Яр"; Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2011. — С. 387–388; В.Ю. Сергєєв. На зламі. Зб. нарисів. — Кременчук: Піраміда, 2011. — С. 187. Оп. 1. — Д. 227. — Л. 65; Там же. — Д. 231. — Л. 51, 71, 80–81, 94, 98; Там же. — Д. 233. — Л. 10–11; ЦДАВО України. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 691. — Арк. 65, 74 зв. – 75; Там само. — Спр. 713. — Арк. 16. http://www.istpravda.com.ua/research/2014/04/16/142425/ http://www.istpravda.com.ua/research/2014/01/29/141189/ support@history.pravda.com.ua (Михайло Ковальчук) Студії Wed, 29 Jan 2014 15:32:13 +0200 Насправді легендарний бій відбувся не 29, а 30 січня. "Шкодувати київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо". Мало яка інша подія в історії України є настільки ж відомою, як бій під Крутами. Він посідає чільне місце в національній історичній пам'яті, проте в історіографії досі немає цілісного опису крутянських подій. Дослідники часто плутаються в деталях і обставинах бою під Крутами. Навіть дата бою визначена невірно. Спираючись на спогади учасників подій і документи, автор статті спробував відтворити перебіг цієї героїчної й трагічної сторінки в історії українських визвольних змагань. В середині січня 1918 р. петроградський Раднарком розгорнув повномасштабний військовий наступ проти Української Народної Республіки. Зайнявши Полтаву, на захід просувалися радянські загони під командуванням М. Муравйова, а з Гомеля наступав на Бахмач "революційний" відділ Р. Берзіна. Нечисленні війська Центральної Ради чинили слабкий опір агресорові. 28 січня обидві радянські колони з'єдналися на вузловій залізничній станції Бахмач. Українські частини без бою відступили до ст. Крути. Муравйов розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач – Ніжин – Дарниця. Радянські загони, які наступали з Полтави, отримали назву 1-ї Революційної армії (командувач – П. Єгоров). Основні сили цієї армії знаходилися в Бахмачі: відділи петроградських, московських і тверських червоногвардійців (разом 1 500 бійців), а також бронепотяг № 2. Загін Р. Берзіна став називатися 2-ю Революційною армією, загальна чисельність якої досягала 3 500 вояків, 400 моряків, 12 гармат. Частина цих сил залишалася в Гомелі, а безпосередньо у Бахмачі перебували 436-й Ново-Ладозький і 534-й Ново-Київський полки, відділ балтійських моряків та бронепотяг ім. В. Леніна. Загальне командування операціями проти Центральної Ради залишилося в руках М. Муравйова. На мітингу в Бахмачі він закликав своїх бійців: "Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров'ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо". Військовими силами Центральної Ради, які ввечері 28 січня відступили з Бахмачу до ст. Крути, командував сотник Ф. Тимченко. Тривалий час найбільш боєздатною частиною під його командою був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи під командою сотника А. Гончаренка. Але кількатижневе перебування на позиції й відсутність підкріплень негативно вплинули на бойовий дух юнаків і 23 січня школа самочинно повернулася на відпочинок до Києва (саме це й змусило Ф. Тимченка без бою залишити Бахмач). Відтак, під командою сотника Ф. Тимченка залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка. Ввечері 28 січня невеличкий відділ петроградських червоногвардійців виїхав із Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на бойовий потяг С. Лощенка і підрозділ куреня Смерті. Коротка розмова між представниками обох сторін скінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від'їхати до Бахмача, кинувши напризволяще кількох своїх людей. Коли пізно ввечері до Плисок прибув радянський бронепотяг, українських вояків на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло свого взводного командира, який був в числі тих, хто не встиг залишити Плиски кількома годинами раніше. Захисники Центральної Ради на цей час відступили до ст. Крути. Начальник зв'язку при військах М. Муравйова, не зорієнтувавшись у географії залізничних станцій, поспішив повідомити до штабу В. Антонова-Овсієнка про зайняття ст. Крути. В дійсності, цю станцію все ще займали українські війська. Це не востаннє у радянському штабі плутали географічні назви. За кілька днів червоне командування, повідомляючи про запеклий бій з українськими частинами за переправи через річку Супій на Полтавщині, помилково вказало місцем подій річку Трубіж. Відтоді історики, слідом за авторами цього донесення, згадують у своїх працях про бої на річці Трубіж, яких в дійсності там в січні 1918 р. не було... Не маючи надії успішно протистояти переважаючим силам ворога, Ф. Тимченко готувався відвести свої сили зі ст. Крути до Ніжина. Лише звістка про підхід підкріплень з Києва стримала його від відступу. Хоча переважна більшість вояків київської залоги дотримувалася нейтралітету в українсько-радянській війні, командувач Київського військового округу М. Шинкар зміг відправити на фронт кілька підрозділів, готових битися з більшовиками. Але при цьому українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. В той час, як М. Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, у штабі Київського військового округу очікували головного удару з боку Полтави. Завдяки цьому, на полтавський напрямок було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку (разом 500 бійців). Натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи, які після докорів М. Шинкаря погодилися повернутися на позиції. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік). Призначений для несення охоронної служби у Києві, Помічний курінь було створено в середині січня 1918 р. з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Курінь мав у своєму складі лише одну сотню, що налічувала 120 чоловік – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-ю сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко. Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. "Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від'їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили", – свідчив сучасник. Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагались вирушити на порятунок батьківщини. Як згадував інший мемуарист, "треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави". Ввечері 28 січня бойовий відділ 1-ї Української військової школи і Помічний курінь Січових стрільців виїхали на фронт. Разом з ними їхав начальник 1-ї Української військової школи сотник Д. Носенко, який мав перебрати командування військами на бахмацькому напрямку. Один із січовиків так описував від'їзд добровольців: "Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який "нелегально" вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата і всіх від'їжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів "Ще не вмерла Україна" ешелон рушив на північ". З надзвичайним піднесенням чекали оборонці ст. Крути на прибуття підкріплень. Та коли о 4 год. ранку 29 січня ешелон з 1-ю Українською юнацькою школою й студентською сотнею прибув до ст. Крути, на Ф. Тимченка і його бійців чекало розчарування. Боєздатність стомлених і виснажених юнаків 1-ї Української військової школи залишала бажати кращого, а "Січові стрільці" виявились невишколеними й зле екіпірованими студентами й гімназистами, які заледве надавались до участі в бойових діях. Сотник А. Гончаренко відразу ж відправив юних січовиків (серед яких був і його молодший брат) подалі від залізниці, на крайню ліву ділянку позицій. "Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми з попередженням, аби поводились обережно, бо ж багато було таких, що стріляти не вміли," – згадував один з січовиків. Тим часом, бронепотяг М. Ярцева і бойовий потяг С. Лощенка здійснили наскок на ст. Плиски, зайняту авангардом червоних. Свідок подій так описував цей бій: "Ярців маневрував зі своїм броневиком Крути – Плиски, які були зайняті уже більшовиками, котрих забажали покропити вогнем гармат Лощенко і Ярців. Вони, згасивши світла, рушили на Плиски о годині 5-й ранку, саме тоді, коли вивантажувалися прибулі з Києва юнаки з військової школи та Студентського куреня СС. Більшовицька артилерія з-поза Плисок вже обстрілювала Крути. Бахмач був у руках московських військ. Лощенко і Ярців, влетівши з броневиками на станцію, відкрили шалений вогонь по москвинах. Які були втрати – тяжко сказати, бо, "погравши на бандурі" яких з 20 хвилин, наші бронепотяги вийшли зі станції". Сотник Д. Носенко, який перебрав командування бойовим відтинком під Крутами, вважав свої сили недостатніми для успішної оборони проти більшовиків. Він негайно наказав підготувати на схід від залізничної станції позиції для оборони. Виконуючи наказ, бійці взялися копати шанці по обидва боки від високого залізничного насипу.  Cхема бою під Крутами. Праве крило прикривав насип вузькоколійки "Чернігів-Ічня", з лівого ж флангу окопувалися прямо в полі. Джерело: vijsko.milua.org "Жваво почали строїти примітивні окопи по залізниці Чернігів-Ічня, що перетинає біля Крут колію Київ-Бахмач, – згадував один з юнаків. – Ніяких саперних приладь не було, тому під залізничним насипом відкидали сніг, трошки відрубали замерзлої землі, наложили якогось дерева і вийшли окопи, які могли захищати від куль лежачого". Споруджена таким чином лінія оборони простягалася на кілька кілометрів, забезпечуючи позицію від флангового обходу.  Супутникова карта місцевості довкола станції Крути. Червона крапка - меморіал Героям Крут, жовта - залізнична станція, синім позначена лінія окопів. Складів-магазинів уже нема, замість вузькоколійки з Чернігова в Ічню - автомобільні дороги Як свідчив мемуарист, дислокація і чисельність противника не лишилися таємницею для захисників ст. Крути: "Наші розвідчі стежі, вислані навколо, виявили, що в селах ворога немає, а на ст. Бахмач і Плиски до 3 000 москалів, з них до 1500 матросів, які мають доброї конструкції панцирки, військом керує Муравйов". Щоб ускладнити червоним просування на захід, було пошкоджено залізницю на ділянці між станціями Плиски і Крути. Довідавшись, що на ст. Плиски знаходиться ворожий бронепотяг, Д. Носенко надвечір 29 січня вислав кінний відділ куреня Смерті в обхід цієї станції з завданням пошкодити колію. Але червоногвардійці відбили напад, не давши відрізати себе від сполучення з Бахмачем.  Зневірившись у можливості протистояти більшовикам, 13-й Січовий полк від'їхав у запілля для демобілізації. Під командою сотника Д. Носенка лишились 100 вільних козаків й вояків куреня Смерті, 300 юнаків 1-ї Української військової школи й 116 січовиків Помічного куреня. Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, разом сили оборонців ст. Крути налічували 20 старшин і 500 бійців. Носенко був упевнений, що не зможе втримати позицію без підкріплень. Сотник Ф. Тимченко від'їхав до Ніжина, щоб спробувати переконати розташований там курінь ім. Т. Шевченка приєднатися до оборони ст. Крути. Шевченківський курінь налічував 800 вояків, але був налаштований вороже до Центральної Ради. Наразі шевченківці не чинили перешкод пересуванню військових ешелонів через Ніжин, однак варто було куреню захопити залізничну станцію, щоб українські війська на ст. Крути виявилися відрізаними від запілля. 30 січня загальні збори ніжинської залоги вирішили не чинити червоним жодного опору й "прийняти революційний загін з належною пошаною і вітати його як борців за трудовий народ і надавати йому всіляку підтримку". Збори також зажадали передати всю владу в країні Радам, оголосили протест проти "братовбивчої війни з великоруським пролетаріатом" й повідомили, що "вояки ніжинської залоги ніколи не битимуться збройною силою з пролетаріатом як українським, так і великоруським". Таким чином, ніжинська залога відкрито заявила про підтримку радянської влади й будь-якої миті могла виступити проти уряду УНР.     У цей час стало відомо, що на бахмацький відтинок фронту відправлено підкріплення з Києва – курінь гайдамаків на чолі з С. Петлюрою (300 вояків). Щоправда, через саботаж залізничників гайдамацький ешелон значно затримався на ст. Дарниця. Після цього, не встигли гайдамаки від'їхати від Києва, як отримали звістки про більшовицьке повстання у столиці. Не маючи докладних відомостей про становище, С. Петлюра зупинив свій ешелон на ст. Бобрик, готовий за потреби повернути гайдамаків до Києва. Тим часом, під Крутами сталися події, які й визначили долю лівобережного фронту. Сутичка біля ст. Плиски переконала М. Муравйова в тому, що українські частини готуються до оборони. Звістка про відправку з Києва на фронт підкріплень на чолі з С. Петлюрою лише підтвердила цю думку. У телеграмі до штабу В. Антонова-Овсієнка Муравйов відзначив: "Шлях на Київ, здавалося б, відкрито, але противник, відступаючи, висаджує в повітря мости і шляхи, що створює нам величезні труднощі. В даний момент я стою перед Крутами, які не взяв лише з вище означених причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір". Закінчивши в Бахмачі реорганізацію своїх загонів, М. Муравйов планував 30 січня відновити просування на захід. Для натиску на ст. Крути він вирішив використати найбільш надійні свої сили – петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії П. Єгорова, а також загін матросів-балтійців з 2-ї армії Р. Берзіна. Наступ піхоти мали підтримати гарматним і кулеметним вогнем бронепотяги № 2 та ім. В. Леніна. Таким чином, всього на ст. Крути мали наступати близько 1 000 бійців і 2 панцерні потяги. За потреби ці сили могли втричі зрости за рахунок менш боєздатних "революційних" загонів, зосереджених у Бахмачі.  Похмурого ранку 30 січня захисники ст. Крути все ще чекали підкріплень, коли з Києва прибув потяг роззброєних вояків, що прямували з фронту Першої світової війни додому. Вартовий старшина пропустив на схід ешелон фронтовиків, які пообіцяли не чіпати пошкоджену залізничну лінію й перейти до Плисок пішки. Але доїхавши до місця пошкодження, солдати полагодили колію і продовжили свій шлях залізницею. Відділ юнаків, який виїхав слідом на бойовому бронепотязі С. Лощенка не встиг перешкодити ремонтній команді, зате потрапив під вогонь радянського бронепотягу. В ході короткої перестрілки чимало юнаків отримали поранення, після чого потяг повернувся до ст. Крути. Війська УНР. Реконструкція бою під Крутами Тепер було зрозуміло, що ворожий наступ не забариться. Готуючись до появи противника, юнаки залягли в імпровізованих шанцях по обидва боки від залізничного насипу. Ліворуч розташувалися 2-га юнацька і студентська сотні, праворуч – 3-тя і 4-та юнацькі сотня. 1-ша сотня залишалася у резерві правого крила. Бронепотяг Ярцева і бойовий потяг Лощенка мали відбивати ворожий натиск вздовж залізничної лінії. Вислана на схід українська розвідка спостерігала, як на обрії з'явилися ешелони противника. За кілька кілометрів від лінії оборони червоні зупинилися; з вагонів поспіхом вивантажилися озброєні бійці. Як згадував один з червоногвардійців, "бійці наших загонів здебільшого зовсім не знали військової справи, навіть вишикуватися не могли без штовханини". На північ від залізничного насипу до наступу готувався загін московської червоної гвардії, південний відтинок зайняли петроградські червоногвардійці. Загін матросів-балтійців, ймовірно, знаходився у резерві. Бронепотяги мали просуватися вперед залізницею. Петроградці пішли в наступ першими. Червоногвардійці впевнено простували в бік ст. Крути, не відразу помітивши попереду імпровізовану лінію оборони. Сотник А. Гончаренко згадував: "Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки... Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на відстань стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок". Опинившись під кулеметним вогнем, червоногвардійці швидко збагнули складність свого становища. "Поле, пашня, багнюка, важко йти, окопів жодних немає, а з боку противника були окопи і, крім того, противник мав чималу кількість кулеметів, – згадував один з учасників атаки. – Ведемо з поля наступ розсипною лавою, команда подається "Вогонь!", відкривається стрілянина. Фронт широкий, з флангами зв'язок тримати важко… Ми напирали, противник відстрілювався з кулеметів, у нас були поранені й вбиті. Червоний хрест знаходився тут же, але перев'язки не було коли робити, треба було йти вперед". "Підступаючи до станції, кожен з нас явно чув стогони товаришів, які падали від вогню противника", – згадував інший червоногвардієць. Реконструкція бою Командир 1-го батальйону петроградської червоної гвардії Ліфанов, отримавши поранення, вибув з лави; командування атакою перебрав командир 2-го батальйону Воробйов. Гарматний обстріл українських позицій був не надто ефективним. Крім того, частина червоногвардійців виявила, що їхні рушниці не стріляють: в отриманих напередодні наступу набоях був пісок замість пороху. Але значна чисельна перевага дозволяла червоногвардійцям не послаблювати натиск. "Сірі і чорні лави ворогів посувалися все ближче і ближче, – свідчив один з юнаків. – На білім лоні поля, вкритого снігом, падали чорні постаті матросів. Лави лягали, схоплювались, бігли, падали, знову бігли і все ближче і ближче. Дві ворожі панцери і гаубична батарея засипали спереду наші окопи і станцію. З нашого боку стріляло до 40 скорострілів, що були при школі, і кілька при студентськім курені. Наші потяги, що разом служили і помешканням, а при них і база з набоями, лишили станцію і від'їхали на дві версти в тил. На станції лишилися лише два бронепотяги і два вагони набоїв до них". За свідченням кількох учасників бою, штабний потяг разом із сотником Д. Носенком також від'їхав у запілля. Безпосереднє керівництво обороною за цих умов перейшло до сотника Гончаренка.  У цей час один з радянських бронепотягів своїм гарматним вогнем вивів з ладу панцерний потяг сотника М. Ярцева. "Бронепотяг Ярцева ушкоджений, сам Ярцев поранений, він дістав наказ від Лощенка від'їхати до лічниці в Ніжині – поранення голови було поважне," – згадував учасник оборони. Після від'їзду бронепотягу єдиною артилерійською підтримкою для юнаків залишилася гармата на бойовому потязі С. Лощенка. "Наша одинока чинна гармата, що відповідала ворогові, була високо на залізничному насипу, та її добре бачили як ми в шанцях, так і ворог, – згадував один з захисників ст. Крути. – Була вона під сильним обстрілом ворога, але звинно порушувалась то вперед, то вертаючись на станцію. Шмигаючи то вперед, то взад, вона додавала нам відваги та настрою". Наступ московських червоногвардійців на північ від залізничного насипу був менш енергійним. "Бійці спритно спускалися з високого залізничного насипу, направляючись в лощину, яка тяглася паралельно лінії ворожих шанців, що перегороджували шлях до станції Крути. Ми пересувались перебіжками: лягали і знову кидалися вперед, – свідчив учасник атаки. – Ворог вів гарматний і рушнично-кулеметний вогонь. Червоногвардійці, як і було домовлено, не відкривали вогню з далекої відстані..." Та щойно потрапивши під перехресний вогонь, москвичі відступили. До цього їх змусила й поява на залізничній колії Чернігів-Крути юнацької чети М. Семирозума, яка прикривала ліве крило від обходу. Перші ж години бою виявили всю недостатність військової підготовки юних січовиків: "З'являються невеликі групи "вояків" Студентського куреня – їх відіслано з окопів, бо... вони не вміють навіть стріляти. Їм наказано охороняти станцію. Юнаки Військової школи тут же вчать їх стріляти..." Влучний гарматний вогонь з бойового потягу С. Лощенка надзвичайно дошкуляв червоним. Та все ж, гармата на потязі С. Лощенка не могла самотужки змагатися з двома бронепотягами. Коли під вогнем противника потяг був змушений від'їхати до ст. Крути, сталий зв'язок між двома ділянками оборони зник: залізничний насип був настільки високим, що на правому крилі не знали, що відбувається на лівому. Сотник А. Гончаренко негайно вивів на позицію резервну 1-шу юнацьку сотню, але боєзапас до кулеметів почав закінчуватися. Юнаків рятувало лише те, що на цей час темп ворожого наступу на обох бойових відтинках значно сповільнився. Зазнавши значних втрат і не бажаючи більше потрапити під кулеметний вогонь, червоногвардійці залягли за кількасот метрів від позицій противника. Перестрілка не вщухала, але навіть з настанням вечірніх сутінок червоні не поспішали переходити до вирішальної атаки. "Бій під Крутами" художника-баталіста Леоніда Перфецького Та водночас, українське командування отримало тривожні вісті з запілля: курінь ім. Т. Шевченка у Ніжині заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало оборонцям ст. Крути ударом в запілля. Не зволікаючи, А. Гончаренко наказав усім підрозділам відступати. Першою мала відходити до ешелонів студентська сотня, слідом – 2-га, 3-тя і 4-та юнацькі сотні. 1-ша сотня отримала наказ прикривати відступ. Відступ розпочався у вечірній темряві, коли на правому крилі противник знову перейшов до наступу. Командирам петроградської червоної гвардії нарешті вдалось підняти своїх бійців до атаки. "Наш розлючений командир т. Воробйов кидається з боку на бік з револьвером в руках, командує: "Перебіжка!" і ми перебігаємо, незважаючи на сильний вогонь противника, – свідчив один з червоногвардійців. – Потім чуємо крик: "В атаку!", – і кидаємось вперед, схоплюючись з гайдамаками врукопашну і, нарешті, вибиваючи їх з окопів та зі станції". На багатьох відтинках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним. Лише настання темряви дозволило юнакам відірватися від противника.   Московські червоногвардійці перейшли до атаки лише тоді, коли помітили рух у ворожому таборі. "З боку станції залунав гуркіт вагонів, яких зчіплюють, і негайно в небі розчинився дим паротягу, який відходив. Червоногвардійці зрозуміли, що ворог рятується втечею. Без усякої команди бійці кинулися вперед, – згадував учасник атаки. – Все перемішалося, районні підрозділи переплутались: вперемішку з замоскворецькими бійцями кинулися вперед краснопресненці й рогожці. Червоногвардійців охопив могутній порив. Люди самі стихійно обрали головний напрямок: центр ворожих шанців і залізничну станцію... Якби у ворога збереглася рішучість до боротьби, то в степу перед Крутами на місці червоногвардійських загонів залишилася б кривава мішанина. Але, на щастя для нас, юнкерський заслон, залишений в шанцях, був цілковито деморалізований нашим штурмом. Юнкери припинили вогонь і, висипавши сірою масою з шанців, щодуху кинулися до станції". Як згадував один з бійців студентської сотні, кілька кілометрів відступу здавалися січовикам справжньою вічністю. "Коли ми були біля нашого потягу, який чекав на недобитків десь далеко в полі, мало у кого лишилось по три-п'ять куль, – свідчив інший мемуарист. – Небагато було тих, яким вдалося відступити з нашого відтинку: кількадесят ранених та стільки ж зі зброєю в руках". Командир студентської сотні, сотник Т. Омельченко, отримав смертельне поранення. За свідченням одного з юнаків, чимало його товаришів було поранено: "Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, що чекали і що кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для ранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перев'язували ранених... Уже в вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна не долічувала 5-10 юнаків, Студентський курінь до 50 студентів". Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, загальні втрати захисників ст. Крути складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Крім того, безвісти зникла чета зі складу студентської сотні, в числі бійців якої був і молодший брат А. Гончаренка. Командир юнаків згадував: "При докладнім особистім перегляді довідався, що не оказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно". Червоногвардійці наближалися і ешелон був змушений рушити, не дочікуючись решти своїх бійців. З вікон вагонів юнаки встигли обстріляти ворожу лаву, перш ніж потяг віддалився на захід, а виснажені й пригнічені бійці нарешті отримали змогу перепочити. "Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім'я державності, взивали до помсти". Доля студентської чети, яка не встигла приєднатися до свого підрозділу, склалася трагічно. Заблукавши у темряві, січовики вийшли до залізничної станції в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Оскільки у намоклих від снігу валянках, які носили юні бійці, втекти виявилося неможливо, усі вони потрапили до полону. Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Є. Лапідус свідчив, що єдиного серед полонених офіцера москвичі відразу ж застрелили. Ледь вдалося умовити червоногвардійців не поспішати з розправою над іншими бранцями. Полонених студентів і гімназистів було розміщено під вартою в одному з військових ешелонів червоних. День 31 січня став для полонених фатальним. "Наступного дня, коли ми від'їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями", – свідчив Є. Лапідус. Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили й інші полонені. "Одного гайдамака, який утік від червоногвардійців до села за 4 версти і по дорозі скинув з себе одяг, червоногвардійці витягли з-під печі в одній хаті, куди він втік, побили і, привівши до місця, де були розстріляні інші, розстріляли, не з першого разу, не поціливши в нього відразу смертельною кулею... – згадував Є. Лапідус. – Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і запитав, чому їх розстріляли. Єгоров, затягуючись папіроскою і посміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони наполягали на цьому". Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що всього було страчено 28 полонених. За твердженням кількох сучасників, сімох бранців, які так чи інакше уникнули розстрілу, червоні відправили в запілля. Незважаючи на втрати, Муравйов був задоволений результатом бою. Радянський командувач вважав, що завдав поразки самому Петлюрі (якого в дійсності під Крутами не було). 30 січня він надіслав Раднаркому і В. Антонову-Овсієнку повідомлення про те, що "після дводенного бою, Перша революційна армія Єгорова при підтримці Другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради..." Муравйов не мав сумнівів, що долю української столиці вже вирішено. Бій під Крутами назавжди увійшов до історії як символ жертовності й ідеалізму. Та водночас, це ще й символ невмілого стратегічного планування. Якби назустріч головним силам Муравйова, зосередженим у Бахмачі, вирушили відправлені напередодні з Києва свіжі підрозділи, а не виснажені кількатижневими боями юнаки 1-ї Української військової школи й невишколена молодь, перебіг або й результат бою могли бути іншими. Замість післямови В радянській історичній літературі бій під Крутами всіляко намагалися замовчати. У тритомній "Українській РСР в період громадянської війни" (1967 р.) про бій під Крутами згадано лише одним коротким реченням. Схожим чином автори енциклопедичного видання "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні" (1987 р.) роз'яснили читачам, що в січні 1918 р. біля ст. Крути "точилися запеклі бої між радянськими частинами і військами української буржуазно-націоналістичної контрреволюції". Дбаючи лише про чистоту "марксистсько-ленінської концепції", радянські дослідники менше всього піклувалися про дослідження історичної дійсності. На жаль, в українській історичній літературі також не обійшлося без "міфотворчості" на тему Крут. Після поразки визвольних змагань чимало українських публіцистів прагнули "героїзувати" сторінки історії 1917-1921 рр., не намагаючись розібратися в тому, що ж власне тоді сталося. За аналогією з 300 загиблими спартанцями під Фермопілами, стали писати про "300 полеглих" під Крутами.  Гравюра на честь Крут, 1935 рік Згадуючи про подвиг студентів і гімназистів Помічного куреня, чимало сучасників геть забули про подвиг юнаків 1-ї Української військової школи, які винесли на своїх плечах основний тягар бою. Аби додати героїки до крутянських подій, почали писати про багнетну атаку студентської сотні проти наступаючих сил червоних – хоча в дійсності така атака могла стати лише смертним вироком для невишколених і погано екіпірованих юних січовиків.   Але найбільша плутанина в історії крутянських подій пов'язана з датою самого бою. Коли в березні 1918 р. уряд УНР вирішив вшанувати пам'ять загиблих під Крутами, виявилось, що в штабі українського командування немає  докладних відомостей про час, місце і перебіг бою. Наприкінці січня 1918 р. у Києві палахкотіло більшовицьке повстання, централізоване управління військами припинилося, зв'язок між столицею і фронтом був відсутній. Бійці, які відступили з-під Крут до Києва, потрапили у вир кількаденних вуличних боїв. Далі був опір наступові червоних загонів на столицю і відступ на Волинь... Більшість документів українських частин в ході цих боїв було знищено. Визначити дату крутянського бою зі слів його учасників виявилось непросто, оскільки для багатьох з них це був лише епізод безнастанних бойових дій. Зате у радянській пресі вказувалася точна дата зайняття "переможцями" станції "Крути" – 29 січня. В дійсності, це було хибне повідомлення зі штабу Муравйова, яке насправді стосувалося станції "Плиски". Та оскільки інших достеменних свідчень у розпорядженні представників української влади не було, цю дату вирішили вважати правильною. У наступні десятиліття саме день 29 січня став для українців "днем Крут". На жаль, історики ніколи не намагалися пояснити, чому в спогадах деяких учасників бою, в тому числі й написаних безпосередньо після тих подій, днем крутянського подвигу все ж таки названо 30 січня... Лише нові архівні знахідки дозволили виявити неточності й детально реконструювати перебіг бою під Крутами та збройної боротьби в Україні на початку 1918 р. Автор: Михайло КОВАЛЬЧУК, кандидат історичних наук (Київ), старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ ---------- Дивіться також: Життя після Крут. Як склалася доля учасників бою Дворянин, попович і селянин. Три біографії полеглих На Аскольдовій могилі встановили пам'ятник крутянцям. ФОТО Історик: "Завдяки Крутам УНР визнали державою" Реконструкція подій 30 січня 1918 року. ВІДЕО Політична експлуатація бою під Крутами Регіонал Рибак назвав Крути КрутАми http://www.istpravda.com.ua/research/2014/01/29/141189/ http://www.istpravda.com.ua/research/2013/10/26/138561/ support@history.pravda.com.ua (Микола Боровик, кандидат історичних наук (Київ)) Студії Sat, 26 Oct 2013 14:36:00 +0300 "Більшовики не допустять, щоб в державному організмі було місце, заражене безвладдям. Нам слід готуватися, щоб силою зброї відстояти незалежність району і подальший розвиток анархістського ладу". З нагоди 125-ої річниці від дня народження Нестора Махна ІП пропонує дізнатися більше про інших учасників махновського руху. До вашої уваги - робота історика Миколи Боровика "Секретар Ради Революційних Повстанців України (махновців) П.А.Рибін: портрет анархіста". -------------- Постать Петра Антоновича Рибіна становить для нас науковий інтерес, адже він - характерний представник цілого покоління революціонерів- романтиків, яких так багато виявилося серед анархістів. Петро Рибін належав до числа тих напівпролетарів-напівінтелігентів, які самовіддано поринули в революцію з прекраснодушними мріями "допомогти трудящому класу Росії". Доволі швидко більшість з них будуть відтерті від лідерства в революції більш "товстошкірими" безпринципними кар’єристами, а з часом yзагалі опиняться на маргінесі політичного життя й будуть зовсім забуті. Рибіну, втім, не судилося дожити до такого фіналу. Короткий епізод участі в махновському русі, який зрештою коштував йому життя, водночас залишив його ім'я в історії. Щоправда, окрім самого імені про секретаря вищого керівного органу махновського руху – Ради Революційних Повстанців України (махновців) – дослідникам було відомо небагато. Прапор махновців. 1920 рік. Фото: Держархів і Блоги УП Стисла і місцями дуже неточна біографічна довідка в опублікованій ще в 1923 р. "Історії махновського руху" Петра Аршинова донині залишається найбільш повним життєписом П.Рибіна. Брак документальних джерел не дозволяв дослідникам надійно реконструювати навіть основних фактів його біографії. Більш того, нестача інформації породжувала домисли і спекуляції. З'явилися, зокрема, твердження, незрозуміло на чому ґрунтовані, про службу Рибіна в ЧК, про його членство в РКП(б) тощо. Тим більш цінними видаються матеріали кримінальної справи П.Рибіна, збереженої в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, які склали джерельну основу даної розвідки. Справа була розпочата Управлінням Особливих відділів Південного і Південно-Західного фронтів 26 січня 1921 р. (дата в справі вказана нерозбірливо, реконструюється за іншими документами справи. – Авт.), в день арешту Рибіна, завершена - 24 лютого того ж року. Окрім протоколів допитів обвинуваченого, показів свідків, різноманітної бюрократичної переписки, традиційних як для такого роду справ документів - які дозволяють не лише реконструювати основні віхи життєвого шляху Рибіна, але й надають можливість суттєво уточнити наші знання про обставини укладення та реалізації радянсько-махновської угоди 1920 р. - справа Рибіна містить також його особисту переписку. Такого роду документи надають нам рідкісну можливість доторкнутися до внутрішнього світу безпосередніх учасників революційних подій. Переважна більшість кореспонденції, збереженої у справі - це листи Рибіна до Павлини Даніліної, в яку він був закоханий, і яка його видала чекістам. Всі листи були написані в короткий період від 9 липня до 28 жовтня 1920 року. Ці листи не лише містять важливу інформацію щодо фактичної канви подій, але й дозволяють нам відчути емоційний фон, на якому ухвалювались рішення, що зрештою приведуть Рибіна до розстрільної камери ЧК. Ранні періоди біографії Рибіна, які мало цікавили слідчих, документовані в справі гірше, але деяку інформацію ми отримати можемо. З анкети обвинувачуваного, зокрема, дізнаємося, що Петро Антонович Рибін народився в 1885 в м. Єлець Орловської губернії. Його батьки були робітниками і, наскільки можемо судити з анкети, також походили з того ж міста. В себе на батьківщині Рибін закінчив спочатку парафіяльне, а потім ремісниче училища. За свідченням його друга, інженера Василя Із'юрова, також заарештованого по цій справі, Рибін навчався і в еміграції, в Америці, але ми не знаємо що він вивчав і як довго. Відзначимо, що хоча Рибін і вбачав своє покликання у просвіті народних мас, займався культурною роботою в махновській армії, редагував газету і взагалі вважався в анархістському середовищі інтелектуалом, але російською він писав з грубими граматичними помилками, а писані ним тексти свідчать про здібності швидше посередні. Приклад Рибіна, на перший погляд парадоксальний, загалом характерний для анархістів. З різних причин, зокрема і через виразний антиінтелектуалізм, властивий переважній більшості анархістських течій, анархістський рух завжди відчував брак інтелектуальних ресурсів. З початком революції рух ставав дедалі більше по-справжньому народним і анархістське середовище ще більше примітивізувалося. На зміну кабінетним теоретикам і романтичним мрійникам приходили "люди дії". На такому тлі інтелектуально виділятися було не так вже й складно. Політична кар'єра Рибіна почалася в роки революції 1905-1907 рр. Розвивалася вона загалом традиційно як для тогочасної Росії – дуже швидко Рибін опинився на лаві підсудних. Подробиці тієї справи невідомі. З показів Рибіна в ЧК знаємо лише, що він "при царизмі в 1906 р. був засуджений як політичний". Якого роду політичною діяльністю він займався, де він на той час працював, до якої політичної течії належав - ми не знаємо. Відомо лише, що він тоді ще не був анархістом: "Уважаю себе анархо-синдикалістом (анархістом) з 1908 р.". Долучення Рибіна до анархізму відбулося вже в еміграції у США, де він опинився невдовзі після винесення вироку. "Будучи переслідуваним в Росії як політичний, - свідчив Рибін, - я в 1907 р. емігрував за кордон, де знаходився до березня місяця 1917 р.". Зважаючи на маршрут, за яким він дістався США (першим містом, в якому Рибін опинився в Америці був Ном на Алясці) можна припустити, що еміграції передувала втеча з місць ув’язнення чи заслання в Сибіру, однак документальних підтверджень цієї версії ми не маємо. Про перебування Рибіна в Америці також відомо небагато. За свідченням Із'юрова, з яким він познайомився в Сіетлі, Рибін до 1912 р. жив у цьому місті, навчався, брав участь в громадському житті російської еміграції. "Біля 1912 р. ми з ним посварилися, - згадував Із'юров, - головним чином на ідейному ґрунті, оскільки я тепер відмінно пам’ятаю великі суперечки з ним відносно організації російської бібліотеки". Цілком можливо, що вже в той час Рибін співпрацював з "Союзом російських робітників у США і Канаді" - анархістською профспілкою, однією з важливих форм діяльності якої була організація бібліотек для емігрантів з Росії. Відомо, що Рибін, який з 1914 р. жив в Америці під прізвищем Зонов, в роки еміграції брав активну участь в роботі цієї організації. Існують дані про те, що він був одним з лідерів відділення "Союзу" в Пітсбурзі, був членом редакції анархо-синдикалістської газети "Східна Зоря". "Союз російських робітників" був заснований у 1908 р. у Нью-Йорку емігрантами з Росії, переважно учасниками розгромленої революції 1905-1907 рр. До середини 1910-х рр. число членів цієї організації досягало за різними оцінками від 5 до 10 тис. З моменту створення ідеологи організації здебільшого сповідували політичну філософію анархо-комунізму. Однак, у 1912 р. було задекларовано перехід на платформу анархо-синдикалізму. З 1914 р. на суто анархо-синдикалістські позиції перейшов також центральний друкований орган "Союзу" - газета "Голос Труда", до складу редакції якої в той час входив Всеволод Волін (Ейхенбаум) - інший відомий учасник махновського руху, який також (щоправда, у різний із Рибіним час) перебував на чолі вищих політичних органів махновського руху. Ідеологія анархо-синдикалізму ґрунтується на ідеї використання робітничих профспілок (синдикатів) в якості знаряддя зламу експлуататорської капіталістичної системи. Синдикати при цьому розглядаються не лише як інструмент руйнування, але й як базова ланка соціальної організації, що має прийти на зміну капіталізму. Щодо того, на яких принципах має бути побудоване нове суспільство, серед анархо-синдикалістів існували різні підходи. Частина з них сподівалася на реалізацію анархо-комуністичних принципів, інші передбачали перехід засобів виробництва у колективну власність робітничих колективів і збереження в економічних відносинах принципу еквівалентного обміну. Ми не знаємо, до якої з цих течій належав Рибін і чи змінювалися його погляди з часом (варто, при цьому відзначити, що він жодного разу не назвав себе анархо-комуністом), однак знаємо, що прихильність ідеї робітничої організації він зберіг назавжди. З поверненням до Росії Рибін цілком присвятить себе профспілковій роботі, а його анархо-синдикалістські погляди значною мірою формуватимуть його позитивне ставлення до жовтневого перевороту [1917 року - ІП] і радянської влади. Багато, якщо не більшість анархо-синдикалістів, з величезними надіями поставляться до проголошеної більшовиками пролетарської революції і розглядатимуть, принаймні якийсь час, декларовану більшовиками державу "диктатури пролетаріату" як перший крок до реалізації їх ідеалів. В середовищі російської революційної еміграції звістки про революцію в Росії викликали настрої, близькі до ейфорії. Переважна більшість революціонерів-емігрантів намагалася якомога швидше дістатися на Батьківщину. Рибін був в числі перших, хто повернувся. Вже у березні 1917 р. він залишив Америку і через Японію дістався Росії. Зупинився Рибін в Катеринославі [нині Дніпропетровськ - ІП], влаштувавшись працювати на Брянський завод. Чому він обрав для роботи саме Катеринослав - достеменно невідомо. Цілком можливо, що він просто повернувся на колишнє місце роботи. Можливо також, що він керувався при цьому і політичними міркуваннями. Донецький басейн із його новітніми підприємствами-гігантами, побудованими західними фірмами і оснащені передовим західним обладнанням, для синдикаліста на кшталт Рибіна цілком міг виглядати як найбільш перспективний осередок індустріалізму, прообраз майбутнього суспільства-фабрики. Очевидно невипадково, що не лише Рибін, але й немало інших анархо-синдикалістів, реемігрантів зі США, осіли з початком революції в Донбасі. Характерно також, що сам Рибін на допиті в ЧК назвав себе патріотом Донецького басейну, мотивуючи цим свою активну участь в опорі денікінській окупації. Цілком очевидно, що подібного роду патріотизм мав не культурно-національні чи територіальні, а політико-ідеологічні підстави. Рибін легко поєднує свій донбаський патріотизм з прагненнями "рятувати становище російського трудового народу". Відзначимо також, що Рибін жодним чином не виявляє свого ставлення до "українського питання". Працюючи в середовищі етнічно неукраїнського або зрусифікованого робітництва, він цілком міг собі дозволити не помічати існування України. При цьому, для Рибіна, як і для переважної більшості анархістів, зосереджених на соціально-класовій проблематиці, ігнорування національних відмінностей видавалося цілком щирим. Воно не має нічого спільного з декларативним інтернаціоналізмом багатьох адептів більшовизму, за яким крилася погано прихована, а часом і відверта зневага до "відсталих" селянських націй. Характерно, що перше знайомство Рибіна з "сільською Україною" викликало в нього щире здивування і з часом навіть захоплення, але аж ніяк не відразу чи зневагу. "Третій день перебуваю в загоні Махна, - писав Рибін в листі до Павлини Даніліної. - Життя махновців вирує і нагадує "Руську вольницю і Запорозьку Січ" (в тексті "Сеть". – Авт.). Багато є цікавого і привабливого в житті (…) Багато і дуже багато є цікавого в загонах Махна, а головне - є цікаві типи махновців і їхня молодецька відвага". Водночас махновщина була для Рибіна феноменом насамперед соціально-класовим, хоча і не позбавленим певного національного забарвлення. Поняття "Січ" в цьому сенсі було найбільш підходящим. Відзначимо, що і після повернення від Махна він називатиме махновське військо "Махновською Січчю". Політична кар'єра Рибіна в Україні починалася стрімко. Простонародне походження, солідний стаж революціонера разом з очевидними організаторськими здібностями та набутим в роки еміграції досвідом створювали для цього непогані передумови. Рибін представляв робітників Брянського заводу в Катеринославській міській раді робітничих депутатів, у серпні 1917 р. делегатські збори спілки металістів обрали його до складу міського правління спілки (крім Рибіна, було обрано ще одного анархо-синдикаліста, а також 9 більшовиків та 4 меншовиків. Піком його профспілкової кар'єри стала участь у Всеукраїнській конференції металістів, що відбувалася у грудні 1917 р. в Харкові. П.Аршинов повідомляє, що конференція прийняла розроблену Рибіним схему об'єднання промисловості і відновлення транспорту. Після цього Рибін, за пропозицією більшовиків, залишився працювати у Харкові – був членом Обласного бюро спілки металістів та працював товаришем (заступником) голови Ради народного господарства Радянської України. На той час роботу в радянських установах ще можливо було поєднувати з участю в анархістському русі. Рибін в своєму новому статусі не відмовився від свого анархо-синдикалістського коріння, співпрацював із анархістськими групами. Відомо, що він увійшов до складу Бюро Анархістів Донецького басейну, обраного 1 лютого 1918 р. на конференції анархістів Донбасу в Катеринославі. В складі Бюро Рибін контактував з багатьма майбутніми учасниками махновського руху – М.Черняком (засновник першої махновської контррозвідки), І.Кабасем (Тарасюком) (у 1919 р. секретар Союзу анархістів Гуляйпільського району – організації, що об’єднала всіх провідних діячів махновського руху). Тоді ж, ймовірно, відбулося знайомство Рибіна з П.Аршиновим, який редагував друкований орган анархістського об'єднання Донбасу газету "Голос анархіста". Цілком можливо, що протекція когось із цих людей в майбутньому полегшила входження Рибіна до складу махновської еліти. Важливі зміни в життя Рибіна принесла весна 1918 р. Наступ німецьких та австрійських військ змусив більшовиків та їхніх союзників евакуюватися з України. Рибін також у березні 1918 р. опинився в Таганрозі, куди здебільшого стікалися втікачі з України. Загін отамана Щуся, майбутні махновці. Запоріжжя, 1918 рік. Дивіться більше фото у розділі "Артефакти" Радянські державні установи після евакуації були розформовані. Але профспілки за всіх політичних режимів, що змінювалися в України, мали можливість легальної діяльності. Відтак Рибін зміг повернутися до Харкова. "При наступі німців евакуювався в Таганрог разом із обласним бюро металістів, – згадував він на допиті в ЧК. - В липні того ж (1918. – Авт.) року разом з вищеназваним бюро повернувся до Харкова, з того часу до жовтня 1920 р. роз'їжджав Півднем Росії у справах організації й інструктування союзів металістів". В той період в біографії Рибіна траплялися події і цілком героїчні. Він, приміром, стверджував на допиті, що влітку 1919 р. загітував і організував для відсічі наступу денікінських військ 20 тис. робітників, з якими вирушив на фронт. Щоправда, воювати Рибіну довелося недовго. За два дні він дістав поранення і повернувся до Харкова, де й зустрів прихід денікінських військ. За словами Рибіна, вже під час денікінщини він також був керівником кількох страйків металістів (на той час Рибін був членом Крайового Бюро Союзу Робітників Металістів Півдня Росії), що за тогочасних умов також вимагало мужності. Однак, з поверненням радянської влади Рибін дедалі глибше занурюється в тривіальну бюрократичну рутину. Змінивши упродовж року кілька посад в різних установах (судячи з особистих документів Рибіна, долучених до його кримінальної справи, впродовж 1920 р. він встиг побувати: інструктором Обласного союзу робітничих споживчих товариств Донецького басейну, інструктором Південного Бюро ЦК Всеросійського союзу робітників і службовців хімічної промисловості, відповідальним співробітником відділу організації виробництва ЦК Всеросійського союзу робітників металістів, інструктором Південного Бюро Всеросійської центральної ради професійних спілок), він дедалі гостріше усвідомлює безглуздість всього, що він робить. "Я хочу жити, працювати для людей, я прагнув робити людям добро, а тепер – тепер, що я роблю?.. – писав Рибін в листі до Павлини Даніліної 22 вересня 1920 р. – Навколо бруд, гидота і це все топче хороше і прекрасне в житті. Потрібно працювати! Потрібно рятувати становище російського трудового народу, а я – я сиджу і нічого не роблю…". В той час, очевидно, відбувалася переоцінка Рибіним його політичних позицій. Ще навесні 1918 р. він відійшов від анархістів. Бешкети та грабунки, на які тільки й виявилися спроможними анархістські загони, що формувалися тоді для протидії німецько-австрійському вторгненню, очевидна нездатність анархістів запропонувати реалістичну позитивну альтернативу більшовизму підштовхнули багатьох анархістів до підтримки радянської влади і тіснішої співпраці з більшовиками. Наскільки нам відомо, з того часу Рибін не підтримував зв’язків з жодною анархістською групою ("До цього часу (до жовтня 1920 р. – Авт.) я в жодній партії формально не перебував". – заявляв Рибін під час допиту). Проте, розчарувавшись в анархістах, Рибін не пристав до більшовизму і зберігав вірність своїм анархістським переконанням. Комуніст Яків Плугін, свідок у справі Рибіна, згадував: "З Рибіним познайомився в 1919 р. на Донецько-Юріївському заводі при виконанні службових обов’язків. Тоді я вів з ним неодноразові суперечки політичного характеру, причому Рибін захищав точку зору анархістів". З часом він по-іншому почне дивиться на свою співпрацю з більшовицьким режимом. З погляду синдикаліста, одержавлення профспілок перетворювало участь у подібного роду організаціях просто на фарс. Петро Аршинов, очевидно, передаючи більш пізні оцінки самого Рибіна, з яким він разом працював у махновській армії восени 1920 р., писав: "Літом 1920 р. він приходить до висновку, що працювати з більшовиками абсолютно неможливо, оскільки більшовизм весь свій фронт повернув проти робітників і селян... Він дійшов висновку про неможливість чесно служити робітничому класу в умовах комуністичної диктатури". Проте навряд чи тодішнє сприйняття ситуації Рибіним дійсно було настільки визначеним. Судячи з його листування, він на той час перебуває швидше у пошуку свого місця в житті. В серпні 1920 р. він поривався йти до Махна ("Моя мета зникнути назавжди і піти до загону. Якщо це цілком не буде моїм переконанням суперечити"), на початку вересня 1920 р. пише про рішення йти на фронт, але водночас називає свою роботу в тилу, яку він має при цьому залишити, дорогою для себе. Мабуть, найкраще тодішні настрої  Рибіна відбивають слова з його листів: "…Все життя хитається і не має певних підвалин". Значною мірою до подібних настроїв спричинилася депресія, яку переживав Рибін через розрив стосунків з Даніліною. Вони познайомилися в Таганрозі в березні 1918 р. З того часу Рибін всіляко опікав Даніліну, яка фактично перебувала в нього на утриманні. Взамін Рибін отримував небагато: "Впродовж двох років я тебе кохав, я тебе леліяв і турбувався про тебе як про сестру. Але ти впродовж двох років старалася тільки нанести мені неприємності і ненавиділа всі надані мною послуги, продовжуючи дивитися на мене як на людину, з якої можна витиснути". Цікаво, що більш ніж через два роки життя за рахунок Рибіна, Даніліна з обуренням заявляла, що його потяг до неї – потяг самця, а Рибін, виправдовуючись, писав, що ніколи не шукав у ній жінки. Зрештою Даніліна відмовилася приймати допомогу Рибіна, мотивуючи це своїм небажанням бути "радянською баришнею". ["Радянськими баришнями" називали молодих жінок, здебільшого вихідців з "освічених класів", котрі працювали в радянських адміністративних установах, виконуючи переважно технічну конторську роботу. Дуже часто потрапляння до таких установ вимагало протекції з боку радянських "відповідальних працівників". Громадська думка повязувала таку протекцію з необхідністю надавати послуги сексуального характеру подібного роду покровителям. Павліна Даніліна, 1900 р.н., випускниця гімназії і студентка Харківської консерваторії, також, очевидно не без протекції Рибіна, в 1920 р. влаштувалася на службу в установу з характерною для тодішнього радянської "новоязу" назвою Чусоснабарм. Відзначимо, що Рибін цілком безкорисливо допомагав також сестрі Даніліної - Марії. Він навіть допоміг влаштувати її особисте життя, познайомивши з комуністичним функціонером Плугіним, за якого вона вийшла заміж. Згодом, Марія Даніліна охоче дваватиме свідчення проти Рибіна. "…Я не очікував від неї токої зради". – заявить на допиті Рибін, на якого поведінка Даніліних справить гнітюче враження.] Рибін дуже болісно сприйняв намагання Даніліної розірвати стосунки. Він бомбардував її листами, погрожував убити її і себе (і навіть тричі намагався Даніліну задушити). Характерними для тодішнього емоційного стану Рибіна є слова Марії Даніліної на допиті в ЧК: "Говорили, що Рибін в божевільні, говорили також, що він поїхав до Махна". Правдивою виявилася друга версія. Причому ініціатива такої поїздки цього разу з'явилася з найнесподіванішої сторони. Наприкінці літа – на початку осені 1920 р. становище радянської влади в Україні критично ускладнилося. Польські і петлюрівські війська успішно розвивали наступ на схід і до 24 вересня вийшли до Проскурова [нині Хмельницький - ІП] і Старокостянтинова. Врангель 14 вересня 1920 р. відновив наступ по всьому фронту. До 22 вересня білими були зайняті Олександрівськ, Гуляй-Поле, Бердянськ, Синельникове, в Катеринославі почалася евакуація радянських установ. 28 вересня Російська армія Врангеля зайняла Маріуполь і Волноваху, опинившись буквально за крок від прориву на Дон. Тил Червоної армії в цей час роз’їдали дії численних повстанських загонів, які користувалися підтримкою значної частини селянства, змученого продрозкладкою та іншими "принадами" більшовицького правління. Шукаючи виходу, більшовики вирішили укласти угоду з махновцями. З радянського боку зондаж щодо можливого радянсько-махновського порозуміння розпочався ще в червні 1920 р. У вересні ситуація загострилася настільки, що більшовицьке керівництво вирішило перейти до активніших дій. В цей час в махновському таборі також відбувалися напружені дискусії щодо примирення з червоними, і більшовики намагалися використати будь-які можливості для того, щоб підштовхнути махновців до союзу. Так, за версією анархістів, "в контакті з радянським урядом" діяли провідні діячі анархістської Конфедерації "Набат" Ян Алий (Яків Суховольський), Йосип Готман та Іван Саф'ян, коли в середині вересня 1920 р. вирушили до Махна, маючи на меті переконати його виступити спільно з Червоною армією проти Врангеля, однак дорогою зникли безвісти. Роль своєрідного "агента впливу" радянське керівництво, очевидно, готувало і Рибіну. Відзначимо, що Аршинов пише про від'їзд Рибіна до махновської армії як про його цілком самостійне рішення, викликане розчаруванням в більшовизмі. З відомих нам сьогодні документів видно, що обставини цієї справи були дещо іншими. Під час допиту в ЧК Рибін заявив: "Манцеву, Яковлеву і багатьом іншим було відомо про мій від'їзд до Махна". [Василь Манцев на той час – начальник Центрального управління надзвичайних комісій на Укараїні та начальник Особливого відділу Південного фронту; Яков Яковлєв (Епшетейн) – член Політбюро ЦК КП(б)У, очолював радянську делегацію на переговарах з Махном]. Серед "багатьох інших" був і Василь Із'юров, який на допиті повідомив: "При від’їзді він показав мені документи і обмундировки, одержані від радянської влади, і говорив так переконано про можливість злиття Махна з радянськими військами, причому в такій формі, що я абсолютно переконаний, що він поїхав від радянської влади". Відзначимо також, що пропозицію виїхати до Махна Рибін отримав ще до початку будь-яких переговорів між радянської владою і махновцями. Відомо, що Віктор Білаш від імені Ради революційних повстанців України (махновців) (далі. – РРПУ(м)) телефоном звернувся до Манцева з відповідною пропозицією 27 вересня 1920 р., а Рибін ще 22 вересня 1920 р. в одному з листів до Даніліної писав про таємничий "політичний момент", якого можна буде торкнутися лише при особистій зустрічі, підтвердивши пізніше на допиті, що йшлося про його поїздку до Махна. Звертає на себе увагу також і інший лист: "Хочеться жити, хочеться робити для суспільства хороше і корисне, але немає сил, немає енергії, - писав Рибін Даніліній. - Хочеться встановити рівновагу і взятися за справу, яку пропонують. Але немає сил, немає надії, що я виконаю справно ту справу, яку мені дають і довіряють". Лист не датований, однак судячи зі змісту та деяких зовнішніх ознак листа, можна зробити висновок, що написаний він був між 28 вересня і 8 жовтня, тобто ще до поїздки Рибіна до Махна. Навряд чи вербували його відкрито. Швидше за все, П.Рибіна намагалися переконати у важливості для революції "злиття Махна з радянськими військами" (після повернення до Харкова Рибін у розмові з Із'юровим нарікав на те, що "не виконав своєї задачі у Махна – не злив його з радянськими військами"), пропонували попрацювати над підняттям революційної свідомості махновців, покладаючись на його прорадянські настрої. При цьому Рибін, очевидно, давав зобов'язання тримати ті розмови в секреті – в серпні він пише про наміри "піти до загону" цілком відкрито, у вересні обмежується лише туманними натяками). Цим можна пояснити і небагатослівність Рибіна щодо обставин свого від’їзду до Махна, і повну відсутність інтересу до цього з боку слідчих. На допитах і обвинувачуваному, і свідкам ставилися питання про що завгодно, але не про те, як Рибін опинився в таборі махновців. Окрім офіційних допитів, Рибін, очевидно, мав розмови, в яких він міг бути і більш відвертим. В справі збереглася записка від нього до Миколи Добродіцького, одного з чільних співробітників ЧК в Україні. У записці йдеться про "загальну розмову" Рибіна з Добродіцьким (у справі не задокументовану), яка відбулася 5 лютого 1921 р., і міститься прохання про ще одну зустріч, в ході якої Рибін брався "дати остаточні пояснення, щоби тим прискорити справу і дати зрозуміти про об'єктивні умови, що склалися". Якщо така зустріч і відбулася, судячи з результатів слідства, пояснення Рибіна чекістів не задовольнили. Судячи з цитованого вище листа до Даніліної, до пропозицій попрацювати в армії Махна Рибін відразу поставився без ентузіазму. Додамо, що в тому ж листі, в якому Рибін писав про "справу, яку доручають", він також пише про наміри їхати до Маріуполя в особистих справах, від яких довелося відмовитися лише через взяття міста білими. Зрештою, однак, він погодився. 5 жовтня 1920 р. в "Південному бюро" ВЦРПС Рибін одержав своєрідне відрядження до Махна. Це був мандат, яким він відряджався "по містах України для інструктування і налагоджування зв’язку з профспілковими організаціями України". Важко сказати, чого в рішенні Рибіна було більше – ідейних міркувань чи особистих мотивів (Даніліна благала його залишити її у спокої і виїхати з Харкова будь-куди). Не знаємо ми і того, як уявляв Рибін тоді своє майбутнє. З одного боку, він говорив, що "міняє портфель на шпагу" і може статися, що його побачать ще в Харкові на вороному коні. З іншого, 8 жовтня, напередодні від’їзду, він написав дуже сумного прощального листа Даніліній ("Мила Пава! Від’їжджаючи невідомо наскільки, а може й назавжди з Харкова…",  з якого бачимо, що залишав він місто з важким серцем і дуже погано уявляв собі, що з ним буде далі. 11 жовтня, в день підписання офіційної радянсько-махновської угоди, Рибін прибув до міста Ізюм Харківської губернії, де з 8 до 13 жовтня перебувало махновське військо, і відразу "приєднався до загону Махна". Водночас, перші повідомлення Рибіна з махновського табору за тоном – це нотатки, хоча і зацікавленого, але стороннього спостерігача. Минуло менше тижня і "загони Махна" в записках Рибіна перетворилися на "нашу армію": "Сьогодні (15 жовтня. – Авт.) наша армія рушила на фронт. Все це нагадує велике пересування народів. Кіннота мчить, тачанки з кулеметами і солдатами несуться, запряжені трійками-четвіраками. Навколо веселий шум і звуки гармоніки". Після затхлої атмосфери напівстоличного Харкова у махновському таборі Рибін вперше за багато місяців відчув дух свободи, відчув себе по-справжньому потрібним. "Серед махновців панує невігластво, темрява, що доходить до звірства. Я вирішив присвятити себе для культурної роботи і приступив до видання газети", - писав Рибін з Ізюма 15 жовтня. За свідченням анархіста Ісака Тепера, який в числі інших анархістів в той час також прибув до махновського війська (всього прибуло більше 100 осіб), переважна більшість з них увійшла до Культурно-просвітницького відділу повстанської армії, обравши для координації своєї роботи керівну трійку у складі П.Аршинова (голова), П.Рибіна та І.Тепера. В.Білаш також згадує - щоправда помилившись при цьому з датою - що на момент прибуття Рибіна Аршинов був уже в складі армії і керував культвідділом. Однак сам Рибін на допитах стверджував, що саме він спочатку очолював культвідділ. Цілком можливо, що відразу після приїзду до армії він дійсно керував справою махновської пропаганди, тоді як і Тепер, і Білаш пригадують більш пізній розподіл сфер діяльності. Відомо, що згідно з протоколом засідання РРПУ(м) від 11 листопада 1920 р., Аршинова призначили завідуючим Культурно-просвітницьким відділом саме з цього дня. На тому ж засіданні Рибіна було призначено секретарем Ради замість Дмитра Попова, котрого у складі махновського представництва відрядили до Харкова. Як бачимо, кар'єра Рибіна у махновській армії розвивалася дуже стрімко. Причин тому було кілька. Насамперед, махновське керівництво, хоча і ставилося, за словами самого Рибіна, "з великою пересторогою до всіх новоприбулих працівників", однак було дуже зацікавлене в якнайширшому залученні до співпраці політично підготовлених і освічених людей з анархістськими поглядами. Махно взагалі вважав брак "культурних працівників" основною перепоною для політичного успіху махновського руху. Укладаючи угоду з радянським урядом, махновці обумовили свій перехід на бік радянської влади негайним звільненням з радянських тюрем всіх махновців і анархістів, повною свободою агітації і пропаганди своїх ідей, а також можливістю брати участь у виборах делегатів на Всеукраїнський з’їзд рад. Вони також вимагали надання автономії махновському району, оформивши цю вимогу в знаменитому "четвертому пункті" політичної угоди з радянським урядом. Ухвалення цього пункту було відкладене і переговори про його прийняття становили надалі основний напрям діяльності махновської дипломатії. Махно зі штабом. 1919 рік Один з махновських командирів - Григорій Савонов - згадував, що Махно, мотивуючи подібні вимоги, заявляв: "…У нас немає політичних сил для того, щоб охопити цілу Україну". Він також висловлював сподівання в майбутньому виправити ситуацію: "…Більшовиків також було мало, але вони зуміли завоювати, так само і ми зуміємо завоювати". Для Рибіна розв’язання цієї проблеми стало одним з основних завдань, на яких він зосередив свої зусилля. З початку листопада 1920 р. він поєднував роботу в РРПУ(м) з викладанням на створених ним у Гуляйполі курсах пропаганди. Для організації цих курсів Радою були відпущені необхідні кошти, а також виділені найбільш здібні командири і повстанці (всього близько 170 осіб), котрі повинні були, принаймні частково, задовольнити зростаючі потреби махновського руху у пропагандистських кадрах. Не останню роль в "кар’єрному злеті" Рибіна, очевидно, відіграли уявлення про нього, як про важливу персону, що має надійні зв’язки в радянських верхах. Махновське керівництво сподівалося використати ці зв’язки для просування своїх інтересів. В махновському війську до компетенції секретаря реввійськради, окрім армійської канцелярії, традиційно належали також зовнішні зносини. "Про свою роботу у Махна, - згадував на допиті Із'юров, - Рибін говорив, що завідував культурно-просвітницьким відділом, а також був чимось на кшталт комісара іноземних справ, тобто вів переговори з Раковським, Фрунзе і т.д.". Попередній завідуючий відділом Авраам Буданов ще 29 вересня був призначений до складу махновської дипломатичної місії і виїхав до Харкова. Цілком можливо, що формально він залишався завідуючим культвідділом, а Рибін спочатку лише заміщав Буданова на цій посаді. Цілком можливо, що і сам Рибін мав значно перебільшене уявлення про власну впливовість. Після повернення до Харкова він, у розмові з Із'юровим про причини нового розриву між радянською владою і Махном, нарікав на те, що у вирішальний момент не зміг зв’язатися телефоном ні з Раковським, ні з Фрунзе. Він говорив про свої наміри за першої ж можливості поговорити з ними про цей інцидент, який ніби то вважав наслідком непорозуміння між махновцями і "місцевими радянськими військами". Та все ж вирішальну роль у входженні Рибіна до махновської еліти відіграли його особистий авторитет і політична позиція. На допиті Рибін згадував про свою роботу у Махна: "В селах я проводив мітинги на тему про об’єднання з червоним командуванням і про наші цілі, причому майже нічого не доводилося говорити про компартію…". В.Білаш, на той час заступник голови реввійськради, про пріоритети махновської пропаганди, згадував дещо по іншому: "Набатівці взялися за пресу. Наша газета "Повстанец" виходила, якщо не помиляюся, 20-м номером: вона була насичена статтями про Врангеля і радянські тюрми". Виходячи зі свідчень того ж Білаша та інших документів, можна дійти висновку, що Рибін в махновщині не лише дуже швидко став своїм (крім виконання основних "посадових обов’язків" він навіть двічі брав участь у боях з врангелівцями), але й опинився в числі найбільш радикально налаштованих проти більшовиків учасників руху. Як згадував В.Білаш, на засіданні махновської Ради 15 листопада Рибін говорив: "Більшовики ніколи не дозволять нам самоврядування, не допустять, щоб в державному організмі було місце, заражене безвладдям. Нам слід готуватися, щоб силою зброї відстояти незалежність району і подальший розвиток анархістського ладу". Найбільш показовим проявом довіри до Рибіна з боку махновської еліти стало його одноголосне обрання до складу членів РРПУ(м) 29 листопада 1920 р. Це був критичний для махновського руху момент, коли махновська армія, віроломно атакована своїми колишніми червоними союзниками, відчайдушно боролася за виживання. Щодо того, як у подальшому складалася махновська епопея Рибіна та, головне, як і чому він опинився у Харкові, в матеріалах його кримінальної справи фігурує щонайменше чотири різні версії. Всі вони, очевидно, містять під собою певні реальні підстави, але жодна з них не є вичерпною. Можна з певністю сказати, що версія, запропонована Рибіним слідству,  - майже суцільна вигадка. Він, зокрема, стверджував, що ще напередодні нападу червоних, 25 листопада, залишив Гуляйполе і вирушив до Криму для культурної роботи на фронті. Дізнавшись про розрив угоди – перейшов на нелегальне становище і переховувався в різних містах України. Існує достатньо документів, які доводять перебування Рибіна у складі махновської армії до кінця січня 1921 р. Зокрема, останній відомий нам протокол засідання РРПУ(м), підписаний Рибіним, датований 6 січня 1921 р. Крім того, і Аршинов, і Білаш стверджують, що Рибін залишив армію тільки у січні 1921 р. Те ж саме, хоча і з деякими помилками в деталях, твердить і Г.Савонов, який також в той час перебував на командних посадах в РПАУ(м): "При армії перебувала реввійськрада, яка складалася з 4-х людей: Махно, Білаш, Рибін, четвертого прізвища не знаю". [Четвертим членом РРПУ(м) був Петро Аршинов]. Набагато складніше розібратися в мотивах, які привели Рибіна до Харкова. Єдине відоме пояснення його вчинку запропонував Аршинов, який писав, що Рибін тимчасово вийшов з табору махновців і заїхав до Харкова, маючи намір викликати телефоном Раковського і "затаврувати ганьбою і його, і решту винуватців зрадницького нападу на махновців і анархістів". Можливо, що Рибін дійсно мав подібні думки. В.Із'юрову, в помешканні якого він зупинився після приїзду до міста, Рибін також говорив про намір зв’язатися з Раковським чи Фрунзе "з приводу ліквідації Махна". За свідченням Із'юрова, Рибін при цьому не залишав думки про примирення Махна з радянської владою. Знаючи про негативне ставлення Із'юрова до махновщини ("я по духу своєї спеціальності і натури запеклий ворог махновщини як руйнівника і перепони для технічної роботи…") - а, можливо, й не бажаючи вплутувати друга у свої справи, Рибін пояснив Із'юрову, що таємно залишив махновське військо, розчарувавшись у махновщині. Мав Рибін насправді намір "затаврувати" Х.Раковського чи ні - достеменно невідомо. Однак припущення П.Аршинова, що саме реалізація цього наміру стала причиною арешту Рибіна, радше хибне. Зі звіту чекістів, що проводили його затримання, а також зі свідчень родини Даніліних зрозуміло, що Рибіна видала Павлина Даніліна, яка, як написано у звіті "його ненавидить". Вона повідомила ЧК про час його візиту на її квартиру. Під час арешту, Рибін, приголомшений зрадою коханої, заявив, що він анархіст і у всьому зізнається. На те, у чому обіцяв зізнатись, але так і не зізнався слідству Рибін, можливо проливають світло покази його співкамерника - комуніста Сергія Колпакова, який зіграв роль класичного чекістського внутрішнього камерного агента. Із його слів, П.Рибін розповів, що прибув до Харкова з метою підняття повстання серед робітників на ґрунті поганого продовольчого становища. Для цього він одержав від штабу 300 тис. рублів (ці кошти дійсно були вилучені при арешті. – Авт.) і мав одержати ще 2-3 мільйони. Він також критикував і висміював радянську владу, вів в камері анархістську агітацію і висловлював впевненість, що через півмісяця-місяць можна чекати Махна в Харкові. Маємо згадати також свідчення В.Білаша, який писав, що в м. Короча (Курська губернія) Рада попрощалася з Аршиновим і Рибіним, які вибули з армії з мотивів налагоджування підпільної роботи в Харкові та які вирішили вступити в контакт з ватажком повстанців Тамбовщини О.Антоновим. Як довго і наскільки ефективно міг вести підпільну роботу одинак, без явок і зв’язків (і без особливих перспектив їх налагодження, зважаючи на стан розгромленого і наскрізь просякнутого провокаторством анархістського середовища Харкова), та на додачу – особа дуже багатьом у місті відома – питання риторичне. Приїзд Рибіна до Харкова виглядає швидше не як частина продуманого плану, а як крок відчаю. Можливо, найкраще зрозуміла Рибіна його "мила Пава", яка заявила слідчим: "Припускаю, що Рибін приїхав через мене, і щоб одержати відрядження до Харкова, він міг наважитися багато на що, аж до підпільної активної роботи проти Радянської влади". Яку з цих версій вважали більш вірогідною слідчі, сказати важко. Загальна спрямованість питань, які ставилися і свідкам, і обвинувачуваному, свідчить про те, що слідство, насамперед, намагалося з’ясувати можливість ведення Рибіним підпільної роботи в Харкові. Однак, зважаючи на загалом неспішний характер дізнання – досить раптово, 24 лютого 1921 р. справа обривається смертним вироком "за звинуваченням у махновщині, за активне проведення в життя махновської політики і нанесення тим самим шкоди Радянській владі (секретар РВР Махновської армії)". Вирок було винесено "трійкою" Особливого Відділу Харківського військового округу у складі Данішевського, Грундмана і Добродіцького за доповіддю останнього. У виписці з протоколу засідання трійки вказано також, що винесений вирок був виконаний. Складається враження, що справа була закінчена поспіхом. У ній міститься повідомлення на бланку начальника ОВ ХВО про захоплення червоними 18 грудня 1920 р. у бою під Бузівкою Київської губ. тачанки Маріна (справжнє прізвище Аршинова. – Авт.) з документами і рукописами. Очевидно, що багато з них могли б містити докази проти Рибіна. Жоден з цих документів, однак, так і не був долучений до справи в якості доказу. У справі відсутній навіть обвинувальний висновок, що загалом нехарактерно для кримінального діловодства радянських каральних органів. Що могло бути причиною такого поспіху, з певністю сказати важко. Звертає на себе увагу, однак, той факт, що саме 23 лютого 1921 р. почалися зворушення робітників в Петрограді, які тоді викликали дуже серйозне занепокоєння радянського керівництва. Цілком можливо, що в умовах наростаючої напруги в суспільстві, коли не лише на заводах, в армії, але навіть і в рядах правлячої партії, єдність якої підривала "профспілкова дискусія", проростали зерна невдоволення і непослуху, було вирішено, що надалі тримати в тюрмі таку людину, як Рибін - занадто ризиковано. Очевидно, що шкода, заподіяна Рибіним радянській владі навряд чи була більшою, аніж шкода, завдана деякими іншими чільними діячами махновського руху, які в різний час потрапляли до рук ЧК, і яким, однак, щастило зберегти свої життя. Рибін опинився в невдалий час у невдалому місці. Окрім того - і це, мабуть, найголовніше – він навряд чи погодився б на роль провокатора чи інформатора в середовищі своїх колишніх соратників, а відтак не становив більше жодного інтересу для режиму, встановлення якого за іронією долі наближав майже все своє життя. Доля Павла Рибіна стала ще одним підтвердженням відомого афоризму про революцію, яка сама пожирає своїх дітей. Видається, що кращих із них вона пожирає першими. Автор: Микола БОРОВИК, кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Вперше опубліковано у "З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ / НАН України. Інститут історії України; Служба безпеки України; Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України. – № 2 (37). – Х.: Права людини, 2011". Читайте також: Незнаному анархісту. Махно і його Українська Повстанська армія "Моя тривожна юність". Паризькі мемуари Махна Cкарби Нестора Махна вже під водами Дніпра. ІНТЕРВ'Ю Сучасні міліціонери досі бояться Махна Луганські повстанці проти комуни. Отаман Каменюка, 1921 рік Махновці і холодноярці. ФОТО --------------- ДЖЕРЕЛА: Галузевий державний архів Служби Безпеки України (ГДА СБУ). – Ф. 6. – Спр. 74221 фп. Аршинов П. История махновского движения. – Берлин, 1923. – С. 214 – 215. Белаш В.Ф., Белаш А.В. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 482. Білаш, очевидно помилково, називає у своїх спогадах Рибіна Ривкіним Горелик А. Комов А. Волин. Гонения на анархизм в Советской России. - Берлин, 1922. - С. 30; Рыбин Петр //www.makhno.ru/ Периодические издания анархистов в России и в эмиграции. 1900-1916. / А.В. Дубовик // http://socialist.memo.ru/books/biblio/periodika_do_1917.htm Жуковский И. Подготовка Октября в Екатеринославе // Летопись революции. – 1926. – № 1. – С. 39. Avrich P. Тhe Russian anarchists… - P. 173 Приднепровский край (Екатеринослав). – 1918. – 6 (19) февраля Мельтюхов М.И. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918—1939 гг. – М., 2001. – С. 96. Савченко В.А. Махно. – К., 2008. – С. 291. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 315, арк. 30, 32-32 зв. ЦДАГО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 331. – Арк. 82. ГДА СБУ. – Спр. 18. - Арк. 60 – 61. http://www.istpravda.com.ua/research/2013/10/26/138561/