Україна збудилася до самостійного державного життя —збудилася в огні, в пожежі найбільшої світової війни. І збудилася окрадена, економічно й культурно винищена й пограбована.
Після чотирьох місяцїв тюрми й двох лїт засланя, змарнованих в глухій сибірській тайзї, довело ся менї прожити деякийсь час в серцї України, в святім Київі.
Я жив там від кінця серпня до початку грудня сего року і був наочним свідком проголошення Української Народньої Републики тай тих бурхливих подій, що попередили сю хвилю.
Повернувши тепер з Київа – через Петроград, Стокгольм і Берлін – до Львова до дому, чую на кождім кроці від усіх моїх давних приятелів, товаришів і знакомих одно й те саме питанє, а власне, яке вражінє зробила на мене Українська Народня Республика: чи се справжний факт, чи тільки привид, а як що се справжний факт, чи він тривкий?
Чи здержить ся Українська Народня Република, чи не розвієть ся, немов той сон?
І коли я чую се питанє від моїх галицьких земляків, то відчуваю, що воно пливе їм не з уст, але з серця, що се питанє не лиш цікавить їх, але й трівожить, і болить, і я бачу в їх очах той самий болючо радісний і при тім недовірчивий вираз, який мали мої київські знакомі, коли разом зі мною приглядаючись святочному проголошенню Української Народньої Републики на Софійській площі, питали самих себе: Чи не сон, чи ява?
І се не дивниця: контраст між тим, що до початку сього року діяло ся, і тим, що тепер дієть ся на російській Україні, такий велитенський, такий ґрандіозний, що люди просто своїм очам не вірять, щоби така нагальна й кольосальна переміна була можлива.
Мимоволі ворушить ся в душі сумнів, чи сей український суспільно-полїтичний рух, що проявив ся в проголошенню суверенної Української Народньої Републики є часом штучно викликаний і штучно форсований.
Одначе в мене нема сього сумніву, бо я бачив сучасний український рух у Київі з близька в усіх його проявах: великих і дрібних, святочних і буденних, прилюдних і домашних.
І ніколи-ніколи не завважив я в тім руху чогось штучного, чогось неприродного або нещирого, чогось силуваного або удаваного; навпаки треба сказати, що російські Українці навіть у своіх святочних обходах і святочних маніфестаціях занадто скромні і здержливі і не вміють викликувати зверхнїх ефектів.
Сучасний український рух робить вражіння чогось незвичайного, несподїваного, але помимо того чогось цїлком природного, стихійного, що немов та криниця серед степу дивує нас своєю появою, але всеж таки вода, що бє з тої криниці, жива, природна.
В сучаснім українськім руху я не запримітив найменшої бляги ані фальшу — і се для мене особисто вповні вистарчає, бо на фальш і блягу я дуже вражливий.
На сій підставі я незломно переконаний, що Українська Народня Република — се жива дійсність, а не пусте слово.
 |
| Проголошення Української Народної Республіки на Софійському майдані у Києві 20(7) листопада 1917 року |
Признаю ся, що за час мого побуту в Київі я часто плакав — плакав сльозами радости і ентузіязму — і не тільки при святочних маніфестаціях, при видї синьо жовтих прапорів і при звуках народних гимнів, але ще частійше при буденних проявах українського державного житя.
Та не можу затаїти й сего, що до відрадних сліз радости й ентузіязму звичайно примішували ся гіркі, терпкі сльози якогось смутку, якогось жалю, якогось болю.
Я зразу не міг зрозуміти сих болючих почувань, аж доки не прийшло менї на гадку велике пророцтво нашого народнього пророка Тараса Шевченка — пророцтво, шо починаєть ся словами: "менї однаково…"
Менї однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи нї,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снїгу на чужинї –
Та не однаково менї, Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огнї
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково менї!
Само собою розумієть ся, що наш найбільший народний поет журив ся не тим, що Україна збудить ся зі сну, але тільки тим, що Україну збудять в огнї, та шо збудять її окрадену.
Мені здаєть ся, що якраз сього року сповнило ся отеє велике пророцтво батька Тараса.
Україна збудила ся до самостійного державного житя — але збудила ся в огнї, в пожежі найбільшої світової війни і великої російської революції – і збудила ся окрадена, економічно й культурно винищена й ограблена.
Отся рефлексія освітила мов блискавкою мої "мішані" почування.
Помимо ентузіястичної радости, яку я відчував при видї прояв державного житя Української Народньої Републики, годї було забути про величезні страждання й жертви, які перетерпів наш нарід у сій страшній війнї, і годї було не завважити, що полїтична самостійність заскочила Україну економічно й культурно непідготовлену, в огнї розбуджену й окрадену.
Се очевидно мусить викликувати в нас болючі почування…
Та се тільки один тон в тій мельодії радости, яка грає в душі, що Українська Народна Република справдї жива дійсність, а не тільки чарівний привид, що Шевченкове пророцтво про воскресенє України вже сповнило ся.
Діло, Ч. 6 (9566), 6 січня 1918 (24 грудня 1917) року
Володимир Охримович
журналіст, адвокат, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, член-кореспондент Санкт-Петербурзької Академії наук, член Української національної ради ЗУНР