https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif https://www.istpravda.com.ua https://www.istpravda.com.ua http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/05/16/155675/ support@history.pravda.com.ua (Олександр Зінченко) Тексти Thu, 16 May 2019 05:43:08 +0300 На сусідній Ітаці і далі паслися нащадки кіз Одіссея. «Список кораблів» я читав з другої половини – від моменту, коли знайшов першу в Іліаді згадку Одіссея і його кефаленян, мешканців сусіднього до Ітаки острова Кефалонія. Кефалонія – здається, найбільший з островів Іонічного моря. Напередодні я зазирнув у лоцію: ми прямували до Ассоса. Ассос. Ця назва мені перегукувалася відлунням: Ассоль-Ассос-Лісс. Вітрила нашого кораблика були звичайні, не багряні. Але я почувався Артуром Греєм, коли ми входили у бухту цього містечка. Ассос – чудове тло, щоб перезняти ту історію про диво. «Істина в тому, щоб робити дива своїми руками». Так, на нас очікувала зустріч з дивом. На березі вишикувалися три чи чотири вулички яскравих будиночків. На воду залива відкидала синю тінь Венеційська фортеця. Лоція згадувала, що цей форт є ключовою і найбільш ефектною пам’яткою Кефалонії. То все, що я знав про Ассос. І ось – диво перших кроків на незнайомому березі. Якщо розбити на скалки кримські Чембалло та Солдаю, Мис Айя та Новий Світ – то ці оприски легко складуться в мозаїку. І це буде портрет Ассоса. Після того, як Крим став для багатьох українців тимчасово «поза зоною» досяжності – він нагадує про себе відлунням у найнесподіваніших місцях по всьому світу: запахами ялівцю, сосни та розжареного на камінні чебрецю, відблисками сонця на морських хвилях, пір’ястими хмарами десь високо в небі. Каміння некримських фортець нагадують мури кримських Солдаї, Кафи та Чембалло. Так, ті фортеці збудували конкуренти венеційців – генуезці. Солдаю, щоправда, генуезці «віджали» у венеційців. Але багато дрібниць у будівельній справі та архітектурі дуже подібні в одних та в інших. Мене вразила чітка гострота грані Південного бастіону. Філігранна робота венеційських мулярів. Маріно Джетілліні, який будував фортецю Ассоса, був генієм. Подекуди він так надбудував прибрежні скелі, що зсередини фортеці утворився трохи більш ніж метровий парапет. А от ззовні ці фортифікації були абсолютно неприступним. «Міцніше за Гібралтар» – прокоментував фортифікації цієї твердині один з мандрівників. Насправді, захищена мурами територія не є аж такою грандіозною: 44 000 м2. Це – як 6 стандартних футбольних полів і трохи менше, ніж територія лондонського Тауера. Ассос був заснований у 1593 році. Його мури були завершені вже через три роки – завдяки генію Джетілліні укріплення були збудовані надзвичайно ощадливими зусиллями та ресурсами. На початку XVI століття Оттоманська Порта розширила свої впливи на теперішню територію Алжиру та Тунісу. Розпочалася нова епоха протистояння у Середземномор’ї. Головною ціллю морських рейдів були береги Іспанії та Італії. Але Іонічні острови також опинилися на лінії протистояння між Оттоманською Імперією та Венецією. Кефалонія опинилася під венеційським володінням після 1350 року. І якщо не зважати на коротку перерву у 21 рік турецького володорювання, майже чотири з половиною століття вона належала до Stato de Mare – заморських володінь Венеційської Республіки. Карта острова Кефалонія Charles James NAPIER. Memoir on the Roads of Cefalonia, accompanied by Statistical Tables, State of the Thermometer, etc,etc, 1825 Джерело: el.travelogues.gr Мешканці північної частини Кефалонії опинилися беззахисними перед піратськими рейдами з боку турецьких берегів. Вони звернулися до столиці Святого Марка про захист у 1586 році. А через 10 років після цього нова фортеця була збудована на скелястих урвищах невеличкого півострова. Над головною брамою була уміщена довга інскрипція, яка досить детально оповідає історію фортеці та перегукується із проблемою піратських нападів. «NE AMPLIUS TYRANNICAS INCURSIONES PATERENTUR» – «НЕ СТРАЖДАТИМЕ БІЛЬШЕ ВІД ТИРАНІЧНИХ ВТОРГНЕНЬ». Сьогодні ця фортеця – археологічна цілина і ребус для кожного туриста: яке призначення тих чи інших будівль, які нині стоять у романтичних руїнах? Відразу за головною брамою – великий будинок, який виділяється високою аркою входу. Його вважають «будинком Комісара» – найвищого представника венеційської адміністрації. На інскрипційній дошці мені вдалося розібрати ім’я лише одного з них – Амброзіо Корнеліо. Вже через 90 років після того, як ця фортеця була збудована, венеційці захопили острів Левкас, і Ассос втратив своє стратегічне значення у протистоянні проти Турції та корсарів. Почався його занепад. Ассос потроху почав перетворюватися на руїни. Поруч із будинком комісара вгадуються обриси церкви Святого Марка – а як іще могло бути у венеційців?! Шпиль церкви домінував над фортецею і цілим півостровом. Наприкінці XVIII століття Ассос виглядає навіть досить пристойно – як на ілюстрації до книжки Андре Ґрассе де Сент-Сов’є «Історична, літературна та художня подорож на островах та володіннях вище венеціанського Леванта», що вийшла друком у 1800 році. Наприкінці XVIII століття тут ще стояли будинки: і на дорозі від гавані до головних воріт, і всередині мурів. Але вже через 25 років на ілюстраціях британця Чарльза Джеймса Непера – у 1825 році тут не було вже і слідів колишнього добробуту і процвітання. Що сталося? Венеційська республіка занепала. Цей процес тривав досить довго. Але у 1797 році Венеція опинилася під володарюванням наполеонівської Франції. Цим скористалися Російська та Оттоманська імперії. Під їх протекторатом і була створена «Республіка Семи Островів» – під прикриттям відновлення венеційської конституції . Адмірал Ушаков кілька років здійснював військове управління «республікою». І навіть отримав від місцевих мешканців велику золоту медаль на знак подяки. На медалі викарбували напис «Усіх Іонічних островів рятівнику. Кефалонія». От тільки після цього рятівного управління російського адмірала Ассос виглядав гірше, ніж до нього. У межах фортечних мурів і нині можна вгадати, як розташовувалися міські квартали та основні вулиці. Головні вулиці перехрещувалися навхрест, а на раменах цього хреста знаходилися невеличкі площі. Карта фортеці Ассос Vincenzo CORONELLI. Description géographique et historique de la Morée, réconquise par les Venitiens du royaume de Negrepont, des lieux circonvoisins, et de ceux qu'ils ont soumis dans la Dalmatie, & dans l'Épire, depuis la Guerre qu'ils ont déclarée aux Turcs en 1684 Джерело: el.travelogues.gr На найвищій точці фортеці був збудований іще один – Північний бастіон. Це звучить неймовірно, але одна з його гармат (на вид десь межі XVII–XVIII століть) вже пару століть лежить під мурами бастіону. На гарматі – написи часів Другої світової війни та й ще раніших часів. У 1820-х територія фортеці використовували як місце для карантину. У 1822 році сюди перевели 1700 жителів з одного з навколишніх міст. Але ця територія мала величезну проблему: на території фортеці було лише три криниці. Дефіцит питної води постійно був чинником, що обмежував населення фортеці – воно ніколи не було численним. На цій карті чудово видно три криниці в центральній частині фортеці, Південний та Північний бастіони, головну браму, рештки будинку Коміссара та церкви Святого Марка Після землетрусу 1953 року місто остаточно занепало. У 1961 році у межах фортечних мурів мешкало лише 6 осіб. Вони навіть отримали прізвисько «kastrinoi» – люди фортеці. У 1963 році фортецю Ассос залишив останній мешканець. Сонце буденно планувало втопитися у хвилях Іонічного моря. Я сидів на стіні Південного бастіону та спостерігав його суїцидальні наміри. Пласти часу у цьому передвечірньому світлі почали відкриватися як на геологічному розрізі: Одіссей з його козами, Гомер із списком кораблів, відблиски величі Венеційської республіки та адмірал Ушаков із Чорноморським флотом. Спорожніла фортеця виглядала пам’ятником безглуздих старань. Скільки творчих амбіцій, скільки зусиль треба було докласти, щоб на цих скелях з’явилося і перетворилося на руїни місто. На відміну від інших італійських міст, де самоврядування переродилося на деспотію, Венеція народила найбільш ефективну на той момент систему – аристократичну олігархію. Та минув час – і одна з перших глобальних корпорацій перетворилася на музей, а її Заморські володіння – на руїни. У цей момент сонце торкнулося краєм лінії горизонту, і в ту саму мить у розпеченому багряному колі з’явилася тінь величезного круїзного лайнера. І все це – розчинилося між морем і небом. І тут я зрозумів, навіщо була збудована ця фортеця: щоб налаштувати здатність людини бачити і творити дива. «Істина в тому, щоб робити дива своїми руками». Усі фото – автора http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/05/16/155675/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/04/4/149672/ support@history.pravda.com.ua (Максим Беспалов) Тексти Tue, 04 Apr 2017 21:01:07 +0300 За кілька зимівок на архіпелазі можна було заробити на машину чи навіть на кооперативну квартиру. Радянські поселення на Шпіцбергені можна назвати одним з небагатьох місць на Землі, де дійсно був побудований комунізм. Радянська імперія використовувала працю українців не тільки для засвоєння газових і нафтових родовищ Тюмені та Сибіру. Москва відправляла наших співвітчизників і у більш північні місця. Етнографічний парадокс — чверть століття тому українців на Шпіцбергені було навіть більше, ніж номінальних господарів тих земель — норвежців. Нині громадяни України складають приблизно п’яту частину населення арктичного архіпелагу. Витоки цього парадоксу можна знайти в самій історії освоєння Шпіцбергену. До другої половини дев’ятнадцятого століття арктичний архіпелаг був майже безлюдною територією. У сімнадцятому столітті представники різних країн, навіть, екзотичні як для Півночі іспанські баски, вели в тих місцях видобуток китового жиру. Проте популяція морських ссавців була винищена буквально за декілька десятиліть, і протягом довгих років на Шпіцбергені з’являлися лише поодинокі дослідники та промисловці, переважно, російські помори, що полювали там на тварин заради хутра. Природа Шпіцбергену Новий інтерес до Шпіцбергену (в більшості мов світу його знають під назвою Свальбард) з’явився наприкінці дев’ятнадцятого століття, коли архіпелаг почали розглядати як джерело корисних ресурсів (передусім, вугілля), а також базу для подальшого освоєння Арктики. Гольфстрім омиває західне узбережжя Шпіцбергену, завдяки чому воно не замерзає навіть взимку, а літом температура там може сягати навіть +20 градусів. У той час головними "гравцями" на архіпелазі були норвежці, росіяни, британці, шведи та данці. Перші дві країни претендували на суверенітет над Шпіцбергеном. Питання територіальної приналежності архіпелагу вирішилося у 1920 році підписанням Шпіцбергенського трактату. Роздерта Громадянською війною Росія не могла більше презентувати на Свальбард, і він був визнаний частиною Норвегії. Проте будь-яка країна, яка підписала документ, має право вести на ньому господарську діяльність, у тому числі, комерційну. Радянський Союз підписав цей трактат і повернувся на Шпіцберген у 1935 році. Хоча вже в 1931-му він викупив приватну американську компанію "Англо-Русский Грумант" (Грумант — ще одна історична назва архіпелагу, поморська) та створив на її базі трест "Арктикуголь", який існує і в наші дні. Замерзла шахта на Шпіцбергені На піку своїх можливостей "Арктикуголь" керував чотирма поселеннями на архіпелазі: селищами Баренцбург (неофіційна столиця Російського Шпіцбергену), Піраміда, Грумант і Колсбей. Хоча "російським" цей радянський Шпіцберген можна назвали лише умовно. Ще з тридцятих років більшість працівників тресту були вихідцями з УРСР. Основою діяльності підприємства був видобуток вугілля, тому не дивно, що цим займалися кращі гірники Радянського Союзу — жителі Донбасу. Перепис населення Шпіцбергена 1990 року показує такі результати: - всього мешканців — 3544; - норвежців — 1125; - громадян СРСР — 2407; - поляків — 12. Арктичне літо на архіпелазі При цьому представники тресту "Арктикуголь" кажуть, що як зараз, так і за радянських часів українці складали понад 80 відсотків персоналу. Лише в другій половині дев’яностих років норвежці стали більшістю на Свальбарді. За СРСР працювати на Шпіцбергені було почесно. Конкурс на одне місце був величезним. Люди їхали на Північ по сувору арктичну романтику та, звісно, по великі гроші. Кваліфікований працівник тресту "Арктикуголь" заробляв 700 рублів і більше. За кілька зимівок на архіпелазі можна було заробити на машину чи навіть на кооперативну квартиру. Радянські поселення на Шпіцбергені можна назвати одним з небагатьох місць на Землі, де дійсно був побудований комунізм. Руїни радянського селища Грумант Ось приклад: Радянський Союз будував селище Піраміда як справжнє Місто Сонця. Це було поселення, де люди живуть за комуністичними принципами: працюють — по мірі можливості, отримують — по мірі необхідності. "Арктикуголь" побудував на 78 градусах 40 мінутах північної широти зразково-показове містечко. Усі його мешканці жили в невеличких будинках-гуртожитках. При цьому сімейні працівники з дітьми мали право на власне двокімнатне помешкання в окремій будівлі (через дитячий ґвалт в коридорах її прозвали "дурдомом"). До послуг жителів Піраміди була лікарня, школа з дитячим садочком, величезний спортивно-культурний комплекс, якому може позаздрити більшість радянських райцентрів, критий басейн, їдальня з делікатесами на кшталт червоної та чорної ікри. Усе це — абсолютно безкоштовно. Селище Піраміда наприкінці вісімдесятих років (фотографія з архіву родини Скуренок) У гуртожитках навіть не було кухонь — при бажанні люди брали з собою додому їжу з їдальні та розігрівали її на батареях. Уся зарплата йшла на особисті рахунки працівників у радянському банку. Витрачати гроші у Піраміді можна було тільки в барі, де продавали спиртне, — воно не входило в безкоштовний комуністичний раціон. Також у селищі була ферма, готель для туристів і погруддя Леніна на центральному бульварі. Керівництво замовило з України кілька барж з чорноземом, який насипали на вулицях Піраміди. Мешканці арктичного містечка примудрялися навіть вирощувати на ньому однорічні рослини. Найбільш північний в світі пам’ятник Леніну, селище Піраміда І зараз перед будинками в Піраміді можна побачити залишки імпровізованих клумб, обмежених за південною звичкою поставленими під кутом цеглинами. Українці відтворювали Україну навіть на 79-му градусі північної широти. Нині Піраміда вже майже двадцять років покинута людьми. У другій половині дев’яностих "Арктикуголь" прийняв рішення припинити видобуток вугілля у цьому селищі через страшенну нерентабельність процесу. Радянський Союз розвалився, а тогочасна Росія не мала бажання виділяти багато грошей на статусний проект. Рудник законсервували, а разом з ним й ідеальне містечко. Відтоді камінний Ленін із сумом дивиться на свої знелюднені володіння. Комуністичний експеримент в Арктиці провалився. Покинуте майже двадцять років тому селище Піраміда Кілька років тому Піраміду частково розконсервували. В колись тисячному містечку зараз працює лише котельня, гараж і готель. Туристи з усього світу їдуть туди, аби опинитися в атмосфері Радянського Союзу. А пустинні вулиці селища, відсутність мобільного зв’язку та покинутий Ленін роблять цю атмосферність надзвичайно контрастною. Сучасною Пірамідою заправляє бригада працівників з Волині — кілька чоловіків і жінок. Влітку населення цього містечка сягає двадцяти людей, взимку — трьох-п’яти. Баренцбург порівняно з Пірамідою, виглядає справжнім мегаполісом. У ньому мешкає 450 чоловік. "80-85 відсотків — українці", — повідомляє нам гід. Як і в радянські часи, це переважно, вихідці з Донбасу — шахтарі, обслуговуючий персонал, працівники туристичної сфери. Гора Піраміда, яка дала назву шахті та селищу В останні роки заробітки суттєво впали — зарплатня видається рублями, а їхній курс помітно просів. Працівники розповідають, що отримують аналог 500-600 євро — це небагато, проте вдома й таких грошей немає. Дехто живе на Шпіцбергені вже п’ять та більше років і не думає повертатися. До мене на вулиці підійшов чоловік років тридцяти. Назвався, наприклад, Андрієм. Він приїхав ще у 2011 році і з того часу не був вдома. Нині його рідне місто на Донбасі окуповане росіянами, родичі та знайомі роз’їхалися. — Брат у мене в Дніпропетровську живе, проте не хоче зі мною знатися. Каже, я продався Росії. А де тут Росія? Лише он там, — Андрій вказав у бік консульства РФ, — за парканом. А я — укроп.  Я б повернувся додому, проте нема куди. Тому ще років п’ять тут побуду, а потім, може, щось вирішиться. Взагалі нам не дозволяють спілкуватися з туристами, але я чхав на ці закони. Вовком вию від нудьги. Вже не можу пити ту горілку, подихаю. Залишки цегляної кладки, що огороджувала квітник Проукраїнська позиція серед громадян України на Шпіцбергені, дійсно, трапляється, проте проросійська — частіше. Люди роками живуть у російському інформаційному середовищі та дивляться на події в Україні через цю призму. Утім, за словами мешканців Баренцбурга, політика — це останнє, що турбує людей в Арктиці, останнє, про що вони розмовляють поміж собою. У суворих, герметичних умовах Півночі люди мають бути надзвичайно обережними стосовно один одного. Тому гострі теми краще взагалі не чіпляти. Розділення суспільства на "укропів" і "вату" там не існує. Опитані мною люди кажуть, що вони часто взагалі не знають політичних переконань своїх шпіцбергенських знайомих, — так набагато легше. "Арктикуголь" поважає українське громадянство своїх працівників. Наприклад, донедавна  в місцевій школі навіть викладали українську мову та літературу (зазвичай цим займаються дружини шахтарів, які переїхали за чоловіками в Арктику). Стара фотографія шахтарів на дошці пошани у Піраміді Зараз таких дисциплін в шкільному розкладі немає, проте директорка школи завірила мене, що вже шукає кваліфікованого викладача — проблема у відсутності кадрів, а не в політиці. Зате в баренцбурзькій бібліотеці є українські книжки, а місцевий музичний ансамбль виконує пісні, в тому числі, українською мовою. Українці мешкають на Шпіцбергені не тільки в російських поселеннях. Певна кількість наших співгромадян поселилася в Лонг’їрі, столиці норвезького архіпелагу. Згідно зі статистикою, у двотисячному містечку зареєстровано десятеро людей з українським паспортом. Одна з них — киянка Яна Векшина. Вона живе на Свальбарді вже більше двох років. Удома вона була арт-куратором проектів компанії SLAVA FROLOVA GROUP, але в Арктиці влаштувалася у Karsberger Pub. "У Києві я навіть подумати не могла, що колись стану офіціанткою, барменом. У нас зовсім інше, зневажливе ставлення до людей подібного роду професій. Проте на Свальбарді це зайняття сприймається нормально. Там своя, особлива атмосфера, ідеалізований варіант життя. У ньому абсолютно не важливий статус людини, всі поважають один одного незалежно від віку та професії. Люди по-справжньому цікавляться іншими, розпитують про життя, про країни, звідки кожен приїхав. Чесно кажучи, Лонг’їр — це перше місце закордоном, де я відчула себе вдома. Можливо, це через те, що там всі приїжджі, нема корінного населення. Вже через кілька місяців я стала там своєю". Яна Векшина Шпіцберген тільки номінально є норвезьким. Так само своїм його можуть називати росіяни, поляки, шведи, голландці, українці та багато інших народів, хто приклав або досі прикладає зусилля до його освоєння. На верхньому плато гори Піраміда складно повірити, що ти перебуваєш десь глибоко в Арктиці неподалік від покинутого шахтарського селища. Це єдине місце в радіусі кількох десятків кілометрів, де відчувається присутність людей — все завдяки надписам фарбою, які залишили по собі протягом багатьох років жителі долішнього селища. В основному це імена і назви міст, майже суцільно українських. Донецьк, Макіївка, Київ, Львів. Мінськ, Калінін. Красний Луч, Часів Яр, Новомосковськ. Датовані 81-м, 83-м, 88-м роками. За кілька десятиліть ці написи ні крапельки не вицвіли, навіть каміння з буквами "К", "О", "Н", "С", "Т", "А", "Н", "Т", "И", "Н", "О", "В", "К", "А" лежать в суворій послідовності, як їх залишив шахтар на прізвище "М", "О", "С", "К", "В", "И", "Н" колись за часів Радянського Союзу. Пам’ятка про шахтарів вісімдесятих років на вершині гори Піраміда Вони не підвладні часу, вітрам і температурі. Країна, яка зібрала всіх цих хлопців на Півночі, пішла в небуття, а написи — залишилися. Залишилися пам’яттю про тисячі людей, які протягом двадцятого століття підкоряли Арктику: росіян, вірмен, білорусів, але, передусім, — українців. Більше про Український Шпіцберген можна буде прочитати в однойменній книзі Максима Беспалова, яка вийде у видавництві "Темпора" в 2017 році. http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/04/4/149672/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/07/21/143780/ support@history.pravda.com.ua (Олеся Ісаюк) Тексти Mon, 21 Jul 2014 08:14:08 +0300 Це місце – напевно, найбільший речовий доказ в суперечках про українську історію ХХ століття. Саме тут провів три роки свого життя провідник українських націоналістів, а також інші видатні представники народів, які боролись з нацизмом. У Музеї Берлінської стіни є приголомшуюча своїм символізмом експозиція – два списки знищених у концтаборі Заксенгаузен. Тільки список ліворуч – умертвлені нацистами, а в списку праворуч – умертвлені комуністами. Обидва списки здаються безкінечними… Це місце – напевно, найбільший речовий доказ в суперечках про українську історію ХХ століття. Певно, ніколи б не стало ним, якби не факт, що саме тут провів три роки свого життя Степан Бандера. Вождь ОУН у німецьких тюрмах і концтаборах Людина, яку намагалися і намагаються звинувачувати у співпраці з нацизмом. Але переконливо звинуватити заважає факт – "колаборант Бандера" відсидів три роки у нацистському концтаборі. При тому, що середній термін життя в'язня концтабору становив 4 місяці. "Целленбау" - особлива в'язниця СС та Гестапо" - напис на таблиці на бараці, де утримували найвідоміших бранців табору смерті Одночасно – це символ ув'язненої Європи. Європи, як різноманіття, як компромісу, як вміння домовлятися наперекір самовпевненості неуків, певних передусім у володінні вищою істиною і у власному праві вирішувати, кому жити, а кому вмирати. Це все, що залишилося від Т-подібної у плані будівлі. "Перекладину" зруйнували восени 1944 року, залишилася тільки "ніжка" Мало де збиралося разом настільки різні люди, як у блоці Целленбау концтабору Заксенгаузен. Їх об'єднувало тільки одне – жоден з них не визнавав владної монополії на свободу думки. У списку ув'язнених - діячі профспілкових рухів по всій Європі, колишній прем'єр – міністр Франції Поль Рейно, син дослідника Арктики Одд Нансен, архієпископ польського Любліна Владислав Гураль, англійські пілоти, Маріан Реєвський - математик, який розшифрував код "Енігми". Тут була камера, у якій пройшли три роки життя Степана Бандера. Я розшукала камеру провідника ОУН з допомогою карти музею, знаючи зі спогадів Володимира Стахіва точний номер камери. Як відрізнити саме цей фундамент від десятків інших? Сіла на порозі і попросила такого ж одинокого екскурсанта, як сама, сфотографувати… Були тут і ті, хто просто представляв інший варіант тоталітаризму – радянський: син Сталіна Яків Джугашвілі, генерали Карбишев, Привалов, Бессонов. Відвідуючи колишні концтабори на території Польщі, я звикла до того, що концтабір зазвичай розташовувався на віддалі від міста. Винятком є хіба Майданек – і то лише тому, що Люблін розрісся порівняно з часами війни. Українці в "Аушвіці". Радянські, бандерівці і втеча Євгена Бендери Тим часом Заксенгаузен – у передмісті Берліна. Добратися туди можна двома шляхами – або лінією 25 так званого "С-бану", або доїхати тим же "С-баном" на головний залізничний вокзал і звідти потягом у напрямку Ростока доїхати до Оранієнбурга, невеличкого містечка на північ від Берліна. Помилитися з дорогою в колишній концтабір, а зараз музей неможливо – на кожному повороті – і це не метафора – стоять вказівники напряму і віддалі до цього самого Заксенгаузена. План концентраційного табору Заксенгаузен Целленбау – це окреме царство. Відгороджене від світу і решти табору високим муром одноповерхова будівля Т-подібної форми. На вікнах – дерев'яні щитки. Двері пропускають у вузький коридор. Обабіч - два ряди дверей. Кожні двері ведуть у невеличку кімнатку, в яку ледве пробивається світло. З умеблювання – тільки лежак, прикритий грубим покривалом. Це покривало служило в'язневі ковдрою. Решта – голий простір кам'яного мішка. У кутку, щоправда, стояла т. зв. "параша". "…а коли прийшли за мною, то вже не було кому вступитися за мене". Автор цієї відомої фрази, пастор Мартін Німьоллер, сидів у цій камері. Власною долею переконався у ціні байдужості і підтримки зла – у 1933 році він підтримав прихід нацистів до влади, але пізніше не стерпів втручання фюрера і наці у питання свободи совісті і церковного управління. За що і поплатився роками у Целленбау У цьому "мішку" в'язні "влітку задихалися від спеки, а взимку дубіли від морозу. Єдиний контакт зі зовнішнім світом – охоронці та роздавачі їжі. А ще – рідкісні і короткочасні прогулянки подвір'ям – дозволені не всім і не завжди. Перебування в цих "мішках" було тим, що поєднало людей різних національностей, професій, віку, політичних переконань. "Бренд" табору смерті - напис на воротах: "Праця робить вільною" З усієї Європи сюди звозили особливо важливих вязнів і поміщали їх під нагляд Курта Еккаріуса – коменданта Целленбау, який підкорявся безпосередньо начальникові табору Антону Кайндлю. І – українські націоналісти. Ярослав Стецько, Володимир Стахів і провідник ОУН Степан Бандера. Усі потрапили сюди в липні 1941 року - як покарання за проголошення Акту відновлення Української держави та відмову зректися цього акту. Краще ніколи, ніж пізно. Акт 30 червня 1941 року як помилка націоналістів Степан Бандера провів у "камяному мішку" без права прогулянок три роки - аж до вересня 1944 року. Монотонність перебування порушували тільки дві речі – регулярні вивезення в Берлін на допити-вмовляння та конспіративне спілкування зі співкамерниками. Серед співрозмовників Провідника виявився головнокомандувач Армії Крайової Стефан Грот- Ровецький. Останній потрапив сюди після його арешту у Варшаві наприкінці червня 1943 року. Віллі Вірзінг - гестапівський ліквідатор ОУН Спілкування почалося з того, що Володимир Стахів окликнув Ровецького, якого вивели на прогулянку в двір. Ровецький, почувши рідну мову, озвався до незнайомця з-за дерев'яного щитка. Після того, як обоє представилися, Ровецький поцікавився, чи є серед ув'язнених Бандера. Виявилося, що так. Наступного дня Ровецький розмовляв уже з Бандерою. Пам'ятна медаль на честь одного з головнокомандувачів Армії Крайової Стефана Ровецького Крім розмов, в'язні ділилися їжею та новинами зі світу. У обох випадках командир АК мав перевагу – як новоприбулий, він краще орієнтувався у останніх подіях. Бандерівці змогли віддячити інакше – "Грот" мав хворий шлунок, а серед "української громади" Целленбау був лікар, Тома Лапичак. Він і допоміг хворому – консультації відбувалися через "грипси", які вкладалися за щитки вікон під час прогулянок. Перед вікнами камер височіли шибениці – ніби нагадуючи про те, що чекає їх усіх Бандера та Ровецький навіть планували спільну втечу, яка "зірвалася" в останній момент. Дружбу обірвала смерть "полковника Грота" – його розстріляли у серпні 1944 року. Після вибуху Варшавського повстання. Екскурсія в музей "Аушвіц-Біркенау". Як жили і помирали в Освенцимі Фотографії дають уявлення про антураж цього "міжнаціонального контакту". І заодно - про умови, яких, на думку нацистів та комуністів заслуговували ті, хто "не вписувався" у "єдино вірну" картину світу. http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/07/21/143780/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/07/28/131798/ support@history.pravda.com.ua () Тексти Sun, 28 Jul 2013 14:54:36 +0300 Донбас - унікальна пам'ятка індустріалізації 1870-1930 років, фактично музей під відкритим небом. Частину експонатів цього музею можна включити і до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. У Донецьку намагаються рекламувати свою "індустріальну культуру". ІП побувала на "нічних" промоційних заходах у музеях Києва і Львова. Сьогодні завершальна частина трилогії - Донецьк. -------------- - Треба бити сильніше! А так, як ви б'єте - нічого не надрукуєш! - зауважує працівниця Донецького краєзнавчого музею. Ми лупимо по клавішам. Це справді треба робити значно сильніше, ніж на клавіатурі ноутбука. Інтродукцією фестивалю "Ніч індустріальної культури" у Донецьку стало знайомство зі старовинними друкарськими машинками. Відвідувачам пропонували ознайомитись з їхньою історією і спробувати самим надрукувати текст. На пам’ять про цей захід можна було отримати сувенір - власноруч нанести на тканину або папір печатки з логотипами музею та фестивального проекту. Початок шоу: старовинні друкарські машинки. Всі фото: Денис КАЗАНСЬКИЙ Розповідь про друкарські машинки була просякнута нотками ностальгії - адже їхній випуск було офіційно призупинено и 2011 році. Однак, за словами екскурсовода, "деякі шановні автори спеціально замовляють апарат для написання своїх праць". Після вступної міні-екскурсії - перехід власне до задекларованого міжнародного фестивалю "Ніч індустріальної культури. Друга зміна". Цей фестиваль одночасно проводився у промислових регіонах Європи - в Рурській області (Німеччина), Катовіцькому воєводстві (Польща) і Донбасі. Чимало відвідувачів зібралися на нічній експозиції Краєзнавчого музею Для деяких відвідувачів відкриття фестивалю почалося ще з концерту "блатної музики", який за збігом відбувався цього ж вечора в міському парку імені Щербакова. На великій сцені невідомі широкій публіці донецькі співаки виконували хіти Михайла Круга про жиганів, горілку і в'язниці. Банери з боків сцени повідомляли про те, що концерт проходить під патронатом організації "Молоді регіони". А тим часом у краєзнавчому музеї адміністрація запропонувала відвідувачам інтерактивну екскурсію: працівники перевдяглися у впізнаваних персонажів з епох, які вони представляли. "Часи, коли ще не було Донецька, не було Донеччини, а був безкрайній степ... Тут жили сміливі люди, яких ми, греки, називали скіфами", - відкрив екскурсію перевтілений "батько історії" Геродот. Його розповідь про те, як скіфи знімали скальпи з ворогів і перетворювали черепи переможених на чаші, найбільше вразила дітей, які складали чималу частину аудиторії на фестивалі. Після розповіді про Велику Скіфію екскурсовод запропонував відвідувачам перенестися в середні віки. Щоправда, судячи з контексту розмови, йшлося швидше про кінець XVIII - середину XIX. Завдання цієї експозиції полягало в демонстрації "міжнаціонального" і "міжкультурного котла", в якому комфортно живеться представникам усіх національностей. "Плавильний котел" - ключове словосполучення, яким користувались екскурсоводи з Краєзнавчого музею. В США є дослівний аналог "melting pot" - ідеться про змішування багатьох народів в одну американську націю Працівники музею намагалися показати добросусідські відносини між українцями, росіянами, євреями, греками і німцями. Для цього глядачам пропонували потанцювати національні танці, з'їсти сала з хлібом тощо. Коли зайшла мова про національну ідентичність українців - згадували хіба що про неземну красу українських жінок. Але й росіянам дісталося не менше - з розповідей екскурсоводів вимальовувався образ людей ледачих, які нічого не вміють. "Калиново-солов'їна" частина музейної ночі З умовних "середніх віків" відвідувачі перенеслися в Донецьк промисловий XIX сторіччя. Спочатку нас вітали металурги, які розповідали про свою нелегку працю. Потім ми зустрілися з засновником Донецька Джоном Юзом - його роль виконав директор краєзнавчого музею Євген Денисенко. "Мені імпонує роль Юза. Звичайний валлієць, вибився з простих роботяг - причому, власним розумом і працелюбством", - розповів Денисенко. Він також пожартував, що його залучають до виконання цієї ролі виключно через бороду. Під склом - макет металургійного заводу часів заснування Юзівки. Переодягнений "Юз" відображається у склі (вгорі, по центру) Під цікаву розповідь валлійця-промисловця гості музею розглядали макет Юзівки часів заснування: Частина макету Величезний макет Донецького металургійного заводу був виготовлений у 1895 році на замовлення сина Джона Юза.  Металургійні акції 1895 року Ознайомлення з побутом донецького бомонду кінця XIX - початку XX століття викликало захват у більшості відвідувачів. Їм пропонували приміряти вбрання і головні убори тих часів. Демонстрували одяг більш ніж сторічної давності і працівниці музею - всі охочі могли з ними сфотографуватися. "Карнавальна" частина музейної ночі: за бажання, можна було перевдягтися і сфотографуватися в образі панянки сторічної давності Особливо ця "опція" сподобалася Андрію, чоловікові років 55, помітно напідпитку. Чоловік назвав себе "професійним мандрівником". До слова, без Андрія той музейний вечір був би менш яскравим. Він активно брав участь у всіх рольових елементах екскурсії: танцював, їв сало з хлібом, фотографувався з працівниками музею, коментував розвиток подій і ставив запитання гідам. - Я - гість із Запоріжжя. Їду з Росії додому. Попрацював трошки. А тут Івана Купала - і як я можу пропустити? Тут, однозначно, мені дуже сподобалося, - емоційно ділився своїми враженнями мандрівник Андрій. Керівники проекту покладають чималі надії на фестиваль - сподіваються, що він допоможе залучити в Донецьк більше туристів, просуватиме позитивний бренд міста за межами Донбасу. "Торік нас відвідало більше 2 тисяч осіб, - розповіла одна зі співробітниць музею. - Цього року, думаємо, буде більше, бо активно йшла реклама. Для мене показником стала велика кількість дзвінків - торік їх не було, а цього року активно телефонували, запитували, де відбуватимуться заходи фестивалю". У галереї "Арт-Донбас" "Ніч індустріальної культури" і справді спочатку викликала жвавий інтерес у донеччан. Однак було й багато розчарованих - як поганою організацією, так і досить бідним змістом. Плутанина вийшла з розвозенням відвідувачів до локаціях фестивалю. Перевезення здійснювали безкоштовні автобуси - але навіть організатори не завжди могли вказати точні місця паркування. А враховуючи той факт, що автобуси не мали жодних розпізнавальних знаків, потрапити на борт часом було дуже проблематично. Через це переміщатися по Донецьку в нічний час багато хто просто не зміг, і фестиваль не дорахувався відвідувачів. Найбільш цікаво і креативно була представлена виставка у краєзнавчому музеї Донецька. Без сумніву, її можна назвати захоплюючою - хоч і не вельми інформативною. Більшість із того, про що розповідали переодягнені гіди, жителі Донецька зазвичай дізнаються ще в школі за курсом "Історія рідного краю". Але до музею такі заходи людей, звичайно, приваблюють. Фото з експозиції: робітники минулого століття у шахті Інші локації "Другої зміни" не могли похвалитися і цим. У виставковому центрі "Арт-Донбас" відбувалася виставка картин та виступ гурту "Барабанда". Яке відношення все це мало до індустріальної тематики фестивалю - знали, мабуть, тільки організатори. Те саме можна сказати і про виступ бардів біля багаття на териконі однієї з давно закритих донецьких шахт. Хоча, можливо, це спосіб привабити відвідувачів до майбутнього музею? Експонати на підприємстві "Амплітуда" Цікавіше проходили екскурсії на підприємствах "Амплітуда" і НОРД, але й там були незадоволені. Скажімо, на заводі холодильників відвідувачам показали не виробництво, а лише музей. А музей історії Донецької залізниці - одну з найцікавіших локацій фестивалю, куди в першу чергу хотіло потрапити багато гостей, - і зовсім виключили зі списку. Холодильне обладнання на заводі "НОРД" Відвідувачі зізнавалися, що чекали від "Ночі індустріальної культури" більшого. Адже Донецьк багатий індустріальною історією і цілком здатний запропонувати гостям безліч цікавих промислових екскурсій - спуск у шахту, похід на збагачувальну фабрику, один із багатьох зараз зупинених металургійних або коксохімічних заводів. Донбас - унікальна пам'ятка індустріалізації 1870-1930 років, не згірше згаданої вище Рурської області. Фактично музей під відкритим небом. За умови правильного підходу частину експонатів цього музею можна включити і до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. Шахта "Цольферайн" (Рурська область) - музей і об'єкт Світової спадщини ЮНЕСКО. Фото: de.wikipedia.org Організатори, схоже, пішли шляхом найменшого спротиву, і відвідувачам довелося вкотре йти у краєзнавчий музей - але ж його тільки за час навчання в школі кожен донеччанин відвідує кілька разів. Наступного разу організаторам вочевидь доведеться розробляти багатішу, інформативнішу та цікавішу програму. Текст: Микола МАЛУХА і Денис КАЗАНСЬКИЙ (Донецьк) Фото: Денис КАЗАНСЬКИЙ Дивіться також: Ніч музеїв у Києві. Публіка стояла в чергах годинами. ФОТО Ніч музеїв у Львові. Як це було в тюрмі. ФОТО Екскурсія Донецьким краєзнавчим музеєм. ФОТО "Донбас - до перемоги!" Плакати УРСР часів індустріалізації. ФОТО Львів пострадянський. Місто, про яке не хочуть знати. ФОТО Інші матеріали за темою "Промисловість" Інші матеріали за темою "Музеї" http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/07/28/131798/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/7/125232/ support@history.pravda.com.ua (Павло Солодько) Тексти Fri, 07 Jun 2013 12:12:57 +0300 ІП пропонує читачам відкрити туристичний сезон. Не обов'язково їхати далеко і надовго - була би шенгенська віза і 2-3 дні вільного часу. Нас чекає схід Підкарпатського воєводства - прикордонні землі, де сплелася спадщина українського і польського народів. Екскурсія починається одразу ж за кордоном, кілька кілометрів від польського переходу. Якщо ви, скажімо, возите на продаж сигарети і можете дозволити собі тригодинну паузу, побачите те, що не бачать туристи. На півдорозі між Медикою і Перемишлем є поворот ліворуч, на село Сєдліска. Від нього - ще пару кілометрів і, не доходячи села, знову наліво. Півгодини йти пішки, 10 хвилин на машині. Це - один із головних артилерійських фортів зовнішнього кільця австрійської фортеці "Перемишль". Загалом цих фортів було 15, наш називається "Борек" і є останнім у переліку фортів. Наприкінці XVIII сторіччя республіка шляхетської демократії Річ Посполита припинила своє існування - польські, руські (українські та білоруські), пруські землі були поділені більш успішними імперіями. Галичина, Буковина і Краків дісталися Відню, Варшава, Волинь і Поділля - Санкт-Петербургу. Після Кримської війни стосунки між Віднем і Санкт-Петербургом погіршилися, і Австрія, яка на той час уже стала Австро-Угорщиною, вирішила захиститися з півночі. Перемишль був розташований у стратегічному місці - на старовинному шляху з Балтійського моря через Словаччину в Угорщину, він прикривав підходи до лемківських перевалів, найнижчих у Карпатському хребті. Водночас Перемишль був вузловою залізничною станцією Австро-Угорщини, тут до лінії "Краків-Львів" приєднується лінія на Будапешт, якраз через згадані вище перевали.  Частина залізниці Перемишль-Будапешт (рожевим пунктиром), яка залишилася на території України. Ілюстрація: uk.wikipedia Горбиста місцевість карпатського передгір'я робила Перемишль ідеальним місцем для спорудження тогочасного стандарту укріплень - система укріплених фортів, які прикривали один одного артилерійським вогнем на відстані 1-5 км. Подібно до Лисогірського форту Київської фортеці, тільки таких фортів значно більше і вони, крім земельних насипів, захищені бетоном і бронею.  Фортеця Перемишль. Джерело: pl.wikpedia. Форт "Борек" - праворуч Перемишль був третьою в Європі фортецею такого класу, після Антверпена і Вердена. Кількадесят артилерійських фортів, броньованих батарей, допоміжних фортів, казарм тощо. Внутрішнє і зовнішнє кільце оборони, 45 кілометрів в діаметрі. 128-тисячний гарнізон. Фортеця стала "містоутворюючим підприємством" Перемишля. На відміну багатьох інших (тієї ж Київської) європейських фортець, Перемишль у 1914-15 рр. став місцем активних військових дій і пережив найдовшу блокаду у відриві від головних сил. Заходимо у форт через вал:  Вал із проходом, за ним видно фортечну казарму. Всі фото: Павло СОЛОДЬКО З початком Першої світової - скоро ювілей! - фортеця стала на шляху наступу Російської імператорської армії (РІА). Австро-угорські війська були змушені відійти за Сян, але фортеця успішно боронилася. У жовтні 1914-го відбулося кілька спроб РІА прорватися крізь лінію фортів - безуспішні. Форт "Борек" був на лінії прориву. Ось так форт виглядає згори:  Посередині - засипана землею бетонована казарма, у якій мешкав гарнізон. Праворуч, на валу, біліють фундаменти броньованої артилерійської позиції. Фото: fort8.cba.pl Фортечні вали з казармою посередині. Казарми бетоновані, з броньованими дверима, зверху засипані землею. Відкритою залишається протилежна противнику сторона казарми, вона обернена у внутрішню сторону кільця фортів:  Звичайно ж, у 1914 році всі ліси довкола фортів були ретельно вирубані, щоб полегшити артилерійський вогонь З російським наступом 1914 року пов'язана драматична подія - атакуючим удалося прорватися за вали одного з допоміжних фортів "Лисичка" (зараз на території України).  Чорна лінія праворуч форту "Борек" - польсько-український кордон. Рожеві кола - інші головні і допоміжні споруди зовнішнього кільця оборони фортеці "Перемишль" Частина загону нібито зачинилася всередині форту і попросила (через радіозв'язок) сусідні форти вдарити по двору "Лисички" картеччю, хоча на подвір'ї іще йшов бій. Казарма форту:  Зверху засипані землею, бетоновані і з броньованими дверима й віконницями, ці форти були неприступними для більшості артилерії того часу Після кількох спроб штурму, зазнавши кривавих утрат, РІА відступила. На полі бою залишилося 10-20 тисяч солдатів РІА, було багато покалічених, про ці бої складена відома пісня: За місяць, у листопаді 1914-го РІА повернулася - тепер для довгої облоги замість штурму. Захисники витримали 173 дні - найдовша облога фортеці часів Першої світової.  Австро-угорська агітка (польською): "Зі зброєю в руці спіши на ворога, Хай забринить спів з уст і серця. Віддамо з охотою за Цісаря і за Вітчизну майно і кров". Агітка віршована, одразу згадуються пригоди Швейка і його армійських друзів Артилерія РІА влучно стріляла у форти, але особливої шкоди не завдавала. План укріплень здобув офіцер Київського військового округу (70-та піхотна дивізія), капітан Володимир Сальський, за що отримав підвищення до полковника. Через п'ять років Сальський стане генералом Армії УНР, командиром "чорних запорожців". У серпні 1919 саме він спровокує - зірвавши російський триколор на Майдані - конфлікт між Галицьким корпусом УНР і денікінцями під час визволення Києва від більшовиків. Заходимо всередину казарми. Цегла, залізні балки, броньовані двері і віконниці. В часи соціалістичної Польщі "імперіалістичні" укріплення не вважалися пам'ятками, тож підлога другого поверху встигла провалитися.  На стержнях, які стирчать зі стін, раніше були розташовані нари для особового складу форту Стіни розмальовані любовними зізнаннями місцевих підлітків, навіть у казарменному клозеті:  "Кохаю Кшися назавжди" Проходимо в кінець форту, у його найбільш захищену частину, обернену до ворога. Видно підйом до оглядової бронебашти:  Раніше тут були сходи до оглядової бронебашти. Її видно угорі, там, де щілина Укріплення було настільки потужним, що спостерігач міг сидіти у башточці прямо під час обстрілу, стежити через щілину за наступом противника і коригувати вогонь артилерії та кулеметів. Ось так ця оглядова бронебашта виглядає зовні:   Після півроку російської облоги, у березні 1915 року солдати австро-угорської армії, з'ївши усіх коней і страждаючи від голоду разом із цивільним населенням, капітулювали. Перед здачею вони підірвали бойові башти фортеці. Але ця оглядова башточка збереглася на своєму місці:  "Шкода", Пльзень, 1897 Позиція артилерійської батареї над казармою форту. Розколоті металеві частини поворотних механізмів, шматки бетону валяються довкола, порослі травою. Бронебашт не видно.  Артилерійська батарея - позиції на дві гармати Солдати РІА на одному з підірваних фортів. Видно поворотні круги і перевернуті бронебашти артилерійських позицій.  Так само колись виглядав і форт "Борек" Один із фортів фортеці "Перемишль" після тижнів бомбардування артилерією РІА. Аерофотозйомка Першої світової війни:   Вигляд з артилерійської позиції на українсько-польський кордон: Хати по центру фото - Медика і перехід українсько-польського кордону. У лісі праворуч - допоміжні форти на території України Повертаємося на трасу і їдемо далі (якщо нема свого транспорту, регулярно ходять маршрутки) - до кордону або в Перемишль (Пшемисль). Маршрутка прибуває до залізничного вокзалу, тільки з протилежного від колій боку. Проходимо через тунель і опиняємося на вокзалі Перемишля, який після реставрації вважається найгарнішим вокзалом польських залізниць.  Вокзал Перемишля - необарокова споруда кінця XIX ст. Виходимо з вокзалу - і ми у центрі. Тут і припаркуватися можна, до речі.   Перемишль згадується у "Повісті врем'яних літ" під 981 роком, коли київський князь Володимир (тоді ще він не був Хрестителем) "ходив на ляхи" і зайняв червенські городи". Руське місто було столицею Перемишльського князівства, потім входило до Галицько-Волинської держави. З XIV сторіччя входить до складу польської корони, Руського воєводства. Воїнський підрозділ Перемишльської землі, під двоголовим жовтим орлом на блакитному тлі, згадується серед учасників Грюнвальдської битви.  Посередині з двома вежами - греко-католицька кафедра, ліворуч - греко-католицька кафедра до 1946 року, праворуч - католицька кафедра і дзвіниця. Фото: Malgorzata Bednarek В 1498 місто було повністю спалене молдованами, у 1618 знищене татарами, тож середньовічної забудови у центрі майже не залишилася, переважно ранньомодерна і австрійська.   В центрі, над площею Ринок височить католицька кафедральна церква. До 1412 року тут була кам'яна православна церква, потім храм віддали католикам, які з XV сторіччя будували свій архикафедральний костел - найдавнішу церкву сьогоднішнього Перемишля.  Дзвіниця архикафедрального собору з площі Ринок Будівництво костелу у 1462-му фундував король Ягайло, коли у віці 72 роки нарешті дочекався сина. Про це він дізнався якраз під час перебування в Перемишлі. Всередині храму Алебастрова фігурка Богородиці на чугунному троні - готика XIII-XIV сторіччя. За легендою, у 1200-х роках перебувала у Києві, у домініканському монастирі. В часи нападу Батия Богородиця нібито звернулася до юнака, який забіг у церкву з проханням винести її: "Я не буду для тебе тяжкою". І так потрапила до Перемишля.   Фігурка стала культовим об'єктом у католиків - їй досі приносять дари і квіти, коли прохають про допомогу.  Намиста та інші дари Піднімаємося на дзвіницю поруч із храмом. Крізь циферблат величезного годинника на вежі видно все місто:  Міський магістрат на площі Ринок з вежі Вигляд на центр і оспівану в національному гімні річку Сян із двома мостами. У 1939-41 роках цей берег разом із центром Перемишля належав Українській РСР, а протилежний - Третьому рейху.  Перемишль, Пшемисль, Прьомзель Механізм годинника з хитромудрими передачами нагору, до циферблату:   Королівський замок часів середньовіччя:  Фото: rydno.pttk.pl Дзвін католицької архикафедри:   У середньовічні і ранньомодерні часи Перемишль був великим православним містом - центром Перемишльської єпархії. Коли було проголошено Берестейську унію (1596), тільки перемиський і львівський єпископи з-поміж інших ієрархів Київської митрополії Константинопольського патріархату відмовилися перейти у підпорядкування папи. Через 25 років після цього виходець із Галичини гетьман Сагайдачний організував таємне висвячення нової православної ієрархії. Так галичани зберегли для України православ'я. Зарах християнство східного обряду в Перемишлі представляють переважно греко-католики. З дзвіниці добре видно українські церкви довкола:  Ліворуч - кафедральна церква греко-католиків. Праворуч - стара кафедральна церква греко-католиків Оскільки Перемишль був регіоном, де постійно змагалися Польща і Русь (Україна), королівська влада постійно будувала костели, щоб звеличити католицьку віру. У сьогоднішньому місті - 27 костелів, 2 храми УГКЦ і 2 православних. Це на 70 тисяч мешканців. Відсотково костелів на душу населення більше хіба що у Ватикані, за що Перемишль і отримав титул "другого Ватикану". Вигляд із входу до греко-католицької кафедри на католицький храм, де ми щойно були. Видно готичну основу церкви: Святий ліворуч тримає кириличну абетку На площі Ринок сидить солдат Австро-угорської армії Йожеф Швейк. Такі пам'ятники є ще у Львові, Фельштині, Сокалі та Гуменному - там, де пролягав бойовий шлях героя Ярослава Гашека:  Реінкарнація Швейка завжди готова розповісти про Першу світову і фортецю "Перемишль" У магістраті висить збільшена карта міста ранньомодерних часів. До речі, Перемишль - побратим Кам'янця-Подільського.  "Перемишль - вільне королівське місто" Неподалі від площі Ринок у старому будину ентузіасти зробили приватний музей фортеці "Перемишль":  Зворушують ковдри і подушки у вікні вгорі Австрійські та російські імперські відзнаки:   Австрійські, російські та німецькі детонатори:   Якби Швейк знав польську, він міг би прочитати про події довкола себе таке:  Бої з москалями. Бої в Карпатах і на Буковині. Чернівці звільнено. Бої в Сербії. Донесення Бюро Рейтер про англійські втрати Далі йдемо на Рибну площу, це теж у центрі - перевірити Музей Перемишльського краю, перенесений у збудоване спеціально для музею приміщення:   Інсталяція на тему Першої світової і фортеці "Перемишль":  Бліндаж Пістолети:   Іграшки XX сторіччя. Дівчачі...   ...і хлопчачі:  Станція "Пионерская" Ці меблі належали Михайлу Чайковському - шляхтичу і авантюристу, який у XIX сторіччі мріяв відродити Запорізьку Січ:   Срібний сервіз для риби, кінець XIX-початок XX ст.:   У відділі сакрального мистецтва - цікаве кольорове вирішення. Католицькі артефакти представлені на червоному тлі, східний обряд - на синьому:   Деталь ікони з музею. Наші православні предки вважали, що німці, поляки і татари потрапляють у пекло автоматом:  "Ляхови, німці, турці, татари..." - намальовані в пеклі Перекусивши і відпочивши в одному з десятків закладів у центрі, можна піднятися на пагорб над містом. По дорозі ми минаємо різні національні цвинтарі - польський, австрійський, німецький Першої світової, німецький Другої світової. Є й український цвинтар:  Меморіал учасникам Української Революції 1917-1921 рр. Поруч поховані солдати УПА: Фото: eksploratorzy.com.pl Можна також з'їздити у село Посада Роботицька під Перемишлем - тут розташована церква святого Онуфрія, яка вважається найстарішим православним храмом на території Польщі Церква святого Онуфрія - мурований оборонний храм, збудований на місці існуючого з часів Київської Русі православного монастиря у XV сторіччі Ще з десяток кілометрів на Захід уздовж Сяну - і ми потрапляємо у містечко Красичин. Тут є легендарний Красичинський замок, перебудований у стилі ренесансу у благословенне XVII сторіччя. По кутам замку - чотирі вежі, які символізують Бога, Церкву, Короля і Шляхту. На фото нижче: ліворуч - Папська, праворуч - Божа (в ній також розташовано церкву).   Фото: ostarbeiter.vn.ua Всередині двору:   "Фішка" красичинського замку - розписи стін у традиційному стилі "сґраффіто".  Це не намальовано, а викладено графітом Деталь графітового "малюнку". Праворуч, з маленькими башточками - Королівська вежа Красичинського замку:   Фото згори:   У часи Української РСР (1939-41 рр.) в замку розміщувався гарнізон Червоної армії. Солдати знищили меблі і склеп із останками власників замку. Визнано, що відновленню це не підлягає. Склепіння церкви, вона ж Божа вежа:   Якщо вірити екскурсоводу, вінчання під цим олтарем давало гарантію на шлюб. До дверей :)   Одне зі сґраффіто - галерея королів Польщі. Нижче - три найвідоміших з історії України. Стефан Баторій, який легалізував козацтво; Сигизмунд ІІІ, з яким вів релігійні інтриги Петро Сагайдачний; Владислав IV, який любив козаків і ходив з ними на Москву, а потім умер у перші дні повстання Хмельницького: Стефан в угорському одязі, Сигізмунд - в латах, Владислав - за французькою модою Замок у Красичині претендує на внесення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО.   Вежа Королівська. Фото: ostarbeiter.vn.ua На цьому ми прощаємося з Красичином і їдемо далі на північ і захід - у Ярослав, Пшеворськ і Ланьцут. До середньовічних стін і підвалів, до рицарських храмів і модерних палаців. Можна їхати стопом, можна - поїздом.  Карта шляху Але про це - у другій частині матеріалу. Поїздка здійснена за сприяння представництва Польської туристичної організації в Україні Дивіться також інші матеріали за темою "Туризм" http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/7/125232/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/6/125612/ support@history.pravda.com.ua () Тексти Thu, 06 Jun 2013 18:31:23 +0300 На "Ніч музеїв" у Києві публіка стояла в чергах годинами. Під вечір охочих виявилося стільки, що доводилося запускати порціями і по прізвищах. ІП подивилися, що таке Ніч музеїв, звідки музеї беруть кошти на організацію заходів і хто на них приходить. "Ну не може увесь Київ потрапити до одного музею за один вечір! – схвильовано коментує натовп під закладом заступник директора Музею історії Києва. – Ображаються, що не потрапляють. З самого ранку телефон не змовкав". "Щойно встав уранці, дав собі лад — наведи лад і на своїй планеті", — до цих відомих слів Екзюпері дослухалися працівники Літературно-меморіального музею-квартири П.Г. Тичини, і замість Дня музею чи Ночі музею у своє професійне свято вирішили запросити гостей на ранок. "У День музеїв ми організовували толоку, – розповідає директор музею Тетяна Сосновська. – У нас у дворі є садочок – фактично меморіальний, бо коли в цьому помешканні жив Тичина, він іноді виходив відпочивати туди. Павло Григорович був естетом, дуже любив, коли все цвіте".   Саме навести лад у цьому невеличкому садочку запросили всіх охочих. Тетяна Сосновська хвалиться, що багато людей зголосилися підтримати заклад в умовах музейного безгрошів’я: "Завдяки кав’ярні "Галицький штрудель", ТМ "Куликівська" (керівник прочитав про наш захід і сам подзвонив та запропонував допомогу) та благодійній організації "Аптека щастя" ми маємо чим пригощати гостей; гурт "ТаРута" вітає гостей піснями, а "Зелена галерея" допомогла прикрасами. Долучилися й мешканці будинку та орендатори офісів – придбали інвентар та рукавички. Ми ж зі свого боку віддячуємо їм музейними сувенірами".   Посадити квіти та почистити дерева прийшли не лише пересічні кияни, а й колеги з інших музеїв. І не лише столичних. Завітали сюди працівники Меморіального музею Кирила Стеценка у Веприку. "Напередодні Дня музеїв у нас був концерт – так вийшло, що музейне свято збіглося в часі з днем народження Кирила Стеценка. Тож учора у п’ятницю ми мали черговий вечір у музеї". Щодо Ночі музеїв, то до цієї акції Тетяна Сосновська ставиться без особливого ентузіазму – адже провести повноцінну ніч жоден заклад дозволити собі не може, тож виходять фактично вечори в музеї, а такі заходи в музеї Тичини практикують уже кілька років: "Двічі на тиждень ми працюємо до 20 години, а іноді й до 22-ї, аби наприкінці тижня відвідувачі могли прийти до нас і відпочити після роботи". Допомігши трохи поратися з квітами, вирушаємо далі. Добре, що стільки музеїв розташовані поруч і всі їх можна встигнути обійти за один день! Біля виходу з Київського національного музею російського мистецтва, що на Терещенківській, зустрічаємо Катерину з шестирічною донею Світланкою. Дівчинка хвалиться, що цілий рік ходила на лекційний курс про мистецтво у цьому музеї, а зараз прямує до Музею Ханенків. Туди ж поспішають і дві задоволені дами. Жіночки раді, що хоч у День музеїв можна відвідати заклади культури безкоштовно. "Ми пенсіонери, тому для нас це не привід прийти в музей, а чи не єдина можливість, – зізнається пані Наталя. – Ми з подругою любимо по музеях ходити. Сьогодні ще були в Музеї Ханенків. Наступного разу підемо на День Незалежності – теж буде безкоштовний вхід". "До 7-ї вхід, до 8-ї – огляд експозиції. Так-так, безкоштовно, все безкоштовно, приходьте", – відповідає на телефонні дзвінки адміністратор Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Людмила Іванівна. Цього дня заклад, окрім численних екскурсій для різних вікових категорій, пропонує гостям Вечір європейської класичної музики: твори західноєвропейських композиторів XIX-XX століть виконують студенти Київського інституту музики ім. Глієра. Дехто з відвідувачів зізнається, що прийшов саме задля цього. Послухати концерт охочих виявилося чимало – зала заповнена повністю, дихати майже нічим. Слухачі обмахуються рекламними проспектами, але місцями охочим послухати гру і спів не поступаються, тож тим, хто не встиг прийти раніше, доводиться юрмитися біля дверей та в сусідніх експозиційних залах. Надвечір тут презентували дві нові тематичні мандрівки "Традиційний світогляд народів Сходу" (експозиція "Східна колекція") та "Біблійні та житійні сюжети у творах мистецтва" (експозиція "Західноєвропейська колекція"), потрапити на які на сайті закладу радили за попереднім записом. Натовпи відвідувачі для музею – не новина. "Приблизно стільки ж людей приходить до нас у першу середу кожного місяця, коли у нас безкоштовний вхід", – розповідає доглядач Лариса. Відвідувач Віталій із дівчиною до музею завітав, озброївшись фотоапаратом. "Ми часто ходимо в музеї, але про цей тільки нещодавно дізналися, тож вирішили, чому б не сходити. Справжня знахідка! – радіє хлопець і запевняє, що прийшов би сюди і в інший день, якщо ціна квитка не буде надто високою: – 15-20 гривень – це нормальна ціна за мистецтво". Так само від самого ранку приймає гостей Національний музей Тараса Шевченка. Тут відкрита виставка від школи фотографії Віктора Марущенка, проте наймасштабніші заходи, звичайно ж, пов’язані з іменем Кобзаря. У рамках проекту "Шевченко International" звучать поезії Тараса Шевченка іноземними мовами, окрім того є театралізована екскурсія "Музи Тараса Шевченка", а також перегляд кінофільму "Тарас Шевченко" 1926 року (режисер — Петро Чардинін, головну роль виконав Амвросій Бучма) у супроводі гурту "Гуляйгород". Наскільки нетрадиційні музейні заходи приваблюють відвідувачів, цікавимося у генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Дмитра Стуса. "Як кажуть, "есть ложь, есть наглая ложь и есть статистика". Так от  саме завдяки тому, що ми взяли курс на трансформацію, до травня цього року нас уже відвідало стільки людей, як за увесь минулий рік, – хвалиться здобутками він. – Повноцінну Ніч музеїв провести майже нереально, бо в Україні жоден музей не має належної охорони. Тут же вникає проблема інфраструктури, транспорту. Фішка ж Ночі музеїв, як на мене, не в тому, щоб долучитися до загальноєвропейського заходу, а в тому, що можна привабити тих людей, які не дуже часто ходять до музеїв. До того ж, це можливість зайвий раз потрапити в інформаційне поле і нагадати про себе". Як розповів Дмитро Стус, у підготовці до свята намагалися обходитися власними силами та обмеженим музейним бюджетом: "Ми щомісяця практикуємо безкоштовні дні, робимо знижки для студентів, пенсіонерів. Хоч для музею це і невигідно, проте музей існую для людей. От і сьогодні приймаємо всіх безкоштовно. Із матеріального боку музеєві допомогли дуже Федір Баландін, власник Купідону, "Оболонь" дала воду, ще одна компанія дала змогу не виглядати зовсім безпорадно технічно. Окрема подяка режисерові Євгену Степаненку". Як розповідає режисер-постановник музейного свята Євген Степаненко, йому дуже хотілося, аби Шевченко зазвучав іншими мовами. "Щоправда, були певні проблеми з комунікацією з потенційними учасниками – що читати, як читати… – зізнається він. – Деякі посольства, як Росії, США, не відгукнулися на пропозицію, мабуть,мали достатньо своїх заходів. Сподіваюся, що наступного року і вони долучаться до заходу. Шевченко – дуже сильний поет. Особливо розумію це сьогодні, коли чую його різними мовами – він звучить прекрасно". Цікавимося в директора, чи не виникало ідеї об’єднатися з іншими музеями, аби відвідувачам не доводилося розриватися у виборі. "Коли ви вмикаєте телевізор чи Інтернет, то вам доводиться вибирати. Кожен хоче, щоб ходили до нього, – пояснює Дмитро Стус. – Тому чим більше таких заходів, тим краще. Поки ми лише привчаємо людей ходити в музей і показуємо, що він може бути цікавим". І справді, кожен заклад знаходить свою аудиторію. "У Художньому музеї мені сподобався квест по старій експозиції на першому поверсі – розкішні ікони! Але на першому місці фільм "Т. Шевченко". Фільм німий, "Гуляйгород" озвучували його своїми піснями. Це шедевр безперечно. Нарешті я побачила Шевченка у фільмі таким, як і уявляла – забіяка, впертюк, красунчик. Тепер чекаю 2014-го, щоб побачити фільм повністю, тривалість якого 3 години", – ділиться враженнями журналістка Оля. Спускаємося ближче до Хрещатика і натрапляємо на величезний натовп людей біля Музею історії Києва. Черга вишикувалася більш ніж стометрова!   Як виявилося, люди завчасно телефонували і записувалися на екскурсію родинами. Якщо вдень можна було потрапити більш-менш вільно, то під вечір охочих виявилося стільки, що доводилося запускати порціями і по прізвищах. Дизайнер Оля у черзі не стоїть – сидить осторонь на парапеті і вже навіть не сподівається потрапити до музею. "Таку чергу я бачила хіба в Парижі, – ділиться враженнями вона. – Для мене це своєрідний ритуал – відвідувати музеї у це свято. Уже встигла відвідати ПінчукАртЦентр та Музей Шевченка, хотілося б ще й сюди потрапити, але бачу, що не вийде". А от Аня зі своїм хлопцем надії не втрачає і вартує біля дверей. У новому музеї ще не була. Проте каже, що сьогодні привабив не безкоштовний вхід, а костюмована екскурсія. Що ж, декому пощастило трохи більше за інших і вдалося потрапити всередину музею. Тут зустрічаємо заклопотану заступницю директора музею Людмилу Мороз. "Ну не може увесь Київ потрапити до одного музею за один вечір! – схвильовано коментує натовп під закладом вона. – Ображаються, що не потрапляють. З самого ранку телефон не змовкав". Музей історії Києва вперше долучився до загальноєвропейської акції, бо ще й року не пройшло, як перебрався до нового приміщення. Як розповідає заступник директора, ідея провести свято виникла місяць тому. "Ми подумали, як маємо свято – то давайте ж проведемо його нетрадиційно. Ви думаєте, то актори проводять театралізовану екскурсію? То науково-просвітницький відділ – молодий, енергійний, креативний! Усе зробили самі за 4 дні, коли знайшли костюми. У цьому величезна подяка Театру ім. Франка, ТЮГу та театральним групам при університетах, які безкоштовно позичили нам костюми, – натхненна шаленим успіхом екскурсії розповідає Людмила Мороз. – Якщо киянам сподобалося, то, може, знайдуться серед них охочі допомогти костюмами, – ми  щомісяця поводитимемо такі дійства. Ідеї є, бажання є, немає костюмів". Вона переконана, що після такої акції люди підуть до музею охочіше: "У 1997 році Ніч музеїв була вперше проведена в Берліні. Тоді не лише у нас, а й по всій Європі значно знизився інтерес до музеїв. Саме це підштовхнуло працівників цих закладів до нестандартних рішень, аби повернути собі відвідувачів". Із підігрітим інтересом потрапляємо до експозиційного залу, де відвідувачів зустрічає… юна студентка Києво-Фундуклеївської жіночої гімназії і відомий у майбутньому історик Наталя Полонська-Василенко (провідний науковий співробітник просвітницького відділу Юлія Ющенко). Чарівна панянка в милому капелюшку веде гостей виставковими залами та знайомить із різними періодами історії славного Києва. До її розповідей долучаються тогочасні мешканці граду – літописець, який пояснює, чому ми знаємо саме таку історію Києва, ремісники, кобзар (заслужений артист України Тарас Силенко).   Повз гостей музею пробігає гурт галасливих студентів Києво-Могилянської академії, зустрічаються акторка Марія Заньковецька, яка вчить нову роль, архітектор Владислав Городецький та авіаконструктор Ігор Сікорський, модистка, фотограф, а також відомі й улюблені літературні персонажі – Голохвастов і баба Параска та баба Палажка. Публіка вибухає бурхливими оплесками і не хоче покидати музей. "Дуже гарно! Емоційно, з душею! Молодці!" – захоплена побаченим Олена. Зізнається, що у музеях буває часто, проте до нового Музею історії Києва завітала вперше. Оригінальні заходи привабили не лише пересічних киян, а й працівників інших музеїв. В гості до колег завітали працівники філій Музею історії Києва та Музею партизанської слави. Працівниця останнього Ірина переконана, що нестандартні підходи до роботи неабияк оживляють музей. Проте найбільше зачарування від театралізованої екскурсії палає в дитячих очах. "Мені все дуже сподобалося,  – не може підібрати слів п’ятирічний Степанко. До речі, він уже досвідчений відвідувач музеїв: –  Один раз я ходив в інший музей, там де були колекціонери, пічка…". "Музей Ханенків", – підказує мама і повідомляє, що це не останній пункт у їхній сьогоднішній програмі – вони прямують до Національного художнього музею. Там, як виявилося, народу зібралося не менше.   Справжній аншлаг забезпечує й те, що більшість музеїв свої програми до вечора потихеньку згортають, тоді як у художньому музеї о 20:00 все тільки починається. На галявині гостей зустрічає перформансом "Студія-театр НаУКМА" – на ходулях, у білому одязі та зі свистульками. На сходах біля музею працює першопроходець українського діджеїнгу DJ Mishukoff. "Я отримую задоволення від участі в цьому заході, але маю і свій інтерес у цьому: цікавлюся психоакустикою – як звуки, музика впливають на людську підсвідомість, – ділиться він своїм секретом. – А сьогодні така нагода створити хороший настрій стільком людям!".   Наталя Михайлова із відділу зв’язків із громадськістю рада, що вдалося DJ Mishukoff’a залучити до Ночі музеїв і цього року: "Він людина дуже заклопотана, тому ми раді, коли вдається його привабити до нашої програми". Найбільш інтерактивною акцією цієї Ночі у художньому музеї став культурно-мистецький проект "Конгрес рисувальників", розроблений польським художником Павлом Альтхамером. Конгрес рисувальників — це можливість висловитися образами, а не словами. В охочих долучитися до проекту все в їхньому розпорядженні – фарба, вугілля, колаж чи інші традиційні матеріали й техніки. У Ніч музеїв один із залів закладу перетворився на майданчик для безперервного візуального спілкування. Стіни і підлогу, вкриті білою поверхнею, відвідувачі разом із українськими та зарубіжними художниками, архітекторами, дизайнерами дуже швидко заповнили своїми малюнками. Якщо ви не потрапили сюди в Ніч музеїв – не переймайтеся: залишити свій слід у поважній інституції ще встигнете. "Проект закінчиться аж 8 червня, тож кожен охочий може долучитися і прийти помалювати. Фірма "Капарол" повністю забезпечила нас фарбою. Ми не планували цей проект навмисно під Ніч музеїв, але побачили, що збіг дуже вдалий. Саме до Ночі музеїв ми збільшили площу для самовираження – помалювати можна в кожному залі", – розповідає Наталя Михайлова. Поспішаємо взяти до рук пензлика і фарби, бо робота вже кипить. Особливо радує перспектива помалювати на стінах і підлозі дітей – авжеж, вдома такого не дозволять!   "Що малюєш?" – запитуємо у юного художника семирічного Данила. "Малюю малюнок. Просто малюю, бо подобається… – задумливо відповідає він, кладе пензлика і бере великий валик. – Цим мені більше подобається малювати". Данило розповідає, що в музеї він не вперше: "Я у цьому музеї був раніше, і в галереях різних. Ми з мамою туди ходимо. Мені подобається ходити по галереях". Пані Наталя проводить нас далі і пропонує взяти участь у квесті та виграти подарунки від музею. Ця розвага захопила багатьох. Молодь ходить залами, оглядаючи експозицію й пильно вчитуючись і підписи до картин. Олену, Лізу та Настю зустрічаємо в одному з залів біля полотна Пимоненка. "Дуже зацікавив квест, ми якраз у процесі, – хваляться вони. – Бували у цьому музеї і раніше, але на такому заході вперше. Дуже зацікавила програма. Та й загалом часто ходимо по мистецьких закладах – найчастіше до ПІнчукАртЦентру та невеличких галерей". Проте знаходяться й такі, які пришли до музею вимушено. "Я заручник ситуації – прийшов із дівчиною", – скаржиться Олексій, киваючи на дівчину в рожевій сукні з фотоапаратом, і без особливого ентузіазму розглядає полотна на стінах. Піднімаємося на другий поверх. "А це що таке? А, це той самий… – киває на "Живопис" Тіберія Сільваші хлопець і підводить свою супутницю до роботи "Новий пейзаж" (Олексій Сай). – А оце мені подобається!". Цього поціновувача звати Павло і він зізнається, що до музеїв ходить нечасто, хіба як друзі порадять, а й сьогодні прийшов тому, що безкоштовно. Найбільше уваги він приділяє сьогодні проекту "Орієнтація на місцевості", де представлені твори сучасних митців. Це доволі широке коло, від старшої генерації до молодшої: Сільваші, Криволап, Вайсберг, Животков, Савадов, Тістол, Сидоренко... Кількох експонованих майстрів – Марію Куликовську, Олексія Салманова та знаного фотографа Віктора Марущенка – запросили до дискусії. Найбільше запитань у публіки виникло до очільника фотошколи пана Марущенка. Він розповів про те, як засновував свою школу фотографії, та обурювався, що численні нинішні курси – це курси освоєння фотоапарата, де фотографії не вчать. "Людина з фотоапаратом – як людина з авторучкою: письменником вона автоматично не стає", – мотивує він, соромлячи численних відвідувачів із дзеркальними фотоапаратами, які фотографують у режимі "Авто". "Також нововведенням цієї Ночі є те, що ми відкрили для відвідувачів увесь музей, –  веде далі залами музею Наталя Михайлова із відділу зв’язків із громадськістю. – Приходить так багато людей, а хочеться ж вмістити усіх! Ми розраховуємо на 2 тисячі глядачів. Для одного вечора це досить багато". Ніч музеїв – подія вже досить розкручена, на яку чекає своя публіка, тож тут намагаються зробити цікаві програми, аби виправдати сподівання. У музею постійні шанувальники, яких тут знають в обличчя, тому зараз першочергова мета музею  – залучати молодь. "Після таких заходів потік відвідувачів збільшується, проте не на багато. Варто не забувати, що це ж наше свято, тому цей захід ми робимо і для себе також", – додає пані Наталя. Як вона розповіла, цьогоріч  режисером-постановником цього дійства була Ганка Третяк та студія "ГАНКА Фільм".  "Оскільки ми не маємо додаткових коштів, то виходимо з того, що маємо. Акція робиться на ентузіазмі нашому та тих, хто готовий нас підтримати. Ганка Третяк, наприклад, без якихось фінансових винагороджень курує захід". Загалом День та Ніч музеїв проводять під гаслом, які щороку формулює Міжнародна рада музеїв. Цього року воно звучить так: "Музей (Пам’ять+Креативність)=Соціальний поступ". Виходячи з тієї теми, кожен готує те, що може. "У 2008 році ми вперше долучилися до Ночі музеїв, і хоч музей не працював уночі, проте ми намагалися, наскільки це можливо. Перша наша ніч супроводжувалася відкриттям виставки "Амазонка авангарду" видатної художниці-авангардистки Олександри Екстер. Також під час відкриття українська дизайнерка Лілія Пустовіт продемонструвала свою колекцію artcouture, створену за мотивами творчості Екстер. У 2009 році був Роман Жук. Відвідувачі стали учасниками несподіваного художнього проекту "Грабіжники" – вони ходили у цілковитій темряві і  ліхтариками підсвічували собі картини, – пригадує Наталя Михайлова.  – У 2010-му були Олександр Друганов та Віктор Придувалов із  медійним проектом "90/120. Фото, відео, інсталяції". Наступного року в експозиції пройшла грандіозна передаукціонна виставка "ПРОСТО. МИСТЕЦТВО", також ми також організували тиху дискотеку в навушниках – кожен міг обрати звукову доріжку на власний смак, слухати у навушниках і танцювати, при цьому не порушуючи у музейних залах традиційної тиші. Минулого року під час великого проекту "Міф "Українське Бароко" відбувалися зустрічі з культовими постатями українського андеграунду 70-80-х років. Серед запрошених були художник і драматург Лесь Подерв’янський, музикант і поет Максим Добровольський (Макасим), московський перформер Андрій Кузькін".   Попри поширену думку, вперше до Ночі музеїв Україна долучилася не у 2008 році. "Першими закладами, які провели захід,  у 2005 році були Дніпропетровський історичний музей імені Яворницького та Одеський муніципальний музей приватних колекцій імені Блещунова, – розповідає член ГО "Український центр розвитку музейної справи" та редактор інтенет-порталу "Музейний простір" Леся Гасиджак. Саме в неї ми розпитали про загальні тенденції у проведенні Ночі музеїв в Україні. "На жаль, повноцінної Ночі музеї не проводять – є проблема стосовно охорони закладів (багато музеїв вимушені були відмовитися через брак фінансування). Хіба Дніпропетровський історичний музей має програму заходів до 2 ночі". Загалом же, за її словами, акція доволі популярна – у кожній області музеї активно долучаються до неї. "Абсолютно фантастичні два випадки маємо у Харкові й Одесі. В Одесі всі музеї, які тільки є, долучилися до акції, – каже пані Леся. – Вони провели прес-конференцію і за тиждень оприлюднили програму заходів. Я заздрю одеситам, бо вони мають у руках розклад-програму, куди вони можуть піти. У Харкові 18 музеїв працює в рамках акції і навіть організовано міжмузейний автобус, який щогодини курсує між закладами, аби харків’яни могли під’їхати туди, куди вони хочуть потрапити. Це два приклади того, як можна об’єднатися і організувати акцію спільно". Натомість, як бачимо, музеї Києва не поспішають координувати свої зусилля – проводять акції в один час, змушуючи глядача голосувати ногами. "Це проблема Києва – кожен музей вважає себе самодостатньою одиницею. Мало хто думає про те, що коли об’єднатися і організувати заходи так, аби було зручно відвідувачам, то це буде більше користі й для самого музею". Текст і фото: Любов БАГАЦЬКА Дивіться також репортажі про "Ніч музеїв" у Львові та "Ніч індустріальної культури" у Донецьку http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/6/125612/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/27/124888/ support@history.pravda.com.ua (Мар'яна П'єцух) Тексти Mon, 27 May 2013 20:42:31 +0300 "Вы согласны? Да? Это хорошо. Слышите, там внизу стреляют, это в подвале стреляют тех, которые несогласны", – переконує дівчину пан Василюк. За першу годину через камеру пройшло троє сміливців. Всі погодилися на співпрацю з НКВД, дехто після дискусії на тему відновлення української державності. В Україні відбулася чергова "Ніч Музеїв". ІП подивилися, як вона відбувається у Львові і Києві, звідки музеї беруть кошти на організацію заходів і хто на них приходить. Сьогодні - репортаж зі Львова. ------------------- "О, диви, енкаведіст!", - лунає з автівки, що проїхала вузенькою вуличкою Брюллова, до якої прилягає бічна сторона старої будівлі міського управління львівської міліції. Біля невеличких дверей цієї ж будівлі стоїть чоловік у формі офіцера радянського карального органу. Курить. За мить він заходить усередину, в приміщення, де уже чотири роки розташувалася музей "Тюрма на Лонцького" (Лонцького - колишня назва вулиці Брюлова). Ця політична в’язниця 20-го століття використовувалася і польською, і радянською, і нацистською владою. А в будівлі міського управління міліції колись розміщалися управління Гестапо та НКВД. Українська міліція перебрала естафету приміщення з негативним "шлейфом", а от в’язниця, на щастя, з ініціативи місцевих активістів стала вже музеєм. Тисячі туристів, які кожних вихідних "атакують" столицю Галични, найчастіше за відчуттям націоналістичного духу та в пошуках артефактів  визвольних змагань одразу з потягу їдуть у бутафорну "Криївку", популярну тут ресторацію. Біля тюрми "на Лонцького". Всі фото: Ольга КОЦЮРУБА Однак удвічі ближче від вокзалу, теж в центральній зоні міста, досі дихає живою історією тюрма-катувальня. Інколи в цих моторошних стінах можна побачити тодішніх в’язнів, які приходять поділитися спогадами з сучасниками. Тут безкоштовний не лише вхід, але і екскурсії, навіть якщо просить провести її лише один відвідувач. Тому день відкритих дверей в рамках вже традиційної для Львова "Ночі музеїв", здавалося, б нічим не мав відрізнятися від буденної роботи "Тюрми". Але тутешні працівники, фанатичні у своїй роботі, спробували запропонувати щось нове, чого тут ніхто ще не бачив. Третю за рахунком "Ніч музеїв" у "Тюрмі" присвятили 69-ій річниці депортації кримських татар та 25-ій річниці їх повернення додому. Але паралельно в цей день тут організували додаткові експозиції, присвячені історії визвольних змагань.   "Мама Галя" в руках "енкаведиста" Пірнаю в двері "тюрми" одразу за "енкаведистом". Він проходить повз виходу в подвір’я, де якраз завершується урочисте відкриття "Ночі музеїв". У цьому дворі в кінці червня 1941-го люди розкопували та розбирали трупи своїх близьких. Більшовики, втікаючи від нацистів, не встигали перевезти усіх в’язнів на Схід, тому просто розстріляли. Одразу після відступу радянських військ на Лонцького знищували і львівських євреїв "Офіцер" заходить в довгий коридор, в якому по одному боці розташовані тюремні камери, серед них і відома камера смертників, де в’язні очікували на виконання вироку.   В одній з наступних камер відтворений кабінет свідчого з портретом Сталіна над столом і "Бєломоркою" на столі. Далі камера-кінозал. На екрані – розкидані трупи на подвір’ї тюрми, це унікальні кадри із кінохроніки якраз того кривавого червня 41-го року.    Пройшовши метрів двадцять, чоловік у формі повертає наліво в прочинені грати, потрапляє на сходову клітку і спускається до підвалу. Тут в одну мить моторошний антураж перевтілюється на гамірну, жваву та навіть веселу атмосферу. Біля кожної камери стоять переодягнені як у форму НКВД, так і в Гестапо та "СС" молоді чоловіки. "Дружба, скрепленная кровью" На обличчі жодної суворості – адже навколо молоді дівчата й хлопці, та навіть діти, які з посмішками просять сфотографуватися, на що "військові" із задоволенням погоджуються. Але головний об’єкт у підвалі - унікальна колекція автентичної повстанської зброї. Її власник - львівський підприємець та колекціонер Володимир Правосудов, який уже вдруге надає "Музею на Лонцького" ці експонати, саме на "Ніч музеїв".   "Все скуповувалося у різних кінцях України. Це приватна колекція, з кожним роком її вартість, звісно, росте. Вона охоплює роки, починаючи від першої світової – це гвинтівка Мосіна, трьохлінієчка. Далі карабін Мосіна, кулемет чеського озброєння, кулемет Максима, кулемет Дегтярьова, МГ-42, МГ-43, навіть є британець", - розповідає ІП "енкаведист" Віктор. Найбільше охочих сфотографуватися збирається біля габаритної "Мами Галі". Як пояснює Віктор, так називали у військовий час кулемет німецької піхоти МГ-42, який зі всіх представлених на виставці є найбільш швидкострільним.    "Що вас привело сюди? Все-таки моторошне місце, не всі погоджуються на екскурсію цими коридорами", – запитаю молоду жінку, яка щойно мило спілкувалась з "есесівцем". "Ой, дійсно мені тут моторошно, але я заради сина прийшла",  – показує на чотирирічного хлопчика, що розгубленим поглядом розглядав автомати-велетні. "Він дуже цікавиться військовою тематикою, має вдома багато танків та різної зброї", - додає вона. "Хто такий Ярослав Стецько? Це чоловік Ярослави Стецько". Повертаюсь з підвалу на перший поверх. Тут у коридорі кілька дівчат обступили ще один завезений саме під "Ніч музеїв" експонат. На манекені висить непоказна біла жилетка. Екскурсовод поруч оповідає, що незабаром зі США мають передати ще одну таку, але процес затягується, бо важка процедура оформлення на митниці. Експонатом виявляється бронежилет провідника ОУН Ярослава Стецька. "А навіщо йому було два?", – уточнюю в оповідача. "Вони нічим майже не відрізняються, але бронежилет обтягнутий тканиною і, як будь-який одяг, зношується",  - розповідає Володимир Бірчак, завідувач Тернік тому опільського історико-меморіального музею політичних в’язнів.   Саме на Тернопільщині, звідки родом Стецько, зараз зберігається бронежилет. Його туди лише рпередала з США родина Дацківих. Вони, як і Стецьки свого часу, емігрували з Галичини. Провідник ОУН в Штатах часто зупинявся у земляків, ті навіть стали довіреними особами політика. Бронежилет Ярослава Стецька з тернопільського музею "Радянська спецслужба працювала досить активно. Євгена Коновальця, провідника ОУН, убили не в Україні, а в Роттердамі. Степана Бандеру вбили у Мюнхені. Тому навіть за кордоном Стецько не був на всі 100% захищений. На нього також було здійснено кілька замахів. Тому його служба охорони просила вдягати цей захист на офіційних заходах", - додає Бірчак.    Матеріал кевлар, з якого виготовений бронежилет, американці винайшли ще у 60-х роках. В Україні його почали використовувати в середині 90-х. Бронежилет минулоріч у речах Ореста Дацківа після смерті випадково знайшла його дружина. Разом з ним також передала 32 унікальні родинні фотографії Стецьків, частину з яких у цей день теж виставили в "Тюрмі на Лонцького". "Збереглося багато фото провідників, які показують їхню політичну сторону життя. А ці фото особливі тим, що вони з приватного життя. Наприклад, як Ярослав Стецько з дружиною перебуває в німецьких Альпах на відпочинку, як вони прогулюються вулицями Вашингтону, біля Капітолію, ось фото з вечері з його особистим лікарем", - оповідає Бірчак. За кілька метрів від експозиції стоїть тутешній екскурсовод. Попри день відкритих дверей, роботи має небагато. Каже, що на її велике здивування, відвідувачів не так багато, як у попередні роки. Згадує, що три роки тому на першій "Ночі музеїв" "люди на сходах стояли". "Можливо, тоді ми лише перший рік існували, і багато хто тут ще не був. Зараз більшість львів’ян, хто хотів побувати, вже це зробив не раз. Може причина і в тому, що провели ми акцію на два дні раніше до Міжнародного дня музеїв і не всі знали", – говорить екскурсовод Христина Забуранна.   Здивували її і деякі гості. "Я думала, сюди випадкові люди не потрапляють. Але нині чула, як двоє відвідувачів між собою розмовляли. Один запитує, хто такий Ярослав Стецько. А другий відповідає, що це чоловік Слави Стецько", - додала жінка. Запитую групу з трьох дівчат, що оглядають бронежилет, чи вперше тут. Дві з них відповідають ствердно, мовляв, запросила третя, що прочитала десь оголошення про "Ніч музеїв". Дівчата працюють аспірантками в "Львівській політехніці", корпус якої неподалік "Тюрми". "Я чекала цілеспрямовано саме на цей день. Бо минулого року на "Ніч музеїв" у Львові найкраще було саме тут. Взагалі мало музеїв минулоріч взяли участь в акції, а в одному з них навіть не було екскурсоводів, щоб допомогли зорієнтуватися, не говорячи вже про якісь презентації чи атракції"  - говорить аспірант-хімік Анна Підлужна.        Відчути допит на власній "шкірі" Чи не найцікавіша "атракція" в той час тривала за кілька метрів від нас. В одній із камер, де в постійній експозиції відтворена атмосфера допиту, будь-хто з відвідувачів міг спробувати себе у ролі затриманого. За стіл з відповідним антуражем запрошував словами "Кто следующий?" у формі офіцера НКВД Олександр Василюк, член Товариства пошуку жертв війни "Пам’ять".  Зголосилась дівчина-студентка, яка на всі прохання "слідчого" відповідає позитивно. "Это у вас брат в УПА в лесу, да? Вы понимаете ,что уже 1947 год, остались в лесу буквально остатки армии УПА. Нам сейчас необходимо мирное строительство советской власти. А позавчера в лесу сожгли лесопильню, которую мы строили… Нам доложили, что вы носили в лес продукты, на краю леса оставили узелок. Вы можете сегодня вечером встретиться з братом и ему передать наш разговор? То есть, наши условия, что они бросают оружия и полностью уходят с моего района, до утра. И мы до утра снимем оцепление… Вы согласны? Да? Это хорошо. Слышите, там внизу стреляют, это в подвале стреляют тех, которые несогласны", – переконує дівчину пан Василюк.   Вся акція "переконання" триває сім хвилин. За першу годину через камеру пройшло троє сміливців. Всі погодилися на співпрацю, дехто, правда, намагався вести дискусії на тему необхідності відновлення української державності. За словами Василюка, якщо б хтось не піддався переконанню, то символічно б його завели б у холодну камеру, щоб "добре подумав".   "В ті часи допит тривав у середньому по півгодини. Бо слідчий теж не залізний, він вів напружену психологічну гру. Якщо за той час не переконав людину, то за дві години затриманого знову викликали, можливо, слідчого замінювали. Так день і ніч, найбільш впертого могли затягти у підвал і інсценувати його розстріл", – додає Василюк.   Серед методів більш мирного переконання називає не лише автомат, який нібито випадково лежить на столі, та лампу, яку вмикали в обличчя людині, що не спала у підвальних камерах вже не першу добу. Але й, скажімо, солону воду, яку давали пити спраглій людині, перед тим спилявши емаль на кількох зубах.     Підпільний "хенд-мейд" Значно веселішою "атракцією" була "підпільна друкарня" в подвір’ї "Тюрми". Тутешні реставратори пропонували всім охочим виготовити листівку з атрибутикою музею за технологією 30-50-х років, яку використовували ОУН та УПА в своїй діяльності. Біля столу-"друкарні" вилаштувалася черга, щоб власноруч нанести фарбу на відповідну форму, прикласти до неї спеціальний папір і зверху провести дерев’яною кухонною качалкою – листівка готова!  Уміння друкувати листівки без комп'ютера зайвим не буває ) "Такі друкарні були в кожній області, там виготовляли газети, листівки, бофони – підпільні гроші. Самі форми були недовготривалі, вони витримували певну кількість копіювань, кілька тисяч листівок. Форми виготовляли з лінориту, він різаний на лінолеумі, та дерева. Дерево довше служило. Фарбу використовували звичайну поліграфічну або готували з попалених гілок", - розповідає Наталя Гончарова, музейний художник-реставратор.      А от вгадати технологію, за якою в’язні вишивали, сидячи в камерах, було значно складніше. Адже голка та нитка були під забороною в тюремних умовах. На другому поверсі музею цього дня вивісили вишивані роботи ув’язнених, зокрема і тих, хто перебував на Лонцького. Директор музею-тюрми Руслан Забілий пояснив ІП: нитки розпорювали з одягу, а за голку найчастіше служила рибна кістка.         Амбітні плани без фінансування Тут же другому поверсі в рамках "Ночі музеїв" відбулася презентація восьмого тому творів дисидентки та поетеси львів’янки Ірини Калинець. Вона пішла з життя рік тому, а її чоловік продовжує упорядковувати праці дружини.   Калинці на особистому досвіді спробували "всі принади" тюрми на Лонцького. Через неї пройшли усі арештовані львівські дисиденти. Відтак директор Руслан Забілий мріє про відкриття нової експозиції, присвяченої шістдесятникам. Вже другий рік триває робота над створенням цієї експозиції. "Є ще багато живих людей, цей період багатьом близький і знайомий, його легше відтворити, бо збереглося багато артефактів" - розповідає "ІП" Забілий. Особливо цікавий експонат знаходиться на третьому поверсі, який наразі не демонструють для широкого кола. Це так звана м’яка камера, яка використовувалася в часи та після Хрущовської "відлиги". Коли нібито катування ув’язнених було під формальною забороною, але обшиті синтепоном і дерматином стіни камери дозволяли бити людину так, що видимих ознак побоїв не залишалося.   Також на третьому поверсі керівництво музею хоче створити "умови для роботи науковців", щоб це був також "науковий осередок, в якому б досліджувалася історія тоталітаризму та боротьба українців за незалежну державу". Однак Забілий не береться говорити про можливі терміни розширення експозиції музею, адже бракує коштів. Те, що дає Мінкульт, у підпорядкуванні якого музей, вистачає лише на комунальні послуги та зарплату. Вводити плату на вхід тут принципово теж не хочуть, адже називають "Тюрму"  не просто музеєм, а "місцем пам’яті". Єдина надія на спонсорів, їх не так багато, а їхня допомога не вимірюються сотнями тисяч. Але вистачає на проведення дослідницької роботи та час від часу на якісь публічні заходи.   "Є різні спонсори, менш відомі, більш відомі. В залежності від ситуації, що ми хочемо робити, це можуть бути люди з середнього бізнесу, це може бути разова допомога. Якби в нас потужні спонсори вимірювалися десятками, то я би не говорив про серйозні проблеми. Є великі проекти, які потребує музей, наприклад консервація приміщення, тут йдеться про мільйони", – додає Забілий. У скільки обійшлася "Ніч музею", директор не зміг точно сказати. Каже, що "мова не йде про десятки тисяч гривень", головну роль тут зіграв ентузіазм колективу та відчуття потреби відвідувачів. "Кожен музей, звісно хоче бути якнайкращим. Ми проходимо процес становлення свого розвитку і наш музей, на мою думку, має бути не просто музеєм, а також площадкою для спілкування і обговорення проблематики національної та історичної пам’яті, оцінки минулого, для нас дійсно важливо працювати з громадськістю", – пояснює мотивацію щорічних "Ночей" Забілий. Хоча кошти для такого заходу все одно були потрібні. Зокрема на організаційні моменти - як привезти та відвезти тимчасові експонати та апаратуру для музичного супроводу. Частково ці потреби профінансував "Фонд братів Дубневичів". Цікаво, що у Львові ці бізнесмени вважаються одіозними фігурами. Зокрема, на останніх парламентських виборах (балотувалося два брати) опоненти називали їх "потенційними тушками". Дубневичі також займалися непрямим підкупом виборців, організовуючи безкоштовні прощі на святих місць у сусідні області та фінансово допомагали чи не усім православним церквам своїх округів.      Ще одне відоме прізвище, назване Забілим серед спонсорів, Петро Писарчук  – головний "регіонал" Львівщини та екс-нардеп. "Ми не розрізняємо спонсорів за партійністю, ми працюємо з громадянами. Обов’язком кожного українця, який вважає себе патріотом, підтримувати схожі музеї, бо це не просто музей  і місце пам’яті, це фактично данина пам’яті тим людям, які загинули, завдяки яким існує ця держава", – додає директор.   Водночас, на "Ніч музеїв" до "Тюрми" завітали як заступник міського голови Львова, так і голова Львівської облради. До речі, у цей день відбувалася сесія облради, де депутатка зі ВО "Свобода" закликала "знайти шляхи, щоб фінансово підтримати діяльність науковців-працівників музею". "Ми повинні напрацювати якусь програму, згідно з якої зможемо фінансувати. Це треба на рівні депутатських комісій подивитися, напрацювати, щоб вона відповідала законодавству України", – пояснив ІП, яким чином можна залучити кошти обласного бюджету на музей необласного підпорядкування, голова облради, "свободівець" Петро Колодій. Хоча наразі більш реалістичною виглядає інше бажання обласних обранців, "створити програму, згідно з якою усі учні загальноосвітніх шкіл повинні проводити уроки пам’яті тут на території музею". Під покровом ночі За розмаїттям подій в рамках "Ночі музеїв", яка завершувалася у "Тюрмі" опівночі, заховалася основна тематика цьогорічної акції - присвячена важкій історії кримських татар. Основі заходи відбувалися вже після сутінків. Крім демонстрації тематичного відеофільму та лекції "Родинна історія" Аліма Алієва, який уже не перший рік організовує фестивалі кримськотатарської культури у Львові, на подвір’ї "тюрми" запилили ватру, а також виклали свічки у формі гербів України та кримських татар.   "Кульмінація – ми читатимемо вірші кримськотатарських поетів трьома мовами під автентичні мелодії, паралельно виступатиме театр тіней, який відтворюватиме історію депортації нашого народу та вказуватиме на важливі висновки: якби важко не було в минулому, але в теперішньому та майбутньому ми маємо боротися, щоб мати своє місце під сонцем", – каже Алієв. Фото: Ольга КОЦЮРУБА Читайте також репортажі про "Ніч Музеїв" у Києві та "Ніч індустріальної культури" у Донецьку Дивіться також: Інші матеріали за темою "Тюрма на Лонцького" Інші матеріали в рубриці "Екскурсії" http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/27/124888/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/04/12/120325/ support@history.pravda.com.ua (Олександра Тимошенко) Тексти Fri, 12 Apr 2013 12:58:23 +0300 З нагоди Дня Космонавтики "Історична Правда" відвідала Житомир, де народився батько радянської космічної програми. Зараз тут чи не найбільший в Україні профільний музей, де можна дізнатися про історію космонавтики і український внесок у галузь. "Через сто метрів поверніть ліворуч", - говорить GPS-навігатор. Ми повертаємо. "Ви прибули до місця призначення". Місце призначення - це вулиця Дмитрівська у Житомирі. Тут у 1907 році народився Сергій Корольов - людина, яка зробила СРСР і Україну космічними державами. Ракета-носій Delta, яка запускає на земну орбіту GPS-супутники, працює за тим же принципом, що й розроблені Корольовим і його конструкторським бюро ракети родини Р-7 ("Спутник", "Восток", "Союз"). Р-7 була першою радянською міжконтинентальною балістичною ракетою (1960 рік). Вона могла пролетіти 8 тисяч кілометрів (від Києва до Вашингтону близько 7,5 тисяч) з ядерним зарядом на борту. Р-7 (скорочення "Р" тут означає "ракета") стала відповіддю американській Atlas - першій міжконтинентальній балістичній ракеті у світі, яка стала на озброєння армії США в 1959 році. З Р-7 і Atlas почалася "ядерна гонка". США й СРСР погрожували утопити світ у полум'ї тисяч Хіросім.  Житомир, вулиця Дмитрівська. Будинок праворуч - місце народження Корольова, споруда ліворуч - Музей космонавтики. Всі фото: Дмитро ЛАРІН Склалося так, що і Р-7, і Atlas були поганою зброєю - використання гасу в якості палива робило їхнє зберігання ризикованим - і вони швидко поступилися місцем більш модернізованим зразкам на твердому паливі. Але саме гасова Р-7, не ставши зброєю масового знищення, стала космічним транспортом. Її мирні модифікації вивели на орбіту перший супутник, першу тварину, першу людину і групу людей. І літають досі. Так само й американський Atlas з поганої ядерної ракети перетворився на надійний мирний транспорт. Перші супутники GPS, чиї сигнали привели нас до будинку, в якому народився Корольов, піднімав у небо модифікований Atlas.  Р-7 на стартовій позиції Зробивши перші кроки до зброї масового убивства, людство раптом відкрило для себе шлях у космос. В СРСР цей шлях прокладав українець. Схожість радянського й американського ракетобудування пояснюється тим, що обидві школи космонавтики вчилися у німців - у Вернера фон Брауна, який розробив для Третього рейху першу балістичну ракету - "Фау-2". Двигун, який працював на спирту, закидував ракету на кількадесят кілометрів угору у певному напрямку, а далі вона падала за інерцією, доставляючи на відстань 300 км 800 кг вибухівки. Наслідки удару "Фау-2" по захопленому союзниками Антверпену. 27 листопада 1944 року. Фото: "Вікіпедія" Ракетами "Фау-2" Гітлер бомбардував Британію. З військової точки зору це була абсолютно неефективна зброя, до того ж ненадійна, але з неї почалася ера ядерних і космічних ракет. Перша радянська Р-1 Корольова - удосконалена "Фау-2". Після капітуляції Німеччини завод із виробництва "Фау" опинився в руках союзників. Американці вивезли звідти ракети, запчастини, креслення, конструктора фон Брауна та інших науковців, а потім віддали цю територію в радянську окупаційну зону в обмін на Західний Берлін. Групу дослідників з СРСР очолив Сергій Корольов, який іще у 1930-х був провідним радянським спеціалістом у сфері реактивного руху. Корольову дісталася територія заводу "Фау-2" із залишками ракет. Поки фон Браун особисто вчив американців робити ракети, українцю довелося відновлювати технологію і всі розрахунки за тим, що вдалося знайти на заводі. Ми виходимо з машини і йдемо по Дмитрівській. Раніше будівлю музею було видно здалеку - біля неї стриміли дві ракети. Тепер вони якось безпомічно лежать поруч із музеєм - чекають на реставрацію.  Ракети на подвір'ї музею Одна з цих ракет - стратегічна бойова ракета Р-12 Михайла Янгеля - головного конструктора військових ракет із КБ "Південне" у Дніпропетровську. Такі ракети СРСР встановлював на Кубі під час Карибської кризи. Конкретно ця ракета перебувала на бойовому чергуванні у ракетній військовій частині в селі Висока Піч на Житомирщині. Вона могла пролетіти до 4 тисяч км - скажімо, до Лондону. Після того, як Горбачов та Рейган у 1987 році підписали договір про ліквідацію ракет середньої і малої дальності, Р-12 стала частиною експозиції Музею космонавтики. Інша ракета - геофізична Р-5В, призначена для вивчення верхніх шарів атмосфери. Геофізичні ракети Корольов запускав на висоту 100 і вище км з 1949 року (першими з них були модифіковані трофейні "Фау-2", знайдені на заводі фон Брауна). Головна частина таких ракет відділялася у "ближньому космосі", а потім поверталася на землю, стаючи свого роду дослідницьким буєм.  Вхід до музею Перед тим, як потрапити всередину, доводиться пропустити групу дітей, молодші класи. Як потім пояснює нам завідувач відділом "Космос" Лілія Кавун, напередодні Дня космонавтики школярі відвідують музей дуже активно. "Тут уже половина Житомира була, і половина ще прийде". Відділ "Космос" - це, власне, єдиний зал музейної експозиції. Інша частина Музею космонавтики - будинок-музей, де народився Корольов, але туди ми підемо пізніше. Над входом до "Космосу" напис латиною - "Через терни до зірок". На дверях наліпка Wi-Fi. Одразу за входом - невеличкий простір, відділений від решти залу стіною з фотографіями. Ліворуч - вхід до експозиції, праворуч - каса, оформлена у стилі декорацій до радянського фільму "Соляріс".  Житомирські школярі називають цей вигадливий футуристичний прилавок аграрним терміном "дупло" :) Вхід від каси до експозиції - у тому ж стилі:  Вхід (він же вихід) Ракети долали земне тяжіння за допомогою потужних двигунів. Основоположником радянського рідинного ракетного двигунобудування є одесит Валентин Глушко - у 1974 році він об'єднав своє конструкторське бюро і КБ Корольова в об'єднання "Енергія", яке досі є світовим космічним лідером галузі. Глушко розробляв двигуни ще для перших радянських ракет, починаючи з Р-1. На його двигунах літав у космос Гагарін і літають зараз. Зразок оформлення експозиції. Угорі ліворуч - портрет Валентина Глушка Саме Глушко зупинив роботи зі створення надважкої ракети-носія Н-1 (започаткована Корольовим незадовго до смерті, Н-1 мала забезпечити пілотовані польоти до інших планет Сонячної системи). І саме наш земляк розробив і реалізував радянський варіант багаторазового космічного "шатлу" - "Буран". Одразу за входом відвідувача зустрічає один із рідинних двигунів Валентина Глушка - РД-214. Він стояв на згаданій вище бойовій ракеті Р-12 і працював на гасі та азотній кислоті.  Ракетний двигун Цей же двигун працював і в мирних цілях - на першій ступені двоступеневої ракети, призначеної для доставки на орбіту неважких супутників серії "Космос". Десятки тонн палива згоряли у двигуні за 140 секунд. Після цього він відстрілювався і падав на Землю. Далі - контейнер приладів для геофізичних ракет, про які теж ішлося вище:  Ракета доставляє такий контейнер, всередині якого містяться наукові прилади, до верхніх шарів атмосфери, де проводяться заміри даних. Контейнер виходить з головного відсіку ракети, а потім спускається на землю на парашуті. Саме геофізичні ракети здійснили всі необхідні виміри, які переконали Корольова, що можна запускати у космос людину. Саме геофізичні ракети відправили на висоту 100 км (до умовного кордону між атмосферою і космосом) і вище перших собак із "загону тварин-космонавтів".  Стенд, присвячений собакам. Угорі - Білка і Стрілка - перші земні істоти, які побували на земній орбіті (серпень 1960 року) і повернулися живими, проклавши шлях Гагаріну Фото цих собачих першопроходців розміщені на стендах на початку експозиції і викликають жвавий інтерес у дітей:   Екскурсовод показує на фото з двома дворнягами і розповідає: "Бєлка погано перенесла політ, ніколи не народжувала. А Стрєлка - ось, бачите, посміхається - два рази приводила цуценят. Одного з її цуциків на ім’я Пушок подарували дружині американського президента Жаклін Кеннеді". Стрілка з цуценятами. Третій праворуч - Пушок Насправді Білку і Стрілку звали Альбіна і Маркіза, але командючий ракетних військ Митрофан Нєдєлін наказав змінити "іноземні" імена на слов'янські. Згори над контейнером зі стелі звисає макет першого супутника Землі. Його виготовили під керівництвом Корольова і запустили на орбіту 4 жовтня 1957 року. Ця дата вважається початком космічної ери. До орбіти супутник піднімала ракета, він ховався під головним обтічником. Важив він 63,8 кг, він провів на орбіті 92 доби, облетівши землю 1440 разів.  Супутник на тлі орла Два радіопередавача, встановлені на супутнику, передавали на Землю найпростіший радіосигнал "біп". Частота сигналу була такою, щоб навіть простий радіоприймач міг його прийняти. В радянських газетах писали, коли і де буде пролітати супутник, щоб люди могли прийняти сигнал. Ходили легенди, що супутник можна побачити неозброєним оком, однак вчені це заперечують - його розміри для цього занадто маленькі. Утім, теоретично можна було побачити третю ступінь ракети, яка доставляла супутник на орбіту - вона була більшою. У 1964 році радянські вчені закінчували підготовку першого виходу людини у відкритий космос. Їм необхідні були дані про рівень космічної радіації. Щоб вивчити її, а орбіту запустили супутники "Електрон-1" і "Електрон-2".  "Електрон-1" Кожен з цих супутників мав своє завдання. Один вивчав зовнішнє, а інший - внутрішнє радіаційні поля землі. Дані супутників були використані при виготовленні скафандру "Беркут" із захистом від космічної радіації. Через рік після запуску "Електронів", у 1965-му, космонавт Олексій Леонов у такому скафандрі здійснив вихід у відкритий космос з корабля "Восход-2". Супутник "Інтеркосмос-1", макет якого також представлений на експозиції, використовували для вивчення сонячно-земних зв’язків - наприклад, для вивчення сонячної активності. Вона має величезний вплив на життя на Землі: від швидкості розмноження гризунів до поширеності інфарктів у певний часовий проміжок. І нібито навіть на масові заворушення і соціальні протести...  "Інтеркосмос" був спільним проектом країн соціалістичного табору. Загалом було запущено 25 таких дослідницьких супутників А супутники спільного виробництва СРСР і Франції "Ореол" мали інше завдання - вивчення полярного сяйва: "Ореол-3" У 1959 році на Місяць були запущені 3 керовані місячні станції. Першу з них запустили 2 січня, але на Землі помилилися в розрахунках на 2 градуси. Через це ракета-носій відхилилася від Місяця на 6 тисяч кілометрів. Цю станцію, яка вийшла на геліоцентричну орбіту, потім назвали планетою Сонячної системи "Мрія". В середині вересня 1959 року відправили другу станцію, і вона досягла поверхні Місяця:  Остання ступінь "Луни-2". Власне станція знаходиться всередині У порівнянні з останньою ступінню ракети-носія, власне місячна станція виглядає дуже тендітною: Власне дослідницька станція зверху свого "носія" Крім цього, "Луна-2" доставила на Місяць кульковий вимпел. Він відстрелився, вибухнув та розпався на металеві п’ятикутники з зображенням герба СРСР і написом "Вересень 1959".  Вимпел із зірочками і алюмінієві смужки з гербом і написом - так СРСР "мітив" територію Місяця Третя станція облетіла Місяць і сфотографувала його темний бік. Перед входом в атмосферу по радіозв’язку станція скинула фотографії на Землю. Сигнал станції приймали дві радянські обсерваторії, але для перестраховки домовилися іще й з Лондонською обсерваторією. Англійці прийняли фото і чекали дозволу від радянської сторони про їхню публікацію. Але оскільки в СРСР дослідження космосу були засекречені, дозвіл довго не надходив. Тоді англійці опублікували фото без дозволу, що спричинило гучний міжнародний скандал.  Макет Місяця (жовтий), контейнер із місячним ґрунтом і дивні підвішені у повітрі крісла для відпочинку відвідувачів із навушниками, де можна послухати непоганий ембієнт На основі фото, зроблених третьою станцією, створили першу карту темного боку Місяця. Маленький глобус Землі, подарований школяру Сергію Корольову його бабусею з Ніжина... Академія наук НДР зробила глобус Місяця - із "білим" сектором, який "Луна-2" не змогла побачити - і подарувала його Сергію Корольову. Після його смерті дружина подарувала глобус музею.  ...і подарований німецькими науковцями глобус Місяця Станція, яка вперше здійснила "м’яку" посадку на Місяці - "Луна-9" (1966-ий, за три роки до легендарної висадки американців). Вона провела 4 сеанси зв’язку із Землею, передала фото, зроблені за різної освітленості Землі.  "Луна-9". Власне станція захована під кожухом угорі, все решта - посадочний апарат Коли розроблялися місячні станції, не було єдності щодо поверхні Місяця. Найбільш поширеною була думка, що поверхня Місяця вкрита шаром місячного пилу товщиною у кілька метрів. Але академік Корольов наполягав, що поверхня Місяця є твердою.  Схема прибуття на Місяць "Луни-9" Розробники місячних станцій вимагали у нього документ, спираючись на який, вони могли б розробляти апарати для посадки на тверду поверхню. Корольов, не довго думаючи, написав записку у своєму блокноті: розробляти місячну станцію з урахуванням того, що місячна поверхня є твердою.  "...посадку розраховувати на достатньо твердий ґрунт типу пемзи..." Станцію "Луна-9" запустили через місяць після смерті конструктора, у 1966 році, і підтвердилось, що Корольов був правий - поверхня Місяця була твердою. Загалом радянські місячні станції привезли з супутника на Землю лише 330 грамів місячного ґрунту. З огляду на те, що американці за шість своїх висадок доставили 380 кілограмів, ця цифра видається смішною. Але радянські станції здійснювали забір ґрунту автоматично. "Луна-16" була першою станцією (1970), яка зробила такий забір - 101 грам. У житомирському музеї зберігається 18 частинок місячного ґрунту вагою 9 мг:  Часточки місячного ґрунту під збільшувальним склом. "Ви ж тільки не пишіть, скільки він коштує на аукціоні Сотбі - бо тоді нас точно пограбують..." Один із найцікавіших експонатів музею космонавтики, який викликає особливий захват у дітей - макет апарату "Луноход-2", третього після "Луноходу-1" і американського "місячного автомобіля" планетоходу. На шасі змонтовано дві антени, магнітометр, фотокамера, сонячна батарея (кришка зараз відкинута), аналізатори ґрунту та інші цікаві речі Він висадився на Місяць у 1973 році. Апарат був установлений на автоматичній станції, яка здійснила м’яку посадку на Місяці, і на поверхню планети з’їхав по трапу. П’ятеро чоловік управляли "Луноходом-2" з Землі. Їх навчали на полігонах з імітацією місячної поверхні - на Камчатці та в Криму, біля Сімферополя. У водії брали людей, які не вміли водити машину на Землі - щоб їхні навички (гальмування, повороти тощо) не заважали при управлінні "інопланетним" апаратом. На Землі апарат важить 840 кг, а на місячній поверхні його вага складає 140 кг. Через таке полегшення колеса зробили з... велосипедними спицями. Вірніше, зі "спеціальними спицями", виготовленими на харківському велозаводі - тому самому, що робив "Україну".  Колеса Харків, до речі, теж був космічним центром, разом із Києвом - тут розроблялося бортове комп'ютерне забезпечення для всіх радянських ракет - від бойових до того ж "Бурана". В Житомирі для "Лунохода" розробили матеріал для мінімізації тертя коліс. Встановлена на планетоході сонячна батарея заряджалася вдень. Вона взаємодіяла з газом, який підтримував сталу температуру приладів, захищаючи їх від морозу і спеки. Температура на Місяці сильно відрізняється від земної - вдень вона сягає +130 градусів, вночі опускається до -170. А завдяки цьому приладу "Луноход" досі залишається "на зв'язку" з Землею:  Лазерний кутовий відбивач Змонтований на корпусі лазерний кутовий відбивач відбиває промінь лазера у ту ж точку, звідки його направили - скажімо, у Кримську астрофізичну лабораторію. Так можна дізнатися точну відстань між джерелом лазерного променю і відбивачем. Спостереження за "Луноходом-2" свідчать, що Місяць віддаляється від Землі на 3,8 см щороку. Майже 40 метрів на тисячу років. Окрім Місяця, радянські вчені проводили й дослідження Венери. Вивчення цієї планети утруднене тим, що тиск на ній складає 100 атмосфер - тобто у 100 разів більше, ніж на Землі. А температура на поверхні Венері складає +475 градусів, тому середня тривалість життя виготовленої з тугоплавких металів автоматичної станції після "привенерення" - 21 хвилина. Вперше, після серії невдалих спроб, радянський посадочний апарат висадився на Венері у 1970 році. "Венера-7" мала форму краплі, її макет є в музеї. Інший експонат, пов’язаний з дослідженнями Венери - посадочний апарат радянсько-французької станції "Вега". У щільній атмосфері Венери посадочний апарат користувався не парашутом, а металевою "спідничкою" довкола корпусу - гальмівним щитком. Спіраль угорі - антена Радянський посадочний апарат провів дослідження поверхні, а французький зонд - атмосфери Венери. На 97% венеріанське "повітря" складається з вуглекислого газу. Макет першого космічного корабля "Восток" (на таких літали піонери космонавтики Юрій Гагарін і Павло Попович) - вірніше, його "житлової" частини, спускового пристрою:   Апарати типу "Восток" не були передбачені для м’якої посадки людини на землю. Пройшовши крізь атмосферу, спусковий апарат відкривав спочатку свій парашут:  Парашут Коли апарат досягав відстані 7 кілометрів до земної поверхні, крісло з космонавтом відстрілювалося за допомогою катапульти і, розкривши парашут, продовжувало спуск. Тіснувато Наблизившись до поверхні землі, космонавт відстібався від крісла і продовжував спуск на власному парашуті. Так приземлялися першопрохідці. Найбільший експонат музею космонавтики - технологічний макет космічного корабля "Союз":  "Союз" у натуральний розмір домінує над експозицією Цей корабель створювався під керівництвом Сергія Корольова, і відтоді, як був використаний уперше, його конструкція мало змінилася. Подібні пілотовані кораблі й досі використовуються для доставки космонавтів на Міжнародну космічну станцію на орбіті і повернення з неї на Землю. Корабель "Союз" планували використовувати як міжпланетний, однак використовують як орбітальний. Він має три відсіки - орбітальний, спусковий та приладно-апаратний. Ліворуч - стиковочний вузол (для з'єднання з іншими кораблями або орбітальною станцією),  потім із голубою смугою - орбітальний модуль (в ньому космонавти живуть або проводять дослідження). Праворуч, із сонячними батареями - приладно-агрегатний модуль. Посередині, з написом USSR - спусковий апарат, тут космонавти перебувають під час зльоту і посадки. На перших космічних кораблях орбітального модуля не було Корабель важить 7 тонн і вміщує від одного до трьох космонавтів. Під час посадки модулі роз'єднуються - середній, спусковий модуль, вирушає на Землю, а інші згорають в атмосфері. Найцінніший експонат музею - справжній спусковий апарат космічного корабля "Союз-27". На відміну від гагарінського "Востоку", ці спускові апарати приземляються разом із космонавтами. 10 січня 1978 року у цьому модулі прибули на орбітальну станцію "Салют" Володимир Джанібеков і Олег Макаров. 16 березня 1978-го на ньому повернулися на Землю Юрій Романенко і Георгій Гречко. Спусковий модуль "Союзу-27". Отвір ліворуч - вхід/вихід. Отвір угорі - камера основного парашуту Спусковий апарат укритий спеціальною теплоізоляційною сполукою. Коли апарат спускається на Землю, аеродинамічний спротив створює температуру до 6 тисяч градусів. Тому на нього наноситься сполука тугоплавких металів, яка не дозволяє йому згоріти в атмосфері. Автграфи космонавтів на обгорілому корпусі спускового апарату Задня стінка спускового апарату після відстрілу захисної кришки. Написи російською і англійською закликають взяти ключі, відкрутити замок і витягнути людей:  "Man inside! Help!" Володимир Джанібеков подарував на пам’ять музею космонавтики свій космічний комбінезон:  А зараз на орбітальній станції ходять просто у спортивних костюмах Винахід, розроблений для побуту космонавтів, який згодом увійшов у широкий вжиток на Землі:  Космос подарував нам не тільки GPS, але й вологі серветки В умовах невагомості космонавти не могли вмиватися. Тоді вчені вигадали спосіб проведення гігієнічних процедур: рушники просякували спеціальними хімічними сполуками, придатними для очищення шкіри. На виході з експозиції "Космос" ми ще раз зазираємо у касу і купуємо сувенірний магніт із луноходом - візитною карткою музею. Переходимо вулицю і потрапляємо в початок XX сторіччя.  Тут народився Корольов. Фото: primetour.ua Будинок, у якому народився конструктор космічних кораблів, зберігся. До нього додали тільки частину сусідньої квартири, де зробили додатковий виставковий зал. В цій спальні у 1907 році народився Сергій Корольов: Мала батьківщина нашої космонавтики  21 липня 1907 року, Житомир. Немовля уже схоже на майбутнього академіка :) Вступна анкета Корольова до Київського політехнічного інституту написана українською:  У радянських документах була графа "Національність" (3-ій пункт) У 1930-х молодий планерист і авіаконструктор Корольов узяв участь у створенні Групи вивчення реактивного руху, а 17 серпня 1933 року запустив першу радянську рідинну ракету:  Перша ракета "ГІРД-09" запускалася з дерев'яного стартового столу, але злетіла на 400 метрів Це був хороший початок. Але у червні 1938 року Корольова арештувало НКВД. У тодішньому хвацькому стилі з нього вибили зізнання і дали 10 років ув'язнення за "шкідництво у галузі нової техніки". Провідного сталінського ракетного спеціаліста засудив невідомий сталінський чиновник.  Співробітники Реактивного науково-дослідного інституту У 1944 році Корольова звільнили і відправили в Німеччину вивчати "Фау-2". Що було далі, ви щойно прочитали.  Сергій Корольов і Юрій Гагарін. 1961 рік У січні 1966 року Корольову робили операцію. Нічого не передбачало ускладнень, однак раптом у Сергія Павловича почалася кровотеча. Лікарі спробували зробити хворому інтубацію, щоб він міг вільно дихати, але розбиті на допитах в НКВД щелепи зрослися так неправильно, що вставити дихальну трубку не вдалося. Корольов помер, так і не опритомніши – а газета "Правда" нарешті відкрила світу ім'я людини, яка подарувала людству космос. Так житомиряни дізналися про свого земляка. І одразу взялися створювати музей, де ми щойно побували.  Постанова Житомирської міськради (1969 рік) про створення Музею Корольова Наостанок іще раз забігаємо у до експозиції "Космос" - перевірити обіцяний при вході вай-фай. Інтернет справді є - і ми швидко проглядаємо, що ж відбулося за час, поки їхали у Житомир і ходили музеєм. Заборона гомосексуалізму, у Європі закликають Януковича помилувати ще й Тимошенко, практично всі вулиці потребують ремонту після зими, Шустер маніпулює, закидали екскрементами, на мітингу у Луцьку, зникло 641 село, 65% міліціонерів вважають тортури ефективним способом розкриття злочину. Ознайомившись із подіями у країні, прощаємося і виходимо з інтернету і з музею. Нас проводжає музейна інсталяція:   Текст: Олександра ТИМОШЕНКО, Павло СОЛОДЬКО Фото: Дмитро ЛАРІН Дивіться також: Інші матеріали за темою "Космонавтика" Інші екскурсії музеями http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/04/12/120325/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/04/5/119724/ support@history.pravda.com.ua (Олександр Зінченко) Тексти Fri, 05 Apr 2013 14:55:11 +0300 Саме тут зафіксовані перші свідчення існування християнства на Британських островах. Утім, Лаллінгстоун не перетворили на прочанський центр, тут не чути запаху ладану: це один із найліпших археологічних музеїв для недільної екскурсії з дітьми. Лаллінгстоун – це римська вілла неподалік невеличкого містечка Ейнфорд, у Кенті на південний схід від Лондона. Припускають, що на цій віллі мешкав правитель римської провінції Британія та каліф на годину (чи радше імператор на сезон) нещасний Публій Гельвій Пертінакс. Пертінакс був людиною симпатичною. У імператори він вибився з учителів граматики і був дуже скромною людиною в побуті. Але вчасно не розрахувався із преторіанцями і був убитий заколотниками – історія на пам’ять для усіх, хто не виконує виборчі обіцянки. Дорогою до Лаллінгстоуна ми заблукали. Не допомогли ані навігатор, ані мої штурманські навички. Звичайна англійська глухомань і з дороги з двостороннім рухом і шириною, що два вози не роз’їдуться. Типово кентський пейзаж: білі від крейди поля, пагорби, замок Ейнфорд на березі річки Дарент Звичайно, глухомань відносна, якщо тут мешкав майбутній римський імператор. До того ж з навколишніх пагорбів чудово видно панораму Східного Лондона, Грінвічу та хмарочосів Кенері Вoрф. Прогулянка цими місцями дозволяє уявити всю історію Британії, починаючи від часів римської окупації. Неподалік, у Річборо знаходиться римський форт. Замок Ейнфорд належить часам Вільгельма Завойовника У самому Ейнфорді залишилися руїни замку, збудований у перші роки Норманського завоювання, він є одним із класичних прикладів феодального маєтку тих часів. Трохи далі від Ейнфорда – замок Лаллінгстоун, збудований наприкінці XV століття, він приймав у своїх стінах короля Генриха VIII. Неподалік –  вілла Чарльза Дарвіна, де той написав "Походження видів". Отже, Лаллінгстоун і околиці Ейнфорда – чудове місце для подорожей у часі. Бетт Мідлер якось сказала: "Коли у Нью-Йорку одинадцята ранку, у Лондоні – 1938 рік". У Ейнфорді виникає враження, що ХХ століття іще навіть не розпочалося. Звідси почалося Християнство у Англії Врешті-решт наша машина об’їхала усі місцеві закапелки і усі розвилки, на яких можна було заблукати, і доїхала до музею римської вілли Лаллінгстоун. Над фундаментами самої вілли кількадесят років тому був збудований захистний павільйон, у якому розмістився музей. Здавалося б, що може бути нуднішим за археологію для маленьких дітей?! Але пригода починається тут прямо від входу. Вестибюлю тут як такого нема: цей простір використовують як білетну касу та сувенірний магазинчик, який наповнений бутафорськими обладунками легіонерів, дерев’яними мечами та репліками справжніх дитячих іграшок римських часів. Це створює певний антураж, а у дітей – ажіотаж!  Початок огляду. Ми входимо до північного крила вілли "Картки для дітей?" - ввічливо питає "хазяйка" музею. Вона, її помічниця і технік – це, здається, весь персонал музею. А "картки" - то аркуші із завданнями для дітей. Залежно від віку кожна дитина при вході може отримати таку картку, спеціальну папочку та олівці – і екскурсія перетворюється у квест. Британські діти добре дресировані: є завдання – його треба виконати із більшим, чи меншим ступенем ентузіазму. Виконують, здається, навіть з більшим, ніж з меншим! Так цю частину вілли уявили художники Пітер Данн та Річард Лі. Внизу молилися давнім богам, вгорі - новому Усі стенди, які містять пояснення створені у такий спосіб, щоб дітям було зручно і цікаво: тексти набрані великим шрифтом, картинки – як з дитячих книжок. Поруч – стенд, де можна помірятися із римлянином зростом (там зображені середньостатистичні  чоловік, жінка та дитина). До того ж можна зробити це в одязі римських часів – поруч на вішаках висять репліки різних фасонів та розмірів. Для дітей старшого віку розкладені настільні ігри римлян, з досить малозрозумілими правилами. Для дітей молодшого віку є "кубики" - з готових модулів вони мають можливість скласти віллу такою, яка вона була за часів свого розквіту. Окремий закапелок – пропаганда читання – у кошику розкладені яскраво ілюстровані книжки про римську Британію, а на стіні – зображення римських дітей із книжками і написом: "почитай як римляни". Праворуч від свинцевої труни - дитячі малюнки із написом "читай як римлянин" Тут нема екскурсоводів. На цьому "трохи зекономили". Функцію оповідача у музею автоматизували. Декілька разів протягом години світло згасає, а відвідувачів запрошують на галерею мезоніну. На великому екрані починається фільм. Він триває лише 7-8 хвилин, але, виявляється, цього цілком досить, щоб створити уявлення про те, що відбувалося тут майже 2000 років тому. Проекція фільму супроводжується динамічним світловим шоу. Коли диктор оповідає про якусь з частин вілли – проміння світла вихоплює з темряви саме потрібну кімнату, або фрагмент.    Фільм і динамічне світло заміняють екскурсовода. У кадрі - такий вигляд вілла мала на початку свого існування, біля 100 р. н.е. Титри пояснюють, що між 150 та 200 р. н.е. вілла починає активно розбудовуватися. Найдавніша будівля з’явилася на цьому місці близька 100 року після Різдва. У третьому столітті будинок був суттєво перебудований. І саме із цим періодом пов’язана найбільша загадка вілли Лаллінгстоун. "Глибока кімната" під час археологічних досліджень. Добре видно два мармурових бюсти. Фото 1957 року У північному крилі вілли археологи дослідили так звану глибоку кімнату. У цій кімнаті було знайдені свідчення культу водяних німф і культу предків. Саме тут були знайдені мармурові бюсти імператора Публія Гельвія Пертінакса та його тестя Публія Гельвія Сукцесса.    А ось над тією кімнатою, де відбувалися язичницькі відправи, знаходилася перша у Англії християнська церква. У музею в Лаллінгстоуні виставлені копії мармурових бюстів. Оригінали зберігаються у постійній експозиції Британського музею Археологи переконують: християнські богослужіння нагорі і поганські у підпіллі відбувалися одночасно. На цьому етапі  Римська імперія була уже досить толерантною до різних релігій. А таке співіснування поганства і Християнства пояснює, чому релігія Нового Заповіту так насичена запозиченнями із інших вірувань того часу. Фрагмент фільму: "Археологи привідкрили вікно у цей загублений світ" Путівник віллою Лаллінгстоун нагадує один із хрестоматійних прикладів: Різдво. Новий Заповіт не дає точних відомостей про час народження Христа, а тим не менше усі знають, коли Різдво прийде. На певному етапі християнство запозичило і адаптувало святкування поширеного культу бога Мітри, яке святкували після зимового сонцестояння - у перші дні, коли тривалість світлої частини доби починає зростати. Коли цю частину вілли досліджували археологи, вони знаходили величезну кількість фрагментів розписного тиньку. За цими рештками вдалося реконструювати, що було зображено на фресці. Фрески з Лаллінгстоун також зберігає Британський музей Здивовані реставратори побачили зображення шести фігур у молитвених позах із піднесеними угору руками. Але така поза була поширена не тільки у ранньому християнстві. Усі сумніви зникли, коли черговий фрагмент склався у Хризму – монограму Христа! Хризма нагадує про Євангельські слова: "Я є Альфа та Омега, Перший та Останній, Початок та Кінець" Про те, що Лаллінгстоун - перше місце у Англії, де були знайдені достовірні свідчення християнського служіння, тут говорять із стриманою гордістю. Про справді значні речі треба говорити тим тихіше, чим вони величніші: надмір пафосу зазвичай відлякує навіть від найбільш важливих речей. Попри те, що є усі підстави для реконструкції не тільки фасадів, але й частини інтер’єрів першої у Англії християнської церкви, нікому досі у голову не приходило "відбудувати святиню", як у випадку з нашою Десятинною церквою. Тут розуміють: віра має бути у серці, а не в бетоні кітчевих новобудів. Читайте також: "Як зробити супер-музей із Десятинки? Досвід Кракова та Парижа" У південному крилі вілли знаходилося приміщення абсолютно протилежне за призначенням: воно було призначене не для душі, а для тіла. Тут знаходилася баня. Тут була баня Тиньк у цьому приміщенні прикрашали фрески із дуже реалістично зображеними рибами. Тут знаходився невеличкий басейн, вода до якого подавалася через труби водопроводу. Римська баня традиційно була розділена на три частини: холодна кімната "фрігідаріум", тепла – "тепідаріум" та гарячий "кальдаріум".  Реконструкція з того самого ракурсу Але найцікавішою є парадна частина будинку, яка була прикрашена рідкісними для Англії мозаїками. На одній з них зображений класичний сюжет викрадення Європи Юпітером, що перетворився на бика. Цей сюжет мав підкреслювати класичну освіченість господаря дому. Ближче до нас - мозаїка "Викрадення Європи", що має сексуальний підтекст. Трохи далі - інша, яка змальовує героїзм Беллерофонту Інша мозаїка присвячена подвигам Беллерофонту. Герой грецької міфології летить на крилатому Пегасі і у леті вбиває гідру, що дихає вогнем.   У цьому просторі відбувалися основні урочистості. Проте маєток складався не тільки з самого житлового будинку. Віллу оточували інші будівлі. Були й ті, що мали господарське призначення. Наприклад, велика клуня у кількох десятках метрів від будинку, на березі річки Дарент. Вочевидь, річкою до цієї клуні переправлялося збіжжя з ланів цього маєтку.   Вище від вілли на річковій терасі розташовувався мавзолей. Поховання молодого чоловіка у свинцевій труні з цього мавзолею також представлено у експозиції музею. Людина, яка потрапляє до музею у Лаллінгстоуні, може побачити весь світ Римської епохи на Британськихї островах: як людина харчувалася, як милася, де жила, у що вірила. У руїнах цієї віллі звучить і відлуння політичної історії. Тут можна відчути і побачити весь цикл від народження і до смерті.   Можливо, діти, яких батьки привозять сюди, побачене зрозуміють не відразу і не все запам’ятають. Але жити в Англії і не відчувати римських корінь цієї культури можна тільки, якщо бути герметично ізольованим від всього суспільства. Античні підвалини англійської культури рано чи пізно наздоженуть молоду людину через медійний і культурний контекст. Музей римської вілли у Лаллінгстоуні є частиною трасту "Англійська спадщина". Саме ця організація є оператором таких відомих пам’яток минулого, як наприклад Стоунхендж. "Англійська спадщина" охоплює кілька сотень пам’яток минулого: замки, римські форти, історичні будинки і вілли. Лаллінгстоун і Стоунхендж є підрозділами організації "Англійська спадщина". Офіційний путівник по музею у Лаллінгстоуні Для невеличких музеїв це вирішує цілу низку питань. Насамперед фінансування. "Англійська спадщина" має потужне державне фінансування, отримує дохід від продажу вхідних квитків, сувенірної продукції та дуже популярних путівників. Також "Англійська спадщина" збирає пожертви, а членська картка цієї організації є досить популярним подарунком на день народження. Бути членом цієї організації – це означає мати можливість безкоштовно відвідувати усі об’єкти, що знаходяться під її опікою. А це – найцікавіші пам’ятки минулого Англії, включно із уже згаданим Стоунхенджем, абатствами Йоркширу та будівлею Британського Парламенту. Можна придбати річне членство (48 £), можна – пожиттєве (1000 £).   Відповідно маленькі музеї опиняються на дотації у великих. І це дозволяє підтримувати усі їх у добрій формі. "Англійська спадщина" також забезпечує методичне і наукове забезпечення музеїв, що входять до трасту. Під егідою організації виробляють величезну кількість сувенірної продукції, книжок та путівників. Іще одна із функцій організації – підтримка величезного інтернет-порталу. Сайт "Англійської спадщини" є одним із найкращих сайтів музейних агломерацій у світі. Маленькому музею складно буває виділити кваліфікованого працівника для розробки і підтримки сайту. Це питання "Англійська спадщина" вирішує централізовано. Читайте також: "Що не так із сайтами українських музеїв" Цікаво, що "Англійська спадщина" - у наших категоріях - є радше громадською організацію, ніж державною установою. Знахідки з розкопок. На цеглі видно відбитки лап тварин ...Поки ми – дорослі – розчулено милувалися відбитками котячих лапок на римській цеглі, наші діти десь загубилися. Ми знайшли їх у якомусь закапелку, де вони завзято розмальовували свої картки із завданнями. Витягти дітей з цього музею коштувало певних зусиль, а також кількох фунтів – здається, молодшому було обіцяно щось із асортименту сувенірної крамниці. Недільна подорож, вочевидь, вдалася.   Дивіться також: Як має виглядати Музей Десятинної церкви. ПРОЕКТ Археолог: "На місці Десятинки має бути Музей хрещення Русі" Музей усіх націй. Екскурсія Nationalmuseet у Копенгагені. ФОТО В гостях у Троцького. Екскурсія будинком-музеєм в Мехіко. ФОТО Берестечко. Екскурсія музеєм "Козацькі могили". ФОТО Екскурсія Донецьким краєзнавчим музеєм. ФОТО Екскурсія Природознавчим музеєм НАНУ у Львові. ФОТО http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/04/5/119724/ http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/03/14/117297/ support@history.pravda.com.ua (Роман Горбик) Тексти Thu, 14 Mar 2013 22:46:09 +0200 Власне, Національний музей не має нічого, що відгонило б "національним наративом". Або радше, він презентує національну історію і культуру поряд із чужими, і тим ставить національне на один щабель зі світовим. А національне він пояснює, а не уславлює. Холодного дня, короткого, як то буває тільки в Скандинавії, я підходжу до Національного музею Данії – першого європейського історичного музею, в якому мені довелося побувати. Було це понад три роки тому, в так само короткий осінній день. Тепер, на початку 2013-го, я повертаюся не тільки до музею – це повернення і до себе самого, яким я був перед трьома роками.  Національний музей розташовано в центрі Копенгагена Вже в аеропорту, стоячи під великим годинником, до якого ведуть усі виходи з летовища, метро і міської залізниці, відчуваю певне розчулення: тут я стояв у серпні 2009-го, щойно прибувши рейсом із Києва – студент одного з місцевих університетів. Данія стала першим моїм досвідом самостійного життя в Європі. Національний музей (Nationalmuseet) – одним із найяскравіших вражень. Першим враженням від самого Музею  був безкоштовний вхід. Не просто пільга для неповнолітніх, студентів та пенсіонерів, а цілковито вільний вхід для громадян усіх країн, людей будь-якого віку і класу. Треба мати хіба що 20 крон монетою – їх укидають як жетон у в одну з шафок для сумок і верхнього одягу, з якими не пускають досередини; монету ви отримаєте назад, забираючи свої речі. Палац звели 1684 року і цілковито перебудували у XVIII ст. Колись це була резиденція крон-принца данського Пригадую, що три роки тому в мене не знайшлося потрібної монети, і пані на вході люб’язно розміняла мені паперову банкноту. Цього разу в мене немає данської готівки взагалі. І працівник музею з приязною усмішкою дає мені круглого жерстяного жетончика, завбільшки з двадцятикронку, припасеного про такий випадок. Музей відкрили 1892 р. на основі етнографічного музеї та кількох інших колекцій. Сучасна архітектура особливо акцентує на поєднанні традицій і сучасності Безкоштовно можна відвідати й деякі інші провідні світові музеї, наприклад – Британський. Але в Копенгагені в цьому за бажання можна побачити весь блиск скандинавської моделі. Є речі, які повинні бути доступні всім. Але насамперед знання – бо ж воно основа для будь-якого модерного суспільства. Галерея дає змогу легко потрапити з крила в крило – навпростець через двір, за будь-якої погоди Звичайно, розкіш не брати грошей за вхід може собі дозволити не будь-який заклад. Національний музей у Копенгагені спирається на підтримку платників податків, опосередковану державою. Соняшна колісниця – артефакт бронзового віку, якому майже 4 тис. років Як розповіли мені працівники музею, близько двох третин їхніх ресурсів походять із держбюджету; решту музей заробляє самотужки або отримує від приватних і громадських фундацій. Чи є міфом твердження, буцімто рогаті шоломи вікінгів – міф? Насправді ці шоломи значно старші – вони походять з бронзового віку Саме потужне фінансування і дало змогу здійснити масштабну онову експозиції, що тривала протягом усього минулого десятиліття. Завдяки їй Музей вражає не тільки своїми експонатами. Він вражає і як твір мистецтва. Сміливий і стильний дизайн імітує данські ландшафти. Є щось рідне в них, нє? :) У Музеї так і кажуть: "Наші постійні експозиції задумані як фіксація стану мистецтва в сучасному науковому знанні". Але те саме можна сказати й про дизайн – організацію простору, презентацію експонатів і пояснювальні підписи. Експонатів небагато, зате вони розміщені осмислено й пояснені зрозуміло Артефакти виставлено в мінімалістичних вітринах - до того ж розташовано так, щоб справити максимальне враження. Самі вітрини за формою підігнано під специфіку експонатів – наприклад, дубових трун зі скелетами небіжчиків. Схожі об’єкти сконцентровано на невеликому просторі, що часом створює вельми химерний образ. Унікальна колекція лурів – стародавніх духових інструментів першого тисячоліття до н. е. Всього у світі відомі лише 56 лурів Деякі експонати можна помацати. Наприклад, репліку легендарної сукні "дівчини з Еґтведа" - найкраще збереженого предмету одягу з тогочасної Скандинавії. Сукня "дівчини з Еґтведа". Сьогодні вона обурила б не одного ревнителя моралі: довжина до середини стегна, нижня частина – по суті, кілька мотузок Проте найцікавіше в оформленні – це робота зі світлом, яку потрапить передати не кожна і професійна камера. Атмосфера, яку відчуваєш, вступаючи до зали з доісторичними домовинами або рештками варязьких суден, здається атмосферою самого потойбіччя. Казан залізного віку – гадано гальського або фракійського походження Більшість пояснювального тексту винесено на стенди, що оперізують стіни на рівні очей. Стильно оформлені, з написами великими літерами і на сучасних матеріалах – вони справді ставлять минуле в сучасний контекст, на відміну від пожовклих паперових наліпок із вицвілим машинописом, як це заведено в пересічному пострадянському музеї. Основна інформація міститься на стендах Сам текст нескладний, написаний доступною, повсякденною мовою (данською і англійською), драматизований і звертає увагу на людські історії, що відбувалися у вказаний період. Живцем утоплені в болотах жертви бронзового віку; варязькі раби й магнати; один день у Копенгагені часів Кіркеґора й Андерсена.  Малий льодовиковий період часів Середньовіччя і його вплив на історичні події - приміром, норвезькі поселенці полишили Ґренландію і пізніше найбільший острів на Землі став данською колонією Окремий розділ присвячено сучасній Данії. Тут – упаковки з-під популярних продуктів, манекени із закритої мережі магазинів одягу і бронежилети данського військового контингенту ООН з кількох гарячих точок. З виставки 2009 року: проба гренландської криги, що містить дані про стан земної атмосфери за десятки тисяч років. Це наше головне джерело даних про зміни клімату Проте данські матеріали і артефакти складають тільки половину експозиції. Другу половину посідають речі з усіх епох і континентів - з безлічі країн, від Афганістану до Нової Зеландії. Досить нехарактерно для історичного, та ще й національного, музею. Нордичне божество плодючості: наша відповідь Пріапу Власне, Національний музей не має нічого, що відгонило б "національним наративом". Або радше, він презентує національну історію і культуру поряд із чужими, і тим ставить національне на один щабель зі світовим. А національне він пояснює, а не уславлює. Розмаїття зброї з середземноморського регіону Кілька залів містять традиційні артефакти Стародавнього Сходу й Античності – не те щоб зовсім нецікаві, але такі можна побачити скрізь. Найцікавіші тут поверхи, присвячені традиційним культурам поза Європою. Африканський ідол XVIII-XIX ст. Тут можна надибати справді унікальні експонати – від перуанської мумії до предметів культу вуду, від ескімоських човнів до нош для міністрів старовинних китайських династій. Перуанська мумія ХІІІ ст. Така колись переслідувала героїв серіалу "Цілком таємно" (X-Files) Тимчасові виставки зосереджуються переважно на культурах, які ми звикли звати "примітивними". Коли я вперше був у Національному музеї, така виставка оповідала про повсякденне життя індіанців латиноамериканської сельви. Бенкет мультимедійних засобів на виставці в музеї Під час других відвідин тимчасова виставка була присвячена танцю в різних культурах - від шаманської традиції до сучасних клабберів. Такі виставки радше поєднують західний (найчастіше данський) і "третьосвітний" контексти. Відео, світло, звук, оповідь, річ – усе працює на створення у відвідувача досвіду, переживання Всі частини експозиції на всіх чотирьох поверхах виходять у центральний хол, оформлений підкреслено сучасно і з непохибним данським чуттям смаку.  Центральний хол - чи, радше, передпокій - музею Тут часто проводять різноманітні заходи для дітей. Далі, на виході – традиційна для європейських музеїв сувенірна крамничка. Тут якраз проходила якась акція для школярів Крім традиційних книжок, альбомів, каталогів і календарів тут можна придбати й унікальні речі, яких більше ніде не купиш. Із середньовічної галереї: данський лицар на тлі данських гобеленів Приміром, можна придбати репліки стародавньої біжутерії з колекції Музею. Щоправда, ціни для української кишені кусючі: в районі 500 данських крон, десь 600 гривень. Недешево як на біжутерію. Іще трохи зброї - це вже ренесанс Я вирішив поспілкуватися з кимось із керівництва музею – проте як на те була субота, і на роботі були тільки екскурсоводи. Відкритий і чемний персонал музею за два ходи зв’язав мене із генеральним директором Пером Крістіаном Мадсеном. Церква за доби Реформації "Ми ніколи не мусили концентруватися на національній історії, – писав мені він в і-мейлі за два дні після Нового року. – Хоча, звичайно, чимало наших колекцій походять з Данії або тих частин світу, де активно діяли данці". Катівський меч ранньомодерного часу. Він відрубав не одну данську і, певне, не тільки данську голову. Більше про професію ката читайте у розділі "Тексти" Пан Мадсен пояснив мені: незвичне поєднання місцевих і нетутешніх експонатів завжди було в основі концепції Музею. "Від початку існування музею його керівництво мало основоположну ідею поєднати колекцію археологічних артефактів з різних закутків світу з етнографічним матеріалом і класичними старожитностями", - розповів гендиректор. Германська колісниця, якій дві тисячі років "Таким чином він є тим, що ми за наших часів назвали б музеєм культурної історії". Зблизька добре видно чудово збережену багату оздобу Цікавою тенденцією в західній музейній справі, надто ж на півночі Європи, є критичне переосмислення самої історичної науки і такий собі суд над самою ідеєю музею, покликаною врешті-решт легітимізувати нерівність у суспільстві та експансіонізм за його межами. Одяг на щодень XVI ст.: не підв’язки і гофровані коміри, а вовняні рукавиці і шапки Національний музей у Копенгагені так само прагне брати участь у цій дискусії - хоч і не так радикально як, приміром, шведські колеги. Керівництво Музею каже, що їхній підхід до трактування скандальних тем стосується насамперед тимчасових виставок. Ескімоський шаман і його бубон "Музеї не тільки повинні бути критично налаштовані, а й навіть намагатися впливати на суспільні дискусії", – вважає директор музею Пер Крістіан Мадсен. Церемоніальна мантія китайського імператора, династія Цін, XVIII ст. Зовсім нещодавно в Данії мала місце дискусія щодо того, чи можуть гомосексуали одружуватися в церкві. "Ми відповіли на неї невеликою експозицією. В її центрі були два костюми, що їх мали на собі двоє чоловіків, які першими в Данії зареєстрували свої стосунки в загсі". Погляд у данське XVIII ст. "Торік ми презентували масштабну тимчасову виставку "Європа зустрічає світ", яка показувала не тільки вічну взаємозалежність відносин між Данією та Європою, а й між Європою і цілою рештою світу". Ескімоське вбрання з Ґренландії - частина національної історії Данії Догмою цієї виставки, за словами пана директора, були демонстрація об’єктів тільки з власних зібрань. Таким чином музейники спробували підняти питання про адекватність великої і доволі старої колекції в сучасному світі. Щити зі скандинавського бронзового віку Торік Музей дав змогу групі сучасних митців створити й інсталювати їхні витвори в галереях, присвячених доісторичній Данії. "Ми хотіли представити їх і саму експозицію одні одним і поставити під питання розуміння археологічних знахідок як свідчень про матеріальну культуру – на противагу думці, що саме завдяки демонстрації в музеї вони стають важливими і врешті "культовими", - пояснює пан Мадсен. Музей має також значну колекцію рунічних каменів "Наша нинішня виставка присвячена північноамериканським індіанцям Великих Рівнин. Ми виставляємо нашу унікальну колекцію їхнього давнього вбрання поряд із сучасною добіркою, що має стосунок до сучасних індіанських церемоній та національних почуттів". Один із найцікавіших – рунічний камінь зі свастикою Серед розказаних історій, наприклад, про індіанця, що воював у В’єтнамі, отримав багато нагород, повернувся, одружився з данкою і закінчив своє життя в Копенгагені як данець індіанського походження. Такий собі "Той, що пройшов крізь вогонь" - тільки в іншому напрямку. Полінезійські маски Як кульмінацію виставки було задумано колекцію індіанських скальпів з фондів Музею. Але її ніхто не побачив – цю добірку вирішено не виставляти. Скандинавський кам’яний вік "Натомість ми поінформували відвідувачів, що вони існують, і запросили їх обговорити, чи слід і чи взагалі можна виставляти такі речі. Це спричинило чимало суперечок". Піхви для бронзового меча На закінчення свого довгого мейла пан Мадсен написав: є багато способів давати собі раду з такими неоднозначними темами. Зал новозеландських маорі "Може, наша відмінність від, наприклад, Державного історичного музею в Стокгольмі в тому, що вони роками послідовно зосереджувалися на археологічному матеріалі, тоді як ми, я вже казав, завжди були радше "світовим музеєм". Ідол маорі Проте відмінність Національного музею не тільки в ставленні до минулого. "Сьогодні ми стикаємося з фактом, що багато людей, надто ж молоді, використовують електронні пристрої щодня для всіх видів спілкування. Тому ми мусимо переходити на сучасну мову, щоб і далі розповідати історії про минуле". Останній погляд із четвертого поверху  Данський Національний музей для мене теж історія ще й з мого власного минулого. Після старомодно оформлених українських колекцій він якоюсь мірою встановив мою особисту планку якості для добре зробленого сучасного музею. Але це також історія з майбутнього. Не тільки тому, що я ще напевне повернуся до нього. А й тому, що це музей, який думає про майбутні покоління, не тільки про минулі. Мабуть, таким і повинен бути справжній музей. ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Інші матеріали на тему "Екскурсії": Берестечко. Екскурсія музеєм "Козацькі могили". ФОТО Від скіфів до Махна і Брежнєва. Дніпропетровський історичний музей. ФОТО Як виглядає Меморіал пам'яті жертв Голодомору в Києві. ФОТО Музей окупації Латвії. Сюди відмовився зайти Янукович. ФОТО В гостях у Троцького. Екскурсія будинком-музеєм в Мехіко. ФОТО Екскурсія Донецьким краєзнавчим музеєм. ФОТО Екскурсія Природознавчим музеєм НАНУ у Львові. ФОТО   Інші матеріали цього автора: Останній вартовий Гітлера: "Я ні про що не жалкую" Очі голоду: Ефіопія-Ірландія-Полісся Український Повстанський Антиколоніалізм http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/03/14/117297/