Спецпроект

Історія Голоду: "Іноді мама втрачала свідомість. Але їй треба було врятувати мене"

Одна родичка розповідала мені - вже дорослому - що, прийшовши на похорон мого батька, вона побачила мене малого, худющого, що збирав кришки маленькими пальчиками, боячись загубити хоч одну.

Наша сім'я складалась із п'яти осіб. Весною 1933-го троє з них померли.

На долю мого батька, Руденка Василя Марковича, 1897 р.н., випали дві війни. Батько брав участь у цих подіях як рядовий солдат і не раз був поранений.

На час Голодомору він уже мав підірване здоров'я, але працював робітником на взуттєвій фабриці в місті Прилуки (Чернігівщина), де ми всі на той час жили.

Він намагався забезпечити свою сім'ю, хоча для нього це було непросто - нас було троє дітей, дві доньки 5 та 7 років і я, найменший, мав на той час 3 роки.

Мати - Руденко Ганна Андріївна, 1902 року народження, мала тоді всього 30 років. На її плечі як жінки і матері тяжка мука звалилась у ці роки Голодомору.

Більшість людей тоді продавали все, що можна продати, заради того, щоб хоча б вижити, з'їдали картопляне лушпиння, мерзлу картоплю, зелене весняне листя. Нестерпно боляче, як розповідала моя покійна мати, було дивитись, як дитина вже тихенько, у півсили, благає їсти, а немає можливості хоч щось їй дати...

Люди вимирали сім'ями.

Важко було знайти когось на допомогу для поховання померлих, а деякі знесилені ховали небіжчиків прямо у себе на городі. Хати стояли пусті, без котів, собак, з відкритими настіж вікнами, а їхні власники з останніх сил намагалися втекти хоч на край світу заради спасіння від голоду і голодної смерті.

Щоб не стати жертвами грабіжників чи бандитів, люди вночі не світили навіть маленького каганця.

Можна було іноді побачити поодиноких і немічних старих людей, які просто вмирали, бо близькі родичі покинули їх назавжди, особливо весною 1933 року.

Саме в цей час, у травні, незважаючи на всі зусилля врятувати сім'ю, впритул і жорстоко став відчутним страшний підступний голод, який чорним крилом накривав нашу сім'ю.

Батько, Василь Маркович, на початку весни 1933 року не зміг працювати, бо вже був виснажений і пухлий від голоду. Він помер у травні, маючи 36 років.

Як розповідала мати, помираючи, він просив дати йому в руки сина, тобто мене. Але мати, боячись, що в смертних муках може статись непоправне, не дала мене йому в руки. Він, мій люблячий батько, навіть в останні хвилинки свого світлого, благородного життя мріяв і хотів, напевно, виявити батьківську любов...

1923 рік. Весільне фото моїх тата і мами

Одна родичка розповідала мені - вже дорослому - що, прийшовши на похорон мого батька, вона побачила мене малого, худющого, що збирав кришки маленькими пальчиками, боячись загубити хоч одну.

"А за тобою, маленьким, - каже, - жадібно дивились дві старші сестрички в надії, може, і їм принесе щось поїсти. На ці дитячі голодні оченята не можна було дивитись дорослим без сліз".

Після 20 травня в один тиждень померли мої дорогі сестрички - Ніна, семи років, і Шура, п'яти років. Їх поховали в одній труні і в одній дитячій могилці.

Важко уявити, як тяжко прийшлося матері, яка сама ледве мала змогу ходити, була замучена і напівголодна, інколи непритомніла, періодично сили зовсім покидали її, але ж треба було якось підтримувати і рятувати малого сина, тобто мене.

Напевно, Божа воля уберегла нас із матір'ю, і ми зосталися живі.

Хоч покійний батько до останнього працював, але за місяць до смерті, перебуваючи у знесиленому голодному стані, зі спухлими ногами, вийшов із профспілки, на мене як на сироту з трьох років не платили навіть мізерної пенсії.

Намагалися рятуватися від голоду багато людей, у тому числі велика сім'я моєї баби, Марії Харитовні Криворучко, що теж жила в місті Прилуки.

З великої сім'ї, 11 людей, четверо померли в голод. Виїздили мої тітки в Дніпропетровськ, Черкаси, Одесу та інші міста, а також на різні роботи в села, де хоч маленька була можливість щось поїсти чи заробити.

Так, моя тітка, тобто материна рідна сестра і моя хрещена, Софія Андріївна Криворучко, у 19 років, рятуючись від голоду, поїхала на Урал у тодішній Свердловськ, однак загинула по дорозі.

Під час Голодомору, втікаючи від голодної смерті, сотні тисяч українців поповнювали сталінські індустріальні будови - такі як Дніпрогес, Біломорканал-Волга, Запоріжжя, Урал та інші, де тисячами гинули безіменними.

Важливий момент. Під час Голодомору 1932-1933 рр. радянською державою були відкриті спецмагазини, які називалися "Торгсінами", де за здачу золотих і цінних предметів можна було одержати борошна чи круп.

Моя мати, як і інші бідні люди, здала кольця та сережки, рятуючись від голоду, але давали настільки мало продуктів, що навіть врятуватися від смерті це не допомагало. А насправді держава наживалася на горі і стражданнях, які призвели до голодної смерті мільйони українців.

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Віталій Скальський: 28 березня — Міжнародний день історика?

Інтернетом шириться інформація про відзначення 28 березня Міжнародного дня історика. Проте… В Україні ніхто і ніколи не встановлював дня історика. ООН теж такого дня не встановлювала.

Євген Чикаленко: Центральна Рада та більшовицька навала

Євген Чикаленко про окупацію Києва більшовиками на початку 1918 року.

Ярина Ключковська: "Україна без нього була б інакшою". Пам'яті Ігоря Юхновського

Вічна пам'ять Ігореві Рафаїловичу Юхновському. Людині, яка залишила глибочезний слід у житті кожного з нас, навіть тих, хто про це не здогадується. Бо Україна без нього була б точно інакшою.

Юрій Юзич: Бойові командири Армії УНР з Куп’янська

Щонайменше троє уродженців Куп’янська більше 100 років тому воювали за Україну старшинами в складі Запорозького корпусу Петра Болбочана. Усі троє мали первинне офіцерське звання, але командували сотнями запорожців.