Спецпроект

Волинський рецидив

Сьогодні уряди України і Польщі не мають ані юридичного, ані морального права розглядати питання взаємної відповідальності щодо подій на Волині 1943 року, оскільки на той час Україна не мала своєї державності, а лише виборювала незалежність.

Схоже, що відзначення 70-х роковин Волинської трагедії стане каменем спотикання не тільки у традиційно дружніх взаєминах України і Польщі, але й внесе сум’яття у політичне життя українського суспільства.

Тут доцільно згадати, як Україна і Польща готувалися, а згодом відзначили 60-ту річницю цієї сумної дати і поміркувати про те, чи зробили обидві сторони з цього належні висновки.

Десять років тому діалог між Україною і Польщею щодо оцінки подій на Волині у 1943 році був складним, подекуди напруженим, але усе ж завершився ухваленням спільних документів: президенти двох країн, а також парламенти України і Польщі схвалили відповідні звернення.

Вони, з одного боку, не принижували національної гідності українського і польського народів, а з другого – давали надію, що Волинська трагедія більше ніколи не буде стояти на заваді нашому спільному поступові до утвердження національних, по-справжньому європейських і демократичних держав.

Але не так сталося, як гадалося?

Уже відзначення 65-х роковин "Волинської різанини" у Польщі дали підстави для сумнівів: чи не перетворяться підписані Леонідом Кучмою і Олександром Кваснєвським документи у звичайні папірці.

Впродовж останніх десяти років у Польщі фактично не вщухала дискусія з приводу доцільності підписання "компромісних" звернень, а окремі політичні кола використали їх з метою, яка протилежна їхньому змісту.

Так, у Польщі знову "ожили" так звані кресові організації, які заявляють про "геноцид польського народу", вимагають "вибачень" від української влади за події 1943 року на Волині.

Витягуються із шухляд нафталінові мапи, які б мали переконати польську громадськість про "історичну приналеженість Галичини і Волині" до "Великої Польщі".

Ситуація значно загострилася у контексті підготовки до відзначення 70-х роковин Волинської трагедії. Зокрема у Польщі "волинська тематика", яка донедавна в основному була пріоритетом у діяльності деяких політичних партій і громадських організацій, відтепер перенеслася у владні кабінети.

Так, 6 грудня минулого року головою Сейму Польщі Копач було схвалено постанову про прийняття парламентом подання щодо створення "Комітету громадянської законодавчої ініціативи з встановлення 11 липня "Днем пам’яті мучеництва кресов’ян".

Діяльність цього "Комітету" ставить за мету "затвердити у свідомості польських громадян провини українського народу за трагедію "Східних кресів" ["східна окраїна" - офіційна польська назва територій сучасних України, Литви й Білорусі, які в 1920-1939 рр. входили у склад тодішньої Польщі - ІП], а також добитися "правового закріплення причетності ОУН і УПА до злочинів з ознаками геноциду проти поляків на "Східних кресах".

У даному випадку йдеться про оцінку поляками подій, пов’язаних із "Волинською трагедією" у 1943 році.

Це тільки один із епізодів, який характеризує, м’яко кажучи, неоднозначну ситуацію, що склалася у Польщі.

Як не дивно, але в Україні першими вдарили у дзвін не політики, а Церква.

Зокрема Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви оприлюднив звернення "до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-тих роковин Волинської трагедії".

Лейтмотив його зводиться, фактично, до нагадування про ухвалені раніше рішення та наголошується про необхідність "продовжувати справу примирення двох братніх народів – польського й українського – задля взаємного прощення в ім’я справедливості".

Якщо звернення УГКЦ витримано у дусі християнської любові, то заяви і висловлювання окремих громадських діячів в Україні свідчать скоріше не про адекватне сприйняття того, що відбувається сьогодні у Польщі, а про задавнену українську хворобу, яку Євген Маланюк назвав "малоросійством".

Скажімо, якщо вважати симетричною мазохістську заяву Тараса Возняка, що "на Волині 1943 року нами, українцями, була вчинена різанина, і продовжилася вона на Галичині", то це означає не тільки закрити очі на об’єктивні історичні факти, які ілюструють протилежну ситуацію, а й перестати поважати себе і минуле свого народу.

Вважаю, що майже 10 років тому українське суспільство вже знайшло алгоритм оцінки трагедії, що відбулася на Волині у 1943 році.

Під час Другої світової війни формування української самооборони на Волині, а згодом військові з'єднання ОУН і УПА вели збройну боротьбу проти усіх окупантів з єдиною метою – відновлення Української держави на українських етнічних територіях. А отже це була священна і законна боротьба.

Україна не може сприйняти позицію окремих польських державних і політичних діячів, які формують образ ОУН і УПА як сили, що начебто проводила "етнічні чистки".

В дійсності ж українці вели справедливу визвольну боротьбу на своїй землі, а подібні заяви з польського боку не мають під собою жодного історичного, правового і політичного підґрунтя, а лише ускладнюють і без того не простий діалог стосовно Волинських подій та можуть суттєво погіршити взаємини між двома країнами.

Окремо слід наголосити на так званій проблемі взаємної відповідальності за події на Волині у 1943 році.

Сьогодні уряди України і Польщі не мають ані юридичного, ані морального права розглядати питання взаємної відповідальності, оскільки на той час Україна не мала своєї державності, а лише виборювала незалежність.

Натомість уряди двох країни мали б подбати про рівнозначне та гідне вшанування пам'яті жертв тих подій. Це і стане запорукою від неповторення Волинського рецидиву.

Богдан Червак, голова ОУН, для УП

Дивіться також:

Волинська трагедія. Янукович і пастка для історичної пам'яті

Події на Волині і пам'ять про них. Про політику в історичній дискусії

Ігор Ільюшин про пошук між "двома правдами" подій на Волині у 1940-х

Володимир В'ятрович: "Волинська трагедія - частина польсько-української війни"

Андрій Портнов про український "комплекс жертви із чистим сумлінням"

Жити як добрі сусіди. Про людей, котрі примиряли Україну і Польщу

Всі матеріали на тему "Волинська трагедія"

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.