https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/11/19/160525/ support@history.pravda.com.ua (Юрій Юзич) Тексти Fri, 19 Nov 2021 16:11:54 +0200 "Я козак 6-ї стрілецької дівізії від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає і ми не боїмось смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб'єте, то знайте, що за нас вам помстить ввесь український нарід..." Автор спогаду хорунжий Іван Благовіщенський. Учасник обох зимових походів. Лицар Залізного Хреста ч. 1989. Народився 29 січня 1892 року на Київщині. Служив у кінному полку 4-ої Київської дивізії Армії УНР. Під час бою в с. Звіздаль 17 листопада 1921 року поранений в ліву ногу на виліт – в "литку" під коліном. Залишився на місці бою і схований селянами. Перепроваджений на хутір Триварь Христинівської волості, де пролежав два тижні. Підлікувавшись пішов до кордону з Польщею, який перейшов 13 грудня. Передав командуванню інформацію, що захоплених в бою козаків і старшин утримували в церкві села Малі Миньки, а опісля перевезли до Базару, де розстріляли. Лист публікується вперше. Адресувався полковнику Леоніду Ступницькому, який у майбутньому стане генерал-хорунжим УПА. Мова і правопис оригіналу переважно збережені. Машинописна розшифровка листа-записки І.Благовіщенського ДЖЕРЕЛО: BIBLIOTEKA NARODOWA W WARSZAWIE. – MF. 68847. – S. 407-408. 21 листопада 1921 року. Високоповажний Пане полковнику. Ви давно мабуть лічите мене погибшим в славу нашого оружжя. А я, як бачите, живий – тілько проклятущі комунари просвердлили мені ногу і приходиться, поки дірка заросте, полежати у дядька на печі біля 3-х тижнів. Щоби було дуже приємно мені у цьому партизанському шпиталю не скажу, бо досить часто заходили у хату червоні і нераз поруч зі мною, як барикада лягала з краю стара бабуся Олена. Що переживав в останній день після того, як ми бачились, трудно вам передати. Нас залишилось 7 чоловік, коли червоні вже затакували наш обоз. На нас налетіло 30 чоловік кінноти. Коли вони були близь­ко ми якось подивились один другому у вічі і стали (зупинились. – Ю.Ю.). Було нас 2-х старшин і 5 козаків – всі приклались (прицілились. – Ю.Ю.) і стрілили. І я бачив, як в 40 кроках упало 4 коней з людьми. Після [цього] мене щось кольнуло у ногу і я впав. Очі самі по собі зачинились. Коли відкрив, то бачив, що моїх товаришів по нещастю вже рубали шаблями, а де котрі з них ще стрі­ляли. Що було п[о]тім не пам'ятаю. Здається я заснув (знепритомнів. – Ю.Ю.). Прокинувсь на со­ломі накритий кожухами і соломою. А ввечері прийшов дядько і забрав мене на піч. Тут же я роспитався, де наші. Оказалося, що наш загін розділився на три частини – одна пішла вліво, друга вправо, а третя кінна пої­хала просто. Обоз з хворим[и] і раненими, і тими, що були без рушниць забрали до неволі. Всіх біля 200 чоловік (насправді, більше 400 осіб. – Ю.Ю.) заперли в церкві в селі Міньки біля Овруча... Дядьки і баби понесли було їм їсти але ж комуністи не допустили, розганяючи їх стрілами (пострілами. – Ю.Ю.). Облікова картка І. Благовіщенського в польському таборі інтернованих Олександрів-Куявський ДЖЕРЕЛО: BIBLIOTEKA NARODOWA W WARSZAWIE. – MF. 68848. – S. 731. Поневолені коз[а]ки заперті у церкві співали: "За що ж Боже милосердний нам послав ці муки" (слова і музика Марка Кропивницького. – Ю.Ю.). Це оповідав дядько, прийшовши від церкви після неудачної спроби передати полоненим дещо із їжі. Вслід за ним зайшло у хату п'ять комуністів. Уявіть собі моє становище. Лежачи на печі я вмер зі страху, а як переверталась баба я зовсім деревянів. Трохи згодом я призвичаївся до цього незвичайного положення. А як на ніч ще вилізло два хлопчики хазяйські – я зовсім заспокоївся і став прислухатися, що говорили червоні. А раз, навіть, виглянув і побачив якийсь наче конопляний вихор червоного. По розмові я догадався, що в церкві десь трапилось щось незвичайне. Оден червоний приправлючи свою розмову лайкою, якої я відколи живу не чув, казав: "Вот і воюй с німі послє етого, чорт знает за что". "А они навєрноє хорошо знают" відповів йому чийсь голос зітхнувши. Ще щось гово­рили і мені було чути окремі слова: "Нєужєлі. Вот тебє і бандіти". Всі зітхали. А уже в полуднє я дізнався про все і мені стало яс­но, чому червоні зітхали, чому вони не вечеряли… Вияснилось, що в церкві хтось з большовицьких комісарів пропонував полоненим записатися в червону армію. Після цього настала повна тишина, серед якої чийсь твердий голос відповів комуністам: "Я козак 6-ї стрілецької дівізії (призвища не пам'ятаю – не то Щербак не то Щербаченко (правильно: Степан Щербак, 20-літній юнак із Таращанщини. – Ю.Ю.)) від себе і козаків, яких я знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає і ми не боїмось смерти, але до вас служити не підемо. Коли ж ви нас поб'єте (повбиваєте. – Ю.Ю.), то знайте, що за нас вам помстить ввесь український нарід. А коли до українських козаків дійде чутка про вашу ганебну роботу, то за кров нашу вони нищитимуть все, що має хоч малий зв'язок з вами каторжане. Ми боремося за ідею. Знаємо, що многі з нас складуть голови але твердо віримо, що переможемо. Ви це знаєте добре. Убивайте, каторжани, ми готові". Уявіть собі пане полковнику, це все. Я не можу спати. Всі дорогі, милі обличчя – Лупенка, недорослого козака Кучера – стоять передо мною перед очима. Боюсь думати де вони, що з ними. А серце огортає великий жаль і якась страшенна злоба. Здається і Ви тепер не забороните мститись. Бо до помсти Вас закликав уміраючи святий Щербак. Коли сонце привітніше блисне, знов зустрінемось там же, пам'ятайте. І погуляєм і ми. Записка І. Благовіщенського про перехід кордону і прибуття в м. Рівне ДЖЕРЕЛО: BIBLIOTEKA NARODOWA W WARSZAWIE. – MF. 68847. – S. 409. Сміється той, хто сміється останім (це була кодова теза-пароль, що текст правдивий. – Ю.Ю.). Зараз поки що хворію, а Т. ловить червону рибку. На днях червоних карасів 9 злапав. Між ними згинув "золотий зуб", знаєте той, що ростріляв Дмитра. У нас є чутка, що між червоноармійців, що на Лівобережжу є багато жовтоблакитників. Одним словом, не дають спати червоним. Вони самі кажуть: "Нє спі краснормєєць – бандіт нікогда нє спіт". Мені здається, що ми їм скоро, бісовим душам, не даватимемо їсти cпокійно. Будьте здорові, пане Полковнику, надіюсь скоро побачитись не в лісі, а в чистому полю. Передавайте привітання сердешно всім старшинам і козакам, яких побачите. Клименкові зокрема передайте. Ще раз всього кращого. Хорунжий [Іван] Б.[лаговіщенський] http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/11/19/160525/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/11/12/160477/ support@history.pravda.com.ua (Юрій Юзич) Тексти Fri, 12 Nov 2021 11:43:13 +0200 Епохальний історичний документ, що публікується вперше. Доповідь начальника Партизансько-повстанського штабу від 29 листопада 1921 р. Текст написаний одразу після невдалого Другого зимового походу в якому загинули сотні вояків та старшин, а ще 359 розстріляні більшовиками під Базаром. Від упорядника: "Доклад" цей підписаний двома Юріями – Тютюнником та Отмарштейном і адресувався Головному Отаману військ УНР С. Петлюрі. Цінність документу в тому, що є підсумком усієї багатомісячної підготовчої праці до Другого зимового походу, а також відображає думки й пропозиції щодо подальших способів визволення України з-під більшовицької окупації. Як відомо, діяльність партизансько-повстанського штабу Армії УНР у зв'язку з листопадовим рейдом на радянську територію було згорнуто. Тобто пропозиції із цієї доповіді Петлюра відхилив. Збройне підпілля в окупованій більшовиками Україні залишилось без координуючого центру з боку еміграційного уряду УНР та Головного Отамана. Хоч у таборах інтернованих на території Польщі ще залишались тисячі вояків Армії УНР, структурованих по дивізіях, бригадах, куренях, сотнях. Правопис і мова оригіналу переважно збережена. Юрій Тютюнник Про організацію підготовчої праці до загального повстання Політична сітуація теперишнього часу, яка вимогає повного законспіровання організаційно-повстанчеськой підготовчої праці, в звязку з ціми військовими данними яки дав досвід мойого рейду на Україні в Листопаді ц.р. указує на необхідність деяких змін в дотоперишній постановці роботи по організації повстання на Украіні. Досвід останього рейду на Україну наочно показав, що: 1) Настрий селянства майже без виключення є ворожий до московської окупаційної влади. 2) Все селянство хоче повстати і скінути цю владу для встановлення своєї Української влади. 3) Моськовська совіцька влада остильки глибоко пройшла [в] саме село і стерирозовало його, що загальне повстання можливе і цілий народ його підтримує лише тоді, коли він буде певний в успіху такого повстання. В противному разі страх перед жерстокими розстрилами не дозволпть селянину прийняти активну участь в такому повстанню. Джерело: Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Mf. 68865. – S. 289-201 Значить для підняття загального повстання потрибен не такий напівозброєний обірваний і напівбосий відділ (значна частина учасників рейду реально воювала босоніж. – Ю.Ю.), з яким я вишов на Україну, а добре збитий, принаймні корпус, добре заосмотрений (доглянутий. – Ю.Ю.) як в зброю, так і в одяг. Корпус, який навить одним своїм виглядом імпонував би населенню. Отже на підставі ціх висновків гадав би, що дальшу підготовчу працю, треба організувати в двох напрямках: 1. На Україні: а) зміцнення старих і закладення нових повстанческих організацій і зв'язок з ними. б) зв'язок і постачання зброєю та амуніцією партізанських загонів 2. За кордоном: Збір і підготовка людей і всього майна яке потрибно для сформування повстанчеського корпусу, який після свого утворення міг би вийти на Україну з метою підняття загального повстання. Поділ території України на п'ять груп і всі призначення командуючих ціми групами рахував би потрибним скасувати по слідуючим причинам: 1) всі зв'язки до дальніх груп (3, 4 і 5) (тобто на Лівобережжя. – Ю.Ю.) повинні переходити через 1 і 2 групи (південне і північне Правобережжя. – Ю.Ю.), а тому ці останні і були найбільше організовані. Читайте також: Карта повстанського руху в радянській Україні у 1920-1921 рр. Публікується вперше 2) Командуючі групами почували себе відповідальними лише за організацію своєї групи, а тому перша і друга групи як прикордонні (з Румунією і Польщею. – Ю.Ю.), з якими зв'язок був легкий – були кращи організовані. Організація ж 3 (Чернігівська і Полтавська губернії - Ю.Ю.), 4 (Катеринославська, включно з Донбасом, і таврійське Причорномор'я. – Ю.Ю.) і 5 (Харківська і частина Білгородської та Курської губерній - Ю.Ю.) груп була занадто слаба, бо в ціх групах часто не бувало зв'язку навить з командуючими. 3) Командуючи групами до цієї пори фактично ничим не командували (за винятком іноді дрибних партізанських загонів) і ледві чи зможуть командувати в найблизчому майбутньому, а тому і посади їх є зайвими. Для уникнення ціх помилок надальше рахував би доцільним організувати підготовчу до повстання працю в такий спосіб: Цілий терен України поділюється ті дві полоси і дві округи. Джерело: Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Mf. 68865. – S. 289-201 Півнична полоса – складається з губерній: Волинської, Київської та Харківської. За всю працю по зміцненню і закладенню нових повстанчеських організацій та партізанських загонів цієї полоси, зв'язок з ними, загальне керування і коордінацію їх діяльности відповідає штаб північної полоси, який під виглядом якогось комерційного придприємства містиця [в] Рівному, де є зараз центр польської торговлі з Україною. Жадних командуючих цією полосою непотрибно, бо командувати фактично немає ки[м.] Організаційну ж працю буде робити сам штаб. З хвилею оголошення загального повстання повстання признається Командуючий півничною полосою який зможе тоді командувати фактично всіми тими силами яки будуть организовани штабом. Полуднева полоса – складається з губерній Подільської, Херсонської та Єкатеринославської. Штаб цієї полоси працює подібно до Штабу півничної полоси і міститься в Румунії (Кішинів). До компетенції цього штабу належить також організація двох окремих округів Кубані і Криму, референти від яких повинни бути при цьому штабові. На чолі всієї підготовчої роботи стоїть Головний П.[овстанческо-]П.[артізанський] Штаб (цю роль фактично вневдовзі перебрала на себе Українська військова організація, відтак ОУН, на чолі із Є. Коновальцем. – Ю.Ю.). Його праця складалась би з: 1) Загального керування напрямом діяльностп штабів полос по вказівкам Голови Держави. 2) Роботи по підготовці збройної сили закордоном для підтримання загального повстання, себто: устройства спеціального табору в Польщи чи Румунії де могли б скупчитися всі активні українські сили, стягнення ціх сил роскінутих по цілой Европі і підготовка заосмотрення їх во всіх відношеннях для виходу на Україну. Цей штаб на перші часи булоб бажано улаштувати конспіративно в Варшаві і при першій можливости перевести до Румунії яка [є] не так зв'язаною договорами з совіцькою Росією, як Польща. Внутрішня організація таких штабів повинна допускатись максімумом роботи при мінімальної кількости осіб, це вимогається як конспірацією так і браком коштів, а тому вигляд ії в широких рисах повинен бути таким: 1. На чолі кожного штабу стоїть його начальник. 2. Кожний Штаб складається з 3 частин. а) Оперативно-організаційної, яка відає всіма нашими повстанчеськими організаціями та партізанськими загонами. б) Розвідочної – яка збирає про ворога і веде розкладову діяльність серед його війська. в) Господарчу, яка відає всіма грошовими засобами. Джерело: Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Mf. 68865. – S. 289-201 Очевидно, що в залежности від місцевих обставин кождий штаб буде змушений робити де яки дрибні додатки до цієї загальної схеми, так наприклад зараз вже виявляється необхідність для широкого використання всіх відомостей надходючих з України мати зв'язкових від розвідочного відділу Головного П.П. Штабу при Львівській Експозитурі Генерального Штабу. Таки кориктиви можне буде вносити в загальну організацію по міри того як їх висуває життя. Генерал-Хорунжий [Юрій] Тютюнник Поміщник по Військовому Керовництву Генерального Штабу полковник [Юрій Отмарштейн] http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/11/12/160477/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/08/6/159962/ support@history.pravda.com.ua Тексти Fri, 06 Aug 2021 13:53:26 +0300 Українська революція 1917-1921 років відбувалась навколо двох питань - національна держава та земля. Система землеволодіння у дореволюційній Росії була надто складна, незрозуміла та несправедлива. Вільного ринку землі не існувало. Тож очікування земельної реформи було високим. Чи не кожен уряд, що приходив до влади в Україні намагався розробити свій земельний закон. Центральна Рада, більшовики, Гетьман Павло Скоропадський, врешті - Директорія. Пропонуємо нашим читачам текст одного із таких документів. Він був ухвалений 8 січня 1919 року Радою Народних Міністрі УНР ЗАКОН ПРО ЗЕМЛЮ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ Розділ I Загальні положення 1. Право приватньої власности на всі землі з їх водами, надземними і підземними природніми багацтвами та лісами в межах Української Республіки касується. 2. Всі землі з їх водами, лісами, надземними і підземними природними багацтвами стають добром народу Української Народньої Республіки. 3. На користування цім добром мають право всі громадяне Української Народньої Республіки без ріжниці полу, віри і національности, з додержанням правил цього закону і в першу чергу тим, хто землю обробляє своїми руками. 4. Верховне порядкування і розпорядження всіма землями з їх водами, лісами, надземними і підземними багацтвами належить верховній владі Української Народньої Республіки. 5. Порядкування землею в межах цього закону належить: а) землями мійського користування згідно з п. п. 9 і 10 — органам мійського самоврядування; б) іншими — сельським, волосним, повітовим і губерніяльним земельним управам в межах їх компетеції. 6. На центральні й місцеві органи порядкування землею накладається: а) утворення запасного земельного фонду з земель сільськогосподарського значіння; б) забезпечення громадянам їх прав користування землею та переслідування самовільного захвату землі; в) охорона природніх багацтв землі від виснаження і вживання заходів до зросту цих багацтв; г) допомога розвиткові гуртового хліборобства і сільськогосподарських промислів. 7. Для переведення заходів по охороні і розвитку багацтв землі закладається Державний меліоративний фонд. 8. Для допомоги нормальному розвитку сільського господарства державою організується сільськогосподарський кредит. радіо свобода Розділ II Основні положення користування землею 9. Користування землею дозволяється: а) для загальногромадського господарства, коли органи державної влади, органи мійського самоврядування або земельні управи організують і ведуть ріжні користні підприємства загальнодержавного або місцевого громадського значіння; б) для приватно-трудового господарства, яке ведеться окремими особами, сім'ями або спільно товариствами до відповідної норми, згідно з умовами цього закону. 10. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування і їх союзам та земельним установам з затвердження Народнього Міністерства Земельних Справ надається право повертати і призначати потрібні площі земель для громадського користування з метою: а) охорона природних багацтв землі від виснаження; б) використання багацтв землі й повернення прибутків з них на загальногромадські потреби; в) закладання досвідних і зразкових полів, розсадників, питомників і селекційних станцій, а також для санітарних, благодійних, освітніх та інших загальнокористних установ; г) будування залізниць і инших шляхів; д) розселення мійської людности і поширення господарства місцевих самоврядувань. 11. Сільським громадам і земельним установам надається право робити всі заходи до побільшення земельної продукції та полагодження сільськогосподарських відносин на місцях, а саме: усувати черезполосицю і т. инше. 12. Земля одводиться Земельними Управами в приватно-трудове користування окремим господарствам, сільським громадам та товариствам, які встановляють порядкування одведеними їм землями, з додержанням вимог цього закону. 13. Нормою наділення для окремих господарств повинна бути така кількість землі, яка буде опреділена земельними установами, з додержанням вимог цього закону, але ця норма не має бути нижчою 5 або 6 десятин кращої землі для середнього трудового господарства і не повинна перевищувати трудової земельної норми. Безземельні й малоземельні з тих округ, де не вистачить землі на трудовий мінімум одержують землю в тих місцях, де є більше землі, але з підвищенням трудового мінімума. радіо свобода 14. Строки користування землею, наділеною з запасного земельного фонду, можуть встановлятися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, встановлених Земельними Управами, згідно з цим законом. 15. Право користування землею може переходити по наслідству з повідомленням про це Повітової Земельної Управи. Порядок передачі права користування в спадщину має бути встановлений окремим законом. 16. Передача права користування землею иншим господарствам чи особам за винятком земель, зазначених в §20, допускається лише з дозвілу Повітової Земельної Управи. Примітка: Коли господарь має сім'ю, то оставлення участка або його передача може статись лише по згоді всіх дорослих членів родини; ці члени родини про свою згоду повинні самостійно внести заяву Повітовій Земельній Управі. 17. Участки землі приватно-трудового або громадського користування, на котрих зовсім припиняється господарство або ведеться з порушенням закону чи встановлених правил, переходять в порядкування Земельних Управ. 18. При зміні господарів участків землі, всі заведені попереднім господарем і не використовані земельні поліпшення і меліорації, сплачуються йому новим господарем. 19. Відносно порядку зарахування до запасного земельного фонду і користування землями, що належать підданим чужеземних держав, буде видано окремий закон. радіо свобода Розділ III Переходні заходи 20. Вивласнення всіх земель з їх водами, лісами, надземними і підземними природними багацтвами в межах Українскої Народньої Республіки переводиться без викупу. 21. За теперішніми дрібними господарями залишаються земельні участки в їх користуванні не більш 15 десятин на господарство. Такі земельні участки по бажанню господарів можуть бути передані тільки в розпорядження держави на певних умовах. Примітка 1: Для земель піскуватих, солончакуватих, болотяних та облогуючих ця норма (15 десятин) повишається постановою Повітової Земельної Управи з затвердженням Міністерства Земельних Справ. Примітка 2: Сади, виноградники, хмільники і інші подібні культурні участки в нормах, зазначених цею ст.21, залишаються в користуванню теперішніх господарів. 22. Землі довгострочної, строком більше 10 літ, та спадкової аренди (чиншовики, вільні люди 1-го та 2-го розряду) залишаються в користуванню цих арендаторів на загальних умовах (ст.21). Короткострочні арендні договори (менш 10 літ) касуються. Дрібним арендаторам, що арендують не більш 15 десятин, повертається вартість посіву і оранки по оцінці Земельних Управ. 23. Всі арендні договори на користування землею, заключені пізніше 18 січня 1918 р., хоча б і на час довший 10 літ, на землі сільськогосподарського користування, скасовуються зо всіма їх обов'язками, й арендарі мають право одержати землю в користування на умовах, зазначених в ст.29. 24. Всі землі, які до видання цього закону були в роспорядженні органів місцевого самоврядування і ріжних громадських та наукових установ, у порядку ст.9 і 10 основних положень, залишаються в їх користуванні, що підлягає остаточному затвердженню Народнього Міністерства Земельних Справ. 25. Садибні участки землі під оселями і ріжними господарськими, торговельними і промисловими підприємствами залишаються в користуванні їх власників у кількості, яка встановлюється земельними управами чи органами міського самоврядування по належності і затверджується народним міністром земельних справ. 26. Для забезпечення нормального розвитку існуючих цукроварень і гуралень залишається необхідна кількість землі в роспорядженні Повітових і Губерніальних Земельних Управ до того часу, доки налагодиться правильне постачання цім підприємствам селянського сирового продукту. Норма необхідних для цукроварень і гуралень участків землі встановляється Земельними Управами і стверджується Народним Міністерством Земельних Справ. 27. Всі инші землі, не зазначені в §21—26, переходять до порядкування Земельних Управ і складають запасний земельний фонд Української Республіки. 28. Одночасно з землями від бувших власників переходять до розпорядження Земельних Управ живий і мертвий сільськогосподарський реманент, за винятком тієї кількости його, котра необхідна для ведення приватного господарства чи торгових і промислових підприємств, згідно §§21, 23, 24, 25 і 26 цього закону. Примітка: Сільськогосподарський реманент передається в гуртове користування трудових сільськогосподарських спілок, в користування котрих буде дано участки землі. Порядок передачі і користування реманентом установлюється окремим законом. 29. З земель, призначених для приватно-трудового користування, в першу чергу задовольняються потреби місцевого малоземельного та безземельного хліборобського населення, а в другу чергу задовольняються потреби місцевого нехліборобського і немісцевого населення. Примітка: Малоземельними вважаються такі хліборобські господарства, площа котрих не задовольняє споживчих потреб їх сімей при веденню господарства звичайним для своєї місцевости засобом. 30. Культурні хліборобські господарства передаються неподільними з користування селянам, які мають об'єднатись в трудову хліборобську спілку. Організація спілок провадиться Повітовою Земельною Управою по нормальному статуту, виробленому Міністерством Земельних Справ. 31. Плантації цукрових буряків і инших культурних рослин, за якими буде визнано особливе значіння, можуть бути одведені Земельними Управами в приватно-трудове користування з умовою не зменшувати посівну площу цих культур. 32. Племенні розсадники, пітомники, насіньові та селекційні господарства переходять в цілому в порядкування Земельних Управ, котрі або самі ведуть хозяйнування, або передають їх органам місцевого самоврядування, науковим закладам та хліборобським спілкам. 33. Землі, які залишаються після наділення місцевого населення, доки буде вироблений центральними органами земельної реформи плян розселення й переселення, можуть даватись в тимчасове користування місцевому населенню поверх наділених норм, на умовах, встановлених Земельними Управами. 34. Угоддя, як луги, вигони, пасовиська і инш., які не входили в загальний плодозмін на громадських землях і на землях надільного фонду цієї ж категорії, можуть зоставатись, по постанові громади, в громадському неподільному користуванню. 35. До сільських громад переходить право роспорядження і використування тих природних цінностей землі, котрі мають загальне значіння, належали бувшим землевласникам і були в сервітутному користованні селян, себто ставки, річки, каменоломні, торфяники тощо. Порядок користування означеними цінностями установляється Земельними Управами. 36. Про умови порядкування й користування землями муніціпальних (міста, містечка, посьолки) установ має бути видано окремого закону. Голова Ради Народніх Міністрів В.Чеховський Народний Міністр Земельних Справ М.Шаповал http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/08/6/159962/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/04/29/159384/ support@history.pravda.com.ua Тексти Thu, 29 Apr 2021 14:19:06 +0300 Історик Володимир Мороз віднайшов та оприлюднив листівку ОУН про створення дивізії «Галичина» Воля народам! Воля людині! Передавайте з рук до рук! Повідомляйте всіх про правильне становище до підступного німецького маневру ! Українці! Оп'янілий від своїх мілітарних успіхів на заході, півдні і в перших місяцях на сході, німецький імперіялізм придавив важким чоботом майже всі народи західньої, південної, середної та північної Європи і, поставивши т. зв. союзні з ними народи в свою васальну залежність, кинувся зі всею пруською брутальністю і безоглядністю здійснювати найважливішу частину своїх загарбницьких планів на сході – закріпити за собою Україну, як свою колонію. Він безсоромно потоптав природне право українського народу на самостійне державне життя та такі ж права інших європейських народів. Тюрмами і концентраками, а далі розстрілами відповів німецький імперіялізм на заманіфестовану словом і чином волю українського народу організувати власне національно-державне життя. Пошматувавши українські землі ганебними кордонами та розбудовуючи свою окупаційно-колоніяльну систему, він почав експлуатувати й грабити Україну не гірше, як большевики. Щоб послабити фізичні сили українського народу, він вигубив міліони українців-полонених, які здавалися в полон, бо не хотіли воювати за московсько-большевицький імперіялізм, сотки тисяч мужчин і жінок запроторив в Німеччину до невільничої праці, а міста і села втопив у крові мирного населення під заслоною боротьби з комунізмом. Не щадив і не щадить нікого, ні маленьких дітей, вагітних жінок, стариків, яких розстрілює і палить, ні чести насилуваних українських дівчат. Але прийшло те, чого німецький імперіялізм не сподівався. Поставивши проти себе майже всі європейські народи і цілий світ, підриваний знутра щораз більш зростаючою на силі боротьбою поневолених народів, він захитався під ударами своїх воєнних противників. Щоб рятувати себе перед неминучою катастрофою він, в своїй лицемірності, а заразом в безмежній тупості задумав втягнути у боротьбу за свої інтереси ним же самим поневолені народи. Ті, що кроваво знищили українську державність в 1941 році, що розстрілювали тих, які її будували, заговорили оце про творення т. зв. "українського визвольного війська" і різних "дивізій Галичини" до спільної боротьби проти большевизму. Українці! Німецькому імперіялізмові забракло крови німецького вояка. Тому німецький імперіялізм пробує шукати рекрута-гарматного м'яса серед поневолених народів, а зокрема в Україні. Боротьба поневолених народів, а в першу чергу українського народу, торгає все дошкульніше німецьку гнобительську систему, тому німецький імперіялізм шукає способу ту боротьбу послабити і остаточно її зломати. Він пробує нині шляхом творення т. зв. галицької дивізії чи т. зв. українського визвольного війська приспати чуйність українців і, сіючи серед них оманні надії на зміну своєї політики в користь українського народу, натравлювати одних українців на других. Українці! Творення німецькими імперіялістами т. зв. "СС-Стрілецька Дивізія Галичина" чи т. зв. "визвольного українського війська", – це підступний маневр окупанта, обрахований на обдурювання українського народу. Бо ж німецький імперіялізм одночасно далі продовжує торочити легковірним про "нову Європу". Він відмовився визнати священне право українського народу на самостійне державне життя, він ніяк не хоче випустити України зі своїх хижацьких кігтів. Таким чином мало б дальше спливати кров'ю порізане кордонами живе тіло українського народу, мав би діяти і далі незмінно в Україні німецький колоніяльний гніт і сваволя та терор Гештапа. Українське національно-культурне життя в підземеллі, повні тюрми українських патріотів-самостійників. Чи ж далі мав би смоктати з України всі життєві соки німецький апарат соціяльно-економічного визиску і грабунку і далі мало б продовжуватись колонізування української землі? Отже "не за Україну, а за її ката", за німецький імперіялізм кровавитись має т. зв. "СС-стрілецька дивізія Галичина", т. зв. Українське визвольне військо. Українці! Погром українства позначив роки свойого панування в Україні московський імперіялізм білих царів. Ріками крови, смертю міліонів, заморених голодом, запроторених в сибірську тайгу, писав історію "визволення" і "воз'єднування" українського народу московський імперіялізм червоного царя. Нині пробує здійснювати "визволительську" політику німецький імперіялізм. Але, як не бере сталінська "дружба" народів і "радісне та щасливе життя" в колгоспному ярмі, так не візьме німецька "нова" Європа з її "необмеженою свободою Богові молитись". Український народ змагає до здійснення власної держави, до здобуття влади на своїй землі, що зорганізує лад і порядок, який служитиме інтересам розвитку сили і добробуту українського народу. Український народ не буде проливати свою кров за чужі імперіялістичні інтереси і власними руками кувати ярмо своєї неволі. Український народ свідомий, що помагати одному чи другому імперіялізмові в їх взаємній конкуренційній боротьбі за поневолення України, – це значить неминуче впасти жертвою одного з них. Український народ всі свої сили віддасть тільки революційній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу, а в своїй боротьбі проти чужих імперіялістів стане рам'я об рам'я тільки з тими народами, що визнають його право на самостійне державне життя. Спробу німців творити т. зв. Українське військо чи "СС-дивізію Галичина" український народ оцінює як підступний маневр окупанта втягнути український народ до боротьби за інтереси німецького імперіялізму та заставити його закріпити власними руками свою неволю. Українську армію може організувати тільки український народ та український уряд і йому тільки може вона служити. Український народ не стане посміховищем народів і не буде рятувати того, чий чобіт придавлює його груди. Большевицькою загрозою українського народу не залякати. Український народ веде від 25 років важку боротьбу проти большевизму. Але українському народові нецікаво замінити одну неволю на другу і тому він не стане гарматнім м'ясом німецького імперіялізму. Український народ свідомий, що дорога до побіди над московсько-большевицьким імперіялізмом веде не в союзі з німцями, але тільки через боротьбу за самостійні національні держави поневолених народів при одночасній боротьбі проти німецького імперіялізму. Під тими прапорами веде він боротьбу проти гітлеризму і большевизму і в тій боротьбі єднається з народами, що ті прапори визнають. Під тими прапорами український народ побідить! Під ударами революційних сил поневолених народів впаде німецько-гітлерівський імперіялізм і впаде так само московсько-большевицький імперіялізм! Українська кров і українське життя будуть віддані тільки на боротьбу за українську справу! Проти всіх імперіялізмів, які зазіхають на українську землю і намагаються поневолити український народ! За свободу народам і людині! За владу українського народу на українській землі! За Самостійну Соборну Українську Державу! За самостійні національні держави всіх поневолених народів! http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/04/29/159384/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/01/4/158768/ support@history.pravda.com.ua Тексти Mon, 04 Jan 2021 11:59:37 +0200 У шведських архівах зберігаються власноручні листи Карла ХІІ, у яких він згадував Україну та козаків. Наприкінці ХІХ століття вони були опубліковані. Але ніколи досі не перекладались українською мовою і, швидше за все, не були відомими українським історикам Від редакції: "Історична правда" публікує другу підбірку листів шведського короля Карла ХІІ часів Північної війни, які переклала Марина Траттнер. Перша підбірка цих листів - "Тут є чим зайнятись..." Листи Карла XII з Бендер Будищі, 3 милі від Полтави д. 31 березня 1709.   Наймилостивіша Принцесо, люба моя Сестро!   У мене тільки-но з´явилась можливість написати Вам кілька рядків і скромно повідомити про себе звідси, де я протягом довгого часу був взаперті [Поштові зв´язки між Україною і рештою Європи з середини вересня 1708 були повністю перервані/зупинені. "Ми живемо як поза межами світу" (quasi ex mundo), пише один з учасників кампанії в Україні - упорядн.].  Я надзвичайно радий отримати радісні новини про те, що Ви, Радість Мого Серця, добре себе почуваєте. Мене так давно позбавили можливості отримувати від Вас новини і радіти тому, що з Вами все гаразд.  Мені не залишалося нічого окрім того, щоб вперто вірити у те, що Ви здорові і щасливі. Це було моєю єдиною радістю. Цього разу я, на жаль, не зможу написати Вам довгого листа, тому що маю його швидко відправити. З армією усе гаразд, хоч подекуди люди починають втомлюватися. Так буває, коли ворог знаходиться поруч.  Окрім цього, ця зима була надзвичайно холодною; від незвичного холоду тут іноді помирали люди як збоку ворога, так і у нас, або відморожували собі руки, ноги чи носи [Тисячі шведських солдат померли від лютого холоду зимою 1708-1709 років. Король дуже стисло описує цю трагедію - упорядн.].  Але, незважаючи на усе це, ця зима була веселою (!). Не дивлячись на те, що багато хто був засмучений через втрати і каліцтва від холоду, військо знаходило радість у тому, щоб періодично атакувати ворогів і послаблювати їхні позиції, хоч ворогам іноді і вдавалося викрадати наших воїнів і брати заручників.  Одного разу цієї зими вороги здійснили напад на квартал німецького полку драгунів полковника Альфенделя і захопили його самого [Це сталося 6 лютого 1709 року - упорядн.]. Шведська армія у свою чергу періодично нападала на російські полки і дратувала ворога то в одному місті, то в іншому.  На жаль, я маю завершувати цього листа і прошу мене за це пробачити. До моєї смерті Ви залишатиметесь моєю найулюбленішою Сестрою.  Ваш покірний брат і слуга Карл Сестра Карла ХІІ Ульріка Елеонора з песиком національний музей швеції *** Бендери д. 14 березня 1711.   Наймилостивіша Принцесо, люба моя Сестро!   Я не можу не скористатися можливістю повідомити Вас, любо Сестро, кількома рядками про свої справи. Дуже сподіваюсь на те, що Ви добре себе почуваєте. Я завжди з нетерпінням чекаю новин з підтвердженням того, що з Вами усе гаразд. Особисто мені нічого розповісти, окрім того, що я чекаю на новини від Татарського Хана, коли він повернеться зі своєю армією після зимівлі біля російського кордону і повідомить нас про свої досягнення.  Командувач Потоцький разом зі своїми поляками, татарами і Козаками, які підтримують його, вирвалися з Немирова і маршують шляхом до України. Про те, що трапилось з ними далі, я дізнаюсь за кілька днів. Великий візир [Магомет Балтадж, паша Сирії, який у серпні 1710 був підвищений до рівня Великого візира після Нумана Щепрілі - упорядн.] зміг вирватися з Константинополю і продовжити свій похід до нас. Його війська марширують до нас, щоб сформувати армію біля кордону, щоб росіянам теж було що робити з цього боку. Не можу більше затримувати Вашу увагу, любо Сестро. Щиро сподіваюся, що господь береже Вас від усіх негараздів. До смерті відданий Вам брат і Ваш слуга.                                                                                                                                                          Карл Великий візир Магомет Балтадж  ***                                                                                          Бендери 12 травня 1711   Наймилостивіша Принцесо, люба моя Сестро!   Повідомляю Вам, любо Сестро, про свої новини, як тільки у мене з'явилася для цього можливість. Хочу розповісти про те, що турецька Армія незабаром буде тут і я сподіваюсь, що військова кампанія зможе розпочатися за кілька тижнів. Військові операції, які Татари, Поляки і Козаки здійснили протягом зими, були досить успішними. Черкаські Татари побували на цьому боці Азова, вони поневірялися на землі ворога і захопили кілька тисяч людей і незабаром повернуться додому, тому що глибокий сніг заважає їм просуватися далі. Татарський Хан теж зміг захопили багатьох полонених і спалив кілька міст і сел; деякі міста мирно перейшли на його бік, інші він захопив силою. Сніг не дозволив і йому просуватися так далеко, як він планував це зробити. Тож він повернувся додому, щоб підготуватися до літньої компанії і нанести нові удари ворогу. Його син, султан Магомет, разом з поляками і командувачем Козаків, теж досягнув значних успіхів протягом цієї зими: уся Україна, що знаходиться по цей бік Дніпра, за своєю доброю волею перейшла на їхній бік, не чинячи опору.  Окрім того, вони знайшли кілька вороже налаштованих загонів поляків і Козаків і перебили їх. Mіста Біла Церква [оригінал - Bialazerkiof - упорядн.] і Бішев були захоплені силою. І людей там або вбили, або забрали у полон. Замок у Білої Церкви вони не захопили. Тому що він знаходиться на висоті, яку неможливо швидко захопити. Фрагмент карти Київської губернії. XVIII століття Султан Мехемет [Незрозуміло, чому використовується інше ім'я і чи мається на увазі Магомет - упорядн.] з обома командувачами залишалися в Україні протягом тривалого часу, щоб непокоїти ворога. Більшість, як і татари, після того, як вони отримали здобич і полонених, рушила додому і забрала з собою усе без дозволу.  Через це обидва командувача і султан Мехемет (тому що у них було замало людей, щоб здійснити заплановане) були змушені повернутися сюди, щоб відновити свої сили і підготувати нову військову кампанію на літо. У той же час звідси відправили сильні загони татар, щоб захопити полонених у ворога. Татарський Хан повідомив про те, що він відправив загін з п'ятнадцяти тисяч татар з цього боку через кордон шукати загони ворога. Я не наважуюсь більше затримувати Вашу увагу, Любо Сестро, і сподіваюся, що ви попіклуєтеся про себе і своє здоров'я. Сподіваюся незабаром отримати підтвердження того, що з Вами, Моє Серце, усе гаразд. Наш господь завжди змінює усе на краще.  Якщо якесь лихо нагряне, то згодом усе налагодиться. Щоб не сталося, проявляйте силу свого характеру і дійте рішуче [Тут безсумнівно мається на увазі порада надіслати експедицію у Поммерн, на яку король покладав сподівання у зв´язку з війною турків проти Росії. У той самий час він наказав не йти на жодні поступки щодо вимог з боку царя - упорядн.].  Ульріка Елеонора, королева Швеції Національний музей Швеції Необхідно продемонструвати ворогам Швеції, що у них взагалі нічого не вийде, навіть у дрібницях, і що Швеція залишиться такою, якою вона є, і з тими ж самими переконаннями, що б не сталося. Прошу Вас скромно передати мої вітання герцогу С. Ф. Я міг би сам написати йому, але мені здається, що він не зможе розібрати мій почерк.  Боюся, що навіть Ви, Любо Сестро, змушені докладати зусиль щоб прочитати мої листи. До смерті відданий Вам брат і Ваш слуга. Карл http://www.istpravda.com.ua/articles/2021/01/4/158768/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/10/1/158202/ support@history.pravda.com.ua Тексти Thu, 01 Oct 2020 15:49:59 +0300 У шведських архівах зберігаються власноручні листи Карла ХІІ, у яких він згадував Україну та козаків. Наприкінці ХІХ століття вони були опубліковані. Але ніколи досі не перекладались українською мовою і, швидше за все, не були відомими українським історикам Після поразки під Полтавою шведський король Карл ХІІ опинився у Бендерах. Звідти він писав листи, де серед іншого згадував і про українські справи. Ці листи зібрав Ернст Карлсон та у 1893 році надрукував збірку під назвою "Листи, написані власноручно Карлом ХІІ" (Стокгольм, видання P.A. Norstedt & Söner Förlag) Марина Траттнер вперше переклала ці листи українською, а ми їх вперше публікуємо. У квадратних дужках подані коментарі перекладачки. Друкарський відбиток рукописного листа Карла ХІІ Бендери д. 17 січня, рік 1711 Ваша високосте Принцесо, люба Сестро! Я сподіваюся усім своїм серцем, дорога Сестро, що Ви отримаєте цього листа у бажаному благополуччі. Сподіваюся, що Господь оберігає Вас і посилає міцне здоров'я. Я знаю про те, що високий рівень захворювання [тут мається на увазі чума] у Стокгольмі змусив Вас переїхати до Сальбергу [м. Сала - Sala, принцеса і королева переїхали до цього міста в 1710 році]. Я сподіваюся, що у цьому місті усі здорові, як то кажуть: "Того, що пахне сіркою, хвороба не торкнеться" [мається на увазі найбезпечніша на ті часи місцевість у Швеції, де здобували срібло]. Я дуже прошу Вас попіклуватися про себе і щоб хвороба не торкнулася Вас під час контактів з іншими. Якщо хвороба наближатиметься до Вас – переїжджайте до більш безпечного місця. Я дуже радітиму, якщо Ви попіклуєтеся про себе і зможете зберегти міцне здоров'я. З того моменту, як я, кілька тижнів тому, надіслав Вам, любо Сестро, свого листа, я встиг отримати три листа від Вас. Одного з Мейєрфельтом і два пізніше. Я глибоко вдячний Вам за них і за те, що Ви заспокоюєте мене своїми милими відповідями, і завжди надсилаєте їх у доброму гуморі; адже Ви чудово знаєте про те, що ніщо не здатне схвилювати і засмутити мене більше, ніж Ваші переживання. Я вдячний за те, що моя люба Сестро знайшла сили надихнути інших бути мужніми. Серце Моє, я прошу Вас завжди перебувати у доброму гуморі, що б не відбувалося навколо Вас; врешті-решт усе буде добре і так, як Ви бажаєте. Я прошу Моє Серце завжди підтримувати королеву у доброму гуморі, щоб вона ні через що не переймалася. Я сподіваюся, що те, що зараз відбувається не пригнічуватиме Вас, щоб Ви не знали, як дати собі раду, а навпаки, прошу Вас – знаходьте рішення. Зараз, як і раніше, Ви маєте демонструвати ще більшу мужність і рішучість [тут мається на увазі те, як Рада отримала догану від короля 3 лютого 1711 року за те, що її члени пішли на поступки "недешевого ворога" - росіян, зважаючи на важкий стан справ у країні, і прийняли деякі умови росіян щодо перемир'я і обміну полоненими]. Зі свого боку, Серце Моє, я не можу розповісти нічого нового, тому повторюю те, що писав минулого разу. З цієї сторони Турки оголосили війну росіянам та їхнім союзникам. І роблять усе, щоб захопити ворога. Татарський Хан з Криму вже прямує до них двома шляхами і планує проникнути у Росію з двох боків, як він описав мені раніше у своєму листі; один з його Синів прямує одним шляхом, а він сам – іншим. Його другий син керує Татарами, що проживають тут. Вони готують свій наступ, які розпочнуть тут разом з командувачем Потоцьким і його поляками і командувачем Козаків Орликом разом з Запорізькими Козаками. Коротко кажучи, тут є чим зайнятися. Я не наважуюсь більше затримувати Вашу увагу, благаю милості і до смерті залишаюся Вашим вірним братом і слугою. Карл Титульний лист книжки "Листи, написані власноручно Карлом ХІІ" (Стокгольм, видання P.A. Norstedt & Söner Förlag, 1893) Бендери д. 16 лютого 1711 Ваша високосте Принцесо, люба Сестро! Стан моїх справ дозволяє мені написати кілька рядків Вам. Останнім часом не сталося жодних значних подій окрім цієї: навала з польської і російської сторони зараз завмерла, після ворожої нападу, який вчинили останнього разу. Татарський Хан, після того, як він зазнав невдачі під Перекопом, зробив зупинку на березі Дніпра [оригінал – Nieperströmmen] і зібрав там козаків, які згодилися підтримати його. Після того він продовжив свій наступ на кордоні з Росією [оригінал - Rysslandh]. Про те, що там сталося нам незабаром повідомлять у газетах. Він там, ймовірніше за все, захоплює полонених і підпалює селища. Командувач Потоцький 14 днів тому відправився звідси з польським військом разом зі Султаном Мехметом, який командує татарами, які були на цьому боці. Командувач Орлик з Козаками теж прямує тим самим шляхом. Вони усі пройшли через Брацлавське воєводство, яке знаходиться на шляху до України, і прямують далі, намагаючись наздогнати ворога, який зник на шляху до Києва. Командувач Потоцький виконує те, що запланував разом з поляками, Козаками і татарами, лякаючи ворога настільки, наскільки це зараз можливо, поки надворі зимно. Коли трава почне сходити Турки будуть готовими йти у бій зі своєю армією. І Великий візир незабаром швидко вирушить до нас через кордон. Мейєрфельт вирушив звідси кілька тижнів тому шляхом через Константинополь і продовжив свою подорож далі. Він надіслав мені листа звідти і повідомив мене про те, що він поспішає до Поммерна і зможе швидко передати ті листи, які він отримав. Я смиренно скористався його послугами, щоб надіслати Вам, Моє Серце, цього листа. Я не можу дозволити собі довше затримувати Вашу увагу. Тому завершую мого листа і бажаю Вам міцного здоров'я і благополуччя. До смерті залишатимусь Вашим вірним братом і слугою. Карл … Я тільки-но отримав листа від командувача Київського [Потоцького] з повідомленням про те, що він дістався міста Брацлав зі своїм військом і що невелике поселення, у якому живуть Козаки, перейшло на його бік. Ворог пройшов набагато довшу відстань цим шляхом до Києва. Коли наступного дня до командувача приєднається частина його війська, вони просуватимуться далі. Місто Немирів, у якому теж проживають Козаки, належить виключно Потоцькому. Вони підтримали його у ту саму мить, коли дізнались про його похід. Але татари злякалися і побажали зачекати і приєднатися до них пізніше. http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/10/1/158202/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/07/20/157832/ support@history.pravda.com.ua (Наталя Тихолоз) Тексти Mon, 20 Jul 2020 11:42:18 +0300 У ніч на 15 липня 1941 року відійшла у засвіт Ольга Франко з Хоружинських – дружина Івана Франка та мати чотирьох його дітей… 17 липня її поховали на Личаківському цвинтарі неподалік могили її чоловіка Опубліковано з любʼязної згоди авторки та сайту frankolive. У час смерті Ольги Франко, як і у час смерті її чоловіка, Україна була охоплена війною… На той час уже Другою світовою. В останні роки свого життя Ольга Франко з Хоружинських мешкала на другому поверсі своєї вілли, що на вул. Понінського, 4. На першому поверсі її будинку 10 жовтня 1940 р. офіційно було відкрито меморіальний музей Івана Франка. Іноді ця "маленька стара жінка", у якій не всі упізнавали дружину Івана Франка Ольгу з Хоружинських, могла особисто зустріти на порозі відвідувачів новоствореного музею і навіть провести їм екскурсію. Часом у пориві відвертості аж надто різко й критично висловлювалася на адресу нововстановленої у Галичині радянської влади. Через це її син, директор Музею, Петро Франко часом навіть аж блід від такої упертості та відваги власної матері… Але це була вона – відважна, смілива і добра – Ольга з Хоружинських! Кімната Ольги Франко на другому поверсі у будинку Франків на вул. Понінського, 4 . Фрагмент експозиції Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Небога Катерини Франко (дружини Тараса Франка), яка деякий час мешкала у будинку Франків згадувала: "Була Бабця Оля дуже доброю. За видання творів Франка отримувала гроші і все роздавала дітям. Бувало вийде на ґанок, попросить когось з нас зірвати вишню, і за це дарувала нам злотий. Моя тітка Катерина знала, що вона страшенно любить вареники. Та коли кликали її, щоб ними поласувати, – не йшла, відмовлялася…" Назагал же ж вона, як удова, провадила доволі замкнутий спосіб життя. Товаришували їй здебільшого птахи. "Вона постійно тримала вікно відкритим і до неї прилітали птахи, які там кормилися і навіть гніздилися… З птахами їй було краще, ніж з людьми", – свідчила онучка Іванна (Ася) по синові Петрові. Ольга Франко з Хоружинських. Портрет роботи Тараса Франка 1964 р. У час відходу у вічність нікого з дітей біля Ольги Франко з Хоружинських не було. Найстаршого первістка забрала страшна недуга ще 1913 року. Молодшого сина Петра 28 червня 1941 року "евакуювало" на стежку смерті НКВД… Наймолодша донька Анна була на той час у Відні. Середульший син Тарас учителював у Станиславові і з великими перепонами, довідавшись про смерть матері, добирався у воєнний час до Львова. Але того далекого 1941 року він застав на Личакові лише свіжу могилу… Не встигнувши на похорон, син Тарас Франко почувався до обовʼязку згадати про матір публічно хоча б у коротенькому спомині-некролозі, що його він опублікував 5 серпня 1941 р. за підписом "СИН" у газеті "Українське слово" (Ч. 2. С. 2). Пропонуємо цей забутий спомин сина про матір вашій увазі. Підготувала Наталя Тихолоз Тарас ФРАНКО Ольга Франко (Спомин) Серед тисячних жертв насильної смерті й серед кипучої радості з нагоди відновлення державності майже непомітно пройшла серед української суспільності вістка про смерть дружини великого українського письменника Івана Франка. Померла старенька? Деякі не знали, чи взагалі живе ще. Але четверо дітей для громадянства виховала і згадка, бодай від сина, належиться. Яка іронія долі! По визволенні української землі від російської інвазії помер в 1916 році Іван Франко, і так само померла в 1941 році його дружина Ольга. При їх смерті коло них нікого з дітей не було… Публікація Тараса Франка "Ольга Франко (Спомин)" у газеті ""Українське слово" (Ч. 2. Від 5 серпня. С. 2). Ціле життя Ольги з Хоружинських Франкової було пасмом непорозумінь і прикрощів. Уродилась на межі Полтавщини і Харківщини, в домі титулярного радника і дрібного землевласника. Земля була і є чисто українська, а дух у родині віяв російський. До того ще бабця, особа самовладна і капризна, плекала великопанські традиції. Ольга, змалку хоровита і чутлива, зростала в дуже численній родині, вчилася в Харкові в інституті благородних дівиць, а пізніше на курсах в Києві, де бувала в родинах українських діячів, як Житецький, Лисенко, Ігнатович і запізналась з поступовими, демократичними ідеями. Вийшовши заміж за галицько-українського письменника, переїхала жити до Львова й роками не могла зжитися з нашим середовищем та українською суспільністю. Не знала мови, нехтувала галицькими товариськими формами, не признавала моди і разила поведінкою дещо за сміливою. Ольга Франко. Львів, 1922 року Спочатку співпрацювала із своїм чоловіком, видавала журнали, була зайнята в експедиції. Потім прийшло четверо дітей, які забирали багато часу і праці, виснажували нервову систему. Сама провадила кухню, сама нераз виїздила з дітьми на село, щораз інше. Любила над усе конфітури, і вміла їх смажити. І дітей страшно любила… І "тратила" одно по одному. Найстаршого сина Андрія забрала смерть, дочку взяв зять і повіз десь аж за Карпати, двох дальших синів "забрали" невістки. Скільки з того було жалів, нарікань, сварок! Перебута тяжка операція підточила і так слабе здоров'я Ольги, мутився розум, родинні потрясення, роз'їзд дітей, три війни звалили стареньку на ліжко. Але відваги не тратила. Підчас нальотів німецької авіяції на Львів в 1939 році ніколи не ховалася до пивниці, не затемнювала вікон, не зміняла мешкань. Приходом червоних не тішилась, ця Росія з жидами зовсім їй не подобалася. Прийшли раз з братом Петром два партійні "достойники" відвідати жінку великого "пролетарського" письменника. Мати сміливо критикувала жидівські порядки, а про одного з вожаків сказала, що має осляче лице… Могила Ольги Франко на Личаківському цвинтарі у Львові Але життєві сили старенької добігали до кінця… Лежала самітньо на горі в музею ім. Івана Франка, не могла вже писати, переглядала малюнки сина… Вибух війни 22 червня дуже затривожив її. Синова приховувала правду, і тому розрив бомб уважала за землетруси. Незадовго большевики забрали і вивезли сина Петра. Раз-у-раз допитувалася: "Де Петрусь, чому не приходить Петрусь?" Нарешті… тихо заснула в ніч на 15 липня. Спить вічним сном, похована в окремому гробі, 10 кроків від мужа Івана. До гробниці Великого Каменяра годі було знайти отвір. В[ічна] Ї[й] П[амʼять]. http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/07/20/157832/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/06/23/157708/ support@history.pravda.com.ua (Іван Ющишин) Тексти Tue, 23 Jun 2020 14:22:30 +0300 При становленні національних держав вкрай важливою є пропаганда. Значною мірою завдяки пропаганді усталюються національна ідентичність, уявлення про кордони та територію, національний історичний міф, відбувається поділ сусідніх народів на «друзів» та «ворогів». Історична правда публікує спогади Івана Ющишина про створення та роботу чи не першого у світі спеціального державного органу пропаганди. В багатьох повоєнних европейських державах (Німеччина, Італія, Мадярщина) є спеціяльні уряди (міністерства – Ю.Ю.) пропаґанди, що ведуть державно-національну пропаґанду серед своїх власних громадян, а теж і закордоном. На уряди пропаґанди видають держави великі гроші, бо знають із досвіду, що навіть найдорожча пропаґанда завжди оплатиться. Найбільше видає на пропаґанду Росія, за нею йде Німеччина, Італія, Мадярщина. Напрямок і посилення окремих урядів пропаґанди залежить від безпосередніх дальших і ближчих інтересів держав та від ідеольоґії, на якій вони побудовані. Інші держави, що не мають явних урядів пропаґанди, не відмовляються від унутрішньої й закордонної пропаґанди. Ведуть вони її неявними засобами й методами. Але й тут не обходиться без головнокружних сум державного гроша. Стежучи за діяльністю й осягами урядів пропаґанди окремих держав, ми звичайно не жалуємо слів похвали й подиву для меткости й державного розуму тих народів. Ми готові навіть признати їм виїмкову національну чи расову ґеніяльність. А вже безумовно ставимо їх на вищому щаблі духового розвитку від нас! При тому забуваємо, що перший явний уряд пропаґанди повстав був у молодій українській державі в час останніх Визвольних Змагань. Студент Йосип Гебельс у 1919 році, коли в Україні створено перше в світі міністерство пропаганди. Своє міністерство народної просвіти і пропаганди Німеччини він організує і очолить у 1933 році . Не думаю, щоб европейські держави просто наслідували орґанізаційні державні спроби України. Видно, що це загальний дух історичного моменту, коли народи з довговіковою державною традицією роблять те саме, що робили ми, молоді, без державної традиції й досвіду. Проте, як повстав перший уряд пропаґанди в Україні, я хочу на цьому місці розказати. Маю до цього повне право, ба навіть і моральний обовязок перед історією, бо я в цьому уряді працював два роки й особисто помагав опрацьовувати його орґанізаційні пляни. Не журюся помилками, що можуть закрастися до моїх споминів, бо живі ще люди, що співпрацювали разом зо мною, зможуть ще в пору внести потрібні поправки. "Пресс-Бюро" По дворічному побуті в Східній Сибірі, куди вислала мене воєнна царська влада "как нежелательнаго на території воєнних дєйствій", попав я в жовтні 1917 року до Києва. Спершу думав я тут посвятитися педаґоґічній праці в самому Києві, або поза його мурами. Три повних тижні навідувався я до міністерства освіти (Ґенерального Секретаріяту Освіти), а референт не міг за цей, здавалося мені, довгий час найти для мене місця. Припадково зустрінув я в будинку Центральної Ради популярного письменника, народнього вчителя Спиридона Черкасенка. Ми зналися з листування ще з довоєнних часів. Він співпрацював у київському педаґоґічному журналі "Світло", був у редакційному його комітеті, а я редаґував у тому часі (1911-1914 рр.) львівського "Учителя", педаґоґічний журнал Українського Педаґоґічного Товариства. Я запрошував часто співробітників "Світла" до праці в "Учителі", або передруковував їхні статті із "Світла" в "Учителі". Друкував також і статті Черкасенка. Відсіля й походило наше знайомство. Вишукував я радо співробітників для "Учителя" над Дніпром, бо свідомо бажав навязати контакт між галицькими і наддніпрянськими педаґоґічними колами. Це вдалося мені щасливо. Зустріч наша була дуже мила й симпатична, а для мене виїмково корисна. Як людина практичного життя, зараз на самому початку розмови спитав мене Черкасенко, чи маю в Києві забезпечений прожиток, то значить – чи маю яку працю? Я відповів йому що чекаю на вчительську працю в Києві або поза Києвом. Готель "Савой" на Хрещатику. Тут зароджувалось міністерство пропаганди УНР. Сьогодні на цьому місці розташовано будинок Київської міської ради та КМДА (при перебудові Хрещатика нумерація була змінено, тепер це будинок ч. 36) . "Ні – сказав Черкасенко. – Ви не підете вчителювати. Я вам дам важнішу й відповідальнішу працю!" Сказавши це, повів мене на Хрещатик. Там під ч. 38 у великому готелі "Савой" містилося в лівому крилі на першому поверсі "Пресс-Бюро". Директором "Пресс-Бюра" був Юрко Сірий-Тищенко, також народній вчитель, популярний письменник і видавець. Черкасенко представив мене Сірому. Познайомлення відбулося в теплій атмосфері сердечности, бо Сірий знав мене уже з прізвища, як автора педаґоґічних статей і редактора "Учителя". В "Пресс-Бюрі" було вільне становище віцедиректора. Це становище займав артист-маляр [Іван] Косинин. Його мистецька натура не могла погодитися з бюровою працею; він затужив за малярською творчістю, захворів і постановив залишити свою дотеперішню працю. Я мав його заступити. Але пора мабуть сказати: що це таке "Пресс-Бюро"? В самих початках творення молодої української державности, годі було зорієнтуватися в завдання її урядів та ріжних державних інституцій. Часто поза назвами скривалася зовсім інша діяльність або просто півдіяльности. Чого сподівався від "Пресс-Бюра" тодішній уряд молоденький ще Республики, трудно щось про те певно сказати. Чи мала це бути Книжна Палата, чи Державний Архів, чи центральне державне видавництво? Мабуть і перший директор "Пресс-Бюра" не мав про те ясно схрусталізованої думки. Перший уряд відродженої України називався Ґенеральний Секретаріят. У ньому було окреме становище Ґенерального Писаря. Він мав вести протоколи засідань Ґенерального Секретаріяту. Першим Ґенеральним Писарем був Іван Мірний, член партії соціялістів-федералістів. Для виконання своїх завдань мав він невеличкий апарат, зложений із трьох відділів: загального, юрис-консульного й пресового. Директором Загального Відділу був педаґоґ Степан Гаєвський, також члени партії українських соціялістів-федералістів, директором Юрис-Консульського Відділу Михайло Володковський, мабуть безпартійний, а директором "Пресс-Бюра", як я вже вище згадав, педаґоґ і письменник Юрко Сірий (Тищенко), член української соціялістично-[демократичної ]робітничої партії. Як бачимо, цілу установу опанували були українські соціялісти-федералісти. Та було воно в молодій українській державі, що окремі державні уряди діставали монополь, соціялістичної партії. Юрій Тищенко-"Степовий", однопартієць Володимира Винниченка Загальний Відділ був адміністраційним орґаном цілої установи. Юрис-Консульський Відділ мав стежити за законодавчою діяльністю молодої держави. Але, видно, цей відділ не мав ясно визначених компетенцій, бо в самих початках аж до гетьманського перевороту був він майже нечинний. "Пресс-Бюро" в той час, як я вступив до нього на службу, містилося в двох кімнатах. В одній був директор і віцедиректор вони редаґували "Вістник Української Народньої Республики". Був це офіціоз, що містив закон Центральної Ради, й розпорядки Ґенерального Секретаріяту, та окремих Секретарів. В другій кімнаті комплєктували урядовці на полицях краєву пресу й виготовляли на цикльостилі щоденні "Бюлетени", для членів уряду "Бюлетени" для членів уряду "Бюлетени" помішувала також українська столична преса. В цій кімнаті сходилися щодень пополудні репортери місцевих українсько-польських і жидівських часописів та оправдували репортажі до своїх редакцій. Представники московських часописів (за виїмком "Кієвськой Мислі") ніколи туди не заглядали. Я вів коректу "Вістника Української Народньої Республики". На тому обмежувалася моя праця. На подібній роботі обмежилася також ціла діяльність "Пресс-Бюра". Була вона, як бачимо, досить квола й безплянова. Така праця й розвиток "Пресс-Бюра" тревала аж до першого наїзду большевиків в країну та проголошення незалежности Української Народньої Республики. "Вістник" від "Прес-Бюро" Електронний архів визвольного руху *** Коли згадую про проголошення незалежности країни, приходить мені спомин про один цікавий епізод, що правда не має нічого спільного з розвитком установи, що про неї пишу, але цікавий він для оглядів настроїв і психіки відповідальних людей що в їх руках зложив історичний момент долю великого народу. До таких людей належав безумовно Юрко Сірий (Тищенко). Він був визначним членом впливої української політичної партії та займав поважне й впливове місце в бюрократичній ієрархії молоденької, несхрусталізованої ще тоді держави. Зараз на другий день після проголошення незалежности України, хоча ранок був сірий, хмарний і холодний, прийшов я до праці в виїмково веселому настрою. Як же не радіти? Сповнилася мрія століт поневоленого народу. Хмурий Тищенко спитав мене з нескривленим пересаддям, чого я такий веселий. Я відповів, що радію з проголошення незалежности України. "Ну й що ж? – сказав він. – Кому ця незалежність потрібна? Що вона нам дасть? От, наче по вуху батогом луснув і на тім кінець". Я остовпів чуючи такі політичні міркування. Мені здубів язик у горлі. Чи можливі були такі арґументи в цю пору??.. Я сказав тільки, що державна незалежність – це ідеал кожного народу… але не переконав тим Тищенка. Згадую про цей епізод тому, щоб спитати читача: чи могла Україна при таких "патріотах" і "політиках" залишитися незалежною? А не забуваймо, що так як Тищенко думали всі найвпливовіші тогочасні українські політики, українські впливові політичні партії. *** По приході німецько-австрійських армій на Україну, повороті Центральної Ради і Уряду Всеволода Голубовича ніщо майже не змінилося в орґанізації й працях "Пресс-Бюра". Дотеперішній директор Юрко Сірий довший час не показувався в Києві та взагалі не вернувся вже на своє становище. Він постановив посвятитися видавничій праці. Видавнича праця в Україні в ті часи була дуже поплатна, бо попит на українську книжку був величезний. Українські видання розходилися в сотках тисяч примірників. Іван Мірний – керівник канцелярії Міністерства закордонних справ України у 1918-1919 роках Ґенеральний Писар Іван Мірний доручив мені вести "Пресс-Бюро", назначуючи мене виконуючим обовязки директора. В своїй розмові з Ґенеральним Писарем торкнувся я дальшої програми діяльности "Пресс-Бюра". Мірний сказав, що "Пресс-Бюро" повинне перебрати на себе також обовязки телєґрафічної аґенції й підшукати людей до праці. Я взявся негайно до випрацювання пляну, не уявляючи собі навіть ясно в подробицях як повинна виглядати орґанізація телєґрафічної аґенції та які її фактичні завдання та обовязки. Своїх плянів не вспів я вповні викінчити бо дотеперішній Ґенеральний Писар відійшов зі свойого становища і на його місце йшов Павло Христюк, дотеперішіній Ґенеральний Секретар Внутрішніх Справ. Він виявив найменшого зацікавлення для орґанізації телєґрафічної аґенції. Видно був це особистий проєкт Івана Мірного, а не цілого уряду. Можна було сподіватися що з переходом установи в руки українських соціялістів-революціонерів зміниться й оживиться діяльність "Пресс-Бюра". Павло Христюк – один з ключових лідерів української партії соціалістів-революціонерів, кооператор, двічі міністр внутрішніх справ в урядах УНР Зараз у своїй першій урядовій розмові зо мною заявив мені Христюк, що "Пресс-Бюро" має видавати великий політичний щоденник і наказав мені опрацювати негайно плян цілого видавництва. На мою пропозицію мав щоденник називатися "Україна". На головного редактора "України" казав мені Христюк запросити Миколу Залізняка, відомого публіциста й політичного діяча партії українських соціялістів-революціонерів. Не знаю, як був би виглядав Микола Залізняк на становищі головного редактора "України" бо в часі моїх переговорів із ним, я набрав твердого переконання що він дуже не погоджувався з політикою Центральної Ради й Уряду з Всеволодом Голубовичем на чолі. Він передбачував недалекий переворот, ба навіть упадок української державности. Всю вину приписував нездарності й дітвацьким доктринерсько-партійним експериментам соціялістичних міністрів. "Україна" не побачила денного світла; передбачення Залізняка сповнилися. Дня 29 квітня 1918 р. прийшов гетьманський переворот. Із тим моментом почалася нова фраза в працях дотеперішньої установи що підлягала Ґенеральному Писареві. За Гетьмана Скоропадського Гетьманська влада не касувала дотеперішніх державних установ і не звільнювала людей від праці, тільки реорґанізувала їх і назначувала урядовцям нові функції. Четвертого чи пятого дня після перевороту покликав представників уряду Ґенерального Писаря до себе на послухання голова Ради Міністрів, Федір Федорович Лизогуб. Він мав також ресорт Міністра Внутрішніх Справ та урядував поки що в апартаментах гетьмана. Від загального відділу був Степан Гаєвський, від Юрис-Консульського – Михайло Володковський, а від "Пресс-Бюра" - я. Лизогуб перепросив нас, що буде говорити з нами по московськи, бо як признався добродушно виріс і виховався в Петербурзі й не знав добре української мови. Нас просив говорити з ним по українськи. Ми поінформували по черзі премієра про дотеперішню діяльність наших відділів. Вислухавши наших звідомлень, голова Ради Міністрів просив нас дальше залишитися при праці на своїх місцях, при чому заявив, що дотеперішній уряд Ґенерального Писаря буде перемінений на Державну Канцелярію. Мені сказав, що "Вістник Української Народньої Республики" як "Державний Вістник" відійде до Міністерства Внутрішніх Справ, а я буду приділений у розпорядження віцеміністра Внутрішніх Справ [Олександра] Вишневського. На мій запит, чи я повинен із цілою своєю установою перенестися до Міністерства Внутрішніх Справ – премієр порадив мені залишитися покищо в Будинку Державної Канцелярії. Федір Лизогуб та Павло Скоропадський. Скан із часопису "Око", 1918 рік ЛННБУ ім. Стефаника На третій день після прослухання в голови Ради Міністрів мав я перше бачення з віцеміністром Внутрішніх Справ Вишневським у царській палаті при Олександрівській вулиці в Царському Саді. Віцеміністер Вишневський говорив зо мною гарною літературною українською мовою. Передав мені матеріяли до ч.1. "Державного Вістника". Між матеріялами була також "Грамота" гетьмана Павла Скоропадського. Просив перередаґувати її на чистій літературній українській мові й готовий текст показати йому перед друком. Це доручення виконав я негайно й третього дня вже після того побачила "Грамота" денне світло в державному офіціозі, як історичний правно-державний документ. Десь так около 10. Травня 1918 р. обняв провід над Державною Канцелярією державний секретар Ігор Кістяковський. Він орґанізував цілу установу; в його всіх розпорядженнях відчувалося руку свідомого й практичного державного мужа. Він належав також до тих державних мужів, що не вміли по українськи ні слова сказати. Зараз на першому побаченні зі мною він заявив, що "Державний Вістник" залишиться на дальше при Державній Канцелярії, а його редакція буде Відділом Департаменту Преси при Державній Канцелярії. Мені доручив орґанізувати цей департамент із тим що сюди належатиме також і цензурний відділ. Цей останній відійшов небавком до Міністерства Внутрішніх Справ. Ігор Кістякіський – міністр внутрішніх справ Української держави. Скан із часопису "Око", 1918 рік ЛННБУ ім. Стефаника З появою державного секретаря Ігоря Кістяковського запанувало в Державній Канцелярії велике оживлення. Державному Секретареві додала до помочі Рада Міністрів двох товаришів (заступників – Ю.Ю.): Миколу Могилянського й [Володимира] Романова. Перший, відомий український публіцист, другий рідний брат української письменниці Наталі Романович. Обидва вони були ярким запереченням незалежности України й навіть самостійної української культури. Державна Канцелярія стала розподільним пунктом російської вищої бюрократії й аристократії, що нахлинула до Києва, тікаючи перед большевиками. В цілому будинку "запахло русским духом". Всюди гомоніла московська мова, навіть урядовці говорили тільки по московськи. Могилянський визначував російським еміґрантам вищі становища по всій Україні. Романов працював над кодифікацією законів. У розмовах зо мною часто попереджував мене, що української мови ніхто властиво не розуміє й що "Державний Вістник" мусить перейти на російську. Коли ж і голова Ради Міністрів потвердив цей погляд тоді директори всіх департаментів Державної Канцелярії внесли на руки премієра відомий протест і меморіял ув обороні прав української мови… в українській державі! "Державний вістник" можна тепер переглядати і онлайн По переході Ігоря Кістяковського на становище міністра внутрішніх справ, [в червні 1918 року] прийшов на місце державного секретаря сенатор [Сергій] Завадський. Між нами завязалися щирі відносини довіря й Завадський не скривав передо мною нічого. Він сказав мені, що з доручення гетьмана опрацьовує статут українсько-російської федерації, конституції сфедерованої України й законопроєкт Українського Сойму. Мене прохав робити мовні й стилістичні поправки в українському елябораті (варіанті – Ю.Ю.). Не розумію й донині його прохання, бо сам він володів гарною літературною українською мовою. Може тим чином хотів відхилити рубчик закулісових тайн? Не знаю! Державна Канцелярія була канцелярією Ради Міністрів із державним секретарем на чолі. Він входив у склад Ради Міністрів із дорадчим голосом. Державна Канцелярія складалася з: 1. Секретаріяту Ради Міністрів; 2. Загального Департаменту; 3. Департаменту Законодавчих Справ; 4. Департаменту Преси. Цей останній департамент розвинувся опісля за Директорії в окреме Міністерство Преси й Пропаґанди. Секретаріят Ради Міністрів вів протокол засідань Ради Міністрів (Великої Ради т.зв. Ради Міністрів і Малої Ради т.зв. Ради Віцеміністрів) через своїх секретарів і підготовляв матеріяли під закони. Опрацьовував закони, кодифікував і приготовляв до друку Департамент Законодавчих Справ. Техніка оголошування законів належала до редакції "Державного Вістника". Загальний Департамент вів адміністрацію Державної Канцелярії, переписку Державного Секретаря та підготовляв енунціяції (заяви, декларації – Ю.Ю.) уряду. Автор цього спогаду: Ющишин Іван Михайлович (18.11.1883, с. Залужжя Збаразького району – 23.10.1960, м. Львів) – педагог, журналіст, редактор, культурно-громадський діяч Департамент Преси під моїм директоруванням складався з чотирьох відділів: 1. Архів Преси, 2. Редакція "Державного Вістника", 3. Редакція "Вістей Краєвої Преси" й 4. Редакція "Вістей закордонної преси". Архівом завідували урядовці, редакцію "Державного Вістника" вів я особисто, редакцію "Вістей Краєвої Преси" – др. Михайло Стадник, з редакцією "Вістей закордонної преси" – др. Мелетій Кічура (визначний письменник, критик і перекладач, репресований; в енциклопедичних довідках немає згадок про цей фрагмент його біографії – Ю.Ю.). У "Вістях" передруковано голоси краєвої й закордонної преси, що могли цікавити членів уряду "Вісти" діставали по 15-20 примірників усі міністерства, губерніяльні комісарі й команди корпусів. Передплачували їх радо також редакції столичної й провінціональної преси "Вісти" виходило щоденно, точно в другій годині пополудні. До Державної Канцелярії належало також Українське Телєґрафне Аґенство Орґанізував його [С.] Соколовський, колишній директор подібної російської установи в Петербурзі. Коли ж на становище директора Українського Телєґрафного Аґенства призначила Рада Міністрів д-ра Дмитра Донцова відійшли до нього з Департаменту Преси редакції "Вістей краєвої преси" і "Вістей закордонної преси" – так що в Департаменті Преси Державної Канцелярії залишилася тільки редакція "Державного Вістника" й архів преси. Уряд [(міністерство)] пропаґанди за Директорії Гетьманський уряд протримався до кінця листопаду 1918 року. Дня 14 грудня ввійшли війська Директорії в Київ з Євгеном Коновальцем на чолі, а в початках січня 1919 р. був зложений перший уряд Директорії – Ради Міністрів. Рада Міністрів затримала Державну Канцелярію, але вилучила з неї цілий Департамент Преси. Були до цього оправдані причини. При Директорії створено спеціяльний уряд Керуючого Управлінням Преси й Інформації. Становище це займав др. Осип Назарук. Він мав верховний нагляд над двома інформаційними бюрами. Перше Інформаційне Бюро з [Р.] Гризодубом на чолі вело революційну пропаґанду серед населення України, переліцитовуючися з московськими комуністами в революційних гаслах. Друге Інформаційне Бюро з [Н.] Григорієвим на чолі вело анальоґічну пропаґанду серед української армії. (Д.Дорошенко згадував про Гризодуба так: "Він нахабно підгризував дуба української державностн. І не знайшлося нікого, хто потягнув би його до відповідальностн за його провокативну большевнцьку пропаганду" - Ю.Ю.). Осип Назарук – формально Керуючий Управлінням Преси й Інформації Директорії, а фактично перший міністр преси та пропаганди УНР Др. Назарук ознайомившись із завданнями Департаменту Преси при Державній Канцелярії, постановив не ліквідувати його, тільки обєднати з Інформаційними Бюрами. З тою метою скликав він нараду з представників зацікавлених установ. З доручення д-ра Назарука я приготовив доповідь на нараду. Згідно з цим проєктом Департамент Преси мав бути вилучений із Державної Канцелярії та обєднаний із згаданими Інформаційними Бюрами в одне Управління Преси й Інформацій. Мало до нього належали Українське Телєґрафне Аґенство. Нарада ухвалила таку орґанізацію Управління Преси й Інформацій: 1. Загальний Департамент, 2. Департамент Пропаґанди 3. Українське Телєґрафне Аґенство, 4. Департамент Пропаґанди. Було поставлено також, що до хвилини затвердження цього проєкту Радою Міністрів, кожна установа працюватиме дотеперішнім звичаєм. Я ще працював деякий час у Державній Канцелярії з державним секретарем др. М[ихайлом] А[гафоновичем] Корчинським. Опісля керував я Загальним Департаментом в Управлінні Преси і Інформацій. Нашого проєкту орґанізації Управління Преси й Інформацій Рада Міністрів так і не розглядала. Настали такі часи, що нікуди було розглядати ріжні орґанізаційні проєкти. Почалася московсько-українська війна, евакуація й безконечна блуканина уряду Директорії по всіх закутках України. Др. Назарук залишив небавком своє становище й діставши від Директорії важну дипльоматичну місію, виїхав до Одеси, відкіля вже більше не повернувся. Його місце зайняв Іван Лизанівський. Установа працювала на евакуації по незатвердженому офіціяльно пляну. Іван Лизанівський – вихованець Пласту, особистий секретар Івана Франка, член Центральної Ради, другий фактичний міністр преси та пропаганди УНР ГДА СБУ По якомусь часі призначений був на директора Департаменту Інформацій проф. Володислав Біберович. Разом із ним доповідав я про діяльність своєї установи на засіданні адміністраційної комісії Трудового Конґресу в Винниці. Комісія прийняла наше звідомлення до відома та погодилася з нашим проєктом, що Управління Преси й Інформацій матиме в столицях усіх урядів свої відділи під приватних кореспондентів. Прийшов нарешті Камянець-Подільський період. У тодішніх умовинах установа не могла розвинути видатнішої діяльности. Почався славний похід УГА на Київ. Усі сподівалися загального погрому московських большевиків, відбудови Української Народньої Республики й повороту уряду Директорії в Київ до державної будівничої праці. В тому часі призначила Рада Міністрів двох товаришів (заступників – Ю.Ю.) Керучого Управлінням Преси й Інформацій [Івана] Часника і [Ілларіона] Косенка. В надії на скорий поворот установи в Київ, почалася праця до нової орґанізації її діяльности. На нараді Керуючого [Івана Лизанівського], в прияві його товаришів і директорів департаментів, було постановлено, що до Управління Преси й Інформацій належатиме орґанізація в цілій Україні державного театру, державної капелі, радія й книжної палати. Крім того Управління Преси й Інформацій мало мати в свойому розпорядженні Державну Друкарню. На орґанізатора державного театру запрошено Миколу Садовського. На кількох засіданнях у цій справі запали такі орґанізаційні постанови: 1. Державний Театр є державною інституцією, а всі його співробітники є державними урядовцями, 2. Державний Театр творить свої відділи в містах і селах України, 3. Прибутки Державного Театру впливають до державної скарбниці, 4. Контролю над мистецькою діяльністю Державного Театру веде Рада театрального мистецтва, 5. Контролю над фінансовою сторінкою Державного Театру веде бухгальтерія Управління Преси й Інформацій. На орґанізатора державної капелі запрошено Кирила Стеценка. Для Державної Капелі ухвалено зовсім анальоґічні орґанізаційні постанови, що й для Державного Театру. Обидва орґанізатори приступили негайно до своєї праці. Садовський почав роботу від того, що свою театральну трупу перемінив у столичний державний театр та зруйнував із конкуренційної пімсти гарну трупу Осипа Стадника. Стадник у великій розпуці прибігав до мене кілька разів денно, прохаючи охорони. Але я нічого не міг йому порадити. В короткому часі зорґанізував Стеценко Державну Капелю. Садовський мав доручення зорґанізувати при державному театрі мандрівні ґрупи, що мали обїзджати села з українськими виставами. Орхестри для цих ґруп мав складати при допомозі державної капелі Стеценко. Листівка Івана Лизанівського, як Міністра преси і інформації УНР про протидію погромам та протиєврейській агітації ЦДАВО В тому самому часі товариш Керуючого [І. Лизанівського – І.] Косенко опрацьовував повний плян орґанізації Управління Преси й Інформацій. Установа повинна була мати такі департаменти: 1. Департамент Загальних Справ, 2. Адміністраційний Департамент, 3. Департамент Преси, 4. Департамент Інформацій, 5. Департамент Пропаґанди, 6. Державна Друкарня. Дотеперішній Керуючий Управлінням Преси і Інформацій Іван Лизанівський відійшов. На його місце призначила Рада Міністрів міністра торгу й промислу [Теофана] Черкавського (правильно: Черкаський – Ю.Ю.). Перебираючи урядування від свойого попередника заявив міністр Черкавський директорам департаментів, що він не приступить до праці аж до хвилини, поки Директорія не перемінить Управління Преси й Інформацій на Міністрество Преси і Пропаґанди, бо він не може з міністра переходити на управляючого. В тиждень по тій заяві прийшло повідомлення, що Директорія перемінила Управління Преси й Інформацій на Міністерство Преси й Пропаґанди (зберігся і відповідний наказ від 15 вересня 1919 р. – Ю.Ю.). Було це мабуть перше в світі міністерство того роду, а міністер Черкавський першим під сонцем міністром пропаґанди. Теофан Черкаський – Міністр преси й пропаганди УНР Директорія в свойому декреті затвердила для Міністерства Преси й Пропаґанди плян орґанізації, передбачений у доповіді віцеміністра Косенка. Департамент Загальних Справ мав завдання внутрішньо-адміністраційні, репрезентативні й господарські; тут була бухгальтерія, адміністрація й експедиція всіх державних видавництв. Адміністраційний апарат мав вести реєстрацію всієї праці в цілій державі, цензурувань видань і орґанізувати книжну палату. Департамент преси мав видавати всю державну пресу та наладнати державне видавництво. До департаменту інформацій мало належати Українське Телєґрафне Аґенство закордонні відділи. Департамент пропаґанди мав вести внутрішню й закордонну пропаґанду; до нього мало належати радіо й державні театри в цілій Україні. До праці в пропаґнді мав запрошувати міністр найвидатніших українських учених, політиків, письменників і мистців. *** Так мало виглядати, перше мабуть у світі, міністерство преси і пропаґанди. Нам не довелося розгорнути ширше працю цього міністерства на практиці. Досвід не дав нам переконатися, чи наші теоретичні орґанізаційні міркування були правильні. Сьогодні по 18 літах, коли згадую ті часи, почуваюся щасливий, що міг і свою частку праці вложити в святий вогонь змагань найкращих синів нації. В грудні 1919 року перейшов уряд Директорії разом із недобитками своєї армії кордони Польщі. В працях Міністерства Преси й Пропаґанди настала перерва… (в еміграції Міністерство було відновлено, зокрема у 1921 році його очолював Олександр Ковалевський – Ю.Ю.) Ющишин Іван. На службі державної пропаґанди. Причинок до історії одного українського міністерства // Неділя: Ілюстрований національний тижневик (Львів). – 1937. – 7 січня. – Ч.1 (421). – С. 10-12. Текст для публікації підготував Юрій Юзич http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/06/23/157708/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/05/30/157590/ support@history.pravda.com.ua Тексти Sat, 30 May 2020 17:54:24 +0300 "Гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків". 30 травня 1920 року відбувся переможний бій "Чорних запорожців" над більшовиками біля села Вербка поблизу Вінниці Карл Броже (Kārlis Brože; 1887-1941) – латвієць, лютеранин, підполковник Армії УНР. Народився і працював у Латвії учителем. У першу світову мобілізований до лейб-гвардії 2-гої паркової артбригади. В Оренбурзькій школі прапорщиків навчався у одному взводі із майбутнім командиром "Чорних запорожців" П.Дяченком. Після старшинських кулеметних курсів – у 12-й кінній дивізії. На фронті отримав тяжке поранення від ручної гранати. З 1918 року в Армії Української Держави, відтак у Армії УНР. У липні 1919 року захворів на тиф та лікувався у Проскурові, де його віднайшов П.Дяченко. Командир сотні "Чорних запорожців", у Зимовому поході Армії УНР – командир 2-го куреня (батальйону) полку. Заступник і певний час в. о. командира полку, зокрема в бою за м. Вознесенськ. У грудні 1920 року повернувся до Латвії, де служив у національній поліції і на адміністративних посадах. Після окупації Литви – звільнився із служби. Арештований і, очевидно, страчений у 1941 році. Лицар українського Залізного хреста за зимовий похід і бої та латвійського Ордену трьох зірок. Карл Броже. Малюнок Літопис Червоної Калини, 1930, Ч. 11., С. 7. В гущавині молодого дубового лісу перший дивізіон Чорних Запорожців примкнув очікуючи наказу про вимарш вперед. З переду на краю ліса гукнули гомоном гарматчики поклали тяжкі подарунки москалям, які залягли під Вербою (тепер с. Вербка Крижопільського р-ну Вінницької обл. – Ю.Ю.). Десь на кільометр від гармат Чорні Пластуни зовсім завзятим сотником [Гнатом] Стеценком розсипані в лаву біглим крісовим вогнем змагалися з ворогом; різке торохкотіння кулеметів з лави пластунів, в інтервалах вибуху гармат, пронизливо розлягалося, подільськими ланами, а долітаючи до ліса дзвінкою луною вишикувалися між дубками. Гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків. Ворожі гармати все намагалися намацати нашу півбатерею, але то їм ввесь час не вдавалося й їхні набої оминаючи півбатарею і кіннотчиків падали в більшості зправа від лісу й при вибухах підкидали високо вгору великі груди землі та робили на пшеничних і кукурудзяних ланах великі ями. Видно було, що москалі зовсім не передбачили відваги гарматчиків, які наставили свої польові гармати на позицію за невеликим бугром у безпосередній близькости пластунської лави.[BANNER2] Кіннотчики свобідно попасали осідланих коней. Під лісом зо запільного боку пересувалася військова бричка, яка оминаючи місця де найбільше експльодували ворожі гарматні набої, швидко наближалася до Чорних. Бунчужний Грицько В-й приклавши від сонця руку над очима вдивившись в тім напрямку, скомандував: — "Перша сотня. Розгнузди коней!". З бричкою в щерть наповненою кукурудзою підїхав до кіннотчиків немолодий вже рудий Яшко, сотенний фуражер і бадьоро гукнув: — "Перша бойова! Навались на подільський "папшой". Хай хоч ваші коники знають що сьогодні другий день Зелених Свят". Хто в торбу, хто в чорну шапку понабирали козаки кукурудзу й на ходу підгодовували коней: впритул біля брички годували старшинських і своїх коней. На малій віддалі від брички вставилося тісне коло козаків і коней. Посеред кола був помішник К[оманди]ра полку поручник [Карл] Броже, а перед ним наляканий подільський дядько якого привели на допит коли спостерегли, що цей підозрілий селянин безцільно вештався по лісу. Селянин бачучи, що він перед "начальством" по старій звичці вояка намагався балакати по російськи. Пор. Броже – латиш з походження – хоч і був свято переконаний, що сам балакає по українськи, мовою українською не володів, а лише російською якою балакав з латишським акцентом, виставляв поодинокі українські слова. А в цей же час поручник не любив російської мови. Тому він і при тому допиті селянина перервав його цілком поважною заввагою: — "Дядька! Што ж ти палакаєш па масковськи? Палакай со мной как я – на рітнай мовє". Веселий сміх козаків не образив поручника, бо він добре знав, що його Чорні любили і поважали за неустрашимість у атаках і добре уміння керувати боєм. Після допиту селянина до поручника наближався звязковий кіннотчик і передав йому записку. Перечитавши донесення поручник скомандував: — "Чорні!...Па конам!" Швидко зібралися кіннотчики й виладналися біля свого командіра дивізіону. Однострій Чорних запорожців. Малюнок Миколи Битинського Пор. Броже кроком повів Чорних краєм ліса до гармат. На малій віддалі від півбатереї К-р зупинив дивізіон, а сам належним ґальопом підскакав до старшин гарматчика: коротко з ним перебалакавши пор. Броже вже повернув коня до своїх Чорних і рушив: аж на той момент ворожий гарматний стріл влучив між поручником і колесом гармати…Свиняче хрюхання набою умить ущухло коли він сильно але глухувато та тяжко вдарив у землю…Перелякані коні з гарматним передком підхватили. Кіннотчики Чорні в той блискавично-податний критичний момент витягнувши шиї з жахом на обличчях безпорадно очікували що в ту страшну секунду їх командир разом з конем від вибуху набоя полетить у повітря… На щастя набой лише глибоко зарився, просичавши як гадюка в землю і не екпльодував. Передні козаки перехрестилися. — "Вот свінство!... Мнє їх жарти починають неподобатися… Чорні за мной!... Я їм пакажу, щоб ані дальше нє швирялість на мєня тяжелимі предмєтамі" - з серцем вимовив поручник Броже і бігом повів Чорних Запорожців у поле в напрямку стрілянини з лави пластунів. Пластуни налягали на ворога й почали тиснути його під село Вербку. Наближаючись до пластунів К-р дивізіону розсипав кінноту в лаву й кольоною повів у перед. Минаючи лаву пластунів деякі кіннотчики дратували їх жартами: — "Пузіньки! (пузіньками охрестив пластунів К[оманди]р полку полковник Петро Дяченко й так їх прозивали всі кіннотчики Запорожці – авт.) Підтягайте підпруги на ваших животах та за нами". — "Пузіньки! Ану, гайда – алюр три хреста". — "Пузіньки! Висолоплюйте заздалегідь язики, щоб не лишитись позаду". Пластуни не хотіли лишитись у боргу й гукали кіннотчикам навздогін: — "Гей ви… Деревляна кавалєрія"… — "Заткни пастку, бо ворожу кулю ковтнеш"…. — "Теж думають, що кавалєристи, а на конях сидять як собаки на перелазах"…[BANNER1] Але уїдливі відповіди пластунів не досягали ціли, бо кіннотчики швидко віддалювалися в напрямку на ворога. Такий обмін компліментами між однополчанами двох родів зброї відбувався часто, коли вони перехрещувались в бою. Але не дивлячись на деякий антаґонізм кіннотчики шанували своїх пластунів за їх відвагу, як рівнож і за те, що вони зовсім не по-пластунськи оберталися в швидких бігців і що-духу летіли за кіннотою, щоб зайняти і закріпити, за собою якусь вигідну позицію здобуту блискавичним натиском й ударом кінноти. Ворожа піхота не витримала наскоку Чорних Запорожців й не утрималася на вигідній для неї позиції в Вербці. А їх гармати не тільки замовкли, але й швидко зникали з поля бою, як тільки кіннота, зявилася на обрію; видно добре далося ворогові в знаки недавня славетна атака Чорних Запорожців на московську батарію під Китросами, де було захоплено в полон цілу батерію. Поручник Броже зі своїми Чорними не вгамувався й після заняття села Вербки, щоб не дати ворогові отямитися, гнав здеморалізованих москалів полем у напрямку на село Вільшанку (тепер село у Крижопільскому р-ні Вінницької обл. – Ю.Ю.). Розпорошивши й прогнавши ворога яких вісім кільометрів, поручник Броже зупинив кіннотчиків мовою в "кінному строю", на великому бугрі перед Вільшанкою й вичікував прибуття ґальопуючих позаду "пішо по кінному" пластунів. Ворожі сили, які складалися частинно з утікачів, з під Вербки, а частинно зі слабого резерву, нашвидко заняли позицію на протилежному бугрі за селом Вільшанкою. Жваву чинність проявляв ворожий кулемет на тачанці, піддаючи духа розбитій піхоті. Ворожий кулемет зайняв позицію на тому самому місці біля цвинтаря, де перед недавнім часом забитого Чорного Запорожця сотника [Григорія] Бурбу вже мертвого посікли большевики шаблями на шматки. Чорні Запорожці за тіло свого забитого сотника пропонували большевикам на виміну захопленого в тім бою в полон живого комісара, але лють московська до Чорних не мала границь і вони свою безмежну ненависть жорстоко виявляли як до живих, так і до забитих Чорних Запорожців, коли хтось із них попадав у большевицькі лабети. На большевицьку відмову Чорні Запорожці з боєм здобули розшматоване тіло сотника й з почестями поховали в селі Вільшанці. Карл Броже. Фото Вікіпедія Чорні просилися в К-ра дивізіону в дальший наступ, щоб якось захопити ворожу тачанку з кулеметом, але досвідчений командір вгамував запал козаків, бо бачив сильну перевтому коней, як рівнож і те, що пластуни не дивлячись на їх надзвичайну здібність бігати вовками-сіроманцями, ще були далеко позаду. Трохи затрималися бо поралися з ворожими недобитками, виловлюючи їх на полі. Кіннотчики мали зі собою кулемет "Луїса", який у досвідчених руках старого Дорошенківця Данила Якименка примусив замовкнути й знятися з позиції ворожий кулемет на тачанці. Коли пластуни добігли й до краю вимучені, займали позицію, то вже не кпили з них кіннотчики, а деякі навіть підбадьорували задиханих козаків словами: — "Тримайтесь хлопці!" — "Відпочините ви, а наші коні також, то як буде треба знову насиплемо москалям перцю в ніс". В тому бою не мали Чорні втрат ні людьми, ні кіньми й тільки з 1-ої сотні був ранений юнак М-ко коли кіннота починала відходити з бугра лишаючи в бойовій лінії пластунів. Петро Дорошенковець. Поміж Чорними // Український Робітник (Торонто). – 1937. – Ч. 48. - 3 грудня. – С. 3. Текст для публікації підготував – Юрій Юзич http://www.istpravda.com.ua/articles/2020/05/30/157590/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/9/156660/ support@history.pravda.com.ua Тексти Mon, 09 Dec 2019 06:01:28 +0200 У Парижі Україні планували зберегти незалежність, але намалювали нові кордони. Без Києва, Лівобережжя, Сходу та Заходу. Від редакції: Нещодавно у ЦДАВО історик Микола Чмир знайшов цікавий документ – доповідь члена дипломатичної місії УНР в Парижі Володимира Колосовського про ставлення французьких політиків до української проблеми з вельми цікавою картою – проєктом кордонів визнаної незалежної України. Париж після Першої світової війни був центром міжнародної політики. Саме у столицю Франції з'їжджалися лідери найпотужніших держав. Тут, у Версальському палаці, були досягнені основні домовленості про мир. Паризька мирна конференція виробила головні правила співжиття держав і націй, що діяли ближчі 20 років. Але тоді ж і там же не змогли домовитись про Україну. Українці прагнули незалежності. Вони довели це кількома роками збройної боротьби. Кров'ю і смертями своїх найкращих людей. Своїми героями. Підтримати незалежну Україну було логічним. Незалежна Україна – це європейський буфер проти поширення більшовицької революції. Незалежна Україна цілком підпадала під 14 пунктів Вудро Вілсона. Але це також означало образити Польщу, яка прагнула відновлення кордонів 1772 року і творення федеративної мегадержави "od morza do morza". Також це означало образити Росію. І "червону", і "білу". Адже жодна реінкарнація Російської імперії неможлива без українських земель. Тому політики шукали компроміси. Домовлялись про Україну поза спинами самих українців, які сварились між собою, посипали голову попелом та йшли на колаборацію. Українцям малювали кордони. Абсолютно необґрунтовані, алогічні та нежиттєздатні. Кордони незалежної України. Без Києва, виходу до Чорного моря, без Криму, Донбасу, усього Лівобережжя, Галичини, Буковини, Закарпаття і частини Волині. На щастя, такі кордони тоді залишились намальованими на карті. ЗВІДОМЛЕННЯ про оcтанню політичну ситуацію в Парижі (Доклад члена місії УНР в Парижі - Полковника Колосовського) 1 Березоля 1920 року СТАН УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ Можна з певністю сказати, що сучасний політичний момент являється кризою для української справи. Зараз в дипломатичних канцеляріях Лондона і Парижа рішається остаточно доля України: чи визнати її окремим державним організмом, хоча би і на обмеженій території, чи трактувати її, як "провінцію", яку мають поділити між собою заінтересовані в ній сусідні держави. Полковник Володимир Колосовський, член місії УНР у Парижі Можна сказати, що найближчі 2-3 тижні будуть багатими на дипломатичні наслідки для нас, ніж весь рік нашої дипломатичної праці в державах Антанти. Ось чотири чинники першорядного значіння, які зараз вступили в гру і з яких в найближчим часі утвориться якась рівноважуюча сила: 1) Офіціальна заява Лондонської союзної конференції з дня 24 лютого, де сказано, що союзні держави будуть домагатись від совітської Росії визнання самостійности або автономії тих сумежних держав колишньої Росії, які існують de facto; 2) Офіціозна заява Польського Уряду з 25 лютого відносно миру з Совітською Росією, де Польща домагається визнання за нею прав на кордон 1772 року і заявляє свою заінтересованість в існуванню самостійної Української республіки (Правобережної України). З) Радіотелеграма Совітського Уряду з 26 лютого, з якої видно, що Совітський Уряд визнає одиноким легальним урядом України - київський уряд (українських більшовиків) і пропонує Польщі вести переговори з ним. Одночасно, щоби вплинути на Польщу аргументами сили, Совітська Росія розпочала ефензиву на Польському фронті, яка поки що не дала результатів, але методично продовжується і в Білорусі, і в Україні. 4) Фактичний стан справ в Україні такий: мала територія під владою національного Правительства, неорганізованість Уряду, невелика сила і вартість війська і т. и. По висказу одного французького дипломата, Україна зараз є одинокою республікою з "альоженів", яка досі не зорганізувалася і нічим не доказала своєї спроможности до державного будівництва. На що ми можемо надіятись при такому стані справи? І. Щодо суверенності: У всіх антантських центрах борються дві течії - одна "за", а друга "проти" української суверенності. Так само і в Парижі. Мільєран і його найближчий гурток ставиться до нас вороже. Його гадка така: російська революція зараз переживає той стан, який переживала французька революція перед Бонапартом, себто вона находиться в добі закріплення здобутих свобод і в добі відродження національного чуття, глибоко імперіалістичного і мріючого про завоювання. Росія повстане і тоді вона ніколи не забуде Франції її співучасти в розділі Росії. Висновок з цього - треба чекати, треба не дратувати Росію і все полишати природному ходови подій. Противники Мільєрана, був. міністр Легг, міністр фінансів Ісаак (насправді – міністр торгівлі та промисловості Огюст Ісаак – ред.), військові кола кажуть, що така політика через свою нез'ясованість є гірша з усіх і невідклично веде до катастрофи. Карта Української республіки демонструє територіальний "план-максимум" вимог делегації УНР, заснований на баченні експертів ще часів Гетьманату Скоропадського, із врахуванням декларованих кордонів ЗУНР Франція не може блукати у темряві і чекати на хід подій. Вона мусить стати на шлях простої, ясної і відповідаючої своїм інтересам політики. Росія, щоб там не було, піде з Німеччиною. Треба якомога більше ослабити Росію і, між іншим, треба увільнити від російського ярма Україну. Цей погляд зараз має багато прихильників в Палаті Депутатів. Тут заходами графа Тишкевича склався гурток прихильних нам депутатів на чолі з п. Гайар-Бансель (всього 14 депутатів партій парламентської більшости, як п.п. Баррес, маркіз Ксавіе де Магаллон; сам п. Гайар-Бансель входить в склад парламентської групи з 225 депутатів). Графу Тишкевичу прийшла щаслива гадка кинути Французам інші мотиви і докази, ніж це робилося досі. Його ідея: Україна повинна існувати не на підставі принципів проголошених 14 точками Вільсона, не внаслідок права на самовизначення, не через етнографічні і інші індивідуальні прикмети нашого народу, а через те, то існування України є в інтересах Франції; воно зменшує для неї німецько-російську небезпеку, воно дає французам надзвичайні економічні користі. Можна бути певними, що зараз у Франції ми стоїмо на доброму шляху. Не зважаючи на ворожість до нас Мільєрана, ми тут маємо добру основу для визнання суверенності і в палаті, і в суспільстві, і серед членів Уряду. 2. Щодо території. При сучасній ситуації ми не можемо і мріяти про наше територіальне об'єднання. Цьому перш усього не відповідає фактичний стан справ на Україні. Одинокими реальними підставами для наших теперішніх територіальних домагань є польські плани і пропозиції, які трактуються тут в широких колах, як maximum того, що зараз може одержати Україна. Як відомо, Польща домагається від Совітської Росії евакуації території на захід від кордону 1772 року, себто давніх польських воєводств - Київського, Волинського і Брацлавського. Таким чином східний кордон України може пройти по Дніпру від гирла Сожа до Кременчуга, залишаючи одначе Київ і його околиці Москалям. Південний кордон - на південь від Чигирина, через Новомиргород, на південь від Торговиці, через ст. Ємиловку, с. Криве озеро, на північ від Ананьєва, через ст. Чубовську, Григоріополь і далі по Дністру до гирла Збруча. Один із варіантів кордонів незалежної УНР, який обговорювали на початку 1920 року (за даними української контррозвідки) Щодо західнього і північного кордону, то поки що це питання являється незʼясованим. Одначе з розмов польських політиків, як з Українцями, так і з Росіянами (Савінков, Чайківський) видно, що Польща домагається на своєму Сході установлення стратегічної границі, забезпечуючої Варшаву від легкого наїзду із Сходу. Такою границею Поляки рахують р.р. Збруч і Стир, себто залишають собі Галичину, а на Волині повіти Ковельский, Володимиро-Волинський і більшу частину Луцького. На півночі Поляки допускають провести кордон по р. Припʼяті від гирла Стирі до Мозиря і далі прямою лінією Мозир - до гирла Сожа. В таких межах Українська територія захоплює всю Подільську губернію, більшу частину Київської і Волинської, меншу частину Мінської, Могилівської і Херсонської. Разом - просториню біля 160.000 кв. кілометрів, населенням 12 мільйонів. http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/9/156660/