ДНР — Народна Республіка Деррі

Історію Ірландії не можна читати без заспокійливого. Доля подарувала цьому острову божественну красу й пекельне горе. Ірландська історія послідовно рухається спіраллю, наче це безкінечний, розтягнутий на століття День байбака: міжчасся — трагедія — міжчасся — трагедія — міжчасся — трагедія. Вельми схоже на Україну.

Пам’ятна стела на в’їзді у Вільний Деррі

Від редакції: Цього року у видавництві "Віхола" вийшла друком книжка "Усе, що ви знаєте про Ірландію, - правда, але…".

"Історична правда" із люб'язного дозволу автора та видавництва публікує уривок із цієї книжки.


Від великої історії залишилася тільки стіна. На ній чорними літерами на білому тлі написано: "You are now entering Free Derry" — "Зараз ви входите до Вільного Деррі". Колись тут стояли барикади, а за ними на кілька кварталів углиб простягалася територія мініатюрної республіки вільних людей.

Ніким не визнаний кордон — сталева арматура та колючий дріт — проходив прямо посеред вулиць. З одного боку стояли захищені бронемашинами вояки британської армії, з іншого, за кілька метрів від них, озброєні бійці ІРА та місцевої самооборони.

Саме звідси розпочалися The Troubles — тридцятирічний період незгасимої вуличної війни в Північній Ірландії. Мешканці Деррі, католики та протестанти, разом підпалили детонувальний шнур на бомбі, вибух якої забрав три з половиною тисячі життів і перетворив будні майже двох мільйонів жителів Ольстеру на щоденний непереборний жах.

Десятиліттями місто Деррі страждає на "роздвоєння особистості". Навіть імені в нього два. Британці називають населений пункт Лондондеррі, ірландці ж визнають його оригінальну назву, без "окупаційного" префікса "Лондон-".

Установлені владою Північної Ірландії дорожні знаки місцеве населення старанно виправляє — вручну закреслює назву чужої столиці. Доктор Джекіл і містер Гайд у Деррі/Лондондеррі проявилися в колективному обличчі католиків-ірландців і протестантів-британців. Перші століттями мали в місті більшість, другі — владу.

У 1920-х, у період розділення острова, у місті відбувалися численні сутички — фактично повноцінна війна за контроль над Деррі. Утім, католицька громада попри чисельну більшість не змогла перемогти, і велике ірландське місто, розташоване на самому кордоні з Республікою Ірландія (він пролягає всього в трьох кілометрах від межі населеного пункту), всупереч власній волі залишилося в складі ненависного Сполученого Королівства.

Наступні 45 років минули під знаком конфліктів, утисків, протистоянь, політичної та часом фізичної боротьби. Більшість проти меншості, католики проти протестантів, Деррі проти Лондондеррі.

 
Британський прапор у протестантському районі 
Фото надане автором

Дванадцятого січня 1969 року протестанти провели традиційний Марш підмайстрів, присвячений епізоду Війни двох королів у XVII столітті, коли в боротьбі за англійський трон католик Яків II підійшов із військом до зайнятого протестантами Деррі.

Влада міста навіть відчинила ворота перед величезною армією — оборона здавалася безперспективною. Утім, кілька юних підмайстрів-протестантів за власною ініціативою зачинили браму, чим надихнули містян на опір.

Католицькі райони навколо цитаделі спалили, аби їхні мешканці не надали допомоги своєму єдиновірцю Якову ІІ. Почалася довга, 105-денна облога Деррі, під час якої місто втратило майже третину жителів, але вистояло.

Протестантська спільнота Лондондеррі вважає цю історію знаковою. "No surrender" — "Не здамося". Це гасло обложених містян досі використовується пробританською частиною населення у своїй боротьбі.

"No surrender" було написано на плакаті, який люди розтягли над головами під час Маршу підмайстрів 12 серпня 1969 року. Колона вийшла з центральної площі й рушила через усе місто, зокрема католицькі райони.

Учасники протестантських маршів у Північній Ірландії завжди намагаються пройти через "ворожу територію", аби показати свою вищість, і часто це призводить до вуличних конфліктів.

Так і того разу супротивники почали кидатися спочатку монетами, потім камінням, цвяхами, а далі полетіли й коктейлі Молотова. Поліція втрутилася в конфлікт на боці юніоністів, за що зазнала всієї сили католицького обурення та відчаю.

 
Вид на Цитадель з Боґсайду 
Фото надане автором

Увесь день у місті вирувала вулична війна. Поліція та юніоністи вривалися в католицькі квартали, отримували відсіч і відступали. Вогонь, кров, сльозогінний газ, люди, що біжать у різні боки, дим, звук битого скла та поліцейських сирен, поодинокі постріли. Зрештою Деррі вкрила темрява.

На ранок стало відомо про офіційну заяву прем'єр-міністра Ірландії, який сказав, що не може більше терпіти знущання над католиками в Деррі й готовий відправити війська їм на допомогу. Ці слова стали натхненням для мешканців міста.

"Нам потрібно протриматися до приходу ірландської армії", — передавалося з вуст у вуста вулицями зайнятого повстанцями району Боґсайд. На світанку тисячі захисників з'явилися на барикадах, а над будинками замайоріли зелено-біло-помаранчеві прапори Республіки Ірландія.

Утім, ірландська армія лише вишикувалася на кордоні разом з представниками медичних і гуманітарних служб. Вони готові були прийняти поранених і біженців, але ніяк не вторгатися на територію Сполученого Королівства. На допомогу мешканцям Боґсайда прийшли тільки люди із сусідніх сіл і містечок. Повстанці протрималися ще два дні.

Чотирнадцятого серпня 1969 року прем'єр-міністр Північної Ірландії звернувся до Лондона з проханням увести в Деррі війська. З 1920-х Сполучене Королівство не використовувало в цьому регіоні армії. Влада в Ольстері трималася "на штиках" місцевої поліції, набраної з лав лоялістів.

Збройні сили Великої Британії прибули з корабля Sea Eagle у же за кілька годин. Військові витіснили змучених, деморалізованих поліцейських і припинили безлад на вулицях.

Утім, у армії був наказ не вступати в зайняті республіканцями райони Деррі, аби не спричинити подальшої хвилі насильства, тож цей бунт закінчився фактичною перемогою ірландців.

 
Вид на район Боґсайд з Цитаделі 
Фото надане автором

Події 12–14 серпня 1969 року вважають початком Вільного Деррі — маленької ірландської республіки на околиці Сполученого Королівства. Однак у ті дні почалося й щось значно серйозніше.

Тоді по всій Північній Ірландії на підтримку жителів Деррі відбувалися демонстрації, які швидко перетворилися на криваві заворушення. Чотирнадцятого серпня в сутичках у Белфасті загинуло п'ятеро католиків і двоє протестантів. Так запустився маховик насильства, який не змогли зупинити протягом тридцяти років. Так почалися The Troubles, Проблеми.



* * *

Вільний Деррі проіснував три роки. За цей час вулиці району Боґсайд побачили величезну кількість перемог і поразок, радості та горя, здобутків і втрат, натхнення й розчарувань.

У неділю, 30 січня 1972 року, на околицях Вільного Деррі британська армія розстріляла беззбройну демонстрацію католиків за громадянські права. Тоді загинуло тринадцятеро людей, зокрема священик, який намагався зупинити бійню. Кількох із них убили пострілами в спину, коли вони втікали від збожеволілих від жаги крові та власної вседозволеності солдатів.

Ці люди стали мучениками, символами боротьби ірландців за свободу та жорстокості британської влади. Увесь світ тоді звернув увагу на Північну Ірландію, відвернувся від Лондона і подивився на Лондондеррі.

 
Графіті, що присвячене Кривавій неділі 1972 року 
Фото надане автором

Той самий 1972 рік став кінцем Вільного Деррі. 31 липня кілька тисяч британських солдатів під прикриттям бронемашин за допомогою броньованих бульдозерів знесли барикади на в'їзді в Боґсайд і захопили територію бунтівного району майже без спротиву.

Дві частини ІРА, що існували тоді, розсварилися поміж собою та мешканцями Вільного Деррі, тому ніхто не зміг опиратися чужому війську.

Історію Ірландії не можна читати без заспокійливого. Доля подарувала цьому острову божественну красу й пекельне горе. Ірландська історія послідовно рухається спіраллю, наче це безкінечний, розтягнутий на століття День байбака: міжчасся — трагедія — міжчасся — трагедія — міжчасся — трагедія. Вельми схоже на Україну.

Напис "You are now entering Free Derry" досі на місці. Коли весь навколишній район зносили в межах програми реновації, цю стіну залишили. Місцеві мешканці не дозволили зруйнувати свою пам'ять. Самотня стіна стоїть на пустирі посеред бульвару. Напис на ній постійно оновлюють — Вільний Деррі досі існує у свідомості нинішніх громадян.

Район Боґсайд лежить при підніжжі старої цитаделі. Ще з часів облоги Деррі в XVII столітті склалася ситуація, коли на узвишші живуть протестанти, а внизу — католики. Звісно, воєнних дій між ними вже немає, утім, напруження залишилося.

Стражденний Боґсайд нині славиться групою вуличних художників. Вони перетворили стіни багатьох будинків на витвори мистецтва, намалювавши десятки графіті на політичну та історичну тематику.

Напроти колишнього в'їзду у Вільний Деррі зображений Че Гевара з написом: "У моїх венах тече кров ірландських повстанців". На сусідніх будинках — графіті, присвячені Кривавій неділі 1972 року, одній з найстрашніших дат у сучасній історії Північної Ірландії.

Боротьба за громадянські права, невинні жертви вуличної війни, бійці за свободу Ірландії, певні історичні події — усьому відшукалося місце у творчості "Художників Боґсайда" (так називається це угруповання).

На одному з малюнків зображена людина в робочому одязі з великим молотом у руках, яким зносить стіну. Це найзаповітніша мрія двох мільйонів жителів Північної Ірландії. Правда, кожна зі сторін по-своєму бачить передумови зникнення цих бар'єрів. Справжні кордони не на вулицях, а в головах.

 
Стіна між католицьким і протестантським районами 
Фото надане автором

Ще одна вулична картина — бородатий чоловік, загорнутий у тюремну ковдру, учасник протесту кінця 1970-х. Його очей не розгледіти: хтось кинув у них пакети із зеленою фарбою. Вона розтеклася по всьому графіті. Якась людина не побоялася прийти вночі в самісіньке лігво республіканського руху та пошкодити чуже творіння — не найкраще, не провокаційне.

Якщо подивитися згори на Боґсайд, можна побачити ціле море темно-коричневих дахів. Район простягається на кілька кілометрів, майже до кордону з Республікою Ірландія.

На одному з таких дахів, крайньому, найближчому до цитаделі, білою фарбою великими літерами двічі написано IRA. Нехай протестанти не забувають, кого варто боятися та кому насправді належить Деррі.

Минули часи, коли юніоністи мали всю повноту влади в Деррі. Нині з сорока депутатів міської ради пробританським партіям належить лише десять, що приблизно збігається з відсотком протестантів серед тутешнього населення.

Ця частка з року в рік зменшується як у політиці, так і в бізнесі. Ірландці-католики досягають свого — справедливості (у власному розумінні цього слова).

Колись на правому, умовно ірландському березі річки Фойл, яка розділяє Деррі на дві частини, третину населення складали протестанти. Починаючи з 1970-х їхня кількість знизилася майже в п'ять разів. Юніоністи переїжджали на лівий, протестантський берег, в інші частини Північної Ірландії, а то й у Велику Британію.

Старі міські кам'яні мури в наш час отримали продовження — цегляну стіну з металевою решіткою нагорі. Вона захищає протестантський район Фонтейн, який межує з переважно протестантською Цитаделлю. Унікальне поєднання старої та нової фортифікації, старих і нових проблем.

Мешканці Фонтейна — це ті самі кілька відсотків протестантів у суцільному оточенні ірландців-католиків на правому березі річки Фойл. Для них облога Деррі, яка почалася 1688 року, триває й досі. "No surrender", — написали вони білими літерами на чорній стіні на в'їзді у свій район. Це Вільний Деррі навиворіт — Вільний Лондондеррі.

 
Міст миру 
Фото надане автором

Один із сучасних символів Деррі — Міст миру. Це 235-метрова модерна споруда, яка поєднує обидва береги річки Фойл. Її відкрили в 2011 році, щоб полегшити пересування між католицькою та протестантською частинами міста. Дві щогли цього мосту побудовані під взаємним нахилом, ніби тягнуться одна до одної, як мали б рухатися назустріч дві громади Деррі.

У 1999 році в католицькому районі Боґсайд з'явилося графіті із зображенням дівчини-підлітка в шкільній формі — зеленій спідниці трохи вище колін, білій сорочці, смарагдовій краватці. Поруч із нею намальований зламаний автомат.

Шостого серпня 1971 року в Боґсайді сталася чергова сутичка між бойовиками ІРА та британською армією. Коли перестрілка припинилася, кілька школярок прийшли на те місце, аби роздивитися, що до чого, та зібрати гумові кулі на сувеніри.

Звичайна справа в Деррі періоду Проблем. Поки дівчата там копирсалися, знову почалися бойові дії (потім кожна сторона звинуватила в цьому опонентів). Куля потрапила чотирнадцятирічній Аннет Макґавіґан у потилицю.

 
Графіті, що присвячене Аннет Макґавіґан 
Фото надане автором

Школярка стала сотою жертвою конфлікту в Північній Ірландії та першою загиблою під час нього дитиною. Ніхто так і не зміг однозначно встановити, з якого боку було випущено ту смертельну кулю.

 

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.