https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/digest/2018/07/25/152706/ support@history.pravda.com.ua (Український дослідницький інститут Гарвардського університету) Дайджест Wed, 25 Jul 2018 03:20:03 +0300 Результати розрахунків, нанесені на карти, викликали здивування навіть у тих, хто працював над цим проектом. З'ясувалося, що, на відміну від попередніх періодів голоду, райони, найбільше вражені Голодомором, належать переважно до лісостепової зони, де вирощування зернових не є основною спеціалізацією. Протягом 2016-2017-го академічного року головна увага дослідницького колективу, який займається картографічним проектом "МАПА: цифровий атлас України", була зосереджена на подіях Революції Гідності. Зате весняного семестру 2018-го року вчені та фахівці УНІГУ знову повернулися до теми Голодомору. Попередній етап наших досліджень вже став вагомим внеском у вивчення цієї трагедії, а останні дані проекту ще більше сприятимуть всебічному аналізу Голодомору.  Демографічні втрати внаслідок Голодомору у 1933-му році на районному рівні. Натисніть, щоб збільшити Повернення до цієї теми було цілком природним кроком з огляду на її місце та значення в українській історії та в системі наукових пріоритетів УНІГУ. Адже весь картографічний проект "Мапа" почався саме з дослідження Великого Голоду 1932-1933-го років, не кажучи про те, що Інститут має давню традицію підтримки подібних наукових та видавничих ініціатив (наприклад, "Жнива скорботи" Роберта Конквеста та "Червоний голод: Війна Сталіна проти України" Енн Еплбаум). Крім того, багато вчених, котрі упродовж років стажувалися в УНІГУ, також займалися цією темою. Під час 2017-2018-го навчального року в Інституті працювала демограф Наталя Левчук з Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України. Упродовж тривалого часу вона є співробітником картографічного проекту "Мапа", і цього разу вона також займалася підготовкою статистичних даних та розробкою цифрових інтерактивних карт. У результаті Н. Левчук привнесла сюди багато нової наукової інформації. Демографи, так само, як і історики, активно працюють над створенням "Мапи", і це робить її справді унікальним науковим проектом.  Основні зернопродукуючі регіони. Натисніть, щоб збільшити У 2013-му році, під час свого першого стажування в УНІГУ, Левчук співпрацювала з керівником проекту Костянтином Бондаренком і з директором проекту "Мапа" Сергієм Плохієм. Тоді на базі наявних даних було проведено оцінку демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932-1934-го років на рівні областей (8 тогочасних регіонів), окремо для міського та сільського населення. Наступним кроком була оцінка втрат від голоду у 1933-му році на районному рівні. Це дослідження було проведено Наталією Левчук разом з групою демографів у складі Олега Воловини, Омеляна Рудницького й Алли Ковбасюк. Вони спочатку реконструювали демографічну динаміку на районному рівні за період з 1926-го до 1930-го року (тобто, до Голодомору) та у розпал голоду – у 1933-му році. Далі – обчислили втрати через надсмертність внаслідок голоду у 1933-му році як різницю між загальною кількістю смертей та їх очікуваною кількістю за умови відсутності голоду. Загалом оцінку втрат населення внаслідок голоду у 1933-му році проведено для 391-го району. Результати розрахунків, нанесені на карти, викликали здивування навіть у тих, хто працював над цим проектом. З'ясувалося, що, на відміну від попередніх періодів голоду, райони, найбільше вражені Голодомором, належать переважно до лісостепової зони, де вирощування зернових не є основною спеціалізацією. Це змінило погляд вчених на Голодомор. "Наші дані щодо географічного розподілу втрат населення від голоду, – каже Левчук, – виявили дуже несподівану закономірність. Ми не очікували, що найбільших втрат зазнали Київська й Харківська області, які не були головними виробниками збіжжя. Водночас Одеська й Дніпропетровська області, тобто основні зернопродукуючі регіони, зазнали значно менших втрат. Ми намагаємося знайти пояснення такого регіонального розподілу смертності від голоду". Детальніша інформація – більш глибокий аналіз З цією метою науковцям "Мапи" довелося досліджувати різні показники, зокрема, їх відмінності на районному рівні. Й під час цьогорічного стажування Н. Левчук ці показники було картографовано й інтегровано в Атлас. Це дає змогу робити більш виважений та повноцінний аналіз ситуації на місцях. "Цього разу моїм завданням, – розповідає вона, – було нанести на мапу втрати сільського населення у 1933-му році на рівні районів і спробувати знайти ті чинники, які спричинили виявлені регіональні розбіжності. І для цього ми зібрали досить багато соціально-економічних та інших даних з тогочасних статистичних документів і публікацій". Хлібозаготівлі Всі ці нові дані дозволили потроїти кількість так званих шарів Атласу (тобто показників, якими зможуть користуватися дослідники та усі, кого цікавить проект "Мапа"). Вони включають таку статистику, як густота сільського населення, його етнічний склад; економічні показники як от планові й фактичні обсяги хлібозаготівель та відсоток виконання планів, а також інформацію про посівні площі зернових та інших культур, зокрема, відсоток земельних угідь, на яких вирощувалася пшениця; частка орної землі, яка належала одноосібникам, колгоспам, радгоспам, та інформацію про рівень колективізації. Тепер, коли всі ці дані представлені на картах "Мапи", дослідники та інші користувачі цього проекту мають доступ до детальнішої картини Голодомору як щодо розподілу людських втрат по регіонах України, так і з огляду на те, які саме чинники могли стати причиною виявлених регіональних відмінностей. "Візуалізація цих даних допомагає нам швидко осягнути великі масиви статистичної інформації, визначити просторові закономірності у поширенні тих чи інших явищ та встановити взаємозв’язки між різними показниками, – каже Наталія Левчук. – Дуже важко мати справу з інформацією, яка розкидана по різних таблицях. Але коли ви створюєте карти, то це одразу ж дає повну картину. Іншими словами, проект "Мапа" – це новий, ефективний інструмент для пошуку відповідей на складні питання". Під кінець свого стажування в УНІГУ Левчук визначила кілька робочих гіпотез. "Карти свідчать про те, що в центральній лісостеповій смузі України, зокрема, в районах тогочасних Київської та Харківської областей, відбулися певні екстраординарні події, оскільки саме тут виявлено найвищий рівень смертності населення. Однак, коли ми подивилися на показники хлібозаготівель, то з’ясувалося, що в 1932-му році в Київській та Харківській областях плани заготівлі зерна були помітно зменшені".  Співвідношення планових хлібозаготівель 1932 та 1931 років. Натисніть, щоб збільшити. Отже, перед науковцями "Мапи" постало питання про те, чому в цих районах виник такий інтенсивний голод, якщо там скоротили обсяги хлібозаготівель. На їхню думку, причини ситуації, яка виникла у 1933-му році, слід шукати в подіях 1930-1932-х років. "Для багатьох районів Київської, Харківської та Вінницької областей 1930-й рік був дуже врожайним, завдяки чому вони в багатьох випадках навіть перевиконали плани хлібозаготівель. Зважаючи на це, – пояснює Левчук, – центральний уряд вирішив на 1931-й рік збільшити ці норми". І цілком невипадково, що зміни в обсягах хлібозаготівель, які відбулися у 1930-1932-х роках, не були однаковими для різних областей України. Так у 1931-ому році уряд не намагався зібрати більше зерна з Одеської, головної зернопродукуючої області, а натомість, підняв норми для Харківської, Київської та Вінницької областей, які не спеціалізувалися на зернових. В той час, як в середньому по Україні план було збільшено на дев'ять відсотків, в багатьох районах Київської, Харківської та Вінницької областей норми було подвоєно. А в більшості районів Одеської області та деяких районах Дніпропетровської області (тобто там, де площі зернових були найбільшими) норми, навпаки, було зменшено.  Співвідношення планових хлібозаготівель 1931 та 1930 років. Натисніть, щоб збільшити "Крім того, – продовжує Левчук, – ми побачили, що збільшення планових обсягів хлібозаготівель по районах Харківської та Київської областей відбулося нерівномірно й необґрунтовано, оскільки це було зроблено диспропорційно до площі землі, засіяної зерновими, та її потенційної врожайності". Тому й не дивно, що ані Харків, ані Київ не змогли виконати цих завищених норм, і наприкінці 1931-го року це вже призвело до нестачі продовольства і початку голоду саме в цих районах. У 1932-му році норми були зменшені, але це вже не змогло зарадити лихові, що й пояснює високий рівень смертності населення саме того року. Існує прямий і статистично значущий зв'язок між високими показниками втрат через надсмертність від голоду у Київській області у 1933-му році та нормами хлібозаготівель у 1930–1932-му роках. Інші чинники, які могли вплинути на динаміку хлібозаготівель, включають фактор погодних умов та рівень колективізації. Й саме це зараз починає досліджувати Н. Левчук. "За нашими попередніми даними, – каже вона, – найбільший тиск чинився на колгоспи, котрі знаходилися в тих районах Київської, Харківської та Вінницької областей, які були менше охоплені колективізацією, а також на селян-одноосібників, які жили у майже повністю колективізованій Одеській області". Вона також працює над створенням статистичної моделі класифікації, яка б дала змогу згрупувати 391 район України за певними показниками щодо різних аспектів Голодомору. Ця модель дозволить також визначити ті показники, які могли найбільше вплинути на зростання смертності і пояснили б, чому певні регіони України особливо постраждали від голоду. Левчук розповіла про свої здобутки та ідеї під час семінару в УНІГУ під назвою "Картографування Голодомору надає голос безіменним жертвам", де також Костянтин Бондаренко представив інформацію про усі найновіші ресурси та матеріали проекту "Мапа", які стосуються Голодомору. Цю подію можна побачити на каналі "YouTube". Наталія Левчук також мала доповіді на конференції Асоціації з досліджень національностей в Колумбійському університеті (з 3 по 5 травня 2018-го року в Нью-Йорку), перед українською громадою Бостону (в травні) та симпозіумі Київської філії Науково-освітнього консорціуму вивчення Голодомору (в червні). Ці виступи вводять у громадський обіг конкретні факти, пов'язані з Великим Голодом, і знайомлять всіх, кого цікавить ця тема, з останніми здобутками картографічного проекту "Мапа", який за останній час став потужним науковим знаряддям. То ж не дивно, що нині ним користуються дедалі більше людей в усьому світі. Багатофакторні причини – вбивчі наслідки Картографічний проект "Мапа" є також надзвичайно важливим освітнім знаряддям. Карти, розроблені науковцями "Мапи", можна використовувати в процесі навчання, а статистичні дані, які є основою проекту, є наочним свідченням масштабів та унікальності цієї трагедії. "В Україні є райони, в яких втрати сягають понад 40 – а іноді – й понад 50 відсотків сільського населення, – каже Левчук. – Так, в Тетіївському районі Київської області й Глобинському районі Харківської області вимерла більш, ніж половина сільських жителів. Ці цифри, справді, вражають". Виступ Н.Левчук на 23-й щорічній Всесвітній конвенції ASN "Але різкого зростання обсягів хлібозаготівель у 1931-му році було недостатньо, щоби спричинити такий масштабний голод, – наголошує Левчук. – Мусимо розрізняти голод, спричинений надмірною конфіскацією зерна, від голоду, який стався внаслідок конфіскації зерна та усіх інших харчових продуктів. Й ця практика почала застосовуватися наприкінці 1932-го року, коли більшість областей не могли впоратися з нормами, які вони мусили виконати. Заради виконання цих норм радянський режим почав застосовувати надзвичайно суворі репресивні заходи, жертвою яких стала, фактично, вся Україна". Одним із таких заходів було занесення сіл та інших населених пунктів на так звані "чорні дошки", якщо місцеві селяни не змогли виконати спущеного на них плану. Райони, колгоспи та сільради, які опинилися на "чорній дошці", зазнавали серйозного покарання. Зокрема, їм заборонялося вести будь-яку торгівлю, припинялося кредитування та накладалися фінансові обмеження, припинялося завезення будь-яких товарів та було вивезено усі наявні товари. Іншими словами, у них забиралося все, і їм нічого не постачалося. "Тим самим селяни були приречені на голодну смерть, бо не мали ніяких засобів існування. Задля виконання планів хлібозаготівель керівництво вилучало все зерно, усі резервні та навіть посівні фонди. А згодом влада почала застосовувати й практику "натуральних штрафів", спочатку м'ясом і картоплею; а тоді це швидко перейшло у повну конфіскацію будь-яких харчових продуктів", – продовжує Н. Левчук. У січні 1933-го року радянський уряд перекрив кордони України. Нікому не дозволялося вирватися із зони смерті в пошуках їжі. Тому пік голоду припав саме на першу половину 1933-го року. Вісімдесят п'ять відсотків із 3.9 мільйонів смертей, спричинених українським Голодомором, припадають на перші шість місяців того року. "В підсумку, – завершує свою думку Н. Левчук, – лише сама конфіскація зерна не могла спричинити такого голоду. Навіть якщо у селян забрали все збіжжя, у них залишалися різні запаси. Лише тоді, коли в них забрали геть усі харчі й заблокували всі шляхи до порятунку, почався масовий і безнадійний голод". Науковці та дослідники картографічного проекту "Мапа" запрошують всіх, кого цікавить ця тема, використовувати їхні знахідки як знаряддя для власних досліджень та обмінюватися своїми здобутками. Джерело: Український дослідницький інститут Гарвардського університету http://www.istpravda.com.ua/digest/2018/07/25/152706/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/09/22/150618/ support@history.pravda.com.ua (Дмитро Полюхович, "Збруч") Дайджест Fri, 22 Sep 2017 12:26:16 +0300 Археологам вдалося з'ясувати, що територію теперішнього Городка люди вподобали ще у сиву давнину. Зокрема, під час розкопок об'єкту "корчма" на двометровій глибині дослідники знайшли кам'яного нуклеуса та сліди обмазки трипільського житла. Коли в наш час медіа говорять про археологію, зазвичай ідеться про негатив. "Чорні копачі" щось розграбували, забудовники риють котлован на пам'ятці, фермер розорав курган... Повідомлення про знахідки та відкриття зустрінеш нечасто. І не тому, що журналісти ліниві чи тема історичних досліджень не цікава читачам. Аж ніяк. Статті про археологів ідуть на "ура!", а журналісти цю тему ретельно відстежують. Але коли нема про що писати? Нині "легальні" археологи копають вкрай мало. Причина – традиційна для сучасної України: нема грошей. Тому переважна більшість наявних розкопок мають охоронний статус,  тобто, їх ведуть коштом забудовників у місцях, де під будову відводять ділянки з культурним шаром. Так вимагає законодавство. Забудовники ж усіма силами намагаються уникнути зайвих витрат і обійтися без археологів. Тож "примус до розкопок" бачимо переважно в містах на кшталт Києва, Львова чи Кам'янця... Все почалося з оцих трьох келишків, що лежали на найвиднішому місці відвалу Бува, що на розкопки дає кошти місцева влада. Але це швидше виняток, ніж правило, бо такі витрати нічим не "відіб’єш", бюджет по цій статті не "попиляєш". Недавні археологічні дослідження в Городку (Подільському – тóму, що на Хмельниччині) належать саме до останнього, рідкісного випадку. Все почалось у травні, коли випадкові землекопи випадково натрапили на багатющий культурний шар. "Історія до певної міри анекдотична, – розповідає методист з охорони пам'яток історії та культури Ігор Олійник. – У центрі міста біля однієї крамнички затіяли копати під каналізаційний стік септичну яму. Заклали колодязь. Невеличкий, менше метра у діаметрі, глибиною – у два. Ця яма "сіла" на смітник корчми XVII століття. На поверхню "полізли" уламки гутного скляного посуду, кераміки, кістки  свійських тварин та птиці. Це типовий сміттєвий набір для такого об'єкту". Ігор Олійник – крайній ліворуч А найбажанішою знахідкою для науковців є саме смітники та звалища – вони дають як велику кількість артефактів, так і максимум інформації про побут давніх часів. На щастя, викопані тоді уламки мали винятково музейну та наукову цінність – колекціонери ж бо воліють цілих предметів, а не фрагментів. Тож усе знайдене полетіло у відвал: "Про знахідку ми дізналися випадково, – каже начальник відділу культури Городоцької РДА Олег Федоров. – Одразу прийшли перевірити. Результат приголомшив – за якісь півгодини з відвалу викопали майже два десятки великих фрагментів скляного посуду другої половини XVIIстоліття, мідне дзеркальце, три мідні монети XVII-XVIII століть, майже цілу керамічну люльку та безліч фрагментів кераміки того ж часу. Нагадаю: все це було знайдено в шарі площею, меншою за квадратного метра та, як розповів землекоп, товщиною максимум у 40 см. За археологічними мірками, це був дуже багатий шар".   Виникла ідея розкопати таке цікаве місце. Тим більше, що цього року Городок відзначає свій 655-річний ювілей, був би "подарунок на свято"... Міська влада підтримала ініціативу краєзнавців і пам’яткоохоронців: "За повсякденними справами ми якось забуваємо про вічне. – каже міський голова Василь Підлісний. – Взяти ту ж історію нашого міста. Про все, що старіше середини позаминулого століття – лише найзагальніші відомості. Наприклад, відомо хто були власники Городка, знаємо, що тут побував зі своїм військом Богдан Хмельницький... Але  як жили люди, де, наприклад, стояли міські укріплення, навіть де було давнє ядро міста, – тільки здогадки. За всю історію Городка жодних спеціальних досліджень ніхто не проводив. Тож ми вирішили взятися за цю справу". Мер Городка Василь Підлісний теж долучився до розкопок Згодом пан Василь знайшов час долучитися до проведення досліджень і навіть відкопав люльку. Тішився, наче горщик золота надибав.   Активно підтримала ідею проведення археологічних розкопок і заступниця міського голови з гуманітарних питань Олена Матвєйцева: "Ці розкопки для нас цікаві подвійно, – каже вона. – Перше – нова інформація про минуле міста. Друге – в Городку завершується будівництво історичного музею. Таким не всі обласні центри похизуватися можуть. Але музей – це не лише велика сучасна  будівля, в першу чергу це експонати. На жаль, період XVII-XVIII століть у нас в експозиції зовсім не представлений. Розкопки допоможуть ліквідувати цю прикру прогалину".   Для початку вирішили обмежитися розвідкою – трьома квадратами розміром 2х2 метри. Повномасштабні, на сотні квадратних метрів, дослідження для райцентрівського бюджету – сума завелика. До того ж, у будь-якому разі великим розкопкам має передувати саме розвідка. Крім гіпотетичної корчми, вирішили дослідити ще один, відомий  від 1980-х років, об'єкт під робочою назвою "люлькова майстерня". Зведені ще у XVIII столітті торгові ряди. На їхніх загумінках у 1980-х роках знайшли розсипи люльок. Ряди знесли ще в 1930-х. Колись тут проводили земляні роботи та випадково відкопали майже сотню невживаних люльок, що мали більші чи менші вади. На цій підставі краєзнавці  висунули припущення, що то був брак люлькового виробництва, утилізований з розташованої десь поруч майстерні.  Науковці Державного підприємства "Науково-дослідний центр "Охоронна археологічна служба України" Інституту археології НАН України" розпочали роботу 4 вересня. Керівник експедиції Павло Нечитайло копає по-серйозному Керівник експедиції Павло Нечитайло копає по-серйозному Первісна гіпотеза про те, що знайдено корчму другої половини XVII ст., незабаром знайшла певні підтвердження. "Версія з корчмою виявилася досить вірогідною, – каже керівник експедиції кандидат історичних наук Павло Нечитайло. – Будівля була розташована на краю старої ринкової площі, що характерно для таких закладів. Знову ж – велика кількість скла: штофи, келихи, кубки, чарки, стопки, ручки від кухлів... Більше скла нам траплялося хіба що в Полонному. Втім, визначення "корчма" щодо розкопаної споруди –  можливе, але, це лише припущення. Гарантовано ж можна сказати, що ця будівля проіснувала від другої половини XVII і до кінця XVIII століть, поки не була знищена.Павло Нечитйало досліджує чергову партію знайденого скла". Павло Нечитйало досліджує чергову партію знайденого скла. Гутного посуду могло бути знайдено набагато більше, але "скляний клондайк" лежить під самісіньким фундаментом сучасної споруди. Звісно, що там закладати розкоп не стали – не вистачало ще завалити будинок.Фрагменти кахлів XVII–XVIII ст. з "корчми" Вважається, що перша згадка про Городок датована 1362 роком. Відповідно, археологи сподівалися натрапити на артефакти хоча би XVI століття.  Але в усіх випадках міські культурні шари закінчувалися щойно другою половиною XVII-го. Причому частина міста, де заклали розкопи, досі вважалася його історичним ядром. Фрагменти кахлів XVII–XVIII ст. з “корчми” Можна припустити, що маємо класичну ситуацію "переїзду" поселення після завданих йому значних руйнувань. Подібне сталося, наприклад, у Збаражі. Будувати з "чистого аркуша" набагато простіше, ніж робити це на руїнах. Можливо, що й Городок, який зазнав сильних руйнувань у часи Хмельниччини, теж почали відбудовувати трохи в стороні від руїн. Хронологічно це цілком збігається з результатами розкопок. Тож "колиску" міста ще доведеться пошукати. Фрагмент мапи Городка, виготовленої 1863 року на замовлення власниці містечка баронеси Гейсмар. Червоними точками позначено місця розкопок. Верхня точка – “корчма”, нижня – “крамничка з люльками”. Як би нам не хотілося оголосити, що в Городку зафіксоване місце, де діяла люлькова  майстерня (а це була би археологічна сенсація, бо таких відомо одиниці), ситуація тут не прояснилася: "Не зважаючи, що ми знайшли чимало "нульових" люльок,  впевнено стверджувати, що це відходи виробництва, не можна, – каже Петро Болтанюк, відомий подільський археолог. – Занадто маленька площа розкопу і недостатня кількість матеріалу. Невелика майстерня цілком могла й бути. Але не виключений  інший варіант. Тут ми розкопали крамничку, що існувала в XVII-XVIII століттях. Можна припустити, що тут торгували всілякими  дрібницями, в тому числі й люльками. Останні, як і керамічні дитячі іграшки типу усім відомих свищиків, виробники продавали діжками, куди міг потрапити й брак. Крім того, дороги тоді були не дуже, а фіри – без ресор. Як щільно не вкладали крихкий товар – щось все одно билося. Відповідно "нульові" люльки можуть бути, як відходами місцевого виробництва, так і  боєм, що утворився при транспортуванні. Петро Болтанюк досліджує "крамничку" Все ж археологи зробили сенсаційне "люлькове" відкриття. Але відійдемо на хвильку від теми тютюнопаління. Представники якої етнічної спільноти утримували у XVII–XVIII корчму, зрозуміло. Як цілком зрозуміла етнічна належність крамаря. Тим паче, що крамничка була посеред єврейського кварталу. Логічні висновки археологи підтвердили знахідками. Зокрема, кахлями, прикрашеними двоголовим орлом.   На момент виготовлення кахлів ареал поширення що австрійських, що російських двоголових орлів лежав досить далеко від Городка (тут була Польща, її ж орел – одноголовий). А от єврейські двоголові орли тут "жили" здавна.  Нагадаємо, що в юдейській традиції орел є символом Бога. Двоголовий – теж. Дві голови, зокрема, символізують дуалістичність проявів Божества: бо Господь хоч карає, але й прощає, Він суворий, але  й люблячий тощо.   Тепер повернімося до люльок. Історично склалося так, що в Україні всі керамічні люльки XVI-XIX століть традиційно називають "козацькими".Такі люльки зазвичай називають козацькими, не зважаючи на те, хто був власником.   Насправді козакам належали лише менше 1% знайдених "козацьких" люльок. Більшість – власність звичайних курців. Їх курили і козаки, і поляки, і селяни, і міщани, і купці... А вже як турки смалили! До речі, саме від яничар прийшла до нас ця шкідлива звичка.  Євреї, зауважимо в тютюнопалінні теж не пасли задніх. Не виключено, що в Городку відкопали першу, класичну єврейську "козацьку" люльку!   На жаль, це лише фрагмент – цибух з гніздом, у яке вставляли мундштук. Чаша, у яку набивають тютюн, втрачена. Як добре видно на фото, цибух тут виконано у вигляді лежачого лева – чотири лапи і особливим чином складений  хвіст. На превеликий жаль, чашу відбили ще у давнину. Вона, поза сумнівом, була виконана у вигляді голови царя звірів, про що свідчать майстерно виконані фрагменти гриви. Єврейська (?) люлька у вигляді лева Саме такий варіант зображення левів у зазначений період був типовим для єврейського сакрального мистецтва. Таких левів, зокрема, повно на надгробках XVIII століття – що в самому Городку, що на цвинтарі в сусідньому Сатанові. Цілком можна припустити, що якийсь заповзятливий умілець налагодив випуск "козацьких люльок" спеціально для євреїв-курців. Чому би й ні? І наостанок від  XVII–XVIII століть пірнемо у глибину тисячоліть. Археологам вдалося з'ясувати, що територію теперішнього Городка люди вподобали ще у сиву давнину. Зокрема, під час розкопок об'єкту "корчма" на двометровій глибині дослідники знайшли кам'яного нуклеуса та сліди обмазки трипільського житла.   На розкопі "крамничка-люльки", закладеному метрів за 100 від "корчми", виявили кілька фрагментів кераміки, що орієнтовно належать до чорноліської культури – а це самісінький початок залізної доби. Таким чином у підсумку розкопок значно помолодшав сучасний центр Городка та водночас зріс вік людських поселень на місці населеного пункту. Звісно, що ні "трипільці", ні "чорнолісці" до заснування сучасного містечка відношення не мають, але як штрих до історії його території це цікаво. Як з'ясував Z, вересневими розкопками дослідження історії Городка не закінчиться – "батьки міста" планують врешті розібратися зі знаменитими на все Поділля місцевими підземеллями. Джерело: Збруч http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/09/22/150618/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/09/7/150195/ support@history.pravda.com.ua (Олег Кудрін, Укрінформ) Дайджест Thu, 07 Sep 2017 14:13:07 +0300 "Прем'єр-міністр Годманіс був агентом. Пішов в Народний фронт, а потім став головою Ради міністрів Латвії. Прем'єр Литви Казимира Прунскене також була агентом. Гебісти багатьох своїх вводили в гру. Маса підставних осіб, щоб можна було якоюсь мірою маніпулювати рухом, його зборами, конгресами..." Сьогодні в Україні досить часто говорять про проблеми, які виникали і продовжують виникати через маніпуляції з архівами КДБ Української РСР. Досить часто у зв'язку з цим згадують про можливий негативний вплив на ситуацію в країні не виявлених "агентів впливу". У Латвії з цим простіше. Це взагалі єдина пострадянська країна, в якій вдалося взяти гебістські картотеки разом з "ключем", що точно і однозначно їх розшифровує. Про це в ексклюзивному інтерв'ю Укрінформу розповів активний учасник подій 1991 року, латвійський юрист Лінард Муциньш. Він був депутатом парламенту двох скликань, а нині - член Урядової комісії з наукового вивчення КДБ Латвійської РСР при Інституті історії Латвійського університету. ЗАГАЛЬНА СТРУКТУРА АРХІВІВ КДБ - Доводилося читати, що під час розпаду СРСР в Латвії вдалося захопити і зберегти найбільш повний архів КДБ. Це так? - Ну, так щоб зовсім повних архівів місцевого КДБ - у нас їх теж не збереглося. Але що важливо і цінно - у нас є "ключ" до архівів. Що це і навіщо він потрібен? Припустимо, береш оперативну справу, і там написано: "Агент "Орел" повідомляє". З контексту, звичайно, можна здогадуватися, хто саме ховається за цим псевдонімом. Але якщо є "ключ", то ти вже точно знаєш, хто він. Це називається - фамільна картотека агентури КДБ. - Розкажіть, будь ласка, про структуру гебістської картотеки. - Раніше вона була у трьох примірниках. Один - це алфавітний список за кличками. Другий - алфавіт за прізвищами діючих агентів. По кожній агентській картці є номер, а також спеціальний журнал, у якому записуються дані агента (тільки кличка, без зазначення прізвища, і різноманітні дані, у тому числі - хто вербував, коли). Третя - так звана "статистична" картотека, розкладена по установам і відділам. Щомісяця, а іноді навіть частіше, куратори звітували, скільки агентів завербовано, скільки з різних причин вибуло, скільки "настучали" тощо.   З часом одну з картотек, за кличками, відповідно до центрального наказу з Москви ліквідували. Залишилися дві картотеки. І нам вдалося обидві їх захопити. Хоча деякі висловлюють сумніви, мовляв, що щось ще могло висипатися, щось могли викрасти. Але це не так - під час інвентаризації всі картки були на місці... Отже, по кожному агенту заводилися дві справи. Особова справа - весь матеріал по вербуванню, дані про агента: хто він, де живе. Друга - "робоча справа", в якій зібрані його агентурні повідомлення, у цій справі вказана тільки робоча кличка, без прізвища. Втім, найбільш важливі агентурні повідомлення вкладалися і в особову справу. Тут, до речі, є дуже важливий момент. - Який? - Відомі публічні люди, вчені, письменники, художники, які були агентами КДБ, часто намагаються спростовувати це. Вони кажуть: "Я лише писав звіт про подію, що відбулася, для "першої частини" в Академії наук, або Радміні, або в міськкомі-райкомі". Але тоді вони не підписувалися б "Орел", а писали своє справжнє ім'я, умовно кажучи, Іваненко Іван Іванович. В реальності ж таких повідомлень від відомих людей, підписаних саме псевдонімом, багато. Як правило, вони готувалися разом з куратором, офіцером КДБ, потім розсилалися по різним відділам. Копії залишалася в робочій та особистій справах. КАРТОТЕКА-КЛЮЧ - "СЕРЦЕ" КДБ - Як розвивалися події під час перебудови? - У 1988 році центральна влада в Москві зрозуміла, що втрачає наші країни Балтії, або Прибалтику, як її там імперські називали і, до речі, продовжують називати. Вони вивезли всі робочі й особисті справи агентів до Москви. Однак необхідність у поточній оперативній роботі зберігалася, тому картотеки агентів та їхні копії повідомлень все ж залишалися і у нас. Відвозилися також і кримінальні справи, особливо довоєнні та післявоєнні, справи партизан. Однак потім нам вдалося більшу їх частину повернути назад. Літаком везли, коли ще була демократична Росія. - Це коли? - 1991 рік, після провалу путчу, восени. - Можете трохи детальніше згадати про події серпня 1991-го? (Скоро вже 26-та річниця тих подій). Адже саме тоді вирішувалася доля архіву КДБ у Латвії. - Про путч я дізнався, коли був в Лієпаї, місті біля моря. Ми там оперативно друкували газету у зв'язку з путчем. Її намагалися захопити прямо в друкарні, потрібно було протидіяти. У Ригу я приїхав тільки на третій день путчу. У нас там в парламенті (тоді Верховна рада Латвії - ред.) намагалися прийняти рішення щодо спецслужб. Але щось не виходило. Цим займався Юріс Боярс, колишній офіцер КДБ і йому не дуже довіряли. Я приїхав і за ніч все переписав - написав новий закон про КДБ, точніше про його ліквідацію. Того самого дня його прийняли. Після цього ми впритул зайнялися нашим латвійським КДБ. Відключили їм світло, воду і пішли до них. Але вони теж розумно вчинили, поставили собі на охорону більш надійних людей - прикордонників. Прикордонники в ігри не грали, тільки виконували наказ: охороняти, так охороняти. Десь числа 28-го серпня нам підказали, що найважливіше - захопити "серце" КДБ - картотеку-ключ. Так само звернули увагу, що є ще "об'єктна" картотека (систематизовані справи тих, за ким ведеться спостереження), яку також треба забирати. З урахуванням архівної складової (старі справи ще 40-х років - партизан, легіонерів) ця картотека була дуже великою. (Восени ми її вивозили вантажівкою, разом з меблями). - Чи була активна протидія з боку керівництва КДБ у Ризі? - Тодішній начальник держбезпеки Йохансон (останній голова КДБ Латвійської РСР - ред.) наказав начальнику архіву забрати в кабінет найважливішу частину - картотеку-ключ. Статистична картотека була розкладена в двох кейсах, які завжди були напоготові, якщо потрібно буде терміново переїжджати. А по прізвищам - висипали в два мішки. Пізніше нам розповіли, що під час путчу в архів приходили офіцери КДБ, наприклад, з 1 відділу, говорили, що потрібно якихось агентів зняти з обліку через вибування з різних причин - нібито, переїзд в іншу союзну республіку", переведення в армійські відділи тощо. Але це вже важко було зробити, оскільки картки зсипали в мішки - 4 тисячі справ. А латвійський 1-й відділ КДБ підпорядковувався Першому головному управлінню КДБ у Москві, яке відповідало за зовнішню розвідку (у 1991 році ПГУ було перетворено в СЗР, Службу зовнішньої розвідки Росії - ред.). ДВОВЛАДДЯ У "КУТОВОМУ БУДИНКУ" ДЕРЖБЕЗПЕКИ - Навіщо ж розвідка приходили в ті дні з проханням внести зміни в картотеку? - Видно, їм щось потрібно було вилучити з загального списку агентів. Так бувало у разі роботи агентів на кілька відділів КДБ, окрім 1-го на 2-й (внутрішня безпека та контррозвідка, - ред.), 3-й (займався міліцією, пожежниками, ДОСААФ - ред.), 5-й ("П'ятка", боротьба з ідеологічними диверсіями, антирадянськими та релігійно-сектантськими елементами - ред.). Різне бувало. Деякі картки були обмотані гумкою з прикріпленою написом "Знищити". Згідно з радянськими правилами, після входження в "номенклатуру" цією людиною вже не можна було користуватися, як агентурою.   Однак після 4 травня 1990 року (проголошення незалежності Латвії - ред.) номенклатуру нашої республіки вже сприймали як ворогів радянської влади. І тут виходив складний момент. Інструкція зобов'язувала, з одного боку, знімати з обліку і знищувати таку справу, а з іншого - про всякий випадок хотілося мати компромат на майбутнє - на представників ворожої номенклатури. Тому своєчасно картки не знищили. Так було зі справою нашого тодішнього прем'єр-міністра Годманіса. - Він був об'єктом спостереження? - Ні, він був агентом. Пішов в Народний фронт, а потім став головою Ради міністрів Латвії. У той час це було поширене. Прем'єр Литви Казимира Прунскене також була агентом. Гебісти багатьох своїх вводили в гру. Також було і у вас у Русі. Маса підставних осіб, щоб можна було якоюсь мірою маніпулювати рухом, його зборами, конгресами. З боку чимало з подібних людей здаються дивними, ненормальними. Але вони спеціально так себе поводили - для дезорганізації. Чи їх, таких, підбирали. Ними керували гебістські куратори. - Дуже цікава тема. - Так, після путчу особливо цікаво було читати накази КДБ про координацію дій їхніх агентів з різних союзних республік під час проведення різних міжреспубліканських з'їздів, конгресів демократичних сил СРСР. Це ж дуже складно - як в таких умовах разом керувати агентами, припустимо з Латвії, України та Естонії? Складне завдання. - Так, але давайт повернемся до подій навколо картотеки КДБ у серпні 1991 року. - Ми тоді в кабінеті начальника архіву подивилися картотеку, яка там зберігалася. Наш консультант з КДБ підтвердив, що є і найважливіша картотека - із зазначенням прізвищ агентів. Ми опечатали цей сейф, закрили. Я забрав ключі собі. Зізнатися, тоді це був спонтанний вчинок. Але дуже добре, що я тоді так вчинив. Ми опечатали сейф і мішки своїми печатками, кадебісти - своїми. Однак зняти печатки та відкрити - дріб'язкова справа. Тому ми поставили там свою охорону, вони - свою. Після цього вносити якісь зміни в опечатані картотеки і одночасно в журнали вже було неможливо. Але до того моменту тодішній начальник архіву міг би, в принципі, винести всю цю картотеку зі свого кабінету. ТАЄМНИЙ ПЕРЕЇЗД У ПАРЛАМЕНТ - Яким чином? - Про таку можливість ми дізналися пізніше. Виявляється, з будівлі КДБ можна було пройти до двох квартир у сусідньому будинку, а там вже був вихід на сходову клітку сусіднього будинку - зовсім іншого двору, іншого під'їзду. Припускаю, це були уроки 1956 року в Будапешті. Щоб можна було і самим утекти в крайньому випадку... Але ми все захопили до того, як були зроблені спроби щось винести. Таким чином, наявна в нашій країні картотека виявилася повною. Ми, наприклад, знаємо про перереєстрацію агентури у 1953 році. Це було зроблено після того, як прибрали Берію. Лінард Муциньш у програмі Віталія Портникова "Дороги к свободе" на "Радіо Свобода" - Навіщо? - У повоєнний час агентури було надто вже багато. Надлишковий обсяг, що дає мало користі. Вони її перереєстрували, скоротили штати. І з того часу, з 1953 року, розпочався новий, безперервний облік до 1991 року. У Латвії через журнали агентури пройшло близько 25 тисяч агентів (за весь період у 34 роки - ред.). - Отже, опечатані картотеки, охорона. Що сталося потім? - Цей, відомий всій Ризі, "кутовий будинок" КДБ почало забирати для своїх потреб МВС Латвії. І наша комісія прийняла рішення перевезти архів у парламент. Щоб не було неприємних несподіванок, про це знало лише вузьке коло осіб. Швидко зібрали все і перевезли. Коли повідомили про це Горбунова (голова Верховної ради Латвії у 1989-1993 роках - ред.), він сказав: "Вже телефонував з цього приводу Йохансон". Я відповів: "Так-так, ось постанова нашої комісії про перевезення картотеки. Все згідно з законом...". Так було з ризьким центральним архівом. І окрема історія - архіви інших підрозділів КДБ, у тому числі районні архіви. - Що, там теж бували якісь суттєві справи? - Так. В архіві розвідки ми знайшли справу покійного генерала Латвійської армії Роберта Клявіньша (1885-1941, - ред.). Він ще до війни був завербований російською (радянською - ред.) розвідкою. У 1940 році його зробили депутатом "народного" сейму (ми його називаємо "ляльковим"), який приймав рішення про входження в СРСР. Зараз ми добре знаємо, що в комісії цього "сейму", яка приймала рішення про приєднання до Радянського Союзу, були суцільні агенти. (Так що говорити про "волевиявлення народу в 1940 році" просто смішно). Потім його призначили начальником 24-го стрілецького корпусу Червоної армії, до складу якого включили переформовані дивізії колишньої Латвійської армії. А незадовго до вторгнення німців у червні 1941 року Клявіньша разом з іншими латвійськими офіцерами викликали "на курси" до Москви - нібито вчитися. Там їх майже всіх заарештували, і за кілька місяців розстріляли. - Під час перебудови, в боротьбі за відновлення незалежності, був тісний зв'язок, координація дій між трьома балтійськими країнами. Ви знаєте, що було з архівами КДБ у сусідів? - У Литві та Естонії було дуже схоже. Але там, на жаль, не вдалося захопити картотеку-ключ. Там прізвища агентів доводиться встановлювати за непрямими даними. І це може призводити до юридичних складнощів, коли колишній агент від усього відмовляється. Хоча, і у нас, навіть за наявності ключа, теж бувають складнощі, теж крутять всякі ширлі-мирлі. Кажуть: це за нашою спиною писали, замість нас, щоб зганьбити нас. А ми нічого не знали... Були і протилежні ситуації. Десь у середині 90-х років в Росії почали готувати підроблені картки на наших діючих політиків - нібито вони теж були завербовані. Однак підполковник КДБ Латвійської РСР, який вів картотеку-ключ, до того часу помер. Доводилося підробляти його почерк. І це допомагало викривати такі фальшивки. ЯК ВИРАХУВАЛИ ОБЧИСЛЮВАЛЬНИЙ ЦЕНТР КДБ-ДЕРЖПЛАНУ - Якою є процедура звернення за даними про себе в архів? -У нас (як і в Литві, Естонії) можна піти в Комісію розслідування тоталітарних злочинів із запитом про себе: по-перше, чи не значився ти в КДБ агентом, по-друге, чи не був ти постраждалою стороною, об'єктом спостереження? І тобі зобов'язані відповісти... Так, до речі, є ще одна важлива деталь. Ми в Ризі ще захопили "обчислювальний центр" держбезпеки.   - Що це? - У будівлі, де зараз знаходиться регістр підприємств Латвії, колись був Інститут економіки Держплану Латвійської РСР. Для них купили новітні на той момент західнонімецькі комп'ютери. Але до всього цього таємно додали додаткові елементи. І в підвалі будівлі знаходився комп'ютер КДБ (можливо, що ночами кадебісти також використовували робочі можливості верхніх машин Інституту економіки Держплану). - А навіщо це робилося? - У них був розроблений спеціальний класифікатор - за яким легко було знайти потрібну інформацію в різних справах, донесеннях за якимись ключовими словами. Наприклад, за прізвищами... Комп'ютери тоді працювали з такими великими стрічками. Перед відходом гебісти думали, що розмагнітили їх. Там були такі спеціальні великі магніти, схожі на електроплити. Але ми ж зараз розумні, ми знаємо, що і з таких "розмагнічених" бобін насправді можна зчитати всю інформацію. Так ми відновили безліч агентурних повідомлень, об'ємом на третину аркуша кожне. Такого приблизно змісту: "Агент "Орел" повідомляє. Троє студентів випивали після здачі іспитів з "Історії КПРС". Студенти Іванов, Петров, Сидоров, будучи напідпитку, разом спалили підручники з історії КПРС". Або: "Я поїхав на екскурсію в Будапешт. І звідти зателефонував у Стокгольм латиському емігрантові такому-то". Завдяки "ключу", всі ці повідомлення повністю розшифровуються. А якби його не було, доводилося б з'ясовувати ім'я агента по іншим деталям. У другому випадку все зрозуміло: з Будапешта емігрантові дзвонила одна людина, вона та агент. А ось у першому випадку набагато складніше зрозуміти, хто саме стукач? Хтось з трійки "Іванов, Петров, Сидоров"? Чи ще хтось ззовні спостерігав за ними? - Як юридично визначається, наскільки детальну інформацію можна отримати в архівах колишнього КДБ? - Ось тут у нас і, наскільки знаю, у вас в Україні теж йдуть суперечки. Людині потрібно видавати тільки інформацію, що і як саме на нього стучав агент "Орел"? Чи ще розкривається і прізвище цього "Орла"? Ось у нас тут в Латвії йде боротьба з начальником Бюро по захисту конституції. Аргументуючи "європейськими вимогами" про захист особистих даних, вони хочуть запроторити побільше відомостей. І це зрозуміло. Вони самі сидять на цій інформації. А інформація - це влада... Хоч якусь важливу роботу вони теж ведуть. Нещодавно парламент дав 30 тисяч євро на переписування даних зі старих плівок, щоб нічого не пропало... До речі, я недавно їздив в Україну. Привіз звідти книгу, в якій описані такі самі суперечки на ту саму тему: як далеко ми можемо піти у розсекреченні інформації, а які особисті дані все ж потрібно зберігати. Це дуже важливе питання для кожної держави. Джерело: Укрінформ. http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/09/7/150195/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/06/21/149965/ support@history.pravda.com.ua (Михайло Кальницький) Дайджест Wed, 21 Jun 2017 13:12:32 +0300 Сьогодні будинок на Хрещатику, 40/1 є не тільки пам'яткою архітектури, але й пам'яткою історії. Причому можна сказати, що історична його цінність переважає архітектурну (рос.). В последнее время заговорили о предстоящей реконструкции с надстройкой здания на Крещатике, 40/1, угол Богдана Хмельницкого. Еще не так давно этот дом был известен всем киевлянам как Центральный гастроном. А в конце XIX и начале ХХ века его знали как помещение так называемых номеров Кане и центр продажи классических швейных машинок "Зингер". Номера Кане (слева) на фото начала ХХ в. Реконструкция, судя по опубликованному проекту, может изменить почтенное здание практически до неузнаваемости. Давайте проследим его "биографию", чтобы разобраться, какова архитектурная и историческая ценность трехэтажного дома в центре столицы. Дальняя часть Крещатика и нынешняя улица Богдана Хмельницкого сформировались к середине позапрошлого века. Первый квартал нечетной стороны улицы Кадетской (так называлась поначалу улица Богдана Хмельницкого; в 1869-м ее переименовали в Фундуклеевскую) поначалу занимала протяженная усадьба, на которой стоял единственный лицевой дом – на углу Крещатика. Он был двухэтажным, нижний этаж каменный, верхний – деревянный (на плане 1871 года помечен стрелочкой). План 1871 г. Фрагмент В 1868 году усадьбу приобрели два купца-француза – Август (Огюст) Бергонье и Жан-Батист Кане (в некоторых документах фигурирует как "Иван Бабтист Кане"). Но в 1872-м они разделились. Бергонье досталась часть землевладения близ угла Елизаветинской улицы (теперь Пушкинской), и вскоре он выстроил там здание цирка, переделанное впоследствии в театр.  Владимир Николаев А Кане получил часть возле Крещатика. Он снес старый домик, а вместо него в 1873–1874 годах было выстроено новое доходное кирпичное П-образное в плане здание. Проект дома составил тогда еще молодой зодчий, будущий академик архитектуры Владимир Николаев. Фасады были решены весьма экономно. В первом варианте проекта зодчий собирался украсить стены ионическими пилястрами, но затем отказался от этого. Окна лаконично обрамлены "пунктирными" торцами кирпичей. В целом оформление дома напоминает традиции позднего классицизма, который к тому времени уже выходил из моды. Дом имел три этажа и подвал; в сторону двора выходили также окна верхнего мансардного этажа.  Нижний этаж был отведен для торговых заведений. Что же касается остальных помещений, то владелец предназначил их под недорогой отель, который называли в то время "номера" или "меблированные комнаты" – предшественники нынешних хостелов. Справа – бывший дом Кане; виден внутренний двор и выходящие на него мансарды. Фото 1937 г. В конце XIX века номера в лучших отелях Киева стоили от 75 копеек до 12 рублей в сутки, в гостиницах поскромнее – от полтинника до рубля, а в "меблирашках" комнату можно было получить за 30–40 копеек. Порой люди скромного достатка жили в таких "хоромах" годами, особенно если они были расположены в удобном месте. Номера Кане состояли в разное время из 60–68 помещений со смешанной планировкой (коридорной или блочной), расположенных в двух верхних этажах и мансарде.  Номера Кане. С открытки начала ХХ в. В 1883 году бывшая усадьба Кане – согласно старой нумерации, по Крещатику, 46/1 – перешла в собственность двух сестер-итальянок Мариэтты Леопарди и Терезы Маффиоле. Потом Мариэтта умерла, и Тереза осталась единственной владелицей – вплоть до 1917 года, когда усадьбу перекупил купец Абрам Кельбер. Однако все это время сохранялось прежнее название "Номера Кане". Очевидно, преемники француза не имели необходимости в ребрендинге, тем более, что содержание гостиницы брали на себя предприниматели-арендаторы.  Кроме номеров Кане, как уже отмечалось, "визитной карточкой" здания было представительство американской фирмы Зингер – всемирно известного производителя швейных машинок. Витрина представительства "Зингер". Фото 1897 г. Любопытно, что название гостиницы "Кане" сохранялось даже в советское время, в эпоху нэпа, когда Фундуклеевская называлась улицей Ленина, а Крещатик – улицей Воровского. Вплоть до конца 1920-х годов отель состоял в частной аренде.  План 1925 р. Фрагмент Но затем его присоединили к коммунальной гостинице, расположенной в соседнем доме – по Ленина, 3. Гостиница почему-то называлась "Новая Россия". Что же касается нижнего этажа, то его занимал один из многочисленных рабочих кооперативных продовольственных магазинов – "сорабкопов". Гостиница "Новая Россия" и "сорабкоп". Фото начала 1930-х гг. Любопытно, что уже тогда, если присмотреться, на вывеске этого "сорабкопа" можно было прочесть: "Київський центральний". Любопытно, что уже тогда, если присмотреться, на вывеске этого "сорабкопа" можно было прочесть: "Київський центральний". Продуктовый магазин на углу Крещатика и Ленина с тех пор занимал в Киеве особое положение. Перед войной он имел статус гастронома-универмага. А впоследствии стал Центральным гастрономом. Гостиница же на Ленина, 1 после войны перестала существовать. Когда завершилась реконструкция Крещатика, здание получило нынешний номер 40/1. Оно с тех пор зрительно "вводит" в тот квартал старого Крещатика, которому посчастливилось уцелеть среди взрывов и пожаров 1941 года. Многие, вероятно, помнят Центральный гастроном как место, куда можно было отправиться вплоть до 23.00 за многими продуктами, которые не удавалось найти в окраинных магазинах. Торговая сеть все же блюла его марку: выбор продуктов здесь был сравнительно неплохим. Но и очереди у касс – соответствующие. Вывеска "Центральный гастроном" много лет украшала почтенное здание (едва ли не старейшее на нынешнем Крещатике). А сверху над ним был установлен идейный световой слоган: "СЛАВА ГЕРОЇЧНОМУ РОБІТНИЧОМУ КЛАСУ". Фото из газеты "Вечірній Київ", 1983 г. Но вот в 1980-е годы над старым гастрономом нависла довольно серьезная угроза. То был период, когда городские власти высказали определенное намерение реконструировать последний квартал Крещатика. В конце 1982 года был проведен закрытый конкурс проектов нового комплексного решения квартала. Варианты совместно рассматривали Госстрой, Союз архитекторов и горисполком. Первое место решили не присуждать. Второе место отдали группе авторов из Художественного института, которую возглавляли Наталия Чмутина и Игорь Шпара. Третье досталось представителям Управления генплана Киевпроекта (Валентин Ежов, Юрий Паскевич, Александр Кутовой). Оба эти проекта отнеслись, как по тем временам, более-менее бережно к историческим зданиям – по крайней мере в отношении лицевой застройки.  Вариант УГ Киевпроекта (3 место). Здесь дом Центрального гастронома собирались надстроить, причем с угла подрезать и возвести башню, напоминающую зеркальное отражение угла ЦУМа Полным контрастом этому решению выглядел вариант 6-й мастерской Киевпроекта (Янош Виг и др.), отмеченный поощрительной премией. Весь исторический квартал, как по Крещатику, так и по Ленина, здесь обрекался на снос и совершенно новое строительство (исключение делалось только для театра им. Леси Украинки).  Вариант 6-й мастерской Киевпроекта (поощрительная премия). Справа виднеется краешек ЦУМа; слева на месте угла Центрального гастронома – пустота Конкурс 1982 года еще не подвел непосредственно к реконструкции. Однако замысел этот оставался на повестке дня. Прошел еще один конкурс, и к 1987 году определилась концепция преобразований. Наибольшую поддержку к тому времени получило предложение Киевпроекта. Любопытно, что руководителем проектной группы стал Янош Виг, теперь уже не возражающий против частичного сохранения старых фасадов. Но, по сути, от этих фасадов оставались рожки да ножки. Проектный вариант 1987 г. Насчет здания Центрального гастронома было принято радикальное решение: снести. О серьезности этого намерения свидетельствует появление на Шулявке, напротив станции метро "Завод "Большевик"" ("Шулявская"), в те же 1980-е годы нового торгового центра.   Теперь уже не все помнят, что этот магазин в начале своей деятельности назывался опять же "Центральный гастроном". Его выстроили именно в ожидании того, что крещатицкий Центральный будет снесен. Но... полным ходом развернулась перестройка со всеми ее новациями, и крупные государственные капиталовложения в строительные проекты были надолго отложены. В результате последний квартал Крещатика остался нетронутым. Мало того. В 1994 году все старые здания по фронту центральной улицы (№№ 40/1, 42, 44, 46, 48, 50, 52) были признаны нововыявленными памятниками архитектуры, а в 1998-м, согласно распоряжению КГГА № 1463 от 15 июля, уже официально внесены в списки памятников архитектуры местного значения. Дом Центрального гастронома получил охранный номер 350.  Фото 2006 г. Все это время магазин сберегал свой статус. Одно время он занимал обширные площади первого и подвального этажа. Но со временем эти площади стали уменьшаться, пока не свелись к нулю... Торговые помещения поставили на длительный ремонт. И вот теперь нашлись претенденты на здание в самом центре столицы, над которым желают возвести дополнительные этажи.  Один из проектов реконструкции был опубликован ЗДЕСЬ:   Вроде бы сравнительно щадящий вариант, и надстройка умеренная (не буду пока касаться принципиальной правовой возможности надстройки памятника – она окончательно определится после того, как Минкульт укажет для данного объекта так называемый предмет охраны). Но этот вариант вроде бы отклонили. А взамен теперь демонстрируют другой (обнародован ВОТ ЗДЕСЬ): Фасад по ул. Богдана Хмельницкого Не знаю, как у кого, а у меня остается от него впечатление явного перебора по высоте и новым формам. Кроме того, нетрудно заметить, что исторический фасад несет ощутимые потери. Угловая часть срезается; похоже, что и многие членения смещаются. Но, может быть, это не так страшно? С точки зрения архитектуры дом хоть и выглядит почтенно, но ничем особенным не блещет, тем более по сравнению со многими другими киевскими зданиями конца позапрошлого века. Вот тут-то приходит время напомнить, что сегодня дом на Крещатике, 40/1 является не только памятником АРХИТЕКТУРЫ, но и памятником ИСТОРИИ. Причем можно сказать, что историческая его ценность превосходит архитектурную. Напомним, что о ней известно из публикаций. А также сообщим о том, что вновь обнаружено в последнее время. Для начала давно уже обнародованный факт: в 1888–1889 годах – на исходе своего киевского периода – обитателем номеров Кане был великий художник Михаил Врубель.  Михаил Врубель Вот отрывок из письма Врубеля к сестре, декабрь 1888 г. "...Все это время я был ужасно озабочен и занят, теперь немного могу успокоиться: материальная моя перспектива по крайней мере на год совершенно выяснилась. Я, наконец, принял участие в соборных работах (росписи Владимирского собора. – М. К.). Покуда это, разумеется, не le bount du monde (не Бог весть что), а всего композиция и надзор за исполнением орнаментов в боковых наосах. 1000 кв.арш[ин] за 1500 [рублей]; т.е. за покрытием расходов мне удастся зарабатывать в месяц 150-200 руб. Далее будет исполнение картонов и эскизов Сведомских на 4 плафонах; а там и самостоятельный кусок с так назыв. "лицевой", т.е. сюжетной живописью. Веду жизнь гомерическую; 3/4 денег извожу на еду и 1/2 времени на сон. Ничего не читаю; бываю только в цирке да изредка у Мацневых и Тарновских. Приезжал сюда Серов. Он мне не признался, но я заметил, что он разевает рот на мой гомеризм... Вот уже скоро 3 недели, как я работаю, и работа все мне становится проще и занимательнее... Пожалуйста, пиши почаще. Фундуклеевская, № 1. Твой брат Миша". Из этих строк мы заодно узнаем, что в гости к Врубелю наведывался еще один прославленный живописец – Валентин Серов, который, стало быть, тоже имеет отношение к номерам Кане. Однако Врубеля связывает с интересующим нас домом не только проживание. В 1880-е годы из-за материального неустройства он нередко захаживал в ссудные заведения Георгия Дахновича и Евгения Розмитальского. Они находились в том же доме на Фундуклеевской, 1. Врубель оставлял у них в залог вещи или сбывал за смешные цены свои работы. А в 1886 году он изобразил на полотне юную дочь владельца кассы, Маню Дахнович, среди экзотических предметов, кем-то оставленных под ссуду. Так появилась нынешняя жемчужина Киевского музея русского искусства – "Девочка на фоне персидского ковра". М. Врубель. Девочка на фоне персидского ковра Перейдем к следующему персонажу. В 1995 году были изданы воспоминания последнего украинского гетмана Павла Скоропадского. Из них стало известно, что в феврале – марте 1918-го он жил в том же здании. На этот период приходились серьезные политические сдвиги, уже в апреле приведшие к провозглашению гетманской Украинской Державы. Вот отрывок из мемуаров гетмана, где представляют интерес не только подробности проживания, но и размышления Павла Скоропадского о перспективах украинской "социальной эволюции": "...Я добрался до гостиницы "Кане". Зеленевский (будущий личный адъютант гетмана – М.К.) тоже только что там водворился и тянул уже какой-то напиток. Я был очень счастлив снова с ним свидеться и решил поселиться в "Кане". Мы заняли две с половиной комнаты, так что у каждого из нас вышло по спальне, и еще была приемная. Я думал только о том, как бы мне более или менее прилично одеться и вымыться. Все оставленные мною вещи... разграбили большевики. У меня ничего не было, приходилось все заново заводить.  Павел Скоропадский На следующий день утром немцы входили в город. На меня это производило двоякое впечатление. Я думал о том, что бы я сказал, если бы мне сообщили, что немцы, с которыми мы так дрались, входят в Киев. Я бы не поверил и наговорил бы этому лицу кучу дерзостей... Меня охватило какое-то чувство отчаяния. Сознание позора и бессилия меня угнетало; я захлопнул фортку, лег на кровать и пролежал до самого вечера. ...Первые дни я ничего не делал, радовался, что гнет большевиков больше не существует... Я побывал у многих знакомых всех слоев общества. Меня удивило, что существовали только одни социалистические украинские партии. Все русские партии ничего не делали, а если и делали, то в такой области, которая никакого отношения к создавшемуся положению вещей иметь не могла... Все эти мысли привели меня к сознанию, что необходимо создать демократическую партию, это обязательно (украинец в душе демократ), но совсем не социалистическую. Затем, эта же партия должна была исповедовать украинство, но не крайне шовинистическое, а определенно стоя на задаче развития украинской культуры, не затрагивая и не воспитывая ненависть ко всему русскому. Я полагал, что такая партия объединит всех собственников без различия оттенков в борьбе против разрушительных социалистических лозунгов, которые, к сожалению, у нас, раз исповедывается социализация, одни имеют успех. Этого иностранцы у нас не понимают; они думают, что мы можем держаться на ступени разумного социализма, как это бывает в западных странах. Я глубоко убежден, что у нас это немыслимо. Если правительство станет на путь наших социалистических партий, оно докатится через короткий срок до явного свирепого большевизма. Для меня это аксиома. Мы сначала должны демократизировать страну, воспитать людей, развить в них сознание долга, привить им честность, расширить их культурный горизонт, и тогда только лишь можно разговаривать о дальнейшем этапе социальной эволюции... Как я уже говорил, я остановился в гостинице "Кане", вел на вид довольно беспечный образ жизни, но тем не менее ко мне приходила масса народу... У нас работа кипела. Мы завербовали членов, окончательно выработали программу..." Сведения о Врубеле и Скоропадском вошли в статью о здании на Крещатике, 40/1 для Свода памятников истории и культуры, одним из авторов которой был я. Но дальнейшие поиски приводили к обнаружению все новых фактов, связанных с тем же домом.   Панас Саксаганский Некоторое время назад удалось найти в архиве письмо "Афанасия Тобилевича, по сцене Саксаганского" на имя генерал-губернатора Владимира Сухомлинова (апрель 1907 года), которое было помечено гостиницей Кане, номером 20-м. Как видим, великий украинский артист и режиссер Панас Саксаганский также связан с этим адресом.  А затем я прочел воспоминания Саксаганского "Из прошлого украинского театра", выпущенные еще при его жизни, в 1938 году. И оказалось, что для корифея украинского театра номера Кане имели особое значение. Именно там Саксаганский провел последние дни со своим братом – актером и крупнейшим украинским драматургом Иваном Карпенко-Карым (Тобилевичем). Иван Карпович уже страдал смертельной болезнью. Он собирался на лечение в Берлин, а перед этим посетил в Киеве Саксаганского, выступавшего здесь на гастролях.  Вот что пишет Панас Саксаганский (дело было в августе 1907 года): Поехали в гостиницу Кане, где я снял для брата номер. Я побежал к другу нашему, доктору Пидризану (врач Николай Подрезан, штатный лекарь Первой киевской гимназии. – М. К.), и попросил его устроить консилиум. Какая-то надежда на чудо все еще тлела во мне... На консилиум пришли Пидризан с Яновским. Брат заявил им: "Что бы вы ни сказали мне, в Берлин я все равно поеду". Целый час врачи осматривали больного. Феофилу Яновскому, будущему академику, стало вполне ясно, что речь идет об онкологии. Саксаганский спросил, сможет ли больной хотя бы доехать до Берлина? "У него еще крепкое сердце", – ответил Яновский.  Иван Карпенко-Карый На следующий день братья простились и обнялись в последний раз. Так уж совпало, что в тот же вечер труппа Саксаганского ставила комедию Карпенко-Карого "Паливода".  В театре полно, и такой здоровый хохот, что стены дрожали, а тот, кто дал такие минуты счастья и забвения житейских невзгод, едет разбитый, немощный... Это сверлило мой мозг... Всю ночь я не спал. Прошло две недели, и телеграмма из Берлина известила о фатальном событии. Итак, один и тот же адрес напоминает нам о судьбах Врубеля и Скоропадского, Саксаганского и Карпенко-Карого... Казалось бы, достаточно для признания памятником истории? Но и это еще не все.  Совсем недавно в витрине одного из симпатичнейших киевских музеев – литературно-мемориального музея Максима Рыльского – попался любопытный экспонат. Это письмо написано в июне 1913 года на бланке "Отель Кане" с указанием фамилии тогдашнего содержателя гостиницы – поляка Иосифа Трачевского. Автор его – 18-летний гимназист Максим Рыльский. Получатель – его школьный друг, будущий российский литературовед, академик Михаил Алексеев. Рыльский приехал ненадолго в Киев из своего дома в селе Романовке, надеясь застать тут его, но не успел: Алексеев к этому времени уехал в Чернобыль...   Письмо пересыпано занятными приятельскими шуточками. Заслуживает внимание одна из последних фраз:  Скучать мы будем после смерти, в раю. А если попадем в какое-нибудь другое место, то будем сочинять эпиграммы на чертей. Amen. Все эти сведения – те, что уже широко опубликованы, и те, о которых я напоминаю здесь, – составляют богатый исторический потенциал старинного дома. Не сомневаюсь, что дальнейшие поиски могут еще более увеличить его. Уже сейчас здание по Крещатику, 40/1 официально является памятником архитектуры и истории. Максим Рыльский Оно включено в Реестр недвижимых памятников местного значения, согласно приказу Министерства культуры и туризма Украины от 13.07.2009 №521/0/16-09. Этот факт вызывает понятные сомнения в том, насколько допустима по закону надстройка памятника. Но если даже будут найдены какие-то оправдания для нее (подобного варианта я не исключаю), то совершенно категорическим условием должно быть полное сохранение фасадов и капитальных стен исторического здания. Кстати, особо стоит подчеркнуть, что его включили в Реестр всего лишь три года назад – это чтобы завтра тот же Минкульт не начал нам вкручивать, будто бы дом изношен, "утратил аутентичность" и должен быть изъят из Реестра! Едрена мать, да в любом нормальном городе предприниматель с мозгами в голове мертвой хваткой вцепился бы в такие подробности! Устроил бы, может быть, в части помещений небольшой отель, а в нем сдавал бы "номер Скоропадского", "номер Врубеля", "номер Саксаганского"... И вместо того, чтобы разорять исторический дом, постарался бы наполнить его полноценными ретро-деталями. Ведь из целой вереницы знаменитых гостиниц старого Крещатика ("Европейская" и "Гранд-Отель", "Национальная" и "Бель-Вю", "Франция" и "Англия") это, похоже, единственная, помещение которой уцелело! На жаль, пророцтво Михайла Кальницького збулося. Учора, 20 червня, в будівлі колишніх "номерів Кане" і Центрального гастронома зчинилася пожежа. Коли близько 21.00 пожежники її загасили, виявилося, що згоріли будівельні матеріали, перегородки та перекриття між другим та третім поверхами й дах будівлі. Фото: УНІАН. В общем, хотелось бы, чтобы киевляне не остались равнодушными к судьбе дома-реликвии. Она не менее важна для центра нашего города, нежели дальнейшая судьба ЦУМа, с которой тоже сопряжены сложные обстоятельства. Джерело: mik-kiev.livejournal.com Дивіться також: Хто руйнував Київ у період Другої світової? Минуле і майбутнє київського Гостинного двору 2011: Михайло Кальницький показує закинуті пам'ятки Києва Лук’янівська, 62: від народного училища до сервісного центру МВС Андріївський узвіз, яким він був і яким є. Ми його втрачаємо чи втратили? Йосип Каракіс - буржуазний націоналіст, який збудував Київ Нацистська кінохроніка про диверсії на Хрещатику. ВІДЕО Інші матеріали про унікальні споруди і будівельників за темою "Архітектура"   http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/06/21/149965/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/05/15/149787/ support@history.pravda.com.ua (Сергій Громенко, LIKБЕЗ. Історичний фронт) Дайджест Mon, 15 May 2017 20:33:45 +0300 Якщо коротко – "коротка" хронологія визначає взяття Сімферополя 22 квітня 1918 року, "довга" хронологія переносить цю подію на 24 квітня. Хоча різниця, здавалася б, непринципова, насправді за датами ховається неабиякий політичний підтекст. Російсько-український конфлікт, в одному з фокусів якого опинився Крим, природним чином підживив інтерес до минулого півострова загалом та його військових аспектів зокрема. І одним з таких епізодів, увага до якого має і теоретичний, і практичний бік, є похід на Крим українських військ на чолі з Петром Болбочаном, 99-річчя якого ми відзначаємо у квітні. Але незважаючи на виняткову важливість цієї події для української воєнної історії та історії кримсько-українських стосунків, "білих плям" у її вивченні є ще чимало. І одним з таких досі нерозв’язаних остаточно питань є власне дата, коли ж Болбочан визволив півострів від комуністів, що узурпували там владу. І як видається, у нас є все необхідне для того, аби це питання, нарешті, закрити. Постановка проблеми Якщо знехтувати окремими розбіжностями, на загал можна стверджувати, що існує два основних варіанти датування походу Болбочана – назвемо їх умовно "довгою" та "короткою" хронологією. Майже ні в кого не викликає сумнівів час початку бойових дій в Криму в той період – штурм німцями Перекопа 18 квітня 1918 року, також усталеною є дата українізації Чорноморського флоту в Севастополі – 29 квітня. Натомість всередині цього відрізку дати "плавають", і то із розбіжністю у дві доби. Якщо коротко – "коротка" хронологія визначає взяття Сімферополя 22 квітня 1918 року, "довга" хронологія переносить цю подію на 24 квітня. Хоча різниця, здавалася б, непринципова, насправді за датами ховається неабиякий політичний підтекст. Петро Болбочан і його похід на Крим. Уточнення: у Мелітополь запорожці ввійшли не 20-го, а 18-го квітня. Тисніть тут для збільшення. Якщо вірною є "коротка" хронологія, то столицю Криму захопили німці ще до того, як українські війська дісталися Джанкою, а відтак подальший похід Болбочана не мав жодного військового та політичного сенсу. І, відповідно, сьогодні українці даремно роздмухують це питання. Натомість, якщо правдивою виявиться "довга" хронологія, то це саме українці із випередженням у півдоби звільняли міста Криму від комуністичної влади, а тому мали право претендувати на контроль над півостровом. Не дивно, що всі радянські, абсолютна більшість російських та деякі українські історики дотримуються більш-менш традиційної "короткої" хронології, натомість більшість українських та поодинокі російські історики захищають "довгу" хронологію. Зрозуміло, що політична ангажованість серйозно впливає на відбір джерел для обґрунтування тієї чи іншої позиції, втім, залучення всього можливого корпусу свідоцтв, передовсім німецьких, дає змогу однозначно відповісти на озвучене у заголовку питання. Традиція "короткої" хронології В першому збірнику "Революция в Крыму", опублікованому 1922 року, в матеріалі співробітника Кримського істпарту (Комісії для збирання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії Російської Комуністичної партії) Володимира Єлагіна "Евпаторийский Октябрь и начало Соввласти" зазначено: "21-го квітня Сімферополь був зайнятий без бою гайдамацькими бандами "щирих українців", а на наступний день передовими роз’їздами чудових німецьких улан" [1, с. 58]. Що показово, в статті немає жодного посилання. У другому збірнику, що вийшов наступного року, він полемізував із представниками інших точок зору і наполягав, що Сімферополь "був залишений 21 квітня без жодного пострілу". Сторінка з праці В. Єлагіна, яка, ймовірно, започаткувала "коротку" хронологію В ювілейному збірнику "Революция в Крыму" до 10-річчя революції в розділі "Хроніка" також було вказано, що 21 квітня Сімферополь "зайнятий без бою гайдамацькими бандами" [2, с. 285]. Посилалися укладачі, зрозуміло, на статтю В. Єлагіна. А от в першій з узагальнюючих радянських праць, "Революция и Гражданская война в Крыму (1917–1920)" Максима Бунєгіна, виданій того ж 1927 року, було вказано, що "22 квітня почалася евакуація Сімферополя" [3, с. 157]. У другому томі "Очерков по истории Крыма" Павла Надінського, що вийшов друком 1957 року і був свого роду офіційним викладом радянського бачення тих подій, говорилося, що "22 квітня німецькі війська оволоділи Євпаторією та Сімферополем" [4, с. 91]. Щоправда, Надінський визнав, що першими вступили в місто "гайдамаки". Наступного року формулювання "22 квітня пав Сімферополь" [5, с. 231] потрапило до третього тому монументального п’ятитомного загальносоюзного видання "История Гражданской войны в СССР", що його готував Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС та друкувало Державне видавництво політичної літератури (перший том редагував особисто Йосиф Сталін). Петро Болбочан у часи служби в Російській імператорській армії Після цього "22 квітня" і вся "коротка" хронологія стали загальним місцем радянської історіографії, повторюючись з одного видання в інше. Щоправда, певні "вольності" могла собі дозволити мемуарна література. У біографії кримського командарма Івана Федька вказано, що він цілий день 21 квітня вів боротьбу за Джанкой, а потім ще кілька днів відбивався від противників на станції Колай (нині – Азовське) [6, с. 20–25], а дати падіння Сімферополя у книзі немає. У спогадах кримського поета Іллі Сельвінського бої за Перекоп та Джанкой датовані аж 22-24 квітня [7]. Тим не менше, падіння Сімферополя паралельно датувалося 22 квітня і надалі [8, с. 87]. В інших випадках обходилися взагалі без конкретних дат. Сторінка з праці Т. Бикової Після здобуття незалежності Україною "коротка" хронологія продовжила користуватися популярністю у вітчизняних дослідників. В узагальнюючій праці Тетяни Бикової "Створення Кримської АСРР" 2011 року буквально повторена (без посилання) цитата Надінського про взяття 22 квітня Євпаторії та Сімферополя [9, с. 76]. Серед інших у 2015 році "коротку" хронологію підтримали Ігор Гриценко ("За день до цього, 23 квітня 1918 р., коли німецькі війська та відділи УНР вже були в Сімферополі…" [10, с. 80] із посиланням на радянське видання 1979 року) та Роман Тютенко ("22 квітня Сімферополь був взятий" [11, с. 48] із посиланням на київську газету "Боротьба" за 24 квітня 1918 року). Мечеть в Алушті, початок 20-х років ХХ століття. Фото з колекції Нізамі Ібраїмова Джерело: avdet.org Навіть у дисертації 2016 року Тараса Вінцковського "Формування і діяльність місцевих органів влади першої УНР на півдні України" [12, с. 289–290] зазначається: "Не раніше 23 квітня, після вступу до Сімферополя німецьких і українських військ під командуванням отамана О. Натієва, до губернського центра був відряджений урядовець для заснування в місті філії Інформаційного бюро Міністерства внутрішніх справ УНР… Входження підрозділів Запорізької дивізії армії УНР до Сімферополя супроводжувалося численними привітальними почестями, адже за період більшовицької диктатури мешканці губернського центру пережили складні часи червоного терору. Вже 23 квітня, після взяття міста, як очевидно з емоційним перебільшенням писала тогочасна преса, "не було жодного козака без жмуту квітів", а на всіх державних установах замайорів український прапор. Він також прикрашав багато приватних будинків. Над приміщеннями татарських організацій висіли національні стяги". При цьому дослідник посилається на одеську газету "Вільне життя" за 26 квітня. Традиція "довгої" хронології Аж 28 квітня датував падіння Сімферополя Сергій Шемет у розвідці "Полковник Петро Болбочан", опублікованій 1923 року [13, с. 206]. Взяття Сімферополя на 25 квітня віднесли автори "Історії українського війська" за ред. Івана Крип’якевича, виданої у Львові 1936 року [14, с. 418], що відображено на відповідній мапі (посилаюся на 2-е видання 1953 року, в якому цей фрагмент передрукований без змін). Мапа походу Болбочана на Крим за "Історією українського війська" 24 квітня назване у Олександра Удовиченка в роботі "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921 рр." 1954 року [15, с. 37]. Прижилася "довга" хронологія і в новітній історіографії. Взяття Сімферополя 24 квітнем датували Ярослав Штендера [16, с. 57], Володимир Сідак із співавторами [17, с. 25] та Сергій Рудько [18, с. 143]. Цікаво, що російський дослідник Олександр Пученков, хоча і не називає дати падіння Сімферополя, зазначає, що українські війська "намагалися випередити німців" [19, с. 130]. Автори сучасної (2016 р.) "Історії українського війська" слідом за Крип’якевичем датують взяття Сімферополя 25 квітня [20, с. 306]. В певному сенсі "проміжне" становище займають один з найбільших знавців кримсько-українських стосунків Володимир Сергійчук та автор найґрунтовнішого дослідження революції в Криму В’ячеслав Зарубін. У їхніх працях, "Український Крим" [21] та "Без победителей" [22], точної хронології походу українських військ немає, хоча Зарубін в одній із попередніх статей датував падіння Сімферополя взагалі 21 квітня.  Сотник Армії УНР Борис Монкевич, автор книги "Похід Болбочана на Крим" Таким чином, підтверджується виголошена на початку теза, що в сучасній українській історіографії питання хронології походу Болбочана на Крим в цілому не вирішене. Автори, що спираються радянську традицію або на газети, що описували події кількома днями пізніше, переважно схиляються до "короткої" хронології. Чим же обґрунтовують свою позицію їхні опоненти? Свідчення очевидців Якщо не цілковитою, то все ж протилежністю радянській/російській традиції виступає українська традиція, зіперта на свідченнях безпосередніх учасників походу. Найвидатнішою, і, по суті, єдиною до сьогодні комплексною працею про Кримську операцію є книга Бориса Монкевича "Похід Болбочана на Крим" [23], що була видана у Львові 1928 року і поєднувала в собі мемуари та документальне дослідження. Саме тут був наведений найбільш детальний опис взяття Сімферополя [23, с. 141] і названа дата 24 квітня. "…в Сімферополі зрозуміли, що українське військо зовсім близько. Але прийняти якісь міри "Штаб Оборони" вже не вспів, бо відділ Запоріжців, який наступав шляхом Джанкой – Сімферополь, у 10 годин ранку 24 квітня нагло вскочив у Сімферополь… Трудно уявити собі паніку, яка зчинилася в місті, коли авангард першого відділу вдерся на самоходах у самий центр Сімферополя, де знаходився "Штаб Оборони Кримської Республіки". Залога Сімферополя розсипалась по цілому місту, не виявляючи жадного спротиву. Населення міста, не орієнтуючись зі страху поховалося. Ввесь "Штаб Оборони" в комплєті захопили в полон наші війська… В дві годині по зайняттю нашим авангардом Сімферополя, прибули головні сили українського війська ешелонами з бронепотягами і штаб Кримської групи. Зараз-же приступлено до планового очищення міста від більшовиків, котрі з приводу наглого захоплення міста, не вспіли його залишити. Місто обнято тісним кордоном. Всі виходи замкнено й почалося виловлювання більшовиків". Сторінка з праці Б. Монкевича В мемуарах інших безпосередніх учасників рейду на Крим: "Споминах з часів української революції" Всеволода Петріва [24] (перше видання – 1930 р.), "Силі доблесті" Павла Шандрука [25] (1959 р.) та "Споминах запорожця" Никифора Авраменка [26] (підготовлені на початку 70-х рр.), – точної дати взяття Сімферополя немає, але у двох перших є опосередковані дані. Петрів пише, що 23 квітня 1918 року він перебував у Султан-Базарі (нині – Мостове) [24, с. 504], що якраз знаходиться посередині між Джанкоєм та Сімферополем. Шандрук згадує, що він вів бої на підступах до кримської столиці наступного дня після Джанкоя [25, с. 37–38]. Чому ж взяття Джанкоя має таке значення для вирішення нашого питання? Чонгар і Джанкой У 2015 році набув поширення замаскований під наукову розвідку політичний памфлет із заголовком "Россия, Украина и Крым. Причины и особенности т.н. Украино-Крымской войны 1918 г." [27]. В ньому гранично відверто пояснювалася кон’юнктура датування походу Болбочана на Крим. "Низка українських "полководців" та істориків стверджує, що Джанкой взяли з боєм, "звільнили" (у німців відбили?). Цей "факт" включений в усі українські джерела, включаючи такий солідний, як "Енциклопедія Українознавства". І від реальної дати прибуття передових підрозділів "українців" у Джанкой 22 квітня відкрутитися нікуди, її занадто часто повторюють. Присвоїти лаври "Завойовника Криму" полковнику Болбочану – мертвонароджена затія. По-перше, він відставав від німецьких військ на два дні. По-друге, єдиним описаним бойовим зіткненням, в якому взяли участь "запорожці", було форсування Сиваського мосту. Спогади коменданта штабу Окремої Запорізької дивізії Никифора Авраменка - учасника походу Кримської групи запорожців на Крим Більше жодного опису бою учасники походу і історики не виявили. Крім хіба якихось неясних згадок про "розвідувальні" групи, які дійшли до Судака, Євпаторії тощо. Скупі згадки про взяття з боєм "українцями" Мелітополя, Джанкоя і Сімферополя виглядають взагалі як параноїдальна маячня. З ким вони там бій вели – зі своїми союзниками німцями?". Цілком слушно, що якщо 22 квітня Болбочан лише зайняв Джанкой, а німці, відповідно до "короткої" хронології, у цей час вже були в Сімферополі, то вся Кримська операція військ УНР не мала жодного сенсу. Відтак уточнення датування взяття Чонгара і Джанкоя має не менше значення, ніж Сімферополя, до падіння якого ми ще повернемося. Отже, за Монкевичем, 20 квітня вночі (тобто, ймовірно, вже 21-го) Болбочан зупинився в Новоолексіївці [23, с. 129] (за 40 км до мосту між півостровом Чонгар та Кримом), а перед мостом знаходилися лише передові загони, що видавали себе за розбитих червоноармійців. Потім ці "передові частини могли провірити і налагодити шини. Спішно приймались міри до форсування Сивашських переправ". Скільки часу зайняли приготування, невідомо, але після них, враховуючи нові обставини, "Болбочан відкинув попередній план форсування Сиваша моторовими катерами і рішив раптовим наскоком захопити безпосередньо залізничну переправу". Зазначені катери були захоплені у більшовиків ще в Мелітополі. За допомогою військової хитрості вночі (без уточнення дати) міст був захоплений і на ранок (знову без дати) українці оволоділи станцією Таганаш (нині – Солоне Озеро) на кримському боці Сивашу. Після того Болбочан підтягнув резерви та, не зволікаючи, рушив на Джанкой (за 30 км від мосту), захоплення якого після невеликого бою відбулося 22 квітня ввечері [23, с. 133]. Оскільки очевидно, що певного часу вимагали: а) розвідка місцевості та підготовка до форсування Сивашу на катерах; б) опрацювання нового плану дій після скасування початкового; в) підготовка бронепоїздів до наступу; то, відповідно, атака не могла відбутися "з коліс" тоді ж з 20 на 21 квітня, а сталася вже наступної ночі, тобто з 21 на 22 квітня. Ранком 22 квітня Болбочан був у Таганаші, ввечері – у Джанкої, що повністю відповідає географії регіону з урахуванням часу на перекидання основних сил і спротив червоногвардійців. Абсолютно однозначно в тому ж дусі висловлюється у своїх мемуарах "Чорні запорожці" (написані не пізніше 1959 р.) інший учасник штурму Чонгару Петро Дяченко [28, с. 23]. "21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сиваського залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано зайняла 1-ша сотня під командою сотника [Михайла] Зілинського (часом пишуть Зелінський. – Ред.). Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой". Сторінка з книги П. Дяченка Більшість сучасних дослідників шляху полковника визнають слушність цієї схеми, хоча є і альтернативні думки: Ярослав Тинченко датує взяття мосту ніччю на 20 квітня [29], а Богдан Грушецький – взагалі ніччю на 19 квітня [30]. Щоправда Петрів у "Споминах" пише, що проїхав Чонгарський міст "удосвіта 21 квітня" [24, с. 501], а Шандрук взагалі не подає жодної дати. Втім, як я вже зазначив вище, Петрів погоджується, що 23 квітня Сімферополь ще не був взятий, а Шандрук датує бої під містом наступним днем після Джанкоя, тобто, за схемою Монкевича, також 23 квітня. Сам Монкевич датує битву українців з більшовиками на станції Сарабуз (нині – Гвардійське) під кримською столицею якраз 23 квітня [23, с. 138]. Таким чином, порівнявши спогади учасників захоплення Чонгару та взявши до уваги особливості географії регіону, можна стверджувати, що схема Монкевича: форсування Сивашу на світанку 22 квітня – взяття Джанкоя ввечері 22 квітня – бій під Сарабузом 23 квітня – захоплення Сімферополя вранці 24 квітня, – є абсолютно логічною та внутрішньо несуперечливою. Для того, щоб ствердити абсолютну непомильність датувань Монкевича, залишилося, нарешті, визначити, коли ж був захоплений Сімферополь. Якщо вірною виявиться "коротка" хронологія, українську версію "походу на Крим" слід буде переглянути. А у разі правильності "довгої" хронології правильною буде і схема Монкевича. Українські та німецькі старшини на Софійській площі в Києві, березень 1918 року Захоплення Сімферополя Як безапеляційно наголошують автори "Украино-Крымской войны" [27], "Наявні в розпорядженні автора німецькі джерела обмежуються простою констатацією фактів про просування німецьких військ, їхній склад і дати заняття населених пунктів. У той же час мемуарна література та історичні дослідження, що належать офіцерам українських підрозділів, рясніють плутаниною в датах, протиріччями і явними фальсифікаціями. Якщо брехати, так красиво й доладно, так щоб самому було приємно. А то, що виходить: германці ще 9(22) квітня без бою увійшли в Сімферополь, що підтверджують і радянські, і німецькі дослідники". В останньому абзаці є три посилання: на одне радянське джерело і два німецьких. Що написано в радянському джерелі, ми і так знаємо, а от німецькі викликають виправданий інтерес. Кому, як не офіцерам Райсхгееру (Reichsheer) краще знати, коли вони опинилися у Сімферополі? Свідчення військових кайзера може остаточно розв’язати суперечку щодо дати походу Болбочана. Автори памфлету наводять посилання на 384 сторінку 13 тому "Der Weltkrieg 1914 bis 1918" та 89 сторінку "Das Landwehr-Infanterie-Regiment 53 im Weltkrieg", що нібито промовляють на користь 22 квітня. Щодо першого, то, як можна пересвідчитися, на вказаній ними сторінці взагалі відсутня дата взяття Сімферополя. Навіть якщо ви не володієте німецькою, ви з легкістю побачите, що словосполучення "22 квітня" немає, а під 26 квітня згадується затримка в Сімферополі транспортів з українськими військами [31, s. 384]. Нема дати падіння столиці Криму і на сусідніх сторінках. Сторінка з німецького видання [31] без дати взяття Сімферополя А от інформація із другого видання взагалі суперечить "улюбленій" авторами "короткій" хронології. Там вміщений календар руху 53-го піхотного полку ландверу, потрібний фрагмент з якого виглядає наступним чином [32, s. 89]: 21.4.18 II і III батальйони цього полку вирушили залізницею до Криму з Мелітополя, 22.4.18 вони ж продовжили їхати залізницею з Джанкою до станції "Кісой" ("Kisoj"). А 23.4.18 від Сарабуза рушили пішим маршем на Сімферополь. Як пояснив в приватній розмові знавець кримської топоніміки Олександр Горяїнов, "Kisoj" – це перекручена назва залізничної станції Китай ("Qıtay"), в якій літера "t" була помилково записана як "довга S" – "ſ". Станція Китай (нині – Широке) якраз знаходиться на шляху від Джанкоя до Сарабуза. Таким чином, і тут ні про яке захоплення Сімферополя 22 квітня не може йти і мови. І щоби остаточно поставити крапку в цьому питанні, звернімося до найавторитетнішого з можливих німецьких джерел, а саме до зведень Генерального штабу, виданих багатотомною серією відразу після закінчення війни. В 7 томі під 24 квітням в рубриці "Ukraine" знаходимо наступний короткий запис [33, s. 2700]: "In der Krim haben Truppen des Generals Kosch Simferopol erreicht", що перекладається як "Наявні в Криму війська генерала Коша дісталися Сімферополя". Ось як виглядало це повідомлення: Сторінка з реляцією німецького Генштабу [33] про вступ до Сімферополя 24 квітня Звертає на себе увагу використання дієслова "дісталися/дійшли/досягли", а не, скажімо, "взяли" чи "захопили". Це ідеально узгоджується із даними Монкевича про здобуття Сімферополя українськими військами вранці 24 квітня ще до підходу німців. Таким чином, питання про дату взяття Сімферополя та вірність всієї хронології походу Болбочана на Крим можна вважати вирішеним. Українські війська здолали більшовицьку оборону на Чонгарі і форсували Сиваш на світанку 22 квітня, ввечері 22 квітня оволоділи Джанкоєм, 23 квітня перемогли в бою під Сарабузом, а вранці 24 квітня захопили Сімферополь, випередивши німців щонайменше на кілька годин. Ну і для шанувальників – вишенька на тортику. Повідомлення американської газети "The New York Times" від 25 квітня 1918 року слово в слово повторює зведення німецького Генштабу за попередній день, цілковито знімаючи питання про можливі післявоєнні помилки чи підчистки берлінських видавців. Повідомлення The New York Times про вступ німців до Сімферополя 24 квітня 1918 року Висновки 1. До сьогодні в українській історіографії панують дві точки зору на хронологію походу військ УНР на Крим у квітні 1918 року: "коротка" та "довга". Відповідно до першої німецькі війська, що наступали з Перекопу, взяли Сімферополь 22 квітня, а українські підрозділи у цей час перебували лише у Джанкої. Відповідно до другої це саме загони УНР, наступаючи з Чонгару, першими вступили до Сімферополя 24 квітня, випередивши німців на кілька годин. 2. Ця розбіжність у датуванні вийшла за межі історіографічної суперечки і набула виразного політичного забарвлення. Якщо вірною є "коротка" хронологія, то столицю Криму захопили німці ще до того, як українські війська дісталися Джанкоя, а відтак подальший похід Болбочана не мав жодного військового та політичного сенсу. Натомість, якщо правдивою виявиться "довга" хронологія, то це саме українці із випередженням у півдоби звільняли міста Криму від комуністичної влади, а тому мали право претендувати на контроль над півостровом. 3. Прихильники "короткої" хронології апелюють до радянських джерел початку 20-х рр. ХХ ст., прибічники "довгої" посилаються на свідчення українських учасників походу на Крим. В статті Володимира Єлагіна 1922 року, що, вірогідно, започаткувала "коротку" хронологію, немає підтверджень названої їм дати взяття Сімферополя – 21 квітня. У 1957 році Павло Надінський запропонував іншу дату – 22 квітня – яка невдовзі стала канонічною. В мемуарах українських військових також є розбіжності, але Борис Монкевич подає дату 24 квітня, а у решти немає жодних вказівок, що захоплення кримської столиці відбулося раніше. 4. Залучення інформації третьої сторони – а саме німецьких джерел – дозволяє остаточно розв’язати питання хронології Кримської операції 1918 року. Відповідно до зведень німецького Генерального штабу, підтверджених синхронною публікацією у газеті "The New York Times", в Криму війська генерала Коша дісталися Сімферополя саме 24 квітня.  Отже, ні про яке "22 квітня" в якості дати взяття міста німцями не може бути й мови. Дозволю собі припущення, що ранні радянські автори сплутали день початку евакуації з Сімферополя вищого керівництва (21 квітня, як вважав, наприклад С. Поплавський [34, с. 113]) із днем падіння міста, а пізніші дослідники не змогли чи не захотіли порушити усталену традицію. Бібліографія Елагин В. Евпаторийский Октябрь и начало Соввласти // Революция в Крыму. Историческая библиотека Истпарта О. К. Крыма. – №. 1. – Симферополь: Крымиздат, 1922. – С. 41–58. Революция в Крыму. Сборник материалов к 10-й годовщине Октябрьской революции. – № 1(7). – Симферополь: Крымгосиздат, 1927. – 288 с. Бунегин М. Революция и Гражданская война в Крыму (1917–1920). – Симферополь: Крымгосиздат, 1927. – 336 с. Надинский П. Очерки по истории Крыма. – Т. 2. – Симферополь: Крымиздат, 1957. – 303 с. История Гражданской войны в СССР. – Т. 3. – М.: Госполитиздат, 1958. – 679 с. Обертас И. Командарм Федько. – М.: Воениздат, 1973. – 165 с. Сельвинский И. Черты моей жизни // Крымские пенаты. – № 2. – Симферополь, 1996. – С. 5–20. Хроника революционных событий в Крыму (1917–1920) / сост.: И. Кондранов и В. Широков. – Симферополь: Крым, 1969. – 190 с. Бикова Т. Створення Кримської АСРР (1917–1921 рр.) – К., 2011. – 247 с. Гриценко І. Український Державний Флот в 1917–1919 pp. – К.: Вид. О. Філюк, 2015. – 232 с. Тютенко Р. Перший Республіканський піший полк П. Болбочана та його участь в боротьбі за українську державність (серпень 1917 – квітень 1918 рр.)" // Мат-ли Всеукр. наук. конф. "Війни і збройні конфлікти у Східній Європі в ХХ – на початку ХХІ століть". – Житомир, 2015. – С 45–49. Вінцковський Т. Формування і діяльність місцевих органів влади першої УНР на півдні України: дис… док. іст. наук. – Одеса, 2016. – 414 с. Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. – Кн. 4. – Вип. 7/8. – Відень, 1923. – С. 200–236. Історія українського війська / за ред. М. Левицького. – 2-ге вид., доп. – Вінніпег: Вид. І. Тиктор, 1953. – 837 с. Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921 рр. – Київ: Україна, 1995 . – 206 с. Штендера Я. Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона калина, 1995. – 256 с. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. – 2-е вид, доп. – К.: Темпора, 2009. – 426 с. Рудько С. Кримська операція військ Центральної ради // Наукові записки Національного університету "Острозька академія": Історичні науки. – 2011. – Вип. 17. – С.134–148. Пученков А. Украина и Крым в 1918 – начале 1919 года. Очерки политической истории. – СПб.: Нестор-История, 2013. – 340 с. Історія українського війська / за заг. ред. В. Павлова. – Х.: КСД, 2016. – 416 с. Сергійчук В. Український Крим. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – 304 с. Зарубин А., Зарубин В. Без победителей: Из истории Гражданской войны в Крыму. – 2-е изд., испр. и доп. – Симферополь: Антиква, 2008. – 728 с. Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. – Нью-Йорк, 1956. – 288 с. Петрів В. Військово-історичні праці, спомини. – К.: Поліграфкнига, 2002. – 639 с. Шандрук П. Сила доблесті. – К.: Вища школа, 1999. – 240 с. Авраменко Н. Спомини запорожця. – К.: Темпора, 2007. – 456 с. Бобков А., Бутовский А. Россия, Украина и Крым. Причины и особенности т.н. Украино-Крымской войны 1918 г. Це ж: Бобков А. Разворот солнца над Аквилоном вручную. Феодосия и феодосийцы в Русской смуте. Год 1918. – Феодосия-Симферополь: Оригинал-М, 2008. – С. 223–230. Дяченко П. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії Української Народної Республіки. – К.: Стікс, 2010. – 448 с. Тинченко Я. Независимый татарский Крым // Киевские ведомости. – 2003. – № 143(2948). Цієї ж дати він дотримувався і в наступних працях. Грушецький Б. Оборона перекопских и чонгарских позиций войсками Советской Республики Таврида в апреле 1918 года // Вестник Крымских чтений И. Сельвинского. – Вып. 8. – Симферополь: Крымский Архив, 2011. – С. 41–52. Der Weltkrieg von 1914 bis 1918. Im Auftrage des Oberkommandos des Heeres bearbeitet und herausgegeben von der Kriegsgeschichtlichen Forschungsanstalt des Heeres // Die militärischen Operationen zu Lande. – Band 13: Die Kriegführung im Sommer und Herbst 1917. Die Ereignisse außerhalb der Westfront bis November 1918. – Berlin: Mittler & Sohn, 1942. – XVI+483 s. Koch O. Das Landwehr-Infanterie-Regiment 53 im Weltkrieg 1914–18. – [Kettwig]: [Flothmann], 1928. – 93 s. Amtliche Kriegs-Depeschen. Nach Berichten des Wolff`schen Telegr.-Bureaus. – 7 Band: 1 August 1917 bis 31 Mai 1918. – Berlin: Nationaler Verlag, 1918. – S. 2369–2752. (В усіх томах безперервна пагінація). Поплавский С. Евпатория с февраля 1917 г. до оккупации немцев // Революция в Крыму. Историческая библиотека Истпарта О. К. Крыма. – №. 2. – Симферополь: Изд. Истпарта, 1922. –  С. 107–113. Джерело: LIKБЕЗ. Історичний фронт. Читайте також: Відбудова Криму Українською РСР після війни Бандерівці у Криму. Про підпілля ОУН на півострові Як депортували кримських татар і що з цього вийшло Союз козаків і татар у боротьбі за незалежність Криму Постанова про перетворення Криму на область РРФСР Кримський похід 1918 року. Українська армія на півострові "Доцільно провести виселення". Червнева депортація народів Криму Неписана історія: "Поки татари воювали, їхні сім'ї виселили в Узбекистан" Зневажений герой. Про легендарного радянського пілота Амет-хана Султана Історик Гульнара Бекірова: "Групу СБУ з дослідження депортації розформовано" "Принуждение к союзу": як Крим став "ісконно русскім" Економічна блокада Криму. Як це робили в Гетьманаті Фантомні болі Імперії. Холодна війна за Крим у 1990-х Відбудова Криму Українською РСР після війни Інші матеріали за темою "Кримські татари" ...і ще 250 матеріалів за темою "Крим"   http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/05/15/149787/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/05/3/149761/ support@history.pravda.com.ua (Сергій Рябенко, zbruc.eu) Дайджест Wed, 03 May 2017 15:09:01 +0300 Чим була операція "Вісла"? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні "симетрично" відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі? 28 квітня 1947-го о четвертій годині ранку шість польських дивізій і відділи Корпусу безпеченьства публічного оточили території, на яких компактно проживало українське населення. У цей же час відділи НКВД та чехословацької армії заблокували східні й південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сонча. Цей день і став фактичним початом примусового переселення українців, що ввійшов в історію під назвою операція "Вісла" і старт якій наприкінці березня того ж року дала постанова Політбюро ЦК ПРП.   Спробуймо дати кваліфікацію подіям 1947 року на Закерзонні, виходячи не з емоцій та політичної кон'юнктури, а з норм міжнародного права. Чим була операція "Вісла"? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні "симетрично" відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Аналізуючи масове примусове виселення українців Закерзоння у 1947 році з погляду міжнародного права, можемо дати на ці питання досить точну відповідь: операція "Вісла" не була геноцидом. Однак вона була злочином проти людяності, воєнним злочином та етнічною чисткою. Як означували операцію "Вісла" у Польщі та Україні З 1990 року в Польщі та Україні відбулося кілька спроб надати політичну оцінку як польсько-українському конфлікту тридцятих і сорокових років ХХ століття загалом, так і його окремим епізодам, депортації 1947 року зокрема. Результатом були кілька спільних заяв президентів і парламентів обох держав, а також тривалі дискусії у стінах польского парламенту й ухвалення постанов, які визнавали геноцидом антипольські акції на Волині. З українського боку були спроби "симетричної" відповіді, проте безрезультатні. Були й спроби політико-правової кваліфікації операції "Вісла". У серпні 1990 року Сенат Республіки Польща ухвалив постанову, якою "засуджує акцією "Вісла", в ході якої застосовано – притаманний тоталітарним системам – принцип колективної відповідальності".  У заяві-відповіді Верховна Рада констатувала, що "Акція "Вісла" зруйнувала етнічну цілісність українців у Польській Народній Республіці. Українці понесли величезні людські, матеріальні, духовні втрати. Насильницьки переселені, розсіяні, позбавлені рідних осель, свого майна, культурно-освітніх закладів та церков, вони втратили можливість повноправного національного життя і досі відчувають наслідки тієї трагедії". У 1997 році президенти України та Польщі у спільній заяві зазначили, що "окремою трагічною сторінкою в історії наших стосунків була акція "Вісла", що завдала удару всій українській громаді Польщі". За десять років в іншій заяві глави держав констатували, що акція "Вісла" "…була в історії сучасної Польщі прикладом несправедливості, яка стала наслідком дій тоталітарної комуністичної влади. У 1947 році вона довела до депортації з південно-східної Польщі багатьох тисяч польських громадян українського походження, призвела до розпорошення української спільноти Польщі, ставши тим самим черговою ланкою трагічного ланцюга конфліктів. Ця подія, яка суперечить основним правам людини, була засуджена у 1990 році спеціальною ухвалою Сенату Республіки Польща". Проте чіткої правової кваліфікації того, що відбулося 1947 року, ці заяви не містять. Інфографіка Українського інституту національної пам'яті. У проекті постанови Верховної Ради з нагоди 70-х роковин від початку депортації українців Польщі акцію трактують виключно як складову глобального процесу, який вони пропонували визнати етнічними чистками з ознаками геноциду щодо українців. У проекті іншої постанови операція "Вісла" так само розглядалася як складова політики польської держави щодо українців у першій половині ХХ століття, яку пропонувалося "кваліфікувати як геноцид". Обидва проекти так і не були ухвалені. Народний депутат VII скликання Олег Панькевич у своєму виступі з нагоди 66-ї річниці початку операції "Вісла" запропонував визнати її етноцидом. 2007 року питання правової кваліфікації операції "Вісла" порушила перед польським Інститутом національної пам'яті одна з українських організацій. Ряшівський відділ ІПН, який розглядав звернення, дійшов висновку, що оскільки акція здійснювалася на підставі рішень вищих державних органів, і виселення українців мало бути "лише допоміжною акцією", операція "Вісла" "не може бути визнана такою, що носила ознаки "злочину геноциду"". Польські дослідники Єва Семашко та Збігнев Пальський зазначали, що "переселення було неуникненним, відбувалося в гуманних умовах, а українців переселяли на землі з вищим цивілізаційним рівнем розвитку". Тадеуш Ольшанський, Богдан Скарадзінський та Ґжеґож Мотика, навпаки, вважали, що "переселення не можна вважати виправданими, а слід трактувати як складову частину комуністичного "наведення порядку" у Центральній Європі". Мотика назвав акцію "щонайменше типовим комуністичним злочином" та припустив, що "ми маємо справу зі спробою вчинення членами Польської робітничої партії так званого етноциду". Український історик Андрій Ліпкан охарактеризував акцію як депортацію, але як такої правової кваліфікації з точки зору норм міжнародного права їй не надав. Ярослав Дашкевич кваліфікував події операції "Вісла" як етнічну чистку. Поза тим, використання тих чи інших термінів на означення акції не було наслідком ґрунтовних досліджень. Для правової кваліфікації операції "Вісла" застосуємо чинні на сьогодні норми міжнародного права. Зокрема, положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду (надалі – Римський статут) у частині найбільш серйозних злочинів, які належать до юрисдикції цього суду, а також інші міжнародно-правові акти, які стосуються таких злочинів Згідно з частиною першою статті 5 Римського статуту найбільш серйозними злочинами, які викликають стурбованість усього світового співтовариства, є геноцид, злочини проти людяності, злочини агресії та воєнні злочини. Про які саме події йдеться Рішення про проведення акції було ухвалено на спеціальному засіданні Політбюро Польської робітничої партії 29 березня 1947 року. Її мета була визначена так: "У рамках репресивної операції щодо українського населення […] швидкими темпами переселити українців і змішані родини на повернені терени (передусім Північна Пруссія), не витворюючи суцільних груп і не ближче 100 км від кордону". На виконання цього рішення на початку квітня спеціальні служби Польщі підготували проект операції, яка тоді мала кодову назву "Схід". Її завданням було визначено "остаточне розв'язання української проблеми у Польщі". Для цього пропонувалося виселити всіх етнічних українців, а також мішані польсько-українські сім'ї, з південно-східного прикордоння на північно-західні землі Польщі та розселити їх там за принципом якомога більшої розпорошеності. Одночасно з акцією виселення мала бути здійснена "активна ліквідація банд УПА, які повинні бути безпощадно знищені після завершення евакуації". Для проведення акції створювалася спеціальна оперативна група з військових, безпекових, міліцейських підрозділів та за участю представників цивільної адміністрації. Для її здійснення відводився "максимально короткий строк (якщо це буде можливо, протягом чотирьох тижнів)". Операція розпочалася 28 квітня 1947 року. Вона охопила значні території Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини. Під час операції військові частини брали села у кільце, людям повідомляли про негайне переселення та давали лише кілька годин (від півгодини до чотирьох) для збору найнеобхідніших речей. Як зазначається у звітах органів громадської безпеки Польщі, акція застала "населення, яке підлягає переселенню, непідготовленим. […] завдяки добре дотриманій військовій таємниці, населення загалом було дезорієнтоване і до останнього часу працювало на полях". Депортація українців у рамках акції "Вісла", квітень 1947 р. Після цього людей під конвоєм військових відправляли на так звані "збірні пункти". Там співробітники органів держбезпеки проводили виявлення "неблагонадійних" елементів, укладали реєстри депортованих та їхнього майна. Сім'ї підозрюваних у симпатіях до українського підпілля або арештовували, або вони підлягали розселенню у кількості не більше однієї у кожному населеному пункті. Решту українців вивозили подалі від державного кордону та розселяли групами, які не перевищували 10% місцевого польського населення, з метою їх швидкої асиміляції. Переселені за наказом командування ОГ "Вісла" були обмежені у вільному пересуванні, а тих, що намагалися самостійно повернутися додому, затримували та поміщували до так званого "транзитного табору" у Явожно, де їх допитували й катували співробітники органів державної безпеки. Усього в результаті операції "Вісла" було депортовано понад 140 тисяч осіб... З документів українського підпілля відомо також, що у квітні 1947 року під час проведення акції польські військові підрозділи спалили принаймні тринадцять українських сіл повністю й одне частково. Чи був це геноцид? Останнім часом, особливо після ухвалення польським парламентом резолюції щодо "геноциду" польського населення на Волині, серед українських політичних сил і громадських організацій набуває популярності точка зору, що операцію "Вісла" слід кваліфікувати як "геноцид українського населення". Але стаття 6 Римського статуту, а також стаття ІІ Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, визначає геноцид як діяння з метою знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку шляхом убивства членів такої групи; заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу; навмисного створення для групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення; заходів, розрахованих на запобігання народженню дітей; насильницької передачі дітей з однієї групи до іншої. Елементами складу злочину геноциду є його об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторони. Об'єктом злочину геноциду є безпека існування певної групи людей, об'єктивною стороною – суспільно небезпечна дія або бездіяльність, спрямовані на повне або часткове знищення цієї групи, суб'єктом геноциду є будь-яка особа, а суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Мета геноциду – це завжди повне або часткове знищення певної групи людей за національною, етнічною, расовою або релігійною ознакою. Аналіз документальних джерел і обставин проведення операції "Вісла" свідчить про те, що метою здійснення акції не було повне або навіть часткове знищення української людності Польщі. Йшлося виключно про його примусове переміщення з відповідної території та створення умов, які перешкоджали поверненню назад. У джерелах також відсутня інформація про те, що внаслідок проведення операції "Вісла" відбувалося масове фізичне знищення всіх або принаймні значної частини українців регіону.  Тож, відповідно до норм міжнародного права, операція "Вісла" не може бути кваліфікована як злочин геноциду. Чи був це злочин проти людяності? Частина перша статті 7 Римського статуту визначає перелік діянь, які здійснюються у межах широкомасштабного або систематичного нападу на цивільних осіб та визнаються злочинами проти людяності. До таких діянь належать "депортація або примусове переміщення населення", "катування", "переслідування будь-якої групи, яка підлягає ідентифікації, або спільноти з політичних, расових, національних, етнічних, культурних, релігійних, гендерних, як це визначено у пункті 3, або інших мотивів, які повсюдно визнані неприпустимими згідно з міжнародним правом, у зв'язку з будь-якими діяннями, вказаними у цьому пункті", а також "інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному спричиненні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень, або серйозної шкоди психічному чи фізичному здоров'ю". Депортацією або примусовим переміщенням є "примусове переміщення осіб, які піддаються виселенню або іншим примусовим діям з району, в якому вони законно перебувають, за відсутності підстав, які допускаються міжнародним правом". Катуванням є "умисне спричинення сильного болю або страждань, фізичних чи психічних, особі, яка знаходиться під вартою або під контролем обвинуваченого". Переслідуванням є "умисне та серйозне позбавлення основних прав всупереч міжнародному праву за ознакою приналежності до тієї або іншої групи чи іншої спільноти". Метою операції "Вісла" було примусове переміщення українців із південно-східних прикордонних територій Польщі на інші території. Українці жили на цих землях давно й законно. Ані теперішніми нормами міжнародного права, ані чинними у 1947 році міжнародно-правовими актами таке примусове переміщення не визначалося як законне та допустиме. Отже, переміщення українців під час проведення операції "Вісла": а) мало примусовий характер (відбувалося загалом всупереч волі самих людей та із застосуванням військових); б) стосувалося переміщення людей саме за їх національною ознакою (етнічних українців або членів мішаних українсько-польських сімей); в) стосувалося переміщення етнічних українців із районів, де вони мешкали законно; г) проводилося за відсутності підстав, які допускаються міжнародним правом. Тому операція "Вісла" може бути визначена як "депортація або примусове переміщення населення". До того ж, відбувалася так звана "селекція" мешканців Закерзоння на предмет співпраці з українським підпіллям. Запідозрених у такій співпраці, а також осіб, які самовільно поверталися додому, висилали до "транзитного табору" в Явожно. Там співробітники органів держбезпеки проводили їхні допити і "під час допитів катували в'язнів. Тортури полягали в побитті, кóпанні, ураженні електричним струмом, обливанні холодною водою, вливанні її до рота й носа, встромлянні шпильок у тіло, саджданні на ніжку перевернутого стільця". Похорон генерала Кароля Сверчевського. Його смерть було використано як привід для початку акції "Вісла" Тому ці дії в межах операції "Вісла" можуть бути визначені як катування. Під час операції "Вісла" примусово переміщеним українцям було заборонено самовільно повертатися на території, звідки їх виселили. Стаття 13 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право "вільно пересуватися та обирати собі місце проживання у межах кожної держави". Тому це обмеження є позбавленням українців одного з основних прав людини, гарантованих міжнародним законодавством. Ось і "переслідування групи, яка підлягає ідентифікації, з національних мотивів у зв'язку з проведенням депортації та примусового переміщення цієї групи".  Зрештою, хоча у липні 1947 року спеціальним наказом командувача ОГ "Вісла" було створено контрольні групи, які мали опікуватися збереженням майна, що залишилося після виселення українців, та передати його під охорону силових структур, ми знаємо про спалення кільканадцятьох сіл. У поєднанні з забороною українцям повертатися додому, а також тим, що надані переселенцям у західних районах Польщі господарства "були найчастіше знищені й занедбані, а поля незасіяні. Багато приміщень потребували капітального ремонту. Траплялися випадки виділення одного господарства кільком сім'ям", такі діяння могли мати умисний характер з метою заподіяння примусово переселюваним особам сильних страждань та серйозної шкоди психічному здоров'ю. Утім, для однозначної відповіді на те, чи можуть бути ці дії в межах операції "Вісла" визначені як "інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному спричиненні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень, або серйозної шкоди психічному чи фізичному здоров'ю", потрібні докази того, що все це робилось умисне.    Та загалом операція "Вісла" може бути кваліфікована як злочин проти людяності. Чи був це воєнний злочин? Стаття 8 Римського статуту визначає воєнними злочинами серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1948 року, зокрема Конвенції про захист цивільного населення під час війни, у формі відповідного діяння проти осіб або їх майна (пункт "а"), інші серйозні порушення законів та звичаїв, які застосовуються у міжнародних збройних конфліктах (пункт "b") або збройних конфліктах неміжнародного характеру в межах, встановлених міжнародним правом (пункт "е"), а також серйозні порушення статті 3 Женевських конвенцій (пункт "с"). Відповідно до статті 2 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, її норми "застосовуються до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни". Стаття 3 зазначеної Конвенції встановлює обов'язок дотримання певних положень "у разі збройного конфлікту, який не має міжнародного характеру й виникає на території однієї з Високих Договірних Сторін". На сьогодні існує кілька визначень терміну "війна" та "збройний конфлікт". Війною визнаються "бойові дії між державами, а також державами і національно-визвольними рухами, що супроводжуються повним розривом усіх мирних відносин між ними", "збройний конфлікт між двома або більшою кількістю сторін, який звичайно відбувається задля політичних цілей", а також "будь-яке тривале зіткнення між військовими силами двох або більше урядів (міждержавна війна) або між регулярною армією і якоюсь іншою (щонайменше однією) збройною групою (внутрішньодержавна війна)".  Збройний конфлікт визначається як конфлікт, який відбувається "на території будь-якої Високої Договірної Сторони між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідним командуванням, контролюють частину її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії", або "збройний інцидент, збройна акція, збройні зіткнення обмеженого масштабу, які можуть бути наслідком спроби вирішення національних, етнічних, релігійних або інших протиріч за допомогою засобів збройної боротьби. […] Може мати міжнародний (за участю двох або кількох держав), або не міжнародний, внутрішній характер (з веденням збройного протистояння у межах території однієї держави". Українців виселяли з їхніх домівок, дозволяючи взяти з собою мінімум майна Таким чином, відповідно до норм міжнародного права, необхідною умовою для кваліфікації певного діяння як воєнного злочину є вчинення цього діяння у межах війни або іншого збройного конфлікту міжнародного чи неміжнародного характеру. Станом на квітень 1947 року події Другої світової війни на території, де проводилася операція "Вісла", вже завершилися. Тому ці події не можуть розглядатися як війна або збройний конфлікт, який мав міжнародний або міждержавний характер. З огляду на це, операція "Вісла" не може бути кваліфікована як воєнний злочин, визначений пунктами "а" або "b" статті 8 Римського статуту.  Події операції "Вісла" відбувалися на території лише однієї країни – Польщі, у межах її міжнародно визначеного кордону, встановленого двосторонньою угодою із СРСР від 16 серпня 1945 року. Люди, що мешкали на цих територіях після завершення двосторонніх переселень між Польщею та СРСР (УРСР), вважалися громадянами Республіки Польща. Рішення про проведення операції "Вісла" було прийнято вищими державними та партійними органами Польщі, а його реалізацію забезпечували підрозділи збройних сил, органів державної безпеки та цивільної адміністрації. Водночас на цій території (так званому Закерзонні) у період осені 1945-го – весни 1947 року вібувалося протистояння між польським де-факто урядом та структурами українського визвольного руху – підпіллям ОУН та загонами УПА.  Хоча у зазначений період ОУН та УПА не ставили собі за мету загальнонародного антикомуністичного повстання українців на цій території, а визначали головним завданням захист українців від примусового виселення, у кінці 1945-го – першій половині 1946 року підрозділи УПА проводили періодичні напади на військові гарнізони, невеликі населені пункти, переселенчі комісії, знищували комунікації, а також проводили спалення виселених українських сіл. Узимку та навесні 1947 року в силу ряду причин активність структур українського підпілля була незначною, однак у разі проведення примусового виселення українців польською владою підрозділи УПА та ОУН мали "знову чинити максимально активний опір. У випадку початку такої акції, мають вибухнути масові пожежі, а також "піти в рух" мости та всіляка комунікація". Тож можна говорити про існування на території Польщі внутрішнього збройного конфлікту між урядом та організованими структурами українського підпілля. А тому, відповідно до пункту "f" статті 8 Римського статуту та статті 1 Протоколу ІІ до Женевських конвенцій, до цього конфлікту можуть бути застосовані вимоги пункту "е" статті 8 Римського статуту. Як зазначалося вище, найвище керівництво Польщі ставило за мету "остаточне розв'язання української проблеми". Однак у пропаганді та навіть деяких офіційних документах польська комуністична влада основною метою проведення акції визначала необхідність очищення південно-східних прикордонних територій від структур Української повстанської армії, а примусове виселення з цих територій українців подавалося лише як другорядна мета й обґрунтовувалося потребою захисту населення від підрозділів УПА.   Підпункт VIII пункту "е" статті 8 Римського статуту визначає воєнним злочином у межах так званого внутрішнього збройного конфлікту, серед іншого, "віддання розпоряджень про переміщення цивільного населення з причин, пов'язаних з конфліктом, якщо тільки цього не вимагають міркування безпеки відповідного цивільного населення або нагальна потреба воєнного характеру".  Немає документів, які б підтверджували необхідність примусового переміщення українців задля їхньої безпеки. Так само, з огляду на згортання взимку та навесні 1947 року активних дій Організації українських націоналістів та Української повстанської армії на Закерзонні, переміщення не могло бути викликане нагальною потребою воєнного характеру. А тому рішення про переміщення українців у межах операції "Вісла" було пов'язане з конфліктом між польським урядом і структурами українського підпілля, та саме з метою вирішення "національних" протиріч й утворення моноетнічної польської держави. Отже, операція "Вісла" може бути кваліфікована як воєнний злочин. Чи була це етнічна чистка? Резолюція №780 Ради Безпеки ООН та складений на її виконання звіт Комісії експертів визначають етнічні чистки як "використання сили або погроз для вигнання осіб, які відносяться до тих чи інших груп, з будь-якого району з метою перетворення його на етнічно однорідний", а також як "цілеспрямовану політику, розроблену однією етнічною або релігійною групою, для усунення примусовими та такими, що призводять до терору, методами цивільного населення іншої етнічної або релігійної групи з певних географічних районів". Етнічною чисткою є діяння, яке містить або може містити елементи злочинів проти людяності, воєнних злочинів або злочину геноциду, чи поєднувати у собі елементи всіх або деяких із цих злочинів. Метою етнічної чистки завжди є примусове вигнання етнічної чи релігійної групи з визначеного району для перетворення його на етнічно однорідний. Метою проведення операції "Вісла" було примусове переселення українців із чітко визначених територій на південно-східному прикордонні Польщі із забороною самовільного повернення на рідні землі. Замість депортованих українців на цю територію було переселено близько 14 тисяч поляків, що фактично перетворило її на етнічно однорідну. Отже, операція "Вісла" може бути кваліфікована як етнічна чистка.   Джерело: Збруч. Читайте також: Акція "Вісла" - останній акт українсько-польської трагедії "Хрін" для генерала. Загибель Кароля Сверчевського в засідці УПА "Остаточне вирішення української проблеми". Про депортацію українців УПА і Армія Крайова: не треба їх ані героїзувати, ані демонізувати 1951 рік. Як Польща й УРСР востаннє обмінялися територіями Сповідь ката. Як від рук підпілля гинули українці й поляки Бандерівці по-чеськи. Про рейди УПА на Захід. ВІДЕО "За те, що ти українець..." Спогади з 1944-47 років Більше новин за темою "Акція "Вісла": Громадськість просить парламенти України та Польщі засудити акцію "Вісла" Урочистості до 70-х роковин операції "Вісла" в Перемишлі. РОЗКЛАД ЗАХОДІВ У Києві презентують виставку "Втрачений світ" до 70-х роковин акції "Вісла" http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/05/3/149761/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/03/27/149646/ support@history.pravda.com.ua (Оксана Юркова, LIКБEZ. Історичний фронт) Дайджест Mon, 27 Mar 2017 18:26:43 +0300 Щотижневик "Українські вісті", що виходив у Новому Ульмі, писав, що ховали Дорошенка три українські священики УАПЦ та грузинський священик. Віддати йому останню шану зійшлося понад півтори сотні людей різних віровизнань та політичних переконань. Березень 1951 року видався нещасливим. 6 березня у Франції у містечку Мужен, що розташований неподалік від Канн на Лазурному березі, пішов у засвіти Володимир Винниченко. А за два тижні, 19 березня, у Мюнхені у Німеччині відійшов у Вічність Дмитро Дорошенко. Володимир Винниченко (1880–1951) та Дмитро Дорошенко (1882–1951) Обидва були непересічними українськими політичними, державними та громадськими діячами. До того ж Винниченка небезпідставно шанують як письменника, а Дорошенка – як дипломата та історика. Попри різні політичні погляди, обидва брали активну участь в Українській революції. Обидва були членами Української Центральної Ради. 28 (15) червня 1917 р. Винниченко першим очолив Генеральний секретаріат – уряд, сформований Українською Центральною Радою. У серпні 1917 р. головування в уряді на кілька днів перебрав Дорошенко, але згодом посаду знову зайняв Винниченко. У 1918 р. шляхи Винниченка та Дорошенка розійшлись. За Гетьманату Дорошенко працював міністром закордонних справ Української Держави, а Винниченко перебував в опозиції до влади гетьмана Павла Скоропадського. Восени 1918 р. Винниченко фактично відіграв провідну роль у підготовці протигетьманського повстання. Після перемоги повстання він очолив Директорію Української Народної Республіки та був на цій посаді до лютого 1919 р. Машинопис першої сторінки статті Наталії Полонської-Василенко “Д.І.Дорошенко і його громадсько-політична діяльність” (1953). Архів Українського вільного університету у Мюнхені Зрештою, внаслідок поразки українських визвольних змагань і Винниченко, і Дорошенко опинились на еміграції та остаточно розійшлись. Відомий своїми соціалістичними поглядами Винниченко займався літературною працею та жив спочатку у Німеччині, потім в Австрії та Франції. У 1934 р. Винниченко на постійно оселився у Мужені. Дорошенко в різний час професорував в Українському вільному університеті у Відні та Празі, Карловому університеті у Празі, Варшавському університеті, директорствував в Українському науковому інституті в Берліні, а по війні став професором Українського вільного університету у Мюнхені. У 1945 р. його обрали першим президентом Української вільної академії наук, що була створена українськими вченими в еміграції на противагу Академії наук УРСР. Поглядів своїх Дорошенко не міняв, залишаючись активним діячем гетьманського руху до самої смерті. Обкладинки книжок В. Винниченка “Відродження нації” (Київ, Відень, 1920) та Д. Дорошенка “Історія України 1917—1923 рр.” (перевидано у Нью-Йорку, 1954) (зображення із сайтів електронних бібліотек “Чтиво” та “Diasporiana”) Обидва писали дуже багато, зокрема і про Українську революцію. У 1920 р. вийшов тритомник Винниченка "Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.)". У 1923—1924 рр. світ побачили Дорошенкові "Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 рр.", а у 1930—1932 рр. — його ж двотомник "Історія України. 1917—1923 рр.". У 1947 р. 65-річний Дорошенко здійснив карколомний вчинок. Із Німеччини, де він тоді жив, Дорошенко виїхав до Франції, а звідти до Канади. Там він посів посаду професора колегії (коледжу) св. Андрія у Вінніпезі (наразі це коледж св. Андрія при Манітобському університеті). Але внаслідок важких умов життя та незвичного клімату літній вчений важко захворів. У 1950 р. Дорошенко повернувся назад до Німеччини, де невдовзі й помер. Клепсидра (оголошення про смерть), випущена Крайовою організацією Союзу Гетьманців-Державників Німеччини й Австрії та редакцією тижневика "Ранок". З фондів Архіву Українського вільного університету у Мюнхені. Похорон Дмитра Івановича Дорошенка відбувся 22 березня 1951 р. Поховали його на найвідомішому кладовищі Мюнхена Вальдфрідгофі. Щотижневик "Українські вісті", що виходив у Новому Ульмі, писав, що ховали Дорошенка три українські священики УАПЦ та грузинський священик. Віддати йому останню шану зійшлося понад півтори сотні людей різних віровизнань та політичних переконань. Першим над розкритою могилою промовляв архієпископ Палладій (Відибіда-Руденко), який, як і Дорошенко, був свого часу членом Товариства Українських Поступовців та Української Центральної Ради. Потім виступали промовці від Українського вільного університету, Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Шевченка та інші. Некрологічна звістка у газеті “Український Робітник” – органі Союзу Гетьманців-Державників у Канаді А за кілька днів стався скандал. 25 березня 1951 р. у православній церкві у таборі для переміщених осіб "Орлик" у Берхтесґадені українцями була оголошена панахида за душі покійних Володимира Винниченка та Дмитра Дорошенка. Зібрались громадяни.  Кілька вірян — прихильників гетьманського руху — виступили проти спільної молитви за двох небіжчиків. Вони наполягали, що не можна одночасно молитись за "гетьманця Дорошенка" та "комуніста Винниченка". Табір “Орлик” у Берхтесґадені. Фото кінця 1940-х рр. Отець-настоятель, не бажаючи приймати одноосібне рішення та загострювати ситуацію, звернувся до присутніх. Мовляв, він зробить так, як хоче громада. Кілька чоловіків та одна жінка — нею була історик Наталя Полонська-Василенко-Моргун — вважали таку спільну молитву вкрай недоречною та активно заперечували. Однак більшість погодилась на спільну панахиду. Перемогла точка зору, що перед Богом обидва покійника рівні і що громада прийшла помолитись за спокій їхніх душ. Натомість "розгляд їхнього політичного обличчя й діяльності належить до відчитової зали і ніяк не до церкви", — підсумовували інцидент "Українські вісті".  Мюнхен. Центральний вхід до Вальдфрідгофу. Фото Оксани Юркової 2013 р. Вальдфрідгоф (Waldfriedhof з німецької — лісовий цвинтар), де похований Дмитро Дорошенко, вповні відповідає своїй назві. Він розміщується у лісі та є місцем спочинку відомих людей.  Мюнхен. Вальдфрідгоф. Фото Оксани Юркової 2013 р. Кладовище має "нову" та "стару" частину. В Україні це кладовище відоме тим, що тут на полі (дільниці) 43 на "старій" частині кладовища знаходиться могила Степана Бандери. Однак тут є також дві "українські дільниці" — поля 421 та 430, що розміщені на "новій" частині кладовища. Вони заслуговують на окрему розповідь.  Мюнхен. Вальдфрідгоф. Фото Оксани Юркової 2013 р. Дмитро Дорошенко похований на полі 71. Його могилу видно здалеку — вона розташована якраз на розі поля (номер поля позначений на камені — його видно у правому нижньому куті фотографії).  Мюнхен. Вальдфрідгоф. Могила Дмитра та Наталі Дорошенків. Фото Оксани Юркової 2013 р. На могилі на сірому кам’яному постаменті стоїть сірий кам’яний хрест. Вгорі постаменту — бронзовий герб роду Дорошенків. Напис на пам’ятнику зроблений українською та німецькою мовами, наголос поставлений на історичному фаху Дорошенка ("Ukrainischer Geschichtsforscher", тобто "Український історик"): Дмитро ДорошенкоDmytro DoroschenkoUkrainischer Geschichtsforscher 26.ІІІ.1882—19.ІІІ.1951 Мюнхен. Вальдфрідгоф. Могила Дмитра та Наталі Дорошенків. Фото Оксани Юркової 2013 р. У лівому верхньому кутку — зображення палітурки книги Дмитра Дорошенка "Гетьман Петро Дорошенко". Мистецьке оформлення Петра Холодного. Нью-Йорк, 1985.  Коли у 1970 р. померла дружина Дмитра Івановича, Наталія Михайлівна Дорошенко, її також тут поховали. Напис так само зробили українською та німецькою мовами по обидва боки від герба. Не заблукати на Вальдфрідгофі вам допоможе ця схема:  Мюнхен. Схема кладовища Вальдфрідгоф. На схемі позначені могили Степана Бандери, Дмитра Дорошенка та українські дільниці За сприяння дослідженню висловлюю щиру вдячність співробітникам Українського вільного університету у Мюнхені, зокрема ректорці УВУ у 2012—2015 рр. проф. Ярославі Мельник, та директору Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій проф. Франку Сисину. Джерело: LIKБЕЗ. Історичний фронт. Читайте також: Український некрополь: Могила Наталії Полонської-Василенко http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/03/27/149646/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/02/24/149568/ support@history.pravda.com.ua (Яна Примаченко, LIKBEZ. Історичний фронт) Дайджест Fri, 24 Feb 2017 12:20:16 +0200 23 лютого 1945 р. американцям вдалося взяти гору Сурібаті на Іводзімі. Саме тоді п’ять американських піхотинців та один моряк підняли американський прапор. Найстаршим за званням серед прапороносців був сержант Майкл Стренк. Батьки героя були лемками, яких колись разом з усіма західними українцями називали русинами. 23 лютого 1945 р. над островом Іводзіма замайорів американський прапор. Ця історична подія була увічнена військовим кореспондентом агентства "Associated Press" Джо Розенталем. Фото, що стало культовим, за своїм значенням для Сполучених Штатів рівноцінне підняттю прапора над Рейхстагом для СРСР. Щоправда, на відміну від постановочних фото, зроблених кореспондентом ТАСС Євгеном Халдеєм, світлина з Іводзіми була документальною. Об’єктив камери Розенталя схопив історичний момент. Але без спекуляцій довкола автентичності фото, що стало американським символом перемоги у Другій світовій війні, не обійшлося. Яка ж історія ховається за цим канонічним фото і чому вона така важлива? Для Радянського Союзу театралізація дійства була нормою. Ця традиція сягає своїм корінням часів "потьомкінських селищ". Неодноразово до постановок вдавалися і більшовики, коли робили "кінохроніку" взяття Зимового палацу та здобуття Кронштадту в 1921 р. Що вже й казати про чисельні постановочні фото для газет періоду "Великої Вітчизняної". Культове фото зроблене фотографом "Ассошіетід Пресс" Джо Розенталем 23 лютого 1945 р. На ньому шестеро морських піхотинців і моряків медичної служби підіймають прапор на горі Сурібаті на острові Іводзіма. З ліва на право: капрал Гарлон Блок, рядовий Рене Гегнон, рядовий Гарольд Шульц, сержант Майкл Стренк, рядовий Ара Гейз, рядовий Франклін Сауслі.  Тож не будемо дивуватися, коли сьогодні в ефірі "Life News" чи "Russia Today", ми бачимо постановку обстрілів мирного населення, "взяття" Донецького аеропорту чи десятитисячні мітинги на площі, яка фізично може вмістити від сили три тисячі осіб. Все це лише данина давнім російським звичаям. На відміну від Росії та колишнього СРСР, на Заході до таких речей як підробка або постановка у сфері журналістики завжди ставилися дуже серйозно. Спроба видати постановку за хроніку, у разі викриття, несла великі репутаційні втрати і могла завершитися "дискваліфікацією" до кінця життя. За своє фото Джо Розенталь удостоївся Пуліцерівської премії – вищої журналістської нагороди США. Воно підняло хвилю патріотизму і вселило віру у наближення перемоги. Але поява інформації, що на фото зафіксований момент підняття другого прапора, збурила чутки про постановочний характер світлини. Але про все по порядку.  Джо Розенталь позує зі своєю знаменитою світлиною та камерою, якою вона була зроблена Для США головним театром бойових дій у Другій світовій війні був Тихий океан. На острові Іводзіма знаходився стратегічний аеродром японців. Восени 1944 р. командування Тихоокеанського флоту США почало планувати операцію із захоплення острова. Це мало відкрити американській авіації можливість бомбардувати головні острови Японії і нарешті завершити війну. 16 лютого 1945 р. розгорнулися найзапекліші бої за Іводзіму.  23 лютого 1945 р. американцям вдалося взяти стратегічну висоту острова – гору Сурібаті. Саме тоді п’ять американських піхотинців та один моряк підняли американський прапор. Найстаршим за званням серед прославлених прапороносців був сержант Майкл Стренк. Він народився 1919 р. в селі Орябина на Пряшівщині (тепер Словаччина). Батьки майбутнього героя були лемками, яких у ті часи разом з усіма західними українцями називали русинами. У серпні 1922 р. родина емігрувала до Сполучених Штатів і оселилася в Пенсільванії. Відтоді Міхал став американцем Майклом.  Сержант Майкл Стренк Після школи Майкл приєднався до Цивільного корпусу охорони довкілля – установи, яка організовувала безробітних та малозабезпечених американців у табори, що здійснювали громадські роботи, реалізовували масштабні інфраструктурні проекти на замовлення уряду. На цій роботі Стренк пропрацював 18 місяців, протягом яких звик до носіння службової форми та дисципліни. З початком Другої світової війни багато американської молоді зголосилися добровольцями до війська. Завдяки міцній статурі Майкла зарахували до Корпусу морської піхоти у Пітсбурзі. Це сталося у жовтні 1939 р. Два роки США зберігали нейтралітет, але втягнення у конфлікт було неминучим після атаки Перл-Харбору японським флотом 7 грудня 1941 р. Вашингтон офіційно приєднався до Антигітлерівської коаліції.  Пам’ятний знак на честь Майкла Стренка в Ужгороді. Закарпатці шанують сержанта як свого земляка З квітня 1942 р. сержант Стренк воював на Тихому океані. Він брав участь у важких боях з японцями на Соломонових островах і на острові Бугенвіль. Через кілька днів після встановлення прапора на Іводзімі Стренк загинув в боях за цей острів. Він став жертвою "дружнього вогню". Загалом же бої за Іводзіму завершилися тільки 26 березня 1945 р. Це була перша поразка Японії на її власній території. Джо Розенталь став військовим кореспондентом, бо через поганий зір виявився непридатним до стройової служби. З 1944 р. він співпрацював з агентством "Associated Press". Розенталя відрядили на Іводзіму для висвітлення ходу боїв за стратегічний острів. Джо висадився на острові 19 лютого 1945 р. Джо Розенталь під час служби військовим кореспондентом у морській піхоті США  23 лютого 1945 р., дізнавшись про штурм Сурібаті, він вирішив піднятися на гору слідом за морськими піхотинцями, щоб зробити репортаж. Але Розенталь виявився не єдиним фотографом. Більш того, коли він піднявся на гору, там вже майорів прапор. Перше фото прапора над Іводзімою зробив сержант Луіс Ловерлі – воєнний кореспондент, що працював для відомчого журналу морської піхоти "Leatherneck". Після вдалого кадру Ловерлі вирішив спуститися вниз за додатковим обладнанням для зйомок. По дорозі він перетнувся з Розенталем та ще двома піхотинцями, які якраз підіймалися на гору. Підняття першого прапора над Іводзімою. Фото військового кореспондента морської піхоти сержанта Луїса Ловерлі Ці двоє – рядовий Боб Кембелл та сержант Білл Дженааст – теж були військовими кореспондентами: Кембелл – фотографом, а Дженааст – оператором, що знімав документальну хроніку військової операції на Іводзімі. Побачивши їх, Ловері сказав, що вони запізнилися, і прапор вже підняли. Здавалося б, що для цих трьох момент історії втрачено назавжди. Але коли вони піднялися на вершину, то побачили, що група морських піхотинців несе загорнутий великий американський прапор.   Джо Розенталь на горі Сурібаті. 23 лютого 1945 р. Командування вирішило замінити перший стяг, що провисів лише дві години, на інший – більший, який було б видно зі всіх кутків острова. Адже Іводзіма – це лише невеликий уламок скелі посеред океану, що має 8 км в довжину та 4 в ширину. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, Розенталь, Кембелл та Дженааст кинулися знімати. Саме тоді Розенталь і зробив своє знамените фото. Процес підняття другого прапора йшов паралельно з тим, як спускали перший. Все це зафільмував Білл Дженааст, який загинув у бою через дев’ять днів після події.  Джо Розентель (маше піднятою рукою з камерою) разом з морськими піхотинцями біля першого прапора. Фото військового кореспондента морської піхоти, рядового Боба Кембелла У часи Другої світової війни камери ще не були такими досконалими як зараз, і впіймати гарний кадр було не просто. Треба відати належне надзвичайній майстерності фотографа, що зумів зробити цей неймовірний кадр. Знімок передав цілий спектр емоцій – звитягу, жертовність, патріотизм і силу духу американських солдат. Не випадково саме це фото є офіційним символом Корпусу морської піхоти США. В боях за Іводзіму своє життя поклали близько 7 тисяч американських морпіхів. Втрати японців сягнули 20 тис. І це за клаптик скелі площею 23,7 кв. км, що виявився стратегічним!  Заміна прапорів Війну пережили тільки троє з шести героїв фотографії Розенталя: Рене Гегнон, Гарольд Шульц, Ара Гейз. Подальша доля Розенталя склалася успішно. Через 17 годин 30 хвилин фото потрапило до центрального офісу агентства і було опубліковане в усіх недільних газетах США. Це підняло хвилю патріотизму в суспільстві, яке відчувало моральну втому і виснаження від війни. Захоплені мужністю і героїзмом своїх солдат, американці почали масово скуповувати військові облігації. Це дозволило уряду у стислі терміни зібрати на потреби армії 26 млн. доларів. Комітет Пуліцерівської премії зазвичай присуджує нагороди тільки за результатами минулого року, але у випадку Розенталя зробили виняток. Він отримав премію через кілька місяців після того, як світ побачив фото.  Після війни Розенталь працював у газеті "San Francicko Chronical". У 1996 р. він отримав звання почесного морського піхотинця. Помер у 2006 р. у віці 94 років. Меморіал Корпусу морської піхоти США Згодом "Підняття прапора над Іводзімою" увічнили у скульптурній композиції Меморіалу корпусу морської піхоти США у Арлінгтоні, що знаходиться з поряд з національним цвинтарем. 10 листопада 1954 р. монумент відкрив президент Двайт Ейзенхауер. Подію приурочили до 179-ї річниці з дня заснування Корпусу морської піхоти США. Це стало вершиною визнання внеску морської піхоти у перемогу в Другій світовій війні. Але протягом всього життя, головний здобуток Розенталя – його знамените фото – постійно зазнавало нападок на предмет автентичності. Початок цим розмовам поклав сержант Луїс Ловерлі, який був відсутній під час підняття другого прапора над Іводзімою. Розлючений, що його фото проігнорували, Ловерлі звинуватив Розенталя у постановці сюжету. Олії у вогонь додав і сам Розенталь, адже підняття прапора було не єдиним фото, яке він зробив в той день на горі Сурібаті.  Піхотинці позують біля другого Прапора. Фото Джо Розенталя Після того, як прапор замайорів над островом, Розенталь попросив піхотинців стати довкола нього і підняти вгору рушниці з переможним жестом. Це є яскравий приклад постановки. Коли ж у Розенталя запитали про постановку, то він відповів ствердно, вважаючи, що мова йде якраз про групове фото піхотинців довкола прапора. Для з’ясування всіх обставин довкола фото "Підняття прапора на Іводзімою" у Вашингтоні скликали спеціальну нараду за участі журналістів та військових. Зештою все з’ясувалося. Згодом, Ловерлі та Розенталь досягли між собою порозуміння.  Джо Розенталь знімає піхотинців на фоні прапора. Фото військового кореспондента морської піхоти рядового Боба Кембелла Навіть зараз, через понад 70 років з дня закінчення війни, ця світлина не перестає дивувати світ новими відкриттями. Свого часу Розенталь не занотував прізвища піхотинців, що підіймали прапор. Спершу "прапороносцями" з культового фото вважалися: сержант Генк Гансен, рядовий Рене Гегнон, рядовий Джон Бредлі, сержант Майкл Стренк, рядовий Ара Гейз, рядовий Франклін Сауслі.  Сержант Генк Гансен Вперше питання перегляду списку осіб, зображених на фото "Підняття прапора над Іводзімою", постало незадовго після закінчення війни. Рядові Рене Гагнон та Джон Бредлі невірно ідентифікували особу "першого прапороносця", і в такому вигляді список героїв потрапив у пресу.  Рядовий Рене Гегнон Хоча те, що на фото не Генк Гансен, а капрал Гарлон Блок, з’ясувалося майже відразу, командування вирішило приховати істину, щоб не наражатися на критику. Тільки завдяки наполегливості Айри Гейза та родичів Блока було відновлено справедливість. У лютому 1947 р. Корпус морської піхоти США офіційно визнав помилку. Ця історія добре відома завдяки книзі "Прапори наших батьків", яку у 2000 р. написали Джеймс Бредлі (син Джона Бредлі) та Рон Пауерс. Книга стала бестселером і була екранізована у 2006 р. Режисером та продюсером стрічки виступили Клінт Іствуд та Стівен Спілберг.  Рядовий Ара Гейз Але чи міг тоді, письменник та ретельний дослідник битви за Іводзіму, Джеймс Бредлі передбачити наступне несподіване відкриття, що ховалося за лаштунками історії цього культового фото? У 2016 р. США сколихнула сенсація. З’ясувалося, що на фото зафіксований не Джон Бредлі, а рядовий Гарольд Шульц! Першими, невідповідність одягу Бредлі на фото з прапором та на інших світлинах, зроблених у той день на горі Сурібаті, помітили історики-аматори.  Рядовий Франклін Сауслі Зрештою, було залучено судово-медичного експерта, який підтвердив ці здогади і встановив особу справжнього учасника подій. Командування Корпусом морської піхоти США провело власне розслідування і теж підтвердило особу Гарольда Шульца на фото. Офіційний прес-реліз було оприлюднено 23 червня 2016 р.  Капрал Гарлон Блок Постфактум стало відомо, що рядовий Джон Бредлі брав участь у піднятті першого прапора над Іводзімою. Його син Джейис був шокований, адже і гадки не мав, що, коли його батько переповідав історії підняття прапора, то мав на увазі перший, а не другий прапор!  Рядовий Гарольд Шульц Гарольд Шульц помер у 1995 р. Навіть його родина не знала, що він є одним з піхотинців зображених на всесвітньовідомому фото. Питання, чому він мовчав про свою участь в цих історичних подіях, лишається відкритим. Хто знає, які сюрпризи і відкриття нас ще чекають? Адже може виявитися, що в історії фото "Підняття прапора над Іводзімою" зарано ставити крапку. Джерело: LIKBEZ. Історичний фронт http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/02/24/149568/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/01/24/149491/ support@history.pravda.com.ua (Ольга Семиляк, Націоналістичний портал) Дайджест Tue, 24 Jan 2017 19:00:54 +0200 Ми ставимо завдання просвітлити наше покоління, повернути тих людей, якими би пишалася кожна нація, а ми зневажили їх своїм безпам’яством. Ми працюємо з любові до нашої Батьківщини і з ненависті до наших ворогів. Поручник Армії УНР Юрій Горліс-Горський у свій час написав книжку спогадів "Холодний Яр" про Визвольну боротьбу, яка точилася протягом 1918-1922 рр. між представниками українського повстанського руху та російськими окупантами. Ця книга у 1994 році потрапила до рук Романа Коваля, нині президента Історичного клубу "Холодний Яр", редактора газети "Незборима Нація" і перевернула усе його життя. Адже після прочитання роману дослідник закохався у тему Визвольної боротьби українського народу. Вивченню цього історичного феномену він присвятив своє життя. Подорожуючи на початку 1990-х Галичиною, де чи не в кожному селі були насипані кургани в честь вояків УПА, членів ОУН і над будинками майоріли синьо-жовті прапори, у пана Романа виникло здивування "А чому у нас такого немає?". Саме ці дві події стали передумовами створення Історичного клубу "Холодний Яр", який у січні святкуватиме своє 20-річчя. Тож і говорили ми з Романом Ковалем про досягнення і плани. - 1994 року я був головою Всеукраїнського політичного об’єднання "Державна самостійність України". Готуючись до 5-го з’їзду організації, під враженням цієї книжки написав проект резолюції "Вшануймо пам’ять холодноярських героїв". Резолюцію було одностайно прийнято, і так сталося, що я її виконую впродовж понад 20 років. А у 1996 році ми вирішили офіційно оформити наші стосунки з державою. Установчу конференцію Історичного клубу "Холодний Яр" ми провели 3 січня 1997 року. - Чим може пишатися клуб за 20 років свого існування? - Клуб за цей час зробив чимало. Ми видали близько сотні книг про Визвольну боротьбу, зробили кілька десятків фільмів, сотні радіопередач на національному радіо на першому і третьому каналі "Культура". Станом на початок 2000-х років вже пролунало понад 800 передач з циклів радіопередач про моїх отаманів, не рахуючи інтерв’ю. Регулярно виходить наша газета, наш голос – "Незборима Нація". Перший радіоцикл про Холодний Яр ми зробили з Надійкою Самуляк у 1996 році. Це було 6 передач. А потім у 1997-1998 рр. я розпочав серію передач "Отамани Гайдамацького краю" завдяки сприянню першого заступника президента Національної радіокомпанії Валерію Коліньку. Вони потім лягли в основу моєї книжки "Повернення отаманів Гайдамацького краю". Спогади Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр", які спонукали Романа Коваля поринути в дослідження визвольного руху на Наддніпрянщині До речі, перша моя книжка з цієї серії називається "Героїзм і трагедія Холодного Яру". Це був збірник документів і спогадів. Саме там було зібрано все, що ми на той час знали про Холодний Яр. Ця книжка лягла потім в основу і "Чорного Ворона" Василя Шкляра. Він взяв з неї десятки сторінок… Я тоді навіть уявити не зміг, що ця книжка стане першою цеглинкою моєї величезної Визвольної епопеї. За цей час фактично вдалося повернути Україні забутий героїчний материк нашої історії. Також було проведено багато заходів, зустрічей зі школярами у містах та селах України, наукових конференцій, круглих столів. От тільки цього року ми з Віктором Моренцем представляли свої книжки у Перемишлі, Празі, Мюнхені та Будапешті. За цей час мені вдалося познайомитися з десятками нащадків родичів отаманів. Я з ними потоваришував. Вони мені довірили свої родинні архів, фотографії, спогади, листи, речі. Я їздив по селах, де жили ці отамани. Шукав ще живих свідків, родичів. Я підтримував стосунки з родиною Головного отамана Холодного Яру Костя Степового-Блакитного, з родичами мотовилівського отамана Овсія Бурлаки, з дочкою Ананія Волинця Таїсією, з родиною отамана фастівського Івана Гайового-Грисюка, з дружиною Якова Гальчевського Надією Которович, з Тамарою Гупало – рідною племінницею Дениса Гупала, який загинув під час повстання в Лук’янівській в’язниці. З онуком Ларіона Загороднього, який також загинув у Лук’янівській в’язниці під час повстання 9 лютого 1923 року, із сином Івана Лютого-Лютенка Юрком, із родичами отамана Зеленого, з родичами отамана Панаса Келеберди з Вереміївки. І це далеко неповний список. - Плануєте написати нові книги? - В моїх планах є написати книжку "Наші чужинці" – про людей інших національностей, які в лавах Армії УНР проливали свою кров за Україну. Також хочу написати книги "Діти у Визвольній боротьбі", "Жінки у Визвольній боротьбі". - Розкажіть про учасників клубу. - Кожна організація – це ж люди. Тарас Шевченко колись написав, що козак – це "душа щира". Я це інтерпретую так: тобто навіть, якщо ти хоробрий і сильний, але не щирий, то ти не козак. У нашому клубі зібралися саме щирі люди, які не шукають якихось преференцій із членства в організації. Працю ведуть свою з відновлення історичної правди безкоштовно і навіть своїм коштом. І звичайно хотілося б назвати цих людей. Бо справді у нас зібралося гроно визначних українських особистостей. Спочатку хочу згадати про тих, хто вже відійшов у вічність. Це професор Віталій Западнюк, Ренат Польовий, видатний раціоналізатор і меценат української культури (я про нього написав і упорядкував книжку "Тиха війна Рената Польового"), Олекса Щириця, брат Павла Степановича Щириці (обидва – племінники холодноярського отамана Мамая), В’ячеслав Шкода, нащадок Тараса Шевченка, кобзар Віктор Лісовол, Володимир Вовкодав, людина, перейнята Кармелюком (він жив у селі Кармелюкове, біля Жмеринки, і створив музей Кармелюка), Леонід Череватенко, лауреат Шевченківської премії, поет, сценарист, Василь Кук, останній головнокомандувач УПА, був почесним головою нашої організації. Членом нашого клубу є Орест Абрагамович, доктор медичних наук, професор, онук Михайла Гаврилка, автора першої шевченкіани, отамана, січового стрільця. Книга Романа Коваля про Михайла Гаврилка Саме Орест Остапович допоміг мені, надавши і сімейні архіви, і величезну кількість фотографій, він і фінансово підтримав у видавництві книг, профінансував пам’ятник Михайлові Гаврилку у Болехові, надав кошти на фільм "Стеком і шаблею", який я створив з Володимиром Бондаренком і Валерієм Тетерятником. Ну як тут не згадати Дмитра Бур’яна – талановитого скульптора. Він до мене прийшов ще студентом першого курсу Національної художньої академії і сказав, що в нього є мрія створити усіх отаманів Холодного Яру. Саме він зробив погруддя Михайла Гаврилка. І оскільки Гаврилко для нього авторитет (а Гаврилко, будучи творчою людиною, воював під час Першої світової війни проти Росії), то хлопець пішов його слідами: в час війни пішов до українського війська… Серед учасників клубу на війні були Олег Куцин, Петро Билина, Віктор Радіонов, захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов, а Леонід Цимбал продовжує службу в АТО. Пишаємося, що серед членства клубу є кулеметник дивізії "Галичина" Леонід Муха. Також членами клубу є редактор газети "Шлях Перемоги" Віктор Рог, лідер гурту "Тінь Сонця" Сергій Василюк, кандидат філософських наук Тарас Беднарчик, зберігач фондів Олександрівського районного музею Кіровоградської області Василь Білошапка, сотник Історичного товариства "Чорні запорожці" Роман Боровик, заступник директора Інституту стратегічних досліджень к. і. н. Василь Яблонський, Анатолій Зборовський, який очолює Ірпінський історико-краєзнавчий музей, Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького, Владислав Карпенко, з яким я пишу книжку про отаманів Київщини, нащадок отамана Келеберди, Іван Келеберда з Полтавщини, Антін Коломієць, за сприяння якого я видав книжки "Отаман Зелений" і "Таємниця отамана Зеленого", народний депутат України Юрій Тимошенко, член Апеляційного суду Київської області Юрій Кулішенко, завдяки якому на початку 1990-х років Василя Стуса було реабілітовано, Валерій Мартишко – поет, співак, фермер, волонтер 72-ї бригади, курсант Національної морської академії Олекса Мацієвський, Микола Владзімірський (із Севастополя, але зараз через окупацію Криму приїхав у Київ), який керує одним із найбільших українських ресурсів "Українське життя" в Севастополі, директор Богуславського історичного музею Петро Гогуля, Любомир Грабець, син Омеляна Грабця-"Батька", командира УПА-"Південь", до речі, його покійна дружина Галина теж була членом Історичного клубу "Холодний Яр". Величезну роль у нашій історії зіграв Костянтин Завальнюк, кандидат історичних наук, головний архівіст Вінницького обласного державного архіву. Він співавтор книжки "Трагедія отамана Волинця", досліджує тему Визвольної боротьби на Вінниччині та Хмельниччині. Багато істориків "сидять на документах", які розкопали, й ні з ким не діляться, а Костянтин щиро і щедро ділився документами. Тоді, на початку діяльності, у 1990-х роках був величезний брак документів. А зараз така лавина, що ти просто не встигаєш перечитувати все. Обкладинка книги Романа Коваля й Віктора Моренця "Подебрадський полк Аармії УНР" А Віктор Моренець досліджує Визвольну боротьбу на Чернігівщині, він автор вже близько 12 книг про Визвольний рух у цьому краї. А ще один член нашого Історичного клубу "Холодний Яр" Геннадій Іванущенко відповідає за Сумську область. Учасницею клубу є Леся Островська, яка керує етнографічно-історичним комплексом "Дикий хутір", що знаходиться біля дуба Максима Залізняка у Холодному Яру. Вона співорганізатор наших вшанувань у Холодному Яру. Ну як можна не згадати діда Карбалу (Олександра Ромащенка) із с. Цвітна, звідки походить Пилип Хмара, отаман Чорноліський Холодного Яру. Дід Карбала допомагав Юркові Хмарі, нащадку отамана Хмари, поставити пам’ятник в його селі. Членами організації є режисери Олександр Рябокрис, з яким ми зробили двосерійний фільм "Вільне козацтво", і Олександр Домбровський, з яким ми створили 15 фільмів про борців за волю України, а разом понад 20 серій. І ось з цими прекрасними людьми ми плануємо на День Соборності, 22 січня відсвяткувати 20 років нашої спільної праці. - Яка основна ціль вашого клубу? - Ми ставимо завдання просвітлити наше покоління, повернути тих людей, якими би пишалася кожна нація, а ми зневажили їх своїм безпам’яством. Ми працюємо з любові до нашої Батьківщини і з ненависті до наших ворогів. Нам є чим пишатися, ми багато що зробили, але зупинятися не збираємось. Джерело: Націоналістичний портал Дивіться також: Усі матеріали за темою "ХОЛОДНИЙ ЯР" http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/01/24/149491/ http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/01/13/149454/ support@history.pravda.com.ua (Оксана Юркова, LIKБЕЗ. Історичний фронт) Дайджест Fri, 13 Jan 2017 15:11:42 +0200 Жінка-історик, археолог, археограф, архівістка, мемуаристка. Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Перша в Україні жінка-доктор історичних наук. Професорка Українського Вільного Університету у Мюнхені. Могили українців розкидані по всьому світу. А чи знаємо ми, хто із достойників де похований? Як виглядають ці місця останнього спочинку? Хто за ними доглядає? Яким, зрештою, є законодавство про поховання та похоронну справу кожної країни, де є наші могили, і чи ми свідомі, що за певних умов деякі могили можуть бути втрачені? Чи не повториться ще раз те, що стало із могилою подружжя Віри та Олександра Кандиб на Ольшанському кладовищі Праги, коли їхні тлінні рештки 3 січня 2017 р. були ексгумовані за рішенням власника землі? Цей конкретний випадок, що стосується видатного українського поета Олександра Олеся (творчий псевдонім О.Кандиби) та його дружини, взяли під контроль Президент України та Прем’єр-міністр щойно про інцидент стало відомо. Швидко зреагувало Міністерство закордонних справ, зробивши необхідні кроки, підключились інші владні інституції. Отже, маємо надію, що невдовзі відбудеться урочисте перепоховання праху Олександра Олеся та Віри Кандиби в Україні. А що з іншими закордонними похованнями? Чи всі вони у безпеці? Чи встигнуть громада та дипломатичний корпус зреагувати вчасно у разі чого? Або ж Україна має створювати свій Національний Пантеон, як пропонує голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, та повертати на батьківщину тлінні рештки своїх видатних синів та дочок? Але кого? Як? Куди? "Дальнє" кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті. Фото Оксани Юркової, 20 жовтня 2013 р. Думається, питання варто ставити значно ширше. Маємо говорити про збереження не лише могил тих, хто залишився лежати у чужій землі. В Україні на міських та сільських цвинтарях є купа невпорядкованих та не облікованих поховань, у багатьох з них спочивають наші видатні земляки. Як бути з ними? Кінець-кінцем, чи не настав час запровадити національну програму "Український некрополь"? Адже перед тим, як вирішувати, що та як робити і на що звертати першочергову увагу, треба провести елементарний облік. Чи треба для цього багато зусиль? Думаю, що ні. Сучасні інформаційні технології, значний вже доробок істориків, дослідників-некрополістів, нарешті, українських вікіпедістів, наявність певних переліків поховань у віданні дипломатичних представництв України закордоном та українських місцевих органів влади, зрештою, участь небайдужих громадян – все це запорука успішності упорядкування бази даних. Очолити цю роботи та об’єднати зусилля різних людей та відомств варто було би Інституту нацпам’яті як органу державної влади. Національна електронна база даних "Український некрополь" має містити ключову інформацію про померлу особу, що дозволило б здійснювати швидкий пошук за різними параметрами. Насамперед це коротка біограма: дати життя, біографічна довідка із посиланнями на літературу, а також портрет(и) особи. Місце поховання потребує детального опису із зазначенням країни, області, населеного пункту, кладовища, місця на кладовищі, описування надгробку та його історії, даних про похорон тощо. Обов’язково треба додавати відомості про проблеми / можливі проблеми із захороненням. Фотофіксація поховання є обов’язковою, за можливості бажано долучення й архівних фото могили. Упорядкування такої бази даних дозволило би виявити проблемні поховання як в Україні, так і закордоном, відповідно та вчасно діяти – впорядковувати могили, встановлювати надгробки, сплачувати за місце на кладовищі, переносити рештки в Україну та ін. Та й розмови про доцільність/недоцільність Пантеону стали б предметними. * * * Долучусь до "Українського некрополя" розповіддю про мої пошуки могили Наталії Полонської-Василенко (1884–1973). Ім’я цієї відомої дослідниці історії України знане багатьом.  Наталія Полонська-Василенко-Моргун, 1960-і роки Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США). Її двотомник "Історія України", перевиданий вже в незалежній Україні аж чотири рази, досить популярний. Науковці часто посилаються на численні праці Н.Полонської-Василенко, зокрема нариси історії Української академії наук, студії з історії Запоріжжя та заселення Південної України. "Спогади" вченої, що побачили світ лише у 2011 р., читаються як захопливий роман. Жінка-історик, археолог, археограф, архівістка, мемуаристка. Донька генерала, військового історика Дмитра Меньшова. Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Дружина академіка Миколи Василенка. Перша в Україні жінка-доктор історичних наук – у 1940 р. вона з тріумфом захистилась у Москві в Інституті історії АН СРСР. Із 1944 р. – на еміграції. Професорка Українського Вільного Університету у Мюнхені.  Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко-Моргун із чоловіком Олександром Михайловичем Моргуном, 1950-і роки  Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США). З 1951 р. разом із своїм третім чоловіком економістом Олександром Моргуном жила в Німеччині у так званому "альтенгаймі" – будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дорнштадт біля Ульма (земля Баден-Вюртемберг). Померла вона 8 червня 1973 р. у Дорнштадті і, як твердили її біографи, була похована у м. Новий Ульм. У жовтні 2013 р. мені пощастило працювати в Архіві Українського Вільного Університету у Мюнхені. Серед іншого, я знайомилась із особовим фондом Наталії Полонської-Василенко. А однієї суботи вранці я зібралась та поїхала до Нового Ульма шукати могилу Наталії Дмитрівни. Від Мюнхена до Ульма – дві години поїздом, а від передостанньої перед ульмівським двірцем залізничної зупинки до Нового Ульма – хвилин з тридцять пішки. Містечко Новий Ульм розташоване навпроти Ульма на лівому березі Дунаю, треба лише перейти міст.  Цікаво, що Ульм та Новий Ульм мають різне адміністративне підпорядкування. Якщо Ульм належить до землі Баден-Вюртемберг, то Новий Ульм – це вже Баварія. У Новому Ульмі я попрямувала одразу до Української греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, розраховуючи потрапити на Службу Божу та порозпитувати місцевих. Я спізнилась – Служба щойно закінчилась, парафіяни вже розходились.  Українська греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці. Скульптура Пресвятої Богородиці авторства визначного українського скульптора Григорія Крука. Фото Оксани Юркової, 20 жовтня 2013 року. Мене зустріли дуже приязно, відвели до о. Андрія Пізьо. Отець Андрій розповів про кладовище через дорогу навпроти церкви. Там поховані українці-емігранти, зокрема, письменник Іван Багряний. За могилами добре доглядає місцева українська громада. Але Наталія Полонська-Василенко, за його словами, похована не там. о Андрій пригадав, як кілька років перед тим їздив на її могилу на кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті, що розташований неподалік Ульма. Парафіяни подружжя Анжела та Андрій Косюри, які мали повертатись додому повз Дорнштадт, ласкаво погодились мене туди підвезти.  Карта Google із позначеними містами Ульм, Новий Ульм, Дорнштадт, а також приблизним місцем розташування будинку для літніх людей у Дорнштадті. Виявилось, що альтенгайм, де жила Наталія Дмитрівна із чоловіком, існує й досі. Це не один будинок, як можна було би подумати. На досить великій площі знаходяться кілька житлових корпусів, між ними – парк, на в’їзді – церква, позаду – сад та город. На території альтенгайму два кладовища. Спочатку ми заїхали на те, що розміщено за альтенгаймом. На невеличкій ділянці землі, обсадженій по периметру деревами та кущами, поховані українські, російські, польські емігранти – колишні мешканці альтенгайму. "Козацькі" хрести на могилах українців із викарбуваними на хрестах тризубами помітні одразу.  В’їзд до будинку для літніх людей у Дорнштадті. Фото Оксани Юркової, 20 жовтня 2013 року. Ми з Анжелою та Андрієм обійшли всі могили двічі. Поховання Наталії Полонської-Василенко виявити не пощастило. Повертаючись назад, зустріли одного з мешканців будинку, який підказав друге, "ближнє" кладовище. Воно "заховалось" за церквою, одразу при в’їзді до альтенгайму по ліву руку.  "Дальнє" кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті. Фото Оксани Юркової, 20 жовтня 2013 року. Саме на цьому "ближньому" кладовищі і упокоїлась Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко. Оскільки у альтенгаймі її знали як "пані Моргун", то це ім’я й висічено на надгробку. "Ближнє" кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті. Ліворуч – паркан, праворуч – один із будинків альтенгайму. Фото Оксани Юркової, 20 жовтня 2013 року.  Неподалік від могили подружжя Моргунів спочивають й інші визначні українські діячі-емігранти, зокрема Кость Мощенко з дружиною Оленою, Борис Шрамченко з дружиною Анною. Назад до Ульма мене відвезла Марія Бартош, якій, як і о. Андрію Пізьо та Анжелі та Андрію Косюрам, я щиро вдячна. Без їхньої безкорисливої допомоги мені навряд чи тоді пощастило доїхати до Дорнштадту. Таким чином, твердження про те, що могила Наталії Полонської-Василенко втрачена у 2000-х рр. через відсутність оплати, виявилось, на щастя, недійсним. Могила Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко-Моргун та її чоловіка Олександра Михайловича Моргуна. Кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті біля Ульма, земля Баден-Вюртемберг, Німеччина. Пам’ять вчених пошанована привезеними з України синьо-жовтою стрічкою, гроном калини та кількома цукерками. Фото Оксани Юркової, 20 жовтня 2013 року. Плутанина, скоріше за все, виникла через те, що на надгробку зафіксоване не звичне нам прізвище "Полонська-Василенко", а "Моргун", як звалась Наталія Дмитрівна за третім чоловіком. * * * Історія надгробку на могилі подружжя Моргунів заслуговує на окрему розповідь. Він був зведений самою Наталією Дмитрівною після смерті її чоловіка. Олександр Михайлович помер 17 січня 1961 року. Спочатку на його могилі стояв простий дерев’яний хрест із написом "Професор Олександер Михайлович Моргун" та датами його життя.  Н. Полонська-Василенко біля могили О.Моргуна. Літо 1961 року. На могилі видно номер поховання – 269. Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США). Взимку 1962 р. Наталія Дмитрівна встановила покійному чоловіку стаціонарний пам’ятник. В листі до одного із своїх кореспондентів вона описала його так: " Пам’ятник гарний темно-сірого граніту, не полірованого і тільки лицева частина – полірована. А над іменем висічено хрест – з могили біля Десятинної церкви ХІ ст.". Напис на надгробку був виконаний українською мовою та мав кілька "зашифрованих" знаків. Один із них – це легко вгадуваний у літері "Ш" у слові "Дорнштадт" тризуб. Подружжя Моргунів приятелювали із родиною гетьмана Павла Скоропадського та брали активну участь у гетьманському русі. Цей бік їхнього життя було зафіксовано досить оригінально. Н. Полонська-Василенко біля могили О.Моргуна, фото після 1962 року. Навколо – багато інших поховань, що зараз не існують. Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США). Після смерті Наталії Дмитрівни на пам’ятнику лише дописали її ім’я та дати життя, а квітник накрили плитою. Але що ж це за "хрест з могили біля Десятинної церкви"? Тут треба повернутись у далекий 1908 р. Тоді молода Наталія Полонська брала участь в археологічних розкопках, які у Києві на території садиби лікаря М.Петровського (вул. Володимирська, 2) проводив Вікентій Хвойка. Того разу Хвойці  вчергове пощастило. У братському похованні початку ХІІІ ст. біля Десятинної церкви знайшли великого, кованого із заліза й обтягнутого посрібленими бронзовими пластинами хреста із оздобленнями. Напис на пам’ятнику. Літера "Ш" у слові "Дорнштадт" викарбувана таким чином, що виглядає дуже подібною на тризуб. Ця знахідка настільки вразила Наталію Дмитрівну, що багато років потому, далеко від батьківщини, вона вирішила закарбувати образ хреста на пам’ятнику чоловіку та собі. Сучасні дослідниці Людмила Пекарська та Віра Павлова описали хрест так: "За формою хрест чотирикінцевий, двобічний, здіймається на стрижні і має стрункі пропорції (розмір 62,0 х 40,0 см; довжина стрижня — 10 см). Його рамена від перехрестя повільно розширюються й завершуються на кожному з кутів мініатюрними дисками. Залізна основа хреста вкрита бронзовими посрібленими пластинами, на яких уздовж рамен спочатку проходила низка вставок з дорогоцінного каміння й різнокольорової емалі, від яких лише на верхньому з рамен збереглися контури гнізд круглої форми. Перехрестя й рамена з обох боків прикрашали медальйони, центральні з яких були оточені накладними декоративними пластинками. Одні з них мали трикутну форму, інші були зроблені у вигляді шестипелюсткових розеток. На момент знахідки від усіх оригінальних оздоблень збереглися окремі декоративні пластинки та один медальйон на перехресті з погрудним рельєфним зображенням святого Феодора".  Процесійний хрест ХІІ – ХІІІ ст. Зберігається в Національному музеї історії України. Зображення з сайту музею. На сьогодні цей хрест – проте вже без медальйону – зберігається в Національному музеї історії України. Медальйон же можна побачити у колекції Дамбартон Оакс у Вашингтоні (США). Але це вже зовсім інша історія… (Детальніше про хрест із братського поховання біля Десятинної церкви можна дізнатись із публікації: Пекарська Л.В., Павлова В.В. Процесійний хрест з київського дитинця // Археологія. – 2004. – № 4. – С.94–100). Це дослідження – хай би яким простим воно не здавалось – тривало кілька років та стало можливим завдяки підтримки Української Вільної Академії Наук у США (УВАН), Українського Вільного Університету у Мюнхені (УВУ), Дослідницької стипендіальної програми Карнегі  2012 р., Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій та Фонду катедр українознавства Українського дослідного інституту при Гарвардському університеті. За сприяння моїй роботі та за допомогу в опрацюванні архівних фондів УВАН та УВУ висловлюю щиру вдячність президенту УВАН проф. Альберту Кіпі, ректорці УВУ у 2012-2015 рр. проф. Ярославі Мельник, директору Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика проф. Франку Сисину, хранительниці фондів Архіву ім. Дмитра Антоновича УВАН у США Тамарі Скрипці, директору архіву УВУ о. Віктору Головачу. Приношу свої сердечні подяки за корисні поради завідувачці бібліотеки УВАН маг. Людмилі Шпілевій, завідувачці бібліотеки УВУ маг. Іванні Ребет, а також моїм київським колежанкам Світлані Потапенко, Ользі Мельник та Вірі Павловій. Дякую представникам української громади Німеччини о. Андрію Пізьо, Андрію та Анжелі Косюрам та Марії Бартош, які допомогли мені знайти могилу Н.Д.Полонської-Василенко. Джерело: LIKБЕЗ. Історичний фронт. http://www.istpravda.com.ua/digest/2017/01/13/149454/