Питання походження слова і назви «Україна» не є та й не має бути ключовим для української історії. Воно не є політичним, як це намагається представити російська пропаганда, а належить до сфери історії та мовознавства. Якою не була б відповідь, історія слова «Україна» не має та й не може серйозно впливати на нашу з вами ідентичність

Процес декомунізації в Україні був запущений у 2015 році. Країна позбавлялася наслідків комуністичної ідеології вже не стихійними "ленінопадами", а офіційними демонтажами та перейменуваннями

Пане полковнику! У підпорядкованій вам армії у наявності двоє штаб-офіцерів: Слащов і Сейделер; обер-офіцерів п’ять: підосавул Мельников, поручик Фрост, прапорщик Лукін, прапорщик Макєєв, прапорщик Свєташов; козаків шість: вахмістр Перваков, вахмістр Наум Козлов, урядники Лучка, Безродний, Совенко, Ягодкін; гвинтівок — чотири, револьверів — два, біноклів — два...

Денис Квітковський був керівником Проводу Українських Націоналістів упродовж 1977–1979 років. Він увійшов у вітчизняну історію як лідер, який увесь свій досвід правника, публіциста, видавця, історика, громадсько-політичного діяча спрямовував на гуртування українців у всьому світі навколо ідеї відродження державності України. За його активною діяльністю в еміграції пильно стежили органи КҐБ, про що збереглися матеріали в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України. Розсекречені документи дають змогу повніше осягнути й пізнати цю неординарну особистість.

Грецька революція 1821 року викликала справжню хвилю співчуття. І на Заході, і навіть в Росії — де революціонерів і в ті часи не надто шанували. Але, грецькі старійшини, військові ватажки, купці і судновласники майже одразу — не дочекавшись навіть остаточної перемоги над ворогом - зчепилися між собою у запеклій боротьбі за владу. При цьому кожна з “партій” неодмінно прагнула знайти собі союзників за кордоном

Міністр закордонних справ Третього рейху Йоахім фон Ріббентроп відвідує Францію. На офіційній вечірці в німецькому посольстві його знайомлять з Корінн Люшер. Наступного дня Ріббентроп обявляється на знімальному майданчику "Дезертира", зриває зйомку, але під натиском розлюченого Могилевського змушений відступити. Ріббентроп обіцяє пригадати режисерові таке зухвальство, коли наступного разу опиниться у Парижі. А повернеться він уже до окупованої нацистами Франції

Своїх полеглих НКВД поховали з почестями, на центральному кладовищі Чернівців військовому цвинтарі, куди іноді і досі на День Перемоги та інші дні пов'язані із Другою світовою з помпою несуть квіти. На місці, де НКВД спалили та покинули тіла частини повстанців, які загинули в бою, місцеві мешканці спорудили могилу вже в роки незалежності

Свобода слова – це універсальна цінність відкритого, нетоталітарного суспільства. Василь Стус загинув, а точніше був двічі вбитий за спробу реалізувати це право. Перший раз його вбили у 1965 році – вбили як поета. Вдруге його було вбито в карцері колонії особливо суворого режиму у селі Кучино на Уралі. Його тортурували принизливими обшуками, позбавленням зустрічей з рідними, голодом, холодом, забороною писати. Врешті його знайшли мертвим у камері. Тепер - третє вбивство

Називати спортивні споруди на честь видатних особистостей почали давно і не тільки в Україні. Стадіони – це великі об'єкти, які будуються не один рік, а експлуатуються протягом десятиліть. Тому стадіон за час свого існування міг перейменовуватися неодноразо. Наприклад, назва стадіону Динамо неодноразово змінювалась залежно від політичної ситуації, курсу партії та історичних обставин.

Цьогоріч у березні виповнюється 370 років з часу оборони Вінниці полковником Іваном Богуном. «Льодова пастка Богуна» є чи не найвідомішою подією міської історії XVII ст., де ймовірним «конкурентом» за першість могло б виступити лише успішне здобуття вінницькою міщанською громадою Магдебурзького права впродовж 1638-1640 рр. Але й понині оборону Вінниці 11-21 березня 1651 р. супроводжують публіцистично-літературні фантазії, міфи та припущення, які заважають об’єктивно оцінювати цю локальну баталію доби Хмельниччини.

У 1914-у українські жінки, вперше в історії, поповнюють офіційне військо. Вони здобувають офіцерські звання, командують чоловіками та отримують нагороди за мужність. Та їхній воєнний шлях переповнений упередженнями та перешкодами, не в останню чергу з боку товаришів.

Люди, які стояли на машинах, в паніці кидалися в воду, як щури, що залишають корабель, і, борсаючись, бігли до паркану. Серце пропустило удар – щось відбувається. Щось серйозне. Піднявши очі, Ріта побачила, як на горизонті, у самому кінці до болю знайомої вулиці, стрімко зростає щось сіре, величезне, як гора. Цементні стовпи вдалині обламувалися і летіли, ніби сірники; як котушки для ниток, перекидалися котушки з проводами висотою майже в людський зріст, і все це, гнане потугою хвилі, рухалося в їх сторону, торкаючись неба.

Змагання ковпаків з капелюхами насправді триває вже майже три тисячі років. І розпочалося ще в Стародавній Греції. Щоправда, жодної політики в цьому змаганні спочатку не було. Йшлося лише про своєрідний "розподіл праці"

Коли влітку 1944 року Галичина вдруге опинилася під радянською окупацією, перед владою постало питання – що робити з Греко-Католицькою Церквою в умовах того нового курсу в радянській релігійній політиці, який намітився починаючи з 1943 року. Довший час – понад півроку – влада вичікувала й приглядалася, оцінюючи ступінь лояльності цієї церкви до радянської дійсності

17 лютого 1864 року, сто п'ятдесят сім років тому, підводний човен "Hunley" конструкції Горація Ханлі атакував і потопив паровий шлюп "Housatonic" і це була перша в історії успішна атака корабля з глибини. Не надто тямущі в історії люди приписують Жулю Верну купу передбачень, і в тому числі – мало не винахід підводного човна. Це не так, це дуже сильно не так. Чистих передбачень у Жуля Верна дуже мало, а підводних човнів на той час було збудовано вже з десяток.

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Українські дерев'яні церкви – це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села – вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі. Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев'яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою – через неприродність втрати.

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

«Ніколи більше», «Ми завжди пам’ятатимемо» – слова, які найчастіше чуємо у громадянських епітафіях, політичних заявах, телевізійних новинах, на комеморативних церемоніях, у меморіальному, музейному чи освітньому просторі

Українці, які зреклися своєї мови та історії, на жаль, не є чимось винятковим для нашого народу. Таких було багато і триста, і сто років тому. Вистачає їх в Україні й сьогодні. З іншого боку ми дуже мало знаємо і говоримо про тих, хто, не будучи українцем за походженням, став ним за переконанням. Таких людей в нашій історії було чимало. Зазвичай ми якось буденно констатуємо неукраїнське походження окремих представників української еліти, згадуємо про це якось між іншим, як про таку собі дивакуватість - от, мовляв, і таке буває