Від нового, 1941, року Вікторія очікує дива. А 23 червня занотовує: "Учора почалася війна". І після цього у щоденнику вирвана сторінка. Що було на ній написано? Коли саме сторінку вирвано? На ці питання годі знайти певну відповідь. Зрозуміло тільки – із пізніших записів – те, що авторка часто перечитувала власний щоденник. І дуже цікаво, що 22 червня 1942 року вона занотувала докладний спогад про те, як виглядав день початку війни рік тому. Така ретроспективна робота пам'яті у тексті, що прив'язаний до календаря й поточних подій, напрочуд цікава

Влітку 2014 року "Схід України" перестав існувати навіть як уявлена цілісність. Донецьк і Луганськ стали "столицями" і пізнали війну. Харків зберіг мир. А Дніпропетровськ став символом української лояльності.

Журналіст правого тижневика "Do Rzeczy" дозволяє собі таке: "Нечувані злочини під час бунту Хмельницького, Коліївщини, Уманської різанини, й нарешті акції ОУН-УПА спричинили те, що багато поляків приписує українцям схильність до особливої жорстокості, звірячості..."

Україну переконують, що вона приречена на вибір між двома Т: Табачником і Тягнибоком. За такою логікою, будь-яка критика текстів В’ятровича неминуче робить з її автора прихильника "Русского единства", а будь-яка критика радянського міфу "Великої Вітчизняної" нібито можлива тільки з бандерівської перспективи.

Інтелектуальний простір Львова десятиріччями визначали дві постаті, чиї інтелектуальна рівновеликість, ерудованість та винятковість в українському контексті не могли не перетворитися на конкуренцію. Обидвох – Дашкевича і Ісаєвича – звали Ярославами.

Націоналісти охоче говорять про злочини СРСР, але не націоналістичного підпілля; комуністи - про жертви УПА, але не Червоної армії. Так виникає нація без спільної історичної пам'яті, але з білосніжною совістю.